Їде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні

Осінь – пора року між літом і зимою, ознаками якої є скорочення
дня, поступове похолодання, відліт птахів у вирій, скидання рослинами
листяного покрову.

Умовно цю пору року можна поділити на чотири підсезони: початок
осені, золота осінь, глибока осінь, передзим”я.

Початок осені – це поява перших жовтих пасом у кронах дерев –
беріз, лип і в’язів. Коли кількість жовтого і зеленого листя стає
приблизно однаковою ( це відбувається в останній декаді вересня, або,
коли осінь тепла і волога – на початку жовтня) можна говорити про
закінчення першого підсезону осені. У цей час у лісах з’являються
опеньки, в повітрі літає павутина (тенетники). Продовжує охолоджуватися
вода, але у великих водоймах цей процес відбувається нерівномірно,
починаючи з верхнього шару.

Золота осінь триває приблизно з кінця вересня до середини жовтня.
Протягом цього періоду листя на деревах жовтіє все сильніше, починається
його інтенсивне опадання. Поступово оголюються ліси, на південь
відлітають

зграї перелітних птахів.

Закінчується листопад у берези, осики і в’яза і починається
період глибокої осені. Вона триває до першого снігу, навіть того, що не
летить у повітрі, а хоча б на день чи ніч покриває землю. Стає все
холодніше, відлітають на південь останні зграї гусей, лебедів і качок.
Спостерігається швидке охолодження приземного повітря і води.

Останній осінній підсезон є одночасно переходом до зими, за що і
отримав свою назву – передзим”я. Він починається від першого снігу і
закінчується із встановленням санного шляху і льодоставу на водоймищах.

Осінь складається з трьох місяців: у Північній півкулі –
вересень, жовтень, листопад; у Південній – березень, квітень, травень.

Вересень

Назва першого місяця осені філологи пов’язують з вересом – рослиною,
поширеною майже на всій території України. Цей вічнозелений кущ квітує
з серпня і до кінця жовтня. Але саме у вересні рожево-бузкове суцвіття
вересу найпишніше вкриває соснові бори, торф’яники та піщані пагорби.

Сучасна офіційна назва вересня набула в Україні сталого вжитку
відносно недавно – на початку ХХ століття. Доти кожний регіон мав
свою „домашню” назву. У давньоруській мові зустрічається „офіційна”
назва – „руєн”. Паралельно з руном уживалася й назва – „зарев”. Ці
назви, на думку мовознавців, походять від жовтого кольору (саме о цій
порі починає жовтіти листя). У книжній мові періоду Київської Русі
зустрічається також назва „варєснець”, яка також пов’язана з вересом.

На західноукраїнських землях відомими є назви „маїк” (починають
маятися, тобто зеленіти ранні сходи озимини) і „сівень” – пора масового
висівання збіжжя.

Проте у переважній більшості європейських мов вживається латинська
назва – „сентембер”, що означає сьомий, адже у Давньому Римі цей місяць
і справді був сьомим, оскільки річне літочислення брало свій початок з
березня. З прийняттям нового, григоріанського календаря, в якому
початок нового року було перенесено на січень, назву місяця залишили
старою.

Із середини вересня починається масовий відліт птахів у вирій.
Колись, побачивши у небі ключ журавлів, наші пращури приказували: „Із
чужої сторононьки повертайтесь додомоньку!” При цьому загортали в
хустинку грудочку землі і тримали її до весни. Весною, побачивши перший
журавлиний ключ, землю закопували на полі чи городі, щоб весна була
щедрою і буйною.

Кожний місяць має свої головні дні. Для вересня таким днем є 14
вересня – день Семена, початок справжньої осені. „Хто не посіє до
Семена, в того життя буде злиденне”, – мовить народне прислів’я. Саме
до цієї дати селяни поспішали посіяти озиму пшеницю.

Від цього дня ткачі встановлювали свої верстати і починали ткати
килими. Бралися за роботу й усі інші сільські майстри: столярі,
стельмахи, ковалі.

Від „Семена” починали копати картоплю. У полі чи городі розкладали
вогнище, пекли картоплю з нового урожаю, їли і гріли руки – „щоб не
мерзли взимку”.

Існувало вірування, що в цей день горобці злітаються в очерет і там
їх чорти міряють на мірки: все, що в мірці – чортове, а поза міркою –
людське. Тому, мовляв, після „Семена” горобців по селах стає менше.

Із „Семеном” пов’язували і початок церковного року, який широко
відзначали ще у XVIII столітті у Києві та його околицях.

Жовтень

Українська назва другого місяця осені не вимагає особливих пояснень.
За ствердженнями давніх джерел, назва „жовтень” була відома ще за
Київської Русі. Але разом із жовтнем вживалося й слово „паздерник”, що
походить від спільнослов’янського „паздер”, тобто костриця. Саме у
жовтні починалося масове переробляння льону та конопель. Вилежані під
осінніми дощами та вітрами стебла сушили в печі, потім м’яли, щоб
очистити волокно від костриці.

Активно вживалися в Україні й такі регіональні місяценазви як
грязень (від грузьких доріг), хмурень (від надмірно похмурих днів),
листопадник (період опадання листя), зазимник (поява перших відчутних
заморозків). А ще називали жовтень „весільником”, оскільки, починаючи
від Покрови (14 жовтня), справляли весілля. Недарма у народі був такий
вислів: „Жовтень на весілля багатий”.

Багатий Жовтень і на храмові свята. Здавна кожне українське село
мало свої іменини. День іменин визначали за датою закінчення будівництва
й освячення храму. Такою є історія виникнення храмових свят. На храмове
свято (або храм) з’їжджалися родичі і знайомі із сусідніх та віддалених
сіл. Такі свята – з музикою, піснями, танцями – нерідко тривали протягом
кількох днів.

Жовтень – це початок традиційних українських вечорниць та досвіток,
який ознаменовувався масовими гуляннями і обрядовим дійством. Починали
сходитись на вечорниці 14 жовтня (Покрови), котрі закінчувалися
напередодні Великодня.

Листопад

Цей місяць замикає ворота осені, відмежовує осінь від зими.

У білорусів він – лістопад, поляків та чехів – лістопат, сербів і
хорватів – студепи. Досить цікавими були регіональні назви місяця в
Україні – напівзимник, ворота зими, грудкотрус, листопадень, падолист.

У листопаді з дерев опадає останнє листя і від цього ліс стає менш
затишний. Природа в очікуванні зимового спочинку.

Діти восени

:

< ? AE ` „ ? ? o - H ^ f h z ? ’ h¤ бів, жолудів. Ягоди їли сирими, а жолуді, гриби, картоплю пекли на вогні. Коли дозрівали гарбузи, то хлопці робили з них опудала: зрізували вершок, вичищали середину, прорізували очі, ніс, здоровенного рота. В рот настромлювали паличок, ніби опудало вишкірило зуби, а в середину ставили свічку. Темного осіннього вечора хтось з хлопчаків брав таке опудало, йшов туди, де бавилися діти. Підкрадався й тихенько виставляв з-за плоту гарбуза із запаленою свічкою. Несподівано побачивши в темряві великі вогняні очі та величезний рот з вишкіреними зубами, діти лякалися та з крикам розбігалися хто куди. Прочитайте разом з дітьми Як починається осінь (Василь Сухомлинський) Осінь – це дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього і молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою підіймається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь. Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть. Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють. А дятли радіють, зустрівшись з Осінню: голосно кричать, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах. Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки. Осінь (Алла Коваль) Ходить осінь по покосах, В золото фарбує ліс. І горять шовкові коси У зажурених беріз. Вітер грає, нахиляє Срібні віти яворів. Понад луками, за гаєм Чути сурми журавлів. Пада, в’яне лист багряний, Золотиться сіножать. Клен в сорочці вишиваній вийшов літо проводжать. Мов мережка, в лузі стежка, Осінь в гай по ній пішла За калинові сережки В сонця вимінять тепла. Осінній господар Осінь. Хазяйнує осінь скрізь, де не глянеш. Жовтень убрав золотом сади, ліси й парки, і струшує додолу жовте листячко. Ну навіщо ж, жовтню, роздягаєш дерева? Залишив би їм вбрання, воно ж таке гарне! Та не слухає жовтень нікого: знай своє діло робить. Припорошив сріблястим інеєм дахи, вкрив памороззю землю, навіть маленькі калюжки сховав під тонкими скельцями. (З журналу „Барвінок”). Осінній клопіт (За Олександром Копиленком) Осінні місяці – це місяці, коли більшість наших птахів стає мандрівниками. Вони летять у теплі краї – вирій. Летять, звісно, без компаса, але ніколи не зіб’ються із свого маршруту. Ці перельоти тривають уже тисячі років, і кожен птах мандрує своїм шляхом. Голоду бояться пташки, тому й покидають нас. Багато з них спокійнісінько й пережили б холодну зиму, та їм нема чого їсти. Зникають різні комахи, зелені стеблинки рослин. Сніг заносить смачне насіння. Чи звертав ти увагу на те, що пташки, які прилітають до нас першими, відлітають від нас останніми? Зозуля, соловейко, іволга, а також і ластівка зникають, ледве відчувши першу прохолоду осінніх ночей. А жайворонки, перепілки, зяблики, шпаки – цих можна у нас зустріти й тоді. Коли вже біла паморозь падає на луг. Може, думаєте, що всі птахи обов’язково летять у теплі краї? Ні, не всі летять. Є й такі, що мандрують пішки, а інші пливуть. Ось живе у нас такий чудовий, невтомний пішохід. Може, ти чув його крик, хоч насправді це його спів, улітку на луках, біля боліт і річок. Він „дере” свою пісню майже весь день, вечір і всю ніч. Навіть дивуєшся – коли ж відпочиває співак? Чи в нього горлянка не болить? А зветься цей птах – завбільшки за перепілку, тільки на довгих ногах – деркач. Деркач вирушає в свою далеку путь пішки. Лише коли зустрічає на шляху воду – тоді летить. Бо він бігає краще, ніж літає. Проте деркач часто зимує у далекій Африці – значить, і через море перелітає. А навесні птахи радо повертаються на Батьківщину. Цікаво знати Перепілки завжди здійснюють перельоти разом з гусьми. Пролітаючи над морем, гуси через певні відстані шляху сідають на воду відпочивати, а перепілки в цей час відпочивають на гусячих спинах. Дар осіннього поля Євген Шморгун Словничок Засторонок – бокове місце в погребі. Жив колись на поліссі бідний-пребідний чоловік. Восени ще перебивався сяк-так із хліба на ріпу, а до весни уже ні того, ні другого на столі не було. Одного разу, якраз у голодну пору, завернув до його хати перехожий дідусь і попросив: – А чи не дали б ви мені попоїсти, чоловіче, добрий? Третій день рісочки в роті не було... Дивиться чоловік, а на дідусеві свитина – дірка на дірці, постоли попротоптувані, шапки й зовсім немає. Жаль йому стало старого. Та так жаль, що віддав йому останній окраєць хліба. Щиро подякував старий та й пішов. Минув якийсь час, настала пора на полі господарювати. У бідняка землі тієї – всього латочка, та й на тій нічим садити, нічим сіяти. Зажурився чоловік, тяжко зажурився. Коли це з’являється до нього той самий дідусь і приносить повну торбину небачених плодів. – Ти мені допоміг, – каже, – у скрутну хвилину. Тож і я тобі допоможу. Посади ці плоди, і родитимуть вони, поки серце твоє буде щирим і безкорисливим. Посадив той чоловік бульбу – а це була вона – і чекає. От уже й зійшла, от зацвіла, а там уже й поспіла. Мацнув рукою під корчем – бульби отакезні! Як почав копати – і погріб повний, і яму накидав, і в засторонку не вміщаються, а ще й з половини грядки не зібрав. Приходили сусіди – сусідам повні мішки насипав. Каліки подорожні завернули – і їх наділив. Усім вистачило. Відтоді став чоловік жити в достатку, бо бульба йому і на другий, і на п’ятий рік так само щедро врожаїлася. Скільки не роздавав – і знайомим, і незнайомим, – а її все було й було. І не меншало, а все більшало. Так ото і з’явилася картопля на Поліссі. І чим частіше люди ділилися врожаєм з іншими господарями, то врожай був усе багатшим.

Похожие записи