Соціокультурний простір сучасної школи: основні
характеристики,проблеми,напрями оновлення

(Миколайко О.В., заступник директора з НВР Уманської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів №11ім. М.П.Бажана Уманської міської ради
Черкаської області)

Поняття соціології та культури освіти

Соціальна система навчання передбачає задоволення технологічних,
економічних, політичних, екологічних та інших потреб суспільства.
Найрізноманітніші соціальні системи навчання складають систему освіти.
Природно, основний зміст освіти — навчання. Адже в процесі навчання,
освоєння, усвоєння знань людина оволодіває соціальними призначеннями
предметів і методами користування і використання їх в повсякденному
житті, моральними основами поведінки і формами спілкування з іншими
людьми. Усвоєння визначення предметів людської матеріальної і духовної
культури і методів користування ними становлять основний, внутрішній
зміст процесу навчання. В основі навчання лежить рівень розвитку
пізнавальних процесів (сприйняття, уявлення, пам’ять, мислення, увага,
мова), мотиваційна — вольової і емоціональної сфери особи, а також
розвиток вивідних компонентів навчальної діяльності (з’ясування змісту
знань, що освоюються, шляхи і ступінь активного їх впровадження в
практику).

Освіта – один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана
потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навики,
готувати нові покоління для життя, готувати суб‘єктів соціальної дії для
вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед
людством. У сучасному світі освіта – складне і багатоманітне суспільне
явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань і соціального
досвіду. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх
зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на
соціальні потреби суспільства. Серед соціальних інститутів суспільства
сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо
людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи
економічного, науково-технічного, політичного і соціального прогресу
саме і залежать від якості і рівня освіти. Навчання, уміння, вивчення,
освіта та ін. поняття, терміни використовуються для забезпечення
навчального процесу.

Соціологія освіти — одна з наук, що прагне впливати на подолання
негативних тенденцій в одержанні знань, шукає нові імпульси впливу на
озброєння сучасної людини, яка освоює культуру. Соціологія саме і вивчає
освіту як соціокультурний інститут, його розвиток, функціонування,
структуру, способи організації, динаміку соціальної структури сфери
освіти, її взаємодії з іншими соціальними та суспільними інститутами і
сферу життя людини. Та й саму навчальну діяльність соціологія освіти
подає з позицій соціокультурних умов, життєвих орієнтацій, особливостей
способу життя учнів, студентів, потреб виробництва, науки, всієї
культури суспільства тощо.

Культура розглядається в соціології як складне, динамічне утворення, яке
має соціальну природу і виражається в соціальних відношеннях,
направлених на створення, поширення ціннісних уявлень, які забезпечують
взаєморозуміння людей в різних соціальних ситуаціях.

Прогрес суспільства не можливий без розширення запасу культурних
цінностей. Суб’єкт, вступаючи в соціальні відносини, застає вже усталену
систему духовних цінностей, викристалізовані в культурі і санкціоновані
суспільством. Сюди відноситься: запас знань, ідей, відчуттів; прийняті
норми і образи, вже соціальноорієнтованого відношення до дійсності;
зведення в одне ціле засобів духовного виробництва. Все це і складає
об’єктивні умови індивідуальної і суспільної духовної діяльності.

Від розбещеного Я-виховання до виховання громадянина на народознавчих і
духовних засадах.

У сучасному світі руйнуються віковічні моральні цінності. Зокрема,
проблема «батьки — діти » змінила акценти. Все частіше дорослі ( батьки,
педагоги) губляться перед «вільною особистістю » дитини. Наприклад, в
сучасній Україні часто неадекватна поведінка дитини характеризується як
феномен «індиго «, чим виправдуються асоціальні дії дитини. Виховання
стали називати «тиском «, декларують «не директивну » педагогіку. Наше,
українське, суспільство наближається до духовної кризи, яку переживають
розвинуті країни: у США, наприклад, діти розмовляють із батьками з
позиції сили, відстоюючи свої права (у тому числі – на право повертатися
додому, коли вони забажають; відпочивати, де вони вважають за потрібне –
наприклад, на дискотеці або в комп’ютерному кафе). У Німеччині вчителі
проводять страйки, вимагаючи від уряду повернути важелі впливу на учнів.
Дитяче свавілля – серйозна проблема, яка бере свої витоки із розбещеного
«Я –виховання «. Коли «Я» стоїть у центрі, то це – шлях до егоцентризму.
Запорука гармонійного виховання особистості закладена в відповідній
концепції виховання дітей змалку.

Чому так (у чому полягають причини існування цієї проблеми)

Закономірно, що після розпаду СРСР на зміну тоталітарній
заідеологізованій педагогіці прийшли нові наукові ідеї, спрямовані на
розвиток особистості. Почали активно розвиватись творчість, педагогічний
пошук. Але існувала і друга сторона медалі: суспільство переживало
безробіття, злидні, злет наркоманії – тобто, упадок культури як
особистісної, так і національної. У цей час великого розповсюдження
набула концепція «Я-виховання» – одна із модних психолого-педагогічних
концепцій. Завдяки їй було створено «Конвенцію ООН про права дитини «,
цілий ряд авторських програм розвитку дітей дошкільного віку («Малятко»,
» Дитина», «Дитина в дошкільні роки » та ін.) (позитивний аспект) та
ювенальна юстиція ( негативний аспект).

Так має бути(які є варіанти вирішення проблеми)

Важливо дотримуватися «золотої середини » у вихованні: розвивати вільну,
творчу особистість (а не авторитарного тирана), яка добре вміє
соціалізуватись у суспільство, яка є носієм національних цінностей нашої
країни.

Згадаємо споконвічні цінності українського народу: родинність,
духовність, патріотизм. Вважаємо, що саме на них і слід зробити виховний
акцент. Тим більше, що для цього вже є передумови. Створено наукові
концепції: національного виховання в сім’ї ( П.Щербань), української
національної школи-родини ( П.Кононенко, Т.Усатенко), демократизації
українського виховання (О.Вишневський) та ін. Є чимало наукових
досліджень практичного спрямування, які доводять, що український
фольклор – ефективний засіб розвитку творчої особистості дошкільників (
С.Садовенко, А.Шевчук та ін.).

Без відродження духовних цінностей наше суспільство приречене на духовну
деградацію і знищення. Сьогодні конче необхідно повернутися до істинно
християнських виховних ідеалів. І починати слід із дитячих садочків і
сім’ї. У цій царині також є вагомі напрацювання: виховний ідеал
Г.Ващенка, сучасні наукові дослідження (А.Богуш, Л.Калуська, С.Лади вір,
Н.Лисенко, Т.Піроженко, Н.Химич та ін.).І зараз авторські колективи
готові до творчих пошуків та впровадження напрацьованого досвіду на
теренах України.

Важливим аспектом народознавчого напряму виховання завжди було і є
збереження здоров’я дітей. Слід враховувати етапи природного розвитку
дитини, оберігаючи її фізичне, психічне, духовне здоров’я.

Давайте зробимо так! (що конкретно пропоную)

Особистісно-гуманна педагогіка має і повинна мати місце у школі.

Необхідно забезпечити позитивне емоційне здоров’я дітей — підняття духу,
позитивне мислення.

Не копіювати західних технологій навчання, а брати в них лише найкраще,
але так, щоб набуте з інших країн не перекреслило наші технології.

Не вести дитину наперекір природно заданому розвитку.

Посилити духовну зорієнтованість освіти.

Популяризувати вітчизняний досвід (передусім патріотичного спрямування)
сучасних дитячих композиторів і поетів.

Створити умови для творчості вихователів і дітей.

Із метою охорони здоров’я дітей дошкільного віку:

відновити підготовчі групи у ДНЗ.

створити рівні умови для подальшого навчання дітей 7-ми років, які
навчалися у ДНЗ і школах.

право вибору батьків і дитини місця навчання до 7-ми років.

передбачити екстернат у 2-й клас і трирічний варіант програми для
семиліток.

Заборонити будь-яке тестування та діагностування майбутніх школярів по
знанієвському компоненту, результати яких стають обґрунтуванням до
прийому дитини до школи ( у ДНЗ, ШДС, ЗНЗ).

Тому необхідною передумовою гуманоцентричної переорієнтації школи є
опора на самих дітей, їх внутрішній світ та життєві прагнення. Бачачи в
дітях лише добре, педагог сприяє розвитку хороших якостей дитини,
застосовує відповідні методи навчання та виховання. Тим самим він
розкриває і творчий потенціал особистості, її природжену тягу до
творення добра і утвердження себе як носія високих моральних цінностей.
По суті опора на високий духовний потенціал дитини — єдиний спосіб
створення і гуманоцентричної школи, і гуманоцентричного суспільства. все
те хороше, що закладено природою в кожну дитину? Гуманістична педагогіка
вказує для цього лише один шлях — це шлях проникнення у внутрішній світ
дитини з боку педагога і налагоджування на цій основі партнерства між
педагогом та учнем. Педагогіка партнерства — це практична основа
гуманоцентричної переорієнтації усієї системи між особистісної
комунікації в школі. Між іншим, основа цього партнерства — внутрішній
світ дитини — вказує і на його ведучу сторону. Ініціатива у
співробітництві лише формально, з організаційної точки зору, належить
учителю. Реально її зміст визначається дитиною, і це запорука того, що
вказане партнерство не буде формально нав’язане зовні, а буде мати міцне
коріння у тому ж дитячому житті, яке визначає діяльність гуманоцентрично
орієнтованого освітнього закладу.

Для вчителя єдиним способом отримати доступ до внутрішнього світу дітей
є навчитися жити одним з ними життям. У вітчизняній школі це означає в
першу пергу подолання статусно-функціонального розподілу ролей в
навчально-виховному процесі, який протягом багатьох десятиліть
нав’язувався авторитарною педагогікою. Іншими словами, відносини між
педагогом та учнем з сфери формально-організаційної перейти у сферу
неформальної людської комунікації. Як це не дивно, але основною
перепоною на шляху до становлення гуманоцентричної освіти у нас є якраз
те, що у школі фактично відсутній власне людський компонент спілкування.
Там є педагоги, директор, вихователі, учні, відмінники, двієчники,
активісти тощо, але там немає людей як особистостей. Вірніше, вони є,
але лише однією своєю стороною — як функції в авторитарній педагогічній
системі. формування педагогіки співробітництва у тому й полягає, що
принципові зміни мають відбутися в першу пергу на рівні особистісних
орієнтирів наших учителів. Вони мають змінити своє ставлення до учнів і
навчального процесу настільки радикально, що мова по суті йде про
формування нової системи цінностей. В принципі остання , звичайно,
зовсім не нова сама по собі. Проте актуальність такої ціннісної
переорієнтації засвідчує і сучасність, і вся історія вітчизняної школи в
ХХ ст. — попри все, що і раніше, і зараз говорилося і говориться про
гуманізацію школи. Вже досить віддалені від нас часи, коли великий
вітчизняний педагог і гуманіст В.Сухомлинський писав: «Ми добиваємося
того, щоб учителя і учнів об’єднувала духовна спільність, при якій
забувається, що педагог — керівник і наставник. Якщо вчитель став другом
дитини, якщо ця дружба осяяна благородним захопленням, поривом до чогось
світлого, розумного, у серці дитини ніколи не з’явиться зло . Виховання
без дружби з дитиною , без духовної спільності з нею можна порівняти з
блуканням в темряві.» Що ж стосується технології та безпосередньої мети
спілкування та учня, то їх змістом є налагоджування партнерських
взаємовідносин, про що вже йшла мова вище. В цілому можна сказати, що
налагодження партнерського співробітництва учнів та вчителя в
педагогічному процесі — це суть конкретних форм навчання, виховання,
спілкування в школі. «Зробити дитину нашим добровільним і зацікавленим
соратником, співробітником, однодумцем у своїх же вихованні, освіті,
навчанні, зробити його рівноправним учасником педагогічного процесу,
турботливим і відповідальним за цей процес, за його результати» — так
Ш.Амонашвілі визначає конкретику педагогічної роботи в школі. І далі:
«Гуманна педагогіка може бути реалізована лише в тому випадку, якщо
через відповідні їй принципи будуть переосмислені всі основні компоненти
педагогічного процесу: і урок, і методи, і програми, і підручники, і
особистість вчителя, і класна кімната, і колективна творчість вчителів.
І найголовніше в усьому — взаємовідносини вчителя з учнем. . Ідея
співробітництва — це дух школи.

X

\

E

&

E

&

&

&

кий культивується вчителем». Якщо прийоми і методи конкретного
спілкування учня та вчителя в педагогічному процесі повністю залежать
від індивідуальної творчості самого вчителя, то технологічні системи,
які покликані допомогти гуманоцентричній переорієнтації навчального
процесу досить широко розробляються, в тому числі і у вітчизняній
педагогічній науці. Як і в цілому при організації шкільного життя і
міжособистісного спілкування в школі, в даному випадку ключове значення
мають ціннісні установки, орієнтація на особистість учня педагогів. На
теоретичному рівні вже досить чітко визначено, що означає
комп’ютеризація як чинник змін функціонального імперативу вчителя у
школі. Вчитель перестає бути монополістом знань у навчальному процесі, в
принципі необхідні знання учень може добути і без нього, або при
мінімальній допомозі вчителя. Між іншим, це теж один з аргументів на
користь переорієнтації системи освіти зі знань на особистість — адже для
отримання власне знань школа як специфічний соціальний інститут буде
важити все менше і менше, по мірі розвитку процесу інформатизації.

Натомість за вчителем залишаються саме ті функції, які сприяють
впровадженню особистісного виміру в освіту. Це функція організації
навчально-виховного процесу — вже не як просто процесу оволодіння
знаннями (конкретні методики будуть закладені в комп’ютерні програми,
адаптовані до кожного учня), а як процесу розвитку здібностей дитини і
формування її особистості. Впровадження комп’ютерних технологій дозволяє
звільнити вчителя від механічної роботи, пов’язаної з вербальною
передачею знань, і дійсно сконцентрувати свою увагу на особистості і
життєвих потребах дитини, на організації її життя в школі, в тому числі
і підпорядкуванні потребам цього життя уроку і інших конкретних форм
організації навчально-виховного процесу.

Нарешті, за вчителем залишається функція безпосередньої мотивації учня в
навчально-виховному процесі. Тобто весь комплекс виховних завдань, який
і зараз включено безпосередньо в навчальний процес у зв’язку з
необхідністю формування внутрішньої мотивації до навчання, розвитку та
самоактуалізації особистості, залишається за педагогом і школою в
повному обсязі. Воно й зрозуміло — ніякий комп’ютер не може замінити
цінності і виховного впливу особистісного контакту учня з вчителем,
особливо якщо він побудований на принципах партнерства і взаємної
поваги.

Якщо в цілому визначити новий гуманістичний смисл функцій вчителя в
гуманоцентричній школі комп’ютеризованого суспільства, то принципову
новацію можна виразити наступним чином. За вчителем залишається функція
посередника, як і в традиційній школі, але тепер він є не посередником
між учнем та знаннями, а посередником між учнем та культурою. І
комп’ютеризація освіти значно спрощує процес оволодіння необхідними
знаннями, але разом з тим піднімає на порядок значущість педагога,
школи, освітньої діяльності як факторів набуття дитиною своєї людської
суті, визначення життєвих орієнтирів особистості, моделей діяльності
тощо.

І щоб визначити концептуальної рамки такої перебудови, на завершення
розгляду напрямів гуманістичної трансформації змісту освіти сформулюємо
кілька основних критеріїв гуманоцентрично орієнтованого
навчально-виховного процесу в освітньому закладі.

1. Змістом освітнього процесу в школі є життя дітей, в якому діти
дорослішають, розвиваються і формуються як особистості. Всі аспекти
освітньої діяльності, включаючи процес навчання, виховання і
міжособистісної комунікації, підпорядковуються основній меті —
саморозвитку дітей — як методи та технології. Цілісність педагогічного
процесу в гуманоцентрично орієнтованій школі визначається саме життям її
учнів. Відтак основним критерієм педагогічного процесу в цілому і кожної
його складової зокрема є співпадіння освітньої діяльності та життя
дітей, іншими словами — наскільки смисл та особливості життя дітей стали
змістом самого педагогічного процесу.

2. Школа має забезпечувати умови для того, щоб кожна дитина в ній
знаходила простір для розвитку своїх можливостей, могла в повній мірі
проявити свою індивідуальність — і в навчанні, і в усіх інших формах
шкільного життя. Індивідуалізація освітньої діяльності, її максимальне
наближення і специфікація у відповідності з потребами кожної особистості
— основа освітніх технологій, які застосовуються в гуманоцентрично
орієнтованому освітньому закладі.

3. Основним результативним критерієм педагогічного процесу в
загальноосвітній школі має стати формування зрілої особистості,
адаптованої до самостійного життя і діяльності в сучасному
інформаційному суспільстві в усіх її проявах — і як працівник, і як
громадянин, і як приватна особа. Під цим кутом зору мають розглядатися і
наслідки освітньої діяльності в різноманітних сферах навчання та
виховання. Успішність останніх визначається не скільки загальним обсягом
знань, скільки наявністю цілісного синтезу на рівні особистості, що
забезпечує останній адаптацію до суспільства, життєвий успіх, достатній
для цього рівень самодостатності у обраних сферах діяльності тощо.
Найважливішим аспектом цілісного розвитку особистості слід вважати
відповідність отриманих нею знань, навичок, соціокультурних орієнтирів
її сутнісним силам, індивідуальним особливостям та життєвій програмі
розвитку. Іншими словами, весь освітній процес в школі результується в
формуванні самодостатньої особистості, основою якої є пізнання нею себе
як людини і визначення на цій основі власного життєвого шляху. Ми
оцінюємо результативність навчання та виховання виходячи з того,
наскільки педагогічний процес привів дитину до усвідомлення,
привласнення та розвитку власної природи, і на основі цього — до
утвердження в суспільстві як креативної, активної особистості.

4. Основним механізмом виконання школою своєї освітньої місії є
налагоджування системи партнерства між учнями та педагогічним
колективом, в основі якого лежать потреби розвитку учнів і включення
педагогів у життя дітей. Створення системи неформальної комунікації, в
якій учні та вчителі спілкуються як особистості, а не формальні функції,
є основою організації конкретного навчально-виховного процесу. Основним
критерієм при оцінці педагогічних технологій та методик, що
застосовуються в педагогічній практиці освітнього закладу, є наявність
чи відсутність неформальних партнерських взаємовідносин між учасниками
педагогічного процесу і їх результативність з точки зору саморозвитку
дітей.

5. Основною соціальною функцією школи в умовах інформаційного
суспільства є посередництво між дитиною, що розвивається, та культурою.
Успішність розвитку дитини змістовно визначається тим, яка за змістом
культура лежить в його основі. Критерій виконання школою основної
соціокультурної функції — пізнання і засвоєння дітьми істинно людського,
морального в культурі, які детермінують співпадіння на рівні систем
цінностей індивідуальних та загальнолюдських інтересів. Іншими словами,
успіх виконання виховних і соціалізуючи функцій (а в інформаційному
суспільстві значною мірою -і функцій професійної підготовки)
гуманоцентрично орієнтованою школою визначається тим, яку людську
культуру, в яких обсягах і напрямах, якими методами і з якою долею
інтеріорізації освоює дитина в педагогічному процесі, а відтак — які у
вже сформованої особистості складаються стосунки з культурою, реальним
життям, людьми. Звичайно, це лише найбільш загальні критерії, які
визначають змістовне поле гуманоцентричних новацій. Їх цінність — не в
прямому застосуванні до практичного педагогічного процесу у нашій школі,
а в створенні концептуальних основ вироблення нової системи практичних
критеріїв оцінювання освітньої діяльності.

Виховання естетичної культури. У світлі сучасних концепцій виховання в
умовах гуманізації та демократизації суспільства зростає соціальна роль
творчої особистості – носія нових моральних якостей і ціннісних
орієнтацій, якій притаманні високий рівень духовності й загальної
культури, здатність до саморозвитку і самовдосконалення. Соціальне
оновлення, що відбувається в Україні, передбачає активізацію духовного
потенціалу народу, що реалізується в естетичній культурі. У той же час
бурхливий потік негативної інформації зі шпальт газет і журналів, з
екрана телевізора, безладні реалії навколишнього життя, другосортна
продукція кінематографа, в якій сценам насильства, порнографії, сексу
відведено занадто багато місця, розвиває в підлітків жорстокість,
розмиває життєві ідеали, молоді люди нерідко втрачають соціальні
орієнтири. Сприяє цьому і відома деформація в бік абстрактно–логічного
способу мислення, яке довгий час домінувало в нашій школі, що призвело
до спрощеного, примітизованого сприйняття навколишнього середовища,
девальвації художніх цінностей та ідеалів у свідомості підростаючих
поколінь. Як результат, духовні орієнтації учнівської молоді – одного з
провідних важелів розвитку культури суспільства – характеризуються
зниженням моральних критеріїв особистості й морально-етичних норм
соціального середовища, відомою дезорієнтацією системи загальнолюдських
цінностей.

Звернення педагогічної науки до проблеми естетичної культури школяра –
закономірна об’єктивна необхідність. Рівень і характер суспільного
буття, зростання матеріальних і духовних потреб людини, гармонізація її
відносин із довкіллям вимагають розвитку в дітей творчих сил, прагнень
будувати своє життя за естетичними законами добра і краси. Почуття
прекрасного зумовлює радість і оптимізм, духовно збагачує особистість,
спонукає її до навчання, натхненної праці й творчості. Виховання
естетичної культури – підкреслюється в Національній доктрині розвитку
освіти України у ХХІ столітті – є одним із пріоритетних напрямів
розбудови і вдосконалення системи неперервної освіти.

Особлива роль в естетичному розвитку належить початковій школі, де
закладається фундамент підготовки до життя, забезпечується
інтелектуальне, духовне й фізичне становлення особистості. У початковій
школі пробуджується в дітей інтерес до мистецтва, відбувається залучення
до музики та художньо–творчої діяльності. Початкова ланка освіти
покликана сформувати в учнів цілісне світосприймання і світовідчуття,
забезпечити розвиток естетичних ідеалів і смаків, почуття
відповідальності за збереження культурних надбань суспільства.

Отже, без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не
може бути й мови. Саме тому розвиток культури має розглядатися у статусі
найвищих суспільних пріоритетів. Нинішнє відродження України як
суспільства, як держави неможливе без духовного оновлення її народу.
Потрібне формування нових духовно-ціннісних орієнтирів, культурне
відтворення нації. Без культурної людини держава не може бути ні
незалежною, ні демократичною. Духовно бідні люди ніколи не зроблять
Україну багатою та щасливою. Економіка, політика та культура – це три
основні галузі, без одночасного розвитку яких суспільство не матиме
змоги успішно розвиватися. Існування тісного безпосереднього зв’язку між
сферою економіки і сферою культури сучасного суспільства є безперечним.
А реалізувати як найкраще цей зв’язок покликані навчальні заклади в
державі, бо „освіта – це один із оптимальних та інтенсивних шляхів
входження людини в світ науки і культури”. Ось чому, на наше глибоке
переконання, виховання та розвиток культури учнів стають наразі одним
із пріоритетних напрямів роботи всієї системи загальної освіти освіти в
Україні.

Список використаних джерел

1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю. — К.:
Знання України, 2005. — 804 с.

2. Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура, ідеологія,
особистість. Методолого-світоглядний аналіз. — К., 2002. — 577 с.

3. Кремень В.Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти,
роздуми, перспективи). — К.: Грамота, 2003. — 216 с.

4. Науково-освітній потенціал нації: погляд у ХХІ століття / Авт.кол.:
В.Литвин (кер.), В.Андрущенко, С.Довгий та ін. — Кн. 3: Модернізація
освіти. — К.: Навч. кн., 2003.

5. Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Назустріч людям”. —
Режим доступу: www.rada.gov.ua

6. Соціологія: Підручник / За заг. ред. проф. В.П.Андрущенка, проф.
М.І.Горлача. — Х.; К., 1998.

7. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Уклад. В.І.
Волович, В.І. Тарасенко, М.В. Захарченко та ін. Під заг. ред. В.І.
Воловича. – К.: Укр. центр духовн. культури, 1998. – 736 с.

8. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів.
/ За редакцією В.Г.Породяненка. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1999.
– 384

Похожие записи