Християнське виховання в родині (диплом)

Дипломна робота

Християнське виховання в родині

ПЛАН

Вступ

Розділ І. Роль виховання в гармонійному розвитку дитини.

1.1. Гармонійний розвиток дитини.

1.2. Поняття виховання та його вплив на гармонійний розвиток дитини.

Розділ 2. Виховне значення родини.

2.1. Родина у вченні Католицької Церкви.

2.2. Вплив родини на виховання дитини.

Розділ 3. Основні засади християнського виховання в родині.

3.1. Вплив антропологічної концепції на вибір стратегії виховання в
родині.

3.2. Мета, зміст і методи християнського виховання в родині.

Висновок

Використана літератураВступ

На сьогоднішній день стрімко зростає економічний, соціологічний та
політичний розвиток, а разом із ним з’являється реальна загроза
поширення раціоналізму, утилітаризму, бездуховності і культу
«матеріальної людини». Тому необхідно заново повернутись до
християнської стратегії виховання в родині. До цього спонукає наша
виховна традиція, адже українське виховання, починаючи з хрещення Русі,
завжди було християнським. Про це свідчать твори, які мають неабияку
історичну цінність, так як: «Повчання Володимира Мономаха дітям»,
творчість Г.Сковороди та вся літературна спадщина. Таке виховання
представлене творчим доробком таких педагогів як: К.Ушинський,
Г.Ващенко, С.Русова, А.Волошин, галицькими педагогами міжвоєнного часу,
серед яких о. Ю.Дзерович та українською народною педагогікою.

За останні роки виникло і змінилось багато ідеологій а разом з ними і
виховних ідеалів. Теперішнє суспільство, яке досить довгий час було
позбавлене можливості дати дітям морально-духовну основу, нині потребує
повернення до християнського виховання. Його предметом є розвиток
сумління людини, що утримує від зла і застерігає від гріха. Виховним
ідеалом в цьому випадку є людина, яка віддано служить Богові, а значить
є добрим громадянином, добри батьком, добрим сином чи матір’ю. А
включення християнських цінностей в освітньо-виховну систему є реальною
альтернативою до бездуховності сьогоднішнього часу. Вводити молоді
покоління у ці цінності потрібно методами, що не суперечать християнству
та гідності людини, яка є образом Бога і повинна прямувати до Нього.

Таке Виховання, в першу чергу, повинно здійснюватись у родині, яка є
першою школою для людини. Найбільш сприятливою для цього є християнська
родина, оскільки в нелегкому виховному завданні їй допомагає Божественна
благодать дії Святого Духа. Тільки вона може проникнути до глибин
людського Духа, куди більше ніхто не зможе сягнути.

Важливим тут є те, щоб батьки, як перші вихователі, не лише навчились
основних засад християнської моралі, а й перейнялись ними та відчули їх
необхідність й у власному житті.

Тема Християнського виховання дітей в родині ще не є достатньо
опрацьованою в сучасній педагогічній літературі. Це пов’язано з тривалим
періодом панування атеїстичної ідеології. Хоч тепер і існує свобода
слова, а виховання здебільшого відкидає комуністичну мораль, проте
змінити радянську свідомість, яка нав’язувалась майже століття, дуже і
дуже складно. Багато сучасних педагогів ще досі перебувають під впливом
цієї педагогіки. Вони продовжують розглядати виховання як
цілеспрямований вплив на особистість дитини для того щоб сформувати у
ній, ті чи інші якості. Такий підхід суперечить основним християнським
принципам, оскільки зневажає божественну гідність людини. Людина – це
образ Бога, а не знаряддя, яким можна маніпулювати для досягнення цілей.
В працях цих педагогів, хоч і знаходимо вказівки щодо родинного
виховання, воно значно відрізняється від християнського бачення.

Знаходимо ряд сучасних педагогів, які стараються притримуватись
християнських засад у вихованні, виховні ідеї яких не суперечать
християнській концепції бачення людини. Проте педагоги з християнськими
поглядами, на мою думку, ще не в достатній мірі мають напрацювань у
сфері родинного виховання, хоча визнають, що виховання, в першу чергу,
повинно здійснюватись саме в сім’ї, яка є першою виховною інституцією.
Крім того, не всі з них і не завжди слухають глосу Церкви. А саме вона
найбільш правильно вчить, якою має бути християнська родина, яка б
сприяла доброму вихованню Актуальність проблеми та потреба життя
зумовили вибір даної теми.

Предметом дослідження у майст. роботі є Християнське виховання дітей у
родині.

Метою є з’ясування основних принципів християнського виховання в родині,
на основі вчення християнських педагогів, не відкидаючи напрацювань
світських вчених та документів Католицької Церкви.

Досягнення мети передбачає виконання ряду наступних завдань:

Визначити роль виховання в гармонійному розвитку дитини.

Вияснити християнське бачення родини та її вплив на виховання дитини.

На основі аналізу антропологічних концепцій з’ясувати основні засади,
яких потрібно притримуватись при християнському вихованні.

Вивести мету, зміст та методи християнського виховання в родині, що
випливають з богословсько-антропологічного погляду на людину.

Методом дослідження цієї праці є аналіз теоретичних напрацювань
педагогів, психологів, богословів а також документів Католицької Церкви.

Дипломна робота складається з трьох розділів. Складність у висвітленні
обраної мною теми полягає в тому, що вона є досить широкою та ще
недостатньо опрацьованою. Тому існує мала кількість літератури, яка б
безпосередньо стосувалася даного питання. Крім того, багато авторів
мають погляди, хоч інколи і подібні, однак такі, що розходяться з
християнськими принципами.

Ця робота є синтезом сучасної богословської, педагогічної та
психологічної думки з метою дослідження основних християнських засад,
яких потрібно притримуватись при вихованні в родині.

Розділ І. Роль виховання в гармонійному розвитку дитини.

1.1. Гармонійний розвиток дитини

1.1.1. Визначення поняття гармонійного розвитку дитини.

Основною метою виховання в нашому суспільстві є гармонійно розвинена й
суспільно активна особистість. Вона мусить володіти науковим
світоглядом, високоморальним потенціалом, бажати і вміти працювати, бути
багатою духовно і добре сформованою фізично. Іншими словами, бути
наближеною до досконалості. У різних народів ідеали досконалості дуже
схожі. Вони поєднують в собі якості, що характеризують всебічно і
гармонійно розвинену людину: розум, красу, високі моральні якості,
фізичну силу, витривалість тощо. Тобто, всебічно розвинена людина – це
та, в якої добре розвинені усі її сторони, пропорційність, погоджену
єдність яких забезпечує гармонійний розвиток.

Формування такого виховного ідеалу відбувалося під впливом багатьох
факторів, які були актуальними в тій чи іншій місцевості. Саме вони
зумовлювали певні напрямки, виховні ідеали. Так, європейський ідеал у
вихованні має два джерела: греко-римська культура та християнство. На
зразок того, як християнська філософія використала досягнення грецької
філософської думки, християнська педагогіка використала твори грецьких
педагогів. Для кращого розуміння загальноєвропейського виховного ідеалу,
потрібно розглянути виховний ідеал стародавніх греків, а відтак – і
християнський.

Основою світогляду античності була близькість до природи. Греки в
природі вбачали вияв краси, гармонії і розвитку. Вона сформувала
естетичний характер їх світогляду. Звідси походить естетизм грецької
педагогіки, виховним ідеалом якої була людина із втіленням найвищих рис
краси й добра. Найхарактернішою ознакою краси є гармонійність. Тому
ідеалом для них є гармонійно розвинена людина.

Винятком є Спарта. В архаїчну епоху вона була великим культурним центром
Старовинної Греції, переймала від чужоземців мистецтво і красу, які
старалася розвивати. Безумовно, вона була військовим полісом, однак
старалася не занедбувати інших сфер свого розвитку. Виховання в ній хоч
і пов’язувалось із військовою справою, але не відкидало і мистецтв.
Ситуація змінилась після 550-х рр.. до Хр., коли різко припинився
розвиток Спарти. Виховання стало однобічним. Військова муштра,
акцентуючи увагу на фізичному розвитку, витіснила інші сторони
виховання. Інтелектуальний та естетичний – звелись до мінімуму. Моральне
виховання отримало тоталітарний характер. Все приносилось у жертву
Спарті. У дітей розвивали почуття колективізму і повного послуху, їх
привчають до замкненості та злодійства. В міру падіння Спарти цей режим
виховання тільки збільшувався, що спричинило ще більший занепад. Однак,
в архаїчний період вона була прекрасною і великою, а виховання не було
таким однобічним. Незважаючи на це, вона, з її викривленим поняттям
гармонійності, залишається винятком у грецькій культурі та педагогіці.

В Афінах же переважало індивідуалістичне і гармонійне виховання. Саме
там народилося розуміння гармонійності людини – ідеал фізичної і
моральної досконалості. Щодо самого процесу виховання, то перші турботи
про немовляти лежали на матері, годувальниці та няньці. Початкове
виховання афіняни доручали рабиням. Після семирічного віку виховання
дитини переходило в руки педагога, який займався її моральною опікою
вдома й поза ним. Навчанням педагоги не займалися, хіба що у виняткових
випадках. Дітей навчали граматисти (звичайні вчителі), педотриби
(вчителі гімнастики) та кифаристи (вчителі музики). У них були змушені
пройти курс навчання ті, хто бажав, щоб їх вважали справжніми вільними
людьми. Естетичне виховання визначалось повною гармонією всього
прекрасного та доброго, до чого прямувало все домашнє виховання. Для
дітей із нижчих суспільних верств освіта обмежувалась знанням складів і
початковим читанням. Яких наук навчати і як виховувати сина, належало до
компетенції батька. Виховання і навчання були приватною справою, але
життя афінян носило суспільний характер. Таким чином сім’я виховувала
дітей для держави, а та – для сім’ї.

Загалом, поняття гармонійності для афінян, як і для греків у цілому, не
означало об’єднання фізичних і психічних властивостей, розвинених до
однакового рівня. Вони все ж визначали певну ієрархію між ними.

Хибами як афінської зокрема, так і грецької філософії та педагогіки
вцілому було те, що, хоч вони і високо підносили гідність людини,
все-таки визнавали законність рабства. Звідси неправильне розуміння
праці, особливо фізичної. Розумова сфера розвитку людини, таким чином,
пов’язується з теоретичними знаннями. А мораль стає інтелектуальною,
згідно якої бути моральним означає бути мудрим.

Християнство, яке прийшло на зміну греко-римській культурі, не відкинуло
її педагогіку, а використавши, переробило в дусі євангельської науки.
Воно внесло значні зміни в розуміння ідеалу людини, створеної на Образ і
Подобу Бога. Педагогіка, беручи до уваги Царство Боже, як мету життя
християнина, отримала сотеріологічний характер.

В перші століття християнська педагогіка відійшла не тільки від
грецького розуміння, а й взагалі від виховного ідеалу гармонійно
розвиненої особистості. Це можна пояснити жорстокими переслідуваннями
християн, які хотіли швидше дочекатися кінця світу. На грунті цього
розвинувся строгий аскетизм, а відтак і педагогічні ідеї, в яких
витіснилась фізична сторона розвитку людини. Ситуація не зазнала
суттєвих змін і тоді, коли воно на теренах Європи стало пануючою
релігією. В цей час утворилися два різні виховні ідеали: лицаря,
основною чеснотою якого була мужність, і монаха, який мусив бути
освіченим. Однобічність у вихованні залишається, однак проявлялася у
двох різних формах.

Починаючи з періоду Ренесансу, Європа повертається до ідеалу гармонійно
розвиненої особистості. Нові віки, успадкувавши від середньовіччя
піднесену духовну природу людини і сотеріологічний характер виховання,
як і стародавні греки, взяли до уваги її фізичні властивості земного
життя. Ідеалом стала гармонійно розвинена людина на християнській
основі. Представником цього ідеалу в педагогіці був Я.Коменський. Його
послідовники, серед яких і Ж.Руссо, і надалі розвивали цю ідею. Особливо
яскраво ідеї всебічно і гармонійно сформованої людини розвивав
Й.Песталоцці. Він, як і Ж.Руссо, велику увагу приділяв трудовому
вихованню. У напрямку гармонійно розвиненої особистості працювали також
Й,Гербарт і Ф.Дістерверг. Наш український педагог о.Ю.Дзерович писав, що
всяке вдосконалення повинно включати в себе фізичну і духовну сторони
дитини. Духовне життя він зводив до мислення, почуттів і волі, тобто
розумової, естетичної і моральної сфери. Він вважав, що всі вони повинні
складати одну гармонійну цілісність, доповнюючи одне одного. У
Декларації про християнське виховання “Cravissimum educationi”,
проголошеній на Другому Ватиканському Соборі, сказано: «…треба спомагати
дітей і молодь у гармонійному розвитку дарувань фізичних, моральних і
інтелектуальних…»

Виховання повинно гармонійно здійснюватись у таких основних напрямках:
розумовому, фізичному, трудовому, моральному та естетичному. Кожен з них
буде мати свій зміст і конкретні завдання.

Розумове виховання.

Це виховання ж дуже важливим у процесі всебічного й гармонійного
розвитку особистості. Завдяки розуму людина забезпечує
соціально-економічний прогрес суспільства. Здобути ті багатства
матеріальної та духовної культури, які на сьогодні посідає, вона зуміла,
розвиваючи саме свою розумову сферу.

Розумове виховання має такі завдання:

Озброєння дітей знаннями основ деяких наук.

Формування наукового світогляду та національної свідомості на базі
засвоєння системи знань і соціального досвіду.

Оволодіння основними логічними операціями: аналізом, синтезом,
порівнянням, узагальненням та систематизацією.

Вироблення вмінь і навичок культури розумової праці.

Фізичне виховання

Фізичне виховання сприяє, в першу чергу, зміцненню здоров’я. Формує
повноцінно розвинену особистість із підвищеною розумовою та фізичною
працездатністю Крім таких фізичних якостей, як сила, спритність,
витривалість тощо, виховує моральні якості: сміливість, наполегливість,
дисциплінованість, рішучість та інші. Його потрібно починати ще з перших
років життя дитини. У цей період фізичне виховання повинно мати перевагу
над розумовим. Воно забезпечить здоров’я дитині, на базі якого згодом
будуть краще розвиватись і всі інші напрямки виховання.

Завданнями фізичного виховання є:

Виховання здорової людини.

Приготування до захисту Батьківщини, родинних, національних та
загальнолюдських цінностей.

Приготування до фізичної праці.

Трудове виховання

Людина народжується для діяльності. Ще з раннього дитинства людина є
активною. У підлітковому віці та у віці дорослої людини життєва
активність сильно пов’язана з потребою самовираження і самоутвердження в
соціальному середовищі. Людина діє відповідно до поглядів, прийнятих
нею, які старається поширювати в навколишньому середовищі. Активна
діяльність людини є важливим чинником виховання. Про це писав
К.Ушинський, Г.Ващенко, В.Сухомлинський та інші педагоги. Праця є
необхідною умовою розвитку. Без неї поступ людини не тільки зупиняється,
але й котиться донизу, тобто деградує. Для підтримки в людині здоров’я,
розвитку сил та навиків необхідною є не тільки фізична праця, а й
розумова. У гармонійному розвиткові людини важливо, щоб ці два види
праці між собою чергувались.

Ушинський про важливість трудового виховання писав так: «Саме виховання,
якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а
підготовляти до праці життя».

Завданням цього виховання є:

Психологічна підготовка до праці. Вона включає усвідомлення дитиною
соціального значення праці, як необхідного обов’язку та духовної потреби
людини. З цього повинно випливати прагнення сумлінно й відповідально
працювати те бережливе ставлення як до результатів праці, так і до
людей, що її виконують.

Практична підготовка до праці, тобто вироблення умінь та навичок
трудової діяльності дитини, виховання основ трудової культури.

Підготовка дітей шкільного віку до свідомого вибору професій.

Моральне виховання

У поняття моралі входять історично сформовані норми і правила поведінки
людини, які визначають її ставлення до людей, суспільства в цілому та
праці. В основі морального виховання дітей лежать загальнолюдські,
національні, родинні та інші цінності.

Моральний аспект виховання в педагогіці поєднують з психічною сферою
дитини, яка вже в ранньому дитинстві розділяється на два русла –
розумову і моральну, тобто розумовий та моральний розвиток сил дитини.
Хоча вони й близькі, однак чітко відділені одна від одної. Особливо це
видно в перші роки дитинства. Розумова і моральна сторони дитини в цей
час розвиваються не так паралельно, як стрибками, по черзі переважаючи
одна одну.

Завдання морального виховання:

Формування в дітей моральних понять, поглядів та переконань.

Виховання моральних почуттів, які виражають спрямованість духовного
розвитку дитини.

Вироблення навиків і звичок моральної поведінки.

Естетичне виховання

Це виховання сприяє виробленню в дитини доброго естетичного смаку.

Завдання естетичного виховання:

Формування естетичних понять, поглядів і переконань дитини. Включає в
себе розуміння прекрасного, любові до нього та вміння давати правильну
естетичну оцінку різним фактам, явищам та процесам.

Виховання естетичних почуттів, які відчуває дитина, сприймаючи прекрасне
в навколишньому середовищі та мистецтві.

Виховання потреби і здатності створювати прекрасне не тільки в
мистецтві, а й житті.

Якщо говорити про християнство, то воно зробило свій внесок що до
напрямків гармонійного виховання.

Щодо розвитку розумової та естетичної сторін людини, християнське вчення
виходить з того, що розум, творчі здібності до істин і краси є величним
даром Бога. Розвиток цих здібностей не тільки не суперечить
християнству, метою якого є Царство Боже, а навпаки, є однією з
передумов поширення і правильного розуміння науки Христа. Такий погляд
спричинився до того, що християнство завжди сприяло розвитку науки та
мистецтва. Прикладом цього є великі досягнення людства не тільки в
філософії, а й у галузі так званих стислих наук. Сюди належать твори
таких митців, як Данте, Сервантес, Шекспір, Рафаель, Мікеланджело,
Леонардо да Вінчі, Бах, Бетховен та інших, які перебували під великим
впливом християнської науки. Про це свідчить і рівень освіти в
християнських країнах.

У моральному вихованні християнська педагогіка опирається на раціональне
і «таємне, які переплітаються між собою. Беручи початок із пізнання,
воно мусить супроводжуватись вірою у відповідні ідеали, яка не повинна
бути сліпою. Генератором розумової дії є душа. Тому поведінка людини,
згідно цієї педагогіки, залежить не так від того, як вона мислить, як
від того, в якому стані її душа. Адже внутрішня сутність людини втілює в
собі діалог раціонального й духовного. Тому педагогіка повинна
долучатися до цього діалогу, відповідно приміряючи до нього свій
виховний інструментарій.

У фізичному вихованні християнство виходить з того, що тіло є храмом
Святого Духа. Воно має воскреснути та бути прославленим у Небі. Тіло в
єдності з душею і духом є рівноцінною складовою частиною людини, тому не
можна його занедбувати. А навпаки, будь-яке вдосконалення людини повинно
розпочинатися від плекання її фізичної природи, що створює фундамент для
духовного розвитку. Це правда, що люди з кволим тілом при сильній волі
багато чого можуть досягти, однак життя у всій його повноті. Довга та
витривала праця, більш доступні здоровим і сильним.

Для християнського світогляду, активність людини є не тільки прийнятою,
а й похвальною. Однак будь-яка діяльність людини повинна мати моральну
ціну, націленість на добро, яке повинно діяти через людину. Праця, в
такому розумінні, буде вільною та узгодженою з християнською мораллю,
діяльністю, на яку людина зважується у зв’язку з необхідністю осягнення
тієї чи іншої людської мети в житті. Вона є необхідною умовою як для
повноцінного тілесного життя і розвитку сил людини, так і для духовного.
Це все лежить в основі християнського бачення трудового виховання.

Дотепер ми розглядали внутрішній гармонійний розвиток людини. Однак
поняття «гармонія» не обмежується ним. Воно включає не тільки
погодженість людини самої в собі, а й з природою, Богом, суспільством,
передбачаючи взаємну відповідальність, рівновагу, порядок та
пропорційність різних предметів і явищ. Для християнства ця погодженість
тісно пов’язана з любов’ю яка означає взаємну єдність як з кожною
частиною цілості в самій людині, так і усвідомлення нею того, що вона є
частиною більшої цілості. Любити себе – не означає надавати перевагу
якомусь одному виміру, а бачити значення кожної деталі у зв’язку зі
всією особою. Те саме стосується і любові іншого. Вона виражається через
любов до Бога, який своєю любов’ю створив і відкупив увесь світ. Любити
Бога – означає зустрітися в Ньому з кожною особою на землі. Така любов
повинна поширюватися на природне довкілля, як Божий дар, до якого
потрібно ставитись із пошаною. Як бачимо, саме любов у християнському
розумінні забезпечує гармонійний розвиток людини та співіснування людини
з цілим світом.

Таким чином, ми побачили, що ідеал гармонійно розвиненої особи, зокрема
дитини, формувався та корегувався під впливом історичних обставин,
світогляду людей, їх культурного рівня, духовного та розумового розвитку
і т.д. Тому, в залежності від цих чинників виховання і мало різний
характер і ставило перед собою специфічні цілі і характерні для них
завдання. Тепер, переглянувши і проаналізувавши успіхи і невдачі кожного
з цих напрямків і результати завдань, поставлених перед ними, ми можемо
зробити висновок про те, що гармонійному розвитку особистості сприяє
п’ять основних напрямків виховання (розумове, фізичне, трудове, моральне
та естетичне), які базуються на любові в її християнському значенні.

1.1.2. Особливості поділу етапів розвитку дитини та її базові потреби.

Для кращого забезпечення гармонійного розвитку дитини, при вихованні в
цих напрямках є надзвичайно важливим допомагати їй долати труднощі,
притаманні кожному з етапів дозрівання, старатися забезпечити основні
потреби та створити доброзичливу атмосферу любові.

Існує велика кількість систем вікової періодизації розвитку людини. Як
зауважив Л.Виготський, більшість із них при уважному аналізі виявляються
формальними і не торкаються суті розвитку. Критерії, завдяки яким
відбувається ділення вікових періодів, є надзвичайно різними. Мета
будь-якої періодизації – позначити на лінії розвитку людини пункти, що
відділяли б якісно своєрідні періоди. Уперше своєрідну вікову
періодизацію особистості запропонував Платон (охоплює життєвий цикл
розвитку людини від народження до смерті).

Видатний чеський педагог Я.-А.Коменський розробив чітку для свого часу
вікову періодизацію. Він намітив чотири ступені в системі народної
освіти (дитинство, отроцтво, юність, змужнілість), кожен з яких був
розрахований на шість років.

Зараз є велика кількість вікових періодизацій різних авторів. Кожен з
них базується на своїх критеріях поділу. Л.Виготському вдалось
систематизувати ці періодизації. Він розбив їх на три групи.

Першу групу склали ті, які утворені шляхом аналогії зі
ступенево-подібною побудовою інших процесів розвитку, а не розбиття
самого розвитку особи на етапи. Такою є періодизація С.Холла, утворена
за аналогією до розвитку суспільства. Він виділяв: стадію риття і
копання (0-5рр.), полювання та захоплення (5-11рр.), скотарську
(8-12рр.), землеробну (11-15рр.), стадію промислової торгівлі і т.д.
Звичайно що такі аналогії є поверхневими.

Друга група є найчисленнішою. Виготський Л. відніс сюди періодизації,
які базуються на одній (чи декількох) окремо взятій ознаці розвитку. Як
приклад наводить вікову систему П.Блонського, який базувався на етапах
розвитку зубів, тому виділяв беззубе дитинство, молочнозубе, період
зміни зубів і т.д. До цієї групи належить і В.Штерн. Він у своїй
періодизації керувався психологічними критеріями. Тому говорив про
період, коли дитина бавиться, етап свідомого навчання і розвитку, період
розділу гри та праці і т.д. Крім цієї періодизації в нього є така, в
основі якої лежить розвиток мовлення. Вікові поділи З.Фрейда та Ж.Піаже
теж належать до цієї групи. Всіх їх Л.Виготський називає моно
симптоматичними, бо в основі більшості з них лежить тільки одна, хоч і
важлива ознака розвитку.

Третю групу періодизації повинні складати ті, що у свої системи
включають суттєві особливості самого розвитку. Саме вони дозволили б
відповісти на те, що, як, чому та в якому напрямку змінюється. На думку
Л.Виготського сюди належить періодизація А.Тезелла, який побачив, що
«густина» розвитку з віком зменшується. А також Е.Еріксона, який поклав
в основі розвитку три процеси: соматичний, соціальний та розвиток
свідомого «Я».

Виготський Л. зарахував і себе до цієї групи, запропонувавши власну
періодизацію. Керувався він діалектичною моделлю розвитку та ідеєю
переходів до нової якості. У розвитку виділяв стабільні і критичні
періоди. Під час стабільних відбувається повільне і непохитне
накопичення дрібних кількісних змін розвитку. А в критичні періоди ці
зміни виявляються у вигляді стрибкоподібних новоутворень. Стабільні і
критичні періоди чергуються наступним чином: криза новонародженості
(0-2м.), стабільний період немовляти (2м-1р.), криза першого року життя,
стабільне раннє дитинство (1-3р.) криза трьох років, стабільний
дошкільний вік (3-7рр.), криза семи років, стабільний молодший шкільний
вік (8-12рр.), криза тринадцяти років, стабільний підлітковий вік
(14-18рр.), криза 17рр.

Ідеї Л.Виготського стали підґрунтям теоретичних уявлень психології
розвитку, запропонованих вітчизняними вченими: Л.Божовичем, В.Давидовим,
Г.Костюком, О.Леонтьєвим, С.Максименком та ін.

У вітчизняній психології прийнято визначати основні періоди розвитку
підростаючого покоління за психолого-педагогічними критеріями. Вони
включають характерні для кожного віку соціальну ситуацію розвитку,
передусім зміст та форми виховання, провідну діяльність у її
співвідношенні з іншими видами діяльності, відповідний розвиток
свідомості та самосвідомості особистості. Характерні особливості
фізичного розвитку індивіда теж відповідають кожному періоду.

До них належать: ранній (від народження до 3 років) і дошкільний (від 3
до 7 років) вік; молодший шкільний (від 7 до 10 років) вік; середній
шкільний або підлітковий вік (від 10 до 15 років); старший шкільний або
ж юнацький вік (від 15 до досягнення зрілості). У кожному періоді
виділяють стадії та фази, що не мають однозначних назв.

Труднощі, з якими зустрічаються психологи та педагоги при вивченні
дитинства, та й не тільки цього періоду, пов’язані із неповнотою
розуміння складу людини. Людина трьохскладова, складається з тіла, душі
та Духа. Тому і все її життя розміщується у трьох напрямках: тілесному,
душевному та духовному. Вони беруть до уваги тільки те, що людська
істота розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному та соціальному
напрямках. До анатомо-фізіологічних змін відносять збільшення та
розвиток кісткової та м’язової систем, внутрішніх органів і нервової
системи. До психічних змін належить передусім розумовий розвиток та
формування психічних рис особистості. А набуття соціальних якостей
необхідних для життя в суспільстві, притаманне соціальному розвитку
особистості. Як бачимо, духовну сферу людини такі вчені опускають. Тому
їм важко вповні окреслити ідеал людини, як гармонійно розвиненої в усіх
його напрямках особистості, не занедбуючи жодного з них.

Про цілісне бачення людини в її розвитку навчав А.Маслоу (1908-1970),
засновник гуманістичної психології. Він критикував розпорошеність при
розгляді окремих людських проявів. Згідно цього напрямку теорії
особистості, людина у своїй природі є доброю і здатною до
самовдосконалення. Сама сутність людини рухає її в напрямку до
особистісного зросту і творчості, якщо тільки надзвичайно сильні
обставини не заважають цьому. Це питання ширше розглянемо у третьому
розділі, коли буде йти мова про Образ Божий у людині.

Маслоу А. вважав, що люди мотивовані пошуком особистих цілей, і це
робить їх життя значущим. Людина для нього – це «потребуюча істота».
Повна відсутність бажань і потреб, якщо й існує в ній, то недовго. При
задоволенні однієї виникає інша, на яку скеровується увага та зусилля
людини. У Церковній практиці часто застосовується теорія К.Роджерса. В
її основі лежить погляд на людину, основна природа якої, за умови
вільного функціонування, є гідною довіри. Зло походить від середовища.
Але при цьому ми самі теж є середовищем для інших людей. Тому допомогти
їм зможемо відповідно до того, яке середовище зуміємо для них створити.
Згідно цієї теорії, розвиток особового «Я» відбувається в атмосфері
свободи та сердечності. Особа, під впливом доброзичливого ставлення до
себе з боку оточення набуває самоповаги, навчається самостійно робити
оцінки та відкриває в собі щораз нові потенційні можливості для
розвитку. А коли людині бракує доброзичливого ставлення, поступ
приглушується.

Погляди цього психолога гуманістичного напрямку у великій мірі вплинули
на педагогіку. Роджерс К. не розробляв попередньої теорії стадійного
розвитку, як це робив А.Маслоу, щоб потім застосувати їх на практиці.
Його більш цікавили ідеї, що виникали під час клінічної практики. Він
побачив, що особливий зріст його пацієнтів максимально відбувався при
щирості і співчутті до них та сприйнятті їх такими якими вони є. Тому,
при вихованні дитини, ми повинні творити атмосферу щирості та співчуття,
бо вона є найбільш сприятливою для розвитку особистості.

1.2. Поняття виховання та його вплив на гармонійний розвиток дитини.

Довготривалі дослідження людського розвитку дали змогу встановити що
існують три основні фактори, які впливають на розвиток особистості, –
спадковість, середовище та виховання. Вчені побачили, що розвиток людини
де термінується внутрішніми – фізичними і психічними властивостями
організму та зовнішніми умовами: оточенням людини середовищем, в якому
вона живе і розвивається. Було встановлено, що процес і результати
людського розвитку визначаються спільною взаємодією спадковості,
середовища та виховання. Базовим є внутрішній фактор – спадковість. Він
розвивається при взаємодії двох зовнішніх – середовища та виховання.
Їхній взаємозв’язок ілюструє мал.1.

Мал.1.

Найоптимальнішою є рівновага взаємодії цих трьох факторів. При
переоцінці якогось фактора спостерігається відхилення гармонійного
розвитку. З малюнка бачимо, що жоден фактор не діє самостійно і
результат розвитку залежить від їх узгодженості (На малюнку бачимо
рівнобічний трикутник АВС)

Спадковість – це сукупність певних задатків, які отримуються від обох
батьків при зачатті та здатні передаватися від покоління до покоління.
Носіями спадковості є гени. В генетичному коді (генотипі) зберігається і
передається вся інформація про властивості організму.

Питання про спадковість є складним. Окремі його аспекти не є ще до кінця
дослідженими. Тому в педагогічній літературі можна зустріти суперечливі
думки щодо них. Людина успадковує передусім задатки типу нервової
системи. На їх базі формується тип темпераменту, деякі безумовні
рефлекси (оборонний, слиновиділення і т.д.), тіло будова, зовнішні
ознаки (колір волосся, очей, шкіри і т.д.) та інші. Негативний вплив на
їх фізичне здоров’я мають зловживання батьків алкоголем, палінням та
наркотиками.

Особливу роль у розвитку людської особистості відіграють задатки:
високоорганізований мозок, задатки до мови, до ходіння і т.д. Досить
складним є дослідження тих задатків, що характеризують схильність до
певної діяльності, тобто здібностей у певній галузі. Це пов’язано з тим,
що у людини вродженими є не готові здібності, а тільки потенційні
можливості для їх розвитку. Чим сильнішими виявляються певні задатки,
тим краще можна їх розвинути. Надзвичайно великих успіхів можна добитися
в розвитку інтелектуальних здібностей, оскільки можливості людського
мозку є необмеженими. Однак, через спадковість можуть бути відхилення в
інтелекті, це може спричинитись до затримки розумового розвитку.
Відхилення можуть бути і фізичні. Як бачимо, спадковість відіграє
важливу роль у розвитку людини.

Не менш важливими фактором є середовище. Під ним розуміється реальна
дійсність, в умовах якої відбувається розвиток людини. На її формування
впливає соціальне, географічне та близьке середовище. Близьке середовище
включає в себе сім’ю, родичів та друзів. Переважно воно визначає коло
інтересів та потреб. Створює умови для розвитку її природних задатків. У
поняття соціальне середовище входять такі загальні характеристики, як
суспільний устрій, матеріальні умови життя. Тому соціальне середовище
розглядається як суспільство зі всіма властивими йому компонентами, які
прямо чи опосередковано впливають на формування особистості.

Навколишнє середовище впливає на розвиток людини через посередництво
процесів навчання та соціалізації. Навчання відбувається через отримання
одиничного життєвого досвіду або виконання серії вправ. Воно є основним
процесом, через який середовище викликає стійкі зміни в поведінці.
Соціалізація – це процес, завдяки якому людина стає членом соціальної
групи: сім’ї, роду. Вона включає засвоєння усіх поглядів, звичаїв,
цінностей, ролей, очікувань даної соціальної групи. Цей процес триває
все життя.

В процесі соціалізації виділяють дві окремі фази – соціальна адаптація
та інтеріоризація. Перша означає пристосування дитини до рольових
функцій (члена сім’ї, шкільного колективу) та норм навколишнього
середовища. Друга – це процес включення соціальних норм та цінностей у
внутрішній світ дитини. Соціалізація є двобічним процесом. З одного
боку, шляхом входження в соціальне середовище людина засвоює його
досвід. А з іншого – завдяки власній активній діяльності і включенню в
соціальне середовище, відтворює систему соціальних зв’язків.

Подібним до поняття «соціалізація» є «соціальний розвиток». Але він, на
думку відомих фахівців є ширшим і означає процес індивідуального
розвитку дитини в рамках соціальної групи, формування взаємин з її
членами. На відміну від соціалізації, дитина в процесі цього розвитку
зберігає своєрідність, усвідомлює зміст спільної діяльності для оточення
і самої себе. Вчиться знаходити те, що об’єднує її з іншими і водночас
не заважає визначити своє місце серед них.

Ми розглянули два фактори впливу на розвиток дитини та формування її
особистості – спадковість та середовище. Однак, особливої уваги
заслуговує третій фактор – виховання. Якщо середовище переважно стихійно
впливає на розвиток, то виховання є цілеспрямоване, тому його результати
можливо передбачати. Саме в цьому та в кваліфікованому керівництві є
сильна сторона виховного процесу. Але перш ніж визначити фактори впливу
на виховання, необхідно є визначити, що мається на увазі під вихованням.

Поняття виховання як термін може трактуватися двояко. В ширшому значенні
ним можна вважати сам факт становлення і функціонування системи
поведінки людини щодо навколишнього середовища, незалежно від того, яким
воно є – правильним, з точки зору суспільства, чи неправильним. У такому
розумінні кожну людину можна вважати вихованою. Термін виховання може
означати й процес, а відтак і результат присвоєння людиною може бути
«вихована» або «невихована». Виховання тісно пов’язане з процесом
навчання. З аналітичною метою в педагогіці їх розглядають окремо. Хоч
вони й різняться змістом та методами, їх неможливо відокремити. Різниця
між ними полягає в тому, що навчання має справу з пізнавальними
процесами особистості, а виховання – з її почуттями та між особовими
взаєминами.

З психологічної точки зору процес виховання означає встановлення
рівноваги між самою особистістю та зовнішнім середовищем, що складає
компонент її діяльності. Варто зауважити, що вихованість кожної людини
має дві особливості. З одного боку, вона є динамічною, оскільки підлягає
змінам. Тільки деякі її елементи стабілізуються, перетворюються у навики
та звички. З іншого боку, процес становлення та вдосконалення системи
стосунків людини щодо навколишнього середовища є постійним і
об’єктивним. Він не залежить від докладення спеціальних зусиль чи
опускання на самовплив. Від наших зусиль залежить тільки його
відповідність або ні інтересам суспільства. Виховання здійснюється не
лише тоді, коли той, хто виховує, організовує «виховний захід».
Виховують вчинки, фактори та події. Воно тісно пов’язане з
самовихованням. Завжди діють як зовнішні чинники (батьки, вчителі) так і
внутрішні – сама людина з її діяльністю. Тому будь-яке виховання є
самовихованням і навпаки, оскільки свої ціннісні орієнтації людина
черпає також із зовнішнього середовища.

З вищесказаного про виховання можна ствердити, що: це є процес, який
важко проконтролювати і побачити, він інтимний та постійний, він
об’єктивний і незалежний від волі вихователя, в тому значенні, що він
відбувається без здійснення спеціальних заходів.

Цей висновок дозволяє внести суттєву зміну в досі існуюче розуміння
виховання і, відповідно, у його визначення. Виховання повинно
трактуватися не стільки як цілеспрямований вплив на особистість з метою
формування у ній певних якостей, скільки як задоволення моральних потреб
людини, яка «сама себе виховує». Такий підхід до виховання передбачає
становлення людини, здатної до самоконтролю та самообмеження відповідно
до цінностей, які приймає, він розвиває її сумління та спонукає до
активної діяльності, при якій дитина найбільш ефективно розвивається.
Важливою є тут не так сама діяльність, як активність в її процесі, в яку
людина вкладає всю свою душу, повністю реалізує свої можливості,
розвиває задатки та виражає себе як особистість. Тому виховання, щоб
належно виконувати свою роль у розвитку особистості, мусить позитивно
впливати на внутрішнє стимулювання її активності щодо роботи над собою.
Завданням педагога в такому випадку буде не тільки розумно організувати
діяльність дитини, щоб самому, вивчивши її особисту своєрідність і
розкривши потенційні можливості, правильно спрямувати процес розвитку, а
й самій їй дати зрозуміти в якому напрямку рухатись у самовихованні.

Як бачимо, виховання теж відіграє дуже важливу роль у формуванні
особистості людини. Однак не слід переоцінювати. Оскільки, попри те, що
ним можна багато осягнути, повністю змінити людину неможливо. Тому, як
сказано вище, у розвитку людини найоптимальнішою є рівновага впливу всіх
трьох факторів: спадковості, середовища та виховання, які не повинні
вивищуватися один над одним.

Отже, в цьому розділі, ми дослідили, що ідеал гармонійно розвиненої
особистості формувався під впливом історичних обставин та географічного
місцезнаходження, світогляду людей, їх рівня культурного, духовного та
розумового розвитку. В залежності від цього, виховання мало різні
напрямки і характерні для них завдання. Переглянувши їх, ми можемо
зробити висновок про те, що гармонійному розвитку особистості сприяють
такі основні методи виховання: розумове, фізичне, трудове, моральне та
естетичне. Вони повинні базуватися на любові в її християнському
значенні.

Для кращого забезпечення гармонійного розвитку дитини при вихованні в
цих напрямках є надзвичайно важливим брати до уваги особливості усіх
етапів її дозрівання, старатися забезпечити базові потреби та створити
доброзичливу атмосферу любові. Існує велика кількість вікових
періодизацій, не всі з яких є об’єктивними. Виготський Л. розбив ці
системи на три групи. Це дозволяє виявити ті, які є формальними і не
торкаються суті розвитку. Надзвичайно важливим для нормального розвитку
дитини є також задовольнити її базові потреби, які А.Маслов поділив на
п’ять основних груп, та створити доброзичливу атмосферу. Крім того,
процес і результати людського розвитку визначаються спільною взаємодією
спадковості. Середовища та виховання. Найоптимальнішою для гармонійного
розвитку дитини є їх рівновага в цій взаємодії. А негативним є як пере
наголошення на впливі будь-якого із цих факторів у порівнянні з іншими,
так і недостатнє усвідомлення його ваги. Це може призвести до відхилення
у гармонійному розвитку.

Розділ 2. Виховне значення родини.

2.1. Родина у вченні Католицької Церкви.

Для розгляду питання родинного виховання, необхідно спочатку з’ясувати,
що таке родина. А оскільки ми досліджуєм виховання дітей в родині на
християнських засадах, то вважаю за необхідне показати християнське
бачення родини. Католицька Церква видала ряд документів, які висвітлюють
це питання. Тому коротко розглянемо їх в цьому розділі. Фундаментом
сім’ї є подружній зв’язок чоловіка і жінки, про що свідчать документи
Апостольської Столиці. Через те особливу увагу надаємо поняттю
християнського подружжя.

Для глибшого проникнення в зміст, що його Католицька Церква вкладає у
поняття «родина», почну з місця родини у Святому Письмі. Той факт, що
при створенні світу Господь чоловікові дав жінку (Бт.2, 18-25), вказує
на те, що подружжя слід трактувати, як згідне з Божою волею явище.
Аналізуючи цей уривок із Святого Письма, бачимо, що створивши Єву із
ребра Адама, Господь засвідчив про приналежність їх до однієї групи
(кість з костей, тіло з тіла). Ця єдність виходить за рамки їх
біологічної структури. Відносини чоловіка і жінки включають, крім цього,
психологічне та духовне співіснування. Вони мають виконувати те саме
завдання і провадити однаковий спосіб життя.

В Старому Завіті ізраїльське подружжя мало світський характер. Воно
вважалося контрактом цивільного права, який обумовлювали економічні,
суспільні та сімейні обставини. Щоб не допустити впровадження іноземних
культур, ізраїльтянам було заборонено вступати в подружжя з іноземцями.
Діти ввались благословенням Бога, а безплідність – покаранням.

В Новому Завіті є кілька тверджень щодо подружжя, висловлених Ісусом
Христом. Він твердо стоїть на позиції єдності і нерозривності подружжя
(Мт.5,32; 19,9; Мр.10,11, Лк.16,18). Серед авторів Нового Завіту про
внутрішні відносини в подружжі найбільше пише Апостол Павло. У
зверненнях до коринтян, ефесян та колосин він закликає жінок до послуху
чоловікам. А чоловіків, у свою чергу, од пошани, любові та піклування
про дружин, пропонуючи як приклад відношення Ісуса Христа до Церкви (1
Кор. ІІ,3; Еф.5,22-23; Кл.3,18-19).

Для католицького і православного богослов’я подружжя є однією з семи
Святих Тайн. В книгах Нового Завіту ніде не вказано про відкрите
проголошення Ісусом подружжя Святою Тайною. Однак спасительна діяльність
Христа вказує на те, що Він сам був засновником Подружжя як Святої
Тайни.

Таким чином, подружжя – це не тільки спосіб життя, необхідний для
законного задоволення психологічних, фізичних та суспільних потреб
людини. Воно є станом, завдяки якому подруги мають доступ до особливої
ласки, необхідної для наближення до Бога та досягнення більшої святості.

Для католицького богослов’я подружжя, як таке, догматично було визначене
на Тридентійському соборі (25 сесія 1563). Починаючи з кінця ХІХ
століття, Католицька Церква видала ряд офіційних документів, які
стосуються родини. Розгляньмо деякі важливіші з цих документів у їх
сторичній послідовності, з чого можемо побачити розвиток сучасного
вчення Католицької Церкви про родину.

В 1880 р. папа Лев ХІІІ видав енцикліку “ARCANUM DIVINAE SPIENTIAE”
(Таємниці Божої Премудрості). Де викриває ірраціональність підходу
світської влади до подружжя, та виступає проти намагання світської влади
звести цю Богом встановлену Тайну до договірної сфери прав, встановлених
людиною (п.17).

Щоб доповнити Лева ХІІІ, папа Пі ХІ в 1930 році видав енцикліку про
християнське подружжя “CASTI CONNUBII” (Непорочне подружжя). Він нагадує
нам про те, що Ісус Христос підняв подружжя до гідності Тайни. А це
надає подругам дійсну допомогу благодаті кожен раз, коли вони потребують
її для виконання обов’язків свого стану (п.31-33). Благословенням для
подружжя є діти. Завданням батьків є не лише народити дитину для світу,
а й виховати.

Папа Пій XI з гіркотою константує , як часто його сучасники зневажають
гідність непорочного Подружжя. Причину він вбачає у проголошуваній
світом тезі, що воно є людським винаходом. Це розв’язує руки аморальним
особам до винаходу нових видів співжиття: «тимчасового»,
«експериментального», «товариського», з усіма привілеями та правами
подружжя, крім нерозривності та дітей. Вони є ознакою деградації
суспільства, а не сучасною культурою, якою намагаються її оправдати.
(п.44-93).

На Другому Ватиканському Соборі єпископи прийняли ряд документів, де теж
піднімалося питання християнської родини. Розглянемо коротко їх

Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «CAUDIUM ET SPES»
(Радість і надія).

Основним питанням першого розділу другої частини конституції є
достойність подружжя і сім’ї. У ній йдеться: «Бо сам Бог є творцем
подружжя, обладнаного різними благами і цілями; і всі вони мають
щонайбільше значення для існування людського роду, для особистого
розвитку і вічної долі поодиноких членів сім’ї, для гідності, тривкості,
миру та добробуту самої сім’ї і всієї людської суспільності» (п.48).
Оскільки сім’я є своєрідною школою людства, конституція вказує на
необхідність доброго виховання дітей, готуючи їх до відповідального
ставлення у виборі стану, а відтак і подруга, з яким би заклали міцну
сім’ю. Родина, в якій об’єднуються різні покоління, становить основу
суспільства. Тому єпископи наприкінці конституції звертаються про опіку
над християнською родиною до цивільної влади, християн, вчених,
священиків, а відтак і самих подругів.

Декларація про християнське виховання

“GRAVISSIMUM EDUCATIDNI” (Вагомість виховання).

Соборні отці в цьому документі згадують про родину в контексті
виховання. Це питання я буду розглядати в наступному пункті цього
розділу.

Догматична конституція про Церкву

“LUMEN GENTIUM” (Світло народів)

Це конституція в контексті вчення про загальне священство мирян, через
яке вони беруть участь у Святих Тайнах, висвітлює їх роль в Тайні
Подружжя. В ньому вони єднаються у плідній любові між Христом та
Церквою, помагають один одному в подружньому житті, народженні та
вихованні дітей для осягнення святості. «У цій немов домашній Церкві,
батьки для своїх дітей словом і прикладом є першими проповідниками
віри…» (п.11)

Після Ватиканського Собору Апостольська Столиця знову видала ряд
документів, які в тій чи іншій мірі стосуються вчення Католицької Церкви
про родину.

Папа Павло VI в 1968 році видав енцикліку ‘HUMANEE VITAE’ (Про належний
порядок передавання людського життя). Вона стоїть на сторожі Богом
даного подружжю дару передавати людське життя. Вона ще раз пояснює
природу подружжя та належне практикування подружніх прав та обов’язків.
Особливу увагу приділяє регулюванню народжуваності (п.6).

Подружжя, як і любов у ньому, бере початок від Бога і не є продуктом ані
простого випадку, ані результатом несвідомих природніх сил (п.8). Тому
любов у подружжі є цілісною, вірною і плідною (п.9). Із плідності
випливає відповідальне батьківство. Також папа Павло VI однозначно
осуджує різні способи припинення вагітності, передовсім аборт, а також
стерилізацію будь-кого з партнерів, як і, зрештою, кожну дію, яка б
запобігала народженню дітей. Штучні методи, крім шкоди здоров’ю батьків
і життю дитини, відкривають шлях подружній нерівності і призводять до
загального послаблення моральності (п.17).

В 1975 році Священна Конгрегація у справах доктрини і віри видала
декларацію про деякі питання статевої етики “PERSONA HUMANA” (Людська
особа). Ця декларація проливає світло на різні концепції та моделі
поведінки, що не тільки суперечать правдивим моральним потребам людської
особи, а іноді переростають у збочення. Особливо виступає проти перед
подружніх та гомосексуальних та інших гріхів статевого порядку, які
негативно впливають на створення і розвиток справжньої християнської
родини. Що стосується передподружніх стосунків, конгрегація засуджує їх,
не зважаючи навіть на найщиріші бажання наречених в найближчому часі
поєднатися в шлюбі. Вона вчить, що статеве єднання тільки тоді є
законним, коли між подругами в шлюбі утворилась відповідна спільнота
життя. Всяке інше статеве єднання є розбещенням і осквернює храм Святого
Духа, яким є християнин (п.7).

З метою змінити те становище, в якому опинилась сім’я в 1981 році папа
Іван Павло ІІ видає документ “FAMILIARIS CONSORTIO” (Сімейне співжиття,
у деяких перекладах – сімейна спільнота) Хоча для одних сім’я
представляє собою знак спасіння Христа, що діє у світі, – для багатьох є
знаком супротиву, який людина чинить проти Божої любові. В суспільстві
прослідковується занепад ряду деяких основних вартостей. Серед них:
помилковий погляд на взаємозалежність подругів, неясність у взаєминах
між батьками та дітьми, зростаюча кількість розлучень. В цій ситуації
перед Церквою стоїть завдання, щоб суспільство глибоко перенялось
Євангелієм, щоб визначити дійсні вартості. Це дасть можливість
встановлення єдності з Божою Мудрістю, що в кінцевому результаті
відверне від викривленого розуміння цінностей, в тому числі і родинних,
до правильного узгодження з первісним Божим задумом (п.4-10).

В третьому розділі апостольського повчання папа окреслює завдання, які
стоять перед християнською сім’єю. Найпершим завданням і суттю сім’ї є
любов, яку потрібно стерегти, виявляти і передавати. Виходячи з любові,
Синод, який передував Повчанню, оголосив ще такі важливі завдання сім’ї:

творення спільноти осіб (вимагає, щоб кожен член сім’ї згідно з власним
даром ніс відповідальність за розбудову спільноти осіб на засадах взаємо
служіння, беручи спільну участь у добрі, радощах і терпіннях);

служіння життю (включає в себе передавання життя та виховання);

участь у розвитку суспільства;

участь у житті та Місії Церкви (сім’я є домашньою Церквою, здійснюючи на
свій лад становлення живим образом Таїнства самої Церкви. (п.17-64).

Закінчує папа апостольське повчання пригадуванням, що майбутнє людства
іде через сім’ю. Тому віддає її в онуку Пресвятій Родині з Лазарету
(п.86).

Папська Рада у справах сім’ї в 1983 році видала документ «Хартія прав
сім’ї». Він починається із розгляду значення прав людини для вираження
себе в сім’ї.

Перша стаття захищає право кожної людини у вільному виборі свого
життєвого стану.

Згода наречених на одруження мусить бути вільною, цілковитою та чітко
висловленою. Про це говорить друга стаття.

У третій статті папська Рада у справах сім’ї захищає невід’ємне право
наречених закладати сім’ю, вирішувати про час народження дітей та їх
кількість, відкидаючи застосування контрацептивів, стерилізація та
абортів.

А на захист життя від моменту зачаття йдеться у четвертій статті. Вона
засуджує аборти, експериментальні маніпуляції над людськими ембріонами
чи їх експлуатацію. Право на захист та допомогу мають діти до і після
народження. Ці права не залежать від того, чи діти народжені в шлюбі чи
поза ним. А сироти і діти батьків, позбавлених прав опіки, повинні бути
огорнуті особливою турботою з боку суспільства. Право на усі умови, що
сприяють їх людському розвитку мають і неповносправні діти.

П’ята стаття говорить про первинне і невід’ємне право батьків виховувати
своїх дітей. Батьки мають право вільного вибору освітніх закладів для
виховання власних дітей згідно своїх переконань. Для цього вони повинні
отримувати необхідну підтримку та допомогу суспільства.

Згідно шостої статті, держава має поважати і підтримувати гідність,
юридичну незалежність, приватність та стабільність кожної сім’ї.

В 1987 році Священна Конгрегація у справах доктрини і віри видала
інструкцію про повагу до людського життя та його початку і гідність
продовження людського роду та відповіді на певні питання сьогодення
“DONUM VITAE” (Дар життя).

В цьому документі мова йде про основні принципи антропологічного і
морального характеру, захист гідності людини з моменту її зачаття.
Розглядають моральні питання, що виникли внаслідок технічних втручань у
відтворенні людського роду, та пропонується кілька напрямків
співвідношення між моральним і цивільним законом у термінах поваги до
людських ембріонів і фетусів та щодо законності технологій і методів
штучного відтворення людського роду. Ця інструкція захищає родину і її
прикмети, а саме пошану до життя та любові.

З нагоди святкування Міжнародного Року сім’ї, яким Організація
Об’єднаних Націй проголосила 1994 рік, Іван Павло ІІ написав «Лист до
сімей». Він закликає протягом цього року наново розкрити численні
свідчення любові та турботи Церкви про сім’ю, що виявилась від початку
християнства, коли стосовно сім’ї вживався термін «домашня Церква». На
Другому Ватиканському Соборі він був наново прийнятим, хоч і змінились
умови життя сучасних сімей, гідність яких намагається захистити Церква
(п.1-5).

Першу частину папа починає із порівняння сім’ї з Троїчною Таємницею
Божого життя «ми». Єдність членів сім’ї триває аж до смерті і є подібною
до єдності Божих осіб. Сім’я, як спільнота, є першим людським
суспільством. До її розбудови спричиняються батьки, які співпрацюють з
Творцем у зачатті і народженні дитини. У ній здійснюється спільне благо
сім’ї шляхом щирого дару батьками себе. На захист відносин між членами
сім’ї, в якій розкривається особа кожної людини, Бог дав четверту
заповідь «Шануй батька твого і матір…» Вона тісно поєднана із заповіддю
любові і стосується усіх членів родини. Сопричастя осіб, виражене в
подружній любові, доповнюється і звершується у вихованні дітей. Виховний
процес знаходить підтримку в любові і взаємному дарі батьків. В цій
частині папа закликає суспільство піклуватися про сім’ю для його ж таки
добра, оскільки вона є для нього фундаментальними інститутом (п.6-17).

Зміст другої частини відображає заголовок «Наречений з вами». Цими
словами Іван Павло ІІ звертається до сімей і закликає їх не боятися
слідувати за Христом в обороні подружжя. Пізнати справжню любов чоловік
і дружина можуть тільки беручи участь у любові Нареченого. Марія з
Йосифом перші ввійшли в Таємницю любові Бога. Тому стали першим взірцем
найчистішої любові, до якої Церква закликає всіх інших. По пророчому є
промовистою подія народження Ісуса, що супроводжувалась небезпекою
смерті та вбивства Вифлиємських дітей. Подібна небезпека чекає сучасних
дітей від моменту їхнього зачаття. «Наречений з вами» – вкотре наголошує
папа. Він присутній в кожному члені сім’ї, навіть ненародженому ще. Тому
закликає сім’ї бути уважними, щоб не жаліли на Страшному суді, що не
прийняли Його в особі чоловіка, дружини чи ненародженої дитини
(п.18-22).

В кінці листа папа закликає усіх наслідувати Святе Сімейство з лазарету,
віддаючи йому в опіку християнські родини (п.23).

Папська Рада у справах сім’ї в 1995 році видала документ, що стосується
виховання в родині, «Правда про людську сталевість та її суть.
Дороговкази для виховання я буду розглядати в наступному пункті цього
розділу.

Що стосується вчення про родину, то в першому розділі мова йде про
покликання до правдивої любові в подружжі. Створена на образ
Бога-Любові, людина була покликана до любові. У подружжі, коли
сталевість сприймається як Божий дар, любов збагачується в даруванні
подругами себе один одному. Вона відкрита до життя (п.8-15).

Другий розділ поєднує між собою правдиву подружню любов і чистоту.

Третій розділ через покликання до подружжя, дівственності чи целібату
піднімає питання про покликання до святості в кожному з цих станів.

В 1996 році папська Рада запропонувала документ, написаний у формі
напрямних дороговказів, «Приготування до Тайни Подружжя», який мав би
лягти в основу пастирської праці з приготування до Тайни Подружжя. Він
адресований в першу чергу Єпископським Конференціям, окремим єпископам
та їхнім співпрацівникам по пастирській праці з підготовки до подружжя.
Рекомендований також нареченим.

Тут йдеться про важливість приготування до християнського подружжя, та
про віддалене, попереднє та безпосереднє приготування як етапи
загального. Віддалене охоплює дітей, юнацтво та молодь і здійснюється
передусім у сім’ї а також у школі та спеціальних групах
освітньо-виховного характеру. В цей період необхідно прищепити увагу до
загальнолюдських цінностей, що передбачає формування характеру,
самоповаги та самоконтролю і виховання поваги до протилежної статі.
Попереднє приготування повинно відбуватись після заручин. Його метою є
дати чітке усвідомлення прикмет християнського подружжя: єдності,
вірності, готовності до виконання притаманної сім’ї місії на виховному,
суспільному і церковному полі. Що стосується безпосереднього
приготування, то воно повинно дати поглиблене розуміння християнської
доктрини про сім’ю з акцентом на моральні обов’язки (п.21-59).

Третя частина документу стосується уділення Тайни Подружжя і містить
конкретні поради душ пастирям у цій справі (п.60-73).

В 2000 році папська Рада у справах сім’ї видала документ «Сім’я,
подружжя та життя на віру», в якому апелює до сумління християнської
спільноти у зв’язку із зростанням такого явища як «життя на віру».

Документ починається з розгляду соціальних аспектів життя на віру, його
складових елементів та мотивів. Документ розглядає життя на віру в
контексті цілого суспільства, а сім’ю, основану на шлюбі, як суспільну
цінність, яку потрібно оберігати та плекати. Таке життя не передбачає
подружніх прав та обов’язків, тому його визначальною рисою, на противагу
життю в шлюбі, є нестабільність. Згодом досліджуються такі аспекти
християнського подружжя: стабільність, спільнота життя та любові,
особлива ласка, що випливає із сакраментальності подружжя.

Проаналізувавши вищезгадані документи, ми побачили, що Католицька Церква
вкладає у зміст поняття «християнська родина». Для неї родина базується
на вільно обумовленому, публічно укладеному нерозривному шлюбному
зв’язку і є відкритою до продовження життя, що можливе тільки в шлюбі.
Вона є природною формою співжиття батьків з їхніми дітьми, спільнотою,
яку поблагословив Бог по плідності і яка є клітиною людського
суспільства. З наведених вище документів видно, що Церква за останні
роки значно поглибила богословські засади подружжя, а ті, що стосуються
родини перебувають ще в зародковому стані. Це в значній мірі пов’язано з
тим, що шлюб є Святою Тайною, а сім’я – ні.

Тому спочатку коротко підсумую вчення Католицької Церкви про подружжя, а
відтак – про родину. Вони є справою рук Божих. Як уже згадувалось вище,
Подружжя є однією з семи заснованих Христом Святих Тайн. В шлюбі не лише
тіла, а й душі подругів з’єднуються навіки. Прикметами правдивого
подружжя є: постійність, нерозривність, єдність та міцність. Воно є не
тільки способом для законного задоволення психічних, фізичних та
суспільних потреб людини, але й станом, за допомогою якого подруги
отримують особливу ласку для наближення до Бога і досягнення більшої
святості, тому вимагає покликання і попереднього приготування. В
порівнянні з ним визначальною рисою «життя на віру» є нестабільність.
Перевагами життя в шлюбі є: взаємна підтримка, стала і вірна любов,
спільне майно і божественна ласка, а благословенням – діти, подружня
вірність і таїнство. Це має зміцнювати союз сердець батьків,
забезпечувати святе виховання дітей, пом’якшувати владу батька і робити
дітей слухняними.

Важливе місце в житті подругів має любов, яку Господь зцілив і вивищив.
Вона об’єднує божественне і людське, веде їх до взаємного і вільного
дарування, є вірною та пронизує все їх життя. В шлюбі подруги посідають
однакову гідність. Чоловік і дружина єднаються в плідній любові Христа
та Церкви. Завдяки цьому зв’язку вони допомагають одне одному в
подружньому житті, народженні та вихованні дітей, ведуть їх до святості.
Ця любов, яка походить від Бога, є цілісною, вірною та плідною.

В родині існує сукупність між особових відносин, за допомогою яких кожна
людина впроваджується в Богословську сім’ю, якою є Церква. Тут
зустрічаються різні покоління, які допомагають взаємному зросту. Сім’я
покликана захищати і примножувати благо кожного з них зокрема та людства
вцілому. Вона подібна до Троїчної Таємниці Божого життя «ми».
Християнська родина є «домашньою Церквою», тому має ввійти у літургійний
культ Церкви, виявляти діяльну любов, активність та інші добрі діла
своїм членам та всім потребучим. Сім’я має свої права та завдання. Вона
має право існувати і розвиватись як сім’я, вільно провадити власне
релігійне життя, сподіватись на відповідну сімейну політику зі сторони
держави в юридичній, економічній, соціальних сферах, право на житло а
також на захист від зловживань мас-медіа. Батьки мають право на
виховання дітей, а ті – на захист і допомогу до та після свого
народження. Найпершим завданням і суттю сім’ї є любов, яку потрібно
стерегти, виявляти і передавати.

Для Церкви захист родини є одним із пріоритетних завдань. Тому вона так
завзято відстоює права подругів і вказує на їх обов’язки. Церква,
відчуваючи свій обов’язок, чітко стоїть на сторожі усіх родинних
цінностей, засуджуючи згубні впливи деяких факторів, притаманних
сучасному суспільстві.

2.2. Вплив родини на виховання дитини.

Важливим і найбільш притаманним завданням для родини є народження
людини. Воно стосується не тільки тілесного, а й духовного. Уповні
розвити свою людськість можна тільки в родині. Духовне народження є
довготривалим процесом введення у світ цінностей, норм та звичаїв
релігійної, національної та загальнолюдської культури.

Господь створив сім’ю для того, щоб кожен мав можливість ставати вповні
людиною. Однак, хоч це і звучить парадоксально, дуже часто саме в сім’ї
людина знаходиться в найбільшій небезпеці. Трапляється це, коли родина
не дає своїм членам відчуття власної гідності, не гарантує відчуття
безпеки, не розвиває їх позитивних якостей і т.д. Небезпеки можуть бути
різними: як універсальними, так і притаманними певному середовищу. В
останні десятиліття значно зросла загроза життю й здоров’ю дитини
починаючи ще з моменту зачаття. Це пов’язане з абортивною ментальністю
суспільства, яка підтримується правовим позитивізмом та етичним
лібералізмом. Захист від цих усіх небезпек, що загрожують під ставовим
сферам життя дитини може дати тільки християнська родина. Вона є
середовищем, в якому дитина відчуває цінність і гідність власної особи
та може розвивати свою особистість. Тут вона є захороненою від
негативного впливу великих сучасних інституцій, організацій та
тоталітаризму. Така родина для дитини стає школою повнішого гуманізму.
Досвід показує, яку важливу роль відіграє сім’я, яка живе згідно з
моральними нормами, у тому, щоб людина, яка народилася і виросла в такій
сім’ї, змогла без вагання ступити на дорогу добра, вписану в її серці…»
– пише Іван Павло ІІ в Листі до сімей. Гідність, якою наділена кожна
дитина, вимагає, щоб вона була зачатою і виношеною в лоні, приведеною на
світ та вихованою у подружжі. Тому що тільки через такий зв’язок з
батьками дитина зможе відкрити свою власну ідентичність та осягнути
повний розвиток. Тут відбувається взаємне обдарування. Передаючи зрілу
людськість новонародженій дитині, батьки в свою чергу стримують новизну
і свіжість людськості, яку вона принесла із собою у світ. В родині кожен
член відіграє свою неповторну роль в обдаруванні один одного. В ній «не
лише нові покоління народжуються і вчаться співпрацювати у спільних
справах, але й попередні покоління (бабусі та дідусі) мають можливість
зробити свій внесок у спільне збагачення: поділитися своїм досвідом, ще
раз відчути себе потрібним через служіння, утвердити свою повну гідність
як осіб, яких цінують і люблять заради них самих і приймають у плідний
діалог між поколіннями.

Однак, найбільший вплив на виховання мають батьки. Даючи життя, вони
поділяють творчу дію Бога, а виховуючи дітей – стають учасниками Його
педагогіки. Тому ніхто не зможе заступити батьків у вихованні дитини.
Вони багаті на винятковий виховний потенціал. В особливий спосіб вони
знають своїх дітей, їхню неповторну ідентичність. А завдяки своєму
досвіду знають секрети і можливості правдивої любов. При вихованні своїх
дітей батьки повинні пам’ятати про такі фундаментальні істини, як те, що
кожна людина покликана жити в праці і любові та що кожен
самоутверджується через щирий дар себе. Нести належно свою місію
допомагає їм Господь, даючи на допомогу особливу ласку. Папа Іван Павло
ІІ у своєму Апостольському Повчанні «Сімейне Співжиття» перераховує
прикмети виховного обов’язку батьків. Він є «суттєвим, бо ж він
в’яжеться з передаванням людського життя первісним і першочерговим по
відношенню до виховного завдання інших задля винятковості взаємин любов,
що існують між батьками і дітьми, перемінним і невід’ємним, тим-то й не
можна його повністю доручити іншим, ані щоб інші його собі
привласнювали». На захист виховного обов’язку батьків Папська Рада у
справах сім’ї видала «Хартію прав сім’ї». Згідно з цим документом батьки
мають первинне і невід’ємне право виховувати своїх дітей. Вони можуть
здійснювати це завдання згідно своїх моральних і релігійних переконань,
беручи до уваги культурні та сімейні традиції, що сприяють благу і
гідності людини. Для цього вони повинні отримувати необхідну підтримку і
допомогу зі сторони суспільства. Мають батьки право вільного вибору
освітніх закладів, необхідних для виховання власних дітей. Вони також
мають право бути певними, що їхніх дітей не змушують відвідувати уроки,
які суперечать їхнім моральним і релігійним переконанням. Християнські
батьки мають особливе завдання: передавати дітям живу віру та виховувати
їх в любові до Бога та ближнього. Це є їх першочерговим обов’язком
виховання в домашній Церкві». Для виконання цього свого завдання вони,
кожен у свій спосіб, повинні бути свідками справжньої віри і любові та
охороняти дітей від негативного впливу зовнішнього середовища.

Батьківство і материнство припускають співіснування та спів дію
автономних осіб. В певний спосіб це стосується матері в період перед
народженням дитини. Особливий зв’язок в перші місяці існування дитини
носить виховний характер. Мати, починаючи з перед пологового періоду,
формує не лише структуру організму дитини, але, хоч і не в прямий
спосіб, її особистість. Дитина теж у свій спосіб впливає на матір. У
цьому взаємному впливі відзначається і роль батька. Хоч він і не приймає
тут прямої участі, однак повинен свідомо приєднатись до опікування
дитини, проголошувати свою підтримку та увагу під час вагітності і, в
міру можливого, в момент народження дитини. На весь процес виховання
впливає те, наскільки чоловік приймає материнство своєї дружини як дар.
Важливою є участь у перший період обдарування людськістю і задіяність у
материнстві дружини. Виховання є обдаруванням з боку обох батьків
людськістю. Вони разом передають дитині зрілу людськість, яка в свою
чергу, як було сказано вище, обдаровує їх новизною і свіжістю
людськості, яку принесла з собою у світ.

Надзвичайно цінним для дитини у її вихованні є приклад обох батьків.
Мати, яка цінує своє материнське покликання і своє місце в сім’ї, дуже
допомагає розвинути якості жіночості і материнства у своїх доньок і
подає виразний, сильний і благородний приклад жіночості для свої синів.
Батько, чия поведінка надихається чоловічою гідністю, буде привабливим
взірцем для своїх синів та викладатиме почуття поваги, захоплення і
безпеки у своїх доньок. Надзвичайно важким є процес виховання матері чи
батька одинака. Дається в знаки відсутність підтримки другої половини, а
також прикладу та ролі протилежної статі.

Батьки творять середовище сім’ї для зміцнення і практикування чеснот
милосердя, стриманості, мужності і т.д. Сучасні дослідження в галузі
психології та педагогіки, а також життєвий досвід вказують на важливість
для гармонійного виховання емоційної атмосфери в сім’ї. Особливо це
стосується перших років дитинства та пренатального періоду, оскільки
глибинні емоційні зразки поведінки закладаються саме в цих фазах. Тут
необхідно наголосити на вагомості подружньої рівноваги, прийняття та
розуміння. А також звернути увагу на цінності спокійних стосунків між
чоловіком і дружиною та їхню позитивну присутність як батька і матері
впродовж усього виховного процесу.

Серйозні непорозуміння та порушення рівноваги стосунків між батьками
можуть призвести до емоційних та афективних порушень в дитини. Вони
можуть з’явитись в пізнішому віці, а іноді позначитись на цілому їхньому
житті. Щоб уникнути цього, батьки повинні знаходити час, щоб бути зі
своїми дітьми та спілкуватися з ними. В цьому спілкуванні вони повинні
навчитися слухати дітей та старатися розуміти їх. Батьки мусять вміти
допомогти своїм дітям направити свої тривоги та сподівання у правильне
русло. Повинні навчити їх оцінювати реальний стан речей і робити
відповідні висновки. Батьки зможуть у цьому досягнути кращого
результату, якщо їм вдасться з любов’ю опуститися до рівня своїх дітей.
На заваді можуть стати конфлікти між батьками на тлі того, як
виховувати. В молодій сім’ї існує тенденція копіювати спосіб виховання,
під впливом якого батьки знаходились в дитинстві. Непорозуміння можуть
виникати, коли чоловік і жінка були виховані у зовсім інших традиціях.
Крім того, свій негативний вплив роблять стереотипи. Батьки допускаються
серйозної помилки у відносинах з дитиною, коли роблять надмірну різницю
між своїм батьківством та материнством. Мати старається бути надмірно
поблажливою, а батько – суворим. Однак найбільше шкодить атмосфері
сім’ї, а відтак і виховному процесу батьків, легітимізація суспільством
розлучень. Внаслідок цього подружжя втрачає стабільність послаблюється
взаємна доброта, виникають мізерні стимули до нерівності, освіта та
виховання дітей зазнає шкоди, постають нагоди для розлучення, у сім’ях
сіються чвари, применшується гідність жінки, яка ризикує бути
використаною і покиненою. На відміну від такого погляду на нерозривність
подружжя з усіма негативними наслідками, християнська сім’я є найбільш
здатною створити для виховання сприятливу атмосферу. В її основі лежить
любов Бога і ближніх, що уможливлює справжнє взаємне дарування. Взаємна
любов батьків, засвідчена перед дітьми, оберігає їхній емоційний спокій,
очищує інтелект, волю та емоції шляхом відкинення всього, що могло б
призвести до деградації, зумовлює зріст дитини. Батьківська і
материнська любов є одним з основних елементів, який робить виховне
завдання батьків кваліфікованим. Воно стає засадою, яка дає натхнення
усій виховній діяльності.

У цьому розділі ми з’ясували особливості виховання в християнській
родині. Завдяки аналізу деяких основних документів, які видала
Апостольська Столиця за останні роки, починаючи від енцикліки “Arcanum
Divinae Sapientie”, проголошеної папою Левом ХІІІ в 1880 році, до
виданого в 2000 році Папською Радою у справах сім’ї документу «Сім’я,
подружжя та «життя на віру», включаючи постанови Другого Ватиканського
Собору, перед нами розкрилось вчення Католицької Церкви про те, якою має
бути християнська родина. Саме в ній дитина має найбільше шансів вповні
розвинути свою людськість. Проте, хоч це й звучить парадоксально, родина
може бути такою, що загрожує під ставовим сферам життя дитини. В
християнській родині ймовірність такої загрози якщо не виключається, то
максимально мінімалізується. Така родина включає співпрацю всіх її
членів і поколінь, що має неабиякий потенціал для виховання дитини.
Проте, найбільший вплив належить саме батькам. Вони найкраще знають
своїх дітей, їх можливості та особливості. Крім того, виховуючи їх, вони
беруть активну участь у Божій педагогіці, яка допомагає їм вибрати
правильний шлях і не сходити з нього навіть якщо він виявиться жертвенно
важким та тернистим. А їхня любов творить сприятливу атмосферу і робить
виховання дітей кваліфікованим.

Розділ 3. Основні засади християнського виховання в родині.

3.1. Вплив антропологічних концепцій на вибір стратегій виховання.

3.1.1. Філософсько-антропологічні концепції.

При розгляді питання родинного виховання дітей, перш за все варто
проаналізувати основні засади, на яких воно має здійснюватися.
Насамперед вони випливають із «трактування людини, яку намагаються
виховати, визначення місця віри як чинника виховання, а відтак і погляду
на систему цінностей, яку ставлять в основу змісту виховання.

Вони мають сприти розвитку особистості, яка б завдяки своїй
індивідуальності могла доповнити суспільство, в середовищі якого
перебуває, сприяти його і своєму розвитку. Існують підходи у вихованні,
які стоять не лише на антипедагогічних, а й анти людських засадах. Тому
доцільно розглянути деякі антропологічні підходи, щоб визначивши хто
така людина, обрати правдиву стратегію виховання.

Людина є багатогранною істотою. Її визначають біологічні, психологічні,
суспільні, зовнішні та внутрішні чинники. Тому людина є об’єктом
багатьох наук. А кожна з них досліджує її під власним кутом зору, беручи
до уваги лише певний прояв її ідентичності. Звідси існують різні
антропології. Одні розглядають людину в суспільному контексті, які
частину суспільства, творця культури і носія історії. Інші – в
індивідуальному контексті з її психологічними та фізичними можливостями.
Потрібно зауважити, що людина є настільки глибокою, що те, ким вона є,
неспромозі дослідити в рамках жодної природничої науки. Навіть, якщо й
розібрати її на фрагменти, описати будову й хімічний склад організму та
вивчити всі психічні й фізичні процеси, що відбуваються в ній – все-таки
не збагнути до кінця таємницю людської істоти. Бо сутність людини
полягає не тільки в тому, що ми бачимо, ознаки чого можемо описати,
досвідчуючи в нашому повсякденному житті. Ці прояви ї буття, хоч і
важливі, однак вар тіснішим для неї є щось незрівнянно глибше.

Інша справа з філософською антропологією. Вона не обмежується частковим
вивченням людини та світу, що її оточує, а шляхом глибинних роздумів
досліджує суть людської істоти. Проте, існують різноманітні філософські
концепції і кожна з них має своє бачення людини, в залежності від того,
як вони взагалі розв’язують питання про природу буття, притримуючись
того чи іншого підходу. З особливою увагою треба ставитись до цього,
коли розглядаємо антропологію для правильного вибору стратегії
виховання. Тут слід пам’ятати, що «вивчення людини, як предмет
педагогіки завжди розпочиналось з її походження». Є два основні способи
розгляду цього питання, коли людську істоту досліджують: «зверху» і
«знизу»; від Бога і духовного світу, і від різного роду природних сил та
процесів, що діють у ній. Проблема філософської антропології полягає в
тому, що вона, як і багато інших наук про людину, розглядає її
здебільшого «знизу», тобто саму в собі, без конститутивного зв’язку з
Богом. А така антропологія не в стані охопити усі сфери існування. Тому
ця наука обмежується лише описом феномену людського буття без того, щоб
досягнути висвітлення суті людини, що проявляється. Крім того,
висвітлення її буття проводиться тут виключно за допомогою людського
розуму, і тому філософська антропологія лише віддзеркалює ідею людини.
Вона тут замкнена в рамки створеного світу, а тому позбавлена самої
основи особистої гідності та сенсу існування в цьому матеріальному
світі. В світлі такого бачення людина є тільки продуктом еволюції
тваринного світу, тобто, високорозвиненою твариною. Звідси випливає, що
виховання людини повинно нагадувати «виховання» тварини, а точніше –
відповідну «дресуру», коли за успіхи нагороджують, а за невдачі карають.
Таке трактування людини, відповідно і підхід до виховання, з’явилось
відносно недавно. Усі видатні педагоги, як в античності, так і в
середньовіччі, розглядали людину «зверху». Та й у нових віках вони
стояли на позиціях якщо не християнської догматики, то моралі
(Я.Коменський, Ж.Руссо, Й,Петсалоцці, Й.Гербарт і т.д.). Однак,
починаючи з ХІ ст., серед європейського суспільства поступово починає
поширюватись матеріалізм і пов’язаний з ним атеїзм. З’являється ідеал
людини, що прагне виключно до насолоди земним життям. Це в першу чергу
відбилось на філософії, а згодом й на педагогіці. Педагогічна система
Д.Локка, не будучи ще антихристиянською, зосереджує увагу на вихованні
людини з рисами, потрібними в першу чергу для практичної діяльності.
Матеріалізм значно зріс у другій половині ХІХ ст. Це в свою чергу
вплинуло на антропологію, а відтак і на педагогіку, яка поступово почала
відходити від основної на той час християнської лінії виховання в бік
практицизму та матеріалізму. Вже такі педагоги як Г.Кершенштайнер та, в
деякій мірі, Д.Дьюї відійшли від вчення попередників про гармонійність
виховання і від того, що перш за все потрібно виховувати людину, а вже
потім фахівця. Однак вони не виступають борцями проти Християнської
педагогіка, як це сталось із комуністичними педагогами.

Філософським підґрунтям націонал-соціалізму стала філософія Ф.Ніцше. Для
нього основною рушійною силою розвитку є боротьба окремих індивідів між
собою. В її процесі міцніші перемагають, слабші – гинуть. Таким чином,
згідно такої філософії, постають два типи індивідів: «надлюди» і
«натовп». Звідси й подвійна мораль: одна для панів, а інша для рабів
(християнство – релігія рабів). Націонал-соціалісти замінили вчення про
«надлюдину» вчення про «надрасу». І це призвело до шовінізму, презирства
й ненависті німецького народу до інших народів у першій половині
минулого століття.

Комуністичне вчення про людину теж базується на засадах матеріалізму та
атеїзму. Тому воно заперечує існування душі людини. Комуністи
протиставляють два основні класи: «буржуазію» і «пролетаріат». Тому між
ними весь час точиться боротьба, яку вважають рушійною силою розвитку
людства. Трактуючи людину як матеріальну річ та заперечуючи існування
душі, комунізм заперечує тим самим свободу волі людини, яка для
християнства відіграє значну роль.

Іншим прикладом трактування людини, позбавленої зв’язку з Богом, а
відтак і відповідного підходу у вихованні, є біхевіоризм, засновником
якого на початку минулого століття був Д.Уотсон. Він проводив
спостереження над білими щурами і людиноподібними мавпами. Від
зоопсихології поступово перейшов до психології людей. Його цікавила лише
поведінка (англ. behavior) рухова реакція не певне збудження. Психічним
розвитком людини для нього є процес утворення навиків, реагування в
певний спосіб на ситуацію.

Погляди прихильників цієї теорії сильно вплинули не тільки на деякі
педагогічні напрямки, а також лягли в основу сталінської педагогіки. В
ній людина трактується як поєднання двох чинників – генетичних
особливостей і впливу зовнішнього середовища. Для того, щоб отримати
людину, чи радше «гвинтика», який би добре вписувався в суспільний
устрій, вистачить, використовуючи середовище, впливати на неї таким
чином, щоб отримати ту поведінку, яку забажаєш.

Тому й не дивно, що такі матеріальні погляди імпонували диктатором і
добре прижилися в тоталітарних суспільствах.

Досвід націонал-соціалізму, комунізму, біхевіоризму, як і деяких інших
філософських течій, показує нам, що «не можна розуміти людину,
абстрактно вважаючи її чимось відмінним від того, що відкриває нам
Об’явлення. Якщо ядром людини вважати різноманітні філософські
надбудови, виникне механізм, який призведе до дуалізму і лише стоятиме
на заваді духовному і моральному життю людини» При цьому дуже легко
знецінюється її гідність, а виховання зводиться до тваринного
дресирування.

3.1.2. Богословсько-антропологічні концепції.

Історичний численних поколінь Церкви та Об’явлення є дороговказом до
таємничих основ людини. Поруч з матеріалістичним трактуванням людини,
поширений також погляд на неї як на творіння Боже, що має безсмертну
душу, господарем якої є лише Творець. Його притримується богословська
антропологія, яка, з поміж решти наук про людину, є єдиною, що розглядає
людську істоту «зверху», тобто у світлі Об’явлення. Її джерелами є Святе
Письмо містичний досвід, а також вчення учительського уряду Церкви. В
основі цієї антропології як центральна і основна ідея лежить навчання
про образ Божий в людині. А додатково, для кращого розуміння людини,
включеної в тимчасове земне існування, вона вживає вчення Церкви про
первородний гріх. Цих двох основних точок ця релігія притримується,
оскільки підходить до розгляду людської істоти в самій її глибині,
беручи до уваги Об’явлення.

Говорячи про людину, богословська антропологія посилається передовсім на
дві перші глави книги Буття. В них містяться два описи створення людини,
які повстали в різний час і в різних середовищах, тому й різняться між
собою мовою та стилем. Це: Бут.1,26-31(належить до так званої Священичої
традиції (біля V ст. до Хр.)) і Бут.2,4-25 (Ягвістична традиція (біля Х
ст. до Хр.)). В першій главі бачимо поступове творення в ієрархічній
послідовності, де людина є вінцем усього створіння. А в контексті другої
глави книги Буття – «людина… є поміщеною в центр кола творення». Це
вказує на виняткове місце людини як для світу, так і для Творця.
Бут.1,26-27 підтверджує факт, що Бог створив людину на свій образ і
подобу.

Завдяки образу Божому в собі «людина володіє достоїнством особи: вона не
тільки щось, а й хтось». Стає здатною себе пізнати, собою володіти,
дарувати себе і вступати у спілкування з іншими особами. Образом Бога є
ціла людина разом з тілом і душею. Не можна сказати, що вона має тіло чи
душу, бо є як одухотвореним тілом, так і втіленим духом.

Господь, привівши людину до буття, дав їй усі умови для розкриття свого
образу і максимального уподібнення до Нього. Він обдарував її різними
дарами. А дружба з Богом дала можливість людині жити без турбот і
терпінь. Але ці переваги були піддані випробуванню послухом. Первородний
гріх, який вчинила людина, хоч і не зробив абсолютно поганою людську
природу, все ж таки послабив її. Але Господь не лишає людину. Впродовж
численних поколінь існування людини. Він завжди демонстрував любов до
людини і намагався визволити людину з рабства гріха. Тому вибирає людину
на пророків і вчителів, дає заповіді на горі Синай, а вкінці – писаний
Закон. Однак найбільшим проявом Його любові було послання Свого
Єдинородного Сина у світ.

Покликання людини, яке не сповнив Адам, сповнив Христос. Завдяки Його
хрестній жертві, образ і подоба Божа в людині стали відновленими.
Завдяки відновленню цього образу в собі, людині «притаманно
перевершувати, переростати себе, щоб вторгтися в безмежний океан
Божественної природи. Це тяготіння ікони до свого Оригіналу, образу до
свого первообразу». Цей первообраз є Христос. Саме Він є воплотившись,
померши, а згодом і воскреснувши, пройшов через межі людського буття і
став мірилом, взірцем для людини. Найбільше розкритися і розвинути в
собі образ Христа людина може тільки в Церкві. Саме там у спасінні
людини бере участь вся Трійця. Христос, який з любові до Отця зійшов на
землю і заснував своє Містичне Тіло. Святий Дух, покликаний Отцем для
опіки над Сином, який діючи в ньому не так приносить визволення людині,
як дає доступ до відновлюючої роботи Христа, яку Той виконав раз і
назавжди. Таким чином, людина має можливість взяти участь у цьому дарі
Сина Божого через Духха Святого, що живе і діє в Церкві. Щоб ввійти
туди, потрібно пожертвувати «старою людиною» в собі, відмовитись від
неї, від гріха і через віру та Тайну Хрещення з’єднатись з Тілом Христа.
Приймаючи тайни і практикуючи чесноти, така людина своїм життям
демонструє відданість Богові і тримає себе як посудина, здатна приймати
відновлюючи ласку Бога. Ця ласка не є чимось статичним, а спонукає
людину до постійного зросту. Духовне життя такої людини веде до повного
розкриття її індивідуальності.

Підсумовуючи вищесказане, можна ствердити, що найбільш правдиво суть
людини висвітлює антропологія, з християнським поглядом на неї, тобто
богословська. Тому що вона не обмежується виключно людським розумом, а
послуговується Божим Об’явленням. І це дає їй можливість зазирнути в
глибину людської істоти. Таке бачення людини вказує на її виняткове
місце у створеному світі. Не тільки тому, що Господь наділив її різними
дарами. А тому, що створив на свій образ і подобу, помістивши у світ
репрезентувати Його. Це вказує на гідність, якою наділена кожна людина,
з її тілом і душею. Тому це не дозволяє маніпулювати нею і зводити до
рівня тварини. Одночасно дозволяє з розумінням ставитись до неї,
оскільки визнає, що після того, як в людську природу закрався
первородний гріх, вона значно послабилась. Тому стала схильною
допускатись помилок. І їй потрібно помагати, не нав’язливо, а рахуючись
з її вільною волею і гідністю, розкривати в собі Образ Божий, розвивати
свої індивідуальні дари, ставати подібною до Христа, на Образ якою була
створена.

Християнська антропологія, на відміну від філософської, як в педагогіці
послуговується виключно людським зусиллям, відводить важливе місце для
Божої благодаті. Без неї у вихованні людини дуже важко досягти якогось
успіху. Крім того, педагогіка, що випливає з богословської антропології,
базується на історії спасіння. Це і є той погляд на людину, ідеалом якої
є гармонійно розвинена особа на християнській основі. Його в свій час
притримувались такі видатні європейські педагоги, як: Я.Коменський,
Ж.Руссо, Й.Пестолоцці, Й.Гербарт і інші. Тому їх виховні системи
базувались на християнських засадах і сприяли повноцінному розвитку
особистості і поступу суспільства. Не переступаючи через окремі
особистості, а визнаючи гідність за кожною з них.

3.2. Мета, зміст та методи християнського виховання в родині.

В попередніх розділах ми з’ясували, що християнське виховання це справа
перш за все сім’ї. Недільні школи, уроки християнської етики та
проповідь священика, хоч і дають знання, однак основну роль відіграє
сім’я. В ній день за днем закладається фундамент, який згодом добудовує
Церква. Таким чином сім’я відіграє роль «домашньої Церкви». Мета, зміст
і методи виховання в сім’ї мусять узгоджуватися з християнськими та
носити педагогічний характер. Отож розглянемо їх.

Для того, щоб життя було повноцінне, потрібно постійно ставити перед
собою життєво-важливі цілі. Ціль рухає життям людини вперед. Втрачає
людина ціль зникає і зміст життя. Людина відчуває себе як у безодні
бачить перед собою лише порожнечу. Тому втратити ціль – означає збитися
з дороги, втратити життєвий орієнтир.

У своєму житті практично кожна людина ставить перед собою якісь цілі. Що
б не робила, мусить наперед вирішити, чого хоче досягти. Та значно
відповідальнішим є вибір загальножиттєвої мети. Митець, перед тим, як
створити винятковий шедевр дивовижної краси і гармонії, довго виношує в
собі цей образ. Наступні мистецькі твори відображають його. Подібна
кожна людина є художником свого майбутнього. Тому теж мусить мати перед
собою образ, на основі якого вона будує своє життя.

Так само і для вихователя, якими є в родині батьки, необхідно мати мету
виховання, яка має велике значення у виховному процесі. В педагогіці
проблема мети є центральною, пунктом виходу теорії і практики. Чітке
визначення мети дає можливість планувати педагогічні впливи та визначати
сприятливі умови і способи розв’язання педагогічних завдань. Ушинський
К. про важливість мети виховання писав: «Що сказали б ви про
архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам
на запитання, що саме він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати й
про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї
виховної діяльності…»

Та мета виховання має ширше значення, а саме вона дуже залежить від
етносу, суспільно-політичного устрою держави. Українське виховання це є
національне виховання, мета якого є служба Богу та Україні, є тісно
пов’язана з християнством. Це зумовлено тим, що суспільство в Україні,
починаючи від хрещення Русі, здебільшого було і є християнським. Згідно
декларації про християнське виховання “Gravissimum educationi”: «Всі
християни… мають право на християнське виховання». Мета такого виховання
є розкриття індивідуальності дитини. Покладаючись на віру, потрібно дати
дитині простір, так як вона сама по собі є доброю. Для християнської
педагогіки основною метою виховання є розкриття образу Бога в дитині.
Однак потрібно пам’ятати, що хоч людина у своїй природі є доброю,
первородний гріх зробив свій негативний відбиток на ній, тому не варто
просто йти за природою дитини, а розкривати ті дари Божі, що сприяють
виявленню образу Божого в ній. Крім того, головною ціллю для кожного
християнина має бути Царство Боже. Він мусить прикладати максимум зусиль
для реалізації цього Царства на землі і приготування до нього на небі. А
найвищим взірцем для цього Є Ісус Христос.

На цих засадах стояв і видатний чеський педагог Я.Коменський. Визнаючи
за мету життя «блаженство з Богом», та не відкидаючи цінність земного
життя, він вважає його підготовкою до Небесного. Виконати своє
призначення людина може лише тоді, коли буде справжньою людиною, а це
можливе тільки через виховання, яке розпочинається з так званої
материнської школи. Навчання і виховання мають бути в ній не тільки на
теоретичному рівні, а в першу чергу нести наочний характер. Завдання й
основи сімейного виховання тісно пов’язані з загальнопедагогічними.
Найперші навики всього знання і мистецтв повинні прививатися дитині ще в
перші роки життя. А все наступне виховання й освіта є тільки розширенням
закладеного в сім’ї. Метою ж християнського виховання в родині повинно
бути закладання фундаменту поступового обожествлення дитини, постійного
переходу до вищого духовного рівня життя. Воно має здійснюватися разом з
батьками. Таке виховання зовсім не означає однобічний розвиток тільки
духовної сфери дитини, а й решти, в тому числі й фізичної. І саме таке
обожествлення включає в себе гармонійний розвиток особистості,
стремління до ідеалу, яким є Ісус Христос. Мета обожествляючого
виховання зумовлює відповідний зміст та методи. Таке виховання повинно
здійснюватись в трьох основних напрямках: розумовому, фізичному й
моральному кожен з яких буде мати свої цілі, зміст та методи.

Розмірковуючи про виховання, зустрічаємось із питанням: як виховувати,
що зусилля педагога дали бажаний результат? Це питання методів. Вони
тісно пов’язані з метою виховання. Як і вона, залежать від різного роду
процесів, що відбуваються в суспільстві. Особливістю сучасної педагогіки
є те, що на неї ще досі впливають авторитарні підходи колишнього
Радянського Союзу. Навіть саме поняття «виховання» дотепер протиставляли
поняттю «навчання» і визначали як цілеспрямований вплив на дитину, який
був виключно діяльністю вчителя. Ми прагнемо, щоб дитина в майбутньому
стала господарем життя – активною та ініціативною. Тому ми повинні
трактувати її як суб’єкт власного виховання. Виховання для життя в
умовах свободи передбачає розвиток душі та плекання сумління в людині.
Це неможливо зробити без участі її самої та поза причетністю її до
духовного. Крім того, виховання не обмежується взаємодією двох суб’єктів
– вихователя та вихованця. В ньому беруть участь і зовнішні чинник. А в
різних випадках вони відіграють різну роль та посідають в процесі
виховання не однакове місце. О.Вишневський у книзі «Теоретичні основи
педагогіки» подає деякі методи у педагогіці.

Метод навчання цінностей

Хоч знання моральних норм дитиною не забезпечує ще моральної поведінки,
самі ці знання все-таки необхідні. Навчання цінностей може бути наперед
продуманим і організованим, складаючи певну систему, яка передбачає їх
послідовне вивчення. В практиці сімейного виховання системне навчання
посідає важливе місце. Батьки, скажімо, навчаючи молитви, можуть
одночасно вчити дітей християнських, національних чи інших цінностей, а
також допомагати слабшим, любити ближніх, рідну землю та природу і т.д.
Таке навчання передбачає застосування кількох прийомів:

первинне засвоєння інформації (через пояснення та розповіді – до
запам’ятовування, пригадування, відтворення)

пояснення і керована дискусія в якій дитина вперше намагається поставити
себе на місце літературних чи біблійних героїв.

ролева гра.

Сутність принагідного навчання цінностей полягає в тому, що вони
подаються не в «чистому виді», а в контексті реальних життєвих ситуацій.
Перші три-чотири роки життя дитини воно має стихійний характер. У трохи
старшому віці, їй, не нав’язуючи спеціальних розмов, а в процесі
розповіді якоїсь біблійної історії ,гри чи стосунків між членами родини,
можна пояснити, хто такий Бог, як і чому Він нас любить, розповісти про
минуле нашого народу, звичаї, мову тощо.

Метод приучування

Його суть полягає в тому, що батьки намагаються прищепити певний елемент
поведінки, спонукаючи дитину якнайчастіше переживати його в процесі
діяльності. Сюди належать звички дитини правильно поводитись за столом,
казати «дякую» чи «будь ласка», мити руки і молитися перед їжею,
акуратно і вчасно виконувати домашнє завдання тощо. Цей метод орієнтує
на якнайглибше засвоєння цінностей на рівні звичок, які характеризуються
стійкістю і надійністю. Нерви людини, як вважає К.Ушинський, прагнуть
навиків і звичок. А гарна звичка – це моральний скарб. Починати збирати
його треба, коли дитина ще мала тоді дія легше переростає у звичку.
Особливо сприятливі умови для цього – в сімейному вихованні, де існують
широкі можливості для різних звичок.

Метод схвалення й осудження

Цей метод означає позитивну або негативну оцінку поведінки чи якостей
дитини, висловлену особисто, без свідків. Публічне схвалення може мати
позитивне значення, а осудження при свідках – переважно негативне. У
всіх випадках реакція вихователя повинна бути обдуманою і обґрунтованою.
Ні в якому разі не можна піддавати осуду вчинок, не з’ясувавши мотивів.
Застосовувати цей метод треба обачно й нечасто. Негативним є як
зловживання ним (крайні форми авторитарної педагогіки), так і цілковите
нехтування.

Метод виховання прикладом

Кожна людина свідомо чи не свідомо обирає якийсь приклад чи об’єт для
наслідування. Він служить орієнтиром для поведінки. Завдання батьків
полягає в тому, щоб, з одного боку, стати зразком для наслідування, а з
іншого, стимулювати пошук через ознайомлення дитини з життям, вчинками
та поведінкою інших людей. Цей метод виховання є найефективнішим.
Демонстрування батьками тих поглядів і віри, які вони проповідують,
найбільш сприятливо впливає на дитину. Так само негативно впливає на
дитину лицемірне проповідування батьками моральних принципів, яких самі
не дотримуються. Це призводить дитину до розчарувань. Батьки не мають
прав а вимагати від дітей кращої поведінки, ніж власна.

Це все загально-педагогічні методи виховання в родині. Вони тісно
переплітаються з методами християнського виховання. Характерною ознакою
у ньому є те, що до вихователя, дитини й зовнішніх чинників, які беруть
участь у вихованні, долучається. Божественна благодать дії Святого Духа.
Без неї неможливе жодне християнське виховання. Вона проникає в такі
глибини людського духу, в які ні жоден вихователь, ні різні зовнішні
чинники, ні навіть сама дитина у своєму самовихованні не можуть сягнути.

В основі усіх зовнішніх методів християнського виховання стоїть
внутрішній – «оберігання серця». Деякі Святі Отці називали його
«очищення серця», «внутрішнє або душевне творення». Суть цього методу
полягає в зосередженні на підсвідомості з метою протистояти негативним
проявам з початку їх розвитку, і таким чином приготувати місце для дії
Святого Духа. Всі інші методи у стосунку до цього відіграють службову
роль. До них належать:

Молитва

Як фізичне життя припиняється із зупинкою дихання, так і духовне життя
завмирає з опущенням молитви… Щоб завадити цьому, потрібно починати і
розвивати молитву із самого раннього віку немовляти і безупинно
підтримувати і поглиблювати її. Вона може проявлятися: у формі домашніх
правил (щоденні молитви), у участі у Богослужіннях. В ранньому віці
можна навчити дитину робити на собі знак Святого Хреста, як однієї з
форм молитви. У вихованні дуже корисний є вечірній іспит сумління, який
добре впорядковує духовне життя дитини, а також розважання, яке
поглиблює духовність. Важливим у цьому методі є те, щоб батьки не тільки
навчили дитину молитись, а й самі молилися за неї.

Піст

Святитель Ігнатій писав, що якщо главою чеснот є молитва, то основою їх
є піст. Він є початком боротьби з гріхом. Зосередження розуму на
внутрішньому світі є початковим етапом морального розвитку. Для цього, в
основному, і служить піст. Він виховує смирення, оскільки спонукає до
самопізнання. Цей метод призводить до вивільнення розуму з-під влади
тілесності і підпорядковує волі та серцю. У світській літературі побутує
думка про піст як тілесну дієту. Це вказує на повне нерозуміння його
суті. В сім’ї піст діти сприймають в першу чергу з прикладу батьків. Не
можна дозволяти дитині постити, якщо це може принести шкоду для її
здоров’я. Церква звільняє від посту дітей віком до 14 років. Однак
приватно вони на певний період могли б відмовитися від солодощів чи
обмежити проведення часу біля телевізора. Батьки мусять пам’ятати, що
піст повинен бути добровільним, тому не можуть до нього заставити
дитину.

Духовне читання

Сюди можна віднести також духовні бесіди, перегляд фільмів на релігійну
тематику і таке інше, що може складати духовну поживу дитини.

Читання Святого Письма, історій про життя святих та іншої духовно
літератури збуджує ревність до морального вдосконалення. У віці, коли
дитина ще не вміє читати, батьки можуть розповідати їй біблійні історії,
щось про Бога, святих тощо.

Ціллю цього методу повинні бути не так знання дітей про Бога, які
засвоюються тільки розумінням і пам’яттю, як внутрішнє засвоєння
релігійних істин, що проникають у глибину душі. Дитина повинна відчути
Божу присутність в оточуючому світі і в собі.

Участь у Святих Тайнах та інших Богослужіннях Церкви (храмове дійство)

Святі тайни становлять собою педагогічну програму, яка охоплює все життя
людини, всі її життєві обставини та випадки.

Батьки ще немовлям приносять дитину в храм, де вона отримує очищення від
первородного гріха в тайні св. Хрещення та особливу благодать під час
Миропомазання. Приступаючи до Причастя, вона приймає самого Бога; вплив
якого на душу дитини незрівнянно глибший за будь-яку педагогіку.

На особливу увагу у вихованні заслуговує Тайна Сповіді. Вона спонукає
до постійного духовного поступу, даючи можливість людині виправитися.
Часта сповідь не тільки звільняє від гріха, а й оберігає від нього.

Серед численних виховних засобів, якими послуговується храмове дійство,
треба ще згадати про церковне мистецтво, основна функція якого є
настановлення людини на добро і виховування моральності, що у
християнстві завжди асоціюється з прекрасним, проповідь та свято,
позитивні емоції духовної радості якого пов’язані з моральним змістом.

Підсумовуючи цей розділ, необхідно ствердити, що надзвичайно важливим у
виховному завданні батьків є те, щоб вони переглянули свої засади, яких
притримуються, чи дійсно ті узгоджуються з християнством. Головною ціллю
для християнина є Царство Боже, тому християнська родина повинна ставити
собі за мету, допомогти дитині прямувати до нього, обожествлюючись та
духовно зростаючи при цьому. Зміст такого виховання буде визначати
система цінностей, які зорієнтовані на Головний ідеал. Тому формування
характеру, родинне та суспільно-громадське виховання, патріотичне та
моральне матимуть християнське забарвлення. Для досягнення позитивного
результату в цьому нелегкому завданні, не існує якогось одного методу.
Загально педагогічні методи (навчання цінностей, приучування, схвалення
та осудження, виховання прикладом) тісно переплітаються з методами
християнського виховання (молитва, піст, духовне читання та ті, що
об’єднують в собі храмове дійство) доповнюючи одні одних. А досягнути
поставленої мети в християнській родині завжди допомагатиме Божественна
благодать дії Святого Духа, яка проникає в глибини людського духу.

Висновки

Для дослідження мети виховання в сучасному суспільстві нам необхідно
було проаналізувати розвиток її трактування. Завдяки проведеному аналізу
видно, що метою виховання є гармонійно розвинена особистість, оскільки
людська особа є багатогранною. Усі її сторони повинні бути добре і
пропорційно розвинені. Виховання має здійснюватись у таких п’яти
основних напрямках: розумовому, фізичному, трудовому, моральному та
естетичному. Кожен з них має свій зміст ат завдання.

При вихованні дитини в цих основних напрямках, необхідно звернути увагу
на особливості, притаманні кожному з етапів її дозрівання та базові
потреби. Існує велика кількість систем вікової періодизації, кожна з
яких базується на своїх критеріях поділу Л.Виготський систематизував їх,
робивши на три групи. Це дозволяє виявити ті, які є формальними і не
торкаються суті розвитку. А базові потреби Маслоу поділив на п’ять
основних груп: фізичні, безпеки та захисту приналежності та любові,
самоповаги та потреби само актуалізації. Він стверджує, що чим краще
батькам вдається задовільнити ці потреби дитини, тим сприятливіші умови
для її особистісного становлення створять, а вона не буде змушена уже
акцентувати увагу на потребах нижчого рівня.

Крім того, з’ясувалось, що на розвиток особистості впливають такі
фактори: спадковість, як внутрішній та середовище і виховання, як
зовнішні. Успадковані задатки і елементи середовища, з якими дитина
зустрічається в своєму житті, стихійно впливають на її розвиток.
Натомість виховання можливо направити в певне русло і передбачити
результат. З іншого боку, дитина виховується не лише завдяки плановому
«виховного заходу». На її виховання можуть вплинути події, вчинки та
поведінка інших людей. Тоді результат може не зовсім співпадати з
передбачуваним. Як бачимо, лише рівновага взаємодії трьох вищезгаданих
факторів дає позитивний вплив на розвиток особистості.

Існує твердження, що найбільш сприятливим середовищем для виховання
дитини, гармонійно розвиваючи усі її задатки, є родина. Ми
проаналізували його і виявилось, що сімейне середовище, в якому дитина
знаходиться від моменту свого зачаття, може бути як сприятливим для її
розвитку, так і джерелом загрози життю т а здоров’ю. Повний особистісний
розвиток дитини н найлегше осягнути в християнській родині. В
документах, які видала Апостольська Столиця говориться, що така родина
має притримуватися християнських принципів життя, в ній кожен член
відіграє свою неповторну роль в обдаруванні іншого, а дитина відчуває
свою цінність та гідність і має усі шанси розвинути власну особистість.
Батьки, даючи життя дитині, поділяють творчу дію Бога, у вихованні
стають учасниками Його педагогіки. Це, разом із любов’ю, робить виховний
процес кваліфікованим. Враховуючи все це, батьки зможуть поставити перед
собою відповідну мету виховання, яку наповнять відповідним змістом і
будуть застосовувати методи які не суперечать християнству.

Виходячи з богословсько-антропологічного погляду на людину, метою
християнського виховання буде: закладення фундаменту поступового
обожествлення дитини, її духовного зросту і наближення до Небесного
Царства. Зміст включатиме систему цінностей, які зорієнтовані на
Виховний Ідеал. Він сприятиме постійному зросту дитини та уподібненню до
Бога. Загально педагогічні методи, які ми переглянули тісно
переплітатимуться із християнськими.

Це є основні засади християнського виховання, яких батьки повинні
дотримуватись у своїй домашній християнській педагогіці. Та
найхарактернішою ознакою такого виховання є те, що тільки тоді коли
батьки відкриють серце дитини до Бога, лише тоді вони зможуть вповні
досягнути правдивого результату. Як каже Св. Письмо «Що не можливо в
людини, те можливо в Бога».

Список використаної літератури

1. Ващенко Г. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997.-213 с.

2. Ващенко Г. Виховний ідеал. Записки виховника 4.2-3-4. – Брюссель –
Торонто – Нью-Йорк – Лондон – Мюнхен, 1976. – 208 с.

3. Вихрущ В., Карагодін В., Торжевська Т. Основи християнської
педагогіки. – Тернопіль, 1999.-167 с.

4. Вишневський О. Людина в концепції традиційно-християнського виховання
// Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в
процесі духовного відродження України: Наукові записки. – Т.ІІІ. –
Острог, 2000. – 639 с.

5. Вишневський О., Кобрій О., Чепіль М. Теоретичні основи педагогіки /
Курс лекцій. За ред. Вишневського О. – Дрогобич, 2001. -268 с.

6. Гончаренко І. Основи українського національного виховання. –
Німеччина, 1959. – 123 с.

7. Гьофнер Й. Християнське суспільне вчення. — Львів, 2002. – 304 с.

8. Крайг Г. Психология развития. – Санкт-Петербург, Москва, Харьков,
Минск, 2001. – 992 с.

9. о.Дзерович 10. Педагогіка. Праці гр.-кат. Богословської Академії у
Львові. -T.XVII-XVIII. – Львів, 1937, – 247 с.

10. Евдокимов П. Женщина и спасение мира. О благодатных дарах мужчины и
женщины. – Минск, 1999. – 270 с.

11. Заброцький М. Основи вікової психології / Навчальний посібник. –
Тернопіль, 2001. – 110 с.

12. Заброцький М. Педагогічна психологія / Курс лекцій. -Київ, 2000. –
100 с.

13. Зеньковский В. Проблемы воспитания в свете христианской
антропологии. – Москва, 1996. -272с.

14. Каптерев П. Задачи и основы семейного воспитания. Семейное
воспитание / Хрестоматия. – Москва, 2001. – 408 с.

15. Карпенчук С. Теорія і методика виховання. – Київ, 1997. – 304 с.

16. Крайг. Катехизис Католической Церкви. – Москва, 1998. – 758 с.

17. о.Козовик І. Антропологія. – Івано-Франківськ, 1997. – 232 с.

18. Кононко О. Соціально емоційний розвиток особистості (в
дошкільному дитинстві). -Київ, 1998. -255 с.

19. Лосский В. По образу и подобию, – Москва, 1995. – 199 с.

20. Марру А. История воспитания в античности (Греция). – Москва, 1998. –
432 с.

21. Модзалевский Л. Очерк истории воспитания и обучения с древнейших до
наших времен. Часть первая. – Санкт-Петербург, 2000. – 432 с.

22. Мойсеюк Н. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. – 3,50 с.

23. Покровский Е. Гармония духовного и телесного развития детей.
Семейное воспитание. Хрестоматия. – Москва, 2001.-408 с.

24. Поспішіл В. Східне Католицьке Церковне право. Згідно з кодексом
канонів Східних Церков. -Львів, 1997. -414. с.

25. Пестов Н. Православное воспитание детей. – Санкт-Петербург, 1999.
-152 с.

26. Поль А. Замысел Божий и чудеса Его милосердной любви,- Брюссель,
1990. – 496 с.

27. Принципи морального Життя, – Львів, 1996. – 134 с.

28. Психологія. З викладом основ психології релігії / під ред. Макселона
О. – Львів, – 1998.-320 с.

29. Рацингер Й. Введение в христианство, – Брюссель, 1988. -318 с.

30. Рупнік М. Духовне життя. – Рим, 1995. – 118 с

31. Рупнік М. Коли говоримо людина. – Львів, 2000. – 197 с

32. Сапогова Е. Психология развития человека / Учебное пособие. –
Москва, 2001. -460с.

33. Сикорский И. Об умственном и нравственном развитии и воспитании
детей. Семейное воспитание. Хрестоматия. – Москва, 2001. – 408 с.

34. о.Стасяк Я, о.Завіла Р. Основи догматичного богослов’я. – Львів,
1997. – 313 с.

35. Ушинский К. Труд в его психическом и воспитательном значении.
Семейное воспитание. Хрестоматия. – Москва, 2001. – 408 с.

36. Фіцула М. Педагогіка. І Посібник. – Київ, 2000, – 542 с.

37. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. Основные положения,
исследования и применения. – Санкт-Петербург, Москва, Харьков, Минск,
2001. – 608 с.

38. Д-р.Чарторийський М. Проблеми успішного виховання. — Нью-Йорк,
1971. -172 с.

39. о.Шестун Е. Православная педагогика. —Самара, 1998. – 576 с

40. Goetz J., Rey В., Pousset E., Derville A., Solignac A., Javelet R.,
Ampe A. Religious Experience Series. V.2. A Christian Anthropology. –
Indiana, 1974. – 92 с.

41. Ktys J. Ichdwoje. -Poznan, 1993.-147 с.

42. Dyczewski L. Rodzina Spoleczenstvo Panstwo. — Lublin, 1994. – 207 с

43. Manthzaridis G. The deification of man. St.Gregory Palamas and the
Orthodox Tradition, – Crestwood, New York, 1984. -137 c.

44. Tejera de Meer M. Pierwsze konflikty dziecka. – Krakow, 1995. – 168
с

45. Panayiotis N. Deification in Christ. Orthodox Perspectives on the
Nature of the Human Person. – Crestwood, New York, 1987. – 257 с.

46. Szewczyk W. Przyszlosc ludzkosci idzie przez rodzine. – Warsawa,
1992. – 299 c.

Документи Католицької Церкви

1. Декларація про християнське виховання. Документи Другого
Ватиканського Собору. -Львів, 1996.-759 с.

2. Декрет про апостолят мирян. Документи Другого Ватиканського Собору. –
Львів, 1996. -757 с.

3. Догматична конституція про Церкву. Документи Другого Ватиканського
Собору. – Львів, 1996.-757 с.

4. Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі. Документи
Другого Ватиканського Собору. – Львів, 1996. – 757 с.

5. Іван Павло ІІ. Лист до сімей. Документи Католицької Церкви про шлюб
та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.І. – Львів, 2002.
– 286 с.

6. Іван Павло ІІ. Сімейне співжиття. Апостольське повчання Святішого
Отця про завдання християнської родини в сучасному світі. — Львів, 1995.
– 106 с.

7. Лев XIII. Енцикліка ARCANUM DIVINAE SPIENTIAE. Таємниця Божої
Премудрості. Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від
Лева XIII до Івана Павла II. – Т.І. – Львів, 2002. – 286 с.

8. Павло VI. Енцикліка HUMANAE VITAE. Про належний порядок
передавання людського життя. Документи Католицької Церкви про шлюб та
сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла II. -Т.П.- Львів, 2002.-311
с.

9. Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську статевість та
її суть. Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви
про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева XIII до Івана Павла II. – Т. II. –
Львів, 2002. -311с.

10. Папська Рада у справах сім’ї. Приготування до Тайни подружжя.
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева XIII до
Івана Павла II. -Т.І.-Львів, 2002.-286 с.

11. Папська Рада у справах сім’ї. Сім’я, подружжя та “життя на віру”.
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева XIII до
Івана Павли II. -Т. І.-Львів, 2002.-286с.

12. Папська Рада у справах сім’ї. Хартія прав сім’ї. Документи
Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева XIII до Івана
Павла II. – Т. І. – Львів, 2002. – 286 с.

13. Пій XI. Енцикліка CASTICONNUBII. Документи Католицької Церкви про
шлюб та сім’ю. Вибране від Лева.XIII до Івана Павла II. – Т.І. – Львів,
2002. – 286 с.

14. Священна Конгрегація у справах доктрини і віри. Декларація PERSONA
HUMANA. Людська особа. Про деякі питання статевої етики. Документи
Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева XIII до Івана
Павла II. – Т.П. – Львів, 2002.-311 с.

15. Священна Конгрегація у справах доктрини і віри. DONUM VITAE.
Інструкція про повагу до людського життя на його початку і гідність
продовження людського роду. Відповіді на певне питання сьогодення.
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева XIII
до Івана Павла II. – Т.П. – Львів, 2002. -311с.

Періодичні видання

1. Бердяев Н. Проблема человека // Православная община, 1996. – №6.

2. Вишневський О. Повернення до традиційно-християнських засад
виховання // Освіта, 2002.-№37.

Інтернет-джерела

1. http://www.wco.ru/biblio/books/babyle/H01-T.htm

2. http://www.wco.ru/biblio/books/kulom/H4-T.htm

О.Вишневський. Повернення до традиційно-християнських засад виховання
// Освіта, 2002. -№37.-С.3

Християнська етика – важлива складова національної освіти // Освіта,
2002. -№27.-С.6

С.Карпенчук. Теорія і методика виховання. – Київ, 1997.-С.25).

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999,-С.56-57.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника. Ч.2-3-4.
–Брюссель-Торонто-Нью Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.88-89.

А.Марру, История воспитания в античності (Греция). –Москва, 1998.
–С.34-38.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.68.

Л.Модзалевський. Очерк истории и воспитания и обучения с древнейших до
наших времен. Ч.1. – Санкт-Петербург, 2000. –С.85-91.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника. Ч.2-3-4. –
Брюссель-Торонто-Нью Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.89-90.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника. Ч.2-3-4. –
Брюссель-Торонто-Нью Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.91.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника. Ч.2-3-4. –
Брюссель-Торонто-Нью Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.91-93.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника. Ч.2-3-4. –
Брюссель-Торонто-Нью Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.93-95.

о.Ю.Дзерович. Педагогіка. Праці гр.-кат. Богословської Академії у
Львові. – Т.XVII-XVIII. – Львів, 1937. –С.186.

Декларація про християнське виховання. Документи Другого Ватиканського
Собору. – Львів, 1996. – С.289.

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. –С.59.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. –Київ, 2000. –С.68.

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. –С.59-60.

Е.Покровський. Гармония духовного и телесного развития детей. Семейное
воспитание / Хрестоматия. – Москва. 2001. –С.232-233.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.69.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки / Курс
лекцій. За ред. О.Вишневського. – Дрогобич. 2001. –С.189.

К.Ушинський. Труд о его психическом и воспитательном значении. Семейно
воспитание / Хрестоматия. – Москва, 2001. –С.196-202.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.199.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.69.

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. –С.60.

И.Сикорский. Об умственном и нравственном развитии и воспитании детей.
Семейное воспитание / Хрестоматия. – Москва, 2001. –С.234.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.69.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.69.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника. Ч.2-3-4. –
Брюссель-Торонто-Нью Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.71-72.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки / Курс
лекцій. За ред.. О.Вишневського. – Дрогобич, 2001. –С.188.

о.Ю.Дзерович. Педагогіка. Праці гр.-кат. Богословської Академії у
Львові. – Т.XVII-XVIII. – Львів, 1937. –С.171-172.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки / Курс
лекцій. За ред.. О.Вишневського. – Дрогобич, 2001. –С.188.

К.Ушинский. Труд в его психическом и воспитательном значении. Семейное
воспитание / Хрестоматия. – Москва, 2001. – С.195-198.

С.Карпенчук. Теорія і методика виховання. –Київ, 1997. –С.25.

М.Рупнік. Духовне життя. – Рим, 1995. –С.63.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник – Київ, 2000. –С.47.

Е.Сапогова. Психология развития человека / Учебное пособие. – Москва,
2001. –С.25.

Е.Сапогова. Психология развития человека / Учебное пособие. – Москва,
2001. –С.26-27.

о.Е.Шестун. Православная педагогика – Самара, 1998. –С.418.

М.Заброцький. Основи вікової психології / Навчальний посібник. –
Тернопіль, 2001. – С.15.

М.Заброцький. Основи вікової психології / Навчальний посібник –
Тернопіль, 2001. –С.15.

М.Заброцький. Основи вікової психології / Навчальний посібник –
Тернопіль, 2001. –С.15.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник – Київ, 2000. –С.46.

Л.Хьем, Д.Зиглер. Теории личности. Основные положения, исследования и
применения. – Санкт-Петербург, Москва, Харьков, Минск, 2001. –С.485.

Л.Хьем, Д.Зиглер. Теории личности. Основные положения, исследования и
применения. – Санкт-Петербург, Москва, Харьков, Минск, 2001. –С.479.

Ю.Макселон. Психологія. З викладом основ психології релігії. – Львів,
1998. –С.180-181.

Г.Крайг. Психология развития. – Санкт-Петербург, Москва, Харьков,
Минск, 2001. –С.94-95.

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. –С.30-31.

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. –С.30-31.

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.31.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.52.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.52.

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. –С.41-42.

Г.Крайг. Психология развития. – Санкт-Петербург, Москва, Харьков,
Минск, 2001. –С.19.

М.Заброцький. Педагогічна психологія / Курс лекцій. – Київ, 2000.
–С.16.

О.Кононко. Соціально емоційний розвиток особистості (в дошкільному
дитинстві). – Київ, 1998. –С.10-11.

М.Фіцула. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. –С.43.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки / Курс
лекцій. За ред. Вишневського О. – Дрогобич, 2001. –С.44.

М.Заброцький. Педагогічна психологія / Курс лекцій. – Київ, 2000.
–С.19.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки / Курс
лекцій. За ред. Вишневського О. – Дрогобич, 2001. –С.44.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки / Курс
лекцій. За ред. Вишневського О. – Дрогобич, 2001. –С.44-45.

Програма національного громадянського виховання студентської молоді. –
Львів, 1999. –С.5.

Н.Мойсеюк. Педагогіка / Навчальний посібник. – Київ, 1999. –С.46-47.

В.Поспішіл. Східне Католицьке Церковне право. Згідно з кодексом канонів
Східних Церков. – Львів, 1997. –С.296.

В.Поспішіл. Східне Католицьке Церковне право. Згідно з кодексом канонів
Східних Церков. – Львів, 1997. –С.296.

Див: Душ пастирська конституція про Церкву в сучасному світі. Документи
Другого Ватиканського Собору. – Львів, 1996. –С.555-565.

Догматична конституція про Церкву. Документи Другого Ватиканського
Собору. – Львів, 1996. –С.89-90.

Священна Конгрегація у справах доктрини і віри. Декларація PERSONA
HUMANA. Людська особа. Про деякі питання статевої етики. Документи
Католицької Церкви про шлюб та сім’ю.

Іван Павло ІІ. Лист до сімей. Документи Католицької Церкви про шлюб та
сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.1. – Львів, 2002.
–С.118.

Іван Павло ІІ. Сімейне співжиття. Апостольське Повчання Святішого Отця
про завдання християнської родини в сучасному світі. – Львів, 1995.
–С.5-105.

Папська Рада у справах сім’ї. Документи Католицької Церкви про шлюб та
сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. –Т.1. – Львів, 2002.
–С.105-112.

Див. Священна Конгрегація у справах доктрини і віри. DONUM VITAE.
Інструкція про повагу до людського життя на його початку і гідність
продовження людського роду. Відповіді на певне питання сьогодення.
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до
Івана Павла ІІ. – Т.ІІ. – Львів, 2002. –С.167-207.

Див. Іван Павло ІІ. Лист до сімей. Документи Католицької Церкви про
шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.1.
–С.115-192.

Див.: Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську сталевість та її
суть. Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви
про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.1. –
Львів, 2002. –С.236-239.

Див: Папська Рада у справах сім’ї. Приготування до Тайни подружжя.
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до
Івана Павла ІІ. –Т.1.-Львів, 2002. –С.197-199.

Див: Папська Рада у справах сім’ї. Приготування до Тайни подружжя.
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до
Івана Павла ІІ. –Т.1.-Львів, 2002. –С.195-232.

Папська Рада у справах сім’ї. Сім’я, подружжя та «життя на віру».
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до
Івана Павла ІІ. – Т.1. –С.235-286.

Й.Гьофнер. Християнське суспільне вчення. – Львів, 2002. –С.107.

Див:L.Dyczewski. Rodzina Spoleczens tvo Panstvo. – Lublin, 1994.
–C.30-48.

Іван Павло ІІ. Лист до сімей. Документи Католицької Церкви про шлюб та
сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.1. – Львів, 2002.
–С.120.

Див: Священна Конгрегація у справах доктрини і віри. DОNUM VITAE.
Інструкція про повагу до людського життя на його початку і гідність
продовження людського роду. Відповіді на певне питання сьогодення.
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до
Івана Павла ІІ. – Т.ІІ. – Львів, 2002. –С.184-185.

Див: Іван Павло ІІ. Лист до сімей. Документи Католицької Церкви про
шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.І. – Львів,
2002. –С.156-157.

Папська Рада у справах сім’ї. Сім’я, подружжя та «життя на віру».
Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до
Івана Павла ІІ. – Т.І. – Львів, 2002. –С.259.

Див: Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську сталевість та її
суть. Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви
про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.ІІ.
–Львів, 2002. –С.242-244.

Див: Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську сталевість та її
суть. Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви
про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.ІІ.
–Львів, 2002. –С.254.

Іван Павло ІІ. Сімейне співжиття. Апостольське повчання Святішого Отця
про завдання християнської родини в сучасному світі. – Львів, 1995.
–С.44.

Див: Папська Рада у справах сім’ї. Хартія прав сім’ї. Документи
Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана
Павла ІІ. – Т.І. – Львів, 2002. –С.109.

Див: Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську сталевість та її
суть. Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви
про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.ІІ. –
Львів, 2002 – С.234.

Див: Іван Павло ІІ. «Лист до сімей». Документи Католицької Церкви про
шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.І. – Львів,
2002. –С.156.

Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську сталевість та її суть.
Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви про шлюб
та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.ІІ. – Львів,
2002. –С.262.

Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську сталевість і її суть.
Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви про шлюб
та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.ІІ. – Львів,
2002. –С.258-259.

Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську сталевість і її суть.
Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви про шлюб
та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.ІІ. – Львів,
2002. –С.258-259.

Див: W.Szewczyk. Przyskosc ludzkosci idzie przez rodzine. – Warszawa,
1992. –C.237.

Див: M.Tejera de Meer. Pierwsze konflikty dziecka. – Krakow, 1995.
–C.88.

Див: Лев ХІІІ. Таємниця Божої Предмурості. Документи Католицької Церкви
про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.І. –
Львів, 2002. –С.26-27.

Див: Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську сталевість та її
суть. Дороговкази для виховання в сім’ї. Документи Католицької Церкви
про шлюб та сім’ю. Вибране від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ. – Т.ІІ. –
Львів, 2002. –С.260-261.

Див: Іван Павло ІІ. Сімейне співжиття. Апостольське повчання Святішого
Отця про завдання християнської родини в сучасному світі. – Львів, 1995.
–С.44.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки / Курс
лекцій. За ред. Вишневського О. – Дрогобич, 2001. –С.80.

Див: о.І.Козовик. Антропологія. – Івано-Франківськ, 1997. –С.6-7.

Див: J.Klys ich dwoje. – Poznan, 1993. –C.19.

О.Вишневський. Людина в концепції традиційно-християнського виховання
// Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в
процесі духовного відродження України. Наукові записки. – Т.ІІІ. –
Острог, 2000. –С.290.

Див: Н.Бердяєв. Проблема человека // Православня община, 1996. – №6.
–С.46.

О.Вишневський. Людина в концепції традиційно-християнського виховання
// Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в
процесі духовного відродження України: Наукові записки. – Т.ІІІ. –
Острог, 2000. –С.290.

Див. Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника Ч.2-3-4. –
Брюсель-Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.94-98.

Див. Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника Ч.2-3-4. –
Брюсель-Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.99-101.

Див: Г.Ващенко. Вибрані педагогічні твори. – Дрогобич, 1997. –С.38-40.

Див: Психологія. З викладом основ психології релігії / під ред.
О.Макселона. – Львів, 1998. –С.15.

Див: О.Вишнеський. Людина в концепції традиційно-християнського
виховання // Виховання молодого покоління на принципах християнської
моралі в процесі духовного відродження України: Наукові записки. Том
ІІІ. – Острог, 2000. –С.290-291.

М.Рупнік. Коли говоримо людина. – Львів, 2000. –С.68.

Див: О.Вишнеський. Людина в концепції традиційно-християнського
виховання // Виховання молодого покоління на принципах християнської
моралі в процесі духовного відродження України: Наукові записки. Том
ІІІ. – Острог, 2000. –С. 291.

В.Зеньковский. Проблемы воспитания в свете христианской антропологии. –
Москва, 1996. –С.43.

В.Зеньковский. Проблемы воспитания в свете христианской антропологии. –
Москва, 1996. –С.43.

Див: О.Я.Стасяк, о.Р.Завіла. Основи догматичного богослов’я. – Львів,
1997. –С.43.

J.Coetz, B.Rey, E.Pousset, A.Derville, A.Solignae, R.Javelet, A.Ampe.
Religious Experience Series. A Christian Anthropology. – V-2. – Indiana,
1974. –C.12.

Катехизис Католической Церкви. – Москва, 1998. –С.88.

Див: Принципи морального життя. – Львів, 1996. –С.19.

Див: G.Manthzaridis. The deification of man St. Gregory Palamas and
Orthodox Tradition. – Crestwood, New York, 1984 –C.26.

П.Євдокимов. Женщина и спасение мира. О благодатных дарах мужчины и
женщины. – Минск, 1999. –С.62.

Див: G.Manthzaridis. The deification of man St. Gregory Palamas and
Orthodox Tradition. – Crestwood, New York, 1984 –C.15.

Див: J.Coetz, B.Rey, E.Pousset, A.Derville, A.Solignae, R.Javelet,
A.Ampe. Religious Experience Series. A Christian Anthropology. – V-2. –
Indiana, 1974. –C.19-20.

G.Manthzaridis. The deification of man St. Gregory Palamas and Orthodox
Tradition. – Crestwood, New York, 1984 –C.61.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника Ч.2-3-4 –
Брюссель-Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. –С.93-95.

http://www.wco.ru/biblio/books/kulom1/H4-T.htm

С.Карпенчук. Теорія і методика виховання. – Київ, 1997. –С.23.

С.Карпенчук. Теорія і методика виховання. – Київ, 1997. –С.23.

С.Карпенчук. Теорія і методика виховання. – Київ, 1997. –С.28-29.

М.Фіцула. Педагогіка / Посібник. – Київ, 2000. –С.63.

Декларація про християнське виховання. Документи Другого Ватиканського
Собору. – Львів, 1996. –С.290.

о.Е.Шестун. Православная педагогіка. – Самара, 1998. –С.372-373.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника. Ч.2-3-4. – Брюссель –
Торонто – Нью-Йорк – Лондон – Мюнхен, 1976. –С.78.

Г.Ващенко. Виховний ідеал. Записки виховника. Ч.2-3-4. – Брюссель –
Торонто – Нью-Йорк – Лондон – Мюнхен, 1976. –С.94.

П.Каптерев. Задачи и основы семейного воспитания. Семейно воспитание /
Хрестоматия. – Москва, 2001. –С.203-204.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки. Курс
лекцій. За ред. Вишневського О. – Дрогобич, 2001. –С.209.

О.Вишневський, О.Кобрій, М.Чепіль. Теоретичні основи педагогіки. Курс
лекцій. За ред. Вишневського О. – Дрогобич, 2001. –С.209-220.

В.Вихрущ, В,Карагоді, П.Торжевська. Основи християнської педагогіки. –
Тернопіль, 1999. –С.86-90.

Н.Пестов. Православное воспитание детей. – Санки-Петербург, 1999.
–С.28.

Н.Пестов. Православное воспитание детей. – Санки-Петербург, 1999.
–С.29.

о.Ю.Дзерович. Педагогіка. Праці гр.-кат. Богословської Академії у
Львові. – Т.XVII-XVIII – Львів, 1937. –С.154-155.

В.Вихрущ, В.Карагодін, Т.Торжевська. Основи християнської педагогіки. –
Тернопіль, 1999. –С.93.

В.Вихрущ, В.Карагодін, Т.Торжевська. Основи християнської педагогіки. –
Тернопіль, 1999. –С.94-95.

В.Вихрущ, В.Карагодін, Т.Торжевська. Основи християнської педагогіки. –
Тернопіль, 1999. –С.94-95.

http://www.wco.ru/biblio/books/babybe/H01-T.htm

В.Вихрущ, В.Карагодін, Т.Торжевська. Основи християнської педагогіки. –
Тернопіль, 1999. –С.97.

Н.Пестов. Православное воспитание детей. – Санкт-Петербург, 1999.
–С.25-27.

о.Ю.Дзерович. Педагогіка. Праці гр.-кат. Богословської Академії у
Львові. –Т.XVII-XVIII. – Львів, 1937. –С.155-157.

о.Ю.Дзерович. Педагогіка. Праці гр.-кат. Богословської Академії у
Львові. –Т.XVII-XVIII. – Львів, 1937. –С.155-157.

С1

С

С2

С3

А

В

АВ – спадковість

АС, АС1, АС2, АС3 – середовище

ВС, ВС1, ВС2, ВС3 – виховання

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter