Анотація

на перспективний досвід роботи за темою: «Проектна діяльність у
патріотичному вихованні учнів».

Автори проекту: Майструк М.Г.- методист з виховної роботи РМК відділу
освіти Кодимської райдержадміністрації Одеської області;

Матяш Т.О. – директор НВК « ЗШ І-ІІст. – ДНЗ» с. Лис огірка;

Ворсуляк Т.О. – директор НВК «ЗШ І-ІІІст. – ДНЗ» с. Писарівна;

Лаговська М.Д. – заст..директора з виховної роботи ЗОШ
І-ІІІст.с.Шершенці.

З метою залучення учнів до науково-дослідницької та краєзнавчої роботи

був проведений конкурс проектів «Видатні земляки», в якому взяли

участь 50 учнів, які зібрали відомості про видатних земляків Кодимщини.

На районний етап були представлені нариси-описи та презентації

( прогр. Power Point ), створено відеофільм на дану тему.

Зібрані матеріали передано до Кодимського історико-краєзнавчого музею.

Видатні земляки

З метою залучення обдарованої молоді науково-дослідницької роботи,
виховання любові до рідного краю методкабінетом відділу освіти
Кодимської райдержадміністрації був проведений конкурс дослідницьких
проектів «Видатні земляки».

Слово «проект» в перекладі з латини означає «Той, що впадає в очі»,
викинутий вперед». Проект — це по сутті 5 «П»: проблема? планування?
пошук? продукт? презентація.

«П» — виявлення проблеми дефіциту інформації про видатних земляків,
недостатнього знання учнями історії рідного краю.

«П» — планування дій з вирішення проблеми: розгляд даного питання на
нараді заступників директорів з виховної роботи, створення пошукових
груп в усіх школах району, опрацювання ними теоретичних відомостей про
проекти.

«П» — пошук інформації збір матеріалів учнями в архівах, музеях,
друкованого та ілюстрованого матеріалу; проведення зустрічей із
старожилами, документування їх спогадів.

«П» — створення продукту проекту: опису, альбому, відеофільму,
тематичного стенду ( в школі) та рубрики в газеті.

«П» — презентація продукту – захист учнями свого проекту, в ході якого
діти вчаться презентувати власну ідею.

Термін реалізації проекту:

вересень 2010рр. – лютий 2011р.

Результати праці учнів та вчителів настільки вдалі, що всі матеріали
виставлені в районному історико — краєзнавчому музеї. На суд журі під
головуванням завідуючої методкабінетом відділу освіти РДА Н.Г. Дегалюк,
до складу якого ввійшли методист з виховної роботи РМК М.Г. Майструк,
директор районного краєзнавчого музею З.В. Севастьянова,
історик-краєзнавець В.А. Терефера с.Баштанків, вчитель
історії Кодимської ЗШ №2 О.В. Гервасій і краєзнавець с.Пиріжна М.В.
Грінченко були представлені проекти про видатних людей району, які жили
чи живуть у рідному краї або за межами Кодимщини, Одещини, а то й
України.

Грамотами відділу освіти за презентацію проектів нагороджено учнів шкіл
з наступних номінацій: «Мій родовід» (НВК с.Баштанків), «Нові імена
видатних земляків» (НВК с.Будеї), «Краща пошукова група» (НВК
с.Олексіївка, Сербівська ЗШ), «Галерея видатних односельців» (Петрівська
ЗШ), «Активна громадська позиція» (М.Слобідська школа),
«Науково-технічна діяльність» (Смолянська школа), «За участь в конкурсі
«Видатні земляки»» (Тимківська школа). Відзначено також роботу
керівників проектів, учні яких стали переможцями конкурсу: Т.О.
Матяш (НВК с.Лисогірка), Л.О. Зарванської та В.О. Чеботарської (НВК
с.Пиріжна). Переможцями у проекті «Видатні земляки» стали учні
Лисогірської, Писарівської та Шершенецької шкіл. Друге місце поділили
учні Кодимської школи-ліцею, Лабушненської та Кодимської ЗШ №2, а третє
місце посіли школярі Івашківської та Крутянської , Грабівської шкіл.

Серед проектів «Історія школи» переможцями визнано учнів Пиріжнянської
школи, на друге місце – школярі Загнітківської ЗШ, третє поділено між
Баштанківською та Сербівською школами. В номінації «Краща пошукова
група» перемогу здобули учні Олексіївської та Сербівської шкіл.

Вагому допомогу у проведенні конкурсу надали працівники районного
краєзнавчого музею – директор З.В. Севастьянова та В.С. Корчинська,
консультативна підтримка була надана начальником служби у справах дітей
Л.С. Сільницькою і вчителем Кодимської ЗШ №2 В.А. Петлюховою, а з
обов’язками оператора відеопроектора професійно впорався вчитель
Лабушненської ЗШ В.В. Мурашко.

Список використаної літератури

О.Онопрієнко «Проектна діяльність в освіті»

ж-л «Директор школи « №47, грудень 2010р. – 20 с.

Г.Париловська «Метод проектів у краєзнавчій роботі»

газета «Краєзнавство, географія, географія» №44, листопад 2010р. – 20 с.

«Метод проектів: особливості застосування в початковій школі»: Посібник
для вчителів початкових класів, слухачів курсів підвищення кваліфікації,
студентів педагогічних факультативів вищих навчальних закладів. –
Видавництво київського міського педагогічного університету імені
Б.Д.Грінченка .- 2009. – 42с.

Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів с.Шершенці

Дослідницький проект

«Видатні земляки»

Склад пошукової групи

Лаговська Марія Дмитрівна – керівник проекту

Дем’янов Валентин Юрійович – учень 11 класу

Васалатій Тетяна Михайлівна – учениця 10 класу

Лаговська Вікторія Юріївна – учениця 10 класу

Кресюн Олександр Олександрович – учень 9 класу

Олєй Ірина Ігорівна – учениця 8 класу Багата наша українська земля.
Щедро родить вона не тільки пшеницю й жито, а й добрих, щирих,
працьовитих людей, які прославляють рідну Україну на весь світ своїм
талантом, своєю працьовитістю, своєю завзятістю.

На Шершенецьких просторах народилося й зросло чимало прекрасних людей,
гідних громадян своєї країни, які у важкі для країни часи боронили її
від ворогів, а у мирний – ростили хліб, співали пісні, здобували
знання.

Серед наших земляків є і військові, і вчені, і вчителі, і лікарі, і
будівельники. Та найбільше, звичайно, хліборобів – людей цієї
найпочеснішої на землі професії.

Ми пишаємося нашими земляками, які завдяки своїй наполегливості досягли
значних успіхів у житті, зробили чималий внесок у розвиток вітчизняної
та світової науки, культури, господарства.

Ось розповідь про кількох із них.

Йому завжди пахло хлібом

У долині, де протікає річка Білочі, розташоване село Шершенці. Тут 12
листопада 1934 року народився Бурячківський Степан Пилипович. Навчався
він у церковно-приходській школі, яку успішно закінчив.

Розпочалась Велика Вітчизняна війна. Батька маленького Степана забрали
на фронт, а мати змушена була сама піднімати дітей. Війна закінчилась –
радості людей не було меж. Та почалися нові біди – голодомор 1946 року.
Дванадцятирічний Степан зі своїми однолітками змушений вночі збирати
на полях зерно, буряки, соняшник, щоб вижити.

Після закінчення семирічки продовжив навчання у сільськогосподарському
технікумі. Отримавши диплом агронома, почав працювати за спеціальністю
у рідному селі.

Вісімнадцятирічним пішов служити до лав Радянської Армії, де 4 роки був
матросом на ескадреному міноносці. Після служби повернувся додому і
отримав направлення на курси агронома-плановика.

1965 року Бурячківського С. П. обрано заступником голови колгоспу,
на якій він пропрацював до 1970 року. У цьому ж році його направили на
курси підготовки керівних кадрів при сільгоспінституті, які він закінчив
з відзнакою. У лютому 1970 року Степан Пилипович був обраний головою
колгоспу «Україна», який згодом дістав назву «імені Щорса», а пізніше
– «Маяк».

У цей період колгосп процвітав, був найбагатшим серед господарств
району. Продавали багато зерна, фруктів, овочів, шовкопряду та багато
іншої продукції, було збудовано більше 70 об’єктів: тваринницькі ферми,
зернотік з очисними машинами, магазини, майстерні, гараж, млин, олійня,
аптека, житловий будинок для спеціалістів, фруктосховище, відкрито 12
артезіанських свердловин. Також розпочав роботу дитячий садочок, де діти
могли знаходитися цілодобово, якщо батьки були зайняті на виробництві. У
цей період був закладений проект нової лікарні на 40 ліжок, але ця мрія
не здійснилася.

Степан Пилипович першим організував шкільний колгосп, головою якого
був Чегурко Віктор Миколайович.

За цей період було підготовлено більше 50 спеціалістів з різних галузей
сільського господарства.

За сумлінну працю Степана Пилиповича було нагороджено багатьма
відзнаками: медаллю «За трудову відзнаку», ювілейною медаллю «З нагоди
100-річчя з дня народження Леніна», орденом «Знак пошани», значком
«Відмінник народної освіти» та грамотами обласного та районного
Управління сільського господарства.

Мета життя – рятувати людей

КРЕСЮН Валентин Йосипович (н. 30.11.1941 р.), член-кореспондент Академії
медичних наук України, обраний 04.10.2002 р. за спеціальністю
фармакологія, доктор медичних наук (1984 p.), професор (1985 p.),
Заслужений діяч науки і техніки України (1991 p.), лауреат премії ім.
А.Чижевського Академії медико-технологічних наук Росії (2000 p.), перший
проректор, завідувач кафедри загальної та клінічної фармакології,
директор НДІ клінічної біофізики Одеського державного медичного
університету (з 1995 p.).

Один із провідних учених у галузі фармакології. Основні напрями
наукової діяльності: вивчення молекулярно-біохімічних механізмів
розвитку стрес-синдрому та його диференційована фармакокорекція за
допомогою метаболічних препаратів. Ним розроблено та впроваджено у
виробництво перший атиповий транквілізатор літоніт, який запатентовано в
багатьох країнах світу (США, Японії та ін.); розроблені підходи та
принципи цілеспрямованого створення нових високоефективних препаратів на
основі метаболітів людського організму (нікомаг, полієнол та ін.).
Активно проводить пошук нових потенційних лікарських засобів на основі
координаційних сполук германію з біолігандами та їх доклінічне вивчення.
Розробляє та впроваджує в клінічну практику нові біофізичні (лазерна
кореляційна спектроскопія біологічних рідин) та молекулярно-генетичних
методів дослідження (полімеразна ланцюгова реакція) для
експрес-діагностики, моніторингу лікування цілої низки проблемних
захворювань, вивчення їх фармакогенетичних аспектів та ефективності
лікування. Займається дослідженням , розробкою та впровадженням у
клінічну практику новітніх медичних технологій в області
імунофармакології. Автор понад 650 наукових праць, в тому числі 35
монографій, підручників, посібників, 40 авторських свідоцтв та 4
міжнародних патентів. Підготував 7 докторів та 30 кандидатів наук.

Протягом 40 років займав адміністративні посади, в тому числі
декана факультету, проректора з наукової роботи та ін. Віце-президент
Асоціації фармакологів України, голова її Одеського відділення, очолює
регіональне Південне відділення Державного Фармакологічного Центру МОЗ
України; голова комісії з питань біоетики Одеського державного медичного
університету, член експертної ради ВАК та ДАК МОН України,
спеціалізованої Ради при Одеському державному медичному університеті,
голова кадрової комісії та редакційно-видавничої ради Одеського
державного медичного університету, відповідальний редактор «Одеського
медичного журналу», член редколегій ряду журналів України та Росії.

Нагороджений орденом України «За заслуги» ІІ та III ступенів ,
знаками «Відмінник охорони здоров’я», «Відмінник освіти України»,
золотою медаллю Польської Академії медицини, почесною грамотою Світової
Федерації Українських лікарських товариств, почесними грамотами МОЗ
України.

Основні наукові праці:

«Клинические аспекты иммунофармакологии»(1990 р.);

«Tranquillizers and Stress: Adaptive Action Mechanism»(1992 p.);

«Молекулярно-генетические и биофизические методы исследования в
медицине» ( 1996 р.);

«Клінічна імунологія»(2000 р.);

«Иммунология и иммунопатология пищеварительной системы»(2001 р.);

«Невідкладні стани»(2003 р., 2004 р.,2008 р.);

«Молекулярно-генетические механизмы туберкулезной инфекции» (2005 р.);
„Генетическая медицина»(2008).

Я щасливий: я дякую долі,

Що вкраїнка мене народила

СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ МЕФОДОВСЬКИЙ народився 9 січня 1947 року в селі
Шершенцях Кодимського району Одеської області в сім’ї колгоспника.

Навчався в Шершенецькій середній школі (закінчив зі срібною медаллю у
1965 році), в якій склався чудовий педагогічний колектив, очолюваний
талановитим педагогом-філологом Дмитром Мироновичем Ткачуком. Саме уроки
рідної мови та літератури улюбленого вчителя великою мірою відкрили
таїну слова і визначили подальший життєвий шлях.

Вишу освіту здобув у Одеському держуніверситеті імені Мечникова,
закінчивши в 1970 році факультет української філології. З того часу
незмінно викладає українську мову та літературу в Ульянівській ЗОШ І-ІП
ст. Миколаївського району Одеської області. За багаторічну сумлінну
працю неодноразово відзначався грамотами райво, облуно, МОУ.
Вчитель-методист вищої категорії. Відмінник освіти України. Учасник
«Обласного ярмарку педагогічних ідей та технологій» 1999 року.
Відзначений Грамотою управління освіти Одеської державної адміністрації
за оригінальну роботу практичного значення «Дякую долі. Поезії».

Виховав близько тридцяти послідовників.

У 1971-72 pp. служив в лавах Радянської Армії.

Друкувався в районній газеті «Червоний прапор» (нині — «Миколаївський
вісник»), в обласних — «Чорноморські новини» і «Одеські вісті», міській
— Думська площа», в газеті Одеського військового округу «Слава і честь»,
а також в колективних збірниках «Ярмарок сміху» (Одеса, 2006; 2007;
2008), «Жартома і всерйоз» (Миколаївка — 2001), «З глибини степів»
(Одеса — 2002), журналі «Зоря вечорова». 2008 року вийшли друком його
збірки – «Вперше живу» та «Дякую долі».

У квітні 2000 року став переможцем районного конкурсу в жанрі гумору та
сатири «Ярмарок сміху», заснованого громадським благодійним фондом

С. І. Олійника та Одеською Національною Спілкою письменників України.

Лауреат обласного конкурсу «Ярмарок сміху — 2008». Захоплюється шахами,
шашками. Кандидат у майстри спорту.

Увібравши в себе красу природи рідного подільського села Шершенці та
збагативши материнське слово одеськими філолого-університетськими
студіями, він якось уранці прокинувся молодим учителем української мови
та літератури сільської школи, і відтоді, ось уже майже впродовж
тридцяти восьми років, залишається вірним своєму далекому — але не
глухому! — селу; скромній, але відданій одвічному покликанню школі; і,
звичайно ж, щирому захопленню всього свого життя — лірико-філософській
поезії, народному гумору та газетно-публіцистичному слову.

Свою дебютну книжку С. Мефодовський назвав «Вперше живу». Пишучи
вступну статтю до цієї збірки, одеський поет, лауреат багатьох
літературних премій Олекса Різників зазначав, що книга сповнена чудовою
лірикою, щемливими рядками про свою землю, про матір. Рядки деяких
віршів просякнуті дотепним і мудрим гумором. Творчість його різножанрова
та різнопланова.

У збірці є цикл «Селу мого дитинства». У ньому привертають увагу вірші
«Знову снилися рідні краї» та «Бабине літо. Дідова осінь», у яких поет
висловлює любов до рідного краю, своєї малої Батьківщини.

Знову снилися рідні краї:

Мила серцю мала Батьківщина.

Скільки житиму, завжди її

Пам’ятатиму пам’яттю сина.

Проминуло немало років.

Мудрим стало моє покоління.

Та обличчя моїх земляків —

Наче дзеркало мого сумління.

Я ніколи не зраджував вас,

Не зганьбив ані словом, ні ділом,

Так було. Так і є.

І так буде в той час,

Як душа розпрощається з тілом.

Повернеться вона до батьківських могил,

Щоб ніколи вже не розлучатись.

І стоятиме, доки їй вистачить сил

На сторожі.

На варті.

На чатах.

Бабине літо. Дідова осінь.

Боже, давно як усе це було.

Та пам’ятаю вдячно і досі

Завжди прекрасне рідне село.

Бабине літо. Дідова осінь.

Щедрі і щирі дари віддає.

Річка Білочі (куди там тій Росі!)

В Дністер тече через серце моє.

Бабине літо. Дідова осінь.

З’явитесь іноді тільки у сні.

Коники в м’яті кричать стоголосі —

Не переслухати їхні пісні.

Бабине літо. Дідова осінь.

Друзі дитинства, лицем до лиця.

Я пам’ятаю, як бігали босі —

Бігові тому немає кінця.

Батькові зими. Мамині весни.

Мов одержимі, прожити чесно.

Через діброви, ліси і гаї —

Не зоглянувся — майнули й мої.

Сергій Мефодовський – майстер гумору, тому в його збірці є великий
розділ дотепних гуморинок – невеличких, а то й зовсім мініатюрок.

Як і належить справжньому філологу, поет ревно слідкує за розвитком
сучасної української літератури, свято оберігаючи зародки
інтелігентності і духовного аристократизму — посеред повені культурного
і духовного зубожіння, він залишається тим останнім хранителем
українського національного духу, який усіляко оберігає економічно,
соціально та духовно зубожіле село від остаточної його деградації.

Незважаючи на те, що Сергієві Мефодовському випало жити у
відстанями та бездоріжжями віддаленому селі, впродовж десятиліть свого
провінційного буття він намагався залишатися в руслі всіх культурницьких
подій свого краю, рідного філфаку і літературного буття області. Саме це
й засвідчують зібрані під сбкладинкою його другої збірки «Дякую долі»
статті, в яких він відгукується: на книжку спогадів «Про Степана
Олійника»(«Увічнений у слові»); на відхід у вічність свого наставника,
професора-літературознавця Івана Дузя (вірш і стаття «Життя духотворна
краса»); на творчість знаного гумориста й незмінного учасника
Олійниківських читань Полікарпа Шабатина («Плідний ужинок майстра»). А
також багато інших публіцистичних статей, заміток та поезій, які свого
часу публікувалися на шпальтах «Чорноморських новин», «Одеських вістей»,
«Думської площі», «Слави і честі» та кількох інших обласних видань і,
звичайно ж, у місцевій районці. А також у колективних збірках: «Ярмарок
сміху», «Жартома і всерйоз», «З глибини степів».

Важливо, що і в поезії, і в прозі слово Сергія Мефодовського щире,
по-житейськи мудре та душевно схвильоване. Він уміє залишатися вдячним
своїм учителям та наставникам; телефонно і газетно відгукується на
публікації своїх студентських друзів та однокурсників, що стали відомими
науковцями, письменниками чи журналістами, щоб незаздрісно підтримати
їх, або й разом із ними порадіти.

Опубліковані у збірці гумористичні вірші, фрази та іронічно-філософські
мініатюри засвідчують, що Сергій Мефодовський володіє афористичним
мисленням та образним світобаченням, що він уміє сприймати і
відтворювати красу рідного краю, живучи при цьому і його історичною
минувшиною, і його соціальними та екологічними тривогами.

академік, член Національної спілки письменників України, віце-президент
Української асоціації письменників, заслужений журналіст України назвав
другу збірку С. Мефодовського «Хронікою духовного буття сільського
інтелігента». Ректор з нашого села

У далекому післявоєнному 1951 році, за тиждень до престольного
«празника» Архистратига Михайла, 15 листопада, в Шершенцях, в сім’ї
Василя Ліфандровича і Ольги Пилипівни Бурмістрів народився син, якого,
звичайно, назвали Михайлом.

Батьки Михайла працювали в колгоспі. Батько був дуже добрий муляр,
працював у будівельній бригаді, а мама – нормовицею.

Михайло пішов у перший клас у так звану «молдавську» школу, де навчався
до восьмого класу.

Після закінчення Шершенецької СШ вступив до Дніпропетровського
хіміко-технологічного інституту, який закінчив у 1974 році.

Вчений у галузі високомолекулярних сполук, доктор хімічних наук (1995),
професор (2001), заслужений діяч науки і техніки України (2002).

Весь трудовий шлях М.В. Бурмістра пов’язаний з Українським державним
хіміко-технологічним університетом: аспірант (1974-1977 рр.), молодший
науковий співробітник (1977-1979 рр.), старший науковий співробітник
(1979 р.), асистент (1980-1986 рр.), заступник голови профкому
(1981-1983 рр.), голова профкому (1983-1986 рр.), доцент (1986-1996
рр.), декан заочного факультету (1986-1992 рр.), декан факультету
технології високомолекулярних сполук (1992-1998 рр.), з 1996 р. по цей
час завідувач кафедрою переробки пластмас та фото-, нано- і
поліграфічних матеріалів, з 1998 року ректор Українського державного
хіміко-технологічного університету.

У 1978 році М.В. Бурмістр успішно захистив кандидатську дисертацію, а в
1995 році в Інституті хімії високомолекулярних сполук НАН України —
докторську дисертацію на тему «Алкілароматичні полііонени. Синтез,
властивості та застосування» за спеціальністю 02.00.06 — хімія
високомолекулярних сполук.

Бурмістр Михайло Васильович — відомий вчений у галузі водорозчинних
полімерів в Україні і в світі. Основними напрямками його наукової
діяльності є: розробка наукових основ створення і дослідження полімерних
матеріалів, створення структур з оригінальним молекулярним дизайном;
одержання і широке застосування водорозчинних полімерних композицій,
біологічно-активних сполук; дослідження фізичної, хімічної і структурної
модифікації полімерів з метою отримання композиційних матеріалів із
заданими властивостями.

М.В. Бурмістр є одним з початківців синтезу водорозчинних
поліелектролітів, які завдяки своїм фізико-хімічним властивостям широко
застосовуються в хімічній технології, техніці, як коагулянти та
флокулянти для концентрації та здобуття металів, для очищення
промислових стічних вод, як каталізатори хімічних реакцій, а в медицині
та біології, як принципово новий тип фізіологічно активних агентів,
плазмозамінників і прологанторів дії лікарських речовин.

Михайлом Васильовичем Бурмістром розроблені методи синтезу полііоненів
на основі третичних диамінів і дигалогенідів, що дало можливість
синтезувати більше двох тисяч полііоненів з різною хімічною структурою
та фізико-хімічними властивостями. Ці наукові досягнення добре відомі в
країнах близького та далекого зарубіжжя.

За результатами досліджень і наукових розробок М.В. Бурмістром
опубліковано 404 наукові роботи, 55 авторських свідоцтв і патентів,
частина з яких впроваджена в виробництво, 16 монографій, 13 підручників
та навчальних посібників. Під його керівництвом підготовлено до захисту
8 кандидатських дисертацій. Його наукові розробки відзначені двома
золотими, двома срібними медалями та дипломами.

Найважливіші наукові результати, одержані під керівництвом М.В.
Бурмістра:

Здійснені систематичні дослідження з синтезу, регулюванню будови та
молекулярної маси полііоненів. Синтезовані нові алкілароматичні, ефірні,
аліфатичні дигалогеніди і третичні діаміни з замісниками різної хімічної
природи.

Розроблено методи одержання олігомерів з кінцевими хлорметильними і
диметиламіно-групами, способи одержання алкілароматичних іоненів різної
хімічної будови, методи регулювання їх молекулярної маси.

Досліджена кінетика реакції заміщених алкілароматичних моно- і
дигалогенідів з третичними діамінами, заміщених алкілароматичних
третичних моно- і діамінів з дигалогенідами в суміші ацетон-вода і
виконані квантово-хімічні розрахунки вказаних молекул.

Виявлена висока біологічна активність низки синтезованих іоненів
відносно до грам-негативних мікробів. Досліджена залежність
бактерицидних властивостей полімерів від різних факторів (хімічної
будови та молекулярної маси). Встановлена антимікробна активність
іоненів відносно до сульфатвідновлюючих мікробів поряд з їх
антикорозійними властивостями робить їх перспективними при застосуванні
для видобування нафти.

Показано, що полііонени можуть бути ефективними як суспендуючі агенти
для виробництва сополімеру стиролу з дивінілбензолом замість харчової
сировини (крохмалю), інгібіторів корозії металів, модифікуючих добавок і
прискорювачів вулканізацій в виробництві еластомерних композицій, а
також модифікаторів промислових мембран, які застосовуються в процесах
електродіалізу. Додавання іоненів в активну масу кислотних і лужних
акумуляторів покращує їх експлуатаційні характеристики.

Здійснено синтез аніон-провідних систем. Синтезовано катіонні і протонні
провідники на основі поліуретанів нового типу, телехелевих і
галатотелехелевих полімерів на основі простих поліефірів з детальним
дослідженням структури та фізико-хімічних властивостей.

Розроблено комплекс методик, які дозволяють регулювати та прогнозувати
властивості еластомерних і полімерних композицій, зокрема корегувати
адгезійну спорідненість полімерів до різних субстратів.

Розроблені технології одержання полімерних композиційних матеріалів на
основі термореактивних і термопластичних в’яжучих, армованих
вуглецевими, базальтовими та органічними волокнами.

Одним з наукових напрямків, які розвиваються в останній час під
керівництвом М.В. Бурмістра, є розробка твердих полімерних електролітів
для створення різних електрохімічних елементів типу батарей,
конденсаторів подвійного електричного шару, електрохромних дисплеїв,
сенсорів вологості, датчиків та ін.

Як ректор університету М.В. Бурмістр здійснює велику організаційну і
суспільну роботу як голова наукової Ради ДВНЗ УДХТУ за напрямком «Хімія
високомолекулярних сполук, технологія переробки полімерних і
композиційних матеріалів», член спеціалізованої вченої ради при ДВНЗ
УДХТУ, член експертної ради ВАК України, голова науково-методичної
комісії Міністерства освіти і науки України за напрямком «Хімічна
технологія та інженерія», академік Академії наук вищої школи України,
академік Академії інженерних наук України, академік Міжнародної академії
наук вищої школи і Петровської академії наук і мистецтв Росії, академік
Міжнародної академії наук Екології і безпеки життєдіяльності, головний
редактор науково-технічного журналу «Вопросы химии и химической
технологии», член Виконавчого комітету міської ради м. Дніпропетровська.

Виконані під керівництвом М.В.Бурмістра розробки в ВАТ “Мотор-Січ”
(Запоріжжя), ЗАТ “АвтоЗАЗ-ДЕУ”, ВАТ “Норд” (Донецьк), ВАТ „Інтерпайп
НМТЗ”, ВАТ “Росава” (Біла Церква), ВАТ „Нікот’юб” (Нікополь),
„Арселормітл Кривий Ріг”, Нижньодніпровському трубопрокатному заводі
(Дніпропетровськ), ДП “Смоли” (Дніпродзержинськ), ВАТ «Гамма»
(Запоріжжя), КЕМЗ ”Іскра“(Запоріжжя), ТОВ “Холдинг-Юг”(Дніпропетровськ)
та ін.

Його науково-технічні розробки відзначені двома золотими, двома срібними
медалями ВДНГ колишнього СРСР і дипломами ВДНГ України.

Для наукової діяльності М.В.Бурмістра характерний тісний зв’язок з
установами НАН України, насамперед, з ІХВС і ІХП, а також установами
РАН.

За значні наукові досягнення М.В. Бурмістру присвоєно почесне звання
«Заслужений діяч науки і техніки України».

За успіхи в науковій та науково-педагогічній діяльності був
нагороджений:

нагрудним знаком «Петра Могили» за особистий внесок у розвиток вищої
освіти, значні успіхи в організації навчальної, науково-методичної та
науково-дослідної роботи (2005 р.);

нагрудним знаком «За наукові досягнення» за досягнення в області науки
(2006 р.);

трудовою відзнакою Міністерства аграрної політики України «Знак пошани»
за досягнення в області науки (2006 р.);

подякою Міністра освіти і науки України (2007 р.).

До пріоритетних напрямків діяльності М.В. Бурмістра входить інтенсивний
розвиток галузі, яка пов’язана з хімічною технологією; участь у
міжнародних державних і регіональних науково-технічних програмах (Росія,
США, Китай, Греція, Польща, Німеччина, Білорусь); активне
співробітництво університету з найбільшими науково-виробничими
комплексами країни, розвиток спільної роботи з іншими інститутами
системи Міністерства освіти і науки України, Національної академії наук
України і широке міжнародне науково-технічне співробітництво на всіх
рівнях.

Науково-дослідницький проект

„Видатні земляки”

Пошукова група:

1. Гонтарчук Сергій Григорович

2. Кейдалюк Дар’я Олександрівна

3. Пасічник Вікторія Сергіївна

4. Пасічний Максим Ярославович

5. Ярошевський Богдан Григорович

Керівник пошукової роботи:

Ворсуляк Тетяна Миколаївна

Олекса Гай – Головко

(письменник – емігрант)

$

`

b

d

f

h

¬

o

d

oe

o

oe

c

¤

¦

°

?

?

3/4

hO

!l!|!&»V#iUiUC?!?‘?!?!?~k[~k[~‘~H$ hA

$ hA

$ hA

$ hA

працю псаломщика в іншому селі і виїхав до нього з усією своєю родиною».
Колишній односельчанин надіслав пакунок зі своїми книгами для сільської
бібліотеки. Так жителі нашого села познайомилися з видатним земляком,
його життєвим і творчим шляхом.

Батько поета – Нестор Никифорович Головко — походив з Подільського села
Джулинок, з козацького роду, а мати – Текля Миколаївна Машкевич — із
збіднілої українською шляхти. У 1903 році батько закінчив духовну школу
в Кам’янці-Подільському й учителював у церковно-приходській школі в
селі Вікнині.1904 р. Нестор Головко отримав посаду псаломщика в
мальовничій Писарівці, перебрався туди з молодою дружиною. В сім’ї
Головків народилося шестеро дітей: три дівчинки і три хлопчики. Олекса
був четвертою дитиною. Перші дитячі враження майбутнього поета пов’язані
саме з Писарівкою.

На початку 1916 року батько отримав місце псаломщика в родинному селі
дружини Вікнені, і сім’я одразу переїхала туди на проживання. А восени
Олекса пішов до школи разом з восьмирічною сестричкою Любою. На
восьмому році життя він вперше «вийшов у люди», коли разом зі своїми
ровесниками і старшими дітьми вигнав на толоку корову.

Найвизначнішою подією його життя було знайомство з талановитим
байкарем Миколою Годованцем. На літературних вечорах М.Годованець читав
свої байки і поступово збудив у Олекси бажання віршувати. Хлопець також
багато читав, вивчав напам’ять вірші та поеми, а їхніх авторів вважав за
незвичайних людей, таємно мріючи стати таким, як вони .

У 1924 році Олекса Головко закінчив семирічну школу і відчув жагучу
потребу вчитися далі. Але йому, як синові псаломщика, були відрізані всі
шляхи до вищої науки. Місцева комуністична влада наклала на батькову
хату й садибу великі податки, щоб таким чином змусити його відмовитися
від духовного сану. Але Нестор Никифорович не тільки не відмовився, а ще
й – у ці жорстокі для української православної церкви часи – висвятився
на диякона.

У цей час майбутній поет зважився на ризикований крок. Він перебрався
до брата Юрія, який на той час працював учителем в містечку Ладижин. Як
його

утриманець, Олекса вступив до Красносільської агрономічної школи, яку з
великими перепонами закінчив 1928 року.

На цей час припадає знайомство з творчістю видатних українських,
російських та західноєвропейських поетів. Особливе захоплення у нього
викликала геніальна поезія Т.Шевченка. На час навчання в агрономічній
школі Олекса вже мав рукописну збірку власних поезій і завжди охоче
читав їх у колі найближчих друзів. На жаль, ця чимала збірка, як і
казки, загубилася у вирі тривожних подій, ї жодна поезія з неї так і не
потрапила до друку.

Після закінчення агрономічної школи молодий поет пробував
улаштуватися на роботу в лабораторіях цукроварень, але його, як вихідця
з духовної родини, нікуди не приймали, а якщо і приймали, то через
декілька днів незмінно виганяли. На той час припадає арешт старшого
брата Юрія Головка, що вчився в Київському музично-драматичному
інституті ім. М.В.Лисенка. Там розкрили його соціальне походження,
заарештували і засудили на вісім років тюремного ув’язнення. Той період
був одним з найважчих у житті поета. Зрештою, вирішив рятуватися втечею
і перебрався у Росію, щоб загубитися поміж чужими людьми. Таким чином,
восени 1928 року він опинився в Ленінграді, влаштувався чорноробом на
Путилівський завод. Трохи пізніше, як робітник, він почав відвідувати
вечірній літературний факультет Ленінградського університету. Невдовзі
Олекса Несторович став членом Ленінградської Асоціації Пролетарських
письменників. Він багато працює над собою, створює проникливі ліричні
поезії і охоче виступає на літературних вечорах, що тоді були дуже
популярними і збирали сотні слухачів. Його творчі спроби гаряче вітають
О.Толстой, Зощенко, Тихонов та інші. Поетичним дебютом поета стала
збірка «Балада про Федька», опублікована в Дніпропетровському
літературному журналі «Зоря» восени 1931 року під псевдонімом
Гай-Головко.

У 1931 р. Олекса Никифорович закінчує літературний факультет і цього ж
року вступає до аспірантури науково-дослідного інституту «Рєчєвой
Культури». Адміністрація викрила його соціальне походження, і він
виїхав до

Харкова, працював в редакції журналу « Червоний шлях», завдяки
клопотанню таких визначних українських письменників, як Аркадій
Любоченко, Іван Кириленко і Петро Панч.

У 1935 р. друзі-письменники допомогли йому переїхати до Києва, що
на той час уже став столицею України і влаштуватися на роботу.

За рекомендацією відомих майстрів слова Олексу Гай-Головка
прийняли до Спілки письменників України. Під впливом А. Любченка і
П.Панча він починає пробувати свої сили в прозі. У 1936 р. виходить його
перша збірка оповідань «Світання», а в 1937р. – «Десять новел». У 1940
р. О.Гай-Головко переїхав до Львова, там виходить друком збірка його
поезій «Сурмач».

Про свої поневіряння в період війни письменник описав в книзі
«Поєдинок з дияволом». У квітні 1948 р. О.Гай-Головко виїхав до Англії,
жив в Лондоні, працював робітником в лікарні. У вільний час знайомився з
культурно-мистецькими осередками Англії, вивчав англійську мову.

Невдовзі виїжджає до Канади в Едмонтон, де живе його брат Юрій.

Це відбулося 15 грудня 1949 року. Незабаром поселився і Вінніпегу, який
став місцем довгорічного життя письменника. Подружжя Олекси та Галини
Гай-Головків виростило двох синів: Юрія, народженого 16 листопада 1950
р., і Олексу – 6 березня 1956року.

У перші роки перебування на канадській землі доводилось працювати
вантажником на кондитерській фабриці в місцевій фірмі «Моторола». Він
прагнув працювати за однією з двох раніше здобутих професій –
агрокультура чи літературознавство. 1 квітня 1959 року йому нарешті
пощастило отримати посаду на Дослідній станції Канадського Департаменту
Агрокультури, де він трудився до виходу на пенсію. Усі ці роки
О.Гай-Головко не полишав творчої праці. Одна за одною виходили його
книги прози і поезії, цікаві літературознавчі розвідки і публіцистичні
есе. Активно робив художні переклади.

У 1998 році О.Гай-Головко відзначив 80-річчя свого життя і 55-річчя
літературної творчості.

Після проголошення незалежності України з’явилася нагода
відвідати рідну землю. 23 вересня 1992 року письменник з дружиною
Галиною і сином Юрієм вирушили в дорогу. На бориспільському летовищі їх
зустрічала рідня, представник СПУ. Ця зустріч була дуже радісна.
«Великою несподіванкою був для мене мій творчий вечір, зразково
влаштований київською організацією СПУ 6 жовтня в Будинку Вчителя
(колишньому будинку Центральної Ради), про що заздалегідь були розклеєні
на київських вулицях оголошення» — згадує наш видатний земляк.

2003 року повідомив: «Живу я тепер у канадському місті Ванкувері на
березі Великого й Тихого океану».Там він залишився, відійшовши у
вічність з думкою про землю, де народився.

Мельничук Олександр Савович

(мовознавець, академік Національної Академії Наук України).

Мельничук О.С. уродженець села Писарівка. Він був старшою дитиною в
багатодітній селянській сім’ї. Батьки, Мельничук Сава Якович 1891 р.н.
та Ганна Яківна 1897 р.н. були добрими господарями: працювали коло
землі, доглядали дім, дбали про виховання дітей. В родині панувала
злагода, шанобливе ставлення до українських звичаїв і традицій. Через
звичаї та обряди батьки передавали дітям свою любов до праці,
волелюбність, гостинність, життєрадісність. Українські казки, народні
пісні, легенди, перекази, прислів’я, загадки милували слух, розвивали
пам’ять і мовлення змалку, залишались в душі назавжди.

Крім Олександра, що народився 12 липня 1921 року, було ще четверо
дітей: Афанасій (1926р.), Марія (1927р.), Іван (1930р.) і наймолодша
Ольга (1935р.). Серед дітей він вирізнявся тим, що був спостережливим,
уважним, швидко запам’ятовував і по-дорослому серйозно брався до
навчання. Його однолітки старожили Буняк Дарка Захарівна та Співак
Катерина Микитівна, які відсвяткували минулого року 90-ліття,
пам’ятають, що «довго вчитися з Сеником в одному класі їм не доводилось,
бо він мав надзвичайні здібності і його переводили з класу в клас значно
швидше». З особливою теплотою і любов’ю згадують вчительку Подруцьку
Марію Володимирівну, яка навчала граматики і письма. Мельничук О.С.
багато читав, з книжкою завжди легко рифмував. Після закінчення
семерічки він сумлінно продовжував навчання в Кодимі і поступив на
філологічний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка.

Інтерес до мови українського народу посилено зростав. В 1947р.
Мельничук О.С. закінчує навчання в університеті і береться до наукової
праці. Він часто приїздив в рідне село, щоб збирати та записувати
фольклор, діалекти. Допомагав батько, молодша сестра Ольга, яка теж
пізніше обрала вчительську працю, викладала українську мову та
літературу в Писарівській загальноосвітній школі.

З 1950 року Мельничук О.С. працював в Інституті мовознавства НАН
України, а в 1961 р. став завідуючим відділу загального і слов’янського
мовознавства. Напружена виснажлива наукова праця приносила йому велике
задоволення, наукова кар’єра складалась успішно. З 1965 р. Мельничук
О.С. – доктор філологічних наук, з 1966р. – професор, незабаром
член-кореспондент АН СРСР. З 1985р. – академік Національної Академії
Наук України. Незважаючи на зайнятість, академік зустрічався з шкільними
друзями. Ворсуляк Захарій Єфремович, земляк-односельчанин, колись жив і
працював в Києві, згадував: « При зустрічі ми домовлялися заздалегідь.
Вони відбувалися вдома у Мельничука О. Все його життя було
підпорядковане науковій праці. Наукою займались дружина і син. Звичайно,
часу на відпочинок було мало». Після смерті батьків в рідному селі бував
дуже рідко. Сестра Ольга Савівна навідувалась до нього частіше. Їй він
надавав допомогу, піклувався про її здоров’я. Будучи
академіком-секретарем Відділення літератури, мови і мистецтвознавства
НАН України (1971 – 1978 рр.), головою комітету термінології при
Президії НАН України (1987 – 1992 рр.), відповідальним директором
журналу «Мовознавство» (1987 – 1993 рр.) Мельничук О.С. відзначався
великою працелюбністю і працездатністю. Він автор праць із загального
мовознавства, славістики, української, російської та інших слов’янських
мов:

«Розвиток структури слов’янського речення»(1966р.);

«Про роль мислення у формуванні структури мови» (1967р.);

«Поняття системи і структури мови в світі діалектного матеріалізму»
(1970);

«Про ґенезу індоєвропейського вокалізму» (1979р.);

« Про мову Київського літопису XII століття»(1983р.);

«Методологічні проблеми аналізу співвідношення ідеального і
матеріального в галузі мови» (1988р.);

Мельничук О.С. був відповідальним редактором і співавтором праць:

«Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» (1966р.)

«Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972р.)

«Сучасне зарубіжне мовознавство»(1983р.)

«Історична типологія слов’янських мов»(1986р.)

«Методологічні проблеми мовознавства»(1988р.) та інші

За редакцією Мельничука О.С. вийшли 1-4 томи (1982, 1985, 1989, 2003
рр.) «Етимологічного словника української мови». Мельничук О С член
редколегії і один з авторів енциклопедії «Українська мова», що вийшла
друком 2000,2004 роках. Чи не найбільша його заслуга в створенні школи
українських етимологів.

В шкільній бібліотеці НВК «ЗШ I-III с. – ДНЗ» с. Писарівки учні
користуються «Словником іншомовних слів» за редакцією
члена-кореспондента АН УРСР О.С. Мельничука 1977р. Це науково-популярне
довідкове видання, призначене для найширших кіл читачів. Всього в
словнику вміщено пояснення близько 25 тисяч слів і термінів. Статті
словника складаються зі слова –заголовка, етимологічної довідки
(пояснення походження іншомовного слова) та дефініції (визначення).
Особливо важливі статті мають розгорнутий характер.

«Мельничук О.С. зробив значний вклад в розвиток українського
мовознавства», – відзначалось в журналі «Мовознавство» №2-3 за 1997р. 19
березня 1997р. академік помер на 76 році життя. В цьому році мовознавці
відзначатимуть 90-річчя з дня народження академіка Мельничука О.С.

Мазур Семен Максимович

(голова колгоспу імені Мічуріна с. Писарівка)

З 1973 року, коли Мазур С.М. став головою колгоспу ім. Мічуріна, село
Писарівка стало йому рідним. Тут невтомно працював, будував і керував
роботою всіх підрозділів виробництва так, щоб були добрі результати.
Невпізнанно змінилось наше село саме завдяки його старанню. Тут він
живе, вийшовши в 72 — річному віці на відпочинок. Ощадливий,
ініціативний, діловий і принциповий, він користується повагою серед
жителів села. Милує око його невеличка садиба, що сам побудував. Любовно
доглянутий садок, виноградник, квітник – свідчать про те, що він
професіонал.

Семен Максимович охоче поділився спогадами, які викликали неабиякий
інтерес у нас , школярів. Адже це є новітня історія нашого села.

«Перше, що почав робити на посаді голови – будувати дороги.
Будівництво тривало напередодні зими, доводилось покривати бетон січкою,
тирсою. Нарешті магістральні напрямки були вкриті бетонним покриттям,
служать надійно й сьогодні. Далі невтомний голова взявся будувати
сучасну школу.

І цю справу завершили в рекордні строки. Спочатку будував колгосп за
власні кошти, пізніше підключились органи влади, зваживши на прохання
батьківського комітету, директора школи, голови колгоспу. Відкриття
школи відбулося 10 січня 1977 року. Учні з радістю сіли за нові парти, в
світлих оснащених кабінетах навчання стало продуктивнішим.

Голова не був байдужим до громадського життя. Займався реконструкцією
пам’ятника загиблим в роки Великою Вітчизняної війни односельчанам.

Наступним об’єктом став машинно-тракторний двір. Будували господарським
методом. Вийшов цілий комплекс: майстерні, котельня, будинок
механізаторів з харчоблоком, площадка для зберігання
сільськогосподарської техніки, зона для відпочинку механізаторів –
волейбольна площадка, душові кабіни. Паралельно будувався механізований
тік, склади для зберігання зерна. Чи не найбільшою була будова сучасного
молочно-товарного комплексу на 1000 голів худоби, яка тривала три роки
(1978 – 1980рр.). Турбувався голова про працівників. Для них
створювались найкращі умови праці і відпочинку: фізкабінети, крамнички,
телевізор, газети, журнали в кімнаті відпочинку.

У 1988р. почалось будівництво нового будинку культури, що відповідав
всім вимогам сучасності.

Не залишався голова осторонь шкільних клопотів. З метою виховання
поваги до сільськогосподарської праці та розвитку організаторських
здібностей шкільної молоді, в 1985 році був організований «Шкільний
колгосп». Учні-старшокласники набували досвіду в догляді за худобою, у
вирощуванні пшениці, цукрового буряка (5 га), картоплі (3 га), гарбузів
(5 га). За це учні в школі отримували безкоштовне харчування.

Таким чином, будівельна справа з улюбленого заняття Мазура С.М. стала
справою його життя. Він був лідером, вмів згуртувати людей, дбав про
якісне виконання робіт, не терпів нехлюйства, недбалості, хоч і не
просто бути вимогливим та принциповим.

Твердий і вольовий характер формувався змалку. Народився в селі
Загнітково 16 лютого 1933 року в селянській родині. Батько працював в
колгоспі столяром, а мати — дояркою.

До землеробської праці привчався в сім’ї. допомагав матері в полі.
Доводилося запрягати коні чи бики і бути їздовим, знав ціну праці.
Перший клас закінчив напередодні Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.
Під час окупації доводилось навчатись в тяжких умовах, але він закінчив
три класи. Тринадцятирічним почав працювати в колгоспі, щоб врятуватись
від голодної смерті, їздив з старшою сестрою на заробітки в 1946 р. і
жив деякий час у Львівській області. Після повернення в рідне село знову
пішов до школи, в четвертий клас. Закінчив 7 класів в 1952 році.

Далі навчався в технікумі, здобув професію садівника, вивчив технологію
переробки сільгосппродуктів. Працювати довелось в Хмельницькій області
на консервному заводі до призиву в армію.

Служив Семен Максимович в Прибалтиці , шофером в авіаційному полку.
Перша його нагорода в житті значок «Відмінник бойової та політичної
підготовки». Після служби повернувся на робоче місце. Навчався в
вечірній школі для робітничої молоді.

В 1960 році одружився, працював садоводом колгоспу ім. Чкалова в

с.Попелюхи Піщанського району Вінницької області. Дружина Галина
Герасимівна працювала бібліотекарем. Дбайливе ставлення до роботи,
вміння організувати колективну працю помітило керівництво і направило
Мазура С.М. на навчання в школу по підготовці голів колгоспу. Навчання
проводилось в передовому колгоспі с. Шляхова Бершадського району
Вінницької області. По закінченню підготовки працював в селі Горячівка
Крижопільського району Вінницької області заступником голови колгоспу
імені Чкалова, завідуючим молочно-товарною фермою.

Повернувся в с. Загнітків, працював завідуючим молочнотоварною фермою в
колгоспі ім. Леніна, доглядав стареньких батьків з 1967 по 1970 р.
Заочно навчався в сільськогосподарському інституті на агрономічному
факультеті і закінчив успішно в 1973 році. Керівництво Кодимського
району запропонувало посаду замісника голови колгоспу ім. Ілліча в с.
Будеях – не відмовився. З часом очолив це господарство. Але доля
розпорядилась так, що колгосп ім. Мічуріна с. Писарівка став останнім
пунктом призначення. Тут виявився його талант, прийшло визнання. По
надоях та інших показниках господарство було не нижче 3-го місця серед
16 господарств району. За сумлінну працю Мазур С.М. нагороджений орденом
«Трудового Червоного Прапора», медаллю «Ветеран праці».

Буняк Галина Захарівна

(Указом Президії Верховної Ради СРСР 26 лютого 1958 року нагороджена
орденом Леніна)

Народилась Галина Захарівна в селі Писарівка 10 вересня 1937 року в
селянській родині. В сім’ї Захарія Миколайовича та Ганни Феодосіївни
було п’ятеро дітей. Галина була наймолодшою. В родині здавна шанували
землеробську працю, дбайливо вели домашнє господарство, доглядали
садибу, городину. Діти росли працьовитими, дбайливими, охайними.
Найстаршій Дарці Захарівні виповнилось 2010 року – дев’яносто років, але
вона зберегла в пам’яті все, що довелось на довгім віку пережити до
найменших подробиць.

Важкими були роки окупації під час Великої Вітчизняної війни. До Кодими
бігла зустрічати батька з фронту і раділа його поверненню. Розповідала
про те, як сумувала за братом Миколою, що в 1948 році повернувся з армії
і раптово помер через застуду, та про голод 1946-1947рр., що настав
через засуху, про хліб, картоплю, привезену із західноукраїнських
мандрівок, яку довелось обміняти на особисті речі. Працювали всі
невтомно в місцевому колгоспі. На початку 50-х років сільське
господарство відбудували, але подальший його розвиток ішов повільно,
виробництво сільськогосподарських продуктів і сировини серйозно
відставало від потреб країни. Держава в першу чергу направляла фінансові
та матеріальні ресурси на відбудову промисловості та транспорту і не
могла виділяти достатніх коштів для сільського господарства. Власні
нагромадження колгоспів були обмежені: свою продукцію вони здавали
державі по низьких заготівельно-закупівельних цінах. Оплата праці
колгоспників залишалась низькою, виражалась в трудоднях.

В 50-ті роки розвиток сільського господарства поліпшився, збільшились
поставки селу нової техніки – тракторів, комбайнів та інших машин,
розширились посіви озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.

Частина молоді отримала можливість поїхати на освоєння цілини в
Казахстан, решта працювали в колгоспі, тут потрібні були їх сила та
завзяття. Закінчивши семирічку, Буняк Галина не роздумуючи пішла
працювати разом з подругами дояркою. Серед своїх ровесниць вона
вирізнялась відповідальним ставленням до праці, була дисциплінованою та
сумлінною. Незабаром її призначили ланковою молодіжної рільничої ланки.

В той час набув поширення рух за вирощування 500 і більше центнерів
цукрових буряків з гектара. Тисячі колгоспниць України стали
п’ятисотницями. Так ланка М.Л. Довгої з колгоспу «Шлях до комунізму»
Котовського району Одеської області в 1955 році зібрала по 606 центнер
цукрових буряків з гектара. Це був приклад для ланки Буняк Г.З. Дівчата
старанно доглядали посіви цукрових буряків, поле обробляли так, що
буряки тягнулись рядками наче віночки (фото 1.). Працювали переважно
вручну від посівної компанії до збирання врожаю, пильно стежили за
механічним розпушуванням міжрядь (фото2). Збирання врожаю теж не
обходилося без ручної праці: вантажили, супроводжували до бурякпункту.

Попри всі труднощі бажання працювати ще краще було загальним,
масовим і непідробним.

За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства Президія
Верховної Ради СРСР у 1958 році нагородила Українську РСР другим орденом
Леніна. Цієї високої нагороди удостоїлись і 15 областей республіки.
Понад 44 тис. передовиків сільського господарства отримали ордени та
медалі, а 233 майстрам землеробства і тваринництва присвоєно звання
героя Соціалістичної Праці.

Праця приносила людям велику радість і шану, була справжнім виявом
патріотизму. Буняк Галина Захарівна продовжувала сумлінно працювати в
колгоспі і в 70-ті. Не раз її запрошували на зібрання передовиків
сільськогосподарського виробництва

Кейдалюк Євгеній Іванович

(народний майстер-умілець)

Наша Кодимщина є справжньою перлиною Південного Поділля. ЇЇ краса,
народні традиції та ремесла, любов людей до творчості – найдорожчий
скарб, джерело духовної культури. Село Писарівка теж славиться народними
умільцями. Живе в селі звичайна, як і всі, але знаменита своїм талантом
не тільки в своєму районі, але й далеко за його межами, людина —
Кейдалюк Євгеній Іванович.Трудолюбивий, закоханий у дерево майстер.

Важке життя випало на його долю, як і багатьом людям того часу.
Народився у голодному 1933 р. в сім’ї селян-колгоспників. Все, що він
набув у житті, передавалось йому від діда. В свій час дід – Кейдалюк
Іван Лаврентійович – 1875р.н. славився великим майстром, столяром.
Виготовляв вози, побудував власноруч олійницю, млини, механізми для
обробки і очистки проса та інше. Техніка, порівняно з сучасною, була
примітивною, без двигунів. Все приводилось в рух вручну, за рахунок
маховиків. Дід передавав майстерність своїм синам. Одним із них був
Кейдалюк Іван Іванович, 1911р.н. Він працював у колгоспі столяром.
Бригада складалася з 3-4 чоловік. Будували господарчі будівлі: ферми,
склади, виготовляли сільгоспінвентар. Маленький Женя постійно
спілкувався у колі діда і батька, був їхнім помічником. Вони передали
йому свою любов до дерева. В 8 років хлопчик уже робив людям рамки для
фотографій, різні іграшки для своїх друзів. В 10 років батько давав
синові завдання порізати, постругати. Після роботи батько з сином
починали складати двері, вікна. Робили це все вручну , за допомогою
рубанків, фуганків, лучкової пилки і сокири.

В 4 класі на Новий Рік учень Кейдалюк Євген сконструював модель літака,
оснастив його пружним двигуном від годинника і літак по тросу літав
навкруг ялинки. Скільки було радості у його одноліток! Трохи пізніше
Женя зробив настінний годинник. Весь механізм був дерев’яний, розмір
циферблата 1м х 1м. Годинник точно показував час. Повісили його на
стінку будинку зовні. Люди йшли мимо і задивлялись. Але, звичайно, дощі
і жара вплинули на механізм. Шестерні змінили форму і годинник
зупинився. Але дитина відчула перемогу. Хлопчик з дитинства був
дизайнером, завжди щось придумував. Все було із його власної уяви і
фантазії. Жодна робота у нього не повторювалась двічі.

Дуже важкі часи випали на долю маленького майстра: війни і післявоєнні
роки, голод 1946 року. Щоб якось допомогти батькам, сестрі і меншому
брату він почав виготовляти необхідну на той час річ – ручні жорна із
каменя. На жорнах люди мололи зерно на крупи і муку, щоб не померти з
голоду. Своїми дитячими руками він знаходив в кар’єрі, за селом,
потрібний по твердості і якості камінь і тачкою возив додому. Малярським
молотком за тиждень обробляв два каменя, а потім оформляв дерево дуже
мальовничо. Підростаючи, та все більше і більше набираючи від батька
навичок, почав виготовляти більш складні речі.

В 1949 році за вказівкою райвиконкому 16-річну молодь відправили на
Донбас в гірничопромислову школу. З ними поїхав і Євген. Навчались і
практикувались на вугільній шахті в бригаді кріпильників. Після
повернення деякий час працював в місті Одеса на колишньому ливарному
заводі. Здібного підлітка помітили майстри і перевели в модельний цех,
де він виготовляв моделі з дерева для лиття. В 1953 році за направленням
відгодівельного свинокомплексу, який знаходився в селі, довелось йому
будувати на лісорозробках в Архангельській області. Там він побачив
красу і багатство російського лісу, там теж прийшлося багато дечому
навчатись з обробки деревини.

Здібності Євгенія Івановича розкривались завжди, в тому числі і в армії.
Оформляв стенди, наочну агітацію, дошки пошани, станки для тренування з
стрільби. Будучи звільненим секретарем комсомольської організації
дивізії, побудував для своїх комсомольців два танцмайданчика, за що був
відзначений вищим начальством. По натурі Євгені Іванович оптиміст,
комунікабельна, життєрадісна людина. Завжди вмів організовувати навколо
себе молодь. Був учасником художньої самодіяльності: співав, танцював,
грав на гармошці. Після служби в армії одружився. Потрібно було будувати
свій дім, і він його побудував за рік.

З дружиною Галиною Михайлівною, фельдшером села, виростили й виховали
двоє дітей: сина і дочку. Будучи вже одруженим, закінчував Одеську школу
кіномеханіків і пропрацював все своє трудове життя в рідному селі до
виходу на заслужений відпочинок. В районі був кращим працівником, має
багато грамот, подяк, відзначався на дошці пошани. В свій час, біля
будинку культури села, зробив рекламний щит «Кіно» з бігучими вогнями і
макетом першого супутника Землі, який випромінював світлові і звукові
сигнали кожен вечір. Здібності цієї людини унікальні. Він відмінно
розуміється в електротехніці, радіотехніці. Життя навчило його всьому,
до чого він проявляв цікавість і бажання. Доводилось йому також
ремонтувати і фарбувати автомобілі. Із зовсім старої речі міг зробити
«іграшку». Коли сину було 6 років, він змайстрував для нього
міні-мотоцикл з двигуном від велосипеда «Д-5». Назвали його «Ветерок».
Син підвозив старшу сестричку на ньому до школи.

На прохання керівників сільських рад довелося Євгенію Івановичу
оформляти криниці і в своєму селі, і в сусідніх селах, навіть і в інших
районах. Всього 28 криниць, причому ні одна не схожа на іншу, завдяки
багатій уяві та фантазії майстра. На прохання лісництва ставив арки в
лісових господарствах з дерева. Доводилось йому працювати одночасно із
деревом, із жестю, із металом. Коли прийшов час будувати дочці дім.
Євгеній Іванович всі свої сили і можливості реалізував тут. Ліжка,
столи, крісла, дивани і багато іншого – це результат роботи його рук і
серця.

Передав він талант і своєму сину Сергію, який прожив в місті Одеса з
сім’єю. Син застосовував свої здібності під час оформлення офісів,
аптек, лікарень, виготовлення меблів. Раптова смерть молодого
36-літнього талановитого сина здавалось би підкосила батька, але він
вистояв, не зламався, і все завдяки праці. Майстер знаходить в собі сили
знову зайнятись своєю улюбленою справою, доступною тільки його рукам і
серцю. Він і понині радує своїх односельчан цікавими роботами. Весь час
його опорою і порадницею є дружина.

Український народ талановитий, в нього не просте минуле, але хочеться
вірити, що в нього буде ще краще майбутнє.

Вірю, що життя в Україні, а, отже, і на теренах рідної Одещини, досягне
прогресивно-цивілізованого рівня, який відповідатиме гуманістичній
природі людини. Але це буде, на мою думку, тоді, коли високому рівню
розвитку економіки відповідатиме високий рівень світогляду та культури
українського народу.

PAGE

Похожие записи