Реферат на тему:

Ментальні аспекти національного освітнього процесу в Україні

В сучасному світі «інформаційних революцій» цілком закономірним є той
факт, що освітній процес відіграє провідну роль в духовному та й
матеріальному бутті різних народів. При цьому можна визначити ту
загальнолюдську «глобалістичну» спільність, яка визначає його, тобто
спрямування освітнього процесу. Це — орієнтація не на узагальнено —
універсалістське, а на індивідуально-суб’єктне, можна сказати,
екзистенційну буттєвість. Це свого часу отримало достатньо чітке
вираження в документах міжнародного симпозіуму з проблем освіти в
Бангкоку ще в 1969 р. Формулюючи нові цілі , відзначається:

«Освіта фокусується, ставить в центр всієї проблематики особистість,
можливість її всебічного розвитку, включаючи ранню дошкільну освіту
/навчання тому «ким і як бути», а не тільки тому, як мати;

— виховання соціальної та культурної відповідальності, усвідомлення
діяльності /навчання дії, вчинку/;

— розвиток відповідальності за навколишнє середовище та глобальна
свідомість;

— акцент на формування особистої самосвідомості;

— розвиток особистого досвіду, інтуїції та творчих здібностей».

В центрі опиняється самостійна, соціально орієнтована, широко освічена,
гуманістично орієнтована особистість.

І все ж це загальнолюдське спрямування освітнього процесу жодною мірою
не заперечує специфіці національних традицій, на ґрунті яких і
“проростають” освітні методи та форми.

Так, в традиціях українського освітнього процесу, започаткованого ще з Х
ст. в Київській Русі, продовженого протягом сторіч /XIII-XVIII ст./
основною метою було виховання морально відповідальної, широко освіченої
особистості, так званого «достойника».

На це була спрямована діяльність, яку впровадили викладачі братських
шкіл, професори Замойської академії / 1595 — 17…рр./, Острозького
колегіуму та культурного центру /1577-80-1640рр./, Києво-Могилянської
академії /1632-1817./

Певним завершенням цього була діяльність письменників — полемістів,
діячів українського бароко і, нарешті, творця класичної української
філософії — Григорія Сковороди.

При всьому різноманітті проблем, піднятих українськими мислителями в
своїх працях, їх об’єднує особливість, яка відповідає ментальним
орієнтаціям української духовності — так званий поліфонізм
/»багатоголосся» різних ідейних та світоглядних орієнтацій, яке набувало
змістовної особливості відповідно історичним умовам буття народу/. І
якщо Ярослав Мудрий, зміцнюючи свою державу, стає «тестем Європи»
одруживши своїх доньок з політичними державний діячами Франції,
Норвегії, Угорщини, організовує школу в Новгороді /300 учнів/, робить
Софію духовним центром, сприяючи літописанню, достатньо усвідомлював
необхідність розвитку києворуської державності в нерозривному зв’язку з
світовим процесом; то в XV-ХVІ ст.. вихованці італійських, польських,
німецьких університетів — українські юнаки, вертаючись на батьківщину і
працюючи на її теренах, поширювали ідеї ренесансу, реформата
просвітництва, вводячи Україну в контекст світового культурного процесу.
Все це сприяло тому, що Україна, разом з іншими європейськими державами
стає на шлях створення демократичних засад — виборність державних
«зверхників», формування різних конфесійних напрямків /православна,
греко-католицька, римо-католицька церква, їх взаємна терпимість в період
до козацьких повстань. Відповідне і різноманіття освітнього процесу і
включення в цей процес культурної спадщини Київської Русі, античної
культури, ідей та концепцій західноєвропейських мислителів .

Крім шкіл, заснованих міськими братствами, в ХУІ ст.. на території
Польсько-литовської держави існувало чимало протестанських шкіл / у
Вільно, Ракові, Дубно, Хмільнику та в інших/ та католицько-еєзуї-тських
/Браунсберг, Вільно, Ярослав, Замостя, Люблін, Полоцьк, Рига, Несвіж та
інші/. У цих школах, на відміну від братських, де велику увагу
приділяли церковнослов’янській мові, у всьому іншому вивчалося теж саме
– граматику латинську та грецьку, риторику, піїтику, діалектику, трохи
математики, природознавства. Головну увагу приділялося класичним
авторам. Вивчаючи їх, писали вірші за їх прикладом як латинською, так
грецькою мовами.

Існували ще й треті типи шкіл — це духовні семінарії. Ці школи було
утворено за тиром Києво-Могилянської академії. Так, архієпископ Лазар
Баранович розбудовує школу в Новгород-Сіверському, в 1689 р. переносить
її до Чернігова, пізніше в 1700 р. «була перетворена в колегіум і
існувала аж до 1917 р. як семінарія. В 1727 закладається в Харкові
колегіум, який був переіменований в 1817 р. в семінарію і до відкриття в
1805 р. Харківського університету був, фактично, головним освітнім
закладом Слобожанщини, в

якому свого часу навчався і Григорій Сковорода.

Освітнім центром Полтавщини стає відкрита в Переяславі в 1738 р.
семінарія, яка була перенесена до Полтави в 1862р. Саме в цій семінарії
розпочав свою викладацьку діяльність той же Гр. Сковорода. З 1786 р.
було переіменовано в Катеринославську Слов’янську семінарію, відкриту в
Полтаві ще в 1779р. Ця семінарія була освітнім центром на землях
Запоріжжя. В ній свого часу навчалася І.Котляревський. І хоч були
спільні курси, все ж кожна семінарія мала свою власну , неповторну
особливість, як і всі учбові заклади в Україні, що залежало від їх
утримання, з одного боку, а, з другого, від тих викладачів, що
працювали в школах.

Все це різноманіття знищується Катериною ІІ-ою, яка відверто проголошує
мету вирвати з українців «развратное мнение , по коему они поставляют
себя народом, от здешнего совсем отличным». Були закриті всі вищі та
середні школи. Якщо на території повітів Черніговського, Городенського
та Сосницького в 1786 р. одна школа припадала на 746 душ населення,
то у 1860 р. – на 17 143 душі , як зазначає В.Біднов у книжці
Українська культура. «Отже, українська людність засуджена була на
темряву, — зазначається на сторінках цієї ж книжки, — на культурну
відсталість бо в першій половині XIX ст. шкіл було занадто мало та до
того вони були московськими, чужими за мовою й духом нашому народові,
внаслідок чого великий відсоток укінчених школярів давав «рецидив
неграмотності».

J

L

L

gd3 i

мали польську революцію «одним із завдань, поставлених її учасниками,
було відновлення польської державності за рахунок українських земель.
«Ми русини галицькі, — заявили ті, які згуртувалися в організації
«Головна Руська Народня Рада»,- належимо до великого українського
народу, котрий одним язиком говорить і 15 мільйонів членів має, з
котрага півтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той народ був
колись самостійний, рівнявся в славі найможнішим народам Європи, мав
свій письменний язик, свої власні установи, своїх власних князів, а тому
«польська революція не повинна відбуватися на українських землях на
шкоду українському народу».

Це не визнавалося польською державою. Сотні тисяч гектарів лісів та
полів і пасовиськ було «законним » чином / 30 тисяч судових процесів
було вирішено на користь поляків, до XX ст. 6 млн. українців на
правобережній Україні володіли 4010 тис. десятинами землі, а 7 тисяч в
основному польських панів володіли 6500 тис. десятинами/ відібрано в
українських сільських громад. І хоч українські депутати виступили в
польському сеймі з заявою про те, що «український народ бере участь в
тягарах, а тому й до користей має право, «все ж сейм відмовив в
субсидії українському театрові, а надав його польському, відкинули
вимоги українських послів щодо рівноправності української мови з
польською. Українські депутати демонстративно покинули сейм.

У відповідь на насильство, українці тісніше з’єдналися. В 1885 р.
створили «Руську Народню Раду». Серед тих завдань, які були поставлені
нею є «розвиток української народності, як самостійної слов’янської
народності, незалежної від польської і російської шляхом реалізації
призначеної її конституцією рівноправності, оборону прав українського
народу і захист його інтересів та потреб у всіх політичних, культурних,
суспільних і економічних відносинах. І одним із головних завдань була
організація українських гімназій. Вимагаючи відкриття у Львові
українського університету, студенти організовували звані «сецессії»
/голодування/ і коли їх вимоги не були виконані, то 440 українських
студентів демонстративно покинули університет роз’їхалися по Європі в
1901 р.

Ні на які поступки польський уряд не йшов. Значно посилилися репресії.
Польське студентство в 1911 р. стріляло в українських студентів і було
вбито студента Коцка А., а в селі Жулині польський учитель вбив
українського школяра І.Йоханчика за те, що той не хотів молитися
польською мовою, і хоч Австрія ввела загальне виборче право, це не
змінило відношення до українців . Так, знаменитий Генрик Синкевич завдав
публічно образи українським студентам, які голодували у в’язниці, за що
віденський суд його визнав винним, в 1911р. поляк Прушинський
запропонував в спеціально виданій брошурці план — оточити Львів, як
«столицю Польщі» польськими або сполонізованими селами, щоб не допустити
«українізації » цієї польської «столиці» під час виборів до парламенту
значно посилювався терор щодо українців. Українські посли на сеймові
влаштовували обструкції — так, протягом десяти днів були зірвані
засідання свистом пищалок, стукотом пультів, вереском дудок, а весь
край лунав закликами: «На віча! На збори! Нехай живе загальне, рівне,
безпосереднє, таємне голосування до краєвого сейму! Нехай живе
український університет!»

Досвід політичної боротьби, яка розпочалася ще з кінця ХVIIIст.
сформував не тільки високий рівень національної самосвідомості, але й
певний досвід проведення її, що, зрештою, привело до перемоги в виборах,
коли українські депутати відібрали у поляків 10 мандатів і провели в
сейм 31 посла. Це і змусило прийняти деякі вимоги — певну реформу на
виборах, відкриття в 1914 р. українського університету.

Але, що найважливіше, це сама громадянська активність українського
населення, в пробудженні якого відіграли значну роль діяльність
«Громад», товариств “Січ”, “Просвіта” та активна діяльність
української інтелігенції в цілому.

Сторіччями розділена Україна на Правобережну та Лівобережну все ж мала
ту спільність, що українців на їх власних землях намагалися позбавити
їх національної ідентичності, «розчинити» в панівних націях. І все ж,
коли з’являлася хоч найменша можливість відродити свою неповторність,
українці завжди вміли цим скористатись Як би глибоко не проникли в
українське буття інонаціональні особливості, все ж помітними залишалися
їх так би мовити вічні морально-психологічні національні риси. Це —
індивідуалізм, нерозривно пов’язаний з вірою у свої власні сили та
особистою відповідальністю та орієнтація на «багатоколосся» світової
культури.

Саме в цьому можна вбачати той, на перший погляд, не зовсім зрозумілий
колосальний сплеск національної самосвідомості та літературної, наукової
і навіть технічної творчості, яку ми спостерігаємо в 20-х роках на
теренах України. Це було нерозривно пов’язано з творчими пошуками в
першу чергу в педагогічній, освітньо-виховній роботі. І як би зараз не
зловживали «тотальним критицизмом», коли, справедливо критикуючи
радянський політичний тоталітаризм, нерідко відкидають і ті цінності, що
були запропоновані в ті часи, все ж слід звернути увагу на те, що А.С.
Макаренко тією чи іншою мірою обґрунтував найголовнішу та на сьогодні,
найсучаснішу проблему – проблему виховання неповторної людської
особистості, орієнтованої на загальнолюдський «кларнетизм» /П.Тичина/.

Прокинувсь я — і я вже Ти:

Надо мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів

Акордились планети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів, —

Лиш Сонячні кларнети.

Як відомо, в роки «розстріляного відродження» 20-30 рр. в Україні було
знищено 80% інтелігенції, в тому числі і освітницької, і
освітньо-виховний процес був підпорядкований загальнорадянським ідеалам
виховання покірного волі партії та уряду, універсально орієнтованого на
«ідею комунізму, тобто загального, переважно тілесно-матеріального
щастя. Тому таким нетерпимим було поняття «особисте життя» і домінуючим
— «державно-супільне» /варто згадати хоча б драму Корнійчука «В степах
України»/.

Сучасне повернення в світовий простір загальнолюдського буття, яке
вимагає запропонувати свої власні здобутки в сфері спільного буття,
змушує наших освітян звернути увагу не лише на прискорене засвоєння
сучасних наукових, педагогічних, зрештою моральних цінностей та
орієнтирів, але й приділити увагу тому, як вони «проросли» на нашому
рідному терені. А це питання неможливо розв’язати, без виявлення
традиційних ментальних національних особливостей, що і змушує нас
звернутися до цих питань.

Якщо ж врахувати, що для української освітньо-виховної системи завжди
провідними були морально-етичні питання, то як і сам курс етики, так і
моральна проблематика в цілому повинна бути в полі зору кожного
викладача. І якщо в вузах так званого гуманітарного профілю ці питання
так чи інакше підіймаються, то в технічних вузах вони, на жаль, часто не
стають помітними. А це, на мій погляд, неприпустимо, бо в умовах
формування нової державності в першу чергу її особливість визначається
не стільки технічним та матеріально-побутовим потенціалом, а новою
свідомості її громадян. І поскільки старше покоління виховувалося в колі
інших громадянських ідеалів не існуючої держави, то саме на освітній
процес припадало основне навантаження формування нової громадянської
свідомості.

Похожие записи