Культорологічний аспект змісту національної освіти України

Українська держава вступила в епоху постіндустріального та
інформаційного суспільства, яке висуває перед людством у ХХІ столітті
нові проблеми, що не може не відбиватися на стані розвитку освіти, яка
потребує суттєвого оновлення і реформування. Як зазначено у важливому
державному документі «Стратегія реформування освіти в Україні»,
розробленому за підтримки Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй
і виданому Міністерством освіти і наук України, «зміст освіти сьогодні
не достатньо відповідає потребам суспільства та ринку праці, не
спрямований на набуття необхідних життєвих компетентностей» [2, с.13].
Саме компетентнісно-орієнтований підхід до формування змісту освіти став
концептуальним орієнтиром шкіл за рубежем. Тому Україна, яка зазначено у
Національній доктрині розвитку освіти України, «забезпечення доступності
здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та подальше
утвердження її національного характеру» [3, с.12]. Нині відбувається
переорієнтація на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її
конкурентності в європейському та освітніх просторах, виховання молоді.
що буде захищеною на ринку праці, здатної роботи особистісний
духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, вміння, навички, що
трансформуються у життєві компетентності. Отже, енциклопедичний підхід
до навчання і виховання молоді переходить у компетентнісний. Тому
найбільш актуальними стають проблеми виховання підростаючого покоління,
підготовка його до життя.

Останнім часом у зв’язку із входженням України в Болонський процес
починають говорити про глобалізацію українського суспільства в
європейський культурний простір. Але процес глобалізації не забезпечує і
не нівелює розвиток етнічних і національних особливостей народу а,
навпаки, стримує всебічний розвиток етнічного і національного у кожній
культурі. Науковці, аналізуючи перспективи розвитку світових
цивілізацій, прогнозують у ХХІ столітті звертання інтересу до етносів та
їхніх культур, поворот у постіндустріальному та інформаційному
суспільстві до людинознавчого аспекту пізнання світу. Як зазначає
науковець Л.Такар, в умовах наростаючої глобалізації в національних
державах починає діяти тенденція, спрямована на захист свого
етнокультурного і мовного простору [12].

Отже, вступаючи у Болонський процес, ми повинні дбати не лише про
застосування і запозичення найпередовіших культурно-освітніх технологій
Європи, адже Болонський процес – «це не просте копіювання, не стирання
національних традицій, а запозичення кращих рис з однієї систем освіти і
перенесення їх на свої національні терени… Одночасно необхідно внести
у європейську скарбницю свої, українські самобутні національні і
загальнолюдські культурні, освітні, технологічні цінності», — зазначає
дидакт О.Савченко [9, с. 117]. Таким чином, не глобалізація, а
заглиблення у самобутні національні корені своєї освіти має бути
пріоритетним у розбудові освітньої системи України.

Отже, будівництво національної школи залишається стратегічним напрямом
розвитку нашої освіти у ХХІ столітті. Це чітко визначено і в
Національній доктрині розвитку освіти України, прийнятій у 2002 році.
Але ми якось боязко говоримо про будівництво національної школи в
Україні, в основі функціонування якої має бути національна ідея,
формування національної свідомості підростаючого покоління, його високих
громадянських почуттів. Вважаємо, що це питання є досить актуальним в
освіті. Над ним розмірковує відомий педагог, директор Українського
гуманітарного ліцею КНУ ім. Тараса.Шевченка Галина Сизоненко: «…
виросло кілька поколінь, повністю відчужених від української духовності.
більше того, вони не знають і не шанують українську виросло кілька
поколінь, повністю відчужених від української духовності. більше того,
вони не знають і не шанують українську історію, звичаї, мораль свого
народу, бо українські національні традиції зникли зі способу життя, зі
шкільної освіти і виховання. Виживе найсильніший – ось девіз, який
безкінечно насаджується як норма сучасного життя, що ні до духовності,
ні до моралі, ні до історичного смислу державно-національного життя
відношення не має» [10, с.106]. Тому вважаємо, що виховання юного
покоління на багатих культурних цінностях українського народу має
першочергове значення.

Пріоритет національного виховання у сучасній школі чітко визначив
Президент В.Ющенко у своєму виступі в Полтаві на травневому освітньому
форумі 2005 року та в Указі від 4 липня 2005 року «Про невідкладні
заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні»,
закликавши до «докорінного поліпшення виховної роботи з дітьми,
учнівською та студентською молоддю на основі традицій і звичаїв
українського народу, вивчення його історичної та культурної спадщини,
формування у підростаючого покоління високої патріотичної свідомості…»
[7, с. 24].

Про це ж говорив і Міністр освіти і науки України С.Ніколаєнко у своїй
доповіді «Освіта і інноваційному поступі суспільства» на підсумковій
колегії МОН України 17 серпня 2006 року, окресливши нові завдання
сучасної школи, серед яких — «виховання гідного громадянина своєї
країни, який усвідомлює сою належність до неї та пишається цим, розуміє
свою землю, мову і культуру, дбає про її поступ і готовий до оборони її
від чужих посягань» [4].

Ці проблеми не нові для нашого суспільства. Їх теоретичне і практичне
обґрунтування розробили у ХІХ та на початку ХХ ст. класики нашої
педагогіки – К.Ушинський та С.Русова, проголосивши ідею народного
виховання, яка формує національну психологію людини [13, с.268]. Так,
Софія Русова підкреслювала, що потрібно пов’язувати виховання з
історичними традиціями свого народу, дитина зможе по-справжньому
поважати культурні і національні здобутки інших народів, якщо вона
глибоко проникає в духовну скарбницю свого народу [8, с.218]. Ці
міркування наших відомих педагогів мають велике актуальне значення для
розбудови сучасної школи України.

Зупинимося на одній із важливих сучасних освітніх проблем – забезпечення
культурологічного /українського/ аспекту змісту національної освіти в
Україні.

Кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст. став новим етапом у
функціонуванні освітньої системи України. Позбавившись впливу
тоталітарної системи, Україна почала розбудовувати незалежну державу.
З’явились нові віяння в українській освіті, що пов’язані з призабутими
народними традиціями. Саме тоді в навчальних планах шкіл з’явився новий
предмет – народознавство, який з відкриттям Науково-дослідного інституту
українознавства переріс в українознавство. Почали викладатися такі уроки
українознавства і в Сквирському ліцеї. Вони перетворились у справжні
свята, на них діти разом з учителями відкривали для себе скарби рідної
призабутої культури. У школах з’явилися вишиті рушники, відкривалися
світлиці, учні заспівали народних пісень.

У 1995 році на колегії Міністерства освіти, коли обговорювалися
концептуальні засоби гуманітарної освіти України, було прийнято важливу
постанову про обов’язкове введення у школах інтегрованого курсу
«Українознавство», а в 1998 році Кабінет Міністрів своєю постановою
затвердив цей навчальний предмет в Державних освітніх стандартах.

Українознавство – це не звичайний навчальний предмет, а інтегрований
курс, який використовує здобутки всіх гуманітарних, суспільних та
природних наук і відіграє вирішальну роль у формуванні національної
самосвідомості школярів. Він дає систему знань про Україну і світове
українство в їх цілісності, на що не спроможний жоден предмет у школі.
Він є філософією буття українського народу, «архітектором держави», як
підкреслює академік П.П.Кононенко. Отже, зазначений предмет повинен
викладатися окремим у всіх класах, а українознавчий аспект повинен
пронизувати викладання усіх предметів у школі [1, с.10]. Українознавство
стало філософією освітньої системи багатьох навчальних закладів в
Україні. Приємно було спостерігати, як представники обласного інституту
післядипломної освіти педагогічних кадрів піднесли на ХІV Міжнародному
компресі «Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в
освіті» (жовтень 2006 р.) Міністру освіти і науки України С.Ніколаєнко
розкішно оформлену книгу «Українознавство в системі освіти Буковини». В
Українському гуманітарному ліцеї при Київському національному
університеті ім. Тараса Шевченка (директор Г.С.Сизоненко), де
українознавство стало основою навчально-виховного процесу, успішно
запроваджується найновіші освітні інноваційні технології. А заслужений
учитель України, директор Львівської української гімназії Галина
Лопушанська з болем розповідає про те, що наші діти більше знають про
Малайзію чи Бермуди, ніж про українську культуру. Тому вони в гімназії
зберегли викладання українознавства, бо воно дає учням всебічні знання і
виховує дитину [2, с. 149 — 150].

Але, як не дивно, цей предмет поступово став зникати з Державних
освітніх стандартів, базових навчальних планів і зовсім не згадується у
Державному освітньому стандарті для 12-річної школи (5 – 12 класи). Не
відцуралися його лише учителі — ентузіасти в різних областях України,
керівники навчальних закладів, які розуміють важливість цього предмета
для формування творчо розвиненої особистості, національної свідомості
учнів та розвитку української національної школи. Переконливу крапку у
надуманих дискусіях про цей предмет поставив історик-науковець Л. Токар
у статті «Українознавство в системі наук і навчальних дисциплін» на
сторінках газети «Освіта України» в 2003 році [12].

?????I? народознавства (українознавства) в школі. Цей предмет, уведений
до шкільних програм у 90-х роках ХХ ст. (а тепер, на жаль, практично
вилучений зі шкільних програм), був улюбленим предметом учителів,
сердечно і щиро сприймався старшим поколінням українських родин, бо
відповідав на основі життєві питання: хто ми і звідки, які цінності
нашого роду і народу, яка наша місія у світі. Сьогодні, на жаль,
народознавство (українознавство) у багатьох школах тримається на
ентузіазмі окремих учителів-патріотів. Вважаю, що цей предмет потрібно
вивчати не менш серйозно, ніж звичайні для всіх математику, фізику,
мови, бо для повноцінного розвитку особистості, ідентифікації себе як
свідомого українця, патріота своєї держави, народознавство
(українознавство) потрібне, як повітря» [14, с.99].

На початку ХХІ ст. почали розроблятися Державні освітні стандарти для
учнів 1-4 класів 12-річної школи. І тут закономірно виникла проблема з
введенням культурологічного предмета українознавство в початковій школі,
де не вивчалася навіть історія, бо потрібно було посилити гуманітарний
аспект навчання і виховання. Ідея прекрасна, досвід викладання такого
предмета був уже у багатьох школах, а Інститутом українознавства при
Міністерстві освіти і науки України розроблено концепцію викладання
такого предмета. Придумали йому назву «Я і Україна». Але втілили цей
задум, на нашу думку, не зовсім правильно, ліквідувавши освітні галузі
«Природознавство» і «Суспільствознавство», з’єднавши їх в одну «Людина і
світ». Унаслідок цього у чотирьох розроблених програмах з курсу «Я і
Україна» дуже мало матеріалу про Україну, а переважає матеріал
загальнонаукового значення з природознавства, який взятий із попередніх
програм і підручників про навколишній світ, довкілля і природу. Укладачі
цих програм, бачачи, що матеріал програм і підручників не відповідає
назві курсу «Я і Україна», дібрали нові назви предметам із цього курсу:
«Я і природа», «Я і суспільство». Ці назви уже з’явилися у класних
журналах. Але, мабуть, не так потрібно розуміти особистісно орієнтоване
навчання, а то ще з’являться предмети «Я і математика», «Я і література»
(такі вислови можуть бути назвами учнівських творів, а не назвами
навчальних предметів) [6, с.170-207]. Вважаємо, що виходом їх цієї
неприємної ситуації є відновлення старої освітньої галузі у початковій
ланці освіти («Природознавство»), яка представляється такими предметами,
як «Навколишній світ» (1-2 кл.) та «Природознавство» (3-4 кл.). А в
освітню галузь «Суспільствознавство» потрібно ввести предмет «Я і
Україна», який розробити на культурологічній, а не на природознавчій
основі.

Після ведення у початковій школі курсу «Я і Україна» у педагогічної
громадськості виникла думка продовжити цей курс як важливий і актуальний
для розвитку сучасної національної школи в Україні під назвою «Моя
Україна». Це б сприяло підвищенню рівня освіти до рівня цивілізованих
країн, у яких вивчаються подібні курси («Вітчизнознавство» в Болгарії,
«Рідне Підмосков’я» в Росії).

Постає питання: а де ж взяти години для його викладання у основній і
старшій школі? Години можна знайти, якщо є бажання. Адже ж знаходяться
години для вивчення «Громадянського виховання», хоча в школах вивчається
«Правознавство» [6, с.179-184]. У 5-6 класах можна було б зняти досить
складний і непотрібний пропедевтичний курс «Природознавство», адже такий
курс вивчається у 3-4 класах. А в 7-9 класах його можна було б ввести
замість «Основ безпеки життєдіяльності» (досить ознайомити учнів 1-6
класів із матеріалами цього курсу, тим паче, саме діти його засвоюють
успішніше, а в наступних класах він закріплювався б на уроках біології
та фізкультури). У старших класах, де реалізується профільне навчання,
ці години відшукати легше. Впевнені, що народознавство потрібно вивчати
у старших класах і що цей предмет не повторює курс історії. Наведемо для
прикладу лише кілька складніших тем, які осилити можуть лише
старшокласники і які не вивчаються на уроках з інших предметів: витоки
українського етносу, його переростання у політичну націю, яка творить
державу; національна ідея і формування національної свідомості,
ментальності українського народу; українська діаспора і світове
українство; стародавні українські символи і український орнамент;
Україна серед світових цивілізацій (феномен Трипілля); походження
українських топонімів, гідронімів, омонімів та етнонімів; український
родовід, своєрідна українська міфологія і демонологія; мова як
генетичний код народу; особливості українського довкілля та його вплив
на формування психології українського народу тощо.

Якими збідненими недоучками вийдуть у світ зі стін школи наші
випускники, якщо у них відібрати (а він відбирається) цей пласт нашої
культури. Отак і виростають безбатченки, які не знають походження свого
народу, яку державу ми будуємо, яка наша місія у світі. Таким людям
недорога рідна земля, вони спокійно її залишають і їдуть за кордон.

У сучасній українській школі потрібно більше вводити профільні
українознавчі спецкурси і факультативні заняття. Наведемо лише деякі
назви таких спецкурсів, які успішно випробувані уже в школах: «Україна в
колі світових цивілізацій». «Феномен Трипілля у світовій культурі»,
«Особливості менталітету українського народу» (у гуманітарному профілі),
«Мова як генетичний код народу», «Праукраїнська міфологія і демонологія»
(у філологічному профілі), «Особливості стародавньої аграрної культури
українців», «Роль украї нських вчених у дослідженні загадкових явищ
природи» (у природничому профілі), «Магічні числа у свідомості наших
предків» (у математичному профілі).

А тепер розглянемо, як забезпечується викладання у школі таких важливих
предметів з культурологічного циклу, як історія України та українська
література. Складається враження, що під час складання типових планів
для загальноосвітніх шкіл їх укладачі забувають, що всі випускники мають
державну підсумкову атестацію з історії України. То для чого ж їм
пропонують лише одну годину з цього навіть у 12-річній школі? А щодо
змістового наповнення програм і підручників з історії, то дивує те, що
лише на десятому році незалежності насмілилися заговорити про те з
учнями, що у нас були зародки державності ще до Київської Русі (Антське
царство), а на шістнадцятому році незалежності Україну нарешті в
підручнику з історії стародавнього світу введи в коло світових
цивілізацій, отже, визнали, що Трипілля – це не лише археологічна
культура, а й цивілізація, адже тут археологи розкопали найбільші міста
у світі, а лінгвісти і палеографи (М.Суслопаров, В.Даниленко, А.Кифішин)
розшифрували зразки писемності. Можна назвати лише декілька
фундаментальних праць про трипільську цивілізацію, які вийшли останнім
часом: «Трипільська цивілізація» Ю.Відейка (К., 2002), «Трипільська
цивілізація у спадщині України: Конференція, присвячена 110-річчю
відкриття трипільської культури» (К., 2003), «Трипілля і українська
мова» С.Губерначука (К., 2005), «Кам’яна Могила» А.Кифішина (К., 2000),
«Розшифрування протоіндоєвропейскої трипільської писемності» Ю.Мосенкіса
(К., 2006), «Міста сонця» В.Мицика (К., 1993), «Психологія українського
народу» О.Губка (К., 2003), та ін. Чому ж нові наукові дані з цих книг
так повільно вводяться у наші підручники, довідники, енциклопедії?

На краще місце у Державному освітньому стандарті для 12-річної школи
(5-12 класи) відводяться і українській літературі. На вивчення такого
важливого предмета для формування світогляду школярів у 10-12 класах, де
вивчається історії української літератури, виділено лише по 2 години.
Справжній філолог скаже, що за такої кількості годин (а нещодавно у
старших класах виділялося на цей предмет по 4 години) не можна
забезпечити текстуальне вивчення творів наших письменників-класиків. То
яке ж це вивчення літератури? І це так ми вдосконалюємо навчальні плани,
що раніше вони були досконаліші?

Не краща справа і з профільним навчанням з української літератури. Якщо
з інших предметів чітко спостерігається збільшення кількості годин на
академічному і профільному рівні викладання, то з української літератури
чомусь на рівні стандарту і академічному рівні однакова кількість годин.
От як ми врізаємо години на засвоєння такого важливого гуманітарного
предмета.

Отакі серйозні, на наш погляд, недоліки у нових стандартах для 12-річної
школи, особливо наявні в культурологічному циклі предметів. Їх ще можна
виправити, якщо хочемо збудувати справжню українську 12-річну школу.

Список використаної літератури

1. Кононенко А. Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні
і в світі // Українознавство. — 2006. — №1. – С.6-16.

2. Лопушанська Г. Проблеми розвитку освіти в Україні // Українознавство,
2006. — №1. – С.149-153.

3. Національна доктрина розвитку освіти // Книга вчителя української
мови й літератури. – Х.: Торсінг плюс, 2006. – С.12-29.

4. Ніколаєнко С. Освіта в інноваційному поступі суспільства // Освіта
України. – 2006. – 24 серпня.

5. Програми для середньої загальноосвітньої школи. 1-2 класи. – К.:
Початкова школа, 2001. – С.175-292.

6. Прогами для середньої загальноосвітньої школи. 3-4 класи. – К.:
Початкова школа, 2001. – С.170-207.

7. Про невідкладні заходи забезпечення функціонування та розвитку освіти
України: Указ Президента України від 7 липня 2005 року // Освіта
України. – 2005. – 12 липня.

8. Русова С. Вибрані твори. – К.: Освіта, 1996.

9. Савченко О. Перспективи модернізації системи освіти в Україні в
умовах Болонського процесу // Українознавство. – 2006. — №1. –
С.115-118.

10. Сазоненко І. Школа майбутнього // Українознавство. – 2006. — №3. –
С.102-106.

11. Стратегія реформування освіти: стан, проблеми, перспективи в Україні
і в світі. – К.: К.І.С., 2003. – 294 с.

12. Токар Л. Українознавство а системі наук і навчальних дисциплін //
Освіта України. – 2003. – 19 вересня.

Похожие записи