Реферат на тему:

До питання про методологічні засади освітнього менеджменту

Ефективне функціонування будь-якої освітньої системи залежить від
управління нею. Особливої актуальності проблеми удосконалення управління
освітніми організаціями набули в останній час у зв’язку із суттєвими
змінами в суспільно-економічному житті та в соціальній сфері
суспільства. Стало очевидним, що управління, яке базується на
адміністративно-командних засадах, не відповідає вимогам сьогодення і
вимагає негайної перебудови. Більше того, рядом об’єктивних наукових
досліджень і практичною діяльністю доведено, що збереження анахронічних
підходів в управлінні освітніми системами є головною причиною повільних
темпів їхнього реформування та адаптації до вимог сьогодення.

У країнах Америки та Європи управління освітніми системами різних типів
і видів досить давно здійснюється на організаційних і методологічних
засадах менеджменту. У країнах колишнього СРСР реалізація основних
закономірностей та принципів менеджменту в управлінні освітніми
організаціями розпочалося із кінця 80-х рр. ХХ ст. Як свідчить аналіз
джерельної бази, найбільш успішно він розвивається в Росії, Латвії,
Литві, Естонії та Білорусії, де функціонують окремі науково-дослідні
інститути з питань управління освітніми системами, проводиться велика
науково-дослідна робота із зазначеної проблеми, видається велика
кількість відповідної літератури тощо. Можна з впевненістю стверджувати,
що в цих країнах, за аналогією до низки держав Америки та Європи,
реагуючи на виклики зовнішнього середовища, утвердилася окрема галузь
наукового знання, що отримала назву «освітній менеджмент».

На жаль, в Україні цей процес в силу різних причин, аналіз яких не
проводиться в цій статті, відбувається досить повільно, незважаючи на
існування в окремих вищих навчальних закладах, закладах післядипломної
освіти педагогічних кадрів спеціалізованих кафедр і лабораторій з
організації підготовки (за магістерськими програми) керівників
навчальних закладів та відповідної перепідготовки педагогічних
працівників. Однією із причин такого стану справ є відсутність чіткого
тлумачення основних методологічних засад освітнього менеджменту. У цій
статті зроблено спробу проаналізувати деякі аспекти цієї проблеми.

Як відомо, менеджмент є теорією і практикою управління соціальними
організаціями або організаціями людей. На початку свого існування його
теорію було розроблено для комерційних організацій, однак із розвитком
ринкових відносин знання поширилися і на інші сфери діяльності, метою
функціонування яких не є отримання прибутку в грошовому вигляді (охорона
здоров’я, освіта, культура та інші). Цей процес став результатом дії
двох чинників. По-перше, організації освіти, культури, охорони здоров’я
також відносяться до соціальних організацій, що дає можливість в
управлінні ними використовувати найбільш загальні закономірності та
принципи менеджменту. По-друге, ці організації стали функціонувати в
ринкових умовах, вплив яких із кожним роком останні відчувають дедалі
сильніше. Тому їхнє ефективне функціонування в новому зовнішньому
середовищі можливе лише за умов ефективної адаптації до його вимог.
Інструментом здійснення таких адаптаційних процесів, на нашу думку, є
організаційні та методологічні засади загальної теорії менеджменту.

Основними положеннями (постулатами) загальної теорії менеджменту, що
можуть і повинні використовуватися в управлінні різними соціальними
організаціями, в т.ч. й освітніми, на думку М. Поташника та О. Моісеєва,
є наступні:

управління — діяльність суб’єктів, що забезпечує цілеспрямованість та
організованість (інтеграцію) праці людей в будь-якій організації;

управління будь-якою організацією може бути спрямоване на її створення,
становлення, функціонування і розвиток;

управління здійснюється за допомогою чотирьох управлінських дій:
планування, організації, керівництва і контролю;

управління у будь-якій сфері може бути ефективним, якщо воно
характеризується такими властивостями, як цілеспрямованість,
системність, партисипативність, прогностичність, циклічність та ін.;

управління в будь-якій сфері діяльності людей буде ефективним, якщо воно
відповідає таким вимогам: 1) механізм управління повинен бути
відповідним складнощам об’єкта та можливостям суб’єкта управління; 2)
наявність певних резервів (часу, варіантів управлінських рішень та ін.);
3) правильний вибір критеріїв (мається на увазі відмова від показників
процесу і перехід до критеріїв кінцевого результату; 4) обов’язковість
добре розвиненої системи зворотного зв’язку; 5) враховується людський
фактор та ін.;

управління в будь-якій соціальній організації може проектуватися,
описуватися, характеризуватися та реалізовуватися на основі функції
управління, організаційної структури та організаційного механізму [1,
43].

Вважаємо, що ці положення загальної теорії менеджменту є універсальними
і можуть бути використані в теорії і практиці управління будь-якими
соціальними організаціями. Однак, освітні системи та освітні організації
є специфічними соціальними утвореннями. Вони мають низку властивостей,
що суттєво відрізняють їх від інших соціальних організацій. Подібна
специфіка пояснюється, насамперед, різними об’єктами управління. Це, на
нашу думку, й зумовлює появу освітнього менеджменту.

Освітній менеджмент ми розглядаємо як специфічний вид і мистецтво
управлінської діяльності, що включає в себе комплекс принципів,
методів, організаційних форм і технологічних прийомів управління
освітніми системами різних типів і видів, спрямованих на їхнє
становлення, ефективне функціонування і розвиток. Освітній менеджмент є
складовою частиною соціального менеджменту, а також самостійною галуззю
наукового знання, поява якої зумовлена необхідністю забезпечення
ефективного управління освітніми організаціями.

Як галузь наукового знання, освітній менеджмент має свої об’єкт і
предмет дослідження.

Для будь-якої науки об’єкт дослідження – фрагмент дійсності, що не
вивчається іншою наукою. Таким фрагментом дійсності є управління
освітніми системами. На нашу думку, об’єктом освітнього менеджменту є
функція управління, яка властива освітнім система, як і будь-яким іншим
соціальним системам. Як відомо, управління такими системами
здійснюються окремими індивідуумами. Це означає, що в об’єкт
дослідження потрапляє специфічний вид людської діяльності – діяльність
людей в освітніх організаціях, у процесі якої і реалізується ця функція.

Однак, освітні організації не є закритими соціальними системами. Вони
функціонують у тісних взаємозв’язках із зовнішнім світом. У цьому
контексті не можна не погодитися з висновками окремих учених, що «наука
управління в дусі системного підходу не може не цікавитися й більш
широким об’єктом, вона повинна включити в поле свого зору об’єкти
управління та їхнє середовище. Теорію таких об’єктів можна розглядати
або як складову частину науки управління, або як найближчу до неї
суміжну дисципліну. Для науки внутрішньошкільного управління (багато
авторів вживають поняття «внутрішньошкільний менеджмент», або «шкільний
менеджмент» — І.Л.)- це буде теорія школи як освітньої організації (або
в новому розумінні – школознавство), для територіальних систем
управління – відповідно теорія регіональних освітніх систем» [2,
153-154].

Як окрема галузь наукового знання освітній менеджмент має також і свій
предмет. За вдалим висловом В.В. Краєвського, предмет науки – це начебто
окуляри, крізь які ми дивимося на дійсність, виділяючи в ній певні
аспекти у світлі того завдання, яке ми перед собою ставимо,
використовуючи поняття, властиві нашій науці, для опису поля дійсності,
що обрана нами в якості об’єкта дослідження. Предметом освітнього
менеджменту як галузі наукового знання можна вважати сукупність
принципів, технології та методів управління освітніми системами з метою
підвищення ефективності їхньої діяльності. Іншими словами, предметом
дослідження освітнього менеджменту є ті зв’язки, що складаються у
процесі визначення мети діяльності освітньої організації, забезпечення
її досягнення та визначення результативності функціонування у тісному
зв’язку із внутрішніми та зовнішніми умовами.

Визначення об’єкта і предмета дає підстави для висновку, що освітній
менеджмент можна вважати окремою галуззю наукового знання, оскільки
зазначені що названі вище об’єкт і предмет не можна інтерпретувати щодо
будь-якої іншої галузі наукового знання, адже мова йде про управління в
системі освіти: в межах загальнодержавної макроосвітньої системи;
галузевих чи регіональних освітніх систем; кожної окремої освітньої
організації. Як окрема галузь наукового знання освітній менеджмент
з’явився порівняно недавно і в даний час переживає період становлення.
Саме цим зумовлюється значна плутанина у використанні понятійного
апарату для позначення тих чи інших явищ об’єктивної дійсності.

Так, у багатьох авторів ми можемо зустріти твердження про те, що галуззю
наукового знання, яка вивчає проблеми управління загальноосвітніми
школами і системою освіти взагалі, є «школознавство». Не заперечуючи
доцільності та необхідності існування цієї галузі наукового знання,
зазначимо, що вона має інший об’єкт і предмет свого дослідження.
Школознавство повинне займатися вивченням школи як освітньої
організації, багатоманіттям її типів, видів і моделей; умов і
закономірностей їхнього функціонування; будови внутрішнього і
зовнішнього середовища тощо. Зважаючи на зазначене, школознавство може і
повинне бути складовою частиною науки освітнього менеджменту, оскільки в
ньому розроблено теорію об’єкта управління. У зв’язку із цим не можна не
погодитися з твердженням М. Поташника та О. Моісеєва, що головні
недоліки минулого школознавства полягають у його «слабкій орієнтації на
школу як на особливу соціальну організацію, в ототожненні управління
школою із управлінням лише навчально-виховним процесом, у несприйнятті
загальних закономірностей і підходів, виявлених в теорії організацій, в
соціальному управлінні, в менеджменті. Тому школознавство завтрашнього
дня має бути побудоване на інших, більш сучасних засадах»[1, 26].

У сучасних умовах у науковому та практичному обігу разом із поняттям
«освітній менеджмент» широко виживається поняття «педагогічний
менеджмент». У багатьох випадках ці поняття ототожнюються і вживаються
як взаємозамінні (В. П.Сімонов та ін). Аналіз сутності цих понять
дозволяє зробити висновок про неправильність такого підходу, оскільки
якщо звернутися до тлумачення терміна «педагогіка», «педагогічний»,
стає очевидним, що «педагогічний менеджмент» пов’язаний із діяльністю
учителя, який безпосередньо працює з дитиною та дитячим колективом
(наприклад, управління процесом засвоєння знань тощо), а не з діяльністю
керівника освітньої організації. Таким чином, вживаючи поняття
«педагогічний менеджмент» доцільно вести мову про управління
педагогічним процесом або «про комплекс принципів, методів,
організаційних форм і технологічних прийомів управління
навчально-виховним і навчально-пізнавальним процесами» [3, 9], але аж
ніяк не про управління освітньою системою чи освітньою організацією,
якою є школа чи інший заклад освіти. Управління педагогічним (освітнім)
процесом у закладі освіти є лише складовою процесу управління закладом
як цілісною освітньою організацією, що має своє внутрішнє і зовнішнє
середовище. У цьому випадку менеджерські функції виконує не керівник
закладу освіти, а викладач, учитель, вихователь, який виступає в ролі
суб’єкта системи управління освітнім процесом.

Визначення об’єкта та предмета дає можливість говорити про місце та роль
освітнього менеджменту в системі наукового знання.

?

o

o

gdE,e

сліджують проблеми управління в найрізноманітніших соціальних системах.
Будь-яка освітня організація є такою системою, адже в них головним
ресурсом та об’єктом управління виступають люди. Тому для управління
освітніми системами важливо знати загальні засади управління,
сформульовані в менеджменті організацій. Такими, зокрема, є
цілеспрямованість, системність, прогностичність, демократичність, а
також необхідність здійснювати в управлінні певні управлінські дії
(планування, організацію, керівництво і контроль).

Освітній менеджмент має тісний зв’язок з педагогікою як наукою про
навчання і виховання юного покоління, що відкриває й аналізує
об’єктивні закономірності навчально-виховного процесу, досліджує
істотні й необхідні загальні й стійкі зв’язки причинно-наслідкової
залежності в ньому. Цей зв’язок виявляється у тому, що педагогіка дає
освітньому менеджменту знання про об’єкт управління, про основні закони,
принципи і норми педагогічної діяльності в освітній організації. Вони
необхідні для врахування специфіки об’єкта управління, його принципів,
методології, технологій, механізмів, підходів, адже грамотне управління
завжди об’єктивно орієнтоване. Менеджер освіти повинен досконало знати
об’єкт управління, тобто структуру освітньої системи і всі процеси, що в
ній відбуваються. Однак, знати їх не як учитель, що має справу з
окремими освітніми процесами, а як керівник, який бачить цей об’єкт з
позицій системного цілого і здатний забезпечити прийняття управлінських
рішень на основі знання про специфіку кожної конкретної освітньої
системи, освітньої організації.

Вважаємо, що педагогіка дає знання освітньому менеджменту не про весь
об’єкт управління, а лише про його частини, адже крім
навчально-виховного процесу в кожній освітній організації відбувається
велика кількість інших процесів, якими потрібно управляти. Тому велике
значення має зв’язок освітнього менеджменту з іншими галузями науки,
зокрема такими, як економікою освіти, освітнім маркетингом, психологією,
в т. ч. і психологією управління, правознавством, етикою та іншими.
Знання основ цих наук також необхідне для здійснення кваліфікованого
управління освітніми системами. Підтвердженням міцності цих зв’язків є
те, що багато авторів включають розділи з освітнього маркетингу чи
психології управління у склад підручників та навчальних посібників із
проблем управління освітніми системами, вважаючи їх складовою частиною
освітнього менеджменту. Однак, на нашу думку, ці галузі наукового знання
мають різні предмети і об’єкти свого дослідження і тому може йти мова не
про їхнє об’єднання, а про тісну інтеграцію.

Як практика та мистецтво управління освітніми системами та
організаціями, освітній менеджмент має свою мету і завдання.

Кінцевою метою освітнього менеджменту є забезпечення відповідно до
суспільних запитів ефективного функціонування освітніх систем та
організацій, на основі оптимальної організації їхньої діяльності,
використання кадрового та матеріально-технічного потенціалу. Освітній
менеджмент як практика та мистецтво управління покликаний створити умови
для успішної роботи установ і закладів освіти, орієнтації їх на запити
споживачів освітніх послуг, організації ефективної діяльності
працівників. При цьому варто враховувати, що ефективна робота освітньої
системи чи організації є результатом її діяльності, який має визначати
ринок в особі споживачів освітніх послуг. У ринкових умовах та за
наявності конкуренції між окремими закладами освіти цей результат є
гарантом подальшого функціонування освітньої організації. Тому
надзвичайно важливою є проблема формування цілей діяльності освітньої
організації як прогнозованого (очікуваного) результату їхньої діяльності
та практичної роботи спрямованої на досягнення таких цілей.

У зв’язку із цим важливого значення набувають завдання освітнього
менеджменту. Ними вважаємо такі:

— визначення стратегії розвитку освітніх організацій та її реалізація;

— ефективного оперативного управління діяльністю освітніх організацій;

— переведення освітніх організацій з одного режиму функціонування в
інший шляхом внесення системних змін у їхню на основі впровадження
інновацій;

— мотивації діяльності працівників закладів освіти;

— мінімізації та оптимізація витрат на здійснення своєї діяльності без
погіршення її результатів;

— прогнозування та подолання ризиків і ризикових ситуацій, пов’язаних із
діяльністю освітньої системи чи організації;

— здійснення ефективного контролю за діяльністю освітньої системи чи
організації.

Виконання цих завдань дасть можливість у повному обсязі реалізувати
визначену мету освітнього менеджменту і, як наслідок, забезпечити
ефективну діяльність освітньої організації на ринку освітніх послуг.

Ведучи мову про методологічні засади освітнього менеджменту, вважаємо за
доцільне розглянути його принципи, загальноприйнятої кваліфікації яких
немає і, швидше за все, не може бути.

У загальному контексті принципи управління – основні положення теорії
управління, використання яких дозволяє здійснювати ефективне управління
і досягати результатів із мінімальними затратами праці.

Теоретичне формулювання принципів управління здійснено до початку ХХ ст.
Ф.У. Тейлором, Г. Фордом, Г. Эмерсоном, А. Файолем. Ними було
запропоновано такі принципи, як спеціалізація та розподіл праці,
повноваження, дисципліна і справедливі санкції, єдиноначалля, єдність
дій, підпорядкованість особистих інтересів, справедлива винагорода
персоналу та працю, централізація управління, порядок на робочому місці
та ін.

У колишньому СРСР теоретичною основою управління були так звані
ленінські принципи управління, які практично повторювали наведені вище
принципи адміністративного управління. На їхній основі було розроблено
принципи управління радянською школою, а саме: комуністичної ідейності,
партійності, цілеспрямованості, плановості, перспективності,
компетентності, поєднання єдиноначальності із колегіальністю, особистої
відповідальності, перевірки фактичного виконання, колективізму, розвитку
ініціативи та активності вчителів і всіх працівників, гуманізації,
оптимізації, економізації [4, 11-17].

З появою освітнього менеджменту як окремої галузі наукового знання також
виникла необхідність визначення основних принципів, правил управління
освітньою організацією.

Єдиного підходу до класифікації принципів управління в системі наукового
менеджменту взагалі і освітнього зокрема не існує. Один із
основоположників наукової організації праці, творець «теорії
адміністрування» А. Файоль висловив думку, що число принципів
управління не має обмежень. Щодо такого твердження вченого, то
правильний, на нашу думку, висновок зробив М. Кабушкін, стверджуючи:
«кожне правило займає своє місце серед принципів управління — у всякому
разі до тих пір, допоки практика підтверджує його ефективність» [5,
193].

Принципи освітнього менеджменту можна поділити на дві групи. Перша —
загальні принципи, друга — ті, що властиві кожній управлінській функцій
(часткові принципи).

До загальних принципів освітнього менеджменту можна віднести:

принцип системності, який означає, що менеджмент поширюється на всю
освітню систему (освітню організацію), враховуючи її внутрішні та
зовнішні взаємозв’язки, взаємозалежність та відкритість в цілому;

принцип багатофункціональності, який передбачає, що менеджмент охоплює
всі сфери діяльності освітньої системи чи організації: зміст діяльності,
систему управління, колектив, систему матеріально-технічного
забезпечення та ін.;

принцип інтеграції означає, що у внутрішньому середовищі освітньої
організації взаємовідносини та погляди її співробітників повинні
інтегруватися заради досягнення спільної цілі;

принцип партисипативності передбачає, що в управлінні освітніми
організаціями активну участь беруть замовники та споживачі освітніх
послуг;

принцип зовнішнього оцінювання як створення умов, за яких оцінку роботі
освітньої організації в цілому та її окремих представників дають
споживачі освітніх послуг;

принцип забезпечення професійної свободи, що полягає у створенні таких
умов роботи педагогічним працівникам, за яких вони можуть максимально
розкрити свої педагогічні здібності, а не лише виконувати вказівки
суб’єктів управління щодо технології здійснення освітньої діяльності;

принцип мобільності системи управління. Він передбачає, що система може
змінюватися, реагуючи на запити споживачів освітніх послуг;

принцип поваги до дитини, учня, студента, вихованця, що означає
сприйняття учня (вихованця) особистістю та визнання того, що він має
свої права, які потрібно захищати;

принцип правової захищеності управлінського рішення, відповідно до якого
керівник освітньої організації приймає управлінські рішення лише на
основі чинного законодавства, управлінець готовий відстоювати законне
рішення і наполягати на його виконанні;

принцип цілісного погляду на людину, що передбачає сприйняття керівником
освітньої організації кожного члена колективу як особистості з її
потребами, мотивами, цілями, переживаннями, проблемами. Це зумовлює
побудова відносин із педагогами не тільки в межах «керівник —
підлеглий», а й у системі «людина — людина»;

принцип соціальної справедливості, як таке управління, що забезпечує
рівні умови та права педагогам; керівник оцінює людину за результатами
її праці, внеском у діяльність колективу;

принцип індивідуального підходу, що передбачає врахування індивідуальних
особливостей, рівня професіональної підготовки, досвіду, інтересів;

принцип найменшого впливу, що полягає в широкому делегуванні керівником
владних повноважень підлеглим, залишаючи за собою
організаційно-розпорядчу владу; уникнення дрібної опіки та постійного
контролю за роботою підлеглих без очевидної на те причини;

принцип відповідності передбачає, що керівник освітньої організації
завжди доручає підлеглим ту роботу, яку вони можуть виконати відповідно
до своїх інтелектуальних та фізичних можливостей; керівник домагається
виконання дорученого завдання, допомагає працівнику знайти своє місце в
колективі, покликання і виявити себе; організовує систему наставництва
для допомоги працівникам у їхньому професійному становленні;

принцип підвищення кваліфікації та збагачення роботи як створення
належних умов педагогічним працівникам колективу для підвищення їхньої
кваліфікації та творчого зростання;

принцип консенсусу, що передбачає створення умов для формування різних
думок, поглядів, їх узгодження;

принцип колегіальності означає прийняття колективних рішень зі
стратегічних та найбільш важливих проблем; повагу думок більшості та
меншості; розвиток горизонтальних зв’язків та дружніх стосунків у
колективі;

Зазначимо,що перелік основних принципів освітнього менеджменту не є
вичерпним і може змінюватися відповідно до конкретних умов роботи
освітньої організації, вимог її зовнішнього середовища.

Ефективний менеджмент передбачає дотримання всіма управлінцями цих
принципів, адже в них знаходять відображення основні вимоги, що
пред’являються наукою, практикою і суспільством до управлінської
діяльності.

Список літератури:

Поташник М.М., Моисеев А.М. Управление современной школой (В вопросах и
ответах): Пособие для руководителей образовательніх учреждений и органов
управления образованием. — М.: Новая школа, 1997. — С.43.

Управление школой: Словарь-справочник руководителя образовательного
учреждения / Под. Ред. А.М. Моисеева, А.А. Хвана. – М.: Педагогическое
общество России, 2005. – С.153-154.

Гончаров М.А. Основы менеджмента в образовании: учебное пособие. — М.:
КНОРУС, 2006. — С. 9.

Березняк Е.С. Руководство современной школой (Некоторые вопросы и
проблемы). – К.: Рад. школа, 1977. – С. 11-17.

Кабушкин Н.И. Менеджмент туризма: Учеб. пособие. — Мн.:БГЭУ, 1999. —
С.193.

Похожие записи