Юлія Гончар,

м. Черкаси

ҐЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ СУЧАСНОГО Шевченкознавства

Врахування вчителем ґендерних аспектів на уроках української літератури
має значний потенціал щодо формування формування ґендерної культури
школярів. Розгортання дискусій про природу жіночого й чоловічого начал
із залученням нової соціокультурної аргументації та перегляд домінуючих
позицій біологічного обумовлюють становлення ґендерного дискурсу.
Міждисциплінарність поняття «ґендер» – передумова його активного
використання у всіх дисциплінах гуманітарного циклу. Ґендерні
дослідження ведуться на межі загальної ґендерології і багатьох інших
наук, у тому числі і літературознавства, про що свідчать теоретичні
роботи В.Агеєвої, Т.Дороніної, Н.Зборовської, Г.Улюри та ін. Ґендер
репрезентує соціальні і «культурні маски статі» у межах тих або інших
соціокультурних уявлень, що закріпилися у певному суспільстві. Зокрема,
літературознавча енциклопедія Ю.Коваліва розглядає поняття ґендер «як
рольові, зумовлені впливом соціуму особливості поведінки представників
обох статей, зафіксовані у поняттях «фемінність» (жіночість) і
«маскулінність» (чоловічість), тлумачення яких відрізняється від
біологічного трактування статі [4, с.215]».

Теорія ґендеру дозволяє по-новому інтерпретувати твори художньої
літератури. В.Агеєва підкреслює: «Ґендерний аналіз, зміщуючи акценти на
індивідуально-психологічну проблематику, враховуючи часто не визнані
суспільством чи панівною патріархальною ідеологією погляди, дає змогу
відчитувати різні рівні художнього тексту, враховувати різні ціннісні
орієнтації» [1, с. 426]. У контексті сучасного українського
літературознавства у ґрунтовній монографії «Психоаналіз і
літературознавство» Н.Зборовська вперше формулює чітку дефініцію:
«Ґендерне літературознавство спрямоване на вивчення соціальних і
культурних конфігурацій жіночого та чоловічого, різних форм
сексуальності у літературних текстах [2, с.294]». Об’єктом ґендерного
літературознавства вчені визначають ґендерну картину світу, засновану на
стереотипах маскулінності і фемінності, специфіку авторської свідомості,
що визначається ґендерною ідентичністю, особливу точку зору автора –
чоловіка або жінки – і його героїв, жанрову систему, що також має
ґендерне вимірювання. Об’єкт досліджень, що безперервно розширюється,
стимулює розробку критеріїв ідентичності, в якій головну роль виконує не
біологічна стать автора, а його ґендер і художня своєрідність його
творів. На означення понять «жіночність», «чоловічність» вітчизняне
літературознавство сприйняло і використовує конкретні, вільні від
емоційних нарощувань терміни «фемінний» і «маскулінний» як культурно
осмислені означення жінок і чоловіків. Постають базові поняття
ґендерного літературознавства: фемінне і маскулінне письмо. Г.Улюра у
тексті доповіді «Деякі міркування щодо базових понять ґендерних студій з
літературознавства» завважує, що потрібно розрізняти поняття жіноча
література, жіноча проза і жіноче (фемінне) письмо, стосовно
використання яких авторка відзначає мішанину. Дослідниця висновує, що
жіноча література розглядається у межах жіночих студій, жіноча проза –
феміністичною критикою. «А отже, на долю ґендерних студій з
літературознавства припадає поняття жіноче письмо, а точніше фемінне (із
аналогом – маскулінне)… Вивчення фемінних і маскулінних практик з
опертям на методологію деконструкції (тобто предмету і методології
ґендерних студій), приводить до передбачуваного висновку про те, що не
обов’язково бути біологічною жінкою, щоб творити жіноче письмо [5]».

Ґендерна інтерпретація дає змогу виявити жіночі і чоловічі тенденції
поетичної творчості у їх взаємозв’язку і розвитку. Проаналізуємо, яким
саме чином вони оприявлюються на текстуальному рівні у поезії
Т.Шевченка. Зокрема, відштовхуючись від означення фемінних рис,
простежимо, де поряд з ними і яким чином виявляються маскулінні.

У ґрунтовній докторській дисертації А. Кириліної узагальнюються дані
ґендерних досліджень і називаються такі ознаки фемінного: «емоційність
(а не раціональність), відсутність активності, пасивність, а не дієвість
[3, с. 146]». Вони знаходять вираження:

1) в ірраціональності, всупереч так званому логічному підходові,
відображенні феноменологічного погляду на те, що відбувається, любові до
моралі й акцентуванні добра і зла, у любові до крайніх категоричних
моральних суджень, емоційності як наслідку яскравого вираження почуттів,
у високому емоційному напруженні, багатстві засобів вираження,
використанні пестливих суфіксів та іншої емоційної деривації;

2) у використанні пасивного способу вираження, наприклад, через
використання безособових конструкцій, зображення чогось не пов’язаного з
волею людини, її вибором, бажанням, використання концептів: нудьга,
душа, доля.

У поетичному доробку Т. Шевченка феноменологічний погляд особливо
помітний при зверненні автора до історичної проблематики. Зокрема для
поета реальні історичні подій та особистості частіше виступають не
предметами об’єктивної дійсності, а її символами, наснаженими
суб’єктивним авторським смислом. Виокремлюється також звернення митця до
проблем моралі та етики. Поєднання підсвідомих (фемінних) і раціональних
(маскулінних) елементів на шляху етичних шукань врешті втілюється у
наближенні до гармонії як основного принципу любові.

Яскраве вираження почуттів у поезії увиразнюється митцем через «сльози»
як емоційну реакцію на лихо («А я візьму сльози – / Лихо виливати») і на
радість («А я дивлюсь, поглядаю, / Сміюся сльозами. / Дивлюся, сміюся,
дрібні утираю»). Сльози як вияв емоційної реакції притаманні й
персонажам. Плаче, ридає, співає, веде емоційну розмову з туманом і
героїня поеми «Наймичка»:

Ой, тумане, тумане –

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

(

~

?

?

2 > ’ ? Z

I

Ue

Oйому притаманна фемінна емпатійність. Він розуміє й уміє передати,
зокрема, ейфорію закоханих під час романтичних зустрічей («Катерина»,
«Гайдамаки», «Мар’яна-черниця»); тугу й відчай самотньої дівчини
(«Дівичії ночі»); пригнічення через розлуку з коханим («Тополя»); стан
душевнохворої («Причинна»); внутрішнє сум’яття покритки («Катерина»,
«Слепая», «Відьма»); материнські страждання, зумовлені безталанням дітей
(«Катерина», «Сова», «Слепая», «Відьма») і т. д.

Поетом широко використовуються пестливі суфікси в емоційних зверненнях
до героїв, у їх описах, що пронизують розповідні маскулінні інтенції
автора, починаючи ще від «Причинної» («русалонька», «козаченька»,
«слізоньки», «личко» і т.п.) і упродовж усієї поетичної творчості. Вони
присутні навіть в останньому вірші «Чи не покинуть нам, небого…»: «моя
сусідонько убога» і «веселенько заспіваєм». Та, на відміну від раніших
творів, особливо ще дозасланчого періоду, вони не виступають засобом
створення емоційно-душевного фемінного навантаження. Зважаючи на
прощально-сповідальний контекст, пестлива деривація – скоріше вияв
андрогінності, прийом поєднання, здавалось би, непоєднуваних речей. Це
свідчить про збільшення ваги чоловічого компоненту, який разом із
жіночим утворює нову єдність, що дозволить говорити про певну ґендерну
еволюцію. Втім, і у творах дозасланчого періоду нерідко присутня
маскулінність, тісно перепрелетена з фемінністю, що презентує поєднання
емоційності з раціональністю. Митець роздумує про волю й неволю (перша
робить Оксану зі «Слепой» щасливою, а друга – гнітить і поступово руйнує
її душу); про гріх і покару (через неправедне життя героїня «Слепой»
утратила зір); про смерть як порятунок від життєвих розчарувань, мук і
страждань («Маленькій Мар’яні»), як прояв жіночого нещастя («Русалка»,
«Причинна», «Утоплена», «Лілея»), як розплату за вчинене, наприклад, для
матерів-убивць із «Русалки», «Утопленої». Утім саме серце відіграє
центральну роль у сприйнятті поетом світу, у спілкуванні з Богом, а
отже, і в творчості («Перебендя»):

…то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовля,

То серце щебече Господнюю славу,

А думка край світа на хмарі гуля.

Емоційний компонент відіграє провідну роль, заступаючи варіант зваженого
розсудливого обрання життєвого шляху, що репрезентовано і в долі
Шевченкових героїв:

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько («Катерина»).

Така недостатність активного маскулінного первня знаходить вираження у
фемінній пасивності. Наприклад, це виявляється у використанні
безособових форм на рівні назв творів: «Буває, в неволі іноді згадаю…»,
«Самому чудно, а де ж дітись?..», «На вулиці невесело», «В неволі тяжко,
хоча й волі…», «Чого мені тяжко, чого мені нудно…» та ін.

Особливо показові звернення Т. Шевченка до долі. Поет визнає її владу
над собою: «котить», «а де спинить, / І сама не знає…»
(«Мар’яна-черниця»). Відповідальність за долю дитини, під впливом
народних уявлень, автор пов’язує насамперед із матір’ю, яка дає маляті
долю-недолю, просить у Бога щастя для своєї дитини («Не молилася за
мене…»):

Не молилася за мене,

Поклони не клала

Моя мати, а так собі

Мене повивала співаючи…

Лучше було б не родити

Або утопити,

Як мав би я у неволі

Господа гнівити.

Різноманітно представлений у поетичних творах і ключовий для увиразнення
фемінності концепт душі. Людина, незалежно від статі, співвідноситься
насамперед із душею («А до того – душа щира, / Козацького роду…»
(«Гайдамаки»). До власної душі звертається поет, ведучи діалог із собою:

Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марно плачеш,

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?..

Душа в основі своїй ширша за межі людини як у просторі, так і в часі.
Вона втілюється у творчості, над якою людина не має влади. Хоч поезії і
називаються Т. Шевченком дітьми, але йому не притаманна експлуатація
патріархатних символів батьківського домінування, тому таке батьківство
– це не влада, а відповідальність:

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою? Гріх, душа жива!..

…Як небо блакитне – нема йому краю,

Так душі і почину і краю немає.

А де вона буде? Химерні слова!

Згадай же хто-небудь її на сім світі

– безславному тяжко сей світ покидать.

Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!

У цитованому уривку поеми «Гайдамаки» окремо звертається до дівчат,
використовує фемінні домінанти (діти, душа жива, сльози-слова, химерні
слова), але розмова його ближча до маскулінної: поет розмірковує, щоб
знайти відповіді на питання, які його турбують. Усвідомлюючи фемінність
творчої душі, він відчуває (емоційний фемінний рівень) і осмислює
(раціональний маскулінний рівень) батьківську (маскулінну)
відповідальність за представлення фемінної душі світові. Вважаємо, що
такий варіант гармонійної взаємодії чоловічого і жіночого,
переосмислюючись протягом творчості, виходячи за межі особистісного
рівня (розум – душа), охоплює контекст родинний (жінка – чоловік),
національний (селянська – козацька Україна) і зрештою постає як базова
риса ґендерного світогляду Т.Шевченка, як андрогінність (андрогінний
Бог, цілісний поет, гармонійна родина, Україна).

Література:

1. Агеєва В. Гендерна літературна теорія та критика / Віра Агеєва //
Основи теорії гендеру : навч. посіб. – К., 2004. – С. 426–445 2.
Зборовська Н. В. Психоаналіз і літературознавство : посібник / Ніла
Зборовська. – К. : Академвидав, 2003. – 392 с. – ( Альма-Матер). 3.
Кирилина А.В Гендерные аспекты языка и коммуникации : дис. … доктора
филол. наук : 10.02.19 / Алла Викторовна Кирилина. – Москва, 2007 –
369 c. 4. Літературознавча енциклопедія // Автор-уклад. Ковалів Ю.І. –
К.: Академія, 2007. – Т.1. – 608 c. 5. Улюра Г. Деякі міркування щодо
базових понять гендерних студій з літературознавства : Київський міський
семінар із гендерної лінгвістики [Електронний ресурс] / Ганна Улюра. –
Режим доступу:
http://linguistics.kava.kiev.ua/seminar/2004/02/02/seminar_1_dejaki_mir_
9.html

Похожие записи