Пошукова робота

Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти

Сутність націонадьного виховання

Становлення української державності, інтеграція у європейське світове
співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління державою і
побудова громадського суспільства передбачають орієнтацію на Людину,
пріоритети духовної культури, визначають основні напрями реформування
навчально-виховного процесу.

Ця концепція, як і концепція гуманітарної освіти, є елементом нової
ідеології освіти, яка повинна працювати на процес державотворення,
становлення народу України як політичної нації.

Стрижнем усієї системи виховання в Українi є національна ідея, яка
відіграє роль об’єднуючогo, консолідуючого фактора у суспільному
розвиrкові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини,
становлення її як особистості, як громадянина своєї держави.
Національний xapaктep виховання полягає у формуванні молодої людини як
громадянина України, незалежно від її етнічної приналежності.

Інтегруючою основою нaцiональної системи виховання є спільність
історико-reoграфічного походження, мови, культури і традицій,
усвідодллення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з
цих чинників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх,
сприяє формуванню громадянина-патріота. Науково обгрутоване, належним
чином організоване виховання відображає духовний поступ нapoду, процес
збереження й збагачення його культури.

Виховання підростаючих поколінь відповідає потребам етнокультурного
відродження та розвитку як українського народу, так і представників
інших етносів, що проживають в Україні, передбачає надання Їм широких
можливостей для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови,
культури, формування почуття національної гідності.

Сучасне виховання в Україні має забезпечувати прилучення молоді до
світової культури й загальнолюдських цінностей. За своїми формами й
методами воно спирається на народні традиції, кращі надбання
національної та світової педагогіки.

Національне виховання дає суспільний характер. До нього причетні сім’я,
цайближче соціальце оточення формальні й неформальні об’єднання,
громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури,
релігійні об’єднання та ін: Роль держави полягає у координації виховних
зусиль усіх інституцій суспільства, забезпечення його єдності та
пріоритет загальнодсржавних (національних) інтересів.

Процес виховання органічно поєднаний з процесом навчання молоді,
опанування основами наук багатством національної й світової культури.

Гуманістичний характер виховання передбачає побудову його змісту й форм
на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованців, їх
індивідуальних можливостей, поваги до особистості дитини, турботи про її
гармонійний розвиток, встановлення взаємин співробітництва у
навчально-виховному процесі.

Такий підхід передбачає ставлення до кожного вихованця як до неповторної
особистості, суб’ єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи
із сукупності знань про людину. У зв’язку з цим першорядного
значення набуває дїяльність соціальних і психологічних служб, які здатні
на професійному рівні забезпечити диференціацію та індивідуалізацію
виховних впливів.

Дана концепція має на меті визначити пріоритетні завдання виховання в
національній системі освіти та основні напрями їх реалізації на
сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально
активна і національно свідома людина, що наділена глибокою громадянською
відповідальністю, високими духовним якостями, родинними і патріотичними
почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури,
здатна до саморозвитку і самовдосконалення.

Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням
соціального досвіду, успадкування, духовних надбань українського народу,
досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування молоді
незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української
держави, розвиненої дyxовності, моральної, художньо-естетичної,
правової, трудової, екологічної культури.

Мета національного виховання конкретизуєтся через систему виховних
завдань що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а й для
всього суспільства в цілому,

Забсзпечення умов для, самореалізації, особистості відповідно до її
здібностей, суспільних та власних інтересів; відхід від уніфікації в
процесі виховання, від орієнтації та опосередкованого вихованця ;

формування національної свідомості і людської гідності, любові до
рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту
держави, готовності її захищати;

виховання правової культури: повага до Конституції, законодавства
України, державної символіки, знання та дотримання законів забезпечення,
духовної єдності

поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії
рідного народу;

формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови;

виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного
формування нею власної світоглядної позиції;

утвердженння принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості,
милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчиностей;

культивування кращих рис української ментальності працелюбності,
індивідуальної свободи, глибокого зв’язку зприродою, толерантності,
поваги до жінки, любові до рідної землі;

формування почутrя господаря і господарської відповідальності,
підприємливості та ініціативи., підготовка дітей до життя в умовах
ринкових відносин;

забезпечення повноціного розвитку дітей і молоді, охорона і зміцнення їх
фізичного, психічного та духовногоздоров’я:

формування соціальної активності та відповідальності особистості через
включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних
стосунків:

забезпечення високої художньо-стетичної культури розвиток естетичних
потреб і почуттів;

вироблення екологічної культури людини розуміння необхідності гармонії
її відносин з природою:

прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями
індивідуальної свободи, правами людини та її громадською
відповідальністю:

спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності,
правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.

Виховання дітей і молоді у будь_якому регіоні України в кінцевому
рахунку переслідує одні й ті ж стратегічні педагогічні цілі, грунтується
на одних І тих же принципах і теоретико-методичних засадах. Разом з
цим, у процесі виховання враховуються регіональні й етнографічні
особливості.

Принципи національного виховання

Єдність національного і загальнолюдського — формування національної
свідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодівання
українською мовою, використаннявсіх її багатств і засобів у мовній
практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини,
традицій і звичаїв народів, що населяють Україну, оволодівання надбанням
світової культури;

пpиpoдoвiдnoвiднicть виховання — врахування у процесі виховання
багатоrpанної і цілісної людини, вікових та iнвiдуальних особливостей
дітей, учнівської та студeнтcької молоді, їх психологічних, національних
і релігійних особливостей;

культуровідnовідність вихованння — органічний зв’язок з історією народу,
його мовою, кулыурними та проrpecивними родинно-побутовими і релігійними
традиціями з народним миcтeцтвом, традиціями і культурами інших народів
світу: забезпечення духовної єдності, нaступнocтi та спадкоємності
поколінь, зв’ язок виховання з життям;

активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді,

поєднання педагогічного керівництва з ініативою і самодіяльністю учнів,
утвердження життєвого оптимізмму, розвиток навичок позитивного мислення;

демократизація виховання — розвиток різних форм співробітництва:-
встановлення довір’я між вихователями і вихованцями, повага до
суверенітету особистості дитини. розуміння її запитів та інтересів:

гуманізація виховання — пріоритет завдання самореадізації особистості
вихованця, створення умов для вияву обдарованості і талантів дітей,
формування гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої,
милосердної;

безперервність і наступність вuxовання — досягнення цілісності і
наступності у вихованні, перетворення його у процесі, що триває впродовж
усього життя людини; нероздільність навчання і виховання,. що, полягає в
їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання
формуванню особистості;

єдність навчання і виховання — розвиroк і формування особистості,
опанування нею національної і світової культури, здійснюється як єдиний
процес, що передбачає на6уття знань, вироблення ставлень та цінностей,
які в кінцевому paxyнкy обумовлюють світогляд та ідеали людини;

диференціація та індивідуалізація виховного процесу —

врахування у виховній роботі рівні фізичного, психічного, соціального,
духовного, інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання
активності, розкриття творчої індивідуальності кожного;

гармонізація родинного і суспільного виховання — організація
педагопчного всеобучу батьків, об’єднання і координація виховних зусиль
усіх суспільних інституцій.

Основні напрямки виховання

Реалізація основних завдань і принципів виховання у національній системі
освіти здійснюється у ряді пріоритетних напрямів.

Патріотичне виховання — формування патріотичних почуттів означає
вироблення високого ідеалу служіння нaродовi, готовності до трудового та
героїчного подвигу в ім’я процвітання української держави, воно
покликане формувати громадянина-патріота, виробляти глибоке розуміння
громадянського обов’язку, готовність у будь-який час стати на захист
Батьківщини, оволодівати військовими і військово-технічними знаннями,
спонукати до фізичного вдосконалення, а також вивчати бойові традиції та
героїчні сторінки історії українського народу його Збройних Сил.

Правове виховання — формування правової культури прищеплення поваги до
прав і свобод людини і громадянина, Конституції, державних символів
(Герба, Прапора, Гімну); знання й дотримання у поведінці Законів У
країни; активна протидія особам та установам, що порушують закони,
завдають збитків державі, зазіхають на тeриторіальну цілісність і
незалежність України.

Моральне виховання — прищеплення й розвиток моральних почуттів,
переконань і потреби поводити себе згідно з моральними нормами, що діють
в суспільстві. Опанування духовною культурою людства, нації,

найближчого соціального оточення. Наслідування кращих

моральних зразків своєї родини, українського народу, загальнолюдських
моральних ціностей.

Цілісний процес виховання передбачає художньо-естетичну освіченість і
вихованість особистості. Виховуючи у молоді естетичні погляди, смaки
які грунтуються на народній естетиці та на кращих надбаннях
цивілізації, національне виховання передбачає вироблення умінь
власноручно примножувати культурно-мистецьке надбання народу.

Трудове виховання — формування творчої, працелюбної особистості, умілого
господаря, що володіє відповідними навичками та вміннями, професійною
майстерністю, на основі сучасних знань про ринкову економіку може
самостійно віднайти застосування власним здібностям у системі
виробющтва, науки, освіти.

Фізичне вuxoвання — утвердження здорового способу жпrтя, як невід’ємного
елеменra загальної культури особиcтocтi. Повноцінний фізичний розвитoк
особистості, формування її фізичних здібностей, зміцнення здоров’я,
гармонія тiла і духу, людини і природи — основа фізичного виховання.

Екологічне виховання дітей та молоді передбачає формування екологічної
культури особистості, усвідомлення себе частиною природи, відчуття
відповідальості за неї, як за національне багатство, основу життя на
землі, залучення вихованців до активної екологічної діяльності,
нетерпиме ставлення до тих, хто завдає шкоди природі.

Сімейно-родинне виховання

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ такий шлях
розвитку кожної людини, формування її національної свідомості й
громадянської зрілості. Родинне виховання — це природна і постійно діюча
ланка виховання, що обумовлює розвиток людини на всіх стадіях її життя.

Тому у своїй виховній діяльності система освіти має спиратися на сім`ю,
підвищувати її психолого-педагогічну культури, активно впливати на
взаємини між її членами.

Основними завданнями родинного виховання є:

виховання фізично й морально здорової особистості забезпечення
необхідних екосоціальних умов ддя повної реалізації можливостей
розвитку дитини (генотип),

повноцінного психічного та духовного її становлення, формування навичок
здорового способу життя:

створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові,
взаєморозуміння, чуйності, доброзичливості, належних умов для розвитку
почуттів;

засвоєння базових моральних цінностей та ідеалів, культурних традицій,
етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні,
виховання культури

поведінки, здатності піклуватися про молодших і немічних;

забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій,
сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до народних
традицій, рідної мови, виховання поваги до законів. прав і свобод
людини, залучення дітей до світу знань, виховання поваги до науки, школи
і вчителя, розвиток прагнення до освіти i творчого самовдосконалення;

включення в спільну побутову та господарську діяльність, розвиток рис
творчої працелюбної особистості формування почуття власності та навичок
господарювання;

формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти прекрасне і
потворне в мистецтві і житті, забезпечення умов для практичної творчої
діяльності дітей;

статеве виховання дітей,розвиток моральної чистоти, поваги до жінки,
почуття дружби, кохання, підготовка до подружнього життя, прищеплення
навичок виховання дітей у сім’ї; розвиток внутрішньої свободи.

Середні заклади освіти

Середні загальноосвітні навчально-виховні заклади покликані реалізувати
мeтy і основні завдання національного виховання. Разом з цим, вони
мають ряд специфічних виховних завдань, а саме:

філософсько-світоглядна підготовка школярів, допомога їм у визначенні
сенсу життя в умовах соціально-економічних змін, нових форм
господарювання, виробленні ціннісного ставлення до власного життя;

формування в учнів основ наукового світогляду, пізнавальної активності і
культури розумової праці. вироблення уміння самостійно здобувати знання,
застосовувати їх у своїй практичній діяльності;

розвиток почуття любові до Батьківщини і свого народу як основи
духовного розвитку особистості, шанобливе ставлення до історичних
пам’яток, активна діяльність школярів по поліпшенню умов життя в piднiй
мicцeвостi, дієва участь у розбудові держави і духовному оновленні
суспільства, формуванні високої етики міжнаціональних стосунків;
формування навичок самоврядування.

Формувані політичної культури учнів, розвиток моральних почуттів і
рис особистості, а саме доброти, справедливості, честі, гуманності,
поваги до себе й інших, практичне оволодіння народною етикою, розуміння
проблем духовності у контекcтi діалогу культур народів світу,
готовність, і вміння будувати своє життя за принципами гуманізму;

розвиток правосвідомості — формування правової культури, вільне
володіння державною мовою, засвоєння основ державного, трудового,
rpомадського, сімейного і кримінального права; активна протидія випадкам
порушення законів;

вироблення свідомого ставлення до праці як до вищої цінності людини і
суспільства, активної позиції кожної особистості; розвиток потреби в
творчій праці, діловитості, формування у шкільної молоді розуміння, що
людина частина природи, оволодіння знаннями про природу свого краю,
залучення молоді до активної еколопчної діяльності, виховання дбайливого
ставлення до природних багатств України, прищеплення основ глобального
екологічноro мислення;

формування основ естетичної культури, розвиток художніх здібностей і
почуттів особистості: оволодіння цінностями і знаннями світового і
нapoднгo мистецтвa, музики, архітектури, усної народної творчості
розвиток почуття прекрасного, формування здатності розуміти і цінувати
твори мистецтва, пам’ятки iстopiї, красу і багатство природи, активна
робота по відродженню традицій та історичних коренів, національної
духовності.

Концепція загальної середньої асвіти, ( 12-річна школа)

Вступ

Освіта ХХІ століття — це освіта для людини. Її стрижень — развиваюча,
культуротварча домінанта, виховання відповідальноЇ особистості, яка
здатна да самоосвіти і саморозвитку ,вміє критично мислити,
опрацьовувати різноманітну інформацію, використавувати набуті знання і
вміння для творчого розв’ язання проблем, прагне змінити на краще своє
життя і життя своєї країни.

ХХІ століття — це час переходу до високотехнологічного інформаційного
суспільства, у якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і
культури всього населення набувають вирішального значення для
економічного і соціального поступу .країни. інтеграція і глобалізація
соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі,
перспективи розвитку української держави на ‘найближчі два десятиліття
вимагають глибокого оновлення системи освіти , зумовлюють їі
випереджувальний характер.

Входження України у світовий освітній простір зумовлює приведення
вітчизняних освітніх стандартів, зокрема щодо тривалості здобуття
загальної, середньої освіти, у відповідність з нормами світового
співтовариства (не менше 12 років).

Охоплення дітей 6-річного віку шкільним навчанням дозволить виправити
ситуацію, яка склалася нині щодо недостатнього використання
психологічних можливостей шостого , сьомого року життя дитини для їі
повноцінного розвитку.

Загальна середня освіта має забезпечити умови для морального,
інтелектуального, фізичного, художньо-естетичного розвитку учнів,
виховання громадянина демократичного суспільства, яке визнає
освіченість, вихованість, культуру найвищими цінностями, незамінними
чинниками соціального прогресу.

Середня загальноосвітня школа є тим основним соціальним інститутом, що
реалізує мету загальної середньої освіти, робить вирішальний внесок у
формування інтелекту, самосвідомості нації, забезпечення ії фізичного і
духовного здоров’я.

Основними завданнями загальноосвітньої школи є:

різнобічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення їі
задатків і здібностей, формування ціннісних орієнтацій, задоволення
інтересів і потреб;

збереження і зміцнення морального, фізичного і психічного здоров’я
вихованців;виховання школяра як громадянина України, національно
свідомої, вільної, демократичної, житгєво і соціально компетентної
особистості, здатної здійснювати самостійний вибір і приймати
відповідальні рішення у різноманітних життєвих ситуаціях; формування у
школярів бажання і. уміння вчитися, виховання потреби і здатності до
навчання упродовж усього життя, вироблення умінь практичного і творчого
застосування здобутих знань; становлення в учнів цілісного наукового
світогляду, загальнонаукової, загальнокультурної, технологічної,
комунікативної і соціальної компетентностей на основі засвоєння
системизнань про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво,
оволодіння засобами пізнавальної і практичної діяльності.

Школа — це простір життя дитини; тут вона не готується до життя, а
повноцінно живе і тому вся діяльність навчального закладу вибудовується
так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника
власного життя, гармонізації і гуманізації відносин між учнями і
педагогами, школою і родиною, грунтуючись на ідеї самоцінності
дитинства, діалогу, усвідомленого вибору особистого життєвого шляху.

Структура 12-річної школи

12-річна школа має три ступені: початкову, основну і старшу, які можуть
функціонувати разом або окремо. Середні загальноосвітні навчальні
заклади. на договірних засадах можуть входити до складу різноманітних.
навчальо-виховних комплексів, зберігаючи статус юридичної особи.

Обов’язковість повної загальної середньої освіти, збільшення терміну
навчання вимагають уточнення функцій і пріоритетних завдань кожного
ступеня школи і водночас забезпечення її цілісності.

.

Початкова школа є чотирирічною. До неї вступають діти, яким
до 1 вересня, як правило, виповнилося 6 років ,і які за результатами
медичного і психологічного обстеження не мають протипоказань для
систематичного шкільного навчання.

Кожна дитина до школи має одержати відповідну підготовку за вимогами
базового компонента дошкільної освіти у дошкільних навчальних
закладах, при школі чи в сім’ї.

Початкова школа, зберігаючи наступність із дошкільним періодом
дитинства, забезпечує подальше становлення осробистостj дитини, їі
інтелектуальний, фізичний, соціальний розвиток. Пріоритетними у
початкових класах є загалъно навчалъні, розвивальні, виховні, оздоровчі
функції. Характерним для початкової школи є практична спрямованість
змісту, інтеграція знань, що дозволяє краще врахувати визначальну
особливість молодших школярів освоєння навколишньої дійсності.

Основна школа (5-.9 класи) дає базову загальну середню освіту, що є
фундаментом загальноосвітньої підготовки всіх школярів, Формує в них
готовність до вибору і реалізацїі форми подальшого одержання освіти і
профілю навчання. У цьому віці в учнів загалом завершується формування
загальнонавчальних умінь і навичок, оволодіння навчальним матеріаломна
рівні, достатньому для подальшого навчання. Важливого значення
надається формуванню здорового способу життя, правовому й екологічному
вихованню. Завершуючи основну школу, учні на практичному рівні мають
добре володіти українською мовою, рідною мовою у школах національних
меншин, однією іноземною мовою, вміти користуватися комп’ютером.

У 7-9 класах пізнавальні інтереси учнів стають стійкішими, з’являються
нові, досить сильні мотиви навчання, змінюються критерії самооцінки й
оцінки навколишнього, цілісність сприймання, досягаються якісні зміни
у способах навчальної діяльності, зміцнюється воля і характер, прагнення
до неформального спілкування і лідерства. Саме тут поступово
розгортається систематичне вивчення основ наук, підвищується роль
теоретичних знань у змісті освіти, забезпечується задоволення
різноманітних пізнавальних інтересів школярів.

Старша школа ( l0-12 класи) є останнім етапом одержання повної загальної
середньої освіти, на якому завершується формування цілісної картини
світу, оволодіння способами пізнавальної. і комунікативної діяльності,
уміннями одержувати з різних джерел і переробляти інформацію,
застосовувати знання. Старша школа функціонує переважно як профільна.
Це створює значно кращі умови для диференційованого навчання,
врахування індивідуальних особливостей розвитку учнів, які
відрізняються передусім якісним складом своїх здібностей. Тут
доцільним є поглиблене вивчення окремих предметів, широке використання
курсів за вибором (економіки, екології, психології, програмування,
соціальних тренінгів, автосправи тощо), факультативів.

Повна загальна середня освіта має бути доступною для всіх дітей
незалежно від місця проживання і соціального статусу батьків. Між
етапами шкільного навчання не повинно бути бар’єрів для переходу учнів
від одного етапу до іншого.

Зміст, загальної середньої освіти

Модернізація змісту шкільної освіти грунтується на врахуванні позитивних
надбань української школи і водночас передбачає істотні зміни, зумовлені
сучасними тенденціями суспiльного розвитку.

Зміст освіти у 12-річній школі оновлюється цілісно з урахуванням таких
пріоритетів:

створення передумов для різнобічного розвитку особи

стості, індивідуалізації та диференціаЦії навчання, переходудо
особистісно

орієнтованих педагогічних технологій;

виховання особистісних якостей громадянина – патріота України;

формування життєвої, соціальної, комунікативної і

комп’ютерної компетентності учнів;

i посилення практично-діяльнісної і творчої складових у змісті
всіх освітніх

галузей;

гуманізації та гуманітаризації змісту навчання;

комплексної peaлізації оздоровчої функції шкільної освіти;

приведення обсягу і складності змісту у відповідність до вікових

можливостей дітей, перспективами їх розвитку;

забезпечення, у старшій школі профільності навчання,

генералізації та інтеграції знань на основі фундаментальних

ідей, законів і теорій; ,

перерозподілу навчальноroo змісту між ступенями школи;

забезпечення наступності навчального змісту і вимог щодо його засвоєння

між дошкільною освітою і початковоюшколою; початковою і основною

школою;

основною і старшою школою; загальноосвітньою підготовкою та

вимогами професійно-технічної і вищої освіти.

Методологічною основою визначення змісту шкільної освіти є
загальнолюдські і національні цінності, центрованість на актуальних і
перспективних інтересах дитини. Зміст визначаєтьсяь на засадах його
фундаменталізації, науковості і системності знань, Їх цінності для
соціального становленнялюдини, гуманізації і демократизації шкільної
освіти, ідей полікультурності взаємоповаги між націями і народами.

Зміст шкільної освіти детермінований українознавчим спрямуванням, що
безпосередиьо забезпечується вивченням таких загальноосвітніх предметів
як

українська мова, українська література, історія України, географія
України, українська художня культура тощо, а також шляхом висвітлення
українознавчого матеріалу у змісті інших навчальних предметів.

Зміст шкільної освіти має бути осучаснений таким чином, щоб випускники
12-річної школи могли швидко адаптуватися у самостійному житті,
цілеспрямовано використати свій потенціал як для самореалізації в
професійному і особистому плані, так і в інтересах суспільства,
держави.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТ АНОВА

ВІД 16. 11. 2000 р. № 1717 м. КИЇВ

Про перехід загальноосвітнік навчальних закладів на новий зміст,
структуру і 12-річний термін навчання

На виконання статей 12, 15 і 31 Закону України «Про загальну середню
освіту» Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Здійснити перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий
зміст, структуру і 12-річний термін навчання для учнів, які почнуть
навчатися у першому класі 2001 року і в наступні роки, у три етапи:

перший етап 31 вересня 200 І р. — у загальноосвітніх навчальних
закладах І ступеня;

другий етап з 1 вересня 2005 р. — у загальноосвітніх навчальних
закладах II ступеня; .

третій етап з 1 вересня 2007 р. — у гімназіях, ліцеях, колегіумах,
спеціалізованих школах

та з 1 вересня 2008 року в інших загальноосвітніх навчальних закладах
III ступеня (за вийнятком учнів, які вступили до першого класу
чотирирічної початкової школи у 1999 році).

2. Затвердити Державний стандарт початкової загальної
освіти ( додається ).

Дозволити Міністерству освіти і науки вносити до зазначеного Державного
стандарту зміни непринципового характepy. Установити , що до
затвердження державних стандартів базової і повної середньої освіти
діють навчальні плани та програми, затверджені Міністерством
освіти і науки, які прирівнюються до цих стандартів.

3. Міністерству освіти і науки, Академії педагогічних наук,
Національній академії наук:здійснити протягом 2000-2002 років заходи,
спрямовані на оновлення змісту загальної середньої освіти; відповідно до
нової структури середньої загальноосвітньої школи, розробити навчальні
плани і програми для загальноосвітніх навчальних закладів різних типів;

забезпечити оновлення змісту, перехід на нову структуру та обсяги
підготовки педагогічних кадрів відповідно до потреб системи загальної
середньої освіти; розробити до 2ООЗ poкy Дepжaвнi стaндapти базової і
повної загальної середньої освіти, спеціальної загальної cеpeдньої
освіти дітей з особливими потребами;

запровадити ефективну форму державної підсумкової атестації випускників
загальноосвітніх навчальних закладів І, ІІ і ІІІ ступенів;

забезпечити конкурсний відбір підручників, навчальних посібників. іншої
навчально-методичної літератури відповідно до нового змісту навчання і
потреб загальноосвітніх навчальних закладів;

вжити заходів до розроблення і впровадження у навчальний процес нових
засобів навчання і педагогічних технологій, інформатизації середньої
освіти комп’ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів;

привести нормативно-правові акти в терміни, визначені пунктом 1 цієї
постанови, у відповідність з новим змістом, структурою і 12-річним
терміном навчання.

4. Міністерству охорони здоров’я, Міністерству освіти і науки внести
до 1 вересня

2001 р, зміни і доповнення до Державних санітарних правил і норм
«Устаткування, утримання загальноосвітніх наlвчально-виховних закладів
та організація навчально-виховного процесу».

5. Міністерству фінансів, Міністерству економіки під час формування
Державного бюджету України та Державної програми економічного і
соціального розвитку України передбачати щороку кошти на забезпечення
загальноосвітніх навчальних закладів підручниками, наочними посібниками,
комп’ютерною технікою з відповідним програмним забезпеченням, іншими
засобами навчання та навчальним обладнанням.

6. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та
Севастопольській міським державним адміністраціям:

розробити за погодженням з Міністерством освіти і науки та затвердити
до І січня 200І р. регіональні плани переходу загальноосвітніх
навчальних закладів на новий зміст, структуру і І2-річний термін
навчання;

до І вересня 200І р. оптимізувати мережу загальноосвітніх навчальних
закладів відповідно до освітніх потреб населення та
соціапьно-демографічної ситуації в регіоні, розширювати можливості
надання учням додаткових освітнix послуг;

вжити заходів до гарантованого забезпечення підручниками і навчальними
посібниками учнів загальноосвітніх навчальних закладів;

здійснити підготовку і перепідготовку педагогічних працівників для
організації навчання в загальноосвітніх навчальних закладах за новим
змістом і структурою загальної середньої освіти;

забезпечити підвищення рівня матеріально-технічного забезпечення та
інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, оснащення їх
необхідним обладнанням і устаткуванням.

7. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Кабінету
Міністрів України від

5 серпня 1998 р. N І2З9 «Про затвердження Базового навчального плану
загальноосвітніх навчальних закладів» (Офіційний вісник України, 1998
р» N 31, ст. 1187).

Прем’єр-міністр України! В.ЮЩЕНКО

Д. БЕХ, доктор психолопчних наук, дійсний член АПН України, директор
Інституту проблем виховання

ВИХОВАННЯ ПІДРОСТАЮЧОЇ ОСОБИСТОСТІ НА ЗАСАДАХ НОВОЇ МЕТОДОЛОГІЇ

Сучасна психолого-педагогічна наука докорінно переглядає свої
методологічні підходи до морально-духовного виховання й розвитку
підростаючої особистості. Від продуманості цієї роботи безпосередньо
залежатиме те, якої особистісно перетворювальної проби будуть виховні
методи як основний інструмент діяльності педагога.

Нині стало очевидним, що лише ті наукові положення матимуть перспективу,
які покладаються на дитину в її сутнісному вимірі, звертаються до її
свідомості й самосвідомості, до вищих її почуттів в опануванні
морально-духовної культури і свого народу і людства вцілому.

Завважимо, що виховна методологія — це система положень, які виступають
пояснювальними схемами в організації виховного процесу. 3 огляду на це
пропонуємо виховні інваріанти, тобто усталені вимоги, на основі яких
педагог зможе науково обфунтовано виховувати дитину.

Інваріант 1. Формування в суб’єкта здібності й бажання усвідомлювати
себе як особистість

Завдання допомогти дитині усвідомити себе як особистість має стати
головним для педагога як організатора виховного процесу. Адже тільки
через усвідомлення можливе опанування складових внутрішнього світу,
тобто формування вихованця як суб’єкта власного морально-духовного
розвитку. Але що означає усвідомити себе як особистість щодо дитини, яка
ще має стати цією особистістю, в якої ще не розвинено базових
особистісних цінностей? Тут слід виходити з того, що структура образу
«Я» дитини переважно емоційно-чуттєва і чим молодший вік, тим ця
особливість яскравіше проявляється. Тому треба створювати такі виховні
ситуації, які вимагали б від вихованця прояву широкої емоційної палітри,
але позитивної спрямованості, оскільки негативні емоції особистісно
руйнівні.

Спеціальні психологічні дослідження засвідчують, що совість як система
суспільне значущих моральних цінностей розвивається швидше з того
емоційного матеріалу, який робить індивіда психічно сильним. Почуття ж
страху, слабкості тощо блокують розвиток повноцінної особисюсті.

Усвідомлення вихованцем своїх почуттів, прагнень, намірів відбувається
за допомогою внутрішнього мовлення. Можна стверджувати, що воно є
процесом оснащеннясвого «Я», Основна функція внутрішнього мовлення —
вплив швидше на своє «Я», ніж на інших людей. Коли дитина починає більше
усвідомлювати себе як особистість, вона звертається безпосередньо до
себе, не прагнучи вступити в спілкування з іншою людиною.

Використовуючи внутрішнє мовлення для представлення самому собі своїх
почуттів щодо різних подій, вихованець у результаті такої внутрішньої
праці визначає і спосіб взаємин з іншими людьми. Власне, дитина цим
самим створює свій життєвий світ, у якому вона має здійснити себе,
працюючи постійно над своїм особистісним проектом.

Якраз почуття вихованця щодо себе організовують його життєвий світ,
визначаючи і його емоційну атмосферу й ціннісну спрямованість.

Інваріант 2. Культивування у вихованця цінності іншої людини

Шкільний вік виявляється сприятливим для виховання в дитини такого
фундаментального для її морального розвитку новоутворення, яким є
здібність цінувати особистість людини. Ця риса передбачає сформованість
відповідних знань про дану людину і прагнення до їх реалізації в
поведінці.

Якщо таке прагнення стає стійким, набуває ознаки поведінкової звички, то
воно перетворюється на почуття любові до людини і проявляється в
різноманітних добродійних вчинках. Це почуття має бути безумовним,
таким, що не пов’язане з якоюсь вигодою для иого носія.

Здібності цінувати особистість людини в дитини формуються двома шляхами.
Перший з них — це детальне розкриття дитині позитивних сторін
навколишніх — дорослих, старших дітей чи ровесників.

Слід звертати увагу на те, чим саме вихованець різниться від людей, яких
йому ставлять за приклад для наслідування, чого йому не вистачає, щоб
зрівнятися з ними в особистісному зростанні. Треба сповна підкреслювати,
якою важкою морально-духовною працею дається людині та чи інша суспільно
значуща якість чи цінність. Якщо вихованець переконуватиметься в обсязі
й вагомості тих внутрішніх зусиль, які мобілізує й витрачає людина в
процесі свого морального вдосконалення, то в нього створюватимуться
реальні підстави для об’єктивної її оцінки, для виникнення почуття її
значущості для себе. Тільки в процесі формування у вихованця цінності
людської особистості можна сформувати в нього й адекватну оцінку власної
значущості, без якої неможливейого моральне вдосконалення.

Другий шлях формування в дитини здібності цінувати особистість людини —
це попередження зневажливого ставлення до інших. Таке явище за
недоцільних виховних дій може набрати загрозливого характеру. Часто
формуванню в дитини зневажливого ставлення до інших сприяють батьки,
яких лякає стрімке зростання кола спілкування дитини, і тому вони
проявляють зневагу до вчителів та інших людей, порівняння з якими, як Їм
видається, може бути не на Їхню користь. Такими неадекватними діями
батьки завдають непоправної шкоди своїй дитині: нав’язуючи зневажливе
ставлення до людей (дорослих і дітей), вони втручаються в розвиток
почуття величі людини як «міри всіх речей», блокують формування уявлень
про людську гідність.

Виховуючи в дитини здібність цінувати особистість людини, педагог мусить
пам’ята. ти про деструктивну дію такого захисного механізму, як
самоствердження за рахунок приниження інших, і сам не повинен його
проявляти; більше того, він мусить запобігати його прояву у своїх
вихованців. Цей механізм — свідчення особистісної недосконалості, а то й
примітивності людини, коли вона замість професійно-морального
самовдосконалення як основи для розвитку почуття власної значущості
підтримує його, доводячинаскільки негідні навколишні.

Інваріант 3. Формування у вихованця образу «хорошого іншого»

Вибудовуючи виховну стратегію з дітьми, педагог має виходити з
домінуючої потреби дитини мати друзів-товаришів, що поділяють її
захоплення, чий статус з усіх боків восновному відповідає її статусу. Це
взаємини приятелювання.

Така змістовна спрямованість дитячих міжособистісних стосунків може
позитивно впливати на моральну вихованість і поведінку дитини за умови
формування в неї чіткого образу товариша. Йдеться про образ саме
«хорошого іншого». Такий образ може виникнути й розвинутися в процесі
спільних дій, в ігрових, побутових ситуаціях, у процесі навчання тощо. У
цьому зв’язку важливою обставиною є те, щоб ці види дитячої взаємодії
були взаємо, успішними, бо інакше виникатимуть ускладнення. У цілому
можна вважати, що існую’ чий У дитини образ «хорошого іншого» завжди
символізує майбутнє задоволення багатьох її нагальних потреб і прагнень,
чи, іншими словами, символізує інтеграцію, підтримкуі вирішення
ситуацій, які виявляються обов’язковою умовою для здійснення вихованцем
ефективних і адекватних дій, спрямованих на реалізацію його актуальних
мотивів.

Суттєвим у характеристиці образу «хорошого іншого» є те, що він уособлює
не систему абстрактних логічних суджень морального змісту, а насамперед
сукупність позитивних емоційних переживань, яких зазнає дитина. І в
цьому факті вбачається основна виховна сила таких образів.

Образ «хорошого іншого» кожної дитини має стійку тенденцію до
безперервного розвитку емоційних переживань, пов’язаних з певною
особстістю. Важливо, щоб такий образ мав досить великий обсяг
переживань, оскільки їх обмеженість не дає очікуваного виховного ефекту.
У цій справі педагогові не слід покладатися лише на дитячу спонтанність,
а потрібна продумана система виховних дій, які спонукали б вихованця
постійно вичленяти певні сторони життя товариша, емоційно збагачували Їх
аж до виникнення суб’єктивної значущості. Образ «хорошого іншого»
виступає посередником у формуванні в дитини суспільне прийнятних
ставлень до свого товариша. У цьому зв’язку слід враховувати
психологічну закономірність, згідно з якою міра ефективно реалізації
суспільне цінних ставлень на першому етапі може досить сильно коливати в
дитини, що взаємодіє з різними ровесниками чи з одним із них у різних
ситуаціях. : допомогою розвитку цього образу моральні вимоги, що
об’єктивуються в певній системі суспільне значущих ставлень, вихованець
усвідомлює більш ефективно.

У внутрішньому світі вихованця образ «хорошого іншого» функціонує
спочатку нерозчленовано, синкретично як недостатньо структурована
цілісність і лише згодом диференціюється, тобто образ «хорошого іншого»
як результат його узагальнення і образ товариша як доброзичливого
помічника в конкретних ситуаціях розмежовуються. Звичайно, що
узагальнений образ товариша як помічника може виникнути, пройшовши
стадію формування його образу.

Сформованість у дитини узагальненого образу «хорошого іншого» має
принципов значення для її самопочуття. Якщо раніше в неї могли виникати
сумніви, чи відбудеться бажана взаємодія з ровесником, чи за якихось
обставин він ухилиться від неї, то тепер для сумніву, хвилювання,
тривоги вагомих підстав бути не може. Так завдяки мінімізації негативних
переживань виникає стабільність у позитивних емоційних ставленнях
вихованців.

Узагальнений образ «хорошого іншого» спонукає дитину до міжособистісної
взаємодії, і в цьому вбачається його виховна цінність. Все ж педагогові
слід зважати на те, що імпульс до моральної дії — це не миттєве явище,
яке виникає в дитини під впливом простого сприйняття нею свого товариша,
опосередкованого його образом.

У виникненні й реалізації моральної спонуки суттєву роль відіграють так
звані провісники, уявлення про яких мусить мати високопрофесійний
педагог, щоб навчити дітей опанувати їх. Провісники — це своєрідні
образи-знаки, які сигналізують і про стан дитини, яка очікує піклування,
і про стан іншої дитини, яка його має проявити. Такими провісниками є
експресивні емоційні прояви (збентеженість, відчай, розгубленість),
рухові реакції (жести рук, швидкість і ритм рухів, напруженість м’язів
обличчя, незвичністьпази людини тощо), мовні висловлювання, інтонації
голосу, вигуки, пильність погляду, позитивна чуттєва схильність,
зосередження уваги на іншій людині тощо. Діти мусять, по-перше, чітко й
детально розпізнавати й визначати ці психічні знаки, а по-друге,
правильно встановлювати значення кожного з них, і тоді вони стануть
суб’єктивними знарядцями, що спонукатимуть до особистісної взаємодії. Є
всі підстави вважати інтерпретацію дитиною знаків самостійною методичною
процедурою педагога. Психічно ж інтерпретація знаку зумовлюється
переживаннями вихованця в результаті безпосередньої актуалізованої
взаємодії з ним, в основі чого лежать передбачувані переживання, яких
дитина зазнала в минулому.

Таким чином, знак являє собою окрему модель переживання дитиною
ситуацій, що диференціюються в руслі чи за межами загального потоку
емоційних переживань. У виховному плані доцільне одночасне формування в
дитини як узагальненого «образу іншого», так і відповідної системи
психічних провісників-знаків, адже їх часове відставання негативно
позначатиметься на процесі формування й розвитку особистості школяра.

Інваріант 4. Використання «ефекту генерації» у
виховному процесі. Використання «ефекту
генерації» у виховному процесі, на нашу думку, докорінно змінює його
сутність, а отже, і його методичний перебіг та загальну
результативність. Розкриємо саме поняття «ефекту генерації»: Воно фіксує
внутрішній процес породження, генерування вихованцем знань-суджень
морально-духовного змісту. Таким чином, ідеться про таке спрямування
виховного процесу, коли дитині тотально не транслюють відчужених
моральних норм, стандартів, етичних правил чи вимог, а вона стає час від
часу в позицію їх активного створення. Навіщо це потрібно- Річ у тім, що
здобуті самостійно знання не залишаються у свідомості їх автора на рівні
певного пізнавальногоутворення, а емоційно збагачуються, позитивно
емоційно переживаються, чупєво забарвлюються, набувають особистісного
сенсу.

Треба пам’ятати, що, породжуючи моральні судження, вихованець мусить,
так би мовити, приміряти Їх до себе, адже вони мають стати його
моральним надбанням тому в цьому процесі переважає моральна рефлексія,
тож важливо, щоб вона була достатньо глибокою.

Глибока рефлексія потребує від суб’єкта розвитку певних мислительних
умінь. До них належить уміння виділяти в пропонованій моральній темі
судження, які визначають і зміст. При цьому важлива кількість таких
суджень і особливо несуперечливе врахування Їх у рефлективному процесі.
У зв’язку з цим доцільно використовувати поняття когнітивна складність»
— операційний показник, що дає змогу оцінити кількість параметрів, які
суб’єкт одночасно враховує в рефлексивному аналізі. Чим вищий рівень
когнітивної складності, тим диференційованіша система психічних засобів
для глибокої рефлексії.

Більш диференційований зміст, який є результатом аналітико-синтетичної
діяльноаі мислення, містить значно ширші можливості для породження
емоційного переживання, збільшення його повноти. Тому вихованець мусить
цілеспрямовано формувати в себе вміння знаходити в запропонованій йому
морально-поведінковій темі більше моментів для проявлення емоцій,
вичленяти джерела переживання.

Інваріант 5. Використання у виховному процесі «ефекту присутності»

У західній гуманістичній психології використовують досить наукомістку,
на нашу думку, категорію «присутність» як форму взаємин вихователя з
вихованцем. Психологічний зміст даної категорії доцільно визначати як
вплив педагога на дитину своєю сутністю, своїми корінними духовними
надбаннями. Таким чином, присутність вихователя, це «робота собою» як
основним виховним засобом, що унеможливлює будь-яке напучування дитини.

Бути присутнім — означає проявляти цілковиту сконцентрованість своїх
сутнісних сил і спрямованість їх на дитину, діяти за принципом
«лазерного проміння», віддаватися повністю своєму задуму. При цьому
присутність як виховний засіб педагога»вимагає відповідного за якістю
ставлення, контакту з дитиною. Поважаючи суверенність
ЇЇіндивідуальності, вихователь не тягне дитину силоміць до себе, не
змушує бути його»споживачем», а запрошує створювати разом і особистість
дитини, і свою особистість. Запрошення — це оптимальний міжособистісний
зв’язок, перетворювальна сила якого неперевершена.

Ситуація присутності можлива в умовах, коли вихователь має, так би
мовити, особистісний голос і обличчя. Тоді інші його приймають. «Ти тут,
щоб тебе брали до уваги», тобто ти не поряд в одному фізичному просторі,
а в просторі особистісних взаємин завдяки своїй особистісній
індивідуальності.

Інваріант 6. Культивування у вихованця досвіду свободи самому
вирішувати . Вміння вихованця самостійно вирішувати, діяти
згідно з певною етичною нормою розгортається, так би мовити, між двома
центрами. З одного боку — зміст соціальної вимоги. З другого — суб’єкт,
який мусить зайняти морально значущу й відповідально активну позицію
щодо неї. Що ж є визначальним у вільному особистісному вирішенні? Зміст
соціальної вимоги чи психічна організація суб’єкта в конкретний момент?

Вочевидь, яким би духовно цінним не був зміст вимоги, він не може сам по
собі, ізольовано спонукати вільне рішення, оскільки цей зміст завжди
зустрічає опір з боку самосвідомості вихованця. Саме від суб’єкта
залежить доля зовнішнього впливу — буде його прийнято чи ні. Важливими
тут є те, в руслі якого ставлення до соціальної вимоги розгортається
довільне рішення — в руслі узгодженості чи конфронтації. Бо ж відомо, що
дитині від народження властиві почуття співпереживання як емоційне
підlpунтя розвитку в неї моральності. Прояв лише цього емоційного
переживання, звичайно, полег. шував би особистісне вирішення.

Але позбутися конфронтації вихованець практично не може, оскільки вона
теж має природні джерела і безпосередньо пов’язана з його егоїстичним
«Я». До того ж сила егоїстичного прагнення людини набагато більша від її
здатності до співпереживання. Враховуючи це, виховний вплив треба
спрямовувати на формування в суб’єкта вміння власними силами
нейтралізувати дію егоїстичних прагнень і цим самим розчищати поле
свідомості для діяльності в межах відносин узгодженості. Таким чином,
виховну роботу педагог має спрямовувати на визнання вихованцем
справедливості певної моральної вимоги і своєї активної відповідальності
за неї. Така внутрішня діяльність відбувається завдяки співвіднесенню
проаналізованого змісту моральної вимоги з власним”Я» як діючим і
спроможним самостійно вирішувати. саме усвідомлення суб’єктом такої
цінності, як власна здатність так чинити, є дійовим чинником вільного
прийняття етичної норми як мотиву його індивідуальної поведінки.

Важливу роль в усвідомленні вихованцем власного «Я» відіграє також
ставлення до себе як до причетного до навколишнього світу, як до
активного суб’єкта, котрий живе за принципом: «Якщо не я, то хто ж?»
Подібне ставлення й може сформуватися через сукупністьвідповідальних
вчинків, через ланцюг особистісних рішень. І саме те рішення, над яким
працює вихованець в даний момент, є важливою сходинкою до подібної
моральної позиції в повсякденні.

Інваріант 7. Культивування зворушливого виховного
впливу.

Сучасна гуманітарна наука у своїх пошуках смислоціннісного виміру
людської особистості вичленяє фундаментальний ЇЇ критерій — міру
чуттєвих ставлень до соціального й природного довкілля, до самої себе та
міру життя в цілому. Тому предметом вивчення й розвитку стають такі
категорії, як совість, глибока любов до інших, глибоке піклування, сила
ego, рівень усвідомлення свого «Я», життя на повну силу тощо. Лише
сильні почуття здатні духовно вдосконалити особистість. Виходячи з
цього, потрібно культивувати проникаюче, зворушливе виховання, а це
виховання вищої людської духовності. Воно грунтується на піднесених
почуттях, або надпочупях, сильної радості, незвичного захоплення,
насолоди, натхнення, осявання.

Для цього треба створювати такі ситуації, які б актуалізували ті
глибинні резерви душі, які розмірене буденне жипя вимагає лише зрідка.
Дитину потрібно спонукати до таких вчинків, завдяки яким вона приходить
у стан піднесення, захоплення, величності. Переживання величної краси
вчинку — це і його духовностворювальна сила. Треба виховувати ставлення
довчинку як до сенсу свого жипя. Осявання через переживання надпочупів
може бути властивим і людиніегоїстові, прагматикові, і тоді вона
поводитиметься благородно.

Ефективність виховного процесу значною мірою залежить від так званих
контрольованих чинників, тобто системи наукових положень, які визначають
сутність

конкретної виховної методики. Звичайно, що у вихованні діють і чинники,
які мають ситуативний характер, і чинники, які завчасно врахувати досить
складно. Останні не повинні нейтралізувати організований вплив
вихователя — це основна вимога, з якою він мусить рахуватися.

Запропоновані нами виховні інваріанти й повинні зробити виховання більш
прогнозованим, а отже, й більш розвивально ефективним.

(Педагогіка і психологія. — 1993. — _ 3. — С. 5-14)

КОНЦЕПЦІЯ

УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ В УМОВАХ

ПРИКАРПАТТЯ

Пропонована освітянам Концепція виховання школярів cndорена з
ініціативи lвaно-Франківського обласного управління освіти.

Розробку її проекту здійснили: директор науково-методичного центру »
Українська етнопедагогіка і народознавство» АПН України і
Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, кандидат
педагогічних наук, професор Роман Скульський та провідний спеціаліст
цього центру, завідувач кафедри українознавства Прикарпатського
університету ім. В. Стефаника, доктор педагогічних наук, професор,
академік АПН України Мирослав Стельмахович.

Публікація проекту концепції має на меті ознайомлення освітян краю та
інших зацікавлених осіб з її змістом, наступною організацією широкого
обговорення педагогічною громадськістю регіону, доведення до належного
рівня якості з тим, щоб у перспективі, опираючись на неї, можна було
розробляти, ефективні педагогічні технології та застосовувати їх у
практичній освітньо-виховній діяльності.

Пропонований проект Концепції українського національного виховання
учнів загальноосвітньої школи складається з таких

розділів: .

1. Вихідні теоретико-методологічні засади та умови виховання школярів.

2. Мета і головні напрями виховання учнівської молоді.

З. Принципи організації виховної роботи в загальноосвітній школі та
шляхи їх реалізації.

4. Особливості реалізації пріоритетних напрямів національного виховання
учнів у школах Прикарпаття.

Об’єктивна потреба врахування у вихованні регіональних особливостей
зумовлена тим, що, крім спільного для всієї Української держави, кожен
її регіон має свої специфічні особливості розвитку. Вони стосуються
природи, економіки, господарської діяльності, освіти, культури,
мистецтва, говірки, звичаїв, традицій, фольклору в усіх його жанрах
тощо. Ось деякі з них.

І. Прикарпаття охоплює значну частину гірської місцевості з
багатою та різноманітною природою. Його жителі гостріше, ніж в інших
регіонах, усвідомлюють значущість природних багатств лісів для
задоволення потреб людини. Споконвіку люди тут свято оберігали природу,
paцioнальнo використовували її багатства, вміли цінувати їх. Діти та
підлітки змалечку залучаються до посильної праці. Вони збирають гриби,
суниці, чорниці, малину, ожину тощо. Краще, ніж діти інших регіонів,
знають про небезпеки, які приховують у собі гори, ліси, стрімкі ріки,
провалля. Вони ближчі до гірської природи, вміють спілкуватися з нею.
І в цьому — один із специфічних природних чинників, який конче необхідно
враховувати у вихованні школярів.

2. Прикарпаття було і надалі залишається одним із регіонів, що
характеризується могутнім трудовим потенціалом. Його повне використання
на місцях практично неможливо, бо місцеве господарство потребує досить
обмеженої частки наявних трудових ресурсів. Тому при карпатці навчилися
цінувати місце праці, знаходити його не тільки поза межами регіону, але
й України.

Свідченням цього є вахтово-бригадні трудові загони, що працюють на
нафтових і газових підприємствах Сибіру, ланки та бригади. які сезонно
працюють на збиранні врожаю у східних та південних областях України.
будівепьні бригади тощо. У силу цих обставин на Прикарпатті добре
збереглися трудові традиції

3. На Прикарпатті, передовсім у сільській місцевості, люди
спілкуються виключно українською мовою. Мовна культура Прикарпатців
зберегла свою самобутність, У цьому запорука плідної діяльності,
спрямованї! на виховання в УЧНІВ високої національної свідомості,
почуття українського патріотизму громадського обов`язку.

4. У Прикарпатському краї добре збереглися та успішно розвиваються
художні народні ремесла і промисли, що є важливим елементом
української народної педагогіки, громадської і род-иннопобутової
культури, трудової та художньої діяльності, які доцільно використати в
естетично-трудовому вихованні дітей.

5. На Прикарпатті, як в інших регіонах Галичини, добре збереглися
:народно-побутові та релігійні традиції. І в ньому запорука
духовно-морального виховання учнів.

Незважаючи на те, що українська національна школа офіційно визнана
світською установою, освітяни краю здійснюють пошуки регіональних шляхів
використання українських народних чеснот і норм християнської моралі в
ролі дієвого чинника формування духовності школярів, забезпечення
духовної єдності, наступності й спадкоємності поколінь минулих, сучасних
і майбутніх

6. Прикарпаття — це край туризму, у тому числі іноземного, Завдяки
цьому відкриваються більші можливості для ділового спілкування з
гостями, обміну досвідом, організації раціональної діяльності у
будь-яких сферах суспільного життя, а також у вихованні.

7. Прикарпаття у значній його чaстині географічно розміщене по
сусідству з країнами Східної Європії. що є вагомим чинником європезації
України, її входження в асоціацію європейських держав.

8. Прикарпаття багате славетними людьми, своєю історією,
висвітленою на сторінках десятитомного видання, підготовленого
професором В Грабовецьким. У peгіоні є чимало пам яток історії,
краєзнавчих, літературно-мистецьких музеїв, які варто використати
у навчанні та вихованні школярів.

9. Прикарпатський край славиться тим, що багато вихідців з нього
складають значну частин національної діаспори.

10. Прикарпаття відзначається багатим і різнобарвним народним
мистецтвом, розмаїттям. етнічних груп українців бойків, гуцулів,
лемків, покутян), -що є важливим для розвитку творчих здібностей
учнів.

11. Прикарпаття — край з розгалуженою мережею лікувальних і
курортно-профілактичних установ. Тут лікуються, і відпочивають люди не
тільки з різних регіонів України, але й з близькогоі далекого зарубіжжя.

Завдяки цьому створюються сприятливі умови для взаємного обміну
культурними цінностями різних етнічних груп, національностей і
національних меншин.

I. Вихідні теоретиko-методологічні засади та умови

українського національного виховання школярів

Розробляючи систему виховання учнів у школах Прикарпаття, ми виходимо з
того, що процес становлення особистості та її розвитку зумовлюється
багатьма чинниками (об’єктивними та суб’ єктивними, внутрішніми та
зовнішніми, систематичними та епізодичними,
цілеспрямованими та випадковими).

І провідну роль у підготовці дітей та молоді до життя

відіграє українське національне виховання його необхідність
заповіли нам у зверненнях до нащадків видатні будівничі самостійної
Української держави В. Великий, Я. Мудрий, В. Мономах, Я. Осмомисл, Д.
Галицький, І. Мазепа, П. Орлик, Б.Хмельницький, наші
національні генії

Т. Шевченко. Леся Українка, І. Франко, М. Грушевський,

знамениті філософи-мудреці Ф. Прокопович, П. Юркевич, Г. Сковорода,
С. Гогоцький, О. Потебня визначні. вітчизняні педагоги К.Ушинський,
С. Русова, Г. Ващенко, В. Сухомлинський.

За основу нашої наукової концепції беремо саму природу виховного
процесу в його етнічному, національному й регіональному вираженні,
дитину як окрему оригінальну й неповторну цінність.

Найбільш природним й оптимально вираженим для дитини є виховання рідною
(материнською) мовою в атмосфері культури рідного народу й
етнографічної групи, тобто виховання національне. Саме воно найдужче
пасує як родині, так і національній школі.

Українською національною називаємо ту систему виховання, яка історично
склалася на нapoднoму грунті України й своїми цілями, змістом
засобами підпорядкованa самобутній природі українця.

Українська традиційна родина — то перший осередок виховання
українського патріотизму, національної свідомості, демократизму й
людяності місце пришеплення дітям навичок культурної повсдінки,
пошани до рідної мови

Місцевої говірки, рідного краю, місцевих звичаїв і традицій,
духовно-моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Маємо потенційні можливості, аби прилучити до участі в українському
націонапьному вихованні дітей та молоді усі без винятку виховні
інституції — сім’ю, громадськість, школи, місцеві культурологічні центри
(народні доми, читальні, позашкільні установи, церкви засоби масової
інформації — місцеві радіо, телебачення, пресу). Варто відзначиrи
особливе значення і роль педагогічних часописів Прикарпаття — «Поліття»,
«Обрії», «Джерела», ряду районних вчительських газет та інформаційних
бюлетенів.

2. Мета і головнi напрями національного виховання

учнівської молoдi

Якщо розглядати процес виховання учня як цілісну систему, що органічно
поєднує в собі мету і завдання, зміст, методи, засоби та організаційні
форми, то дуже важливо визначити її головний системотворчий елемент.
Ним є мета виховання, бо якраз вона зумовлює підбір усіх інших елементів
системи, у т. ч. й використання педагогічних можливостей
регіонального (місцевого) компонента.

Мета nаціонапьного виховання школярів, як і його головні напрями,
чітко визначена у програмно-нормативних документax Української держави.
Це набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування
духовних надбань народу, досягнення високої культури міжнаціональних
взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності
особистісних рис громадян української держави, розвиненої духовності,
фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової,
трудової, економічної культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему виховних
завдань, які у Державній національній програмі «Освіта» представлені
пріоритетними напрямами її реформування. Ці завдання, як і виховна
мета в цілому, стосуються всіх без винятку шкіл України, які
зобов’язані користуватися єдиною теоретико-методологічною базою для
реалізації українського національного виховання дітей.

Щоб шкільне виховання було ефективним, необхідно добитися того, щоб у
стінах школи життя школяра npотікало в максимaльно сприятливих для нього
умовах, створюючи психологічний комфорт. Це означає, що лише той
учитель чи вихователь може чинити і чинить позитивний виховний вплив на
учня, якому дитина вірить, симпатизує, якого любить і поважає. І,
навпаки, негативне ставлення школяра до педагога є практично
нездоланною перешкодою у його шкільному вихованні. Тому цілком
поділяємо позицію тих освітян, які пов’язують поліпшення виховної
роботи з учнями з підвищенням кваліфікації та майстерності педагогів.
Отже, вихідна умова успішного виховання дітей у школі — це високий
рівень загальної та професійної культури вчителів.

Це стосується й батьків. Tому посильна виховна робота школи та інших
соціальних інституцій з батьками — одна з важливих умов успішного
виховання учнів. У роботі з батьками, особливо у сільській місцевості,
істотну роль може відігpати духовенство.

Справжній педагог у своїй виховній діяльності неодмінно опирається на
звичаї й традиції того прикарпатського села, міста чи селища, у
якому він працює. Вони мають вирішальне значення. Через систему
національних звичаїв і традицій кожна етнічна група нашого краю
(гуцули, бойки, покутяни та ін.) відтворює і продовжує себе, свою
духовну культуру, характер і психологію у своїх нащадках.

3. Принципи організації виховної роботи в школі та

шляхи їх релізації

Принципи виховання — це ті вихідні положення, якими потрібно
керуватися в процесі організації виховної діяльності.

Зауважимо, що головні принципи українського національного виховання, як
і його провідні ідеї, стосуються виховання учнів у будь-якому куточку
України, а не тільки на Прикарпатті.

Найголовніші принципи української націонацьної системи виховання.

Принцип демократизації всіх сторін шкільного життя.

Його реалізація передбачає раціональне поєднання виховної діяльності
педагогів і самовиховання учнів, управління з боку адміністрації та
самоврядування школярів, регламентації діяльності учнів та іх
ініціативи, педагогічної співпраці вчителів, вихователів, батьків та
учнів

Реалізуючи цей принцип, варто застсрегти від крайнощів у питаннях
виховання учнів, тобто перехід від крайнього авторитаризму (примусу,
насильства) до повної самодіяльнocтi анархічного характеру. У
питаннях виховання дитини дуже важливо обрати раціоальну міру її
свбоди бо, як засвідчує досвід, так зване вільне виховання
здебільшого призводить до разючого порушення порядку та робочої
дисципліни як учнів, так і вчителів. Головна ідея, якою варто
керуватися тут — це постійне зростання самодисципліни учасників
педагогічного процесу.

Реалізація принципу гуманізації шкільного життя
полягає в тому, щоб створити оптимальні умови для навчання та
виховання кожної дитини. Неодмінна умова цього грунтовнe
психолого-педагогічне вивчення школярів (стану їхнього здоров’я,
потреб, інтересів, домагань тощо).

Принцип народності у вихованні.
Його суть полягає
в забезпеченні постійної опори на національну культуру, передусім
народну (фольклор, мораль, етнопедагогіку, місцеві звичаї, традиції
тощо) Головний шлях реалізації раціональне поєднання ідеї наукової та
народної педагопчно їкультури.

Принцип природовідповідності у вихованні.
Його реалізація передбачає, як ми
вже згадували, ретельне врахування у виховній роботі вікових, статевих
та індивідуадьних особливостей учнів, їхньої генетичної спадковості,
місцевих умов тощо.

Принцип культуровідповіднocтi у вихованні.
Суть цього
принципу полягає у відповідності змісту та рівня виховання здобуткам
національної та загальнолюдської культури, у тому числі народної,
місцевої. Його реалізація потребує широкого використання культурних
здобутків, місцевих (регіональних) культурних надбань.

.

Принцип органічної єдності національних та загальнолюдських місцевих
вартостей у вихованні.

Основну базу виховання складає національна культура українського
народу. Це, одначе, не означає, що сучасна українська школа стоїть на
позиціях національної замкненості. Навпаки, вона передбачає творче й
доцільне використання культурних цінностей інших народів,
місцевих надбань передовсім тих вартостей, які набули статус
загальнолюдських.

Принцип cиcтeмнocтi у вихованні.

Системність означає цілісність виховного процесу та иого
перманентність

(неперервність), а також комплексне використання наявних виховних
засобів і єдність різних виховних інституцій.

Принцип історизму.

Під принципом історизму розуміємо плекання історичної пам’яті через
прищеплення учням шанобливого ставлення до української мови й
рідної

говірки своїх предків, національної віри, до світлих і одночасно
трагічних сторінок історії України, Прикарпаття, до національних
борців і героїв, вихідців рідного села, міста, краю — опришків,
учасників селянського повстання І. Мухи, козацьких військ Б.
Хмельницького, січових стрільців, вояків і провідників ОУН-УПА.
Зрозуміло, що ідеї й подвиги великих синів і дочок нашого народу є
надбанням усієї України, а не лише Прикарпаття.

Реалізація даного принципу найуспішніше відбувається через
грунтовне засвоєння учнями українознавства й розгортання краєзнавчої
роботи.

Принцип євроnеїзму

зобов’язує вчителя всю увагу сконцентровувати на дитині, на
формуванні людської особистості, становленні українця-європейця в дусі
вимог європейської культури.

Принцип європеїзму завжди нагадує нам, що виховання — це не піднесення
всім усього. Воно завжди повинно мати адресний характер, тобто
стосуватися кожної окремої kонкретної особи учня у підведенні його
до осягнення європейської культури мислення і поведінки українця.

Здобуття волі й незалежності України відкрило реальні nерспективи для
прилучення дітей до української національної, а з нею і до всіх
найкращих пластів європейської культури. до возвеличення особи
індивідуальності, особистості, людини як найбільшої цінності на
землі.

Не забуваймо, що рушій сусniльства — творча людина.

Кожна на своєму місці. Якщо її можливості не реалізовуються,
якість життя падає. Культуру нації творить культура особистого духу.

4. Особливості реалізацїї пріорuтетних напрямів

виховання учнів у школах Прикарпаття

Педагоги загальноосвітніх шкіл Прикарпаття opiєнтуються на спільні для
всієї України пріоритетні напрями реформування виховання та його
завдання.

Проте стартові позиції щодо практичного вирішення цих завдань в умовах
Прикарпаття багато чим відрізняються від шкіл інших регіонів України.
Ми маємо змогу деякі виховні завдання вирішувати оперативніше і
якісніше, ніж у школах інших регіонів, інакше кажучи, існує цілий ряд
виховних завдань, які в умовах шкіл Прикарпаття можуть бути вирішені в
найближчому майбутньому, у той час, як у школах інших регіонів їх
розв`язання пов`язують з віддаленою в часі перспективою.

Покажемо це на конкретних завданнях і відповідних напрямах виховання.

Один із пріоритетних напрямів виховання школярів є формування
національної свідомості, любові до piднoї землі, свого народу, бажання
працювати заради розквіту своєї держави, готовності її захищати.

Розв’язання цього завдання має на меті прищеплення й розвиток в учнів
цілого ряду якостей, що є складниками громадянської культури людини.
Серед них провідне місце посідає національна свідомість, що
виявляється в усвідомленні своєї належності до української нації,
певної етнічної групи, готовності відстоювати її інтереси, примножувати
соціально культурний досвід українського народу.

Історично склалося так, що Прикарпаття, як і вся Галичина,
тривалий час була об’єктом зазіхань з боку чужоземних поневолювачів
(турецьких, татарських, монгольських, австроугорських, польських,
литовських, московських, німецьких та ін.). Це не могло не
відобразитись на свідомості галичан, що формувалась і розвивалась в
умовах постійної боротьби за своє національне, релігійне та соціальне
визволення.

До цього слід додати й те, що Прикарпаття понесло величезні людські
втрати в роки більшовицьких репресій (1939-1941, 1944-1955). Наш край
був ареною запеклої боротьби січових стрільців та воїнів ОУН-УПА за
державну незалежність України. Об’ єктами для більшовицьких репресій
були не тільки українські патріоти в особі воїнів ОУН- УПА та їхніх
родин, але й цілі поселення, які були насильно вивезені до Сибіру.
Понесені людські втрати свято зберігаються у пам’яті всіх чесних
прикарпатців.

Тому не дивно, що наші краяни відрізняються порівняно високим рівнем
національної свідомості.

Прикарпатці були і залишаються в авангарді боротьби за незалежність
України, за розбудову її на демократичних засадах. Вони — активні
учасники всіх політичних акцій, спрямованих на утвердження української
державності.

Український національний дух передається з покоління у покоління. У
цьому — важлива умова подальшого поступу у вихованні національної
свідомості підростаючих поколінь. ми маємо всі передумови дня переходу
від словесно-ейфорійного патріотизму до патріотизму діяльного, тобто
такого, що проявляється в сумлінній праці людини на користь держави, ії
активно-діяльній участі у громадському житті, навчанні та вихованні
молоді тощо. У цьому аспекті виховання школи Прикарпаття можуть посісти
провіде місце в Україні.

У системі пріоритетних напрямів виховання чільне місце посідає
формування високої мовної культури володіння українською мовою.

Концепція превентивного виховання

дітей і молоді

Суть, мета і завдання превентивного виховання

Превентивне виховання

— це комплексний цілеспрямований вплив на особистість у процесі її
активної динамічної взаємодії із соціальними інституціями, спрямованої
на фізичний, психічний, духовний, соціальний розвиток особистості,
вироблення в неї імунітету до негативних впливів соціального оточення,
профілактику і корекцію асоціальних проявів у

поведінці дітей і молоді, на їх допомогу і захист.

Будучи детермінована об’єктивними і суб’єктивними факторами,
превентивна діяльність є самостійним спеціалізованим видом загального
педагогічного процесу, має свою мету, принципи, зміст, форми і методи та
використовує елементи правоохоронної, правової, медико-оздоровчої
роботи.
Превентивне виховання має бути
цілеспрямованою системою заходів економічного, правового,
психолого-педагогічного, соціально-медичного, освітнього,
інформаційно-освітнього та організаційного характеру, спрямованих на
формування позитивних соціальних установок, запобігання вживанню
наркотичних речовин, відвернення суїцидів та формування навичок
безпечних статевих стосунків. Воно є пріоритетним напрямом діяльності
держави, всіх виховних інституцій і здійснюється в інтересах особистості
та

суспільства.

Превентивна робота проводиться з усіма дітьми,
починаючи від дошкільного періоду, з метою попередження відхилень у
поведінці, особливо з тими, хто перебуває у несприятливих умовах
виховання, характеризується негативною поведінкою, а також з тими, хто
став на шлях асоціальної і протиправної поведінки.

Превентивність має бути складовою будь-якої
соціально-педагогічної дії, оскільки превентивний процес суттєво посилює
позитивний потенціал суб’єктів взаємодії.

Мета nревентивного виховання полягає у досягненні сталої відповідальної
поведінки, сформованості імунітету до негативних впливів соціального
оточення. Вона може розглядатися поліаспектно.

Педагогічний аспект превентивної діяльності полягає у сформованості
такої позиції особистості, яка конкретизується культурою цінностей,
самоактуалізацією, свідомим вибором моделей просоціальної поведінки.

Соціальний зміст передбачає об’єднання зусиль суб’єктів превентивної
діяльності на міжгалузевому рівні, спрямованих на узгоджену і своєчасну
реалізацію попереджувальних заходів: нейтралізацію і поступове усунення
детермінант, що викликають негативні прояви.

Психологічний аспект превентивної діяльності передбачає диференційований
індивідуально-психологічний, cтатево-віковий підходи до виявлення
генезису деструктивних проявів у поведінці особистості й розробку
науково обгрунтованих програм соціалізації та корекції девіацій.

Правовий аспект полягає в охороні й захисті прав особистості,
формуванні правової культури.

Основні завдання превентивного виховання дітей і молоді:

— створити умови для формування позитивних якостей особистості в

процесі різноманітних видів трудової, навчальної, позащкільної й іншої
діяльності, що сприяють інтелектуальному, морально-етичному,
естетичномурозвитку, виробленню стійкості до негативних впливів;

— забезпечити соціально-психологічну діяльність, педагогічно
зорієнтовану на протидію втягуванню дітей і молоді в негативні ситуації;

— надавати комплексну психолого-педагогічну та медико-соціальну допомогу
тим неповнолітнім, які її потребують;

— забезпечити адекватну соціальну реабілітацію неповнолітніх, які
вчинили протиправні дії або зловживають психоактивними речовинами;

— стимулювати неповнолітніх до здорового способу життя і позитивної
соціальної орієнтації, сприяти валеологізації навчально-виховного
процесу, навчанню з раннього віку навичкам охорони власного життя і
здоров’я;

— сприяти виробленню інтегрованих міждисциплінарних підходів при
підготовці спеціалістів (педагогів, психологів, медиків, соціологів,
юристів, соціальних працівників), батьків та ін.; об’єднанню зусиль
різних суб’єктів Превентивної роботи.

Суб’єкти-об’єкти превентивного виховання:

— діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, ПТУ, середніх
спеціальних навчальних закладів, студенти;

— неповнолітні, які перебувають на обліку (шкільному, кримінальному,
нарkологічному); .

— неповнолітні, соціалізація яких відбувається під впливом негативних
явищ (групи ризику); — неповнолітні, які перебувають у закладах
соціальної реабілітації

місцях позбавлення волі або повернулися з них;

— неповнолітні, які не мають умов сімейного виховання й опіки (сироти;
неповнолітні з алкоголенаркозалежних родин; діти, батьки яких
перебувають у місцях позбавлення волі);
— молоді сім’ї, які потребують консультативної допомоги з
догляду за дітьми;
— сім’ї, які
мають дітей з хибними проявами у поведінці; з наркозалежністю чи
протиправними вчинками;

— педагогічні колективи навчально-внховних, позашкільних
культуро-освітніх і інших закладів;

— працівники служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для
молоді, кримінальної міліції й інших правових установ, медичних
закладів;

— працівники засобів масової інформаці’і;

— трудові колективи, громадські, благодійні організації, релігійні
конфесії;

— центри превентивного виховання.

Функції превентивного виховання

Діагностично-nрогностична функція полягає в аналітичній роботі зі
з’ясування причин і умов відхилень у поведінці дітей та молоді; у
передбаченні тенденцій їхнього розвитку; у виявленні шляхів і способів
превентивного втручання в соціальну ситуацію розвитку особистості.

Корекційно — реабілітаційна функція ставить за мету узгодження виховного
процесу з реальними умовами соціалізації дитини і пов’язана із
втручанням у негативну ситуацію їі розвитку на рівні знань, емоцій,
поведінки, використання оптимальної коригувальної допомоги,
перевиховання та подолання негативних проявів у поведінці, налагодження
стосунків для позитивного способу життя.

Освітньо-консультативна функція передбачає використання сучасних
технологій надання оптимальної освітньої, консультативної інформації;
попередження і нейтралізацію надмірної інформації про види і форми
негативних явищ.

Організаційно-методична функція ставить за мету опрацювання і реалізацію
міжгалузевих науково-дослідних проектів із проблем превентивного
виховання; дослідження соціально-гігієнічних та медико-біологічних
факторів розвитку схильності неповнолітніх до негативної поведінки та
розробку заходів щодо їі профілактики; відпрацювання медико-біологічних,
соціально-педагогічних та психолого-педагогічних технологій на базі
дошкільних,

позашкільних закладів, шкіл, ПТУ, медичних та правоохоронних служб,
установ реабілітації неповнолітніх та молоді.

Iнтneгрaтивно -nросвітницькa функція передбачає збір, аналіз,
адаптпцію узагальнення та впровадження вітчизняного й зарубіжного
досвідy превентивної практики, інтеграцію у світовий превентивний
процес у роботі з дітьми І молоддю.

Превентивне виховання здійснюється на трьох рівнях:

а) раннє, або первинне, превентивне виховання (соціально-педагогічна
профілактика);

б) вторинне превентивне виховання (превентивна допомога і корекція);

в) третинне превентивне виховання (адаптація, реабілітація і
ресоціалізадія).

. Соціально-педагогічна nрофілактuка (первинна профілактика) — вид

превентивної роботи, спрямований на здійснення освітньо-профілактичних
заходів та інших педагогічних моделей впливу на особистість з метою
попередження різних видів небезпечної поведінки на ранніх стадіях
відхилень. Вона грунтується на позитивній педагогічній діяльності, мета
якої — своєчасне виявлення та виправлення несприятливих інформаційних,
педагогічних, психологічних, організаційних та інших факторів, що
зумовлюють відхилення у психологічному та соціальному розвитку дітей і
молоді, у їхній поведінці, стані здоров’я. Соціально-педагогічна
профілактика здійснюється замісцем проживання, навчання, оздоровлення та
дозвілля неповнолітніх.

Зміст соціально-педагогічної профілактики: взаємодія у формуванні знань,
умінь, установок та мотивів свідомого вибору просоціальних моделей
поведінки; підготовка та розповсюдження превентивної інформації через
друковану продукцію, засоби масової інформації, спілкування на рівні
міжособистісних стосунків, інші форми соціально-педагогічної роботи;
створення на базі Центру превентивного виховання умов для виявлення і
підтримки соціальних ініціатив.

Превентивна допомога і корекuія — вид психолого-педагогічної та
медико-соціальної діяльності, що полягає у допомозі окремим категоріям
групам ризику (зменшення шкоди, допомога з метою самодопомоги тоoj). Це
передбачає психолого-педагогічний та соціально-терапевтичний вплив на
особистість з тим, щоб вона сама навчилась допомагати собі, розв`язуючи
багаточисельні проблеми, що провокують на деструктивну поведінку. На
цьому рівні є доцільними:

реалізація програм превентивного виховання з «групами ризику» із
залученням державних, громадських, конфесійних організацій, волонтерів;

патронажна робота з «групами ризику», не.повнолітніми із
дисфункціональних сімей по усуненню соціально-психологічних передумов
деструктивної поведінки;

організація різноманітних форм превентивної освіти за місцем проживання,
проведення дозвілля, у зонах відпочинку.

Адаптаuія. реабілітаuія та ресоціалізаuія полягає в реконструкції
соціокультурного оточення для різних категорій дітей і молоді, допомозі
в спілкуванні, працевлаштуванні та навчанні з метою відновлення
втрачених соціальних зв’язків або адаптації в соціальній
життєдіяльності. Необхідними заходами такої роботи є: .

науково-методичне забезпечення превентивної соціально-терапе

тичної роботи у створених притулках та інших спеціалізованих закладах.

співпраця і науково-методична підтримка роботи центрів соціальної
адаптації, анонімних наркологічних кабінетів,
діагностично-консультативних центрів, служб «Телефонів довіри», інших
закладів, до функцій яких входить вирішення проблем негативної поведінки
дітей і молоді;

науково-методичне сприяння організації і розвитку терапевтичних

співтовариств взаємопідтримки неповнолітніх;

адаптація і впровадження в систему превентивної роботи вітчизняного і
світового досвіду соціальної адаптації та реабілітації.

Принципи побудови системи превентивного виховання:

— принцип комплексності забезпечує реалізацію концепції превентивного
виховання у поєднанні з діяльністю інших суб’єктів профілактичноїроботи;

— принцип системності пердбачає узгодженість, послідовність і
взаємозв’язок усіх рівнів профілактичної діяльності та погодження
відомчихпрограм з програмами інших. суб’єктів цієї діяльності зі
стратегічних питань;

— принцип науковості забезпечує науковість аналізу ситуааій, доцільність
вибору форм, методів, прийомів реалізації програм фахівцями відповідних
галузей знань; .

— принцип інтегрованості передбачає зближення і поглиблення взаємодії
вітчизняних і зарубіжних превентивних програм;

— принцип мобільності дає можливість оперативно модифікувати завдання,
форми і методи превентивного виховання залежно від умов і змінювати
сфери впливу;

— принцип наступності означає розгортання превентивних програм з
використанням набутого досвіду;

— принцип конкретності зумовлює включення до превентивних програм чітко
сформульованих заходів, строків виконання, визначення відповідальних за
їх реалізацію;

— принцип реалістичності передбачає соціальний зміст превентивного
виховання, який полягає в оптимізації форм і методів, спрямованих на
розвиток адаптаційних якостей цільових груп.

— принцип етичності забезпечує моральні основи превентивної діяльності,
відображає її гуманний характер, опору на позитивний потенціал
особистості, збереження конфіденційності, поваги та інших дійових умов
взаємодії з цільовими групами превентивного виховання .

Очікувані результати

Створениня в Україні пропонованої оптимальної структурної системи
превентивного виховання сприятиме:

— активізації діяльності українських науковців,
спеціалістів, консультантів, практичних працівників у дослідженні і
вирішенні проблем превентивного виховання;
— залученню освітніх, медичних, соціальних та
правоохоронних закладів до вирішення проблем попередження правопорушень
і злочинності, координації зусиль суб’єктів превентивної діяльності;

— посиленню тенденції
до зниження вживання наркотиків, алкоголю, тютюну, ВІЛ-інфікованості,
формуванню у молодого покоління здорового способу життя;

— зміні установок і моделей поведінки неповнолітніх груп ризику;

— соціально-психологічній адаптації неповнолітніх, які мають життєві
проблеми;

— збільшенню кількості волонтерів та осіб, які пройшли реабілітацію,

для здійснення превентивної роботи.

PAGE 24

PAGE 11

Похожие записи