Реферат на тему:

Моральне і національне виховання у досвіді педагогів і письменників Г.
Сковороди, І. Котляревського, П.Куліша, Ю.Федьковича, В.Сухомлинського

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог,
поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму
вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії,
поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав
піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії.
Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався
мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах,
листах. Проблемам виховання присвячено його притчі «Благодарний Еродій»,
«Убогий Жайворонок», «Байки Харківські». Вихідними і визначальними в
системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму,
народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а
також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба
зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили,
інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у
вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам
народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу,
висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім
іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини,
гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини,
здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив
розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ,
суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику,
літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та
інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода
відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до
вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність,
сила волі, почуття людської гідності.

Значної уваги Г, Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що
вони мають бути «тілесно здорові». Фізичне виховання, згідно з ним,
повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому
способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й
вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи,
режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про
естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їй у
житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія,
музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.

Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо
ставився до тих «напівбатьків» і «напівматерів», які передоручають
виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають
яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі,
вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з
безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень.
Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну
активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності
дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно
дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно,
використовувати наочність, пов’язувати теорію з практикою, навчання з
життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь,
розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з
них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз’яснення,
поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом,
переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки,
дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив
працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань,
благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути
прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати
«прилично, тихо й без крику».

Іван Петрович Котляревський (1769—1838) — письменник, педагог,
громадський діяч. Мету виховання вбачав у підготовці корисних
батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів. Будучи
попечителем Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві, виявив
себе як гуманіст і демократ. Прихильник гармонійного і всебічного
виховання підростаючого покоління, він пропагував гуманні його методи,
надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз’ясненню, особистому прикладу та
авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у
вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В «Енеїді» різко
засудив батьків, які недбало виконують свої родинні обов’язки.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) — відомий український
письменник, історик, фольклорист, педагог і громадський діяч. Великою
його заслугою є вироблення українського правопису, відомого як
«кулішівка». Для забезпечення унормованої єдності він запропонував
спрощений правопис української мови, пристосований до найлегшої вимови
слів (полтавсько-чигиринський діалект). П.Куліш також порушив питання
про необхідність українського підручника для вивчення «першої науки
письменства». Написав українську «Граматику», покликану виховувати в
дітей любов до рідного краю, до свого народу, його історії та культури.
Він підібрав змістовні дидактичні тексти, що мали розвивати високі
патріотичні почуття: оповідання про славне минуле українського народу,
відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам’яток культури і
фольклору. У численних працях П.Куліша чимало сильних національних
експресій, уболівань за минулим, нападок на яничарство та духовне
виродження. Однак, засуджуючи безбатченків, він ніколи не цурався дружби
з іншими народами.

Значну частину свого життя П. Куліш присвятив перекладам українською
мовою творів Гомера, Дайте Аліг’єрі, В. Гете, Г. Гейне, В. Шекспіра та
інших видатних митців минулого, переклав Біблію.

Юрій Адальбертович Федькович (1834—1888) — український письменник і
педагогічний діяч. Працював шкільним інспектором Вижницького повіту,
домашнім учителем, написав підручники для початкової школи,
науково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації
системи освіти на Буковині, обстоював рівні права на освіту для
чоловіків і жінок. Працюючи інспектором, намагався перекласти всі
шкільні підручники з «церковного язичія» на народну мову.

У творчій спадщині Ю.Федьковича важливою е ідея народності. У статті
«Про школу і шкільні підручники» він зазначав, що головний критерій
народності — народна мова, народні звичаї, народна поезія. Цікаві його
думки стосовно дидактичних проблем. Був переконаний, що в навчанні слід
використовувати методи, які розвивають і збагачують дітей. На його
думку, методи навчання мають забезпечити самостійність «бачити, думати,
говорити». Виходячи з цього, у своєму «Букварі для селянських дітей на
Буковині» він умістив тексти, які сприяли пробудженню в них допитливості
та формуванню високих моральних якостей.

Ю.Федькович вважав, що вчитель повинен постійно вдосконалювати свою
педагогічну майстерність.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український
педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по
1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних
наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям»,
«Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська
середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін.
Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала
певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і
творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не
змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична,
органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури.
Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її
діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й
рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування
людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має
спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у
досягненні цілей навчання й виховання використовувати цілепокладання,
моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності.
Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток
особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів
діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно
враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В.Сухомлинський
вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й
для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і
тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної
пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих
літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане
тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй
там погано. Одна з його фундаментальних, ідей звучить так: навчання
повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В.Сухомлинського е її гуманізм.
Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань
діяльності Школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і
рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість
самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і
лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір,
любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й
вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність
і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В.Сухомлинського відведено проблемам
трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у
найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній,
короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і
механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У
статті «Гармонія трьох начал» він писав: «Трудове виховання — це,
образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно».

Важливу роль В.Сухомлинський відводить естетичному вихованню
підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати
красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки
навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу
милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне,
насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках
В.Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна
вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб
у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про
підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам,
то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія
інтересів.

В.Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до
науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки
виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей,
відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій
предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте,
досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

Похожие записи