Реферат на тему

Художньо-естетичні чинники цінності освіти

Духовна культура вчителя включає і такий необхідний елемент, як
естетичні цінності: прекрасне, поетичне, трагічне, комічне, піднесене і
т.і. Для функціонування даної групи цінностей важливим є розвиток
естетичного смаку, який формується у процесі освоєння вчителем
культурних досягнень і виступає як емоційно-почуттєвий камертон
навчально-виховного процесу. Естетичні цінності виражають емоційну
активність свідомості особистості вчителя і демонструють ставлення
педагога до світу на основі випробуваного ним почуття.

У фільмі ”Сни” Акіро Куросави дитина плаче над згубленими персиковими
деревами, розуміючи, що їх не стало зовсім і це збіднило світ та її
життя. Жалкуючи за ними, дитина вимовляє мудрі слова: ”Я можу купити
персики в крамниці, але, де я куплю квітучий персиковий сад?”.

Г. Ващенко засвідчував ”… завдання нашої школи – дати нашій молоді
естетичне виховання. Українці з давніх-давен виявляють природні
естетичні здібності. Але це не означає, що школа може занедбати ділянку
естетичного виховання, сподіваючись на природу. Навпаки, те, що дала нам
природа треба розвивати до найвищої міри. Так само школа має виробити у
дітей здоровий смак щодо творів мистецтва. Це вимагає не тільки культури
самого лише естетичного сприймання, а й певної культури інтелекту. Ми не
можемо визнати за цілком культурну людину того, хто не знає нічого з
історії грецького мистецтва і не може розуміти і відчувати красу творів
Фідія або Софокла. Ми не можемо визнавати цілком культурною людину й
того, хто не має уявлення про Бетховена, Моцарта, Чайковського і не може
сприймати краси їх геніальних творів”.

Художня цінність має особливу якість, що позначається М.С. Каганом як
”інтегрований аксіологізм”, обумовлений поєднанням у ньому суб’єктивної
та об’єктивної детермінанти. Як пояснення даної тези М.С. Каган наводить
наступні міркування:

1) ”носієм художньої цінності є витвір мистецтва, тобто якийсь фрагмент
життєвої реальності, перетворений у художню реальність…”;

2) це перетворення життєвої реальності в реальність вигадану ”зумовлює
своєрідність художньої цінності як цінності самого перетворення, тобто
цілісного естетичного, анестетичного, осмисленого перетворення буття”;

3) саме ставлення до художнього твору ”складається з діалогічного
взаємозв’язку двох орієнтацій психіки – на осмислення життєвого змісту
твору у всій повноті його моральної, політичної, релігійної,
екзистенціальної, естетичної проблематики, і на оцінку естетичних
якостей його форм”.

Із цього видно, що в психологічному і педагогічному плані художня
цінність як процес індивідуального осмислення твору мистецтва і, отже,
як елемент соціалізованого ставлення до навколишнього світу
визначається, насамперед, рівнем фахової освіти і розвитком особистості.
Якщо ж взяти до уваги, що художня цінність не просто ”вбудовується” у
духовно-культурний континіум особистості, але й актуалізує його, то
стане зрозумілою нагальна потреба створення відповідних умов для
культивування художніх цінностей у сучасника.

Художні цінності, носієм яких є твори мистецтва, спрямовують увагу
вчителя, насамперед, на осмислення кординального аксіологічного
орієнтира – краси, основна характеристика якої – гармонія живої форми і
чуттєвої повноти змісту дозволяє педагогові точно налаштовувати
аксіологічний ”камертон” в освітньому просторі. Краса і мистецтво, на
думку В.В. Ванслова, взаємозалежні за декількома напрямками: прекрасне
може бути об’єктом зображення мистецтва; краса завжди натхнена і надихає
мистецтво; мистецтво – це естетичний ідеал, тобто уособлення краси;
мистецтво вчить людей сприймати прекрасне і створювати його.
Усвідомлюючи значення мистецтва в розвитку краси як ціннісного орієнтира
діяльності педагога, слід широко використовувати можливості впровадження
культурології в професійну освіту майбутніх вчителів. Сукупність
створених людством упродовж своєї історії культурних творів у їх
матеріалізовано-предметному вигляді називається артефактами.

У міру зростання ролі краси в аксіосфері вчителя стає можливим її
перехід в іншу якість, особливо важливу з педагогічної точки зору, адже
на думку В.О. Сухомлинського краса – це кров і плоть людяності, добрих
почуттів, щирих стосунків.

У залученні вчителя до художніх цінностей особливе місце займає художня
література. Це мистецтво пов’язане зі словом, за допомогою якого
відображає емоційне сприйняття світу людиною, її моральні почуття.

Згадаємо Т.Г. Шевченка:

Ну що б, здавалося слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!..

Як правило, слово виражає безпосередній життєвий досвід людей, авторське
ставлення до того, що відбувається, його творче кредо. Художні твори
задають визначений напрямок у вирішенні віртуальних питань, а для
підготовки вчителя необхідні такі твори, у яких відображаються проблеми
людини, її пошуки сенсу життя, варіанти вирішення життєвих колізій,
можливі взаємини між людьми.

Безперечно, необхідною опорою патріотичного виховання є рідна мова. Мова
– це народ, це цінність, у якій закладені особливий дух українського
життя, характер і поведінка української людини, її погляди на світ і
місце в ньому. Рідна мова – це оберіг духовного життя народу; глибина
думки, художність звуків, щиросердне відношення до слова, патріотизм
втілення ідеї через символи мови ведуть у храм національної духовної
культури.

О.П. Довженко з болем писав про невміння українців сповна шанувати
власну мову: ”Нас, кажуть, – більше за добру європейську державу. Ми є і
нас нема. Де ми?”.

Джавахарлал Неру так само високо цінував роль мови у розвитку нації:
”Єдина державна мова – консолідуюча субстанція нації і держави… Є
конфлікт не мов, а їх носіїв. Куди не кинь – потрібні патріоти. А
виховати їх можуть лише патріоти”.

Коли зникає народна мова, писав К.Д. Ушинський, – народу немає більше!
Відберіть у народу все – і він усе зможе повернути, але відберіть мову,
і він ніколи вже не створить її… Вмерла мова в устах народу – вимер і
народ.

Образотворче мистецтво надає можливість познайомитися вчителеві з
художніми цінностями за допомогою зорових відчуттів і сприйняття,
значення яких велике в осмисленні сутності педагогічної професії і
людинознавства в цілому.

Основна сила музики в яскравій емоційності, у вираженні щиросердечних
станів людини. Особлива емоційна чарівність музики, – зазначав
Ю.О. Кремльов, – підкреслюється не тільки тим, що вона правдиво схоплює
і втілює інтонації людини, але і тим, що додає цим інтонаціям якості
вищих узагальнень, відсутніх у житті. У цьому відношенні художнім
цінностям, вираженим музичною мовою, за силою відображення радості,
туги, страждання, милування й інших емоційних проявів немає
альтернативи. Це пов’язане з тим, що в музичному мистецтві форма і зміст
поєднані. Тому прилучення до творів В. Моцарта, Л. Бетховена,
П. Чайковського, С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича й ін. – це школа художніх
цінностей особливого роду, коли навіть на несвідомому рівні розвиваються
високі аксіологічні орієнтири.

Художні цінності за допомогою мистецтва стимулюють становлення цілісної
особистості сучасного вчителя, розвиваючи його інтелект, образне
мислення, уяву, естетичний смак, високі почуття та емоційну культуру.
Мистецтво дає можливість індивідуально освоювати напрацьований досвід
людства. Насолода цінностями мистецтва допомагає поглибити свою
особистість, точніше відчувати світ, людину.

Сутність естетичного – це єдність цінностей блага та краси. Цінність
блага виявляється у здатності сприяти задоволенню цілісної системи
потреб особистості й отримує своє вираження в оцінці. Благо являє собою
найбільш істотну основу прекрасного як на рівні цінності, так і на рівні
оцінки, хоча саме по собі воно ще не є ні найпрекраснішим, ні його
сутністю.

Краса як цінність є відповідність форми явища духовній потребі у
сприйнятті певного типу форм. Тому ця цінність завжди носить
об’єктивно-суб’єктивний характер. Досконале благо поза красою – це ще не
естетична, а ”передестетична” цінність. У той же час сама по собі краса
уже виступає як естетична цінність.

Краса та досконале благо є компонентами прекрасного, величавого.

Для педагога надзвичайно важливо те, що художні цінності розвивають його
творчий потенціал. Іншими словами, у професії вчителя гармонійно
сполучаються можливості культури й освіти, при цьому художні цінності
часто задають тон оптимістичної, емоційної, креативної діяльності
педагога. Різноманітні твори мистецтва класичної спадщини дають
можливість вчителеві оцінити прояв людського духу, красу стосунків та
глибину почуттів і емоцій людини. У цьому процесі художні цінності –
неперевершений орієнтир добра, краси, шляхетності, гуманності.

Таким чином, аксіосфера сучасного вчителя – це унікальне духовне
утворення, яке включає ціннісні орієнтації, що забезпечують
самозбереження людини в просторі і в часі. Моделювання такої системи –
це діагностичний і прогностичний процес у визначенні актуального стану
та найближчих перспектив розвитку системи освіти, майбутнього України в
цілому. Оскільки ціннісні орієнтації опосередковують ставлення людини до
світу і самого себе, важливо розвивати ті, що мають духовне наповнення і
цілеспрямовано впливають на розвиток самобутності, внутрішньої глибини
особистості і спільноти, багатогранності проявів у сфері освітньої
системи.

Діаграма 2

Розвиток аксіосфери сучасного вчителя має принципове значення для
становлення особистісно-креативної педагогічної культури. Насамперед, це
пояснюється тим, що ціннісні орієнтири допомагають точно визначати цілі
і виконувати проектування діяльності, з’ясовувати пріоритети і критерії
педагогічного процесу, спрямовувати власне педагогічну діяльність і
духовне спілкування учасників системи освіти.

Від рівня вихованості вчителя, від його системи цінностей залежить
потенціал освітньої системи, можливість протистояти нововведенням,
далеким від національно-історичних коренів і нездатних давати імпульс
розвиткові вітчизняної освіти.

Головною метою виховного процесу у вищій школі є створення цілісної
особистості, особистості як вищої цінності, особистості, здатної
самостійно і творчо мислити, тієї, яка має почуття власної гідності,
розуміє своє призначення і зберігає індивідуально-професійний статус,
незважаючи на деструктивні обставини.

Поряд з цим передбачається реалізація й інших, не менш важливих цілей:
подальший розвиток соціального й життєвого досвіду студентства,
мотиваційної сфери, соціально-комунікативних умінь; формування навичок
прийняття рішень у послідовному й відповідальному здійсненні своїх
соціальних функцій; підтримка професійного росту; громадянське
самовизначення; усвідомлене формування соціально прийнятного способу
життя. Проблеми самовизначення досліджувалися у працях І.Д. Беха,
Б.Ф. Федоришина, К.А. Абульханової-Славської, Є.О. Климова,
Д.І. Водзинського, Г.С Костюка, М.П. Тименко, В.А. Ядова.

Зовнішніми факторами самовизначення особистості виступають макро– і
мікросоціум (Г. Крайг, Ф. Райс, М. Шевандрін), а внутрішніми –
особистісні мотиви, індивідуально-типологічні особливості,
характеристики ціннісно-смислової сфери та Я-концепції (Б. Федоришин,
Є. Климов, В. Рибалка).

Життєве самовизначення – це специфічна форма суб’єктно-об’єктної
взаємодії, в якій особистість виступає дійсним суб’єктом життєвого
процесу, тобто свідомо включається в хід подій, опосередковуючи його
творчим ставленням до життя та приймаючи на себе відповідальність за
свої дії та вчинки у якості їх автора.

Особливу увагу необхідно приділити формуванню базової культури
особистості вчителя. Культура може виступати як системостворювальна
структура, у межах якої здійснюється освітній процес. Через призму
культури майбутній педагог формує професійно-педагогічний світогляд,
творчий потенціал і особистісні якості.

Для реалізації ідей базової моделі культури вчителя у виховному процесі
вищої школи необхідно визначати і вирішувати наступні завдання:

а) створення умов для максимального освоєння духовних цінностей,
накопичених як українським суспільством, так і людством;

б) надання допомоги майбутньому фахівцеві в розкритті його внутрішнього
потенціалу, у його самореалізації;

в) стимулювання рефлексії студента, насамперед, для вироблення
індивідуального стилю поведінки;

г) виділення і пред’явлення студентам цінностей соціокультурної сфери,
особистої і національної гідності, загальнокультурної і професійної
діяльності;

д) забезпечення емоційних переживань радості життя, впевненості у
власних силах і ін.

Розглядаючи виховний процес студентів у ВНЗ з позицій його
аксіологічного потенціалу, слід відзначити, що основними виховними
силами у вищій школі є студентське співтовариство, особистість
викладача, громадські організації, кожна з яких має свою систему
цінностей і визначає зміст, форми і методи виховної роботи. Для
повноцінного розвитку особистості майбутнього фахівця необхідно
одночасно звертатися до його когнітивної, емоційної і діяльнісної сфер,
інтеграція внутрішнього наповнення яких дає можливість розвитку
аксіосфери професіонала.

Самим дієвим орієнтиром у виховному процесі сучасної вищої школи є
духовність вчителя, яка розвивається на трьох рівнях, що
взаємопроникають і взаємодіють у внутрішньому світі особистості,
реалізуючи себе в єдиному освітньому просторі. Л.М. Толстой писав: “…нам
здається, що справжня праця – це праця над чимось зовнішнім – виробляти,
збирати що-небудь: скарб, будинок, худоба, плоди, а праця над своєю
душею, засвоєння звичок добра, усяка інша праця – дрібниці”. Насправді ж
це не так.

По-перше, праця виявляється в оволодінні багатствами культури людства.
Природно, що вчитель у силу багатьох причин не в змозі засвоїти весь
досвід людської цивілізації, однак головним показником є рівень
оволодіння досягненнями національної і загальнолюдської культури. При
цьому принципове значення має і те, що привносить до культури сам
вчитель, які цінності соціальної чи духовної якості стають надбанням
системи освіти.

По-друге, духовність вчителя виражається в емоційно-почуттєвому прояві
особистості педагога. Очевидно, що духовність актуалізується в
щиросердності як інтегральній характеристиці особистості, яка включає
щире бажання зрозуміти іншу людину, ввійти в її положення, прояв
м’якості і гнучкості характеру, реалізацію прагнення допомогти нужденній
людині. Духовна людина – це особистість доброзичлива, делікатна,
тактовна, для якої повага та увага до іншої людини – непорушні основи, а
гідність людини – найважливіша цінність в організації освітнього
процесу. Оскільки віковий діапазон людей, з якими взаємодіє педагог,
широкий, учителеві необхідно виявляти щиросердність з урахуванням
наявних особливостей, але особливо підкреслювати свою прихильність до
дітей, необхідність яких в комфортних емоційних умовах дуже велика.
Завдяки емоціям педагог може знаходити джерело енергії і життєвих сил
для вирішення професійних завдань. Більш того, емоційний фон освіти має
принципове значення для якості роботи, у зв’язку з чим актуальним
проявом духовності педагога є створення відповідної атмосфери в
освітньому середовищі.

По-третє, поведінка педагога є найважливішим рівнем, який характеризує
його духовність. У ньому проступає духовна основа учителя. Як правило,
духовність вчителя виражається через уміння робити вчинки у
відповідності зі своїми моральними переконаннями, за допомогою дій, які
демонструють гармонічне зіставлення особистих потреб і потреб інших
людей (учнів, колег, батьків і т.п.). Особливо треба підкреслити
здатність добро діяти та уміння виразити себе, свій потенціал і
внутрішній світ у цьому процесі.

Духовні орієнтири, які викристалізувалися в ході тривалих спроб людства
усвідомити свою сутність, сьогодні можна виразити ціннісним рядом,
важливим для професійної підготовки майбутнього вчителя: свобода,
обов’язок, совість, добро, краса.

Одночасно з духовно-моральними цінностями виділяються цінності
соціально-світоглядного характеру, які регулюють ставлення людини до
державно-суспільних інститутів, – джерела і умови життєдіяльності
суспільства та особистості. До таких цінностей відносяться аксіологічні
орієнтири: земля, родина, праця, світ, природа й ін.

Визначення цих понять як пріоритетних і перспективних напрямків
виховання сучасних студентів пояснюється не лише досягненнями
цивілізації, але і її негативними наслідками. Інтелектуально-технічний і
технологічний стан людства при величезному розходженні умов
матеріального і культурного існуванні різних країн і народів сьогодні
такий, що людство стоїть перед реальною загрозою самознищення.

А воно може відбутися не тільки в результаті широкомасштабної війни із
застосуванням засобів масового самознищення, але і внаслідок техногенної
катастрофи, прообразом якої виступає Чорнобиль. Щоб зменшити або
відсунути загрозу знищення Землі як планети і людства, сьогодні
необхідна консолідація, насамперед, духовно-моральна, різних народів і
народностей, наддержав і малих держав. Основною умовою інтеграції
народів і країн у світове співтовариство може бути упровадження в
суспільну свідомість розуміння Землі як єдиної ”інстанції”, яка
забезпечує існування людства, виховання представників народу як
”громадян світу”, здатних розширювати рамки кланових, регіональних,
національних способів самореалізації і виходити до планетарного буття.
Щоб подібний ”вихід” не позбавляв особистість самобутності, щоб людина
не розчинилася у просторі і часі, їй необхідна певна соціокультурна
приналежність. У сучасній системі цінностей роль соціально-культурного
визначника і стабілізатора особистості відводиться родині.

Людина, яка вступає в третє тисячоріччя, повинна реалізувати себе як
активну і діяльну істоту. Тому значною цінністю для неї має стати праця
як творче явище. Причому творчість у цьому випадку розуміється широко: і
як народження творів мистецтва, і як здійснення наукових відкриттів, і
як створення предметів і речей, які полегшують життя людей. Моральна
суть праці полягає не тільки в ”людяності” її результату, але й у тім,
що, будучи універсальним способом самовираження, праця сприяє
самоствердженню людини і, тим самим, стає джерелом задоволення і
радості.

”Навчання” цінностям стратегічно спрямоване на пробудження особистості,
самоцінності і незамінності. Тому вплив вихователя не повинен бути
повчальним. Організується паритетний діалог між педагогом і студентом,
педагогом і учнем, керівником установи освіти і педагогом, що не має
прямого практичного призначення. Присвоєння цінностей, їх вростання в
особистість (інтеріоризація) являють собою тривалий і дуже особистісний
акт. Тому педагогові важливо знати, що його виховні зусилля не завжди
”опредмечуються” у поведінці вихованців, що нерідко, незважаючи на
багатий арсенал використаних ним методів і прийомів, вихованець
залишається недоступним для духовно-морального впливу. Це зайвий раз
підкреслює, наскільки складний і багатогранний процес росту особистості.

Пропонуючи своїм вихованцям визначені духовно-моральні цінності, педагог
повинен усвідомлювати те, що його професійна діяльність полягає не
тільки в ефективному прищепленні цих цінностей своїм вихованцям. Іноді,
у силу об’єктивних і суб’єктивних причин, такого прищеплення взагалі не
спостерігається, але це не означає, що виховний вплив не відбувся, тому
що однією з головних цілей виховного процесу є формування у вихованців
духовної відкритості і сприйнятливості до різних способів стосунків між
людьми і надання допомоги в становленні поглядів, на основі яких
майбутні вчителі можуть виробити індивідуальну систему переконань і
моделей поведінки.

Крім того, важливе значення для організації виховання з ціннісною
спрямованістю має знання педагогом критерію сформованості особистості,
який психологи пов’язують з типовим способом ставлення людини до інших
людей. Відомо, що в структурі особистості людини можуть бути виділені
наступні рівні такого ставлення:

1) езопів, визначається прагненням лише до власної зручності й особистої
вигоди. Ставлення до інших людей – винятково споживче;

2) групоцентричний, за якого людина ідентифікує себе з якою-небудь
групою, і тому члени цієї групи для неї володіють властивістю
самооцінки, гідні поваги, любові;

3) просоціальний, або гуманістичний. На цьому рівні людина проектує себе
на іншу людину: кожна людина самоцінна, усі рівні у свободах, правах і
обов’язках.

Власне кажучи, тільки за наявності третього рівня ставлення людини до
інших людей можна говорити про особистість як духовно-моральне
утворення, про особистість, що володіє головними цінностями, які роблять
людину людиною. Отже, в ідеалі процес виховання повинен приводити
вихованців до поведінки (у широкому змісті – до життя) за золотим
правилом моральності: стався до навколишніх так, як ти хочеш, щоб
ставилися до тебе. Безумовно, цей ідеал важко досягається, але до нього
варто прагнути.

Надаючи допомогу духовному розвиткові студента, викладач не повинен
забувати, що сприятливим фактам такого розвитку є умови доброзичливості,
свободи і розуміння. Тому за навчальних і позанавчальних обставин
майбутній учитель повинен займати суб’єктну позицію. Такі цінності, як
честь і гідність, можуть мати позитивний вплив на формування особистості
тільки за умов демократично і гуманно організованого процесу.

Природно, що, переконуючи вихованців у необхідності будувати своє життя
на основі визначених цінностей, викладач повинен пам’ятати і про те, що
від його професіоналізму і людської поведінки, від його моральних
рішень, які приймає нерідко на очах своїх вихованців, багато в чому
залежить результат виховного впливу. Педагог повинен відчувати особливу
відповідальність за дискредитацію таких понять і цінностей, на які він
орієнтує своїх вихованців.

Ціннісні орієнтації випускників педагогічного університету, які засвоїли
рівні ”значення”, ”смисл” ”ставлення”, ”ціль”, ”принцип”, мають потребу
в посиленні та поглибленні їх на рівнях ”норма” та ”ідеал”. Як уже
відзначалося, ціннісні орієнтації на рівні ”норма” дозволяють більш
повно й адекватно сприймати педагогічну дійсність, виробляти стратегію і
тактику професійної діяльності, створювати позитивний емоційний фон
освіти.

На наш погляд, показовим може бути звертання до такої ціннісної
орієнтації-норми, як добро, доброта. Ці поняття як морально ціннісна
орієнтація є однією з ключових особистісних і професійно-педагогічних
орієнтацій. Спроба визначити феномен цінності ”добро” привела нас до
усвідомлення того, що досить складно визначити це поняття. На жаль, ще
багато аксіологічних орієнтацій, якими користується педагогічна система,
практично глибоко непроаналізовані.

Таблиця 16

Мотиви діяльності %

Бажання людям добра 70

Любов до конкретної людини, діяльності 62

Почуття обов’язку 32

Почуття товариськості 11

Повага до старших 8

Совість 5

Вдячність 5

Почуття патріотизму 2,5

Організованість 2,5

Вигода 16

Надія: добро відплатиться добром 13,5

Бажання виглядати добрим 11

Бажання заслужити похвалу 5

Бажання привернути увагу до себе 2,5

Бажання самореалізації 8

Бажання сподобатися 5

Бажання подвигу 2,5

Віра в життя після смерті 1,3

Вчинки можуть бути немотивованими: просто так 22

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. — Запорожье – 1991. — 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. — 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. — №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. — №1. – С.3.

Похожие записи