Реферат на тему:

Набуття морального досвіду слухачів підготовчих відділень та підготовчих
курсів через ознайомлення з історією Голодомору

В історії України багато сумних і трагічних сторінок. Недаремно ж
говорять, що історія нашої держави зіткана з червоних ниток любові до
рідного краю та чорних ниток журби за її свободою.

Запалим свічку усім тим,

Хто в час голодомору згинув.

Запалим свічку усім тим,

Хто в небуття оте полинув.

І не дамо забути тих,

Кому прийшлось те пережити,

Бо в нас так само, як і в них,

Живе в серцях бажання жити.

Давайте змінимо весь світ,

Усе, що так далеко й близько,

І лише тим, хто бачив горе,

Уклонимося низько-низько!

Такими хвилюючими віршованими рядками розпочинається вечір-реквієм
«Запали скорботну свічку» з нагоди 75-ої річниці Голодомору 1932 – 1933
років. На сцені – книжкова виставка, на столі – розламана чорна хлібина
на вишитому рушнику, хрест, колоски пшениці, перев’язані чорною
стрічкою. квіти, горить свіча…

Звучить сумна мелодія «Реквієму» А. Моцарта. Вечір розпочинають слухачі
підготовчого відділення, розповідаючи присутнім про жахливі роки і
оголошують хвилину мовчання в честь загиблих.

Потім ведучі доповнюють страшні сторінки Голодомору, який випав на долю
нашого народу.

Що ми знаємо про причини, які призвели до однієї з найбільших трагедій в
історії людства – голодомору 1932 – 1933 років в Україні?

Чи усвідомлюємо його катастрофічні наслідки для економіки, душі,
духовності, свідомості народу?

Історія українського народу знала чимало трагічних подій. Але те, що
сталося в Україні в ті лихі роки, не має аналогів в історії
цивілізованого людства. Голодомор 1932 – 1933 років – найстрашніша
сторінка минулого українського народу. Масштабний голод на Україні
розпочався наприкінці літа 1932 року, досяг свого піку до початку літа
1933 року. Без війни, без стихійного лиха, без епідемій, на своїй
родючій землі загинули від голоду мільйони ні в чому не винних людей.
Нині є очевидним, що голодомор 1932 – 1933 років в Україні був
результатом спланованих системних заходів та виступив одночасно
інструментом знищення соціальної бази народного опору Радянській владі в
Україні, для здійснення швидкого «індустріального стрибка» шляхом
«мобілізації» внутрішніх ресурсів.

Що стосується політики індустріалізації, то в ній самій, в її меті –
швидкому промисловому розвитку країни – нічого поганого не було. Але
методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звеліли
нанівець усі позитивні результати, бо вони були куплені ціною величезних
втрат.

Восени 1932 – взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні
справжній голод, влада не тільки не припинила примусове відбирання їжі
або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на
те, щоб ізолювати голодуючі райони. Всіляко намагалася заперечувати
голод в Україні. Тогочасна влада забороняла реєструвати смертність від
голоду та оприлюднювати будь-які факти, в яких йшлося про голод. Теза
про замовчування голоду не потребує документальних підтверджень
внаслідок своєї очевидності. Навіть у суворо секретному діловодстві
партійних комітетів тему голоду дозволяли порушувати тільки в «особливих
папках» з особливим режимом зберігання.

Точне число жертв голодомору невідоме ще й досі, через 75 років після
трагедії. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло?
Але так чи інакше йдеться про мільйони жертв. Прах невинно убієнних
голодом співвітчизників стукає в наші серця…

«Я свідком був того голодомору…» Достовірні факти, які вражають…

Ось свідчення ветерана Великої Вітчизняної війни Гаврила Панасовича
ЛЯШЕНКА, 1910 року народження (уже нині покійного), який у ті роки
мешкав у Гаврилівці Межівського району Дніпропетровської області:

«Села, які мали велику заборгованість по здачі хліба і м’яса,
заносилися на «Чорну дошку». А плани заготівель були страшні, непомірні.
Кожна родина мусила здати весь хліб, по 40кг м’яса. Трохи згодом – ще
одна постанова і знову по 40кг м’яса і хліб. Змушували здавати навіть
фуражне зерно, витрушували насінкове. В багатьох сім’ях зерна вже не
було, тому забирали все, що звалося продуктами: картоплю, буряки,
квасолю, просо. Не жаліли нікого, навіть у багатодітних сім’ях вигрібали
все чисто.Статус «Чорної дошки» означав фактичну блокаду: селянам
категорично заборонялося покидати село, за непокору – смертна кара. Тих,
хто намагався втекти, розстрілювали без попередження війська НКВС, що
оточили село. Запасів продовольства не було. Магазини позачинялися.
Коли прийшла зима, по селу почала гуляти голодна смерть. Поки мали сили
живі, хоронили померлих, а потім ховати вже не було кому. Велике колись
село Гаврилівка, де я народився, де пройшли роки моєї юності, вимерло
повністю. На деякий час ми переїхали жити в Межову. В Гаврилівку
повернувся, коли був призначений головою місцевого колгоспу. Довго ще
доводилося бачити наслідки цього сталінського геноциду проти
українського селянства. Пам’ятаю ту моторошну тишу – ніде не було видно
ні людей, ні собак. Напівзотлілі трупи лежали скрізь – на подвір’ях, на
шляхах, на городах. Новоприбулі з Покровського району розбирали завали
від хат, що повалялися недоглянуті, і знаходили рештки померлих. Довго
ще приїздили в Гаврилівку родичі страчених голодом, але навіть могилок
своїх рідних не могли знайти. То були справді чорні дні для українського
села…»

Олійник Марія Андріївна, 1905 року народження, жителька села
Новогригорівки, згадує:

«Голод у 1933 році був страшний. Урожай ми в сільгоспартілі зібрали не
такий вже й малий. Але все зерно вивезли в державні засіки. Хліб, який
залишився на полі, попалили. Ми збирали вцілілі колосочки і обгорілі
качани кукурудзи і їли.

Коней в колгоспі постріляли, бо чомусь визнали сапатими. А наша сім’я
притягла одного вбитого коня, здерла з нього шкіру, варила конину і їла
її. Те ж робили й деякі інші сім’ї. Люди поїли всіх забитих коней. Тим і
вижили. Іще одна обставина допомогла нам пережити голодовку. Жителі села
Слов’янки копали землянки і закладали в них буряки. Буряк був непоганий.
Ми дізналися про це і ходили з Новогригорівки до Слов’янки по ці буряки.
Носили, хто скільки зміг донести. Слов’янці, дізнавшись про все те,
стали охороняти буряки. Було навіть стріляли в нас. А незабаром зібрали
збори й прийняли рішення, щоб ми повернули буряки. А ми ж бо їх поїли.
Декотрих новогригорівців врятувало від голодної смерті те, що в селі
відкрили їдальню. Але вона була лише для тих, хто вступив до колгоспу. А
одноосібники пухли з голоду.

Слов’янська лікарня була переповнена хворими. Чимало їх лежало прямо
біля лікарні і тут же помирали. У пухлих від голоду людей шкіра лопалась
і з тіла текла вода. Я вважаю, що голод 1933 року був штучним. Це був
просто злочин.»

Мигуля Віра Андріївна, 1921 року народження, жителька села Зорян,
згадує:

.

0

d

f

E

E

0

f

E

@ v ? e -

gd¬bm

не було нікого з дорослих пекарі Лушпай і Діденко давали нам по окрайцю
хліба. А ще, йдучи через поля, ми відшукували нірки мишей, ховрашків і
забирали там по декілька колосків. Потім вдома товкли у ступі,
перетирали і варили бовтанку з кропивою. Дуже запам’яталося, як у
колгоспі розстрілювали вибракованих коней. Вивозили їх на скотомогильник
і, щоб люди не брали м’ясо, обсипали його карболкою. Але від
неймовірного голоду люди всеодно брали це м’ясо і їли його, знаючи
наперед, що через добу вони помруть.

Ми вижили ще й тому, що наша мама працювала на очистці зерна. За
знайдену жменю зерна засуджували людину як ворога радянської влади,
виганяли з колгоспу, відбираючи останню надію на життя родини – харчовий
пайок. Та мама всеодно приносила додому потроху зерна. Вона ховала його
в шкарпетки та кишені, які нашивала під спід фуфайки. І хоч робити це
було дуже страшно, турбота за дітей та страх голодної смерті змушували
її це робити.»

Таких спогадів, на жаль, дуже багато. Тому ми не маємо права забути ті
гіркі сторінки історії нашого народу, ми просто зобов’язані залишити їх,
щоб передати наступним поколінням.

На знак вшанування пам’яті невинних жертв Голодомору 24 листопада 2007
року по всій Україні і на всіх континентах світу було проведено
всеукраїнську акцію «Запали свічку». У цей день співвітчизники
об’єднались у слові і молитві за Україну і поставили свічку віри і
надії.

«Це – знак нашої пам’яті!

Це – святий вогник, який зігріє душі загиблих!

Це – світло очищення задля нашого майбутнього!

Ми живемо. Живе наш народ. Так буде завжди».

(Президент України В.Ющенко)

Усі нині сущі в Україні покоління багато навчались історії. Нашу спрагу
до історії намагались тамувати підсолодженими історичними сиропами і
гіркими історичними росолами.

Ми стільки разів, наближаючись до історичної проблематики, повторювали
слово «імперіалізм» — в розумінні дуже далеке, заморське чудовисько.
Тому дехто й сьогодні, прокинувшись в незалежній державі, намагається,
мов сліпе кошенятко, притиснутись до отчого чогось великого,
незбагненного, не відаючи, що ото воно саме і було імперією у
найогиднішому її вигляді.

Ми не знали історію. А вона – бездонна, невичерпна криниця духу,
мудрості, перемог і страждань. Кожен народ має свою власну історію.
Глибоку і прозору або замулену й прикидану. Але має. Таку, яку створив.
Нашу – намагались і замулити, і прикидати, але, на щастя, ці спроби самі
провалювались. Бо ніколи, ні в які часи не переводились українці, які,
припавши вустами до своєї криниці історії, не відчували б могутньої її
життєдайності, цілющої живильності.

Сьогодні, коли ми заходились будувати на своїй землі свою
домівку-державу, — без своєї кришталево чистої криниці не впоратись. Але
з нашої історичної криниці, починаючи з самісінької поверхні, належить
вичерпати багато солоної від горя і сліз води.

Це наше громадянське завдання. Скликати живих, небезпам’ятних до тих сіл
і хуторів, до тих криниць та спільних ям, куди скидали десятками й
сотнями виснажені тіла наших з вами батьків і матерів, братів і сестер,
дідусів і бабусь. І наскидали їх від 7 до 10 мільйонів – «єгипетські
піраміди» горя та мук на родючих чорноземах України. Лягли в сиру землю
непокірні нащадки козацькі, всі здібні, здорові духом і тілом, всі, хто
мислив, опирався насильству, протестував, шукав правди.

Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина умертвлених голодом –
діти, які не народили нащадків.

А над тими жертвами безневинними живі кволі не могли вимовити й слова. І
невільно було ні оповістити село чи довкілля, задзвонити у храмах та
церквах за упокій…

Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я, надто багато позаду
могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку
минулих трагедій.

Не можна змовчувати!

Ми, живі, зобов’язані сказати, хоч і гірку, та все ж таки правду своєму
народові і світові, щоб знали і діти-школярі, і юнаки та дівчата,
майбутні батьки й матері, через які страждання та голгофи пройшов наш
народ.

Безперечно, великі надії покладаються саме на підростаюче покоління, на
сучасну молодь. Дух мільйонів замучених селян, їхні тіні й невимовний
біль закликають нас прокинутися від летаргійної сплячки, не піддаватися
зневірі, а попри наші сьогоднішні негаразди намагатися донести правду
про найтрагічніші сторінки в історії народу до наших дітей, онуків.
Нехай вони передають її прийдешнім поколінням.

З метою виховання всебічно розвинені особистості, інтелектуально й
духовно багатої людини з власними смаками і судженнями, широким
кругозором, з доброю вдачею і високим почуттям працьовитого, чесного,
шанобливого будівника суверенної України, поряд з іншими моментами нашої
історії слід знайомити підростаюче покоління і з цією трагічною
сторінкою нашого минулого.

Ми всі маємо донести до свідомості нашої молоді думку про те, що наш
народ і наші діти могли б жити давно не гірше народу Фінляндії. Але
Фінляндія, прадіди нинішніх поколінь вийшли з імперії і створили на
своїй суворій землі заможну державу. Ми ж, перебуваючи в імперії, будучи
колонією, залишились донорами, з яких витягли не лише хліб, а й кров.
Ніякий уряд ні в якій країні не здатен знищити свого народу.

Ці уроки мають, безперечно, стати не лише своєрідними меморіалами, а й
уроками державності. державотворення, державомислення.

Великі надії покладаються на шкільний курс історії України. Та, на жаль,
підручника з цієї дисципліни сьогодні практично немає. Виникає
необхідність і доцільність підготувати збірники лекцій з окремих
найголовніших тем. З часом, можливо, вони стануть складовими частинами
майбутніх хрестоматій, книг для читання, що призначатимуться дітям
різних вікових категорій. Вченим-історикам варто активніше залучати до
співпраці філософів, літераторів, діячів культури. Тобто, разом з ними
прагнути панорамно охопити ту чи іншу історичну епоху, подію.

Віримо в те, що наша молодь осягне глибинні причини та сутність
трагедії, усвідомить, що страшні сторінки того голоду ніколи не повинні
повторитися. Наше покоління мусить пам’ятати про кожного, кого минулий
режим змушував страждати, змушував гинути страшною смертю, не дав
розквітнути новим паросткам життя.

Ми всі маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками
тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло бути набагато більше…

Для матері немає великої різниці, як загинула її дитина, хто її
закатував. Але всі ми, як народ (якщо вже ми насмілились так себе
називати), повинні пізнати Істину.

Запалим свічку усім тим,

Хто заслуговує насправді!

Поклонимося усім тим,

Хто жив тоді у тій неправді!

(А. Головко)

Література

Марочко В.І., Шаталіна Є.П. Голод на Україні (1932 – 1933 рр.).
Український історичний журнал. – 1989. — № 7; 1990. — № 1.

Голод 1932 – 1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. –
К., 1990.

Голодомор 1932 – 1933 років як величезна трагедія українського народу:
Матеріали Всеукраїнської наук. конф. Київ, 15 листопада 2002р. – К.:
МАУП, 2003.

Похожие записи