Реферат

на тему:

Мета виховання в сучасній педагогіці. Освіта як найважливіша ланка
реалізації мети виховання.

Мета виховання в сучасній педагогіці.

Як уже зазначалося, в жодній країні світу немає виховання «взагалі».
Воно завжди має конкретно-історичну форму вираження і спрямоване на
формування особистості певної держави.

Цілі виховання в Україні зумовлені трьома чинниками: а) розпадом СРСР і
проголошенням України самостійною державою; б) зміною
соціально-економічної формації, переходом від соціалістичних суспільних
відносин до ринкових, інтеграцією в європейське та світове товариство;
в) побудовою демократичного суспільства.

Названі чинники передбачають орієнтацію на відродження національної
гідності, патріотизму й громадянськості особистості; освіченість на
світовому рівні, гуманізм, духовність, діловитість; активізацію кожної
людини зокрема, її самореалізацію в матеріальній і духовній сферах
суспільного життя, дотримання всіх прав людини. «Метою освіти, —
підкреслює закон України «Про освіту, — є всебічний розвиток людини як
особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів,
розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей,
формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору…»
«Головна мета національного виховання, — сказано в Державній
національній програмі

«Освіта», — набуття молодими поколіннями соціального досвіду,
успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої
культури національних взаємин, формування у молоді незалежно від
національної приналежності особистісних рис громадян Української
держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної,
художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури».

Отже, мета виховання — всебічний і гармонійний розвиток особистості — з
порядку денного не тільки не знімається, а й розвивається відповідно до
нових цілей і цінностей, які стоять перед особистістю та суспільством.
Мета виховання конкретизується через систему виховних завдань, які
об’єднуються в пріоритетні виховні напрями: розумове, моральне, трудове
та інші. Дані напрями тісно пов’язані, доповнюють один одного, мають
самостійне теоретико-методологічне значення. Водночас вони утворюють
цілісну систему національного виховання.

Національне виховання — це виховання, яке здійснює все суспільство в
цілому: сім’я, навчальні заклади, формальні і неформальні об’єднання,
громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури,
релігійні об’єднання та ін. Найвагомішою складовою національного
виховання є виховання, яке здійснюється державними установами,
інститутами тощо. Але останнє є вужчим, поодиноким стосовно
національного, що діє поза межами державного і має значно ширший
діапазон впливу на процес соціалізації особистості. Загальноосвітні
навчальні заклади покликані реалізувати вповні мету й основні завдання
національного виховання. Водночас вони мають ряд специфічних виховних
завдань: формування в учнів основ наукового світогляду, розвиток
пізнавальної активності, культури розумової праці, вироблення уміння
самостійно здобувати знання і застосовувати їх на практиці тощо. Тому
головними напрямами виховання дітей та молоді в практичній діяльності
школи є: розумове, патріотичне, моральне, правове, трудове, екологічне,
художньо-естетичне, фізичне, статеве виховання.

В умовах перехідного періоду центр ваги у формуванні всебічно розвиненої
особистості переміщується на виховання громадянськості, яка акумулює
системно-утворювальну характеристику громадянина незалежної України.
«Реально метою виховання в умовах екологічної, економічної і духовної
кризи нашого суспільства…має стати виховання життєво активного,
гуманістично спрямованого громадянина демократичного суспільства, який
би у своїй життєдіяльності керувався культурно-національними і
вселюдськими принципами». Установка на виховання активного в діях та
вчинках громадянина сприятиме розвитку фізичного, психічного,
соціального й духовного потенціалів індивідуальності вихованця, а
самореалізація, самоствердження в громадській, трудовій, художній та
інших видах діяльності — всебічному формуванню його особистості.

Нам уже відомо, що сучасна педагогіка розвинутих країн вирізняється
неоднорідністю, значною кількістю теоретико-філософських платформ, які
не збігаються між собою. Кожна педагогічна концепція пропонує своє
вирішення проблеми цілей виховання.

Педагогіка екзистенціалізму ставить своєю метою озброєння людини
досвідом існування. «Мета всього процесу виховання в тому, щоб навчити
людину творити себе як особистість». Одне з центральних завдань
виховання — допомогти людині зробити моральний вибір. Основою для
моральної поведінки є три фундаментальні доброчинності: довіра, надія,
вдячність. Будучи закладеними в природі людини, вони складають, за
словами німецького філософа й педагога О.Ф. Больнова, ядро тієї системи
доброчинностей, яка повинна формуватися вихованням. До числа простих
форм моралі, які повинні формувати виховання, Больнов зараховує доброту,
почуття обов’язку, чесність, надійність у всіх життєвих обставинах,
глибоку повагу, покірливість, скромність, увагу до життя іншої людини,
готовність їй допомогти й бути терпимим до виявів недосконалості.

Педагогіка неотомізму виступає за виховання людини, ідеалом життя якої є
Бог. Згідно з вченням педагогів-неотомістів, необхідно піклуватися про
обидві сторони людини — тіло і душу, але головне — душа. Тому близькою
метою виховання є християнське удосконалення людини на землі, далекою
метою — турбота про його життя в потойбічному світі, спасіння душі.
Завдання виховання визначаються вічними вимогами християнської моралі,
їх повинна висувати церква як вічний, незмінний і найбільш стабільний
соціальний інститут.

Новогуманістична педагогіка, що розвивається на основі неопозитивізму,
мету виховання бачить у формуванні інтелектуальної особистості. Відомий
німецький педагог і психолог Л. Кольберг вважає, що виховання повинно
спрямовуватися на розвиток свідомої організаційної структури
особистості, яка дозволяє аналізувати, пояснювати і вирішувати важливі
моральні та соціальні проблеми. У зв’язку з цим конкретне завдання — у
кожній людині розвивати здібності до самостійних суджень і рішень.

Прагматична педагогіка виходить з того, що справжнє виховання не є
зовнішнім впливом, а розвитком властивостей і здібностей, з якими людина
з’являється на світ. Для того, щоб підготувати людину до життя,
виховання повинно забезпечувати її зростання в практичній сфері,
формувати досвід, розвивати практичний розум. Мета виховання —
підготовка до життя. Завдання виховання: пробудження і розвиток
внутрішньої активності, спрямованої на досягнення життєвих цілей людини;
виховання підприємливості, соціальної коректності, високого почуття
гідності, сили тощо. Педагогіка необіхевіоризму головну ціль виховання
вбачає у формуванні «керованого індивіда» — справжнього громадянина,
який сприймає систему, дотримується прав і обов’язків демократичного
суспільства, є патріотом своєї общини, штату, держави, світу. Важливими
завданнями цієї педагогіки є виховання почуття відповідальності,
дисципліни в процесі праці.

Отже, на відміну від вітчизняної педагогіки, для якої завжди був
характерний певний монізм і глобалізм ідей, сучасна педагогіка
розвинутих країн дотримується курсу практичності, поміркованості та
досяжності.

Освіта як найважливіша ланка реалізації мети виховання.

Найважливішою ланкою реалізації загальної мети виховання є освіта.
Джерела поняття «освіта» (рос. «образование») сягають раннього
середньовіччя. Воно співвідносилося з поняттям «образ», «образ Божий».
Людина була створена «за подобою Божою», тому розуміння, осягання,
наслідування цього образу трактувалось (і тепер трактується
християнською православною релігією) як «образование». Починаючи з епохи
Відродження, коли сама людина стала цінністю, освіта постає способом
входження до культури, світу, спілкування з іншими людьми, а також
засобом створення свого обличчя, образу, особистості. Образ культури
проектується на зміст, організацію, методи, що використовуються в
освіті.

Поширений в Європі, Великій Британії, США термін education для
позначення поняття освіти також включає всі аспекти взаємодії учасників
освітнього процесу. Тому освіта з огляду на її культуровідповідність
містить у собі навчання і виховання (самовиховання) як інтерналізацію
тих соціокультурних цінностей суспільства (норм, правил, традицій,
заповідей, морально-етичного кодексу), які поділяються його членами.
Зв’язок навчання і виховання в цьому процесі є нерозривним.

Освіта, являючи собою побудову образу «Я» за образом культури, її
відтворення і розвитку, розглядається в трьох взаємопов’язаних аспектах:
як освітня система, освітній процес і результат цього процесу.

Освіта як система. Освіта — це соціальний інститут, покликаний
відтворювати культуру шляхом постійної передачі соціально значимого
досвіду попередніх поколінь наступним. Стосовно індивідуального розвитку
такий процес трактується як становлення особистості відповідно до
генетичної та соціальної програми.

Освіта є складною системою. Вона характеризується метою виховання,
змістом, структуральними навчальними планами і програмами, які
успадковують попередні рівні освіти та прогнозують наступні.
Системоутворюючим компонентом освітньої системи є мета, тобто відповідь
на питання: яку людину вимагає та чекає суспільство на даному етапі його
історичного розвитку.

Освіта як система розглядається в трьох вимірах, якими є:

1. Соціальний масштаб розгляду: освіта в світі, освіта у певній країні,
суспільстві, регіоні, навчальному закладі, установі та ін. Сюди
віднесено також систему державної, приватної, суспільної, клерикальної
(церковної, духовної») тощо освіти.

2. Ступінь освіти: дошкільне виховання; загальна середня освіта з її
внутрішньою градацією на початкову, основну, повну; професійна освіта,
вища освіта з різними рівнями: бакалавратом, магістратурою;
післядипломна освіта: підвищення кваліфікації, аспірантура,
докторантура.

3. Профіль освіти: загальна, спеціальна (математична, гуманітарна,
природничо-наукова тощо).

Освіта як процес. Функціонування і розвиток освітньої системи
здійснюється в освітньому процесі навчання і виховання людини,
конкретніше — в педагогічному процесі.

Ще в кінці XIX століття П.Ф. Каптерєв відзначав, що «освітній процес …
не є лише посередником між поколіннями, уявляти його у вигляді трубки,
якою культура переливається від одного покоління до другого незручно».
«Суть освітнього процесу з внутрішньої сторони полягає в саморозвитку
організму…. Основною метою освітнього процесу є розвиток і
саморозвиток людини як особистості в процесі її навчання і виховання».

Розгляд освіти як процесу передбачає розмежування двох його сторін —
діяльності педагога і діяльності вихованця. З боку педагога освітній
процес є єдністю навчання і виховання, з боку учня -— засвоєнням знань,
практичних дій, виконанням навчальних дослідницько-перетворюючих,
пізнавальних завдань, а також особистісних та комунікативних тренінгів.

Освіта як процес не припиняється до кінця свідомого життя людини. Вона
безперервно видозмінюється за цілями, змістом, формами, методами.

Освіта як результат розглядається в двох аспектах: у плані результату
системи, фіксованого у формі стандарту і в плані самої людини, яка
пройшла навчання у певній освітній системі.

У другому плані результатом освіти є сама людина, її досвід як
сукупність сформованих особистісних якостей, знань та умінь, що дозволяє
їй адекватно діяти в динамічних умовах життя. Результатом освіти цього
плану є освіченість.

Три якості — широкі знання, звичка мислити й благородство почуттів —
необхідні для того, щоб людина була освіченою в повному розумінні слова.
У кого мало знань, той невіглас; у кого розум не звик мислити, той
брутальний чи тупоумний; у кого немає благородних почуттів, той є
дурнем.

М.Г. Чернишевський

Отже, освіта як суспільно організований, нормований і цілісний процес
засвоєння культури є, насамперед, процесом виховально-освітнім. Саме
тому він покликаний реалізувати мету виховання, визначену сучасним
українським суспільством.

Одним із основних засобів реалізації мети виховання є зміст освіти.

У традиційній педагогіці зміст освіти визначається як сукупність
систематизованих знань, умінь і навичок, поглядів і переконань, а також
певний рівень розвитку пізнавальних сил і практичної підготовки, що
досягається в результаті навчально-виховної роботи. Він зорієнтований
головним чином на знання як відображення духовного багатства людства,
накопиченого протягом історичного розвитку. Підхід до визначення суті
змісту освіти, в центрі уваги якого знаходяться знання, одержав назву
знаннєво орієнтованого.

Знання є важливими соціальними цінностями. Знаннєво орієнтований зміст
освіти сприяє соціалізації особистості, її входженню у соціум і
забезпеченню її життєдіяльності. Однак у теорії і практиці навчання і
виховання знання стали абсолютною цінністю і заступили собою саму
людину. Це призвело до ідеологізації наукового ядра знань, їх
академізму, орієнтації змісту освіти на середнього учня та інших
негативних наслідків.

Сучасний зміст освіти визначається ідеєю розвитку цілісної людської
особистості. Концепції цілісного розвитку особистості вперше появилися в
епоху Відродження (XVIII-XIX століття) у зв’язку з утвердженням ідей
гуманізму. В організації навчання у «нових школах» Франції, Швейцарії,
елітарних школах у США, Німеччині, Австрії реалізувалися: теорія В. де
Фельтре, в якій дитині надавалася можливість вільного фізичного і
розумового розвитку ; теорія вільного виховання Ж.-Ж.Руссо, який
пропонував у розвитку дитини йти за спонтанними проявами її досконалої
природи; ідея Й.Г.Песталоцці про повний розвиток усіх сил людини шляхом
залучення її до активної життєдіяльності. Ця теоретична основа дала
змогу пов’язати навчання і вихованням дитини з її природою, вільним
розвитком, самореалізацією і самоствердженням.

Протягом останніх десятиліть все більше стверджується особистісно
орієнтований підхід до виявлення суті змісту освіти, який передбачає, що
абсолютною цінністю змісту освіти є не відчужені від особистості знання,
а сама людина. Так, І.Я. Лернер і М.М. Скаткін під змістом освіти
розуміють педагогічно адаптовану систему знань, навичок і умінь, досвіду
творчої діяльності і досвіду емоційно-вольового ставлення, засвоєння
яких покликано забезпечити формування всебічно розвиненої особистості,
підготовленої до відтворення (збереження) і розвитку матеріальної і
духовної культури суспільства.

Особистісно-орієнтований зміст освіти забезпечує розвиток цілісної
людини: її природних особливостей (здоров’я, здібностей мислити,
відчувати, діяти), соціальних властивостей (бути громадянином,
сім’янином, трудівником), властивостей суб’єкта культури (свободи,
гуманності, духовності, творчості). При цьому розвиток природних
соціальних і культурних начал здійснюється в процесі засвоєння змісту
освіти, який має загальнолюдську, національну і регіональну цінність

Похожие записи