Реферат на тему:

Гуманізм, духовність у сучасному інформаційному суспільстві

Образ філософії (її універсальна рефлексія з приводу самої себе –
саморефлексія), що розробляється та розвивається на засадах
діалектико-матеріалістичної методології, істотно (якісно) відрізняється
від будь-якої з версій (минулих, сущих та майбутніх), що розроблялись,
розробляються та, цілком вірогідно, ще тривалий час розроблятимуться в
сучасній позанауковій філософській традиції. Відрізняється як метод і як
теорія, оскільки вони є найбільш адекватними реальній та дійсній
практиці філософського наукового пізнання та знання, послідовним та
перманентним розвитком (збагаченням) своїх власних засад (принципів,
законів, категорій), що воєдино уможливлюють буття цієї філософії в
якості наукової: субстанції матерії, універсальності розвитку, взаємодії
всього зі всім, відображення тощо. Але головний принцип цієї філософії,
що складає її серцевину та пафос, – це гуманізм. Утвердження
самоцінності та самоцільності (не своєцінності та своєцільності) кожної
людини, а відтак, – багатьох і всіх. Дійсний гуманізм, як та єдина
соціальна форма буття, яка спроможна в дійсності за допомогою дійсних
засобів забезпечити буття в такій якості дійсної людини (людей,
людства). А оскільки це так, то й утвердження в формі практичної
всезагальності творчості як єдино можливого способу здійснення
гуманізму, як найбільш розвиненої форми розвитку. Але все це, або ж,
принаймні, майже все, на превеликий жаль, ще й дотепер звучить в цій
філософії нечітко. Приглушено надлишковою її загносеологізованістю (як
ще донедавна – заідеологізованістю). Тож не варто дивуватись тому, що
дані обставини спроможні справити (і суціль — справляють) на пересічну
людину, котра виявляє інтерес до філософії і є в ній надто спокушеною,
враження, що перед нею – безлюдна філософія. Що перед нею філософія, яка
цілком свідомо цурається та уникає смисложиттєвих, екзистенційних
вимірів буття, ігнорує і соціокультурну (в тому числі і пізнавального
процесу) зумовленість усього, з чим вона має справу саме як філософія.

Рівень практичної всезагальності історії (гуманізму, свободи, творчості,
істинної культури) цілком і повністю визначається тим, наскільки
практично всезагальним став процес перетворення наукової філософії,
всього комплексу наукового людинознавства та суспільствознавства в
програму та технологію щоденного (буденного) життєбуття соціуму та
людини. Лише такий стан речей буде знаменувати собою момент «добудови
доверху» єдиної загальнолюдської науки, і тим самим – перетворення її на
безпосередню продуктивну силу суспільства (і кожної особистості як
безпосереднього суб’єкта та її носія). Сьогодні вже є цілком очевидним,
що продукування речей – то є лише та вихідна база, на якій формується
виробництво ідей, а перше та друге – умова для здійснення найскладнішого
з видів продукування особистості. При цьому принципово важливо, щоб
суспільні відносини (а саме вони і складають сутність людини) були не
просто спродуковані, але освоєні. Природно, що процес перетворення
науки, і саме наукової філософії, у безпосередню продуктивну силу
передбачає її (наукової філософії) етап «обмирщення» – поставання та
функціонування в якості світогляду, теоретичного відношення до сущого з
позицій науково бездоганно «вирахуваного» та доведеного належного. Саме
остання умова (її дотримання) зумовить трансформацію наукового
світогляду в переконання, що вони, в свою чергу, є спонукальним мотивом
до практичного об’єктивування, до здійснення гуманістичного потенціалу
цієї філософії; до переведення гуманізму з форми теоретично
обґрунтованої віртуальності у форму практично здійснюваної актуальності.
Отож, ланцюг: отримання філософією статусу наукової, формування на її
засадах наукового світогляду; трансформація останнього в переконання
(саме в переконання, а не віру, пересуд, фанатизм тощо), практика
(здійснення) вищеозначеного духовно-чуттєвого потенціалу – це і є єдино
припустимий (бо на розумі, істині, сутності базований) спосіб буття
нормальної філософії в нормальному суспільстві. Лише за таких умов усі
види суспільного продукування: речей, ідей та людей постають як
творчість творчістю ж. Себто, сама творчість є способом здійснення
гуманізму. Зрозуміло, що результатом такого здійснення не може бути ніщо
інше, як дійсний гуманізм. (Щоправда, ще й дотепер широкому загалу
доводиться раз по раз пояснювати різницю між «дійсністю» та
«реальністю», хоча відомою вона є ще з початку XIX століття: «дійсність
— це збіг сутності та існування». Це – за Гегелем. Реальність – це
«хотілось як краще, вийшло як завжди». Це – за одним місцевим
класиком…).

Ми всі – родом з дитинства. І все (за винятком субстанції) – з дитинства
родом. Звідси ж родом і теорія дійсного гуманізму: філософське вчення
про збіг сутності та існування людини, людей, людства. Кожного, багатьох
та всіх.

Одначе, бувають дитинство і діти нормальні, а бувають – ні. Стародавні
греки, за влучним висловом Маркса, були «нормальними дітьми». Отож, нема
нічого дивного та протиприродного в тому, що антична культура загалом,
духовна, філософська, і гуманізм безпосередньо, – колиска земної, себто
загальнолюдської культури, духу, філософії і гуманізму, – є тією тайною,
в якій започаткувались усі, без найменшого винятку, культурні надбання
та визначення доби минулої, сьогодення і майбуття. Є генетичним кодом
самої культури (принаймні європейської).

Від кого варто вести відлік ідеї дійсного гуманізму? Можна від
О.П.Довженка: «Поки в світі є бодай один старець – всі старці». Можна
від В.С.Моема: «Геній – це нормальна людина, всі інші – відхилення від
норми». Можна від вчення, що лише науково бездоганно обґрунтувало
імператив моральної філософії – «людина є самоціль», – але засобами
науки віднайшло ті дійсні засоби, за допомогою яких в дійсності кожна
людина може бути і в історичній перспективі неминуче буде здійснена як
самоціль, як вища цінність буття. Як суб’єкт культури, суб’єкт
історіотворчості, суб’єкт свободи. Себто від марксизму, осереддям вчення
якого саме і є ідея дійсного гуманізму. Адже лише для того, хто
нічогісінько не зрозумів у цьому вченні загалом і в філософії
безпосередньо, справа видається таким чином: буцімто, є бодай одне
слово, бодай одне положення, що було б гуманістично нейтральним. (А саме
таких «знавців марксизму»: від сумирних невігласів до
брутально-войовничих спростовувань; від нотаріально завірених
антимарксистів до «незаангажованих» інтерпретаторів, котрі щодень зі
шпальт «незалежних» видань та з телебачення щиро розмазують чужі сльози
по власному обличчю – таких сьогодні хоч гатку гати).

А можливо від Б.Спінози з його вченням про свободу як пізнану ним
пізнавану необхідність? Чи то від Г.С.Сковороди, для якого сенс буття
людини – це пошук та здійснення нею себе, а гідне її суспільство має
бути влаштоване таким чином, аби виконувати роль своєрідної соціальної
повитухи, яка уможливлює, детермінує появу та життя повноцінної,
«душевно веселої», щасливої, на разі – нормальної людини. Особливо
показовим є те, що головною умовою щастя людини є «спорідність» її
діяльного (власне творчого) буття. А сродність, в свою чергу, то не
просто, хай навіть прекрасний, але екзот. Це – сродна праця. Саме через
працю – головний та визначальний чинник буття культури, особистості,
суспільства – шлях до конституювання сродності у практично всезагальній
формі. У формі практичної всезагальності.

А можливо від започаткованої у добу Відродження Т.Мором та Т.Кампанеллою
(а в щирості побудов цих авторів найменшого сумніву не виникає: надто
«затишними були їхні робочі кабінети – тюремні каземати, та надто
«оптимістичними» життєві перспективи – смертна кара та довічне
ув’язнення відповідно) традиції утопічного гуманізму, що потому знайшла
своє продовження у творчості Мореллі, Вейтлінга, Сен-Сімона, Фур’є,
Оуена..? У традиціях російського та українського революційного
демократизму?

Можливо та відправна точка – християнські заповіді та приписи? Чи ж не
пафос гуманізму первісного християнства зумовив те, що ця релігія стала
релігією раба, обіцяючи перспективу його трансформації з «речі серед
речей», зі «знаряддя, здатного розмовляти», до людини. І чи варто
дивуватись і вбачати ледь що не чудо в тій безмежній жертовності, що на
неї протягом тисячоліть були і є здатними прихильники цього віровчення?
Адже це так просто і природно: «У бога немає ні бідного, ні багатого,
перед ним всі рівні», або ж «У бога немає ні варвара, ні елліна, ні
іудея і перед ним всі рівні».

Вихідним принципом гуманізму, який він утримує в собі у згорненому
вигляді (як брунька – майбутній цвіт і плід) за понад 2500-літній
генезис цієї теорії та практики, була формула засновника школи античної
софістики Протагора із Абдер: «Людина є мірою всіх речей, існуючих, що
вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Або в лапідарній
формі: «Людина — міра всіх речей».

А це вже — афористика. Як Сократове: «Я знаю лише те, що нічого не
знаю». Як Гераклітове: «Все тече, все змінюється». Як Арістотелеве:
«Платон мені друг, та істина дорожча». А афористика – то вже вельми
надійне свідчення нетлінності, класичності. Загальнолюдскості,
зрештою.Ми всі родом – з дитинства. І все – з дитинства родом. Все.

?

бувати, отримати). Повноцінна особистість в цьому (повноцінному)
суспільстві – це не просто і не лише людина, якій «за потребами». Це
такою ж мірою людина, здатна адекватно віддавати та віддає «за
здібностями». Віддавати те, що лише і є єдиним, вона може, здатна та
бажає віддавати. Вона і ніхто більше. І тоді стане цілком очевидно, що
людина (особистість) незамінна. Що її неможливо (без того, аби не
знівечити) уніфікувати. Що вона не «гвинтик», не «робоча сила», не
«трудові ресурси», не «фактор» (вже не кажучи про те, що не «товар»). Що
вона не «проста людина» (покажіть «складну») і тому подібне, але просто
людина, просто особистість. Що вона – творець. Тобто така особистість,
яка дійсно і за правом історичної необхідності може бути визначена
науковою теорією (і при наявності необхідних передумов та чинників –
практично) як самоцільна людина, як суб’єкт історії, як вища її цінність
та найсуверенніша одиниця буття.

Один з найбільш жахливих, практично невиправних наслідків – це те, що за
багато років існування в «новому інформаційному просторі» наша країна
зупинилась духовно.

Напруженість сьогодення міститься в тому, що світ за останні роки дуже
змінився, і на місце матеріальних злиднів та безпритульності прийшов
устрій індустріальної бюрократії, прихованих інтересів і боротьби за
владу, жахливої маніпуляції людиною. Сучасне суспільство атомізує людину
і робить її самотньою. Люди, що попадають в світ (тенета) професійних
«інформаційних мисливців», дуже рідко усвідомлюють справжню мету,
справжню долю, вготовану їм маніпуляторами. Сприймаючи бажане за дійсне,
знаходячись у перманентному стані напівгіпнозу, вони (інколи цілком
щиро) вірять, що їм відкриваються всі таємниці буття, таємниці Всесвіту.
Але наслідок такої гри з інформаційним вогнем завжди один і той же:
знівеченні долі, безповоротна втрата своєї неповторності,
індивідуальності, хронічні стреси, роздвоєння особистості. Отже,
проблеми вже не психологічного, а, навіть, психіатричного характеру. І
хто з них знає, що ставки – високі, що гроші – шалені, що гра –
смертельна. Адже хочеш зробити рабом – зроби невігласом.

Так, преса (телебачення, радіо, видавнича справа загалом) – надто
суттєвий важіль влади, аби не належати нікому (це з приводу ламентацій
про «незаангажованість», «незалежність», «свободу» та «демократизм»
засобів масмедія). Будь-який з цих рупорів масової дезінформації грає за
чужими нотами. Вільних імпровізацій в ділах подібних не буває. В
принципі, себто, не буває категорично. Гру «під хвилинний настрій» може
собі дозволити хіба що редактор стіннівки або подібного їй друкованого
органу з разовим тиражем в один екземпляр. Всі інші (без найменшого
винятку) грають на замовлення, не завжди очевидне, але завжди добряче
оплачене грошима, положенням, званнями, посадами, привілеями, душевним
комфортом, страхом, нещасними випадками, невмотивованими самовбивствами
та загадковими дорожньо-транспортними пригодами для тих, хто нетямущим
виявиться.

Тому і виникає в нашому столітті, як реакція на цю ситуацію, новий
гуманізм особистості і особистісних стосунків. Життєвий світ у своїх
структурах відтворюється на основі процесів соціальної інтеграції,
соціалізації і репродукування культури. Категорія життєвого світу
набуває, таким чином, універсального характеру: адже до життєвого світу
належать і культура, і спілкування, і процеси соціалізації. Ідея
життєвого світу набуває все більшого значення в осмисленні проблем
людського буття. Це підтверджують філософські, психологічні, історичні і
культурологічні дослідження останніх років. Життєвий світ є виразом
безпосередньої дійсності людського буття, тієї реальності, в якій людина
укорінена. Власне кажучи, життєвий світ і є єдиним спонукачем і джерелом
змісту життєдіяльності істоти, що в ньому перебуває.

Історія все розставить на свої місця і розкаже істину про те, де були
техногенні та природні катаклізми, а де – рукотворні диверсії. Але поки
сонце зійде – роса очі виїсть. Поки приголомшений і ошелешений таким
натиском обиватель, «маленька людина», щодень накривається «мокрим
рядном» такої інформації – йому не до освіти, науки, гуманізму. Йому не
до вивищених ідеалів і справжніх (класичних) зразків загальнолюдської
культури. Культурна реальність, пов’язуючи кінцеве і конкретне існування
людини зі світом, визначає її місце в цьому світі і робить людське буття
універсальним за своїм змістом. Формою соціокультурного впливу
суспільства на особистість і водночас формою її соціальної активності є
пpoцec соціалізації – процес безперервної взаємодії особи і
соціокультурного середовища. Соціалізація – це, з одного боку, процес
освоєння культури, який відбувається протягом всього життя людини, а з
іншого – безперервний розвиток активності індивіда, реальне виконання
ним суспільних ролей і соціальних функцій, формування і розвиток
індивідом власної особистості. Але про який розвиток особистості в
нинішньому «інформаційному» суспільстві можна казати, коли йдеться про
оброблення свідомості. Саме цій меті все і підпорядковується. Оброблення
свідомості (і підсвідомості) людей – конче необхідна справа, аби потому
мати можливість маніпулювати поведінковими реакціями, практичними діями
об’єктів подібного оброблення.

Особливість сучасної ситуації полягає лише в «багатоваріантності
непрямого впливу на особистість як власне у вихованні, так і у вихованні
засобами мистецтва. Останнє поділяється на елітне і масове, але
переслідуючи на рівні ідеології єдину мету, відрізняється різноманіттям
прийомів психологічного тиску на індивідуума від явного до
опосередкованого, малопомітного. Розвиток обох різновидів мистецтва
однаково підтримується консервативним тоталітаризмом, бо обидва вони
сприяють зміцненню його позицій: масове мистецтво – у вирішенні
нагальних проблем, елітарне – в досягненні стратегічних цілей. Адже саме
завдяки мистецтву «гола ідея» перетворюється на конкретику ілюзорного
художнього простору, набуваючи помилкового статусу перевіреної досвідом
істини. Відбувається поховане «бомбардування» підсвідомості реципієнта
ідеологічними штампами. Прищеплені йому подібним чином стереотипи
поведінки, ідеали, моральні норми критично сприймаються згодом за власні
«відкриття».

«Одним з найважливіших елементів духовної культури консервативного
тоталітаризму є масові видовища: від суто тотальних вистав до судових
процесів, на зразок аутодафе. Подібні прояви масової культури
консервативного тоталітаризму – могутній засіб впливу на емоційність
натовпу, а відтак, засіб керування ним». Щоправда, вогнища аутодафе, що
на них спалювали єретиків, масові факельні ходи, тисячні натовпи, що
крокують під методичний барабанний бій – то вже у минулому. Але ж то
було в «доінформаційному суспільстві». Сьогодні у нас – «суспільство
інформаційне». І немає найменшої потреби зганяти на площі населених
пунктів юрби народу. В один час і в одне місце. Адже ж на вулиці –
початок XXІ століття. І в кожному домі, у кожній квартирі є телевізійний
приймач – «голубий вогник», «ящик». Правду кажуть, сьогодні в дитини
троє батьків: тато, мама і телевізор. І твоєї згоди ніхто не питає,
вриватися в твою оселю (а відтак, у свідомість, в душу, в психіку), чи
ні. І людина приречена на «спілкування». Але ж діалогу тут немає. Тут –
гра в «одні ворота».

Мова не лише про те, що свідомо і цілеспрямовано винищується моральність
народу, що пущена в розпил справжня естетична культура – надбання
тисячоліть, свідомо руйнується менталітет людини: девальвуються почуття
та виміри, цінності та характеристики, що вони і відрізняють її від
тварини, звірів, а чи то зомбі: совість, честь, співчуття, вірність,
альтруїзм. Справа не лише в тому, що послідовно і з наростанням зусиль
на місце поруйнованих людських якостей насаджуються за вартістю та
якістю протилежні: безсовісність, безчестя, готовність зраджувати все,
вся і всіх, егоцентризм та індивідуалізм, корисливість, байдужість до
проблем ближнього. Все це йде з наростанням і вже дає свої наслідки.
Хочеться зосередити увагу на крадійстві у сфері духовності, котра
дорогою ціною дається людству, але завжди варта того, аби на ній, цій
сфері, не економили: ні зусиль, ні уваги, ні коштів.

Духовність виступає субстанційною ознакою особистості, світоглядом,
чітко зорієнтованим у напрямі вектора дійсного гуманізму. Це чітка та
визначена орієнтація внутрішнього світу особистості на практичне
здійснення основного імперативу гуманізму: людина є ціль, самоціль, вище
надбання та цінність історії.

Можна зробити висновок: рівень практичної всезагальності особистості як
цілі тотожна рівню її гуманістичності. Треба мати силу і мужність
працювати в сфері гуманізму, робити добро людям. Здатність до
повноцінної комунікації є важливою умовою міцності суспільства,
подолання конфліктних ситуацій і напруженості. Особливо нагальним для
українського суспільства, яке шукає принципи власного розвитку, є
дослідження проблем духовності, гуманізму, зумовлене необхідністю
пошуків і впровадження у практику принципів дійсно культурного розвитку.

Список літератури:

Гринько О.Х. Мистецтво в системі культури тоталітарного суспільства:
Автореф. дис. … канд. филос. наук. – К., 2000.

Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировозрение, культура, бытие. – К.:
Наукова думка, 1991.

Похожие записи