УРОК

Леся Українка і Севастополь

Мета: створити в уяві учнів образ Лесі Українки як особистості та
підґрунтя до адекватного сприйняття поезії Лесі Українки, розвивати
уяву, навички аналізу, логічного та образного мислення, виховувати
почуття гідності та любові до своєї малої батьківщини

Місце проведення: бібліотека ім. Купріна у Балаклаві

Оформлення: учні сідають у коло, на столах розкладені папки з архівними
документами бібліотеки, фотокартки Севастополя і Балаклави кінця ХІХ ст.
та пам’ятників Лесі Українці в світі, збірки творів Лесі Українки

Гості: скульптор пам’ятника в Балаклаві В.Суханов, працівники бібліотеки

Хід зустрічі

І.Вступне слово вчителя

Сьогодні мені хочеться згадати ще про одну точку на карті Криму, де
перебувала Леся Українка – це наша Балаклава.

Балаклава – містечко неповторної краси, де зійшлися разом гори, скелі й
море. Стародавні греки, а пізніше візантійці, називали його Сюмболон,
генуезці – Чембало, турки – Баликая, а Леся ступила вже на землю
сучасної нам Балаклави, де довгі роки радянського тоталітаризму тримали
за колючкою шматок землі, пов’язаний з історією перебування на ній
митця світового рівня, жінки, яка на свої тендітні плечі завдала ваготу
високого Імені – Українка.

Увійти у безсмертя людина може двома шляхами; створивши або велике Зло,
або велике Добро. Та імена тих і інших пам’ятають цілі покоління: Понтій
Пилат і Ісус, Торквемадо і Галілей, Микола I і Шевченко, Сталін і
Довженко…

Але, як сказала Леся Українка, „завжди терновий вінець буде кращим, ніж
царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний;
так з передвіку було і так буде довіку, поки житимуть люди і поки
ростуть терни”

Зерна Лесиної поезії, її палкої душі не зникли безслідно, а проросли в
одних хвилюючими спогадами й глибокими роздумами, в інших – новою
поезією та творчим поривом, у більшості – у пам’ятниках та музейних
меморіалах.

У 2004 році з’явилося ще одне місце на Лесиній карті, що логічно
продовжило історію перебування письменниці у Криму — було відкрито
пам’ятник Лесі в Балаклаві.

Наше завдання – дослідити, як справжній творець у мистецтві розкриває в
геніальній постаті Лесі Українки особливі грані та відтінки і створює
неповторний образ.

ІІ. Робота з архівними матеріалами про перебування Лесі Українки в
Балаклаві, історії створення її пам’ятників у світі.

Учні знайомляться з документами, статтями газет і журналів. Кожен має
можливість виписати щось цікаве для себе. Особливу увагу учні та вчитель
звертають на вірші, створені в цей період, виразно зачитують їх,
знаходячи у збірнику, намагаються пояснити, як образний світ того чи
іншого вірша може бути пов’язаний із особистісним життям поетеси.
Шляхом аналізу поезій учні створюють уявлення про настрої та риси
характеру поетеси.

ІІІ. Виступ працівника бібліотеки

(Під час розповіді учні роздивляються фотокартки самої Лесі Українки,
порівнюють їх з фотокартками пам’ятників, письмово створюють
узагальнювальну таблицю „Пам’ятники-образи Лесі Українки в світі”)

Географія пам’ятників-образів Лесі Українки велика: від грузинського
міста Сурамі через всю Україну і до далеких канадських Клівленда та
Саскуту та італійського Сан-Ремо.

Гірко, але перший пам’ятник Лесі поставлено у 1952 році не на
українській землі, а на грузинській, у м. Сурамі – останній земній її
оселі, звідки вона пішла у безсмертя. Тамара Абакалія зробила його із
рожевого табориту, намагаючись передати тендітність Лесиного тіла й силу
та могутність душі.

Звичні стереотипні визначення Л. Українки як великої, видатної та
геніальної для скульптора мертві та безкрилі. Необхідно створити образ,
передати його сутність

За свідченнями учасників, Леся Українка була невеличкого зросту,
схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й
вроди взагалі – не мала, бо й той чар свіжості, що бачимо на деяких
фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів’явши передчасно зник
без вороття. Отже, зовнішні, фізичні дані – не давали матеріалу, тим
більше для пам’ятника, що мусить мати елемент монументальності.

Автору пам’ятника у Клівленді пощастило розкрити і показати чоловічу
суть Лесі: вічний сенс постаті й справжнє єство особистості як
письменника й людини. Леся Українка в цім монументі – не йде, а гряде,
як непереможна правда, як необорна, неуникненна неминучість. У постаті
від „фізики” залишилися – хіба антично-прекрасна голова Лесі з її
високим чолом Атени-Софії та ще той біль, що горів у ній завжди і що
супроводив і підкреслював урочистий тріумф її Духа.

Над ледве проступаючим, скоріше відгадуванням, аніж присутнім, тілом –
ледь-ледь еллінізовані, прості шати, намічений старогрецький меандрів
взір та звичайна собі загортка на плечах – і вже не доба перелому XIX-XX
ст., не сучасниця Коцюбинського й Олеся, не схорована донька Олени
Пілки, а мешканка вершин і вічності, повноправна громадянка Олімпу!

Так Михайло Черешньовський відкрив і розкрив суть Лесі-олімпійки,
Лесі-класика в глибиннім, а не історично-літературнім значенні цього
слова.

Міцно вкарбувалося ім’я славетної Дочки Прометея в історію Волині. Кожен
лучанин шанує співачку досвітних огнів і знає її творчість. Саме тому
ім’ям поетеси названо багато культурних і навчальних споруд, зокрема
Волинський державний університет, у приміщенні якого у 1985 р. відкрито
її музей. На честь славетної землячки названо центральну вулицю, парк
культури і відпочинку – улюблений куточок усіх лучан.

А сам пам’ятник було спорудовано в 1977 р. Цей пам’ятнмк, вилитий із
бронзи. Автори цього мистецького витвору – скульптори Н.Німенко та
М.Обезнюк. Митцям вдалось глибоко розкрити образ Лесі як людини
незбореного духу, мужньої і ніжної водночас. ЇЇ струнка постать гордо
височить, непохитно стоячи на гранітному постаменті, вражає
бездоганністью людської особистості, прагненням злетіти до найвищої
мети, людського устремління до кращого майбутнього. Дочка Прометея
тримає у руці книжку, що навіки зостанеться з Лесею, її порадницю й
приятельку, джерело натхнення, її життя. Обличчя – відкрите, щире,
спокійне, а погляд – спрямований у вічність.

Та особливим буйноцвіттям обернувся образ Лесі Українки у творчості
скульпторки Галини Кальченко. Любов і захоплення Лесею Українкою не
покидали видатну майстриню впродовж усього її життя. Не випадково на
запитання одного письменника: „З чого почалася скульпторка Г.
Кальченко?” – була відповідь коротка й впевнена: „З Лесі Українки!”
Вперше одраз великої поетеси Галина спробувала відтворити на третьому
курсі Київського державного художнього інституту. Перед студентами було
поставлено завдання – розробити модель пам’ятника Лесі до 80-річчя від
дня її народження. Робота заполонила студентку. Вона зробила п’ять
варіантів моделі.

У цих перших спробах Г. Кальченко ще не наважується відійти від
фотографії, занадто детально проробляє обличчя, одяг. Дається взнаки
недостатній досвід відбору головного. Але скульптурка вже вносить своє
особисте розуміння духовного світу героїні, опромінює риси її обличчя
натхненням, прагне передати поетичність, піднесеність образу.

По закінченні інституту та аспірантури художниця виконує мармуровий
портрет Лесі, який нині – в Державному музеї українського образотворчого
мистецтва у Києві.

Згодом з-під різця Галини Никифорівни постала зовсім інша Леся – нова,
навіть незвичайна. Нікому досі не пощастило показати поетесу такою, якою
сприймали її сучасники: Вишуканою і разом з тим сильною, жіночною і
водночас мужньою. Така приходить вона до нас через свою поезію – болюче
прекрасна, незалежна й ніжна. Галина Кальченко безнастанно творила свою
Лесю, відкриваючи для себе і людей нові й нові грані безмежно глибокої
душі поетеси, її героїчної вдачі. Робила пам’ятники, станові статуї,
портрети, барельєфи, меморіальні дошки, медалі.

У літературно-меморіальному музеї Л. У. в Києві „оселилася” мармурова
Леся, яку авторка назвала „Стояла я і слухала весну”. Г.Никифорівна
якось сказала: „я творила не хвору і немічну Ларису Косач, а Лесю
Українку”. Леся! Струнка, тендітна й чарівна. Вона гінко стоїть,
прислухаючись до мрійної мелодії весни. Погляд ледь примружених очей
лине в далечінь. Ліва рука чайкою злетіла до плеча. А свіжий сильний
вітер підхопив край пелерини, обвіяв обличчя прохолодою, обійняв
тендітну постать жінки, крізь той вітер, здається вчуваєш слова її вірша
„Стояла я і слухала весну”.

(Учениця, підготовлена заздалегідь, виразно зачитує вірш.

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла)

Статуя „Думи мої” (1971 р.) також у музеї на вулиці Сакса ганського у
Києві. Поетеса стоїть спокійно, поза статична, постать гранично
узагальнена, побудована чіткими уповільненими ритмами форм. Леся наче
зупинилась в зажурі, трохи нахиливши свою горду, гарну голову. Художниця
залишає невідшліфованою постать, одяг, прикраси, роблячи тільки натяк на
плахту, вишивку на сорочці, низку коралів. Силует постаті чіткий,
лаконічний, тому увага глядача зосереджується насамперед на обличчі.

l n v x

N

P

`

l n

P

h

h

h

„J

^„J

gdUmr

„J

^„J

gdUmr

страждання, очі застигли в шумовинні, чітко окреслені вуста міцно
стулені. Ледь-ледь помітна гра світла й тіней підсилює психологічну
виразність твору.

Г. Кальченко писала в Щоденнику, що і в творчих пошуках біля своїх Лесь
промовляла до них Лесиними Таки ж словами: „О боже Духа! Дай іншу душу
творові моєму або мою від мене відбери”. У ньому пристрасність,
мужність. Благородство. Це вже не юна Леся, що „Слухала весну”, а зріла
жінка, борець, мислитель. „Я прагнула передати весь драматизм великої
Лесі, життя якої стало взірцем надлюдської стійкості та мужності”.

Коли Кальченко працювала над пам’ятником, що височить нині н площі імені
Лесі Українки в Києві, їй особливо часто закидали, що її Леся позбавлена
ознак фізичної недуги. Так, поетеса була невиліковно хвора, але
скульптурка творила образ людини, яка сама про себе писала:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

Чи думка й пісня кволі?

А висновок такий: „..Лесяповинна бути прекрасною, як її поезія, бо ж
сама була людиною неповторної духовної краси. Так і тільки так – йти від
поезії в пошуках образу поетеси. Бо поезія – то душа поета, в ній вся
сила почуттів ,краса думок й багатства. „Підтримку своїм думкам
художниця знайшла в Андрія Малишка:

Я не бачив тебе недужою

І не чув про жалі і втому,

Серед літа ідеш із руками

На Вкраїну до свого дому…

В українській скульптурі ми не знайдемо жодного прикладу такої вірності
образові, яку засвідчила Г.Кальченко своєю працею над пам’ятниками
Л.Українці.

ІV. Робота з укладеною таблицею

Після виступу бібліотекаря, учні можуть задавати питання, декілька
хвилин ділитися своїми враженнями. Після цього вони показують створені
таблиці і починають малювати на великому аркуші єдину узагальнювальну
таблицю, яку потім подарують бібліотеці.

V. Доповіді 3 учнів – три періоди в житті Лесі Українки, пов’язані із
Балаклавою

Доповіді учні складають після роботи з архівними матеріалами бібліотеки

1 учень: Про Балаклавський період Лесі Українки у наукових та
періодичних джерелах сказано не так вже й багато: зустріч могла б
статися ще у 1890 році, коли за порадою київського лікаря Павловського
мати повезла юну поетесу на лікування грязями та купання в Євпаторію;
потім була невеличка подорож до Бахчисарая, Ялти, з заїздом до
Севастополя, де Леся милувалася куточками Приморського бульвару.

2 учень: Йшли роки у пошуках зцілення на різних курортах, далеких від
Криму. А от у березні 1907 року Лесі Українка разом зі своїм товаришем
Климентієм Квіткою знов потрапляє до Севастополя. Друзі зупиняються в
готелі „Війцель” і мріють відвідати Балаклаву, про яку так багато чули.
Лікар категорично не радить цього робити, і він не помиляється. Прямуючи
до Ялти, подорожні дійсно побачили над Балаклавою хуртовину, що
починалась. Тож мрія не здійснилася.

3 учень: Втретє до Севастополя Лесю привела дорога у серпні 1907 року.
36-річна поетеса після недовгого перебування в готелі „Кіст” за порадою
лікаря прямує на весь виноградний сезон до Балаклави, і знову з
Климентієм Квіткою.

Учитель: Немає сумнівів, що Лариса Петрівна на все подальше життя була
полонена чарівністю цього заповідного і романтичного куточка,
неповторного красотою природи і овіяного легендами, що сягають углиб
тисячоліть. На березі бухти, схожої на античну амфору, неначе ожили
перед нею улюблені з юних літ герої давньогрецької міфології, які стали
персонажами її поезії та драматургії.

Але таке враження від Балаклави не первинне. Коли Леся, вже
зареєструвавши у севастопольському градоначальстві шлюб, і з набувшим
статусу чоловіка Климентієм, приїхали до Балаклави вона їм не
сподобалася зовсім. На початку століття Балаклава була дуже живим,
рухливим містом: бібліотека, магазини, театр, натовп
відпочивальників. У пошуках спокою та тиші Леся з Климентієм у перший
день перебування в Балаклаві були розчаровані побаченим.

Письменниця напружено працює. З’являються вірші „За горою блискавиці”,
„Народ пророкові”. (3 учні виразно читають ці вірші)

Геніальне обдарування Українки дедалі більше виривалось з тісних рамок
власне поезії. Владно манила до себе ширшим простором драматургія, де з
кожним новим твором авторка стверджувалася як майстер віршованої драми.
У Балаклаві працює вона над драматичною поемою „Руфін і Прісцілла”,
драматичним етюдом „Йоганна, жінка Хусова”, надсилає кореспонденцію до
газет і журналів, переробляє драму „У пущі”.

Минуло майже 100 років з того часу. Деякі подробиці візиту Лесі
залишилися для балаклавців непізнаними та й сама вона тривалий час була
далекою та чужою. Але тепер все зовсім по-іншому…

Як пише сучасний поет І.Левченко, знову Леся Українка з’явилася у
Балаклаві на площі Першого Травня і залишилася там назавжди…

Ти, Лесю, удруге у нас в Балаклаві.

Прийшла, щоб лишитися тут назавжди.

У променях вічної пам’яті й слави

Твої на землі цій священній сліди.

Ти дихаєш з нами цим простором синім.

І древня Чембало спів слухає твій.

Відлунює він на Поділлі, Волині,

По всій Україні лунає моїй.

Рішення про увічнення образу поетеси було прийнято ще два роки тому, а
робота над ним була покладена на севастопольського скульптора Володимира
Суханова, члена творчого об’єднання „Мистецький шлях”, заслуженого
скульптора України, який виборов грант в 200 тисяч гривень.

VІ. Бесіда зі скульптором В.Сухановим

В.Суханов: Було запропоновано робити погруддя поетеси. Але після довгих
пошуків скульптор дійшов висновку, що для того щоб передати характер та
душевний стан такої людини, як Леся, треба робити пів фігуру. Спочатку
це викликало спротив долучених до роботи людей: „не ясно де стоїть Леся:
чи в морі, чи де?”. Та побачивши перероблений макет вони погодилися з
тим, що це дійсно вірний варіант. Схожого пам’ятника – немає. Саме у
півфігурі дійсно відчуваєш усю велич духу Лесі Українки. Однак, були й
роздуми іншого плану: робити Лесю молодою дівчиною, чи вже зрілою
жінкою? Мною було проштудійовано багато літератури про письменницю,
спогадів про неї, про особливі риси її характеру, звички, про її візит
до Балаклави. На щастя, збереглося і дуже багато фотоматеріалів з життя.
Все це створило в моїй уяві образ 36-річної Українки, саме такої, якою
вона приїжджала до Балаклави.

Почалися пошуки остаточного вигляду фігури. Було зроблено десятки
глиняних та гіпсових фігурок: Леся з квітами, з книгою, з олівцем,
по-різному зодягнена… відпрацьовувалася кожна деталь. Я навіть жив у
своїй майстерні, пробуджуючись іноді вночі і починаючи творити. Потім я
виставив всі свої фігурки в лінію та почав придивлятися, яка з них
викликає почуття сили і міцності духу, яка створює уявлення реальної
Лесі. Деякі скульптори одразу починають робити „начисто”. Тоді робота
виходить такою, яка вийде. Для мене ж важливим було не загубити жодної
деталі, створити образ, який був би рідним для кожного балаклавця, а це
н е так уж і легко. Пошуки тривали декілька місяців і от образ було
знайдено.

Створивши 5 макетів площі, пройшовши через низку непростих дебатів, було
визначене місце для пам’ятника – площа Першого Травня, і матеріал –
мармур. Саме мармур – тонкий і прозорий, створював можливість передати
летючу душу дочки Прометея і лицарський погляд „поетки рісорджименто”.

На питання, чому обрали не пропонований крупнозернистий турецький
мармур, а дуже дорогий італійський, скульптор Володимир Суханов
відповів: „Я прийняв таке рішення через якість каменя. Турецький мармур
має більш крупне зерно, тому випрацьовувати на ньому дрібні деталі
неможливо. Завдяки використанню італійського мармуру ми змогли зробити
навіть кісточку на руці, кожну вію. І хоча цей камінь не такий
білосніжний, та зберігається він довше: приблизно 700 років”.

Коли всі організаційні моменти було вирішено, прийшов час для напруженої
праці терміном півроку: створений макет пам’ятника в повний розмір було
відформовано, залито гіпсом та перевезено з маленької майстерні до
великого цеху Балаклавського рудоуправління, де я з помічниками почав
міліметр за міліметром відпрацьовувати кожну деталь… і ось вона –
Леся. Дивиться кудись далеко, замислившись над життям, роботою, долею…
в руці аркуш паперу, на якому навіть можна прочитати щойно народжені
рядки…

Учитель: Відкриття пам’ятника 3 вересня 2004 року було пов’язане з
урочистостями на честь 2500-річчя міста, на якому зібралися представники
різних гілок влади, громадських організацій, творча інтелігенція,
шанувальники творчості Українки. Щойно встановлений пам’ятник було в
цей день освячено благочинним Севастопольського округа Отцем
Володимиром. Біля пам’ятника прозвучало багато теплих слів. Так
директор ялтинського музею Лесі Українки Олена Газізова привітала
балаклавців, зазначивши що в Ялті місце, де розташовано пам’ятник Лесі,
стало святим для всіх ялтинців. „Проходячи повз нього, вони кажуть: — це
наша Леся. Сьогодні до вас прийшла ваша Леся і я щиро вітаю вас з цією
подією. Замкнулася дуга, і ми стали воістину містами-побратимами.”

Після офіційної частини всі присутні поринули до глибин Лесиного слова,
навіть доторкнулися до її душі, почувши рядки творів написаних саме в
„балаклавський період”. Здається, з того дня в серцях кожного
балаклавця дійсно живе своя Леся.

Учні задають свої питання скульпторові.

VІІ. Підсумковий етап роботи

Учитель пропонує учням скласти макет стінної газети „Леся Українка
очами митців-скульпторів.

Похожие записи