Реферат на тему:

Методологічні основи соціальної педагогіки

  Вступ…с.З

Предмет, мета, завдання соціальної педагогіки…с.4

Соціальне виховання… с.14

Перспективні напрями розвитку соціально-педагогічних досліджень…с.23

ВСТУП

Становлення України як незалежної держави, виникнення нових політичних,
економічних та соціальних основ її розвитку вимагає вирішення актуальної
проблеми — побудови нових відносин між особистістю та суспільством.
Пошук раціональних шляхів соціалізації особистості, її соціальний захист
стають невідкладними питаннями людинознавчих дисциплін. Тому постає
проблема становлення та розвитку відносно нової дисципліни — соціальної
педагогіки як галузі педагогічної науки, яка досліджує шляхи, умови,
засоби, етапи соціалізації людини в соціально-педагогічній системі.
Отже, розробка теоретичних основ соціальної педагогіки має виняткове
значення з урахуванням сучасної соціально-економічної і політичної
ситуації в Україні, досвіду вітчизняної практики.

Сьогодні актуальною є проблема формування педагогічної культури
працівників соціальних служб для молоді, керівників гуртків, спортивних
секцій, клубів, бібліотек тощо, молодих батьків та осіб, які готуються
стати батьками.

Закон України «Про соціальну роботу в Україні» передбачає надання
психолого-педагогічної допомоги дітям, молоді, працівникам зайнятим у
сфері реалізації державної молодіжної політики в Україні.

Ми починаємо видання серії методичних матеріалів, метою якого є
формування педагогічної культури широкого кола діячів сфери виховання і
освіти підростаючого покоління. Дане видання присвячене методологічним
основам соціальної педагогіки як науки про соціальне виховання дітей та
молоді.

ПРЕДМЕТ, МЕТА, ЗАВДАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Розвиток педагогічної науки в наш час характеризується становленням її
інтегративної складової: об’єкта науки, предмета, методів дослідження
педагогічних фактів і явищ, цілей і принципів. Зусиллями
педагогів-дослідників С.І.Архангельського, Ю.К.Бабанського,
В.П.Беспалька, Н.Ф.Тализіної, В.А.Якуніна та інших обгрунтовано, що
предметом педагогічної науки виступають педагогічні системи, до складу
яких входять колективи педагогів та учнів, цілі, принципи, зміст, методи
і організаційні форми. Між компонентами педагогічної системи існують
прямі та зворотні зв’язки. Педагогічна система є складною системою
управління діяльністю учнів, що функціонує на основі законів необхідної
різноманітності, зворотного зв’язку, екстремальності, еволюції та ін.
[1,2,3].

Статус соціальної педагогіки визначено не остаточно (статус — від лат.
status — положення, існуюче в даний момент). Деякі науковці вважають
соціальну педагогіку галуззю педагогічної науки, інші —
міждисциплінарною наукою. В залежності від цього визначається її
предмет. Л.Г.Коваль, І.Д.Звєрєва, С.Р.Хлєбік: «Соціальна педагогіка —
галузь загальної педагогіки, наука про закономірності та механізми
становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти та
виховання у різних соціальних Інститутах, а також соціально орієнтована
діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і
соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та
молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших
проблем суспільства [4, с.З]. Аналіз наведеного визначення показав, що
автори визначають статус соціальної педагогіки не як окремої науки, а як
галузі педагогіки.

Предмет соціальної педагогіки, по суті, охоплює всю
соціально-педагогічну систему: особистість у процесі виховання, здобуття
освіти, формування соціальної активності, з одного боку, і діяльність
різних соціальних інституцій, з іншого. Об’єктами їх спільної діяльності
виступають суспільні проблеми: політичні, економічні, соціальні.
Близьким до наведеного вище є визначення С.У.Гончаренка в Українському
педагогічному словнику: «Соціальна педагогіка — галузь педагогіки,
предметом вивчення якої є соціально-педагогічні проблеми» [5,с.314].

В.М.Галузинський, М.Б.Євтух визначають соціальну педагогіку як «окрему
галузь теорії виховання, яка охоплює виховну діяльність позашкільних
установ: роботу школи і педагогів з батьками за місцем проживання дітей
і підлітків у мікрорайонах шкіл; працю в інспекціях РВВС з
неповнолітніми; культурно-освітню педагогічну діяльність у клубах і
бібліотеках, їх дитячих секторах і, нарешті, особливості
навчально-виховного процесу в інтернатних установах, дитячих будинках,
групах подовженого дня» [6, с.129]. Автори визнають за соціальною
педагогікою статус галузі теорії виховання. Предметом соціальної
педагогіки вони вважають діяльність учителя з рішення проблем
соціального виховання дітей і підлітків.

Одною з перших на терені Радянського Союзу виникла Єкатеринбурзька
соціально-педагогічна школа (М.А.Галагузова, В.Д.Семенов). Представники
цієї школи вважають соціальну педагогіку розділом педагогічної науки:
«соціальна педагогіка досліджує виховання як суспільне явище, як вид
духовних відносин; вона вивчає не тільки виховний потенціал суспільства,
але й шляхи його актуалізації на основі різних форм інтеграції виховних
сил суспільства» [7, с.З].

Предметом соціальної педагогіки В.Д.Семенов вважає виховання як
суспільне явище, тобто як процес, що має місце у соціально-педагогічній
системі, яка включає школу та інші соціальні інститути, що відповідають
за виховання людини.

Концепція соціальної педагогіки, прийнята Єкатеринбурзькою школою,
полягає у тому, що в сфері уваги цієї науки є дитина, яка потребує
допомоги в освіті і вихованні. М.А.Галагузова вважає, що «соціальна
педагогіка — це розділ педагогіки, предметом дослідження якого є
соціальна освіта, соціальне виховання і соціально-педагогічна
діяльність» [8,с. 168-184]. На думку автора, об’єктивно існує і не
припускає ігнорування зв’язок соціальної педагогіки і соціальної роботи.
Сутність цього зв’язку розкривається поняттям «допомога». В.Г.Бочарова,
Г.М.Філонов розглядають соціальну педагогіку як структурний компонент
соціальної роботи. В.Г.Бочарова вважає, що соціальна педагогіка — це
наука, «яка охоплює всю повноту та розмаїтість ситуативної проблематики
життя людини і моделей дій відповідно до сфери соціальної роботи» [9,
с.5]. Г.М.Філонов пише: «Палітра знань про людину, імпліцитно збагачує
соціальну педагогіку і входить до різноманітних моделей соціальної
роботи, створює широку зону для міждисциплінарних досліджень, які
визначають стратегію соціальної педагогіки як науки [10, с.39].
Л.Г.Коваль, І.Д.Звєрєва, С.Р.Хлєбік характеризують соціальну роботу як
«специфічну діяльність уповноважених органів держави та об’єднань
громадян, спрямовану на соціальне обслуговування, в тому числі соціальне
страхування, надання соціальних послуг, соціальної допомоги громадянам,
а також здійснення соціальної профілактики і соціальної реабілітації з
метою реалізації та захисту економічних, соціальних, екологічних прав,
духовних і культурних запитів людини» [4, с.9].

Визначення, розроблені Л.І.Міщик, Н.П.Бурою, А.О.Малько, переконують у
тому, що вони розглядають соціальну педагогіку як науку, що міститься на
стику педагогіки, психології, соціології, соціальної роботи,
культурології.

Л.І.Міщик: «Соціальна педагогіка ? комплексною науково-практичною
дисципліною про соціальне виховання поколінь, яка виникає на перехресті
педагогіки, соціології, культурології та психології» [11, с.З].

Н.П.Бурая: «Соціальна педагогіка — це наука про соціально-педагогічні
механізми формування особистості в соціумі, гармонізацію її
взаємовідносин на мікро-, мезо- та макрорівнях» [12, с.10].

А.О.Малько: «…предметом соціальної педагогіки є дослідження,
організація та керування взаємодією впливів соціального середовища на
формування гуманної духовності людини, групи, суспільства» [13, с.27].

Аналіз вищенаведених визначень показав, шо:

інтегративна складова соціальної педагогіки знаходиться у фазі свого
становлення;

всі педагоги-дослідники вважають, що соціальна педагогіка — це наука,
яка має свій об’єкт і предмет. Об’єктом виступає людина (дитина,
підліток, дорослий);

в предметі науки повинні бути присутні об’єкти соціально-педагогічного
впливу, а також суб’єкти (учителі, соціальні робітники та ін.). Крім
того, в предметі науки слід відобразити засоби управління діяльністю
людини і відповідні ним технології.

На нашу думку, предметом соціальної педагогіки виступають
соціально-педагогічні системи, в яких відбуваються процеси становлення і
розвитку людини як особистості. Таким чином, соціальна педагогіка
переборює обмеженість педагогіки школи, дошкільної педагогіки,
професійної педагогіки і розглядає своїм предметом соціально-педагогічну
систему, яка є відкритою і до складу якої входять не тільки заклади
освіти, але й інші соціальні інституції, в яких мають місце процеси
соціального навчання, соціального виховання і соціально-педагогічної
діяльності.

Мету соціальної педагогіки як галузі педагогічної науки ми вбачаємо у
посиленні соціальної функції загальної педагогіки, а че-рез неї —
закладів освіти і виховання.

Об’єктивними умовами цього процесу виступають особливості становлення і
розвитку сучасного суспільства і необхідність вирішення тих проблем, які
виникли на даному етапі. Провідні завдання соціальної педагогіки
визначено Л.Г.Коваль, І.Д.Звєрєвою, С.Р.Хлєбік:

• «вивчення дії об’єктивних і суб’єктивних факторів соціального
середовища, характеру їх впливу на формування особистості;

• дослідження закономірностей та перспектив соціально-педагогі-чної
взаємодії особистості та середовища;

• розробка механізмів регулювання і корекції відносин особистості та
суспільства» [4, с.4].

Перше завдання грунтується на факторному аналізі соціального середовища,
визначенні протиріч, що виникають у процесі навчання, виховання і
розвитку, та їх усунення за допомогою організації впливу соціального
середовища на особистість. Застосування взаємопов’язаної сукупності
факторів (об’єктивного, суб’єктивного, осо-бистісного, людського та ін.)
дозволяє розглянути проблему з різних боків, визначити закономірності і
перспективи організації взаємодії особистості і середовища (друге
завдання). Вирішення третього завдання здійснюється за допомогою
системно-структурного і кібернетичного підходів, які дозволяють
розглянути соціально-педагогічну систему та її компоненти як засоби
управління діяльністю учня.

Зміст завдань соціальної педагогіки реалізується в
соціально-педагогічній діяльності через:

• визначення педагогічних основ навчально-виховного процесу в умовах
мікросередовища;

• розробку технологій навчання, виховання, розвитку, соціалізації
особистості на основі інтеграції зусиль навчально-виховних закладів,
підприємств, закладів культури;

• визначення впливу соціального середовища на рівень соціальної
активності учнів та їх готовність до майбутньої професійної діяльності;

• дослідження факторів, що негативно впливають на процеси навчання,
виховання, розвитку, соціалізації учнів; підтримка і соціальна
реабілітація учнів, що знаходяться у несприятливих умовах;

• виявлення та соціальна підтримка обдарованих учнів.

Загальні категорії соціальної педагогіки

На розвиток педагогіки останньої чверті XX століття впливають процеси
інтеграції і диференціації. Як було сказано вище, процеси інтеграції
привели до формування інтегративної складової науки (об’єкт, предмет,
методи наукових досліджень, цілі, принципи). Процеси диференціації
сприяють розділенню основної науки на окремі галузі, які розвиваються як
самостійні науки. Педагогіка виділила такі галузі, як дошкільна
педагогіка, професійна педагогіка, педагогіка школи, спеціальна
педагогіка, соціальна педагогіка, історія педагогіки, етнопедагогіка.
Понятійний апарат кожної окремої науки формується на основі
категоріально-понятійної системи педагогіки. Щоб виявити категорії
соціальної педагогіки, розглянемо понятійно-категоріальний апарат
педагогіки і спробуємо виявити, які категорії відображають предмет
соціальної педагогіки і які бере вона з інших наук.

Педагогіка широко використовує такі запозичені категорії, як
«особистість», «діяльність», «розвиток»; категоріями, які відповідають
предмету педагогіки, є «освіта», «виховання», «навчання», «педагогічна
діяльність». Цілий ряд дослідників: В.Д.Семенов, В.Г.Бочарова,
Г.М.Філонов, В.І.Загвязинський, І.Д.Іванов та інші -вважають виховання
категорією соціальної педагогіки. Результатом виховання є засвоєння
особистістю соціально-культурного досвіду, включення в діяльність і
суспільні відношення. Це означає, що виховання виконує соціальну
функцію, і тому воно завжди є соціальним. Але виховання виступає
основною категорією педагогіки, а соціальне виховання — категорією
соціальної педагогіки.

Термін «соціальна педагогіка» був уперше використаний Ка-рлом Магером і
одержав подальше розповсюдження завдяки Адоль-фу Дистервегу. Його
трактування було і зараз ще залишається неоднаковим.

К.Магер: соціальна педагогіка має щось загальне (ототожнюється) із
соціальною стороною виховання.

А.Дистервег: соціальна педагогіка виступає як педагогічна допомога у
деяких соціальних ситуаціях [14].

Вказані підходи до соціальної педагогіки є різними. На нашу думку,
перший підхід охоплює більшу кількість випадків, тому що в процесі
виховання всього підростаючого покоління має вплив соціальне середовище.
Ці підходи не суперечать, а доповнюють один одного Згідно до першого
підходу, соціальна педагогіка виступає принципом виховання, згідно до
другого — вона вирішує проблеми, що виникають у процесі соціалізації
особистості.

Категорія соціалізації використовується педагогікою, соціологією,
соціальною педагогікою. Педагоги-дослідники О.В.Басов, О.В.Мудрик та
інші розглядають соціалізацію як головну проблему соціальної педагогіки.
О.В.Басов вважає, що предметом соціальної педагогіки є вплив соціальних
факторів на процес соціалізації підростаючого покоління [15]. Поняття
соціалізації грає важливу роль у соціальній педагогіці, тому зупинимось
на його розкритті грунтовніше.

Поняття «соціалізація» описує взаємодію людини і суспільства; його зміст
не є стабільним і озднозначним. Воно склалось в американській соціології
(Т.Парсонс, Р.Мертон — представники структурно-функціонального напряму).
Соціалізація — це процес перетворення індивіда у соціального суб’єкта
через інтеграцію його в суспільство, засвоєння культури (цінностей,
соціальних норм, установок). Представники цієї школи розкривають
соціалізацію як адаптацію до умов середовища.

У гуманістичній психології (Г.Олпорт, А.Маслоу, К.Роджерс та ін.)
соціалізація розглядається як процес самореалізації особистістю своїх
потенцій, творчих здібностей, подолання негативних впливів середовища,
що заважають її самоствердженню, саморозвитку. Ці підходи розглядають
соціалізацію з двох боків і не є суперечними.

Поєднуючи обидва підходи, С.У.Гончаренко в Українському педагогічному
словнику дає таке визначення:

«Соціалізація (від лат. socialis — громадський) — процес залучення
індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального
досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості. Соціалізація
передбачає взаємодію людини із соціальним оточенням, яке впливає на
формування її певних соціальних якостей та рис, на активне засвоєння й
відтворення нею системи суспільних зв’язків» [5, с.314].

З метою відтворення соціальної системи, збереження і розвитку соціальних
структур суспільство формує стереотипи і стандарти, зразки рольової
поведінки.

Особистість засвоює соціальний досвід через систему соціальних зв’язків.
З іншого боку, особистість намагається зберегти свою незалежність,
свободу, свою життєву позицію, свою індивідуальність, творчий потенціал.
В результаті здійснюється становлення, розвиток, перетворення і
особистості, і суспільства. Процес соціалізації здійснюється через
процеси: адаптації, соціального виховання, інтеграції, саморозвитку,
самореалізації.

«Соціальна адаптація — соціальне пристосування, процес або результат
процесу, який передбачає гармонійне з точки зору індивідуальних прагнень
людини задоволення її потреб, створення умов для її здорового, щасливого
життя в суспільстві» [5, с.15]. Це визначення соціальної адаптації
зроблено на основі гуманістичної педагогіки, в центрі якої — унікальна
цілісна особистість, що прагне до самоактуалізації (максимальної
реалізації своїх можливостей), відкрита для сприймання нового досвіду
людей, культури, здатна на свідомий вибір у життєвих ситуаціях. Умовами
успішної адаптації виступають особистісні якості людини: самостійність,
активність, відповідальність, вихованість, приналежність до певної
соціальної групи та ін.

Соціалізація — неперервний процес, який відбувається протягом усього
життя людини. Він здійснюється за етапами; на кожному етапі вирішуються
певні задачі. Розрізняють первинну соціалізацію — дитинство, підлітковий
вік, юність; вторинну — зрілий вік. О.В.Петровський визначив сутність
соціалізації на етапі дитинства -це адаптація індивіда, що знаходить
своє вираження в оволодінні нормами соціального життя; на етапі отроцтва
— індивідуалізація, реалізація потреби «бути особистістю»; на етапі
юнацтва — інтеграція, здобуток рис і якостей, які необхідні для
особистого розвитку і розвитку у складі групи.

Загальновизнаним є те, що найбільш продуктивною є соціалізація під час
трудової діяльності. У залежності від здійснення трудової діяльності
виділено три етапи соціалізації: дотрудова, трудова, післятрудова.
Дотрудова соціалізація охоплює весь період людини до початку трудової
діяльності. Цей етап можливо розділити на під-етапи: від народження до
вступу у школу; соціалізація під час навчання у школі, технікумі, вузі
тощо. Трудова соціалізація включає весь період трудової діяльності, а
післятрудова — наступає у похилому віці у зв’язку з припиненням трудової
діяльності.

У процесі соціалізації особистість виконує різні ролі, які називаються
соціальними. Через їх виконання особистість виявляє себе в суспільстві;
можливо спостерігати динаміку входження людини у соціальний світ.
Соціалізація здійснюється у різних ситуаціях.

Ситуація (фр. situation) — положення, оточення, сукупність обставин. Це
визначення описує статичну картину ситуації. Ситуація — динамічна
система, компонентами якої виступає об’єкт, суб’єкт, засоби, результати.
Фактори — це такі обставини, які сприяють появі умов здійснення
соціалізації. Фактор (лат. factor) — діючий — причина, рушійна сила
процесу, одна з головних умов його здійснення.

А.В.Мудрик обгрунтував основні фактори соціалізації: мак-рофактори,
мезофактори, мікрофактори [16]. Макрофактори: космос,планета, світ,
держава, суспільство — впливають на соціалізацію усіх людей планети або
великих груп людей, що живуть у певній державі. Мезофактори (мезо — гр.
mesos — середній, проміжний) — умови соціалізації великих груп, що
визначаються за національною ознакою (етнос); за типом поселення
(регіон, село, місто); за приналежністю до засобів масової комунікації
(радіо, телебачення, кіно тощо). Мік-рофактори (мікро — гр. mikros —
невеликий) здійснюють вплив на конкретних людей: сім’ю, групу, клас,
гурток, організації, де здійснюється навчання, виховання та розвиток
(школа, вуз, технікум, центр позашкільної освіти, будинок творчості
тощо). Суб’єкти, які безпосередньо впливають на процес соціалізації,
називаються агентами. Так, агентами соціалізації дітей і підлітків
виступають батьки, брати, сестри, рідні, однолітки, сусіди, вчителі. В
юнацькому віці до них приєднуються колеги по роботі, навчанню, чоловік,
дружина, їх рідні. У зрілому віці агентами соціалізації є діти; у
похилому віці — члени їх сімей.

Засобів соціалізації дуже багато. Вони залежать від конкретного
суспільства, віку людей, особливостей спілкування, традицій.
Класифікація засобів соціалізації — це нагальна проблема соціальної
педагогіки. У дошкільному віці засобами соціалізації є способи догляду
за дітьми (вони є різними для різних вікових груп), методи навчання,
виховання, розвитку дітей, способи спілкування з ними через ігри, спорт,
книги, журнали, газети тощо. Чим більше різних засобів соціалізації, тим
ефективніше буде здійснюватися цей процес згідно до закону У.-Р.Ешбі
(необхідної різноманітності).

Результати соціалізації залежать від управління цим процесом: наявності
зворотного зв’язку, застосування засобів непрямого, перспективного
управління, заздалегідь спроектованих ситуацій спільної продуктивної
діяльності (О.М.Матюшкін, Т.О.Дмитренко, Л.В.Ричкова та ін.). Слід
враховувати також, що різні соціальні групи мають неоднакові можливості
впливати на особистість у різні етапи її розвитку. Так, сім’я найбільше
впливає на дитину у дошкільному віці та ранньому дитинстві. Група
однолітків здійснює сильний вплив у підлітковому та юнацькому віці. У
зрілому віці найбільше впливає трудовий колектив, окремі особистості.
Існують фактори, дія яких збільшується при переході від дитинства до
зрілого віку. Це самореалізація, самоствердження, самовиховання.
Цінність деяких факторів зберігається протягом усього життя, наприклад,
ментальність нації. Згідно з Українським педагогічним словником,
ментальність нації, менталітет виступає як цілісне духовне утворення, що
пронизує всі сфери життєдіяльності людей і проявляється в національному
характері, самосвідомості етносу, в різних компонентах культури.
«Ментальність українського народу має такі основні риси: волелюбність,
індивідуалізм, прагнення соціальної рівності, демократизм, духовний
аристократизм, оптимізм, філософічність душі, глибока релігійність,
милосердя, миролюбність, щирість і душевна щедрість, працелюбність» [5,
с.204-205]. Упродовж останнього десятиліття вчені досліджують
макрофактори та їх вплив на процеси соціалізації. Ними встановлено вплив
природно-географічних умов на становлення особистості.

Фактори соціалізації складають оточення людини, впливають на її
розвиток. Актуальною проблемою психолого-педагогічних наук і фізіології
є проектування розвиваючого середовища: обгрунтування мети, принципів,
змісту, методів і форм впливу на особистість. Прикладом може служити
робота Марії Монтессорі, італійського педагога і лікаря (1870-1952). У
1896 році вона закінчила Римський університет і була однією з перших
жінок, що одержали ступінь доктора медицини. Марія Монтессорі є автором
поширеної у всьому світі методики виховання дітей у дошкільних закладах
і початкових класах. Нею розроблено педагогічну систему на основі теорії
вільного виховання і сенсуалізму. Головним видом виховання у цьому віці
вона вважала сенсорне виховання, яке здійснюється за допомогою
спеціальної організації навколишнього середовища і занять з дидактичним
матеріалом. Головна форма впливу на дитину — організація самостійних
індивідуальних занять із засобами, що вільно вибираються дитиною, або
раніше спроектований індивідуальний урок, головне спрямування якого —
стислість, об’єктивність і простота знань.

Василь Олександрович Сухомлинський розробив систему соціалізації дітей
шкільного віку на основі принципу гуманізації. Одним із головних
факторів, що впливають на душу учня, він вважав красу в природі і
суспільстві. Василь Олександрович писав: «Під час навчання у початкових
класах я тисячу разів ходжу з дітьми до витоків краси. Ці уроки є
баченням прекрасного. Діти вчаться бачити, вслуховуватися в музику
оточуючого світу, розуміти його, милуватися ним» [17, с.230]. Красота
живить доброту, любов, сердечність маленької людини. Влітку діти
милуються стрункою яблунькою, кущем шипшини із червоними ягодами, а
восени вони дбайливо обгортають дерева, щоб узимку їм не було холодно.
«Труд маленьких дітей — це перш за все, — створення матеріальних
цінностей, які втілюють красу», — писав Василь Олександрович [17,
с.233]. Іншим фактором соціалізації дитини вчителі Павлиської школи
вважали творчу діяльність учнів на уроці і в позаурочний час — у
гуртках, майстернях, на ділянках, у садку, на полі. «Якщо хочеш бути
красивим, працюй до самозабуття, працюй так, щоб ти відчув себе творцем,
майстром, господарем у любимій справі. Працюй так, щоб твої очі
відбивали одухотвореність великим людським щастям — щастям творчості», —
писав В.О.Сухомлинський. Під його керівництвом у Пав-лиській школі було
створено таке соціальне середовище, яке суттєво впливало на формування
особистості учнів, їх соціалізацію. Це стало можливим тому, що самі учні
активно ставилися до .нововведень з боку колективу учителів. Отже, було
створено умови для виникнення соціальної ситуації розвитку
(Л.С.Виготський) як системи відношень суб’єкта у соціальній дійсності,
яка знайшла своє відображення в його переживаннях і реалізується ним у
спільній діяльності з іншими людьми [18, с.375].

Соціальне середовище — сукупність соціальних чи соціально-природних
умов, обставин і ситуацій, що впливають на формування свідомості та
поведінки людини [4, с.24].

В умовах нестабільності соціально-економічного становища в Україні
важливого значення набувають проблеми соціальної адаптації як процесу
пристосування індивіда до зміни соціального середовища. Соціальна
адаптація має дві форми: активну і пасивну. Активна соціальна адаптація
реалізується тоді, коли індивід прагне перетворити середовище,
намагаючись змінити існуючі норми, правила. При пасивній адаптації
індивід не вступає у взаємодію з середовищем, допускає відхилення у
своїй поведінці, порушення норм, прийнятих у середовищі. Пасивна
адаптація приводить до збільшення девіантності, особливо у дітей. Тому
категорія соціальної адаптації потребує свого вивчення і дослідження.

Отже, соціальна педагогіка як галузь педагогіки має свій предмет,
завдання, категорії. Науково-теоретичну основу соціальної педагогіки
складають: педагогіка, психологія, соціологія, фізіологія, андрагогіка
(наука про освіту та виховання людини протягом її життя), агогіка (наука
про попередження відхилень у дітей та підлітків), віктимологія (наука,
що вивчає різні категорії людей, що стали жертвами несприятливих умов
соціалізації або насильства), герогогіка (соціально-педагогічні проблеми
людей похилого віку).

Соціальна педагогіка вивчає проблеми правового захисту сім’ї та дітей;
виховання обдарованих дітей і дітей із девіантною поведінкою;
становлення дитячих ініціатив; роботу соціального педагога у школах
різних типів; питання допомоги дітям-інвалідам, сиротам тощо.

СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ — Культурно-виховна функція суспільства

Слово «культура» походить від латинського cultura — виховання, освіта,
розвиток. Цей термін використовується у декількох смислах. По-перше, як
сукупність досягнень суспільства (духовних, матеріальних, практичних),
що відображають історично досягнутий рівень розвитку і втілюються у
результати діяльності. По-друге, як сфера духовного життя, що охоплює
систему освіти, відповідні заклади, творчі об’єднання тощо. По-третє, як
рівень вихованості, освіченості людей. По-четверте, як рівень оволодіння
певною галуззю знань або діяльності (інформаційна культура, культура
мови, культура діяльності, культура поведінки тощо).

Культурно-історична теорія (Л.С.Виготський) визнає суттєвий вплив
матеріальної і духовної культури на психічний розвиток людини. Згідно з
цією теорією, людська психіка розвивається в діяльності, а рівень
культури впливає на результати діяльності. Розвиток людської психіки
пов’язаний із процесом виховання, спрямованим на підготовку людини до
активного життя в суспільстві (виробничого, громадського, культурного).
У широкому розумінні виховання — це сума впливів на психіку людини. Сюди
входить рівень розвитку суспільства, вплив виховних закладів, діяльності
творчих об’єднань і товариств. Як результат впливу культури середовища,
розглядається рівень освіченості і вихованості людей, рівень оволодіння
певною діяльністю або галуззю знань. Наприклад, культура мови починає
формуватися у сім’ї, у дошкільному віці, однак систематичне навчання
мові здійснюється у школі. Висока культура мови досягається через вплив
учителя-словесника, усього педагогічного колективу, батьків, друзів.
Культура поведінки — важлива сторона морального обличчя людини; її
формування здійснюється на основі моральних вимог суспільства. У
культурі поведінки проявляється загальна внутрішня культура людини, що
дозволяє їй зручно і приємно спілкуватися і на роботі, і в родині, і в
громадському місці. Важливою характеристикою людини виступає культура
діяльності як способу буття людини в світі, здатності вносити зміни в
оточуючу її дійсність. Проблеми формування культури навчальної
діяльності учнів, педагогічної діяльності учителя, творчої діяльності
людини є актуальними і не до кінця вирішеними сучасною педагогікою і
психологією.

Отже, провідною функцією суспільства є виховання активної, ініціативної,
самостійної, творчої особистості, здатної і споживати, і розвивати далі
культуру. В рішенні цієї проблеми важливу роль відіграє самовиховання як
систематична і свідома діяльність, спрямована на вироблення у собі
позитивних рис волі і характеру, бажання розумового, морального,
естетичного і фізичного самовдосконалення. Основою самовиховання є
внутрішня культура, яка починає формуватися в сім’ї, потім у школі, де
учнів знайомлять із різними методами і формами самовиховання:
самоаналіз, самокритика, са-мообов’язок, самопримус, самонавіювання
тощо. У старшому шкільному віці культурно-виховна функція суспільства
спрямована на формування світогляду, збагачення знаннями; іде
інтенсивний процес самоосвіти, пов’язаний із самовихованням, зростає
рівень внутрішньої культури.

Соціальне виховання як цілеспрямований процес духовного розвитку людини
і суспільства

Поняття соціалізації було розглянуто як процес залучення людини до
системи суспільних відносин, формування соціального досвіду, становлення
й розвитку як особистості. Розширення і поглиблення соціалізації має
місце у трьох основних сферах: діяльності, спілкування і самосвідомості.

У сфері діяльності здійснюється процес усвідомлення її необхідності,
можливості, опанування різними видами, орієнтування в них, оцінювання
результатів і корекція.

У сфері спілкування має місце розширення кола спілкування, збагачення
його змісту, поглиблення пізнання себе та інших людей, розвиток навичок
спілкування.

У сфері самосвідомості здійснюється формування власного образу,
осмислення своєї соціальної приналежності, соціальної ролі, формування
самооцінки і т.ін.

Соціалізація — це складний процес, який має велику кількість параметрів
і характеристик, описується сукупністю критеріїв та обмежень. Цей процес
здійснюється за етапами, і на кожному етапі діють особливі інституції:
сім’я, школа, неформальні об’єднання, трудові колективи, творчі
об’єднання і т.ін. Кожний із них здійснює на індивіда певні впливи. Уся
сума впливів на психіку людини, спрямована на підготовку її до участі у
виробничому, громадському і культурному житті суспільства, називається
вихованням. У вузькому розумінні виховання є планомірним впливом на
вихованця сім’ї, дошкільних закладів, школи, позашкільних закладів,
інших закладів освіти. Мета виховання — розвиток виявленого обдарування,
особистіших якостей. Виховання — це процес, що здійснюється у
педагогічній системі; він вивчається педагогікою разом із процесами
навчання і розвитку.

Виховання у широкому смислі іменується соціальним вихованням. Змістовну
сторону цього поняття було розкрито в роботах К.Д.Ушинського, який
вважав, що для виховання важливо знати людину у сім’ї, серед народу,
серед людства, у будь-якому віці [19, с.38]. У перші роки радянської
влади проблема соціального виховання була однією з головних у
педагогіці. Це обумовлено такими факторами:

важким соціальним становищем дітей після революції — сирітством,
безпритульністю, правопорушеннями;

бажанням радянської влади дати освіту соціально незахищеним верствам
населення;

розвитком педології, основним завданням якої було одержання
систематизованих знань про дитину, необхідних для її успішного навчання
і виховання.

У Педагогічній енциклопедії, яку було видано в кінці 20-х років, є
розділ «Система соціального виховання у Росії», в якому підкреслюється,
що найбільш важливою ланкою системи народної освіти є соціальне
виховання [25,с.26]. Таке положення існувало до 1936р., коли було
прийнято постанову «О педагогических извращениях в системе
наркомпросов», згідно з якою педологія була названа реакційною,
буржуазною лженаукою, і педологічну практику було ліквідовано. Термін
«соціальне виховання» було названо «аморфним» (Н.К.Крупська) і згодом
було замінено терміном «комуністичне виховання» з такими складовими:
моральне, трудове, естетичне, фізичне.

Сучасний період можна схарактеризувати як відродження соціального
виховання. Цьому сприяли дослідження багатьох учених: М.А.Галагузової,
О.О.Бодальова, Н.П.Бурої, І.Д.Звєрєвої, А.Й.Капської, Л.Г.Коваль,
А.О.Малько, 3.0.Малькової, Л.І.Міщик, І.М.Пінчук, В.Д.Семенова,
І.МТрубавінової, Л.А.Штефан та інших.

З точки зору М.А.Галагузової, соціальне виховання обмежується лише
допомогою в освіті і вихованні дітей, які потребують її в період
включення в соціальне життя [8, с.182].

Л.І.Міщик розглядає соціальне виховання як «метод соціальної роботи,
націлений на зміну та формування особистості учня» [11.с.31].

На відміну від М.А.Галагузової та Л.І.Міщик, у дослідженні Н.П.Бурої
«соціальне виховання — це педагогічно орієнтована і доцільна система
сприяння особистості в оптимальній реалізації здібностей та можливостей
на всіх вікових етапах розвитку людини, в різних сферах мікросередовища
особистості з використанням потенціалу всіх суб’єктів виховного процесу»
[12, с. 18]. У цьому визначенні соціальне виховання розглянуто як
сприяння особистості (своєрідний вплив, що межує з допомогою), але
тільки у сфері мікросередо-вища. Тобто Н.П.Бурая ототожнює виховання у
вузькому смислі із соціальним вихованням.

Л.Г.Коваль, І.Д.Звєрєва, С.Р.Хлєбік розглядають соціальне виховання як
систему соціально-педагогічних, культурних, сімейно-побутових та інших
заходів, спрямованих на оволодіння та засвоєння дітьми і молоддю
загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою
формування у них сталих ціннісних орієнтацій та адекватної соціальне
спрямованої поведінки [4, с.25]. Автори розглядають виховання як систему
заходів, а не як сукупність впливів, як це прийнято в сучасній
педагогіці.

А.О.Малько теж розглядає соціальну педагогіку як систему заходів,
спрямованих на становлення та реалізацію духовного потенціал}’ людини,
групи, суспільства; на гуманізацію відносин у соціумі [13, с.5]. Автор
побачила зміну суті соціального виховання в його гуманізації.
О.О.Бодальов, 3.0.Малькова стверджують, що у соціальному вихованні
головне — це створення умов для цілеспрямованого систематичного розвитку
людини як суб’єкта діяльності, як особистості та індивідуальності [20,
с.12].

Тенденція розгляду виховання в широкому смислі як соціального виховання
відбито в першому томі Російської педагогічної енциклопедії. Соціальне
виховання визначено як цілеспрямоване створення умов (матеріальних,
духовних, організаційних) для розвитку людини [21, с.165].

У сучасній педагогічній літературі не визначено співвідношення понять:
виховання, соціальне виховання, соціалізація. На наш погляд,
соціалізація — це складний процес, що здійснюється в
соціально-педагогічній системі. Слід визначити компоненти системи, що
сприяють процесу соціалізації: мету, принципи, зміст, методи і форми.

Виховання слід розглядати в широкому і вузькому смислах; виховання у
вузькому смислі відбувається в педагогічній системі (школи, вищого
закладу освіти тощо), а виховання в широкому смислі -соціальне виховання
— має місце в соціально-педагогічній системі. По відношенню до процесу
соціалізації, виховання виступає як сукупність зовнішніх впливів або
внутрішніх, якщо мова йде про самовиховання. Безумовно, розглянуті
питання потребують подальших досліджень.

Структура соціальної педагогіки як наукової дисципліни та її зв ‘язки з
іншими науками

Основним завданням дисципліни «Соціальна педагогіка» є участь у
формуванні культури майбутнього вчителя. Сучасна концепція педагогічної
освіти вимагає створення умов для розвитку творчих здібностей студентів
педагогічних вищих навчальних закладів, завдяки чому можна досягти
глибокої наукової професійно-педагогічної підготовки. Важливим принципом
побудови дисципліни є відбір знань із різних галузей наук, які
забезпечують формування умінь впливати на особистість, колектив з метою
їх розвитку.

Дисципліна «Соціальна педагогіка» пронизана ідеями
приро-довідповідності, гуманізації і демократизації, що є відбиттям суті
найгуманнішої в світі професії — педагогічної. В процесі її вивчення
студенти мають усвідомити, що творча особистість формується в умовах
гуманістичної спрямованості роботи вчителя, його постійної співпраці з
учнями. Застосування різноманітного змісту, адекватних йому форм і
методів роботи дозволить кожному студенту здійснити функціонально повну
сукупність видів діяльності: розпізнавання, оцінювання, перетворення.
Якщо предметом аналізу виступає педагогічна ситуація, діяльність
розпізнавання спрямована на виявлення суб’єктів ситуації, протиріч між
ними та з оточуючим світом; діяльність оцінювання — на опис ситуації або
розробку її моделі, а діяльність перетворення — на формування впливів,
що можуть змінити характер і наслідки ситуації. Придбання студентами
відповідних умінь дозволить їм здійснити всі необхідні види управління
діяльністю учнів: пряме управління, співуправління і самоуправління. Це
створить умови для самореалізації особистістю своїх потенцій, творчих
якостей, подолання негативних впливів середовища, що заважають
саморозвитку і самоствердженню.

Зв’язок соціальної педагогіки з іншими науками

Місце соціальної педагогіки в системі наук про людину можна виявити,
розглянувши її зв’язки з іншими науками. Соціальна педагогіка
сформувалась в результаті процесу диференціації педагогічної науки.
Кожна наукова галузь педагогіки взаємодіє з її категоріально-понятійним
апаратом. Основними категоріями педагогіки є: освіта, виховання,
навчання. Нею також використовуються категорії: особистість, розвиток,
діяльність. Як було показано вище, соціальна педагогіка оперує
категоріями: соціальне виховання, соціалізащя, соціальне середовище,
соціальна адаптація, а також — освіта, навчання, виховання, педагогічна
діяльність, корекція та ін.

Перелік категорій соціальної педагогіки розкриває її зв’язки з
педагогікою, психологією, соціологією.

У процесі дослідження соціально-педагогічних явищ використовується
сукупність підходів: системний, особистісно-діяльнісний, факторний,
кібернетичний.

Перший підхід — системний — сформувався у філософії; другий і третій — у
психології; четвертий — у кібернетиці.

Методологія соціальної педагогіки перебуває у фазі свого становлення.
Методологічна функція філософії проявляє себе в тому, що нею
розробляються системи принципів і способів наукового пізнання.

Процес одержання знань із соціальної педагогіки підкоряється загальним
закономірностям наукового пізнання, які вивчає філософія. Методологія
науки включає трирівневу сукупність методів: всезагальні
(матеріалістичної діалектики), загальні (системний підхід, моделювання
та ін.) і часткові методи конкретної науки. До часткових методів
соціальної педагогіки відносяться методи психології, соціології,
фізіології. В.В.Краєвський писав, що психологія як наука була і
залишається найважливішим джерелом наукового обгрунтування освітнього
процесу. Проте, як зазначає В.В.Давидов, психологія хоча й повинна
враховуватись, але вона «не диктатор», тому що життя педагогів і дітей
обумовлено соціально-педагогічними умовами, які визначають і
психологічні закономірності розвитку особисТОСТІ.

Соціальна педагогіка вивчає людину як особистість і як інди-віда. Перша
сторона розкриває її зв’язки з філософією і психологією, а друга — з
комплексом біологічних наук (анатомією і фізіологією людини),
антропологією і медициною.

Проблема співвідношення соціальних і природних факторів — одна з
центральних у соціальній педагогіці і є дуже важливою для біології, яка
вивчає індивідуальний розвиток людини. Зв’язок соціальної педагогіки з
медициною здійснюється через спеціальну педагогіку, що вивчає проблеми
корекції в процесі соціалізації особистості.

Аналіз зв’язків соціальної педагогіки з іншими науками дозволяє виявити
такі форми:

використання основних ідей, теоретичних підходів, висновків;

використання методів дослідження соціально-педагогічних об’єктів;

використання конкретних наукових результатів досліджень, одержаних
психологами, фізіологами, соціологами, політологами, економістами тощо;

участь у комплексних наукових програмах дослідження життя і діяльності
людини в соціумі.

Соціальна робота та ії зв ‘язок із соціальною педагогікою

В усьому світі у поняття соціальної роботи вкладають смисл, пов’язаний з
допомогою людям, гуманним ставленням до них. Соціальна робота виникла
давно, проявляла себе через благодійність, милосердя до людей, які
потрапили в біду. Вона знайшла широке відображення в літературі.
А.П.Чехов, Л.М.Толстой, В.Г.Короленко мали безпосереднє відношення до
соціальної роботи. А.П.Чехов як лікар за спеціальністю надавав медичну
допомогу людям, на свій кошт він збудував три школи. Л.М.Толстой та його
сім’я були організаторами безкоштовних їдалень, допомагали тим, хто
постраждав від пожежі, в результаті неврожаю.

Вивчення досвіду України у сфері соціальної роботи показало, що це
стосується перш за все благодійності, піклування про бідних, хворих,
знедолених. Все це присутнє в менталітеті нашого народу. Відомо, що у X
ст. за розпорядженням князя Володимира кожен, хто потребує допомоги, міг
прийти до князівського двору і одержати їжу. Виряджались спеціальні
візки з їжею, призначені для немічних і хворих. Своєю благодійністю
прославились Володимир Мономах та інші князі. Центрами допомоги калікам,
хворим завжди були монастирі. У Росії існували три напрями надання
соціальної допомоги: державна, земсько-церковно-приходська та приватна.
Однак лише на початку XX століття в різних країнах світу соціальна
робота починає признаватися такою професією, якій треба вчити людей. В
Україні введення інституту соціальних працівників відбулося у 1991 році.
Це був дуже складний період у житті нашого суспільства, швидко зростала
знедоленість людей, посилювалась соціальна напруга.

У 1991 році вищі навчальні заклади України почали підготовку кадрів із
спеціальності «соціальна робота» і «соціальна педагогіка». У 1992 році
виникла Українська асоціація соціальних педагогів та спеціалістів з
соціальної роботи, яка ставить за мету «сприяння діяльності соціальних
педагогів та соціальних працівників по наданню допомоги окремим
громадянам та групам, які мають фізичні вади, матеріальні та
соціально-психологічні проблеми, труднощі соціалізації, адаптації та
соціальної реабілітації» [12, с.5-6].

Соціальна робота розвивається як галузь практичної діяльності державних
закладів, громадських, приватних організацій, окремих активістів. Але як
наукова галузь, соціальна робота знаходиться у фазі свого становлення.

Чітке розуміння місця соціальної роботи в системі соціальних наук
відсутнє. Розробка цієї проблеми залежить від визначення співвідношення
між соціальною педагогікою і соціальною роботою. Таким чином, постала
необхідність розвитку категоріального апарату і методології соціальної
роботи. Існує два напрями: «frame work» і «case work». Основою «frame
work» виступає соціолого-орієнтована теорія; основою «case work» —
психолого-орієнтована теорія. Різниця між напрямами полягає у визначенні
суб’єкта соціальної допомоги: у першому випадку суб’єктом, на якого
спрямована соціальна робота, є індивід, група, суспільство; у другому
напрямі — тільки індивід.

Традиційно Єкатеринбурзька соціально-педагогічна школа відображає
соціальну роботу як діяльність з допомоги людині. Представники цієї
школи М.А.Галагузова, Л.О.Біляєва, М.О.Біляєва та інші вважають, що
«соціальна робота виникає як спосіб знімання, рішення соціальних проблем
цивілізованими засобами. Вона звернена до таких категорій людей, які
опинились у ситуації соціального неблагополуччя і потребують допомоги,
підтримки і захисту з боку суспільства або інших людей» [21, с.188].

Відповідно до рішення проблеми спрямування соціальної роботи,
педагоги-дослідники обґрунтовують предмет науки.

Л.Г.Гуслякова: «Предметом соціальної роботи як самостійної соціальної
науки є закономірності сприяння становленню і реалізації життєвих сил
індивідуальної і соціальної суб’єктності людини, а також удосконалення
механізмів сполученості життєвих сил і засобів забезпечення їх
здійснення, реабілітації» [22, с.202]. (Л.Г.Гуслякова, доктор
соціологічних наук, професор, міжнародний магістр соціальної роботи,
зав. кафедрою соціальної роботи соціологічного факультету Алтайського
державного університету, м.Барнаул).

Н.П.Бурая: «Предмет соціальної роботи визначає реальні процеси
соціалізації та соціальної адаптації, самореалізації та розвитку дітей,
підлітків, молоді, людей зрілого та похилого віку» [12, с.7].
(Н.П.Бурая, кандидат педагогічних наук, професор Харківського
університету внутрішніх справ).

К.Отте: «Те, що соціальна робота переслідує педагогічні цілі, знаходить
своє вираження у центральному принципі соціальної роботи — принципі
самодопомоги, який підкреслює використання власного потенціалу клієнта
при рішенні своїх проблем» [23, с.215]. (К.Отте, професор Мангеймської
вищої школи соціальної хоботи, Германія).

У Германії було розроблено концепцію соціальної педагогіки / соціальної
роботи, яка ставила перед собою мету — пізнати протиріччя і спонукати
нужденного у допомозі до критичної та активної дії. Цей підхід наблизив
соціальну педагогіку до соціальної роботи.

У вищих школах Германії існують дві дисципліни: «Соціальна педа-

К.Отте вважає, що зараз частіше використовується термін «соціальна
робота», який включає в себе і соціальну педагогіку, і, власне,
соціальну роботу. Це поняття торкається аспекту діяльності, в той же
час, як інституціональний аспект відображає поняття «соціальна служба»
[23, с.215].

Існують протилежні точки зору. Так, Л.І.Міщик пише, що соціальні служби
і соціальна робота — це форма і зміст практичного аспекту соціальної
педагогіки [11, с.19]. А.О.Малько вважає, що «соціальна допомога
(робота) є засобом гармонізації духовних відносин у суспільстві, засобом
соціального виховання, який спрямований на: 1) вирівнювання можливостей
розвитку одних, 2) духовної реалізації тих, хто допомагає» [13, с.32];

Ми вважаємо, що на етапі становлення наук «Соціальна пе-дагогіка» і
«Соціальна робота» слід розробити їх науковий апарат: об’єкт, предмет,
категорії, цілі, принципи, а також визначити методи дослідження
(методологію).

ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Система підходів і технологія соціально-педагогічного дослідження.
Загальнонауковий рівень методології соціальної педагогіки.

Загальнонаукова методологія соціальної педагогіки представлена
сукупністю взаємопов’язаних підходів. Застосування системно-структурного
підходу в педагогічній науці привело до обгрунтування поняття
педагогічної системи, що складається із компонентів і зв’язків між ними.
В педагогічній системі мають місце процеси навчання, виховання та
розвитку особистості.

В соціальній педагогіці обгрунтовано поняття соціально-педагогічної
системи, в якій має місце соціально-педагогічна діяльність,
соціалізація, соціальне виховання, соціальна адаптація. Моделювання,
конструювання і здійснення цих процесів мають спрямування на особистість
як мету, суб’єкт, результат і головний критерій їх ефективності. В цьому
полягає сутність особистісного підходу, який вимагає визнання
унікальності особистості, її інтелектуальної і моральної свободи, права
на повагу.

Діяльність — це основа, засіб і умова розвитку особистості, її
соціалізації. Цей факт обумовлює необхідність реалізації у
соціально-педагогічному дослідженні діяльнісного підходу, пов’язаного з
особистісним. Значення цього підходу було розкрито О.М.Леонтьєвим: кожне
нове покоління має здійснювати діяльність для оволодіння здобутками
людської культури [26]. Діяльнісний під-хід вимагає переведення людини
із об’єкта у суб’єкт пізнання, спілкування, праці. Активність
особистості виявляється через спілкування з іншими людьми, яке має форму
діалогу. Діалогічний, особистісний і діяльнісний підходи у їх
взаємозв’язку складають сутність гуманістичної методології в
людинознавчих дисциплінах (серед них — у соціальній педагогіці).
Вищезазначені підходи пов’язані з культурологічним. Культура розуміється
як універсальна характеристика людської діяльності, як спосіб її
здійснення. Виявлення культури соціаль-яо-ледагогічної діяльності — це
актуальна проблема сучасної науки. Людина живе, навчається, діє у
конкретному соціокультур-ному середовищі; вона належить до певного
етносу. У зв’язку з цим, культурологічний підхід трансформується в
етнопедагогічний. Його завдання полягає у тому, щоб вивчати, формувати
середовище на основі національної культури, а також — максимально
використову- вати виховні можливості цього середовища.

В дослідженні об’єктів соціальної педагогіки дуже важливим і своєчасним
є антропологічний підхід, розроблений К.Д.Ушинським. Соціальна
педагогіка має справу з реальною людиною, тому вона повинна грунтуватися
на всебічному її пізнанні. До кола антропологічних наук К.Д.Ушинський
відніс анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку,
філософію, географію, статистику, політичну економію та історію
(релігії, цивілізації, філософських систем, літератури, мистецтв,
виховання). «Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях,
вона повинна перш за все пізнати її теж в усіх відношеннях». Це
положення К.Д.Ушинського є істинним для всього комплексу педагогічних
наук.

Технологія соціально-педагогічного дослідження

Дослідження — це процес і результат наукової діяльності. У соціальній
педагогіці дослідження спрямоване на соціально-педагогічну систему,
процеси, які мають місце в ній, принципи, зміст, методи, форми
соціально-педагогічної діяльності, її технологію. Всі дослідження
розподіляються на фундаментальні, прикладні і розробки (за їх
спрямованістю). Фундаментальні дослідження мають на меті розробку
концепцій складних педагогічних явищ і процесів (наприклад, концепції
формування культури соціально-педагогічної діяльності).

Прикладні дослідження спрямовані на вивчення окремих сторін складного
педагогічного явища (наприклад, впливу сукупності педагогічних принципів
на здійснення процесу соціалізації особистості). Розробки мають на меті
обгрунтування конкретних науково-практичних рекомендацій, що враховують
відомі теоретичні положення.

Будь-яке педагогічне дослідження припускає визначення за-гальноприйнятих
методологічних параметрів: протиріччя, проблеми, теми, об’єкта,
предмету, мети, завдань, гіпотези і положень, що виносяться на захист.

Основні критерії дослідження — це його актуальність, теоретична новизна,
практичне значення. Наукова проблема пов’язана з наявністю протиріччя,
яке можливо вирішити засобами науки. Мета дослідження полягає у
вирішенні проблеми. Об’єктом дослідження може бути процес у
соціально-педагогічній системі (скажімо, процес соціалізації студентів
педагогічного університету).

Предмет дослідження — це сторона, частина об’єкта. Наприклад, предметом
дослідження можуть бути теоретичні і методичні основи соціалізації
студентів у процесі вивчення дисциплін гуманітарного циклу. Згідно з
метою, об’єктом і предметом дослідження визначаються його завдання, які
спрямовані на перевірку гіпотези. Гіпотеза являє собою сукупність
теоретично обґрунтованих припущень, істинність яких слід перевірити.

Критерії наукової новизни використовуються для оцінки результатів
дослідження. Новизна може бути теоретичною і практичною. Теоретичне
значення дослідження полягає у створенні концепції, розробці гіпотези,
виявленні закономірностей, розробці моделі, методу, обгрунтуванні
тенденції. Практичне значення полягає у розробці пропозицій,
рекомендацій і т.ін.

Технологія наукового дослідження включає обгрунтування його етапів і
відповідних ним методів і засобів. Всі методи можливо розділити на три
групи: методи вивчення соціально-педагогічного досвіду, методи
теоретичного дослідження і математичні методи. Методи вивчення
соціально-педагогічного досвіду допомагають виявити протиріччя у
функціонуванні соціально-педагогічної системи. Ці методи відомі з курсу
педагогіки: спостереження, бесіда, інтерв’ю, анкетування, вивчення
результатів діяльності, педагогічної документації, Особливе значення має
експеримент, який здійснюється з метою вивчення причинно-наслідкових
зв’язків в педагогічних явищах і передбачає моделювання педагогічного
явища та умов його здійснення, активне втручання дослідника, вимірювання
результатів.

Спеціальна група методів теоретичного дослідження використовується для
аналізу одержаних результатів: теоретичний аналіз і синтез, індуктивні і
дедуктивні методи.

Математичні і статистичні методи застосовуються для обробки одержаних
даних, встановлення кількісних залежностей між явищами. Вони допомагають
оцінити результати експериментів, підвищують надійність висновків, дають
змогу зробити теоретичні узагальнення.

Аналіз складних соціально-педагогічних об ‘єктів

Соціальна педагогіка як галузь педагогічної науки розвивається у напрямі
розв’язання проблеми життєтворчості людини. Вона поступово
перетворюється із «педагогіки заходів» (В.С.Безрукова) у педагогіку
творчості. Предметом соціальної педагогіки є соціально-педагогічні
системи, метою яких є створення таких виховних відносин, що сприяють
розвитку особистості як вихователя, так і вихованця. Актуальною
проблемою соціальної педагогіки є проектування соціально-педагогічної
системи. Технологія педагогічного проектування включає аналіз складного
об’єкта, який має кілька сторін свого розглядання. Кожній стороні
співставлено той чи інший підхід. Наприклад, аспектний підхід дозволяє
розглянути сутність складних педагогічних об’єктів, їх значення з точки
зору філософів, психологів, педагогів, соціологів, фізіологів,
представників інших наук. Сутність соціально-педагогічної системи
полягає в тому, що в ній здійснюється соціалізація, адаптація, соціальне
виховання особистості.

Системний аналіз дозволяє розділити складний об’єкт на взаємопов’язані
частини. Наприклад, соціально-педагогічна система окремого района
великого міста включає кілька загальноосвітніх навчально-виховних
закладів, будинки творчості, спортивні секції, клуби за інтересами тощо.
Кожен із закладів має свою структуру: колективи педагогів і учнів, цілі,
зміст навчання і виховання, методи, організаційні форми спільної
діяльності, органи управління, правове забезпечення,
матеріально-технічну базу, фінансове забезпечення.

Застосування кібернетичного підходу до соціально-педагогічної системи
дозволяє зробити важливий висновок, що вказаний складний об’єкт діє на
основі прямих і зворотніх зв’язків. Процесами, що мають місце в
соціально-педагогічній системі (соціалізація, адаптація, соціальне
виховання) можна управляти. Засобами успішного здійснення цих процесів є
педагогічні принципи, зміст, методи і форми діяльності. Педагогічні
ситуації як об’єкт проектування завжди здійснюються у межах вибраної
форми спільної діяльності. Іншими компонентами ситуації є вихованці,
вихователі, цілі, принципи, зміст, методи. Рушійною силою ситуації є
протиріччя. Ситуація проектується вихователем для їх подолання. Приклади
проектування педагогічних ситуацій є в працях А.С.Макаренка,
В.О.Сухомлинського та ін. [26-27].

Факторний аналіз складних педагогічних об’єктів розроблено трудами
представників Казанської педагогічної школи (А.О.Кірсанов, В.І.Андреев
та ін.) [28, 29]. Він вимагає виявлення сукупності факторів, що суттєво
впливають на процеси в соціально-педагогічній системі, і відповідних ним
протиріч. Аналізуючи соціальну систему, білоруські дослідники виділили
чотири основних фактори: об’єктивний, суб’єктивний, особистісний,
людський [ЗО]. Об’єктивний фактор відображає реальність, що існує
незалежно від людини. В сучасних умовах на соціально-педагогічну систему
найбільше впливає економічна і політична ситуація в Україні. З цих
причин зростає роль і значення суб’єктивного фактора, який сприяє
зниженню рівня діючих у системі протиріч. Головними якостями людини,
завдяки яким вона перетворюється на суб’єкта, забезпечує виконання своєї
ролі у світі природи, є свідомість і діяльність. Саме у процесі
діяльності виявляються індивідуальні особливості суб’єкта, його творчий
потенціал, має місце вдосконалення форм і знарядь діяльності. Форми
діяльності відображають сталі зв’язки суб’єкта з об’єктами, що знаходять
своє втілення у процесах соціального виховання.

Особистісний фактор відображає активність суб’єкта. Філософи, психологи,
педагоги, соціологи пов’язують діяльність з активністю людини
(О.М.Коршунов, В.І.Лозова, О.М.Матюшкін, О.О.Якуба). Головними ознаками
діяльності є предметність і суб’єктність, яка знаходить своє відбиття у
таких аспектах активності суб’єкта, як обумовленість психологічного
образу минулим досвідом, потреби, мотиви, цілі, які визначають
спрямованість і вибірковість діяльності в особистісному плані. Людський
фактор — це інтегральна характеристика, що відображає місце і роль
людини у складній системі, елементом якої вона є. Цей фактор слід
враховувати при проектуванні системи, при аналізі її функціонування в
певних умовах. Поняття людського фактора виникло у зв’язку з ергатичними
системами, де діють машини і колективи людей.

Існує два аспекти розгляду поняття:

як комплексу умов, що впливають на функціонування ергатичної системи
(мотивація, система цінностей, досвід діяльності);

як характеристики зв’язку людини і технічного пристрою, що мають місце
при їх взаємодії.

У соціально-педагогічній системі як складній ергатичній системі
використовуються обидва поняття. При цьому характерним є дослідження
системи з позицій аналізу людського фактора як інтегральної
характеристики. Саме людина визначає цілі функціонування системи,
досягає їх за допомогою різних методів, засобів, форм організації
діяльності.

З факторним підходом пов’язаний іще один — технологічний, що дозволяє
досягнути успіху в наближенні до оптимального процесу соціального
виховання шляхом декомпозиції його на окремі етапи, підетапи, цикли,
ситуації, підібрати необхідні засоби управління, забезпечити механізм
співвідношення цілей і результатів. Перш ніж застосовувати сукупність
підходів до аналізу даного процесу, слід усвідомити його природу і
специфіку як складного об’єкта, навести загальні визначення понять:
«процес» і «технологія».

Згідно з тлумачним словником, слово «процес» означає послідовність дій,
спрямованих на досягнення мети — необхідних змін у стані або якостях
об’єкта. Управління процесом означає вибір і застосування такої
послідовності дій і відповідних ним засобів, які сприяють одержанню
результату з мінімальними витратами (часовими, матеріальними,
духовними). Процес, який має місце в соціально-педагогічній системі,
називається соціально-педагогічним.

Визначення технології ми знаходимо у словниках, підручниках,
енциклопедіях. Це поняття, як правило, розкривається з трьох боків: як
процес (технологічний процес), як сукупність способів перетворення
вихідного матеріалу і як опис цих способів мовою креслень, інструкцій,
формул. Технологія (за концепцією М.Маркова) [31] — це спосіб реалізації
людьми конкретного складного процесу шляхом розділення його на систему
послідовних взаємопов’язаних процедур і операцій, які виконуються більш
чи менш однозначно і мають за мету досягнення високої ефективності. Під
процедурою розуміється набір дій (операцій), за допомогою яких
здійснюється той чи інший головний процес (або його окремий етап), який
виражає сутність конкретної технології, а операція — це безпосереднє
практичне вирішення проблеми в рамках даної процедури, тобто однорідна
неподільна частина складного процесу.

Науково і практично обґрунтована технологія (технологічний процес)
характеризується такими ознаками:

розділення процесу на взаємопов’язані етапи;

координоване і поетапне виконання дій, спрямованих на досягнення
шуканого результату (мети),

однозначність виконання включених в технологію процедур і операцій, що є
вирішальною умовою досягнення результатів, адекватних поставленій меті.

Дослідження соціально-педагогічного процесу із застосуванням системного
аналізу, факторного, кібернетичного, технологічного підходів показує, що
існує проблема створення такої системи управління діяльністю студентів,
яка дозволяє знизити рівень дії протиріч, забезпечити соціалізацію,
соціальне виховання, всебічний розвиток особістості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беспалько В.П. Теория учебника : Дидактический аспект — М.:
Педагогика, 1988. — 160 с.

2. Якунин В.А. Обучение как процесе управления: Психологические аспекти.
-Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1988. — 160 с.

3. Талызина Н.Ф.Управление процессом усвоения знаний — М.: Изд-во
Московск, ун-та, 1975. — 297 с.

4. Коваль Л.Г., Звєрєва І.А., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка /
Соціальна робота: Навч. посібник. — К.: ІЗМН, 1997. — 392 с.

5. Гончаренко С.У.Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997.
-376 с.

6. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.
посібник. — К.: Вища школа, 1995. — 237 с.

7. Социальная педагогика: теория, методика, опьіт исследования. —
Свердловск, 1989. — 149 с.

8. Галагузова М.А. Категориально-понятийные проблеми социальной
педагогики // Понятийный аппарат педагогики и образования: Сб.науч.тр. /
Отв.ред. М.А.Галагузова. — Вып. 3. -Екатеринбург: Изд-во «СВ-96», 1998.
— С.7-33

9. Бочарова В.Г. Личность — семья — община становятся центром системи
социальных служб // Социальная работа. — 1992. — № 1. — С. 3-9.

10. Филонов Г.Н. Социальная педагогика — сопряжение наук о человеке //
Педагогика. — 1996. — № 6. — С. 35-40.

11. Міщик Л.І. Соціальна педагогіка: Навч. посібник. — К.: ІЗМН, 1997.-
140с.

12. Бурая Н.П. Соціальна робота: Навч посібник. — Харьков: Ун-т
внутрішніх справ, 1996. — 104 с.

13. Соціальна педагогіка. Частина 1. Основи соціальної педагогіки:
Конспект лекцій / Укл. А.О.Малько. — Харків: ХДІК, 1998. — 49 с.

14. Вuchка М. Sоzіа1раdаgоgik іm Wаndе1 dег Zеіt //Рadіаgоgіk:
grund-lagen und АгЬеіtsfеldeг. — Вегlin, 1992

15.Басов А.В. К вопросу о предмете социальной педагогики // Теория и
практика социальной работы: отечественный и зарубежный опыт. — Т.1. —
М.: Тула, 1993. -191с.

16. Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику: Учеб. пособие. — Ч. 1.
— Пенза, 1994. — 201 с.

17. Сухомлинский В.А. Как воспитать настоящего человека (Советы
воспитателям). — К.: Изд-во «Радянська школа», 1975. — 235 с.

18.Психология. Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского.
— 2-е изд., испр. и доп. — М: Политиздат, 1990. -494с.

19.Ушинский К.Д. Собр. соч.: в 11 т. — Т. 8. — М.: Изд-во АПН СССР,
1950.

20.Концепция воспитания учащейся молодежи // Педагогика. 1992. — № 3. —
№ 4.

21.Беляева Л.А., Беляева М.А. Категории «социальная работа» и
«социально-педагогическая деятельность» в их взаимосвязи // Понятийный
аппарат педагогики и образования: Сб.научн.тр. / Отв.ред.
М.А.Галагузова. — Вып. 3. — Екатеринбург: Изд-во «Св-96»,
1998.-С.185-196.

22.Гуслякова Л.Г. Введение в понятийно-категориальннй аппарат социальной
работн // Понятийньїй аппарат педагогики й образования: Сб.науч.тр. /
Отв.ред. М.А.Галагузова. — Вып.З -Екатеринбург: Изд-во «Св-6», 1998. —
С. 197-210.

23.Отте К. Социальная работа и социальная педагогика в Германии //
Понятийньїй аппарат педагогики и образования: Сб.науч.тр. / Отв.ред.
М.А.Галагузова. — Вып. 3. — Екатеринбург: Изд-во «СВ-6»,
1998.-С.211-218.

24.Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1977. -С. 102.

25.Педагогическая знциклопедия: в 3 т. / Под ред. А.Г.Калашникова.- Т.1.
— М.: Работник просвещения, 1929.

26.Макаренко А.С.Наказания и меры воздействия // Макаренко А.С. Соч.: В
7 тт. / АПН РСФСР. — М., 1958. — С. 42-50.

27.Сухомлинский В.А. Рождение гражданина // Сухомлинский В.А. Избр.
произведения: В 5 тт. — Т. 3. — С. 301-627.

28.Кирсанов А.А. Индивидуализация учебной деятельности как
педагогическая проблема. — Казань: Изд-во Казан. Ун-та, 1982. — 223 с.

29.Андреев В.И. Диалектика воспитания и самовоспитания творческой
личности: Основы педагогики творчества. — Казань: Изд-во Казан. Ун-та,
1988. — 238 с.

30.Человек: Философские аспекты сознания и деятельности / Т.И.Адуло,
А.И.Антипенко, Е.И.Алексеева и др.; под ред. Д.И.Широканова,
А.И.Петрущика. — Мн.: Наука и техника, 1989. — 208 с.

31.Марков М. Технология и зффективность социального управления. — М.,
1982

Похожие записи