Реферат на тему:

Методика навчання орфографії

План

1. Місце і значення орфографії у шкільному курсі.

2. Роль правил.

3. Методи і прийоми. Види вправ.

4. Типи диктантів

5. Робота над помилками. Редагування.

1. Місце і значення орфографії у шкільному курсі.

Орфографія (від гр. orthоs — правильний і grapho— пишу) — це система
загальноприйнятих правил про способи передачі звукової мови на письмі.

Значення орфографії в шкільному курсі української мови витікає із
соціального значення орфографічної норми, яка, як і інші норми, е
невід’ємною рисою літературної мови. Дотримання норм, визначених
орфографією, полегшує письмове спілкування, е свідченням належної мовної
культури.

Завдання шкільного курсу орфографії полягає в тому, щоб, по-перше,
ознайомити учнів із системою загальноприйнятих способів передачі
звукової мови на письмі; по-друге, довести необхідність практичного
оволодіння орфографією, по-третє, сформувати в учнів сталі орфографічні
уміння і навички. Останнє завдання є найважливішим і найскладнішим.

Орфографія української мови базується на особливостях її графіки,
фонетичної системи, граматичної будови. У зв’язку з цим у шкільному
курсі вона не виділяється в окремий розділ, а вивчається паралельно з
опрацюванням відомостей з фонетики, графіки, словотвору, морфеміки,
морфології.

Серед теоретичних положень, які мають особливо важливе значення для
впровадження раціональної методики навчання орфографії, є вчення про
орфограму, відомості про принципи української орфографії, взаємозв’язок
орфографії з іншими розділами науки про мову.

2. Роль правил

Введення в шкільний курс поняття «орфограма», що є однією із основних
одиниць теорії і практики орфографії, деяких відомостей про типи
орфограм є, без сумніву, суттєвим удосконаленням. Ознайомлення учнів з
відомостями про орфограму дає можливість, по-перше, поліпшити виховання
орфографічної пильності, по-друге, вивчати відомості з орфографії, яка в
шкільному курсі не виділена в окремий розділ, у системі, по-третє,
розширити коло лінгвістичних понять, а отже, й знання з лінгвістики
взагалі, по-четверте, попереджувати механічне заучування орфографічних
правил, що сприяє піднесенню якості засвоєння і здійсненню принципу
розвиваючого навчання.

Ряд учених визначає орфограму як сумнівне написання, що вимагає
застосування певного орфографічного правила. Автори такого визначення
основну увагу, як бачимо, приділяють диференціації понять «орфограма» —
«неорфограма». Для практики навчання орфографії такий підхід до певної
міри раціональний, бо відмежування у вивченні орфографії і формування
орфографічних навичок здійснюється протягом усіх років навчання.
Виділяють чотири самостійні, тісно пов’язані між собою етапи роботи над
орфографією: початкові, 5-6 класи, 7- 8 і 9-11 класи. Особливе місце
серед них займають 5—6 класи, коли засвоюються деякі теоретичні
відомості з орфографії й в основному формується орфографічна
грамотність. На цьому етапі необхідно зважати на ступінь ознайомлення
учнів у 1-4 класах з типами або й видами орфограм, щоб не вивчати, а
повторювати засвоєні в початкових класах, приділяючи основну увагу тим,
з якими учні зустрічаються вперше.

За ступенем ознайомлення учнів у початкових класах можна виділити серед
типів три групи орфограм: 1) орфограми, з якими учні не знайомились, 2)
повністю вивчені і 3) частково опрацьовані.

До першої групи відноситься орфограма-дефіс. Робота над нею починається
з 5 класу, коли вивчається складання як різновид творення слів.
П’ятикласники з’ясовують суть орфограми, виробляють уміння виявляти її
і, використовуючи відповідні орфографічні правила, правильно писати
слова з нею.

Типом орфограми, вивчення якої завершується в початкових класах, є
орфограма-рисочка (перенос слів). У середніх класах повторюються
відомості про цю орфограму і закріплюються навички переносити слова. При
цьому вчитель не може задовольнитися відтворенням вивченого, а має
поглиблювати знання теоретичних відомостей, що лежать в основі переносу
слів, підкреслюючи цим зв’язок орфографії взагалі і повторюваної
орфограми зокрема з фонетичними й морфологічними особливостями мови.
Поглиблене повторення переносу слів проводиться в зв’язку з вивченням
неорфографічних тем з фонетики (складоподіл, приголосні звуки, зокрема
[дж], [дз] )і будови слова.

Третю групу складає переважна більшість передбачених програмою орфограм
— буквені, апостроф, пропуски, контакти. Роботу над ними необхідно
починати з відновлення в пам’яті учнів засвоєних у початкових класах
видів орфограм і орфографічних правил та відомостей з мови, з якими вони
зв’язані. У такий спосіб повторюються й осмислюються загальні
закономірності відповідної орфограми, її суть. Це дає можливість глибоко
опрацювати новий вид певної орфограми, підкреслити спільне й відмінне в
порівнянні з раніше вивченим.

Так, апостроф вивчається з 1 по 4 клас. Учні за цей час засвоюють такі
види цієї орфограми, як: 1) апостроф після букв, що позначають губні
приголосні, перед я, ю, є, ї (м’яч); 2) апостроф після р у кінці складу
(довір’я);

3) апостроф після префіксів, що закінчуються на приголосний (з’їзд). У 5
класі на спеціальному уроці знання про апостроф узагальнюються,
підкреслюється спільне між усіма видами цієї орфограми: в кожному
випадку апострофом позначається твердість приголосного передм’яким
звуком [й], який разом з відповідними голосними позначається буквами я,
ю, є, ї. Після вправ, у процесі яких практично усвідомлюються
особливості вживання апострофа і вдосконалюються навички, здобуті в
початкових класах, учні опрацьовують ще два види цього типу орфограми:
апостроф після к (Лук’ян) і після першої частини складних слів, що
закінчується твердим приголосним (двохядерний).

У 6-8 класах проводиться систематичне повторення вивчених на попередніх
етапах орфограм на уроках мови, в 9-11 класах — удосконалення
орфографічної грамотності в зв’язку з написанням творів.

3 . Методи і прийоми навчання орфографії

Засвоєння орфографії забезпечується вмілим використанням методів
теоретичного вивчення рідної мови. Добір методів, прийомів і вправ для
кожного конкретного випадку при вивченні орфографії має бути винятково
дбайливим, враховувати вікові особливості дітей, рівень їхнього розвитку
й те, які психічні якості учнів удосконалюються: пам’ять, увага,
сприйняття тощо.

Зв’язний виклад учителя як метод навчання орфографії використовують для
теоретичного обґрунтування тих написань, які своєю складністю вимагають
або затрати великих зусиль учнів, або просто непосильні для самостійного
усвідомлення. Насамперед слово вчителя потрібне для з’ясування правопису
слів, зв’язаних з чергуванням голосних у коренях слів (чергування о — а,
е — й та ін.), окремих правил правопису іншомовних слів, написань через
дефіс тощо. Звичайно, слово вчителя має місце й тоді, коли подаються
історичні довідки до правопису слів, що не підлягають правилам, чи до
написань, які відбивають складні фонетичні процеси.

Оскільки вивчення орфографії будується на базі граматики (опрацювання
якої передує вивченню орфографії), то цілком природно, що такого типу
написання можна вільно з’ясувати шляхом бесіди. Це стосується правопису
закінчень, суфіксів, префіксів, складних слів тощо.

Спостереження й аналіз мовних явищ як метод теоретичного вивчення
доцільний тоді, коли виникає потреба користуватися зіставленням і
порівнянням для усвідомлення правопису орфограми. Це стосується вивчення
правопису букв, що позначають ненаголошені голосні, написання слів, де
відбуваються асимілятивні процеси і т. ін.

Доступні для самостійного опрацювання всьому колективові класу теми
варто вивчати шляхом роботи з підручником.

Вивчення орфографії має носити проблемний характер, щоб постійно
зацікавлювати учнів, спонукати їх до творчої праці, шукати й знаходити
розв’язання тих чи інших поставлених завдань. Знаходять своє
застосування при вивченні орфографії й алгоритми, за допомогою яких
обґрунтовується правильне написання.

Метод вправ сприяє виробленню орфографічних умінь і навичок, реалізації
принципу свідомості й автоматизму. Необхідно також завжди враховувати,
якому принципу українського правопису підлягає те чи інше написання, що
забезпечить вибір опори для навчання, добір методів і прийомів, відбір
тренувальних вправ для успішного опрацювання і засвоєння учнями
матеріалу.

Коли, наприклад, вивчаються написання за морфологічним принципом
правопису, тоді необхідний тісний зв’язок орфографії з будовою слова,
словотвором, словозміною, а також з розвитком уміння в дітей знаходити
опорну форму й визначати семантику морфем. Фонетичні написання
потребують чіткого усвідомлення звукового складу слова і повної
відповідності між написанням і вимовою.

Для успішного навчання орфографії велике значення має якість
дидактичного матеріалу. Цікаві, різноманітні за змістом речення й тексти
зміцнюють орфографічні навички і разом з тим підвищують рівень знань і
загальний розвиток учнів. Засвоєння орфографії успішніше тоді, коли воно
здійснюється на широкій лексичній базі.

Вищий рівень грамотності певною мірою зумовлює чітке, охайне письмо.
Здебільшого учні, які пишуть старанно, чисто, охайно, гарним почерком,
мають кращі орфографічні навички. У таких учнів і зошити в належному
порядку, і завдання виконані дбайливо.

Види вправ

Для засвоєння орфографії використовуються різноманітні види вправ, які
можна об’єднати в такі групи: 1) списування, 2) диктанти, 3)
орфографічний розбір, 4) робота з орфографічним словником, 5) довільне
письмо — добирання слів з орфограмами, 6) вправи з розвитку мовлення
(переклади, перекази, твори), які включають і орфографічні завдання.

Найбільш поширеними вправами є списування з різними завданнями і
диктанти.

Згодом школярі виділяють відповідно орфограми й без
аналітико-синтетичної діяльності, пізнають їх і пишуть автоматично.

З орфографією пов’язані і заняття з розвитку мовлення. Адже в процесі
довільного, творчого письма, яким є вправи з розвитку мовлення,
активізується і збагачується словник учнів, удосконалюється їх мовлення
в цілому, в тому числі з боку орфографічної грамотності. Учні повинні
навчитися розпізнавати орфограми й правильно писати їх не тільки у
виконуваних вправах, а й у довільному письмі.

Орфографічна грамотність як частина загальної мовної культури
складається внаслідок вивчення теорії, свідомого засвоєння правописних
правил і проведення системи тренувальних вправ, що забезпечують
вироблення необхідних умінь і навичок. У процесі роботи над вправами
активну участь беруть усі види пам’яті — слухова, зорова, моторна,
розвивається мислення.

За орфографічним словником можна виконувати і різні завдання з лексики,
будови слова і словотвору, з морфології, а також вправи, що сприяють
виробленню навичок користування алфавітом, тощо.

У шкільній практиці можливі й настінні орфографічні словники, як іноді
називають таблиці з переліком слів або словосполучень, правопис яких
необхідно запам’ятати. Наприклад:

Вживання великої літери:

Рада Економічної Взаємодопомоги Верховна Рада України; Організація
Об’єднаних Націй та інші.

На таких таблицях повинно бути приблизно 10-20 слів чи словосполучень.
Виходячи з потреб вивчення орфографічного матеріалу, їх треба міняти
через 10-12 днів.

Настінні орфографічні словники сприяють попередженню помилок і успішній
роботі над їх усуненням.

4. Типи диктантів

У системі тренувальних вправ з орфографії велике місце посідають
диктанти. Це одна з найефективніших форм роботи, що сприяє виробленню
міцних орфографічних навичок. Звичайно диктант використовують для
формування пунктуаційних навичок, а також і для закріплення знань з
фонетики, лексики, граматики. Цінність диктанту в тому, що в процесі
його написання учні призвичаюються до активної й організованої
колективної праці, адже за один і той самий час треба виконати однакове
завдання. Диктант привчає учнів писати з максимальним зосередженням
уваги, розвиває пам’ять, зір, слух, виробляє вміння свідомо
користуватися орфографічними правилами.

У методиці й практиці навчання існує багато різних видів диктантів,
кількість яких поступово збільшується. Різні методисти користуються
неоднаковою класифікацією диктантів. Найзручніше класифікувати диктанти,
враховуючи такі три критерії: мета проведення, характер запису
диктованого тексту, час пояснення правопису орфограм у тексті.

За метою проведення диктанти поділяють на контрольні, навчальні й
контрольно-навчальні, куди відносять диктант «Перевіряю себе». Такий
поділ до певної міри умовний, бо всі навчальні диктанти допомагають
виявити знання учнів, а контрольний диктант сприяє зміцненню знань і
навичок.

За характером запису тексту диктанти поділяють на дослівні
(текстуальні), в яких текст (зв’язний, окремі речення, слова) записують
без будь-яких змін, та диктанти із зміною тексту.

Дослівними, або текстуальними, можуть бути попереджувальні та
пояснювальні диктанти. До диктантів із зміною тексту належать
вибірковий, вільний і творчий.

За часом пояснення орфограм виділяють попереджувальні, коментовані і
пояснювальні диктанти. Пояснення правопису орфограм може бути до початку
запису (попереджувальний диктант), у процесі запису (коментований) і
після запису (пояснювальний). Хоч у всіх випадках після запису тексту
вчителі також проводять перевірку, з’ясування порушених правил,
обговорення неправильно написаних орфограм.

Особливість попереджувального диктанту в тому, що до запису тексту учні
повторюють орфографічні правила, а потім аналізують усі складні
орфограми і з’ясовують правопис їх. Після цього текст записують і
перевіряють.

Попереджувальний диктант може бути зоровим і слуховим. У першому випадку
аналізують текст, взятий з «Хрестоматії з української літератури» або
поданий на дошці, плакаті чи спроектований на екран. Після з’ясування
правопису орфограм учитель закриває текст, учні записують його під
диктовку, а потім звіряють із знову відкритим текстом.

Під час проведення слухового попереджувального диктанту після повторення
потрібних орфографічних правил учитель читає текст і колективно
обговорюється правопис орфограм, які закріплюються. Потім текст
записують і перевіряють.

Коментований диктант передбачає пояснення правопису складних орфограм у
процесі запису тексту. Проводити його слід так: учні класу під диктовку
записують текст. І в цей час один із учнів за завданням учителя вголос
називає слова із складною для написання орфограмою і з’ясовує, як
потрібно писати те чи інше слово і на основі якого правила. Цей диктант
проводять тоді, коли тільки-но розпочато процес закріплення вивчених
орфограм або коли трапляються особливо складні випадки правопису слів.

Користуватися коментованим диктантом треба зрідка. На проведення його
слід відводити 7-15 хвилин.

Пояснювальний диктант відрізняється від попереджувального тим, що
пояснення правопису орфограм здійснюється після запису тексту.
Пояснювальний диктант найчастіше проводиться двома способами.

Перший спосіб. Після визначення мети і завдання роботи учні записують
текст під диктовку вчителя. А потім записаний текст перевіряється. Учні
читають речення за реченням, з’ясовують правопис орфограм, спираючись на
відповідні орфографічні правила. Бажано, щоб у цьому випадку учні мали
можливість звірити написане ними з текстом, що спроектований на екран чи
заздалегідь записаний на дошці і відкритий на час перевірки.

Другий спосіб. Учитель диктує, один з учнів пише на дошці, а інші — в
зошитах. Після запису кожного речення учні виправляють допущені помилки,
обговорюють правопис відповідних орфограм і повторюють правила. Певна
річ, під час проведення пояснювального диктанту цим способом необхідно
забезпечити цілковиту самостійність у роботі учнів, а то диктант може
перетворитися у списування і не досягне своєї мети.

Вибірковий диктант передбачає виписування з диктованого тексту тільки
окремих слів, словосполучень або речень відповідно до мети і завдання
уроку. Вибірковий диктант може бути різної складності, а саме: з
диктанту виписують окремі слова й з’ясовують правопис їх; слова не
тільки виписують, а й відносять до певної правописної групи, вміщують у
відповідну колонку (наприклад, виписують слова з апострофом у три
стовпчики.

Вибірковий диктант — досить цінний вид вправ, тому що, по-перше, вимагає
свідомого, вдумливого ставлення до роботи і фактично виключає механічний
запис, адже в тексті необхідно розпізнати і відібрати тільки слова, які
пишуться за певним правилом; по-друге, за порівняно короткий час учні
записують велику кількість слів, отже, опрацьовують правопис орфограм на
широкій лексичній базі.

Вибіркові диктанти можуть бути попереджувальні, пояснювальні і творчі.

Особливість вільного диктанту в тому, що учням надається право
записувати текст не дослівно, а з деякими змінами в доборі слів і
побудові речень, зберігаючи при цьому основний зміст. Текст для такого
диктанту беруть суцільний, причому такий, щоб легко поділявся на частини
з двох-трьох об’єднаних змістом речень. Спочатку вчитель читає весь
текст, а потім диктує по два-три речення без повторення, а учні пишуть у
вільному викладі. Після запису всього тексту учням дається можливість
самостійно перевірити написане.

Вільний диктант — це також робота з розвитку мовлення, бо сприяє
збагаченню лексики учня, виробляє самостійність у передачі думок,
становлячи перехідну ланку від диктанту до переказу. Для зміцнення
орфографічних навичок вільний диктант має менше значення порівняно з
іншими навчальними диктантами, бо вільний запис тексту створює для учнів
можливість уникати важких в орфографічному відношенні слів, замінювати
їх іншими.

Щоб підпорядкувати вільний диктант виконанню орфографічних завдань,
учитель може поставити вимогу обов’язково вживати слова, що пишуться за
певним правилом.

Творчий диктант існує у вигляді кількох тренувальних вправ творчого
характеру, що виконуються в процесі запису тексту, речень, слів.
Відповідно до того, яке завдання ставиться перед учнями, творчий диктант
має різновиди.

Перший різновид — розширення речень за рахунок введення означень,
обставин тощо. Наприклад, у спеціально дібраному тексті вчитель випускає
означення і без них диктує текст. Текст він читає у сповільненому темпі,
щоб учні встигли знайти місце пропуску означень, підібрати і записати
їх. Часом подають слова для вставок у твір. Якщо проводити переказ з
настановою на закріплення й перевірку правопису певного типу орфограм,
то слід добирати текст, максимально насичений відповідними словами, що
органічно зумовлені його змістом. Звичайно, переказ і твір як види
орфографічних вправ використовують тоді, коли ґрунтовно опрацьовано
правила і вироблено необхідні навички. У цьому випадку робота з розвитку
зв’язного мовлення проконтролює міцність орфографічних навичок і розкриє
можливість учнів користуватися набутими знаннями і навичками в процесі
самостійного викладу думок. Однак перекази і твори можуть ускладнюватися
й спеціальними орфографічними або граматико-орфографічними завданнями:
по-перше, вчитель ставить перед учнями завдання видозмінити в переказі
особу чи часову форму дієслова, число іменника і т. ін., що веде до
зміни орфограм; по-друге, обов’язково зберегти визначену кількість слів
з певними орфограмами. Це саме стосується й творів, у які учні за
завданням учителя вводять слова, що пишуться за певними орфографічними
правилами, чи виклад матеріалу здійснюють у заданій граматичній формі.
Проте зловживати переказами й творами з спеціальним завданням не слід,
бо порушується творчий характер, комунікативна спрямованість роботи.

5. Робота над орфографічними помилками

Успішне оволодіння орфографією передбачає чітко організовану роботу над
помилками, до якої слід старанно готуватися. Підготовка розпочинається з
ретельної перевірки письмових робіт, обліку й класифікації помилок.
Методика і техніка виправлення помилок різна залежно від періоду
навчання, підготовленості класу, організації наступної роботи над
помилками. Виправлення може проводитись у такий спосіб: а) неправильно
написану літеру чи частину слова вчитель закреслює, зверху пише
правильно, орфограму підкреслює двома рисками, на полі вертикальною
рискою позначає наявність помилки в рядку; б) орфограму, в якій є
помилка, підкреслює без надписування в правильному вигляді; в) тільки на
полі позначає наявність помилки в рядку.

Виправлені помилки підраховуються, кількість їх проставляється в кінці
роботи (орфографічні — в чисельнику, пунктуаційні — в знаменнику). За
контрольну письмову роботу оцінка ставиться відповідно до існуючих норм.
У підрахунок не входять помилки, допущені на правила, які ще не
вивчалися, вони і не впливають на оцінку роботи.

Після перевірки письмових робіт помилки обліковують і класифікують, що
дає змогу встановити рівень грамотності учнів, їх знання і навички з
орфографії, визначити шляхи роботи над усуненням помилок. У процесі
класифікації помилки групують, виявляють типові, індивідуальні.
Класифікація помилок є необхідною умовою й основою для планування і
проведення уроків аналізу їх.

У методиці і шкільній практиці є різні класифікаційні системи помилок.
Найбільш поширені — зведення і класифікація орфографічних.

Зведення складається за одну контрольну роботу і служить матеріалом для
підготовки й проведення уроку аналізу орфографічних помилок.

Класифікація орфографічних помилок може будуватися по-різному, з
неоднаковою мірою деталізації. Проте в більшості випадків порядок
розташування граф подається в порядку вивчення орфографічних правил.

У процесі навчання правопису поруч з чіткою роботою над помилками треба
прагнути до того, щоб реалізувати «один із найважливіших принципів
сучасної методики орфографії» — попередження помилок. Попередження
помилок передбачає таку організацію занять з орфографії, за якої і
вивчення правил, і система тренувальних вправ, і повторення забезпечили
б міцні знання й навички, а також створили перспективу успішного
засвоєння нових правил. Попередження помилок може бути успішним тільки
тоді, коли вчитель добре знатиме можливості кожного учня в оволодінні
орфографією й організує роботу таким чином, щоб застерегти від помилок у
майбутньому. Необхідність роботи над попередженням помилок випливає з
того, що завжди легше не допустити помилку, ніж потім її виправляти.

Учитель здійснює систематичний контроль за веденням зошитів, за
виконанням усіх видів письмових робіт, що є важливим стимулом піднесення
грамотності учнів і розвитку писемного мовлення.

Список літератури:

1. Бардаш М. В. Навчання орфографії у восьмирічній школі.— К., 1966. –
126с.

2. Баринова Е. А., Боженкова Л. Ф., Лебедев В. Й. Методика русского
языка.— М., 1974.

3. Богоявленский Д. Н. Психология усвоения орфографии.— М., 1966.

4. Горбачук В. Т. Класифікація диктантів // Укр. мова і літ. в школі.—
1968.—№ 8.—С. 67-70.

5. Дмитровський Є. М. Методика викладання української мови в середній
школі.— К., 1965. – 278с.

6. Кобызев А. Й. Новий вид диктанта «Проверяю себя».— М., 1962.

7. Методика викладання української мови в середній школі /За ред. С. X.
Чавдарова і В. І. Масальського — К., 1962.

8. Основи методики русского языка в 4-8 классах / Под ред. А. В.
Те-кучева, М. М. Разумовской, Т. А. Ладьіженской — М., 1978.

9. Текучев А. В. Методика русского язьїка в средней школе — М 1980 — С.
287-297.

10. Шкуратяна Н. Г. Методика вивчення орфографії.— К., 1985. – 124с.

Похожие записи