Методика викладання народознавства у школі (курсова робота)

Курсова робота

Методика викладання народознавства у школі

З М І С Т

Вступ

1 Загальні питання вивчення народознавства у школі

2. Деякі рекомендації до вивчення історії Донбасу

3. Усна народна творчість на уроках народознавства

4. Вивчення звичаїв та обрядів

5. Житло та одяг

6. Церковна архітектура й уроки народознавства

7. Творчість народних майстрів і митців

Додатки

ВСТУП

Відродження духовності і створення національної школи нерозривно
пов’язані з використанням народної педагогіки в навчанні та вихованні
учнівської молоді.

В базові навчальні плани середніх загальноосвітніх навчально-виховних
закладів України введено новий предмет “україно (народо-) знавство”, як
вибірково-обов’язковий компонент.

Школа як громадський заклад – “Колиска народу” (В.О. Сухомлинський).
Основне історичне покликання школи виховувати народ, націю, продовжувати
і розвивати національну освіту, культуру, мову. Формування громадянської
позиції – одне з головних завдань середнього навчально-виховного
закладу.

У розв’язанні цих завдань велике значення має предмет “Україно (народо-)
знавство”, як система цінностей та інтегративних знань про Україну та
українство, як цілісність у часо-просторовій взаємозалежності.

Кожен педагог має широкі можливості для створення власної системи роботи
на основі народознавчих ідей і засобів.

На жаль, є значні труднощі в роботі вчителя. Для створення виховної
системи, основаної на народознавчих традиціях, потрібні відповідні
знання і вміння проводити народознавчу роботу, формувати в учнів інтерес
до культурно-історичної спадщини народу.

Книги відомого народознавця В. Скуратівського “Берегиня” (К.: Рад.
письменник, 1987) і “Посвіт” (К. : Молодь, 1988) стали справжніми
підручниками з методики народознавчої роботи. Але їх замало, та й не
торкаються вони проблем регіону, краєзнавчої роботи.

Ці проблеми досліджуються у цій курсовій роботі.

1. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИВЧЕННЯ НАРОДОЗНАВСТВА В ШКОЛІ

В останні роки складовою частиною шкільної освіти стає народознавство.
Метою цього предмета є ознайомлення дітей з багатствами
культурно-господарської спадщини українського народу, з народними
традиціями і формування в них етнічної, на цій основі, самосвідомості
кращих якостей національного характеру, прагнення до відродження
національної культури. Такий народознавчий підхід до формування
особистості школяра має на меті удосконалення патріотичного виховання,
врахування особливостей розвитку суверенної України, використання
традиційного вміння та бажання українського народу працювати на благо
процвітання своєї держави.

Щоб виховати справжню людину, наша вітчизняна педагогіка повертається до
високорезультативного , апробованого століттями педагогічного досвіту
народу. Первинність культурно-історичних традицій народу, їх діалектична
єдність із загальнолюдською культурою набирають чинності вихідного
принципу при визначенні змісту освіти і виховної діяльності школи.

Вперше поняття “народознавство” обгрунтував в українській науці
І.Франко. У статті “Найновіші напрямки в народознавстві” видатний
дослідник культури до народознавчої галузі відносив те, “що ми тавруємо
назвою передсудів, забобонів і дурниць”. Носієм же цих знань, вважав
Франко, є не вся маса людей, що заселяє якийсь певний край, але “тільки
ті нижчі верстви, що відносно найменше підпали культурним змінам, що
найбільше зберегли сліди давнішніх епох розвитку”.

Чи потрібно відновлювати призабуті знання народу? На це питання І.Франко
відповідає ствердно, мотивуючи тим, що “пізнання народу з його мовою,
звичаями, віруваннями і поглядами вчить нас любити його постійно і вчить
працювати для нього послідовно й раціонально”.

Термін “народознавство” використовували видатні вчені, культурні діячі
минулого В.Вернадський та А. Кримський. А такі видатні педагоги, як К.
Ушинський, С. Шацький, П. Блонський, А. Макаренко, В. Сухомлинський,
хоча і не застосовували поняття “народознавство”, але по суті розвивали
його смисл, обгрунтовуючи принцип народності у вихованні учнів.

Цілеспрямоване застосування у вітчизняній педагогіці ідей і засобів
народознавства досить давнє за часом і пов’язується з XVI-XVII
століттями, коли Україна виборювала культурну самобутність, політичну
самостійність, національну незалежність. На ці часи припадає становлення
і піднесення української національної системи навчання і виховання.
Україна покрилася густою мережею братських, козацьких, церковних шкіл,
шкіл музики та співу й інших народних мистецтв, ремесел. У Києві
відкрилася Києво-Могилянська академія, яка фактично стала першим
всесвітньо відомим вузом і визначним освітнім і культурним центром в
Україні. У Львові 1661 року почав діяти університет.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: книгодрукування,
красного письменства, театру, освіти, народного і професійного мистецтва
та ін. Професори і випускники Києво-Могилянської академії відкривали
численні школи в Україні, Росії та Білорусії, організовуючи
навчально-виховний процесс на демократичних, гуманістичних принципах і
використовуючи багатства народної педагогіки, засоби народознавства (в
сучасному трактуванні цього терміну).

За свідченням закордонних вчених і мандрівників, які відвідали у той час
Україну, майже всі її жителі (в тому числі дівчата і жінкі ) вміли
читати і писати. Це була епоха національного Відродження – українського
Ренесансу.

Поступово, із втратою незалежності, рівень розвитку освіти знижувався.
Уряд російського царату проводив політику денаціоналізації українців,
руйнував, забороняв національну систему навчання і виховання.

В школах України народознавство, як предмет, було уведено до навчальних
планів в період українізації у 20-х роках XX ст. Увага до цього предмета
була викликана перш за все тим, що народна освіта у ті роки почала
активно орієнтуватись на зв’язок з життям. Пріоритет у навчанні здобув
принцип “Методу проектів”: у навчальний час учні йшли на фабрики,
заводи, установи, випускали там стінгазети, влаштовували вистави і
концерти, читали робітникам художню літературу. Власне для 20-x, початку
30-х років характерне опертя на краєзнавчий підхід у вивченні оточуючого
світу та навчальних дисциплін.

Програми з народознавства мали кілька варіантів, які представляли
історію, географію, хімію, біологію та різноманіття народних культурних
традицій минулих століть. Так, за однією з програм, тематична
спрямованість предмета мала такий зміст:

1. Природа рідного краю. 2. Людина, як біологічна істота. 3. Людина, як
мешканець краю. 4. Людина в майбутньому. 5. Виробництво.6. Мистецтво і
творчість краю. 7. Шкільне життя.

Інший варіант програми теж свідчив про широке розуміння предмета
“народознавство”, до якого практично було включено розділи шкільних наук
з відчутною орієнтацією на територію та населення України: 1.
Національне питання в програмі партії. 2. Фізична географія. 3.
Економіка України. 4. Побут України (матеріальна культура, народна
техніка, гончарство, рушникарство та ін. 5. Державний лад на Україні. 6.
Історія України. 7. Історія українського мистецтва. 8. Українська пісня
та музика . 9. Український театр. 10. Народна освіта та наука України.

Спрямоване на формування національної свідомості підростаючого
покоління, народознавство невдовзі, із згортанням українізації, вилучили
зі шкільних навчальних планів, які з початком 30-тих років були
переорієнтовані на формування “радянської людини”, позбавленої
національної свідомості, знань про свій народ, його культуру.

Відродження народознавства почалося з другої половини 80-х років, коли
прогресивні вчителі почали самочинно впроваджувати цей предмат у школах.
Саме тоді з’явились етнографічні куточки, в яких виставлялись на огляд
школярів часто ними ж зібрані предмети народного побуту: горщики,
прядки, народний одяг, вишиті рушники та ін. У позакласній роботі
з’явилася така цікава форма проведення дозвілля, як вечорниці.Системний
підхід до вивчення народознавства однією з перших застосувала в Україні
Гнідинська школа Бориспільського району на Київщині. У програмі, яка
була складена і впроваджувалась з 4- по 7- кл. під керівництвом
учителя-новатора, директора Гнідинської школи В.В. Стрілько, були
реалізовані інтеграційні принципи побудови народознавства як навчального
предмета – це поєднання різних видів мистецтв і наук. На уроках дітьми
засвоювались знання з усної народної творчості, історії, народного
мистецтва, краєзнавства, народної музики; учні вивчали українську
народну обрядовість, традиції в побуті і суспільному житті.

У статті “Тематика уроків народознавства” (Укр. мова і літ. в шк.,
1989.- No 6) було подано зміст цих уроків. Програми інших шкіл та
наукових колективів, що з’явилися пізніше, хоча й претендують називатись
альтернативними, мають в основному спільну з названою програмою
спрямованість на відродження призабутих народних традицій в побуті і
мистецтві. Значне місце у таких програмах посідає широка і різноманітна
краєзнавча тематика, яка орієнтує на дослідження культури села чи міста,
де живуть школярі. В цих програмах поєднались відомості про народну
культуру всієї України й окремих її регіонів. Ці програми на відміну від
аналогічних документів 20-х років, звужують народознавчі студії до
етнографічних відомостей, до певної суми знань з фольклору, обрядів та
народного мистецтваNo.Це, до певної міри, співпадає з Франковим
тлумаченням народознавства як призабутих знань минулих поколінь у сфері
побуту, звичаїв, обрядів та вірувань.

Останні 5-7 років активного впровадження народознавства в навчальний
процес дають підстави для деяких висновків і узагальнень щодо
методологічної бази й методики його викладання.

По-перше, окреслилося саме поняття народознавства як науки про
конкретний народ, про особливості побуту і трудової діяльності,
національний характер, психологію, світогляд, історико- культурний
досвід, здобутки в галузі навчання й виховання, суспільно- державний
устрій, традиції, звичаї, витоки й особливості культури рідного краю,
родовід.

По-друге, визначились основні принципи і підходи у

вихованні засобами народознавства.

Принцип історизму полягає у відповідності сформованих знань школярів про
народну культуру __________________________

No Див., напр., уже названі програми Гнідинської та Сквирської шкіл, а
також пропоновані Міністерством освіти: Програма факультативного курсу
“Етнографія і фольклор України для загально-освітних шкіл” (Інформ. зб.
Мін. освіти Української РСР, 1989.-No 15; Програми народознавства для
1-11 кл. (Інформ. зб. Мін. освіти України, 1992.-No 24; Програми з
народознавства для 5-8 класів загальноосвітніх шкіл. Проект (Інформ. зб.
Мін. освіти України, 1993.-No 3).

у поступальному розвитку українського суспільства від давнини до
сучасності. Важливе завдання педагога – навчити дітей бачити в певних
явищах народної культури відображення конкретно-історичної дійсності. На
грунті історизму стає особливо помітним зростання духовних багатств
українського народу, його творчої еволюції.

Принцип природовідповідності стверджує, що виховання дітей дає хороший
результат тоді, коли дитина виховується в оточенні рідного, близького,
природного середовища і в стосунках дитини та природи складається
гармонія. Реалізація цього принципу потребує врахування багатогранної і
цілісної природи дитини – не тільки її анатомічних, фізіологічних,
психологічних та вікових, а й національних особливостей.

Принцип культуровідповідності полягає в тому, що школа має забезпечити
оволодіння учнем народною культурою, а на цій основі – всіма
національними та загальнолюдськими цінностями. Народна культура включає
в себе матеріальну й духовну культуру: народне мистецтво (фольклор,
музика, танці), народну мораль, основу якої становлять совість, честь,
правдивість, скромність.

Принцип народності виховання полягає в тому, що дітей виховують не
абстрактні положення основ наук, а знання, практичні справи, дії, які
відображають матеріальне та духовне буття, історичне і культурне минуле
та сучасне рідного народу, які спрямовані на розвиток його культурної
духовності.

Сьогодні активно розробляється і впроважується в педагогічну практику
принцип родинного співжиття, який грунтується на бережливому родинному
ставленні до дитини, на плеканні її духовного світу шляхом передачі
родинних традицій як у сприйманні народної культури, так і в практичному
прилученні до виготовлення речей хатнього вжитку, а по можливості і
мистецьких цінностей. Цей принцип спрямований на об’єднання зусиль школи
й родини у вихованні дітей засобами народознавства. Тільки на основі
філософії родинності, взаєморозкриття добрих починань і діянь батьків,
учителів, усіх друзів школи можна досягти того, щоб талант дитини не
пройшов непоміченим.

Народознавчий підхід у формуванні особистостей вимагає створення умов
для комплексного впливу на школяра, глибокого знання педагогом його
душі, рівня сформованості якостей характеру.

По-третє, окреслились найбільш ефективні методи роботи з народознавства.
Це – бесіда, інформування, дослідження, робота з першоджерелами,
збирання фольклору, складання літопису сім’ї (родоводу), села, міста,
краю, держави, заслуховуються самостійно підготовлені учнями
повідомлення, організовуються вікторини, екскурсії в музеї; підсумкове
узагальнення проводиться у формі науково-практичних конференцій, свят
народних ремесел, фольклорних фестивалів. Слід враховувати, що постійним
джерелом збагачення методів і прийомів народознавства є методики наук,
які увійшли до цього предмета як інтегрованого (методика викладання
історії, етнографії, літератури, народного мистецтва та ін.)

По-четверте, уроки народознавства не матимуть бажаного ефекту, якщо вони
не будуть поєднані з позакласною роботою. Школярі мають відвідувати
гуртки декоративного мистецтва та ремесел, які віповідають видам,
поширеним в даній місцевості, навчатися готуванню традиційної
української страви. Керівниками гуртків можуть бути місцеві майстри та
майстрині. Таке навчання по можливості варто поєднувати з уроками
народознавства.

Крім вище названих засад, слід враховувати, що уроки народознавства може
вести один вчитель, який добре знає історію краю, його культуру. Можна
також розділити теми між кількома учителями- предметниками. Досвід
вчителів народознавства свідчить, що треба проводити підсумкові виховні
заходи по одній з вивчених тем за вибором учителя й учнів раз чи двічі
на рік. Бажано закріпити у свідомості школярів ряд таких опорних понять,
як “народна мораль”, основу якої становить совість, гідність, чесність,
правдивість, працелюбність, як “Батьківщина”, “громадянин України”,
“патріотизм”.

В процесі вивчення народознавства вихованці глибше починають відчувати,
що знання про рідний народ – це пізнання себе, свого родоводу, його
культури, історії, усвідомлення нерозривної єдності із попередніми
поколіннями, усім народом, його духовними скарбами.

Пропонований вчителям посібник не претендує на повний і системний виклад
методики народознавства у школах Донбасу, він подає рекомендації у
кількох важливих, на думку автора, напрямках (темах) викладання цього
предмета. З причин існування деяких факторів (недостатності посібників і
методичної забезпеченості, слабкої матеріальної бази шкіл, відсутності
наочності та спеціальної підготовки вчителів народознавства) переважна
більшість шкіл не зможе сьогодні організувати послідовне вивчення
народознавства в обсязі рекомендацій проектів програм і затверджених
програм з народознавства. Тому найбільшої ефективності тут можуть
принести окремі курси з різним рівнем складності виучуваного
народознавчого матеріалу у середніх і старших класах. На реалізацію
таких окремих курсів (історію свого краю, усної народної творчості,
звичаїв та обрядів, церковної архітектури та ін.) і розрахований цей
посібник. Використовуючи його та інші посібники (рекомендовані у кожному
розділі), вчителі зможуть розробити календарні плани і провести вивчення
окремих народознавчих курсів.

Одним з посібників, на які спрямовані методичні рекомендації, є ”
Таємниця духовного скарбу” (див. журнал “Донбас No 1-6, 1994 р. ). Його
зміст і методичний апарат розраховані на учнів 7-11 класів, тобто на
школярів, які вже мають деяке уявлення про фольклор, історію України,
знайомі з географією. При певній інтерпретації матеріал посібника можна
буде використати і в молодших класах.

Методика народознавства знаходиться сьогодні в активному розвитку, її
методологічні основи і методика уточнюються й узгоджуються з новими
завданнями, які постали перед національною школою й освітою взагалі.
Інтегрований принцип побудови курсу народознавства у сполученні з
принципами історизму, природовідповідності, культуровідповідності,
родинного співжиття та народності відкривають широкі можливості
підростаючого покоління.

Література для вчителя: Дем’янюк Т.Д. Народознавство в школі: досвід,
проблеми, пошуки.-К., 1993; Ігнатенко П.Р., Руденко Ю.Д. Народознавство
у школі.-К., 1990; Народознавство у дошкільному закладі.-Тернопіль.
1992; Народні скарби: Факультативні курси для 5-6 кл.-К., 1993;
Стельмахович М.Г. Народна педагогіка.-К., 1985; Стельмахович М.Г.
Народне дитинознавство.-К., 1991; Усатенко Т. Філософія родинності –
основа української національної школи.- Освіта, 1994, 22 серпня.

2. ДЕЯКІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ДОНБАСУ

Глибоке осмислення історії східного регіону України ще чекає на своїх
дослідників. Учителю з народознавства необхідно переконливо довести
школярам, що цей край є невід’ємною частиною незалежної України, що
давня історія цих земель, культура народів, що заселяли їх у далекі
віки, вплинула на культуру народу українського, стала його складовою
частиною. До учнів необхідно також донести думку, що без знань історії
Придінців’я та Приазов’я важко збагнути обрядово-звичаєві традиції та
зміст народного мистецтва.

Досвід викладання народознавства свідчить, що звернення до історії свого
краю (села, міста, району, області, історико-етнографічного регіону)
краще починати з п’ятого класу, де на одному з перших занять можна
розкрити з учнями тему “Історія мого рідного села (міста)”. У наступних
класах тема розширюється і вже стосується історії цілого району, а потім
області і т.д. В сьомому класі, вивчаючи цей матеріал, можна говорити
про місце своєї області або краю на історико-етнографічній карті
України.

Використовуючи нарис із посібника “Таємниця духовного скарбу” в сьомому
класі, можна провести урок за темою: “Історико-етнографічні регіони
України. Донбас на історико-етнографічній карті України”. Зміст уроку
розкривають питання: 1. Поділ України на історико-етнографічні регіони:
Середнє Придніпров’я, Слобожанщина, Полісся, Поділля, Карпати, Південь
України. 2. Найхарактерніші особливості регіонів в одязі, вишивці
(орнамент), в побуд ві житла, у прикладному мистецтві, 3. Донеччина на
історико-етнографічній карті України: історія заселення Придінців’я та
Приазов’я, місце запорізького козацтва та слобожанських полків в історії
краю, особливості народної культури, звичаїв та обрядів.

Ми не будемо детально зупинятись на перших двох питаннях, оскільки у
доступних вчителям джерелах досить детально розкривається зміст культури
історико-етнографічних регіонів України. (Див.: Культура і побут
населення України: Навч. посібник.-К., 1991; Українська минувшина:
Ілюстрований етнографічний довідник.-К.,1994; Програма факультативного
курсу “Етнографія і фольклор України для загальноосвітніх шкіл (Інформ.
збірн. Міністерства народної освіти Української РСР, 1989.-No15) та ін.

Нагадаємо, що в посібнику “Таємниця духовного скарбу” (с. 12) подається
матеріал про історико-етнографічне районування України й окреслюються
межі Слобожанщини та Півдня України, до яких належать Донецька та
Луганська області. Цей матеріал можна використати для визначення
регіонів України та місця знаходження села чи міста, де живуть учні.
Було б бажаним учителю разом зі школярами виговити як наочність
відповідну карту, яка знаходилася б у кабінеті народознавства.

Далі зупинемось на деяких питаннях історії Донбасу та методичному
забезпеченні третього питання пропонованої теми.

Перш ніж приступити до опрацювання нарису “Деякі сторінки історії…
Донбасу”, учнів необхідно ознайомити з далеким минулим Приазов’я та
Придінців’я. Народи, які перебували на землях України, створили
різноманітні культури, що увійшли складниками до нашої культури –
української. Деякі вчені нараховують таких складників десять:
доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов’янські, балканські,
іранські, алтайські, античні, германські, візантійські і
західно-європейські. Це різноманіття культур лягло на грунт місцевої
культури, а поєднуючись із нею створювало передумови виникнення нової
культурної єдності.

Донеччина є однією з найстародавніших земель. про які знайдемо свідчення
у працях грецького історика Геродота, готського літописця Йордана, а
пізніше у давньоруських літописах й у “Слові о полку Ігоревім”.

Оцінюючи вплив на розвиток української культури елінського світу,
видатний український історик М. Грушевський писав про колонізацію
стародавніми греками півдня України: “… вона була не тільки джерелом
відомостей про східну Європу, але й джерелом, з якого йшли проміння
культури вглибину східно-європейського суходолу. Було се його вікно в
Європу, в культурний світ, майже одиноке в тих часах” (Історія
України-Русі”. -Т.1.-С.84).

Зрозуміло, що проміння елінської культури досягало передусім місцевого
населення, що під різними назвами перебувало на цих землях протягом
віків. Заселення півдня України грецькими колоніями почалося в VII ст.
до н.е. Тоді на нашім чорноморськім та азовськім узбережжі античні греки
заклали ряд торговельних факторій, що згодом розрослися в міста. Це –
Тіра при гирлі Дністра (Акерман), Ольвія (біля Миколаєва), Херсонес
(біля Севастополя), Пантикапей (Керч), Кремни (Бердянськ або Маріуполь).
Грецька культура проникала у глибини України, яка була тоді багатим
постачальником хліба для Греції.

Геродот присвятив опису України IV том своєї видатної праці, зокрема
переповівши міф про войовниче плем’я амазонок, яке розгорнуло свою
діяльність десь на півдні сучасної Донеччини, біля легендарного порту
Кремни. Ось короткий зміст цього міфа.

Елліни вели війну з амазонками. Після переможної битви при Фермодонті
повертали додому трьома кораблями, на яких знаходились і полонені
амазонки. У відкритому морі амазонкам вдалося перебити усіх еллінів і
захопити кораблі. Але вони не були знайомі з кораблеводінням, не вміли
керувати парусами і вправлятись з веслами. Тому вони носились по хвилях
і, гнані вітром, пристали нарешті до Кремнів на озері Меотида (Азовське
море). Кремни, зазначив Геродот, знаходяться у землі вільних скіфів. Тут
амазонки зійшли з кораблів на берег і стали знайомитись з цим краєм.
Потім вони зустріли табун диких коней і приручили його. На цих конях
вони їздили і грабували Скіфську землю.

Скіфи не могли зрозуміти з ким мають справу, оскільки мова та одяг
амазонок були їм невідомі. Не збагнувши, звідки амазонки з’явились,
вступили з ними в бій. Після якоїсь битви кілька трупів амазонок попало
до рук скіфів, і таким чином з’ясувалося, що то були жінки, що справу
мають з жінками. Тоді скіфи вирішили на своїй раді більше не вбивати
жінок, а послати до них приблизно стільки молодих людей, скільки було
амазонок. Юнакам треба було розбити табір поблизу амазонок і робити все,
що будуть робити жінки; якщо амазонки поведуться агресивно, не вступати
з ними у бій, а втікати. Коли ж переслідування закінчиться, то юнаки
повинні були знову наблизитись і знову влаштувати табір. Скіфи бажали
мати дітей від войовничих амазонок…Тільки жінки помітили, що юнаки
прийшли без ворожих намірів, вони прийняли їх спокійно. Через деякий час
табори об’єднались і стали жити разом. Чоловіки , однак, не змогли
вивчити мови своїх дружин, тоді як жінки засвоїли мову чоловіків.

У I-II столітті нашої ери у приазовських степах з’явилось плем’я готів,
яке прибуло в цей край із північної Європи. Літописець Йордан у своїй
історичній праці “Готика” розповідає легенду про войовниче плем’я гунів,
яке витіснили в 375 році готів з північного Приазов’я у Західну Європу.
Ось короткий зміст цієї легенди.

Мисливці гунського племені , розповідає Йордан, вишукуючи одного разу
дичину на березі внутрішньої Меотиди, раптом побачили перед собою оленя,
який увійшов в озеро і , то ступаючи вперед, то зупиняючись, вказував
мисливцям шлях. Попрямувавши за ним, мисливці пішки перейшли Меотійське
озеро.

Але тільки перед ними з’явилась Скіфська земля, олень щез. Зовсім не
знаючи , що крім Меотиди, існує інший світ. вражені скіфською землею,
гуни вирішили , що цей шлях вказаний їм Божим провидінням. Вони
повернулись до своїх одноплеменників і повідомили про багату Скіфію.
Мисливці переконали своє плем’я відправитись туди шляхом, вказаним
оленем.

Гуни захопили скіфів, а також алпідзурів, алцилдзурів, тункарсів і
боїсків, що жили на узбережжі цієї самої Скіфії, приносячи в жертву
перемозі полонених.

У древніх легендах згадуються наші приазовські землі, що деякий час були
рідною землею еллінів, скіфів, а пізніше готів та гунів. Всі ці народи
залишили нам спадщину, духовні і матеріальні багатства своїх культур.

Так, провідний принцип грецького життя будувати й майструвати за
законами краси став характерною ознакою й українського побуту. З цього
приводу мистецтвознавець і поет Євген Маланюк писав: “Чи візьмемо наші
вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи –
донедавна ще мережані для волів ярма – все це просякнене панестетизмом,
якого родовід не підлягає сумніву”, – тобто все це містить в собі й
сліди еллінського мистецтва.

Культура, створена греками, в центрі суспільства ставила Людину, цей
принцип суспільного життя успадкувала й Україна та Західна Європа.
Можливо український ідивідуалізм і прагнення особистої свободи коренями
входять в еллінський грунт.

Готи, які перебували на початку нової ери на землях Приазов’я, також
залишили нам у спадок частку своїх духовних та матеріальних надбань. Ми
засвоїли від готів такі слова, як скло, котел, дошка, лев, верблюд,
церква, хрест, піп, піст. Готи перші християни на цих землях. Вони
творці поліхромного стилю – прикрашування металевих предметів
інкрустаціями з різноколірних камінців, скла і шматків спеціальних
сплавів. Врешті, їхній літописець Йордан залишив для світу опис України
й Приазов’я і вищенаведену легенду.

Цікавим і корисним для учнів буде матеріал про подальшу історію Донбасу,
уже пов’язану з виникненням Київської держави. У другій половині першого
тисячоліття нашої ери слов’яни виходять на історичну арену. Одним із
перших істориків, який відзначив появу цього сильного й мужнього народу,
був Прокопій, який народився в місті Кесарії палестинській у кінці V
століття. В одному з томів своєї “Історії воєн” він так писав про
слов’ян, згадуючи і наш край: “За сигами осіло багато племен гунів.
Країна, яка починається звідси, називається Евліссія; узбережну її
частину, як і внутрішню, займають варвари впритул аж до так званого
“Меотійського Болота” (Азовського моря) і річки Танаїс (Дону), яка
впадає в “Болото”. Саме це “Болото” вливається в Евксинський Понт (Чорне
море). Народи, які тут живуть, в давнину називались кіммерійцями, тепер
же звуться утигурами. Далі, на північ від них, займають землі чисельні
племена антів”. Анти ж, на думку видатного історика М. Грушевського,
були праукраїнцями.

Давно не живуть на півдні України, у донецьких степах, ні скіфи, ні
амазонки. Але інколи в розритій археологами могилі сяйне незвичайною
красою золотий браслет чи пектораль як своєрідний привіт давніх могутніх
народів нашим сучасникам, спадкоємцях великих культур. Цю думку в
поетичній формі сформулював видатний археолог і поет Борис Мозолевський
у вірші “Пролог”:

Гробниці скіфських царів знаходяться в Геррах, до яких Бористен
судоплавний.

Геродот.

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні, –

Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,

І стугонять століття по мені.

Колись цю річку звали Бористеном,

А Скіфією всі оці краї.

Як пахли по степах тоді нестерпно

Кочівкам осінні кураї !..

Гай, гай!.. Все так. Колись я був тут юним,

Ходив на бій, поїв коня з ріки…

Мов сон, пройшли сармати, готи, гуни,

Авари, печеніги, кипчаки.

Чиї тепер там кроки землю будять?

Яка зійшла над обрієм доба?

Я міцно сплю, тримаючи на грудях

Тяжінь високовольтного стовпа.

Над ним гудуть вітри в сталевих струнах,

Під ними землю крає чересло.

Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,

Чоло ж моє колоссям поросло.

І хай сівач з блакитними очима

Ще тричі вищих обширів сягне,-

Це наша з вами спільна Батьківщина,

Бо як ви з неї вирвите мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже,

І хто навчить любити ці кряжі,

Коли і він зі мною поруч ляже,

Три кроки не дійшовши до межі?

А гуси знов гелгочуть на озерах,

І пахнуть медом плавні навесні!..

Я скіфський цар, похований у Геррах, –

Мій спис і меч, і кінь мій при мені.

Читанням та коментуванням цього вірша вчитель завершує тему
стародавньої, “доукраїнської” історії наших земель і переходить до
держави Київської Русі, яка виникла в кінці першого тисячоліття, і землі
якої простяглися від Дунаю до древнього Танаїсу – Дону. Через наш край
проходили торговельні й військові шляхи Київської держави. Тут, між
степом і морем, часто точились запеклі битви русичів із загарбниками.
Про одну з таких сутичок розповідається у видатному творі давньоруської
літератури “Слово о полку Ігоревім”. (Матеріали про цей твір дивіться в
посібнику з літературного краєзнавства “Дума і пісня” (журнал “Донбас”,
1993. 5)).

Менш доступним для вчителів є матеріал про битву на річці Калці –
притоки Кальміусу – руських воїнів з монголо-татарами. Битва ця
відбулася у травні 1223 року десь недалеко від сучасного Маріуполя. Ось
короткий переказ подій майже

сімсот сімдесятирічної давності.No

У 1220 році татарський воєвода Субутуй пішов на Північний Кавказ. Проти
ньго об’єднались половці та інші кавказькі племена. Субутуй умовив
половців не воювати проти

___________

No Виклад подій подається за роботою М. Грушевського “Історія
України-Русі”, т.11.

нього і знищив знесилених цим інші племена ясів, черкесів та ін. А потім
розбив і половців вже самих на Подонні (1222 р.)

Половці тоді звернулись до своїх сусідів руських князів, прохаючи у них
помочі. Останніми часами князі жили з половцями у згоді. Мстислав
Удатний був одружений з донькою половецького князя Котяна. Руські князі
зібрали військо з усієї України й пішли у глибокий степ шукати татар.

У Києві перед тим відбувся княжий з’їзд, де були “старійшини в руській
землі” – три Мстислави: київський, галицький і чернігівський та “молодші
князі”: Данило Романович, Михайло Всеволодович з чернігівської лінії.
Вони вирушили в похід.

По дорозі до війська кілька разів прибували монголо-татарські посли,
вмовляючи їх не вступати у битву за половців, яких вони вважали своїми
слугами чи навіть рабами. Але руські князі їх не послухали, навіть
повбивали послів.

Знищивши по дорозі передові монгольські загони і забравши багато їхніх
стад, князі заглибились далеко у степ, – йшли вісім днів (від
дніпровських порогів – там було місце збору) і з головними силами татар
зустрілись над річкою Калкою.

Та похвальна солідарність руських князів не була дотримана до кінця, і в
рішучий момент між старшими князями – трьома Мстиславами сталася
незгода, “котра велика”. Через це Мстислав галицький не попередив інших
князів про

наближення монголів і розпочав з ними битву сам, перейшовши Калку з
Данилом і декотрими іншими українськими князями. Битва спочатку йшла
добре. Але союзники-половці раптом почали втікати під навалою монголів,
зчинивши колотнечу у руському війську. Почалася велика паніка, і русичі
почали тікати до Дніпра.

Тільки Мстислав київський, що своїм табором зайняв зручну позицію на
горі над Калкою, не рушив з місця. Цей князь застосував для оборони один
спосіб, який згодом став популярним у козаків-запорожців: навколо
пагорба колом було поставлено вози “Угоши город около себе в колєх”, –
писав літописець. Довго б міг так князь боронитись, але від татар
прийшов посередник – воєвода бродників (слов’янське плем’я), які були в
монольському війську, Плоскиня і поклявся на хресті, що монголи їх не
чіпатимуть. Але тільки руські воїни здались у полон, монголи задушили
їх, поклавши під дошки, на яких сіли обідати. Табір Мстислава було
зруйновано, людей усіх побили.

Тікали русичі, переслідувані монголами, аж до Дніпра. Через Дніпро цього
разу монголи не наважились переправлятись, а повернулися на Київську
Русь у 1239 році, спустошивши її дощенту.

У коментарях до цієї розповіді необхідно наголосити на тому, що події,
зображені тут, відбувалися на півдні Донеччини, і землі ці були постійно
в колі інтересів Київської держави.

Подальший перебіг історичнних подій на землях Донбасу був пов’язаний з
героїчною боротьбою запорізького козацтва з турецькими та татарськими
загарбниками (південь Донецької та Луганської областей), з утворенням на
північному сході України автономної Слобожанщини, до складу якої входили
північні райони наших двох областей.

Ілюстрацією до історичних подій цьго періоду є матеріал двох розділів
“Таємниці духовного скарбу” про історію Донбасу та фольклор. Героїчна
боротьба українського козацтва, як слобожанського, так і запорізького,
стають переконливим свідченням споконвічної приналежності Придінців’я до
України.

Рекомендуємо вчителям для більш глибокого осмислення теми такі праці:
Геродот. История. Перевод Г.А. Стратоновского.-Л.,1972, Кавказ и Дон в
произведениях античных авторов.-Ростов-на-Дону;1990; Пирко В.А.,
Кобыляков Н.М. Методические рекомендации по теме “Наш край” в VII-VIII
классах (для учителей истории).-Донецк, 1988; Грушевський М. Історія
України-Русі: в 11 т. 12 кн.-К., 1991.

3. УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ НА УРОКАХ НАРОДОЗНАВСТВА

Уснопоетична творчість посідає особливе місце в інтегрованому курсі
народознавства. З нею пов’язані обрядовість і вірування. Фольклорні
паралелі є відчутними у творах народного мистецтва. Багатогранна, мудра
і глибокопоетична творчість народу, її гуманістичний пафос стали основою
української художньої літератури, національного театру, музики і
професійного образотворчого мистецтва.

Вчителям народознавства необхідно знати, що основи фольклорних знань
школярі засвоюють на уроках української літератури з п’ятого по
одинадцятий клас. Згідно з програмами в системі літературної освіти
школярі у 5 класі вивчають народні казки, перекази, легенди, прислів’я,
приказки та загадки, у 6 класі – жанрові особливості народної пісні,
анекдоти, у 7 класі діти знайомляться з народними думами і баладами. У
восьмому класі предметом уваги школярів стає народна лірика, у дев’ятому
– учні опановують таким складним жанром уснопоетичної творчості, як
народна драма. З народним епосом знайомляться десятикласники. В
одинадцятому класі за однією з чинних програм пропонується вивчати
зразки народнопоетичної творчості на сучасному етапі її розвитку.

Вивчення усної народної творчості не повинно обмежуватись уроками
літератури. За нині діючими навчальними планами уже кілька років у межах
шкільного компоненту рекомендується вивчення окремого курсу з фольклору,
який забезпечується кількома рекомендованими Міністерством освіти
програмами. На уроках народознавства вивчення фольклору йде в кількох
напрямках.

По-перше, окремі фольклорні твори вивчаються як самодостатня цінність з
їхніми жанровими особливостями. Це, наприклад, при вивченні таких тем:
“Дитячий фольклор: забавлянки, заклички, веснянки, дражнилки, небилиці”,
“Казки, легенди”, “Прислів’я, приказки, загадки” та ін.

Розглядаючи з учнями жанри фольклору безвідносно до етнографічних картин
чи сцен (весілля, календарні обряди та ін.), вчителі народознавства
використовуватимуть знання учнів з усної народної творчості, засвоєні
ними на уроках літератури.

По-друге, твори фольклору розглядатимуться у зв’язку з певною
етнографічною дією вже не як окремий жанр, а як супровід дії, як частина
етнографічного обрядового явища. Так можуть вивчатися теми: “Хліб у
народних звичаях, традиціях, обрядах”, “Обряд Обжинок. Пісні та вірші
про хліб”, “Народні ігри”, “Свято зустрічі весни. Весняні хороводи,
пісні, гаївки” та ін.

По-третє, на уроках народознавства вивчення фольклору, певним чином
пов’язане з краєм, де живуть учні. Теми цих уроків формулюються таким
чином: “Читання легенд, переказів, оповідей про походження назв міста
(села)”, “Народні ігри в моєму селі”, “Казки нашого краю”, “Прислів’я і
приказки в моєму селі”, “Наш край у піснях, думах і легендах”.

Акцентуючи увагу на народній творчості свого краю, вчителям необходідно
дбати про розуміння школярами національної цілісності українського
народу. Переконливим прикладом цього може бути той факт, що побутуючі в
їхньому краї твори усної народної творчості зустрічаються і в інших
місцевостях України. Один з таких популярних творів – пісня “Їхали
козаки із Дону додому” – є яскравим прикладом цілісності українського
фольклору: її співають майже в усіх регіонах нашої держави (див.
Додаток).

Шкільна практика свідчить, що з 7 класу можна проводити
фольклорно-етнографічну практику для поглиблення уявлень школярів про
багатства духовних надбань народу.

Для цього учні групами або поодинці, разом з учителем записують
фольклорні твори різних жанрів. Кожен твір потрібно фіксувати на
окремому аркуші (бажано на магнітофонну стрічку), обв’язково зазнаючи
дату запису, адресу, ім’я та вік інформатора. Не можна редагувати мову
фольклорного твору. Якщо пісня обрядова, записувати обряд потрібно
повністю (гру, танець). Етнографічний матеріал (описи житла, одягу,
звичаїв та обрядів) слід робити за тими самими принципами. Одночасно
бажано збирати для шкільного музею речі побуту,твори мистецтва,
фотографії.

Дещо детальніше зупинимось на питаннях вивчення творів усної народної
творчості, які певним чином пов’язані з нашим краєм, відображають
географію та історію Донбасу.

До творів, в яких відображено картини та деякі сторінки історії нашого
краю, належать пісні про козацьких лицарів, охоронців рідної землі
Морозенка та Супруна. У цих уснопоетичних творах події відбуваються біля
Савур-Могили, героїчної часточки української землі, за яку полягли у
боротьбі з турками-татарами славні козаченьки. З Савур-Могилою пов’язана
доля і героїв думи “Про втечу трьох братів з Азова”. Тему одного з
уроків, наприклад, можна визначити так: “Савур-Могила в усному народному
слові”.

У залежності від віку школярів (середні чи старші класи) зміст уроку
може бути скорегованим на ширше чи вужче висвітлення історії цих земель,
поетики досліджуваних жанрів усної народної творчості. Так, в середніх
класах достатнім буде з’ясувати зміст пісень, скласти план до
характеристики Морозенка, визначити на карті місце знаходження
Савур-Могили та маршрут втечі з Азова трьох братів. У старших класах
треба зверутись до історії земель східної України, приділити увагу
поетиці історичних пісень, дум, чумацьких пісень та переказів. Бажано
розглянути зміст думи “Про Сірчиху Іваниху” (тут розповідається про
місто Тор – нині Слов’янськ) та “Про отамана Сингура” (це остання
побутуюча в усному народному мовленні дума, записана у 1969 році
студентом Віктором Тютюнником в Красноармійському районі).

Ведучи розмову з учнями про зображення в усному народному слові
Савур-Могили, слід наголосити на тому, що ця георафічна точка на карті
України характеризується історичною конкретністю і не може розглядатися
як будь-яка висока могила в Україні. Про це свідчить ряд історичних
документів і головне той факт, що тільки на карті Донеччини існує назва
“Савур-Могила” для позначення географічного підвищення на сході області,
біля ріки Міус. Бажання перенести цю назву на інші землі є лише
свідченням високої популярності Савур-Могили в народі, перетворення її
власної назву у загальну, у символ героїчної і беззавітної боротьби за
рідну землю. Саме тут знаходять відпочинок втікачі з азовського полону,
повертаючись у рідний край “на ясні зорі, на тихі води”.

Складаючи з учнями план характеристики Морозенка, вчителю слід
відзначити такі риси народного героя, як відданість народу, рідній
Україні, сміливість у боротьбі проти ворогів, які карають Морозенка на
Савур-Могилі. Вони

Поставили Морозенка

На Савур-Могилу:

“Дивись тепер Морозенку,

Та на свою Україну!”

Щоб уявлення про шлях втечі трьох братів з Азова в Україну до “річки
Самарки”, “В городи християнські До отця, до матки у гості…” були
конкретними, а знання про рідний край глибшими, учням неохідно
“прокласти” на карті шлях цієї втечі від міста Азова (Ростовська область
Росії) до Савур-Могили і далі через землі таких сучасних міст, як
Сніжне, Торез, Шахтарськ, Харцизьк, Макіївка, Донецьк, Ясинувата,
Селидове, Красноармійськ. У Дніпропетровській області шлях до річки
Самарки пройде через селище Петропавлівку, давнє запорізьке поселення.

Поглибити знання учнів про історію перерахованих населених пунктів
вчитель зможе, використавши на уроках народознавства “Історію міст і сіл
Української РСР” (Донецька область”), працю П.І. Лавріва “Історія
південно-східної України” та інші джерела. Так, про перших засновників
міста Харцизька в “Історії міст і сіл…” розповідається: “З XV по XVIII
ст. ця територія була під владою залежного від султанської Туреччини
Кримського ханства; тут подекуди траплялись кочовища ногайців та інших
племен.. І от сюди, в межиріччя Кальміусу й Міусу, на необжиті землі
“Дикого поля”, рятуючись від кріпацької неволі та утисків поміщиків,
тікали сотні волелюбних і знедолених селян. Тут, поблизу південних
кордонів Російської імперії, між Доном і Запорізькою Січчю, знаходили
собі притулок найнепокірніші представники козацької вольниці. В суворій
боротьбі з кочівниками відстоювали вони своє право на життя, на
існування. Тому турки, татари, а також і поміщики називали цих
волелюбних людей “харцизами” (розбійниками). Їх притулком і місцем
поселень (зимівниками) були численні долини степових річок, байраки та
балки, за окремими з яких з XVI ст. закріпилась назва “харцизьких”.

Про участь козаків у заселенні земель міста Донецька в “Історії міст і
сіл …” коротко повідомляється: “Заселення території нинішнього міста
почалося наприкінці XVII ст., коли у верхів’ях ріки Кальміусу, на її
правому березі, в урочищі Олександрівці осідали зимівниками і хуторами
січовики-запорожці разом зі своїми сім’ями і наймитами. Нижче по
Кальміусу запорожець Мандрика заснував зимівник – Мандрикіне”.

Далі, за свідченнями з цьго ж джерела, на захід, тобто на шляху до річки
Самарки, над річкою Вовчою, що впадає в Самару в Дніпропетровській
області, січовики збудували пристань для запорізьких човнів, якими
плавали в Азовське море. Там же, в зимівниках, мешкали веслярі та
козацька сторожа. Пізніше на цих місцях виникли села Андріївка й
Олексіївка (Велико-Новосілківський р-н).

Для поглиблення знань школярів про наш край часів Морозенка та Супруна
може бути проведена екскурсія до міста Селидового. Там, на березі річки
Солоної, на місці запорізького сторожового поста, в наш час встановлено
комплекс пам’ятників козакам-запорожцям, які протягом кількох століть
стояли на сторожі рідної землі, попереджаючи татарські та турецькі
напади на Україну зі сходу та з півдня.

Важливо заглибити школярів і в жанрові особистості історичних пісень та
дум. Історичні пісні – це твори, що називаються у фольклористиці
поетичним літописом українського народу, в якому важливу роль відіграють
не стільки факти, скільки висвітлення їх з точки зору самого народу.
Історичні пісні є сюжетними творами, в яких описується конкретна подія
чи певний епізод; їм притаманна вигадка, але не має фантастичних сцен. У
піснях цього жанру розкривається психічний стан героїв, змальовується
зовнішній вигляд. Важливо для сприймання історичної пісні почути її в
музичному супроводі. Методика вивчення фольклору стверджує, що жодне
читання, яким би майстерним воно не було, не може замінити пісні в її
природному звучанні.

Розглядаючи жанрові особливості думи “Про втечу трьох братів з Азова”,
вчитель зверне увагу учнів на епічні та лірико-епічні елементи у творах
цього жанру, на їхній соціально-побутовий зміст, на особливості
виконання їх речетативом під супровід бандури, кобзи, ліри.

У бесіді про зміст думи з’ясуємо її епічний та ліричний характер.
Епічність думи полягає в об’єктивному зображенні братів, показі їхніх
взаємовідносин у різних життєвих ситуаціях. Термін “епічний” вживається
інколи в значенні “величаво-спокійний”, “безпристрасний”. Саме такою є
розповідь в аналізованій думі “Про втечу трьох братів з Азова”.

Ліризм розповіді відчувається в емоційності та схвильованості настрою,
який супроводжує поведінку двох старших та молодшого братів. Вони
втікають з турецької неволі і мріють дістатись до “християнських
городів”, “до річки Самарки”, до батька до матері. Ці мрії героїв твору
свідчать про ліричну спрямованість розповіді.

Характерними для дум і пісень є постійни епітети. Так, у тексті
історичних пісень та аналізованій думі учні знайдуть слова, які є
постійними епітетами: кінь – “сивий”, військо – “буйне”, віра – “чужа,
бусурманська”, поле – “чисте”, шляхи – “широкії, розхильні”, сльози –
“дрібні”. Також учням слід знати, що роль постійних епітетів в
історичних піснях та думах не зводиться до змалювання конкретних
індивідуальних рис персонажів, а є своєрідним поетичним визначенням,
здатним викликати позитивне чи негативне ставлення до зображених явищ.

На прикладі різних варіантів думи “Про втечу трьох братів з Азова” учні
засвоюють поняття про варіативність побутування творів усної народної
творчості. В одному з варіантів думи розповідається про повернення
старшого і середнього братів до батька й матері та про загибель на
Савур-Могилі молодшого, покинутого ними. В іншому варіанті старші брати
гинуть від турків біля річки Самарки.

У фольклорі, де твори побутують в усній формі, переходячи від одного
виконавця до іншого, елементи сюжету змінюються. Дослідження різних
варіантів допомагає учням глибше зрозуміти історію створення пісень та
дум.

При можливості додаткового часу на вивчення теми “Савур-Могила в усній
народній творчості” вчитель може ознайомити учнів з переказами та
легендами, в яких згадується Савур-Могила. Це такі твори, як
“Савур-Могила”, “Де бере чумаків біс” (див. Зб. “Савур-Могила. Легенди
та перекази Нижньої Наддніпрянщини”. К.,1990 р.). Поруч з легендами та
переказами варто розглянути зміст і поетику чумацьких пісень,
відтворення в них гіркої чумацької долі. Тут вчителям допоможе нарис з
посібника “Таємниця духовного скарбу”, в якому на матеріалі записаних на
Донеччині чумацьких пісень розглядаються їхні жанрові особливості.

Підсумком уроку (або уроків) будуть висловлені вчителем й учнями думки
про те, що в усній народній творчості знайшло місце відображення нашого
донецького краю як невід’ємної частки всієї України. В образах
запорізьких козаків, славної Савур-Могили втілено прагнення українського
народу до свободи і незалежності. В чумацьких піснях та легендах
відтворено одну з поетичних і разом з тим важку сторінку побуту чумаків.

Додаткова література для вчителя: Данилевський Г. Чумаки:
Художньо-документальний нарис.-К.,1992; Мишанич С.В. Програма “Фольклор
України” для учнів 8-9 класів //(Проект програм та методичні
рекомендації факультативного курсу середньої загальноосвітньої школи.
-К.,1991; Народні пісні в записах Івана Манжури.-К.,1974; Песни и сказы
Донбасса.-Донецк, 1969; Савур-Могила. Легенди і перекази Нижньої
Наддніпрянщини.-К., 1990; Оліфіренко В.В., Пустова Ф.Д. Таємниця
духовного скарбу. Із популярного народознавства.//Донбас, 1994.-No1-6.
Пустова Ф.Д. До вивчення фольклору в школі//УМЛВШ, 1979.-No8.

4. ВИВЧЕННЯ ЗВИЧАЇВ ТА ОБРЯДІВ

Перш ніж звернутись до питань методичного забезпечення цієї теми,
з’ясуємо принципи і найголовніші методичні засади вивчення звичаїв,
обрядів та вірувань у межах народознавства як шкільного предмета.

Українська обрядовість відповідає виробничій, громадській і сімейній
сферам життя селянина. В основі перебігу свят та обрядів покладено
трудовий сільськогосподарський календар, який визначав життя хлібороба.

Звичаї та обряди передавались з роду в рід, повільно змінюючись під
впливом різноманітних чинників суспільного життя. Коли на нашу землю
прийшло християнство, нова церква використала давні звичаї
дохристиянської доби, щоб сполучити їх з новою вірою. Проблема стосунків
християнства і народної обрядово-звичаєвої традиції трактувалася в
радянській науці однозначно як конфронтаційна. Такого тенденційного
коментування сьогодні потрібно уникати, наголошуючи натомість на
взаємозбагаченні християнської і народної обрядовості на шляху до
благословення людської праці, справедливості, пошани до роду, до
жінки-матері і т.д.

У рекомендованих для шкіл програмах з народознавства важливе місце
займають обряди та звичаї. Цей розділ програм реалізується в залежності
від забезпеченості кожного конкретного вчителя методичними матеріалами,
матеріальною базою школи з цих питань та виділених шкільною радою годин
на цей предмет. В залежності від цих умов вчитель планує вивчення теми
або протягом кількох років (поглиблюючи з кожним роком уявлення школярів
про звичаї, обряди та вірування) або протягом коротшого часу, можливо,
одного року чи півріччя.

Які ж методичні основи вивчення на уроках народознавства української
обрядовості? У календарному плані, який складає вчитель, необхідно
поєднувати ознайомлення з обрядами та звичаями історико-етнографічних
регіонів України, зупиняючи увагу школярів на традиціях свого краю
(села, міста, області).

Ось як, наприклад, в одній з рекомендованих програм розкривається тема
“Жнивні обряди”:

“Жнивні обряди (походження та основні елементи: зажинки, жнива, обжинки;
обжинковий вінок, борода. Пошанування ниви, сонця, хлібного колосу,
женців та господарів). Обжинки в нашому селі ( краї)”. Як бачимо, тут
передбачено опис жнив так би мовити взагалі і знайомство з особливостями
цього свята у своєму краї. Вимога такого поєднання стосується всіх
обрядово-звичаєвих явищ, пропонованих у програмах з народознавства.

Уважно познайомившись із пропонованими описами свят, вчителі зауважать,
що в основних своїх рисах вони співпадають із тими, що побутують в інших
регіонах України. Разом з тим в них є й свої місцеві особливості. Так,
колядування на наших землях, як про це розповідається в нарисі з
“Таємниці…”, супроводжувалось носінням “звізди”-зірки, яка
виготовлялась з решета з прикріпленими до нього у вигляді променів
рогів. Інколи ходіння супроводжувалося носінням плуга (мабуть,
невеличкого, іграшкового). На західних же землях України під час
колядування носили вертеп.

Цікаво і з місцевими особливостями відбувалися деякі свята на Донбасі.
Ось як описав письменник Спиридон Черкасенко святкування паски в
оповіданні “Великодня ніч” (1911 р). Звичай відтворюється автором через
розповідь шахтаря, якому довелося у святкову ніч спуститися до шахти на
роботу:

“А там таке виробляють коло церкви, що, мабуть, не вцитюNo я, втечу
звідси. Церкву, брат, кругом обтикано лампочками – і зеленими, й синіми,
й червоними, й хрест на церкві так само. Ловко, братець, ти мій!.. Уся
дітвора коло церкви. Хлопці… Дьомка з контори й дяків Миколка ракети
пущатимуть, як заспівають “Христос воскрес”, так куди там – не вдержися
у хаті. Ще де те в Бога “Христос воскрес”, а вся малеча вже там…”

Полюбляли на Донбасі не тільки ракети пускати, але й стріляти з рушниць
і револьверів, інколи навіть застосовували шахтну вибухівку, одночасно
пострілами чи вибухами пускаючи в небо голубів…

Вчителям слід звернуть увагу на мотиви поєднання у святах народної і
християнської моралі, на християнізацію аграрно-новорічних обходів.

На жаль, звичаї на Слобожанщині та півдні України, до яких належать
Луганщина та Донеччина, не систематизовані відповідним чином, немає
книг, доступних широкому читачеві. Тож найбільш універсальним джерелом
для вчителя буде доступний етнографічний нарис Олекси Воропая “Звичаї
нашого народу”. У цій праці широко представлена географія українських
звичаїв та обрядів, записаних і від наших земляків і взятих з
етнографічно-фольклорних праць про різноманітні регіони України.

Невід’ємною складовою частиною обрядів та звичаїв є народні вірування,
світоглядні уявлення, народна мораль.

Розглядаючи з учнями те чи інше народне дійство (свято, обряд та ін),
зверніть увагу на виражені в них уявлення нашого

народу про оточуючий світ.

У програмах з народознавства пропонується розглядати ці явища народного
духу і за окремими темами, наприклад,

__________

No Не втицю – не втерплю – прим. О.В.

такими, як “Дохристиянські уявлення в світогляді українців (міфологічні
образи вогню, землі, неба, небесних світил, пір року, місяців, днів
тижня, явищ природи: образи духів природи та ін.” або “Народні повір’я –
система знань людини про себе та навколишній світ”.

Бажано було б звернути на них увагу школярів, розкрити принципи народної
моралі, а інколи й неприйнятні для сучасної людини вірування. Так,
розглядаючи з учнями червневі звичаї та обряди, критично поставтесь до
уявлень про небезпечність зустрічей з русалками, забуте святкування
п’ятниці, або про таке страхітливе явище, коли сусідки допомагаючи
народженню дитини, розпорюють все, пошите породіллею…

Багато з того, що відійшло у минуле з обрядів та звичаїв, викликає в
сучасного школяра критичне ставлення. І все ж про це цікаво знати, це –
частина української історії, частина образного світу нашого народу.

Використання на уроках народознавства художніх описів звичаїв та
обрядів, взятих з української літературної класики, допоможе вчителю
відтворити їх в уяві школярів, зацікавити учнів.

Не забуваймо, що народознавство – інтегрований предмет, до якого
складовими частинами широко входить мистецтво слова, співу, художнього
слова, малювання. Тож і засоби навчання повинні бути відповідними.
Уривки з творів, наприклад, можуть стати основою для театралізованих
сцен, зразки образотворчого мистецтва – предметом розгляду.

Пропонуємо перелік творів художньої літератури, в сюжеті яких є
різноманітні фольклорно-етнографічні картини українського побуту,
звичаїв, обрядів та вірувань.

__________________________________________________________

Назви | Автор | Назва обрядів,звичаїв, | художнього | художнього
віруваннь | твору | твору

_____________________________________________________

Свято М. Гоголь “Басаврюк, або вечір напередодніІвана Купала”(повість)

Весілля І. Котляревський “Наталка-полтавка”(п’єса)

Г. Квітка-Основ’яненко “Сватання на Гончарівці” (п’єса)

М. Кропивницький “Дай серцю волю, заведе в неволю” (п’єса)

М. Старицький “Ой не ходи Грицю, (п’єса)

Звичаї М. Гоголь “Тарас Бульба” Запорізької Січі (повість)

О. Стороженко “Межигірський дід”, “Кіндрат Бубненко-Швидкий”
(оповідання)

П. Куліш “Чорна Рада” (роман)

А. Кащенко “Оповідання про славне Військо Запорізьке низове”

П. Байдебура “Вогонь землі” (роман)

С. Черкасенко “Пригоди молодого лицаря”. Роман з козацьких часів.

Світоглядні уявлення та вірування І. Котляревський “Енеїда” (поема)

Г. Квітка-Основ’яненко “Маруся” (повість)

М. Коцюбинський “Тіні забутих предків”(повість)

І. Нечуй-Левицький “Кайдашева сім’я”(повість)

Леся Українка “Лісова пісня” (драма)

“Бояриня” (драма)

І. Франко “Захар Беркут” (пов.)

С. Черкасенко “Казка старого млина”(драма),

“Великодня ніч” (оповідання)

С. Божко “В степах” (роман)

І. Котляревський “Енеїда” (поема)

Народна кулінарія П. Байдебура “Гобелен”(оповід.)

Народне мистецтво в художньому творі В. Яворівський “Автопортрет з уяви”
(повість про життєвий і творчий шлях Катерини Білокур)

І. Жиленко “Цар-колос” (поема про творчість К.Білокур)

Крім названих художніх творів, які містять фольклорно- етнографічні
елементи, рекомендуємо вчителям скористатись 1-ю та 2-ю книгами
українського історичного оповідання “Дерево пам’яті”, (К.,Веселка, 1990,
1992 рр.).У цих оповіданнях відтворена наша історія від найдавніших
часів до 1648 року (кн.1) і від 1648 року до початку XX-го століття
(кн.2). Вчителі народознавства можуть залучати деякі з цих оповідань для
розкриття тем, для активізації пізнавальної діяльності школярів та
їхнього естетичного розвитку.

Щодо теоретичних і популярних праць про звичаї та обряди пропонуємо
вчителям такі джерела: Булашев Г. Український народ у своїх легендах,
релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні народні погляди та
вірування.-К.,1993; Данилевський Г. Чумаки: Художньо-док. нарис: Для
серед. шк. віку.-К.,1992; Костомаров М.І. Слов’янська
міфологія.-К.,1994; Милорадович В. Українська відьма: Нариси з
української демонології.-К.,1993; Нечуй-Левицький І. Світогляд
українського народу : Ескіз української міфології.-К., 1992;
Скуратівський В. Місяцелік: Укр. нар. календар.-К., 1992; Скуратівський
В. Погостини, або дванадцять мандрівок у глибину століть.-К., 1990;
Скуратівський В. Берегиня: Художні оповіді, новели.-К., 1987; Українці:
народні вірування, повір’я, демонологія.-К., 1991; Шморгун Є.
Ключ-трава. Науково-худож. кн.: Для середнього шкільного віку.-К., 1990.

5. ЖИТЛО Й ОДЯГ

Для опрацювання цієї теми вчитель має планувати роботу так, щоб
познайомити дітей з особливостями різних регіонів України і свого краю.
Зупинемось на деяких питаннях ознайомлення школярів з народною традицією
побудови жител.

Перед вчителем стоїть проблема вибору способів проведення уроків на цю
тему: це може бути заняття чисто інформаційного характеру, на якому за
вимогою етнографічної науки буде детально розглянуто забудову садиби,
зв’язок житлового будинку з господарчими спорудами, розміщення будинку
відносно вулиці, орієнтацію на сторони світу, досліджено внутрішнє
планування житлового приміщення (інтер’єр) та умеблювання хати. Можливий
варіант, коли з використанням засобів образотворчого мистецтва,
художнього слова в емоційно забарвленій формі за допомогою учнівської
самодіяльності буде проведено урок з поетичною назвою “Хата моя, біла
хата”. Але в будь-якому випадку вчитель повинен сформувати в учнів чіткі
уявлення про спільне і відмінне в українському житловому будівництві
різних історико-етнографічних регіонів України і, зокрема, в Донбасі.

У пригоді тут можуть стати з уже названих джерел посібник “Культура та
побут населення України” і ряд інших, а саме: Безродний П.М.
Архітектурні терміни: Короткий російсько-український словник:
Довідник-посібник.-К.,1993; Данилюк А.Г. Українська хата.-К., 1991;
Музей народной архитектуры и быта Украинской ССР: Фотопутеводитель.-К.,
1985; Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество: По материалам
Украинской ССР.-К., 1977; Супруненко В. Народини: Витоки нації, символи,
вірування, звичаї та побут українців.- Запоріжжя, 1993.

З цих джерел найбільш придатними для шкіл є посібники А.Г. Данилюка і
В.П. Супруненка. У них вчитель знайде цікаві факти не лише з власне
етнографічного боку проблеми, але й зібрані авторами матеріали художніх
та мистецтвознавчих творів. Цікавою у цьому відношенні є авторська
позиція А.Г. Данилюка, яка виявляється в його праці: “… хата – це не
тільки житло, а історична категорія. В її інтер’єрі, усій організації
внутрішнього простору відбиваються численні українські народні традиції,
символи, життєві правила, звичаї й обряди”. Цього принципу він
дотримується.Під цим кутом зору він розглядає традиційне житло українців
майже всіх регіонів України в етнографічно-мистецькому та звичаєвому
аспектах.

Безперечно, що теоретичні уявлення школярів важливо закріплювати
практикою, відвідуванням музею слобожанської культури в селі Прелесному
Слов’янського району. Тут учні побачать справжню відновлену хату
минулого століття, повністю відповідний своєму часові її інтер’єр.
Почують глибоко змістовну й емоційну розповідь відомого народознавця
нашого краю, керівника цього музею під відкритим небом Олександра
Івановича Шевченка. Крім хати, учні побачать подвір’я селянина з усім
необхідним сільськогосподарським реманентом, кузнею, вітряком, коморою
та іншими допоміжними приміщеннями.

А тепер про національний одяг українців. Як і у вивченні традиційного
житла, вчителі, плануючи роботу над загальними питаннями цієї теми,
розглядають на уроках особливості народного одягу нашого краю.

Як витвір народної культури одяг має довгу історію свого розвитку,
досліджувану окремою галуззю етнографічної науки. Цій темі присвячуються
наукові статті, монографічні дослідження. Ясна річ, вчителям
народознавства важливо якнайглибше знати історію формування українського
національного одягу в різних регіонах України, але при викладанні
предмета потрібно прагнути не переобтяжувати заняття дрібними
відомостями і великим обсягом виучуваного матеріалу. На таких уроках
краще поєднувати етнографію з фольклором, з народною піснею, звертатись
до вірувань, які супроводжували виготовлення та оздоблення одягу. В
одній з програм ця тема подається у такому аспекті: “Одяг, пісня, танець
– символи українського народу. Їх краса, складність виготовлення
українського одягу, мелодійність пісні” (7 кл.). У старших класах
вивчення етнічної історії формулюється вже складніше: “Народний одяг –
джерело вивчення етнічної історії населення . Традиційне оформлення
одягу. Особливості одягу свого регіону”. Таку тематику, згідно з
дидактичним принципом концентризму, необхідно з року в рік поглиблювати
і розширювати. Це і пропонують програми з народознавства.

До цієї теми природньо долучатиметься і розповідь про рушники як елемент
весільного вбрання і багатьох звичаїв, свят, обрядів, повідомлення про
український орнамент, вишивку, головний убір та взуття.

Для детального ознайомлення з виготовленням національного вбрання
рекомендуємо звернутись до таких джерел: Николаева Т.А. Украинская
народная одежда: Среднее Поднепровье.-К.,1988; Косміна Т.В., Васіна З.О.
Українське весільне вбрання: Комплект листівок.-К.,1989; Найден О.С.
Орнамент українського народного розпису.-К.,1989; Українська минувшина:
Ілюстрований етнографічний довідник.-К., 1994; Українське декоративне
мистецтво: Наочні посібники: Випуски 1 і 2.-К., 1991; Український
народний одяг XVII початку XIX-го ст. в акварелях Ю. Глоговського.-К.,
1988.

Зауважемо, що практичне засвоєння особливостей національного одягу
сьгодні доступне в будь-якому куточку Донбасу. Ще й досі у деяких
родинах зберігається вишита материна чи бабусина сорочка. У багатьох
школах створено куточки, де представлено вбрання минулих епох. Є там і
рушники з різних регіонів України, звідки давно або й недавно приїхали
на Донеччину майбутні шахтарі, робітники заводів, вчені та інші верстви
населення.

Практичному засвоєнню краси народного одягу та вишивки слугують и
обласні крєзнавчі музеї Донецька і Луганська.

6. ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА Й УРОКИ НАРОДОЗНАВСТВА

Серед напрямків народознавчих досліджень важливе місце належить
архітектурі як виразниці соціальних ідей та естетичних смаків народу.
Архітеатура, – стверджують вчені, – галузь людської діяльності, що
характеризує рівень розвитку продуктивних сил, характер виробничих
відносин, рівень технічних знань. І разом з тим архітектура може дати
уявлення про особливості культури, художні смаки та естетичні ідеали
суспільства (Ю.А. Асєєв).

Церковна архітектура займає особливе місце в будівництві, бо з
найдавніших часів впливає на естетичні смаки народу. Споконвіку центром
українського міста і села були церковні споруди, з якими практично
пов’язана вся обрядовість з часів, коли християнство прийшло на
Русь-Україну. Поволі наше суспільство починає цікавитись сакральною
архітектурою: роллю різноманітних зовнішніх прикрас і внутрішнім
оздобленням храмів. Люди вже розуміють, що кожна церковна споруда несе в
собі, крім естетичного змісту, ще й історичні відомості, є частиною
нашої національної пам’яті.

То ж яких напрямків вивчення церковної архітектури потрібно
дотримуватись на уроках народознавства? Якими повинні бути ці заняття
щодо методики їх проведення?

Спираючись на основні принципи предмета, визначимо, що ознайомлення з
сакральною архітектурою потрібно вести у двох планах: по-перше, розкрити
школярам історію церковної архітектури України в контексті розвитку
європейської архітектури, ознайомити учнів з найвидатнішими досягненнями
народного генія, що становлять національну гордість і є його святинями,
а по-друге, розкрити стильові особливості церков свого краю (села,
міста, області).

Оскільки сьогодні немає широкодоступних джерел з питань історії
церковного будівництва, то пропонуємо вчителям невеликий екскурс до
джерел цього давнього виду людської діяльності.

Слово “церква” походить від грецького “киріне”, кіріяке”, що означає Дім
Божий, Господній, цебто святе місце, призначене для християнських
богослужінь і молитов. Спочатку богослужіння у перших християн
відбувалося просто неба, а для складання жертв обиралося або місце, де
Господь об’явився людям чи дарував їм свою благодать, або місце, котре
своєю красою викликало в людини думки про силу, мудрість і доброту
Сотворителя.

Історія християнської церковної архітектури свідчить, що з другої
половини IV ст. церковна споруда мала вигляд прямокутника, запозиченого
з античної архітектури. Це була базиліка (державна споруда) – місце для
суддівських засідань. У базиліці суддя сидів у напівкруглому
заглибленні, яке з зовнішньої сторони видавалося напівкруглим виступом
(апсидою), – який став у християнських церквах вівтарем.

Сліди найдавніших мурованих будівель в Україні пов’язані з грецькими
колоніями на узбережжях Чорного і Азовського морів (VII ст. до н.е. – II
ст. н.е) – міста Тіра (Акерман), Ольвія біля Миколаєва, Теодозія,
Пантікапей – сучасне Керч, Фанагорія біля Тамані, Танаїс коло Ростова,
Херсонес біля Севастополя, де й досі збереглися рештки споруд давніх
часів. Перші навали кочівників знищили ці споруди, але будівництво
відновилося в грецьких містах в Україні в IV-VI ст.) (старохристиянська
доба). З тих часів збереглися рештки фундаментів 27 церков і каплиць,
які мали форму рівнораменного хреста, або прямокутника з однією апсидою;
деякі були круглої форми.

Протягом віків в Україні виробилася певна символіка бань, які вінчали
народні святині. Так, одна баня символізує Єдиного Бога; дві –
гармонійне поєднання Божого й людського єства в особі Сина Божого –
Ісуса Христа; три бані – вказують на єдиного Бога у Трійці
прославлюваного; п’ять бань – символюзує Ісуса Христа й чотирьох
Євангелістів: Матфія, Марка, Луку та Івана; сім бань – означає сім
святих тайн; дев’ять – дев’ять різних ангелів; дванадцять бань –
нагадують про дванадцать апостолів Ісуса Христа.

До навали монголо-татар церковне будівництво пишним квітом розцвітало на
Русі. Найдавнішою і найбільшою церквою була київська Десятинна,
збудована Володимиром Великим (896-996) і зруйнована Батиєм; вона була
багато оздоблена мозаїкою, прикрашена стінним розписом, різьбами.
Найславніша й найбагатша церква з тих часів – це Київський собор Святої
Софії, збудований 1017 року князем Ярославом Мудрим. Софійський собор –
великий п’ятинавний з п’ятьма вівтарними апсидами зі східної сторони,
подвійними галереями з північної і західної сторін, тринадцятьма банями
(куполами) і двома сходовими вежами на західному фасаді.

Будівля має чітко виражену пірамідальну композицію, яка надає пам’ятнику
величі і цілісності. Після кількох століть розрухи й занепаду собор був
відновлений за гетьмана Івана Мазепи. У наш час Софійський собор зовні
оформлений у стилі українського барокко, стародавній вигляд його стін
можна бачити тільки на кількох дільницях, де спеціально знята
штукатурка.

Храми часів Київської Русі зберегли у більшості візантійський план
будови з трьома вівтарними апсидами зі сходу та чотирма підпорами –
стовпами під середньою наднавною банею, прикладом чого є Михайлівська
церква Видубецького монастиря, Успенська церква на Подолі в Києві,
П’ятницька церква у Чернігові, св. Висилія в Овручі, св. Пантелеймона в
Галичі.

Святині періоду Київської Русі вирізнялися тим, що були як ззовні, так і
всередині багато оздоблені мармуровими архітектурними деталями,
заокругленою серединою однієї стіни (вівтар), або кола (“ротонда”); були
відомі також перехідні форми між хрестом і базилікою чи зовсім скромні у
вигляді прямокутних капличок. За зовнішніми ознаками до цього типу
архітектури належить церква Святого Іоана в Керчі (XIII ст.), але в ній
проглядається більш виразний поділ на три частини (нави), з чотирма
колонами. що підпирають середню баню. Ці факти свідчать, що архітектурне
мистецтво високо стояло в той час, воно певним чином мало відбитися і на
пізніших будівлях княжої Русі.

Найбільш поширеним був хрестоподібний храм, форма якого має цілком земне
походження: із зростанням авторитету християнської віри, збільшенням
кількості віруючих стали розширюватись і здійматись вище і самі будівлі
церков. Об’єми бань на базиліках поволі росли, що загрожувало стінам,
які цю баню підтримували. Інакше кажучи, склепіння купола розпирало
стіни основного будинку, і ті могли рухнути. Щоб убезпечити від цього
споруду, було вирішено підперти стіни з обох боків прибудовами
перпендикулярно осі. Так виникли додаткові середні або поперечні нави
(приміщення). А вся будова набрала згодом у плані хрестоподібної форми.

Великий вплив на будівництво українських церков мав візантійський стиль,
який почав творитися після перенесення столиці Римської імперії із
Заходу на Схід, до грецьких земель на березі Босфору-Візантії. Тут
імператор Юстиніан Великий відбудував славетний собор святої Софії –
мудрості Божої, який послужив зразком для створення в XI столітті Софії
Киїівської. Сакральна архітектура греків перейшла не тільки на
українські землі, але й до Риму, де була творчо використана місцевими
майстрами, які своїм спорудам надали оригінальної форми.

Церкви на Русі поділялися здебільшого двома рядами колон на три частини,
які відповідали трьом заокругленням – апсидам. Траплялися і два
поперечні ряди колон. Над серединою церкви підносилася найбільша баня,
поруч з якою були найчастіше дві менші бані (трибанна церква); рідше
будувалися п’ятибанні, ще рідше дев’ятибанні церкві. Бані мали округлі,
еліпсоподібні, або гранчасті форми. Скромніші церкви були однонавні з
різбленими порталами, вівтарними перегородками, мозаїчними підлогами і
фресками на стінах, окрасами ікон золотом, сріблом та дорогоцинним
камінням. Галицько-волинська сакральна архітектура княжих часів
відрізнялася деякими перейнятими з Заходу деталями, що її наближало до
архітектури Чернігова, аніж до київського церковного будівництва.

Хоча перші церкви на Русі і зводились грецькими майстрами, вони мали
помічників із місцевого населення, а в документах XII і XIII століть
зустрічаються відомості про місцевих архітекторів (Мілоніг, Олешко).
Історію створення Софійського собору у художній формі відтворив відомий
український письменник Павло Загребельний, зобразивши у романі “Диво”
творця Софії русича Сивоока.

Високий рівень розвитку архітектури княжої Русі мав вплив на північні
провінції Київської держави (Псков, Новгород, Суздаль, а пізніше і на
Москву), впливи також сягали й на Білорусію та Польщу.

Після зруйнування Києва монголо-татарськими військами в Україні
занепадає кам’яне церковне будівництво, правда, у менших об’ємах воно
зберігається на західних землях. Однак і в ці смутні часи витворювались
нові архитектурні форми. Візантійсько-київські традиції попередньої доби
далі продовжували визначати зовнішній вигляд та інтер’єр будівель, а
впливи італійської готики надавали новим спорудам більшої легкості й
динаміки. Це видно на прикладах церкви Різдва Христового в Галичі
(кінець XV ст.) і в Межирічі на Волині (XV ст.); обидві збудовані з
тринавним фундаментом старокняжих часів, але одночасно з готичними
луками. Чисто готичний стиль відомий тільки з римо-католицьких
костьолів.

У ці неспокійні для України часи з’являються церкви оборонного,
фортечного вигляду. Найвідоміша з них – Покровська церква-фортеця у
Сутківцях на Подолі (1476). Аналогічних форм набрав і збудований у ті
часи Межигірський монастир біля Острога.

Набагато пізніше, вже на початку XIX-го століття, аналогічна
церква-фортеця була збудована на Донеччині в селі Ясинівці біля
Макіївки. ЇЇ освятили в ім’я чудотворця Миколи у 1811 році. Залишається
нез’ясованим: навіщо було надавати Божому дому вигляду фортеці у мирних
донецьких степах, коли вже давно припинились напади татар і турків на
Україну. Можливо, така форма була наслідком бажань селян Ясинівки, що
переїхали сюди з Поділля і привезли з собою в пам’яті образ церкви у
Сутківцях.

Наступна доба архітектурного розвою України (XV-XVI ст.) пов’язана з
ренесансом, тобто відродженням античного стилю в будівництві. Новий
стиль дав врівноважені композиції, продумані форми. Найвищі досягнення
українського ренесансу зосереджуються в Трисвятительскій каплиці (1578)
і Братскій церкві (1591-1629) у Львові. Хоча й проектовані італійськими
майстрами, ці споруди виведені у типово українських формах трибанної
церкви, чудові деталі й різьби виконувались місцевими майстрами. На
кінець цієї доби припадає будівництво П’ятницької церкви у Львові
(1643-1645) і церкви гетьмана Богдана Хмельницького в Суботові (1656).

Доба барокко припадає на XVII-XVIII століття, на часи відродження
української державності. Барокко – мистецький напрямок, що
характеризується примхливими формами та декоративною пишністю. Виник в
Італії, швидко прийнявся в Європі. В Україні з’являється у першій
половині XVII століття. Поєднання згодом з місцевими традиційними
будівельними елементами дало блискучий результат – т. зв. “козацьке
барокко”.

Архітектори використовували як традіційне мурування, так і дерев’яне
будівництво церков. Особливо тоді полюбились тридільні й п’ятидільні
будівлі з трьома чи чотирма банями. Форми верхів досягають
високомистецької довершеності. Для декорування деталей майстри
використували мотиви народного орнаменту.

Поєднання українських будівельних елементів з барокко помітне в будівлях
Києво-Печерської Лаври. До цього періоду українського барокко належить
трибанний Покровський собор у Харкові (1689), а також Миколаївська
церква (кінець XVII ст.) Святогірського монастиря на Донеччині.
Мистецтвознавець В. Січинський так оцінює виражену в камені бароккову
красу: “Цей уповні самобутній тип будов був вироблений давньою культурою
українського будівництва, що кожна з таких церков являє собою перлину
архітектури в розумінні як гармонійної, логічної композиції, так і
окремих пластично розвинених та притому лагідних форм і деталей”.
Доповнимо, що для східних земель України такі церкви набирали
символічного значення нескореності українського народу, відданості
традиціям предків.

Далі у другій половині XVIII століття, на зміну важким і громіздким
формам, які почали превалювати в барокко, приходить легке, делікатне й
граціозне прибранство ажурних прикрас, які стають ознакою нового стилю
рококо. Зразками таких будов є Софіївська дзвіниця (закінчена в 1748
р.), Андріївська церква (1747-1767) і Лаврська дзвіниця (1736-1764), яка
має висоту 93 метри і відзначається своєю майстерною композицією з
колонадою на кожному поверсі.

З часів класицизму в архітектурі будівельний рух в Україні слабне.
Причиною тому є скасування української автономії: зникають Гетьманщина,
Слобідська Україна, знищується Запорізька Січ, а натомість постають
волею російських царів провінційні російські губернії з беззастережним
підкоренням центральній московській владі. Проекти нових будівель
надсилаються з Москви й Петербурга, а наказом 1800 року московською
владою забороняється будувати церкви в українському стилі.

В основі класицизму були регулярна система у забудові міст, стриманність
і простота форм, наслідування художніх зразків античності. Зразком
такого будівництва є Володимирський собор у Києві, Благовіщенський собор
у Харкові. У нас на Донбасі, до цьго часу зберігся цікавий пам’ятник
тієї епохи – церква Великомученика Георгія (1792 р.) біля села
Олександро-Шультине Костянтинівського району. Це хрестоподібна у плані
споруда, у центральній частині якої розміщені пілони, на які спирається
великий барабан з круглими вікнами та баня. Три входи до церкви виділені
портиками дорійського ордера, в інтер’єрі – спарені коінфські колони,
частково збереглися розписи. Церква в Олександро-Шультиному побудована в
стилі родоначальника класицизму Палладіо де Гондола (1508-1580). Його
визначною класичною спорудою є “Вілла Ротонда”, яка знаходиться у м.
Віченцо (Італія). Архітектором, який будував її український варіант,
запозичено у великого італійця конструктивні й декоративні принципи.

До цього архітектурного стилю належать і церкви Михайла Архангела (1787
р.) у Перевальському районі та Михайлівська церква (1787 р.) в
Станично-Луганському районі Луганської області.

Кінець XIX-го – початок XX-го століття характеризується наслідуванням
кількох стилів і названо “візантійським ренесансом”. У спорудах цього
періоду можна простежити поєднання кількох будівничих принципів:
візантійського, давньо-руського з візантійським, барокко.

На Донеччині будівництво такого типу церков припадає на кінець XIX -го –
початку XX-го століття. До цього стилю належить згадувана у довідниках з
архітектури та путівках Іоанівська церква у місті Дружківці (1904 р.) та
багато інших сакральних споруд, наприклад, Святоникільська церква села
Микільського Волноваського району (1912 р.), Казанська церква (1885)
Тельманівського району, церква Всіх святих (1893) міста Артемівська та
інші.

Після першої світової війни, революцій 1917 року та громадянської війни
в архітектурі став поширюватись новий напрямок – конструктивізм, який
використовував великі залізобетонні конструкції при повному ігноруванні
прикрас та декоративних детелей. До кращих будов цього напрямку належать
суконна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, величезний комплекс
будов “Держтресту” в Харкові. На сакральну архітектуру цей стиль не
встиг поширитись, бо радянська влада оголосила ніщивну війну духовенству
відразу ж після революції. Будівництво церков аж до кінця 80-х років на
території України і всього колишнього Радянського Союзу було припинене.

Сьогодні в архітектурі новозбудованих православних храмів виразно
проглядає так званий еклектичний стиль. Сучасні архітектори прагнуть на
замовлення церковних громад поєднати принципи будівництва Візантії і
Київської Русі, наголошуючи тим самим на наступності архітектурних
традицій.

У контексті перебігу вище названих стилів слід розглядати й особливості
церков Донбасу, представлених у кількох нарисах “Таємниці духовного
скарбу”. Нариси розкривають особливості церков, які уособлюють практично
всі сакральні стилі України, крім храмів княжої доби та втрачених у
20-30 роках готичних споруд. Для вчителів було б бажаним не тільки
розповісти учням про архітектуру церков в теоретичному плані, але й
показати наочно у своєму селі чи місті. Це сьогодні є практично
можливим, оскільки в кожному місті чи районі Донбасу є хоча б одна
церква.

Викладені вище відомості про розвиток архітектурних стилів в церковному
будівництві становлять основу для планування занять з народознавства.
Враховуючи вікові особливості школярів (середні та старші класи),
особливості архітектури як виду мистецтва, пропонуємо напрямки і
тематичний зміст занять з історії церковнобудівних стилів. При цьому
слід мати на увазі, що автор рекомендацій орієнтується у першу чергу на
заняття в тих школах, в яких послідовно, з класу в клас вивчається
народознавство. Але оскільки у переважній більшості шкіл народознавство
викладається не в кожному класі і не систематично, вчителі можуть
використовувати дані рекомендації частково і принагідно.

Грунтовні знання з історії архітектури і визначення в ній сакральних
стилів можна давати у старших класах. У 5-8 увага школярів буде
сконцентрована на найвидатніших пам’ятниках сакральної архітектури
України і свого краю. Учні цих класів повинні пройнятись пафосом
гордості за здобутки вітчизняних будівничих з часів Київської Русі до
наших днів, вони познайомляться з основними архітектурними особливостями
Софійського собору, Андріївської церкви, храмів Києво-Печерської Лаври,
Володимирського собору в Києві, козацької церкви в Новомосковську та ін.
Разом з тим учні ознайомляться з основними принципами будівництва
провідних храмів свого краю, на Донеччині і Луганщині. (Див. Додаток ).

У старших класах вивчення церковних стилів необхідно розглядати у
взаємозв’язку з розвитком архітектури в Україні з давніх часів до
сучасності. Ці знання повинні мати історичний науковий характер. Вчителі
не повинні забувати, що уроки народознавства мають свою педагогічну
специфіку, яка грунтується на високій емоційності занять, поєднанні наук
з мистецтвом, з творчою самодіяльністю вихованців.

Старшокласники сприймуть архітектуру як літопис, який говорить навіть
тоді, коли вже мовчать і пісні. Архітектура стане для них “кам’яною
книгою”, привітом з далекої минувшини, яка несе новим поколінням історію
свого народу, його духовності.

На уроках по вивченню сакральної архітектури значне місце повинна
зайняти різноманітна наочність, яка б допомагала школярам бачити красу
древніх і сучасних храмів. Вчителям бажано мати набори прорізок
(слайдів). У пригоді може стати виданий у 1988 році студією “Діафільм”
набір прорізок про Київ. Тут представлено найславетніші сакральні
архітектурні споруди столиці України. Допомогти вчителям можуть прорізки
, виготовлені в шкільних фотолабораторіях. Шляхом перезйомок з
кольорових ілюстрованих видань про архітектурні пам’ятники України можна
мати необхідну кількість прорізок з найрізноманітніших тем вітчизняної
архітектури.

Для поглиблення знань вчителів про стилі вітчизняної сакральної
архітектури рекомендуємо звернутись до таких джерел: Асєєв Ю.С.
Розповіді про архітектурні скарби.-К.,1976; Асєєв Ю.С. Стили в
архитектуре Украины.-К.. 1989; Мокрий В. Церква у житті
українців.-Львів, 1993; Нарис української культури.-Хмельницький,1992;
Січинський В. Українська архітектура //Українська культура: Лекції за
ред. Д. Антоновича.-К., 1993; Таранущенко С.А. Монументальна дерев’яна
архітектура Лівобережної України.-К.,1976.

Короткий словник архітектурних термінів.

Амвон – підвищення перед вівтарем.

Ампір (фр. – імперія) – стиль пізнього класицизму в архітектурі і
прикладному мистецтві; виник у Франциї на поч. XIX ст. В Україні
поширився у першій третині XIX ст.

Апсида (гр. апсіс – дуга, склепіння) – ніша у східній стіні храму, де
знаходиться вівтар; має форму напівкруглого, багатокутного чи
прямокутного виступу будівлі, перекритого півкуполом чи замкненим
напівсклепінням.

Аркада – галерея арок, які спираються на стовпи або колони.

Бабинець – окреме місце в церкві, призначене для жінок.

Базиліка – (гр. – царський дім, палац) – будівля, що має форму
витягнутого прямокутника, поділеного всередині двома повздожніми рядами
колон на 3-5 нав. Середня нава вища за бічні і закінчується апсидою.

Вівтар (лат. альта ара – високий жертовник) чи Престол – дерев’яний
(іноді металевий чи кам’яний) стіл, на якому читається літургія.
Вівтарем також іменують увесь простір навколо Престолу. Вівтар
символізує небо, є місцем перебування Бога.

Готика (італ. – готський) – мистецький стиль часів пізнього
середньовіччя, виник у XII ст. Характерною його рисою є гострота ліній,
шпичастість будівель, стрільчатість вікон – вітражів, видовженість форм
живопису і скульптури. В Україні елементи готики використовувались в
архітектурі XIV-XV ст., в дерев’яних спорудах XVII-XVIII ст.

Іконостас (гр. – місце, де стоять ікони) – ряд ікон, що відокремлює
вівтарний простір від храму; буває однорядний і багаторядний.

Капітель (лат. капітелюм – голівка) – верхня частина колони, пілястра чи
стовпа, на яку спирається балка.

Католицький (гр. – каталікос – вселенський, всесвітній) – ознака
приналежності до християнської церкви, яка визнає зверхність
Апостольского Римського Престолу (після 1054 р., коли стався розкол з
питань догми). Українці-католики в більшості належать до
Греко-католицької Церкви (виникла відповідно до рішень Берестейського
собору 1596 р.), в Україні також багато послідовників Римо-католицької
Церкви.

Класицизм – (лат. кляссікус – зразковий) – мистецький стиль у
європейській культурі XVII – поч. XIX ст., для якого зразком було
своєрідно переосмислене мистецтво Греції і Риму часів античності.
Характеризується суворістю і геометричністю форм, стриманістю
оздоблення. В Україні поширений у XVII – XIX ст.

Конха (гр. конхе – раковина) – напівкупол, що служить для перекриття
напівциліндричних частин (апсид, ніш та ін.).

Нава (лат. навіс – корабель) чи неф (фр.) – частина християнського
храму, відокремлена колонами чи аркадою; розрізняють центральну наву
(ораторіум) та бічні.

Нартекс – див. притвор.

Одигітрія (гр. – та, яка проводить) – ікона Богоматері – провідниці в
дорозі, покровительки і опікунки паломників. Автором першої Одигітрії
був євангеліст Лука, пізніше ця ікона була встанослена у церкві Тон
Годіон (Константинополь).

Пілястра (гр. піля – стовп) – плоский, схожий на колону. виступ на
поверхні стіни чи стовпа.

Портал (лат. порта – ворота) – архітектурно оформлений вхід до споруди.

Приділ – додаткове приміщення у храмі з вівтарем. У старовину його
прибудовували, звідси назва.

Притвор – західна частина храму. У давнину там стояли оглашенні та
розкаяні. Як правило, притвор розписаний сюжетами зі Старого Заповіту.

Ренесанс (фр. – відрождення) – епоха у розвитку культури Західної та
центральної Європи у добу переходу від середньовіччя до нового часу.

Рококко (фр.) – мистецький стиль, поширений у 1-й половині XVIII ст. В
основі декоративних елементів стилю – криві лінії, які нагадують
раковину (звідси назва); характеризується вигадливістю та
орнаментальністю.

Ротонда (лат. ротундус – круглий) – кругла чи напівкругла у плані
споруда, увінчана банею і оточена розташованими вздовж стін колонами.

Сакральний – (лат. сакрі – священий) – той, що стосується релігійного
культу, священий, ритуальний.

Собор – (староукр. – збір людей) – головна чи велика церква у місті;
головна церква у монастирі. Соборами у Східній церкві також називають
великі збори духовенства і мирян, де обговорюються важливі питання і
приймаються зобов’язуючі рішення.

Фреска (італ. – фреско – свіжий) – живопис фарбами (водяними чи на
вапняному молоці) на свіжій вологій штукатурці.

Фронтон (лат. фронс, фронтіс – чоло) – верхня частина фасаду будинку,
портика, колонади і т.п., що являє собою трикутник, утворений схилами
даху і карнизом.

Царські ворота (врата) – ворота в іконостасі між вівтарем та амвоном.

7. ТВОРЧІСТЬ НАРОДНИХ МАЙСТРІВ

Одним із напрямків народознавчої роботи є знайомство з народно-художньою
образністю, вираженою у різноманітних виробах прикладного мистецтва, у
народному живописі, станкових картинах, у розписах. Пізнаючи народні
вироби, учні розкривають для себе і засвоюють мову символів українського
орнаменту на рушниках, в одязі і прикрасах дерев’яних і кам’яних храмів
та жител, відкривають для себе зміст національних кольорів українського
народу – золотої ниви і голубого неба. Ця народно-художня образність
стає в один ряд із засвоюваними школярами архітектурними образами Софії
Київської, трибанних церков, оспіваної в усній народній творчості
Савур-Могили та іншими образами- символами, без яких уявлення про
Україну будуть неповними і збідненими.

Програми з народознавства орієнтують вчителів на широке ознайомлення з
надбаннями прикладного мистецтва, майстрів розпису та інших видів
народної творчості. Якщо в початкових класах курс ознайомлення з творами
народних митців є в цілому пропедевтичним, спрямованим на ознайомлення
дітей з деякими видами прикладного мистецтва, то в середніх і старших
класах знання про народне мистецтво стають систематичними й охоплюють
найрізноманітніші його види, а також творчі здобутки таких визначних
майстрів, як Т. Пата, К. Білокур, М. Примаченко, І. Сколоздра, майстрів
петриківського розпису .

Для ознайомлення вчителів з основними історичними віхами розвитку
народного мистецтва пропонуємо короткий нарис.

Розвиток українських художніх промислів, декоративно-прикладного
мистецтва має давню історію, яка своїм корінням сягає далекого Трипілля,
орнаментики скіфського золота, грецького монументального живопису
Північного Причорномор’я і здобутків Київської Русі. Літописи донесли до
нас чимало відомостей про золоті розписи у храмах княжих теремів, про
високий рівень давньоруських інкрустованих кругів червоного шиферу, яшми
і мармуру із Київської Десятинної церкви.

На Русі також були розвинені ювелірна справа, чеканка по металу, художнє
шиття, виготовлення килимів, іконопис. За свідченнями літописців сестра
князя Ярослава Анна заснувала в Києві школу художнього шиття. Але
монголо-татарська навала на довгий час уповільнила культурний розвиток
на наших землях. І тільки в XV-XVII століттях на хвилі боротьби за
національну незалежність починається відродження народного мистецтва.
Зростання економічних зв’язків між окремими землями, єднання їх під час
боротьби проти загарбників, спільність культурного розвитку насичували
мистецтво того часу гуманістичними ідеалами, прагненням національної
самобутності.

Найпоширенішими видами декоративно-ужиткового мистецтва у ті часи були
кераміка, посуд різного призначення: горшки, миски, дзбанки,
архітектурна кераміка – головним чином кахлі. Тоді ж розвивалось
золотарство, яке вимагало від майстрів особливої вправності. Ковалі та
слюсарі виробляли зброю та різні архітектурні деталі – грати, хрести,
дверні навіси, замки, окуття, які наслідували народні зразки.
Інтенсивного розвитку дістало ливарство – виготовлення дзвонів, гармат,
саркофагів.

Розвивалось і мистецтво оздоблення скринь, крісел засобами розпису та
різблення. Відомими в ті часи були виготовлені народними майстрами
дарев’яні іконостаси соборів Києва, Чернігова, Суботова, Чигирина,
Глухова. Славились розкішно виготовлені кахлі гетьманських палаців,
декоративний розпис у будинках заможних селян і міщан. На землях Війська
Запорізького народними майстрами малювались ікони та славетні “Мамаї” –
картини символічного значення, на яких зображувався козак – характерник.
Викликали захоплення в іноземців козацькі пояси і тканини. Духом
народних традицій була пройнята сакральна козацька архітектура, найвищим
зразком якої є чудом збережений дев’ятиглавий дерев’яний Троїцький собор
у Новомосковську.

На Слобожанщині у цей час народне мистецтво розвивалося на національному
грунті, особливо високого розвитку досягли дерев’яна та кам’яна церковна
архітектура, малярство. У хатах козаків і міщан були кахляні печі,
образи, килими, коци, скрині з одягом. Значного розвитку на сході
України набуло гончарство, зокрема у селах понад Дінцем, де було
знайдено великі поклади гончарної глини.

Ще на початку XX-го століття у хатах на Донеччині зберігалися
парсуни-портрети з народними сюжетами, виконані місцевими майстрами на
полотні та дереві. Кілька таких картин знаходиться в народному музеї
Слобожанського побуту і культури села Прелесного Слов’янського району, в
Донецькому обласному історичному музеї.

У кінці XIX-го на початку XX-го століття в Україні розвиваються такі
види народного декоративно-прикладного мистецтва, як розпис,
килимарство, ткацтво, вишивання, кераміка, різьбярство на дереві й на
металі. З розвитком технічної бази змінюються засоби народної творчості:
починають використовувати хімічні яскраві барвники, килими
виготовляються машинами. У перше десятиліття XX-го ст. розгортається
творчість таких визначних народних майстринь, як Т. Пата, Н. Білокінь,
Г. Собачко та ін.

У роки сталінського теталітарного режиму непоправної шкоди було завдано
народним промислам. Майстрам нав’язувались чужі ідеї, якими
знецінювались народні традиції, ідеали. Від митців режим вимагав одного:
славити партію та її вождів.

Проте народне мистецтво не вмирало, воно спромоглося зберегти у витворах
найкращих його представників гуманістичний пафос, давні національні
традиції.Такою була творчість Катерини Білокур з Київщини, Марії Наумчук
з Донеччини та багатьох інших талановитих майстрів.

У післявоєнні роки на Донеччині, а також в інших областях України
розвивається малюнок на склі, вершинним досягненням якого є творчий
доробок Івана Сколоздри зі Львівщини та, на жаль, невідомої досі широким
любителям народного мистецтва Євдокії Сіриченко з Волноваського району
на Донеччині.

Активно популяризує вироби народних майстрів Донецький обласний художній
музей, на виставках якого можна кожного року побачити широкий спектр
мистецьких уподобань самодіяльних і професійних майстрів
декоративно-прикладного мистецтва. Ці здобутки висвітлюються на
сторінках обласної преси. Постійна рубрика з проблем мистецтва існувала
протягом багатьох років на сторінках журналу “Донбас”. Видавництво
“Донбас” видрукувало кілька випусків науково-популярних статей про
творчість народних майстрів Донеччини і Луганщини під назвою “Народные
умельцы” (1975, 1980, 1988).

З певністю можна сказати. що немає такого села чи міста на Донбасі, в
яких не було б майстрів народного мистецтва. І нехай це люди не з
широковідомими іменами, їхня творчість обов’язково знайде відгук у
дитячих серцях. Місцеві майстри залюбки принесуть до школи власні
вироби, розкажуть про них широкій шкільній аудиторії.

Для багатьох вчителів народознавства та краєзнавства дослідження творів
мистецтва перетворюється в пошукову діяльність. Вчителі разом з
вихованцями знаходять різноманітні вироби народних майстрів,
організовують у школах виставки, народнознавчі куточки, а то й цілі
музеї. Сьогодні цей патріотичний рух охопив всю Україну, він має
промовисті результати й у нас на Донеччині. Тут можна назвати в першу
чергу вже згадуваний народознавчий музей в селі Прелесному Слов’янського
району, де кілька десятиліть вивчає і збирає мистецькі твори народних
майстрів О.І. Шевченко. Вчитель часто організовує разом з дітьми мандри
навколішніми селами. Досвід такої роботи краєзнавець і педагог
узагальнив у своїй книзі “Мій синій птах” (М., 1990). На сторінках своєї
педагогічної сповіді Олександр Іванович розповідає про прекрасні хвилини
зустрічей з людьми, які ділились з вчителем і дітьми своїми радощами і
горем, дарували для музею часто найзаповітніші рушники матерів і бабусь.
Уривки з книги педагога допоможуть вчителям пройнятися благородним
пафосом збирання і пропоганди витворів народних майстрів. Ці уривки
можна прочитати й обговорити разом з учнями.

“… З дітьми ходили збирати матеріал для музею. Надвечір зайшли до
бабусі Безпалової. Дітлахи залишились на вулиці, а я зайшов у двір сам.
На ганок з посмішкою вийшла добра жінка. Я спитав, чи є в неї старі
рушники чи будь-що для музею. “Рушники є , але я не дам. Ви пробачте,
але їх я тримаю як пам’ять про мою матір”. Я сказав, що це дуже добре,
що зберігається материна пам’ять. Я попросив дозволу подивитись, якщо це
можливо. Бабуся, мені здається, навіть зраділа моєму проханню. Мабуть,
їй і самій хотілося показати роботу матері. “Ще до революції вишивала, –
говорить бабуся і десь в іншій кімнаті шукає її роботу. – І ось скільки
років бережу. У мене вже просили, але я нікому не віддаю”. “Добре, що
зберігаєте, і не давайте нікому, якщо дороге”. Бабуся бережливо на руках
виносить складений чистий рушник, і те, що я побачив, вразило мене.
Стара жінка, розгортаючи його, плакала і з ніжністю промовила: “Це моя
матінка своїми руками вишивала”, – що в мене самого клубок підкотився до
горла. Я сидів укляклий від побаченого, і мені ця бабуся, з її тонким
голосом, здалася маленькою дівчинкою, яка заблукалася у світі. Правду
кажуть: під старість люди повертаються в дитинство.

Рушники були розшиті непишним, але ніжним візерунком. Фарби від часу
поблякли, але узор від цього здавався мені ще ніжнішим. Я став
прощатися. У мене й думки не було забрати у старої її пам’ять. “Візьми
одне”, – навіть з просьбою сказала вона. Я мовчав, не знаючи, які слова
підібрати. “Спасибі, ми пам’ять вашої матері обов’язково будемо ощадливо
берегти”. Я записав ім’я, по батькові і прізвище бабусиної матері і,
дякуючи, пішов. Після цього я не став нікуди заходити. Мені і зараз
вчувається голос цієї жінки. Це те, що залишається в пам’яті на все
життя. Я дуже жалів, що цього не бачили діти. А як би треба було! І чим
платити людям за їхню доброту?…”

* * *

“Сьогодні мені додому принесли чотири глечики і мереживо від домотканого
рушника. Три дівчинки – Наталя Шаламова, Оля Житченко й Олена Марченко –
самі, за своєю ініціативою, їздили велосипедами у Петрівку. Радісні,
схвильовані, перебиваючи одна одну, розповідають, як вони просили у
бабусів експонати. Запрошують поїхати з ними і мене. Обов’язково
поїдемо. Мабуть, зараз в них говорить пристрасть до збирання, але я
впевнений, що ці дівчатка вже не пройдуть байдуже повз речі, виготовлені
руками майстра, художника, творця прекрасного, не викинуть в ганчірки
старий домотканий рушник і в кожній з любов’ю зробленій речі побачать
народного майстра. Добре б було ці почуття зберегти чистими, добрими,
людяними. Я вірю, що так і буде…”

За прочитаними уривками вчитель проведе бесіду. в якій опорними стануть
такі питання: Чому старенька бабуся спочатку відмовилась подарувати
Олександру Івановичу рушники, а потім один все-таки подарувала? Чому
автор пожалів, що з ним не було дітей? Чому факт самостійного збирання
дівчатками рушників для музею так високо оцінив автор? Звідки в
Олександра Івановича переконаність, що ці дівчатка не розгублять у житті
свої чисті, добрі, людяні почуття?

Список рекомендованої літератури: Антонович Д. Український орнамент
//Українська культура.-К., 1993; Брускова Е.С., Шевченко А.И. Моя синяя
птица: Дневник сельского учителя.-М., 1990; Тищенко О.Р. Історія
декоративно-прикладного мистецтва України (XIII-XVIII ст.)-К., 1992;
Митці України: Енцикл. довід.-К.,1992; Найден О.С. Орнамент українського
народного розпису. -К.,1989; Народные умельцы; Очерки.-Донецк, 1975,
1980, 1988; Степовик Д. Скарби України: Наук. худож. кн.-К., 1990;
Мозолевський Б. Скіфський степ.-К., 1983; Чарівне веретено;
Нариси.-Львів, 1990.

Додаток до розділу “Усна народна творчість”

Для вчителів пропонуються фольклорні твори, записані на Донеччині у
1992-1993 рр. студентами філологічного факультету Донецького державного
університету.

Побутові пісні

ІШОВ КОЗАК З ДОНУ

Ішов козак з Дону,

Із Дону додому.

Та й сів над водою,

Проклинає долю:

-Ой, доле ж ти, доле,

Чом ти не такая

Як доля чужая?

Що чужая доля

Все п’є та гуляє,

Все п’є та гуляє

І все собі має.

Обізвалась доля

По тім боці моря:

– Козаче-бурлаче,

Дурний розум маєш,

Що ти долю лаєш.

Що в день заробляєш

Музики наймаєш,

Що в день загорюєш

За ніч промарнуєш.

Записано від Остренко Х.Я. в селі Іскра Велико-Новосілківського р-ну.

ТЕЧЕ РІЧКА ТА Й НЕВЕЛИЧКА

Тече річка та й невеличка,

Схочу – перескочу.

Ой, віддай мене, моя мамо,

За кого я схочу.

А як віддала, то наказала:

В гостях не бувати,

А якщо прийдеш, та й, моя донечко,

То вижену з хати.

Терпіла я рік, терпіла я два,

Третій не стерпіла, –

Перетворилась та й в сиву зозулю,

До роду летіла.

Гаєм летіла – квіточки рвала

Правою рукою.

Полем летіла – землю кропила

Дрібною сльозою.

ЇХАЛИ КОЗАКИ ІЗ ДОНУ ДОДОМУ

Їхали козаки із Дону додому

Підманули Галю, забрали з собою.

Ой, ти Галю, Галю молодая,

Поїхали з нами, нами козаками.

Галя согласилась, на віз похилилась,

Та й повезли Галю темними лісами.

Ой, ти, Галю, Галю молодая,

Краще тобі буде, ніж в рідної мами.

Прив’язали Галю до сосни косами,

Сосну підпалили ізгори донизу.

Ой, ти, Галю, Галю молодая,

Сосну підпалили ізгори донизу.

Сосна догоряє,

Галя промовляє:

Ой, хто в лісі чує, нехай порятує.

Ой, ти, Галю, Галю молодая,

Ой, хто в лісі чує, нехай порятує.

А хто дочок має, нехай научає.

Темненької ночі гулять не пускає.

Ой, ти, Галю, Галю молодая.

Темненької ночі гулять не пускає.

Записано від К.П. Шарикової в селі Прелесному Слов’янського р-ну.

ВИРЯДЖАЛА МАТИ СИНА У СОЛДАТИ

Виряджала мати сина у солдати,

Молоду невістку послала зелений льон брати.

Іди, іди, доню, зелений льон брати,

А як не набереш – не вертай до хати.

Брала вона, брала, брала – вибирала,

Доки досвіт сонця тополею стала.

Ой, минає рочок, другий наступає,

А на третій рочок син з війська вертає.

Мамо, ж моя, мамо, що то за причина,

Що посеред поля росте тополина?

Не питай мя, сину, що то за причина,

Бери топір в руки, рубай тополину.

Як ударив вперше, вона ся схилила,

Як ударив вдруге – та й заговорила:

– Не рубай мя, муже, я твоя дружина,

А зелене листя. то наша дитина.

– Мамо моя, мамо, що ти наробила?

Ми ся так любили, ти нас розлучила.

Записано від Г.С. Беховець в с. Крива Лука Краснолиманського р-ну.

КАЛИНО-МАЛИНО, ЧОГО В ЛУЗІ СТОЇШ?

– Калино-малино, чого в лузі стоїш?

Чого в лузі стоїш та не процвітаєш?

Чого в лузі стоїш та не процвітаєш?

Чи жари боїшся, чи дощу бажаєш?

– Жари не боюся, а дощу бажаю,

В темнім лузі стою та не процвітаю.

Молода дівчино, чому смутна ходиш,

Чи голівка болить, чи чим недовольна?

– Головка не болить, і всім я довольна,

Ввійду я в кімнату, ні з ким розмовляти.

Стіночка біленька, а ненька старенька,

Того я журюся, що я молоденька.

Записано від К.Є. Петрової в с. Закотне Краснолиманського р-ну.

Жартівливі пісні

ОЙ, КАЗАЛА БАБА ДІДУ

Ой, казала баба діду,

Що в Америку поїду.

А з Америки в Корею,

А ти сиди, дуралею.

Ой, ти бабо, не казися,

Як є старий, так держися.

Вари йому вареники –

Не шукай ти Америки.

Баба діда не слухала

Взяла торбу й поїхала.

Приїхала до Гребінки –

Осталася без ботинок.

Приїхала до Київа –

Всі сухарики поїла.

Приїхала до границі –

Осталася без спідниці.

На границі обернулась –

Та й до діда повернулась.

Приїжджає до дідуся,

А в дідуся вже бабуся.

Варить йому вареники.

Не шукає Америки.

От ви, баби, не казіться –

Як є дідусь, так держіться,

Варіть йому вареники,

Не шукайте Америки.

Записано від І.А. Касянюка в м. Соледарі

ВЕСІЛЛЯ ГОРОБЦЯ

Як задумав горобець-молодець

Оженитися,

Та й зібрав горобець усю птицю:

І сороку, і ворону,

А совушку не покликав.

А сова ж молода

Прилітає сама.

Та ні кликана ж, та ні прохана.

Та й сіла ж вона на припічку,

Та й заграла у скрипочку.

Горобець-молодець

Як пішов танцювать

Та й наступив же сові

Та й на ноженьку.

А сова ж молода та й розсердилася,

Та й з весілля поскакала.

А горобець-молодець

Та й пішов доганять.

Та й пішов доганять,

Та пішов вговорять:

– Ой, вернися ж, сова.

Ой вернися ж, сестра.

– Не вернуся, бо боюся:

Є у тебе кращі мене –

І Соловей Денисович,

І Орляка Борисович.

Записано від Х.Я. Остренко с. Іскра Велико-Новосілківського р-ну.

Колискові пісні

КОТИКУ СІРЕНЬКИЙ

Котику сіренький,

Котику біленький.

Котику волохатий.

Не ходи по хаті!

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти!

Дитя буде спати,

Котик – воркотати.

Ой, на кота – воркота,

На дитину дрімота,

А-а, люлі!

ОЙ, СПИ, ДИТЯ, КОЛИШУ ТЯ

Ой, спи, дитя, колишу тя.

Доки не вснеш. не лишу тя.

Прикладу тя камінцями,

Сама піду за вівцями.

Повішу колисочку

На зелену галузочку,

Вітрик буде повівати,

Тебе, дитя, колихати.

Записано від В.П. Єременко в с. Добровілля Добропільського р-ну

А-А-А-А, КОТКУ

А-а-а-а, котку,

Зробив мені шкодку,

Заліз на полицю,

Украв паляницю.

Ніс, ніс,

Аж до Олі заніс.

Оля стала бити.

Котика учити.

Не учися красти,

А учись робити.

Черевички шити,

До міста носити.

А-а-а-а…

Записано від І.А. Касанюка в м. Соледарі

Прислів’я та приказки

Добро треба шукати, а зло само прийде.

Добрий чоловік і сусідів дім від вогню збереже.

Хто дурним уродився, той і в Києві не навчиться.

Шия з намистом, а голова зі свистом.

Без голови і ногам лихо.

Хто з молоду балує, той під старість старцює.

Допекла гірш сирої кваші.

З зубами родився.

За гроші честі не купиш.

Як нема, то й Бог не дасть.

Записано від В.Я. Волошиної, М.І. Харитонова, Н.І.Швець в с. Минківка
Артемівського р-ну.

Зимою угноїш – урожай утроїш.

В орача руки чорні, та хліб білий.

Без дощу не сій.

Весною не посієш – восени не збереш.

Записано від В.В. Зозулі в с. Ярове Краснолиманського р-ну.

Хазяїна і собака знає.

Без догляду немає ладу.

Менше на дворі – легше голові.

Чия вівця, того й вовна.

Як овечка: не скаже ні слова.

Дай, Боже, ягняті вовка з’їсти.

Пізнаєш вола, як на ногу наступить.

Пізнаєш, як чорний віл на ногу наступить.

Записано від О.І.Землянки в с.Закотне Краснолиманського р-ну

Пропала корова – пропало здоров’я.

Без роботи не чекай доброти.

Більше роби та менше говори.

За свою працю, хоч напийся, Яцю.

За сто робіт береться, а ні одної не вдається.

Записано від О.М. Солдатової в с. Ярова Краснолиманського р-ну

Сиротою росла,

Весь вік вдовувала,

А на старості нікому

Не потрібна стала.

Голку одним пальцем не вдержиш.

Будеш робити холодком, то одержиш кілограм разом з мішком.

Загадки

Одно біжить, друге лежить, а третє нахиляється. (Річка, берег, верба).

Чорна корова, золоте теля. (Ніч і місяць).

Батько високий, мати низька, син заклопотаний, дочка прудка. (Небо,
земля, вогонь, вода)

Стоїть півень на вербі,. спустились коси до землі. (Сонце).

Пусти з гори – розіб’ється, пусти на воду – розпливеться. (Сніг).

Їхав чумак та й став, бо волів потеряв. (Місяць у хмарах).

Ще ся батько не вродив, а син уже по світі ходить. (Вогонь і дим).

Стоїть корито, повно води налито. (Ставок).

Двоє купаються, а один дивується. (Відра і коромисло).

Казка – притча

Про дівчину та її милого

Полюбилися хлопець та дівчина. Та не судилося їм довгого кохання.
Прийшла біда – помер хлопець. А дівчина плаче за милим. День плаче, два
плаче. Та і наплакала собі.

Якось вночі стукає хтось у шибку до дівчини так, як милий стукав.
Дівчина – до віконця. Ач – милий стоїть та звертається до неї:

– Вийди, мила, до мене. Поїдемо в мою хату.

– А мені самій їхать чи і майно з собою брати? – питається дівчина.

– Як жінкою їдеш до мене, то і майно забирай.

Побігла дівчина до хати, швиденько зібралась. Вийшла, сіла на воза та й
поїхали.

Їдуть селом. Вже й крайню хату проїхали. Ось вона його і питає:

– А де ж твоя хата, милий?

– Ген-ген, де хрестів багато, – відповів він їй.

Дивиться дівчина – вже до кладовища під’їхали. Глянула вона вгору, а
місяць уже височенько стоїть.

Під’їхав хлопець возом до своєї могили, постукав тричі палицею по ній –
могила розкрилася. Аж тут перші півні заспівали. І зрозуміла тоді
дівчина, до якої хати привіз її милий. А милий підгоняє: “Швидше,
швидше, мила жінко, подавай майно”. Сидить вона на возі, клунок
розв’язує. Та повільно розв’язує. Вже другі півні заспівали. Милий
поспішає: “Подавай, дівчино, швидше”.

А вона потрошку подає. Спочатку хустиночку, потім кохтиночку. Та все на
місяць поглядає. Подивився хлопець, куди дівчина дивиться та і до неї:

– Швидше, а то не встигнемо.

А дівчина нічого не відповідає. Він тоді з могили виліз, за руки її
хапає, до ями тягне. Може б і втягнув таки, та треті півні заспівали.
Закрилася могила, і милий у ній залишився. А дівчина швиденько побігла
до села і більше ніколи за милим не плакала.

Записано від Н.І. Борисенко в с. Шандриголово Краснолиманського р-ну.

Молитви – замовляння

* * *

На горі сіянській,

На землі артіпанській,

Там ходила Божая мати:

– Сину, мій любезний,

Приснився мені сон інтересний,

Що в Єрусалимі за оградою

Лежало святеє ребро,

Копієм прибито.

З- під того ребра тече кров і вода.

– Мати моя, мати,

Хто цю молитву буде знати,

При собі носити,

Пізно і рано говорити,

Той не буде ні в огні погорати,

Ні в воді потопати,

Ні гад його не буде пососати,

До цього дому неприятний чоловік не приступить.

Во ім’я Отця, Сина і Святого Духа.

Амінь!

* * *

Хрестом хрещусь,

Хрестом огорожусь,

Хрестом ангола призиваю,

Хрестом врага побиваю.

Анголики по боках,

Ісус Христос у головах,

Матір божа при мені

І при моєму сні.

Що мені случиться,

Матір божа заступиться.

Записано від М.І. Гергель в с. Дробишеве Краснолиманського р-ну.

Обряди

ОБРЯД ХРЕСТИН

Зразу ж, після народження дитини, потрібно засвітити лампадку, яка не
повинна перегоріти до її хрещення. Хрестять дитину на третій день після
народження. Це було в минулому. Зараз хрестять хто коли. Батюшка
старається хрестити новонародженого після церковної служби. Все
супроводжується молитвою на хрестини. Під час церемонії дівчину
підносять до ікони Матері Божої і до Спасителя. Хлопчика несуть у алтар.
На голові відрізають з чотирьох сторін кінчики волосся, що символізує
хрест. Батюшка малює також маслом хрестик на лобі, руках, ногах.
Обов’язково купають або кроплять свяченою водою. При цьому біля води
горять три свічки. Батюшка запитує: “Чи відрікаєшся від Сатани?” Якщо
хрестять немовля, то відповідають куми.

Коли хрестять дитину, їй батющка дає ім’я, інколи воно не сходиться з
тим, що дали батьки при народженні дитини. Раніше дитина отримувала ім’я
лише в церкві. Це ім’я відповідало церковному святу. Всі цілують хрест.
Батюшка окроплює свяченою водою і співає:

Єліце во Христа хреститель

Во Христа облікостеся…

Під час церемонії кума повинна бути з покритою головою. І за легендою
куми більше відповідають за хрещенників, ніж за своїх дітей. Дитині на
шию одягають хрестик, який батьки не повинні знімати з неї тиждень.
Дають дітям і іконки. При хрестинах рідні батьки не повинні знаходиться
поруч з дитиною, тільки хрещені батьки.

ОБРЯД ПОХОВАННЯ

Коли людина помирає, гукають людей, які омивають і наряжають її залежно
від віку. Молоду дівчину наряжають, як наречену, інших – по-святковому.
На лоб накладають вінчик. Під руку кладуть подорожник, у руку – хрестик.
Приходить жінка, яка читає Псалтир, лякаючи цим бісів. У будинку
небіжника закривають дзеркала. Небіжника кладуть під образами у
світлиці. Приходять люди, які знали померлого, прощаються з ним,
співають псалми. Уночі покійника самого не залишають. Хто-небудь із
рідних ночує біля нього. Ховати потрібно на третій день. Попереду іде
людина, яка несе хрест, на якому інколи писали рік народження і рік
смерті. Батюшка читає Євангелію. Півчі співають молитви. Зупиняються на
трьох кутках. За легендою, Хрестителя вели на розп’яття і зупинялися
тричі.

Півчі і батьки співають:

Святий Боже, святий крепкий,

Святий безсмертний помилуй нас…

Таким чином доходять до цвинтаря. Гріб ставлять на якесь підвищення біля
ями. Це супроводиться читанням молитов і голосінням. Близькі прощаються
з померлим. Потім гріб на рушниках опускають у яму. Люди кидають по три
жмені землі у яму. Зараз майже не залишилося жінок, які могли б
по-справжньому голосити.

Після поховання всі рідні, друзі покійного сідають за стіл поминати
померлого.

Обов’язкова страва на поминках – рис з компотом, прикрашають вишнями.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter