Реферат на тему:

Гуманістичні виміри української геополітики

Україна знаходиться на порозі прийняття доленосних рішень. Перед нею
гостро стає воістину гамлетовське питання: бути чи не бути? А радше – де
бути та з ким бути. Правда, якщо у принца датського було два можливих
варіанти відповіді, то в сучасної України їх три. Перший – орієнтація на
схід, так званий “слов’янський союз” і, насамперед, Росію. Другий –
зберігати статус нейтральної держави. Третій – курс на захід, на
євроінтеграцію.

Який же шлях обрати Україні? Що перспективніше, привабливіше, вигідніше
для 46-мільйонного народу, який волею долі споконвіку живе на межі двох
цивілізацій (західної та східної, європейської та азійської,
християнської та мусульманської)? Де та з ким (або, може, без нікого)
наше майбутнє? Однозначної відповіді на ці надзвичайно важливі,
актуальні та надскладні питання наразі дати, звісно, не можна. Такої
відповіді не може бути в принципі, за визначенням. Адже відношення до
цієї проблеми в українському суспільстві не те, що неоднозначне, а
подекуди навіть й протилежне, якщо не полярне.

Можна, звичайно, дискутувати чи філософствувати з цього приводу: добре
це чи погано? Відсутність одностайності в суспільстві є ознакою
розвинутих та незворотніх демократичних процесів чи свідченням
політичного, морального, ментального розколу в країні? Хай там як, але
наявність отакого плюралізму думок, поглядів, переконань є об’єктивною
реальністю, з якою не можна рахуватись.

Отже, спробуємо проаналізувати всі три можливих варіанти геополітичного
майбутнього України. Перший. Слов’янський союз з Росією та Білоруссю.
Незаперечні плюси цього вектору лежать на поверхні: спільність, ба
навіть близькість історична, духовна, культурна, мовна, ментальна,
релігійна, нарешті, родинна. До того ж ще не зовсім втрачені економічні
зв’язки та взаємозалежність господарських комплексів цих країн. Адже
відомо, що багато українських підприємств тісно пов’язані економічно й
технологічно саме з Росією (меншою мірою – Білоруссю). Крім того, саме
чималий російський ринок є наразі найприйнятнішим для українських
товарів. І хоча в наш прагматичний час, коли жорсткі закони ринку
буквально пронизують всі інші сфери суспільних відносин і в значній мірі
детермінують їх, економічний фактор, на нашу думку, не є найвагомішим та
пріоритетним в плані вибору східного напрямку українського
зовнішньополітичного вектору. В очах мільйонів українців Росія
насамперед є не просто найбільшим економічним партнером, а країною,
близькою за гуманістичним виміром. Спільність ментальності й духовності
є важливішою ніж переваги економічного співробітництва. Історичні,
культурні, мовні, релігійні зв’язки між Україною й Росією, помножені на
родинні пута між мільйонами людей, безумовно, є визначальними в
орієнтації значної частини українського соціуму в бік Сходу.

Однак цей геополітичний вектор має й очевидні мінуси. По-перше, він
передбачає союз не лише з Росією та Білоруссю, а також й Казахстаном як
членом єдиного економічного простору (ЄЕП). А з гуманітарної точки зору
в України з цією країною вельми небагато, якщо не рахувати залишки
посткомуністичної, посттоталітарної психології. Це вже не Європа, а
Азія, не слов’янський світ, а тюркський, не християнство, а іслам.
По-друге, якщо з точки зору ментальності Росія й Білорусь нам близькі,
то в плані політичної культури, політичної свідомості, розвитку
демократії, громадянського суспільства різниця між нашими народами існує
і вона поволі збільшується. Попри всі труднощі й негаразди, природні
“дитячі хвороби” кардинальної трансформації суспільної системи, в
Україні очевидні зміни в політичній свідомості як політичної еліти, так
і в українському суспільстві в цілому. Важкий, подекуди болісний та
вистражданий шлях до демократії, встелений поки що більше тернами, а не
лаврами все ж таки приводить до позитивних зрушень. І події 2004 року,
що увійшли в історію як “помаранчева революція” тому найяскравіше
свідчення. Тоді дійсно здебільшого пасивне українське населення, що
сповідувало далеко не бездоганний життєвий принцип “моя хата з краю”
перетворилось в народ, а покірний, заангажований, маніпульований
ляльководами з Печерських пагорбів електорат став політичною нацією.
Причому це стосується всієї України – і Правобережної і Лівобережної і
„помаранчевої” і „біло-блакитної.” В цьому розумінні – політичного
зростання, гартування, самоідентифікаціі – Схід і Захід України
об’єднались, хоча й під різними прапорами. Втім, вживання слова „хоча”,
мабуть, є не зовсім коректним й доцільним. Адже, виходячи з
демократичних принципів та ідеалів, це абсолютно нормальне явище, коли в
суспільстві існують різні, навіть протилежні погляди на політичні
процеси та явища. І в цьому сенсі „помаранчева революція”, як би до неї
не ставились різні політичні сили й пересічні українські громадяни,
зробила велику справу – вона розбудила український народ, вивела його з
багаторічного стану політичної апатії й конформізму, що тривав довгі
роки радянського періоду та десятиліття вже незалежної України. А Росія,
Білорусь, Казахстан в цьому сенсі значно відрізняються від України. Там
царює непохитна, залізобетонна політична „ „стабільність” й впевненість
у „світле майбутнє”. Авторитарний політичний режим (із суттєвими
ознаками тоталітаризму в Білорусі та Казахстані), абсолютну (в Росії –
майже абсолютна) владу так званого лідера нації, фактичну відсутність
опозиції, звичайно, важко назвати близькими до України реаліями. І,
напевне, можна констатувати, що в контексті політичної культури Україна
суттєво відрізняється від своїх східних сусідів. У нас переважає
ліберально-демократична модель політичної культури, в зазначених країнах
– авторитарно-тоталітарна. Ми тяжіємо до європейських, демократичних
політичних принципів, вони – до азійських, авторитарних.

По-друге, орієнтація на східних партнерів, це – як не крути — дорога
назад, в минуле, туди, де ми вже були і де наша доля була відомо яка. І
якщо з позицій сенсуалізму ми дійсно близькі до наших східнослов’янських
братів і тільки людина без душі й серця може це заперечувати, то з
позицій раціоналізму проблема виглядає дещо інакше. Будь-яка тверезо
думаюча, неупереджена, об’єктивна людина погодиться з тим, що
економічні, політичні, соціальні, правові стандарти життя в
пострадянських країнах набагато нижчі, ніж в Європі. Це підтвердять
навіть найзапекліші апологети курсу „назад, в СРСР” на кшталт
прогресивних соціалістів та їх однодумців. То чи варто нам повертатись
назад, знову наступати на ті ж самі граблі? То чи слід орієнтуватись на
ті стандарти життя, які не відповідають ні умовам, ні вимогам, ні
викликам ХХ1століття?

По-третє, громадянина й патріота України не можуть не хвилювати проблеми
суверенності нашої держави. А новітня історія України, на жаль,
неодноразово доводила, що „свята святих” кожної держави її–суверенітет –
ставиться під сумнів з боку нашого північно-східного сусіда. Ледь
завуальовані територіальні претензії на Крим, Севастополь, о. Тузлу –
тому підтвердження. М’яко кажучи, не дружні заяви з боку як епатажних
російських політиків, так і поважних вищих державних посадовців не
можуть не турбувати. Принизливий термін „Малоросія” неодноразово
зривався з вуст далеко не одного й далеко не останнього представника
російського істеблішменту. Якщо ж вони і вживають термін „Україна”, то
свідомо чи несвідомо роблять (власне, як і абсолютна більшість росіян)
наголос не на третьому, а на другому складі, тим самим начебто асоціюючи
Україну із „окраиной” (відомо чиєю). Мова вже не йде про абсолютно
брутальні й образливі слова „хохли”, „хохляндія”, які є нормативною
лексикою мільйонів росіян. До цього сумного переліку слід додати ще й
те, що деякими російськими політиками ставиться під сумнів не лише наша
державність й суверенітет, а й існування нашої рідної мови. То чи можемо
ми сприймати таке відношення до нас як офіційної Москви, так і простих
громадян Росії? Можливо, комусь і подобається бути „хохлом” і „молодшим
братом” (епігонів Вєрки Сердюки в Україні, на жаль, ще вистачає), але,
переконаний, таких в нашій країні очевидна меншість. Як і тих, хто хоче
вічно знаходитись в сфері впливу колишнього „великого старшого брата”,
слухняно й повільно плисти у вузькому фарватері його геополітичних,
економічних, соціокультурних, гуманітарних інтересів, фактично
залишаючись провінційною околицею колишньої Російської імперії, котра не
приховує своїх амбіційних планів повернути втрачену велич.

oe

?????????`?ні, культурні дивіденди. Бути мостом між двома цивілізаціями
і пожинати з цього відповідні преференції. Тим більше, що ми перші у
світовій історії добровільно звільнились від статусу ядерної держави.
Принагідно постає хрестоматійний та напрочуд привабливий приклад
квітучої, замужньої, безтурботної, „білої, м’якої та пухнастої”
Швейцарії (до неї можна додати не такі яскраві, але не менш переконливі
приклади Австрії, Швеції, Фінляндії). Однак порівнювати Україну з вище
названими країнами не зовсім коректно. Історія України суттєво
відрізняється від історії Швейцарії, Австрії, Швеції, які впродовж
століть мають державність. Виняток тут складає лише Фінляндія, яка теж
тривалий час була під Швецією, а згодом під Росією і здобула
незалежність лише 6 грудня 1917 року завдяки відповідному декрету
В.Леніна. Крім того, геополітичне становище України й цих країн теж
відмінне. Швейцарія, Австрія, Швеція знаходяться в середині Європи, їх
оточують виключно члени ЄС або НАТО (мається на увазі сусід Швеції
Норвегія – член НАТО, але не член ЄС). І лише Фінляндія і в цьому плані
схожа на нас – на сході вона теж межує із Росією. Однак політичний
нейтралітет „країни тисячі озер” не заважає їй давно й успішно бути
членом ЄС, а не так давно членом Єврозони (країн, де в грошовому обігу
євро) та членом Шенгенської зони.

Натомість геополітичне становище України може служити не лише мостом,
але й буфером між НАТО і Росією, Заходом та Сходом, зрештою між двома
цивілізаційними пластами нашої планети. За цього варіанту нейтралітет
України буде досить хитким й нестабільним. Бути нейтральною Між двома
військово-політичними титанами доволі важко…

Третій шлях – євроінтеграція або євроатлантична інтеграція. По-перше,
розглянемо, що означає термін „інтеграція”. На відміну від суміжного
терміну „співробітництво” він передбачає входження, злиття в єдине ціле,
в єдину систему. По-друге, слід відокремити поняття „євро інтеграція” та
„євроатлантична інтеграція”. Перше поняття дещо ширше. Воно включає в
себе економічний, політичний, соціокультурний і правовий аспекти [5,
с.63].Уособленням євро інтеграції є дві організації – Рада Європи (РЄ)
та Європейський Союз (ЄС). РЄ створена в 1949 році, включає в себе
практично всі європейські держави (46) і опікується насамперед
політико-правовими питаннями. ЄС заснований в 1951 році, включає 27
країн і носить переважно соціально-економічний характер. Якщо доступ до
РЄ відкритий практично всім європейським країнам, то до ЄС – лише тим,
хто відповідає певним (і досить високим) економічним, соціальним,
правовим, демократичним стандартам. Термін „євроатлантична інтеграція” в
першу чергу асоціюється з блоком НАТО, що розшифровується як організація
північноатлантичного договору. Слово „атлантичний” тут присутнє тому, що
членами НАТО (їх стало 28 після Бухарестського самміту) є окрім
європейських країн США та Канада, котрі розташовані по той бік північної
частини Атлантичного океану. А відтак термін „євроатлантична інтеграція”
містить в собі насамперед військово-політичний аспект.

Ще раз наголошуємо на відмінностями між цими двома термінами. Перший
означає економічну, соціальну, правову, культурну інтеграцію, другий –
політичну та військову. І, виходячи з цього, розглянемо плюси й мінуси
перспективи входження України в ці структури. Зазначимо, що членом РЄ
Україна є з 1995 року. А тому на сьогодні термін „євроінтеграція”
асоціюється головним чином з членством в ЄС. Переваги вступу в цей так
званий елітний клуб доволі очевидні. Жити за високими соціальними,
економічними, правовими, культурними стандартами – хто ж не хоче? Хто
відмовиться бути членом заможньої, стабільної, демократичної сім’ї? І
життя підтверджує, що в цю поважну організацію вишукується черга і
вступити до неї не просто, а треба це право заслужити відповідністю до
стандартів ЄС. В цілому переважна більшість українців, як свідчать
соціологічні опитування, позитивно ставляться до вступу в ЄС. Прийняття
програмного положення щодо євро інтеграції України на останньому з’їзді
партії регіонів (котру важко запідозрити в проєвропейських симпатіях) в
квітні 2008 року – тому зайве підтвердження. Однак, при цьому практично
всі усвідомлюють, що Україна до цього кроку ще не готова. Не готова і
в економічному і в соціальному і в правовому і в гуманітарному сенсі.
Окрім сутнісних змін в соціально-економічній та правовій системах нам ще
потрібно багато що зробити в гуманістичному аспекті. І хоча позитивні
зміни в у нас політичній культурі та свідомості, як зазначалось вище,
в Україні відбуваються, але вони ще далеко не досягли європейського
рівня. У нас ще збереглись залишки тоталітарної, патерналістської
ментальності. Українцям ще досить далеко, наприклад, до набуття такої
європейської морально-етичної цінності, як толерантність в найширшому
значенні цього слова. Це і толерантне ставлення до інших політичних
поглядів ( у нас між „помаранчевими” та „біло-блакитними” – глуха
стіна), до інших віросповідань (конфлікти між греко-католиками та
православними, між УПЦ та УАПЦ, між УПЦ Московського та Київського
патріархату), до представників інших рас та національностей (останнім
часом, на жаль, в Україні поширюється ксенофобія) тощо. Вкрай болючою
проблемою нашої держави є правовий нігілізм її громадян. Причому він
характерний для всіх верств населення: від вищих державних посадовців до
пересічних громадян. Європа ж в цьому плані відрізняється шанобливим
ставленням до закону. Законослухняність для європейця – це природня
норма життя. Існують й соціокультурні проблеми входження України в
європейську сім’ю. Ментально ми доволі відрізняємось від західно
європейців – представників романо-германської та англо-саксонської
культур. Натомість ми набагато ближчі до східноєвропейців, серед яких
багато слов’янських народів – південних (болгари, серби, хорвати,
чорногорці, македонці, словенці) та західних (поляки, чехи, словаки). І
приклади успішної інтеграції до ЄС наших найближчих сусідів, колишніх
постсоціалістичних та навіть пострадянських країн повинен нам оптимізму
на цьому тернистому шляху.

Набагато складніша ситуація з євроатлантичною інтеграцією України.
Зловіща абревіатура НАТО, що впродовж багатьох десятиліть була страшним
жупелом для мільйонів українців й досі ще дамокловим мечем висить над
головами багатьох з них. І хоча сам альянс (такий евфемізм з легкої руки
колишнього міністра закордонних справ України А.Яценюка став широко
вживатись замість одіозного терміну НАТО) за майже 60 років (1949 рік
утворення) суттєво змінився, і хоча багато хто з українців не володіє
об’єктивною та достеменною інформацією про нього – в нашій країні
спостерігається (по різним оцінкам від 60 до 75%) негативне ставлення до
цієї організації і відповідно до вступу України в неї. Найбільш
поширеними аргументами проти членства в НАТО є наступні. Перший. Можлива
участь України у військових акціях НАТО та відповідні можливі людські
втрати. Принагідно наводяться сучасні приклади Афганістану та Іраку.
Хоча при цьому замовчується той факт, що в цих країнах воює армія США, а
не НАТО. Другий аргумент полягає в гіпотетичній загрозі Україні з боку
міжнародного тероризму (насамперед, ісламських фундаменталістів) в разі
нашого вступу в альянс. Із переваг в членстві в НАТО її прихильники
насамперед відзначають гарантії безпеки з боку цього потужного альянсу
(хоча виникає логічне питання: безпеки від кого?) та модернізація
української армії, реформування якої є нагальною потребою(особливо в
контексті гуманістичного фактору – перехід на контрактну армію покінчить
з ганебною, сумнозвісною „дідівщиною”).

Висновки

Таким чином, ми розглянули три можливих шляхи розвитку геополітичного
майбутнього України. Всі вони мають свої переваги та недоліки. Це й
закономірно, бо відповідає законам діалектичного розвитку суспільства.
Який шлях є оптимальним для України? Різні політичні сили, різні
українські громадяни мають своє бачення вирішення цього доленосного
питання. І вирішуватись воно в Україні як демократичній державі повинно
відповідним чином, виходячи з того, що джерелом влади в державі є народ.
Зрештою, він й має все вирішувати.

Література

Указ Президента України від 11 червня 1998 року №615/98 „Про
затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”.

Послання Президента України до Верховної Ради України „Про внутрішнє і
зовнішнє становище України у 2003 році”. – К., 2004.

Європейська інтеграція; парламентський вимір / Матеріали конференції
13-14 жовтня 2000 р. – К., 2000.

Копійка В.В. Європейський Союз: досвід розширення і Україна. – К., 2005.

Європейська інтеграція України: Політико-правові проблеми / За ред. В.П.
Горбатенка. – К., 2006.

Похожие записи