Реферат на тему:

Ґендерні дослідження в сучасній педагогіці

Ґендерні дослідження – це дослідження способів відображення соціального
розуміння статевих відмінностей, дослідження існування людського роду у
вигляді значень і сенсу: залежно від розподілу за ознакою статі в
соціальних організаціях та інституціях (ринок праці, сім’я, освіта)
нормативних значень, які виражаються в політичних і релігійних
доктринах; символів; значень особистісного сприйняття.

Поняття „ґендерні дослідження” часто ототожнюються в науковій практиці з
„феміністськими” чи „жіночими” дослідженнями. Нерідко використовують і
поняття „дослідження жіночих проблем”. Насправді ж об’єкт ґендерних
досліджень – не жінка, а весь спектр соціальних взаємодій між статями,
заснованих на міжстатевій стратифікації соціуму. Центральне місце в
сфері ґендерних досліджень займає вивчення відмінностей і подібності в
соціальній поведінці статей. Предметом ґендерного аналізу є обидві
статі, їх стосунки між собою, їх взаємозв’язки і взаємодетермінації з
соціальними системами різних рівнів. Виходячи з цього, ґендерний підхід
можна використовувати у вивченні як жіночих, так і чоловічих моделей
статевої ідентифікації та самореалізації.

В історії розвитку проблематики статевих психологічних відмінностей
виділяється ряд етапів. Наприклад, І. Кон, посилаючись на періодизацію
Керол Джеклін, виділяє чотири етапи:

1. Перша чверть ХХ ст. – нечисленні дослідження психологічних
особливостей чоловіків і жінок підводяться під рубрику „психологія
статі”, причому стать часто ототожнюється зі сексуальністю.

2. Друга чверть ХХ ст. – „психологію статі” змінила „психологія статевих
відмінностей”, які вже не зводились до сексуальності, але здебільшого
вважались заданими природою.

3. Третя чверть ХХ ст. – цей термін змінюється на м’якший –
„відмінності, пов’язані із статтю”. Коло досліджуваних психічних явищ
розширилося, а вплив біологічного детермінізму слабшав.

4. Кінець ХХ – початок XXI ст. їх стали називати „ґендерними
відмінностями”, які можуть взагалі не мати біологічної основи.

Ґендерні дослідження зародилися під впливом феміністського руху другої
хвилі (60-ті роки ХХ ст.), який виявив проблему нерівності можливостей
за ознакою статі при формальній юридичній рівності статей. Боротьба за
соціальну рівність на початку ХХI ст. полягає, окрім іншого, в тому, щоб
можливості людини якомога менше визначалися фактором статі. Коли на
законодавчому рівні ця проблема була вирішена, виявилось, що фактична
нерівність за ознакою статі, проте, збереглась у всіх сферах життя. Саме
це й стало причиною появи другої хвилі феміністського руху.

Ґендерні дослідження привели до розуміння того, що проблема нерівності
набагато глибша, ніж це уявлялось; що вона впирається у відтворення
нерівності можливостей. Була переосмислена роль культури, популярних
стереотипів, упередженості науки у формуванні уявлень про жіноче й
чоловіче, про мужність і жіночність та їх роль у творенні бар’єрів перед
жінками й чоловіками. Ґендерні дослідження вивчають динаміку змін
чоловічих і жіночих ролей у суспільстві й культурі, розробляють
перспективну стратегію досягнення фактичної рівності можливостей жінок і
чоловіків.

Ґендерні дослідження вивчають суспільні інститути, які формують
„традиційні” ролі і культурні норми: державу, сім’ю, систему освіти,
церкву, мову, законодавство, механізм суспільного розподілу праці,
засоби масової інформації. Вони дають змогу розкрити соціальні і
культурні механізми, за допомогою яких у традиційному суспільстві
формується нерівність людей на основі їх біологічної статі. Ґендерні
дослідження, що становлять важливий розділ сучасного
суспільствознавства, на відміну від біології статевого диформізму,
вивчають соціальні і культурні відмінності в становищі і поведінці
чоловіків і жінок у конкретному соціокультурному середовищі. Вони
безпосередньо пов’язані з реалізацією прав людини. Тому проведення цих
досліджень і розвиток ґендерної освіти сьогодні вкрай необхідні для
України як передумова громадянського суспільства.

Сам ґендерний підхід за наявності смислової варіативності поняття
„ґендер” може також включати в себе певні специфічні особливості
теоретичного ракурсу, що свідчить про дискусійність і багатоплановість
ґендерних досліджень, що приводять до неоднозначності рішень. Так,
ґендерно-чутливий підхід (Гірдман, 1991) концентрує увагу на
індивідуальних відмінностях і на відмінності поглядів чоловіків і жінок,
при визнанні статусної рівності між ними.

Ґендерно-нейтральний підхід наполягає на визнанні рівностей статей при
тому, що ґендерні відмінності визнаються незначними й не допускають
ціннісних визначень.

При ґендерно-стереотипізованому підході визнаються відмінності, але
заперечується рівність між статями. Жінки і чоловіки повинні
культивувати статеві відмінності, причому, в цій системі стосунків жінка
завжди повинна потребувати захисту і підтримки з боку чоловіка.

Ґендерно-орієнтовані дослідження соціалізації дітей за статтю, не
заперечуючи значення й впливу біологічної статі, віддають перевагу
впливу соціуму на становлення й конструювання ґендерної ідентичності
індивідів і ґендерних відносин. Ґендерна педагогіка бере за основу те,
що ґендерна ідентичність не є одноманітною, жорсткою, однаковою для всіх
чоловіків і для всіх жінок у рамках своєї статі. Через це, розробляючи
структурно-функціональну модель соціалізації, ми виходили з визнання
варіативності, індивідуальності, пластичності ґендерних відмінностей.

Коло питань, яке вимагає своєї розробки і досліджень у зв’язку з
декларуванням нового педагогічного напрямку, визначається проблематикою
соціалізації індивіда, а саме: „Суспільство, стать, ґендер” (біологічне
і соціальне у ґендерній соціалізації, наслідки ґендерної асиметрії для
розвитку особистості дитини, конструювання технологій впливу соціуму на
індивіда з метою формування певної моделі ґендерної ідентичності,
сутність соціальних трансформацій у стосунках статей тощо); „Ґендер і
педагогіка” (ґендерні аспекти історії школи і педагогіки; ґендерний
потенціал навчально-виховного процесу, вікові аспекти ґендерної
соціалізації, критика ґендерної тенденційності традиційної школи тощо);
„Проблеми впровадження ґендерного підходу в роботу школи і сім’ї”
(методологія і методика ґендерної освіти і виховання, шляхи
впроваджен-ня ґендерної інновації в навчально-вихований процес освітніх
установ і сім’ї тощо); „Міжстатеві взаємини” (еволюція ґендерної
взаємодії, міжстатева дружба, кохання, сексуальні стосунки); „Дошлюбна
підготовка учнівської молоді” (ґендерні проблеми сучасної сім’ї;
сексуальна культура в сім’ї; ґендерні особливості подружніх конфліктів,
виконання батьківських ролей тощо); „Ґендерний підхід у підготовці
вчителів” (виявлення і подолання ґендерних стереотипів учителів і
студентів педвузів, методи і прийоми їх деконструкції і реконструкції).

Література:

Зайцев А. Г., Зайцев Г. К. Педагогика счастья (Валеология семьи). – СПб:
Союз, 2002. – 320 с.

Хубер Д. Теория гендерной стратификации // Антология гендерной теории. –
Минск: Пропилен, 2000.

Коменский Я. А. Великая дидактика // Коменский Я. А. Локк Д., Руссо Ж.
Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1987. –
450 с.

Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання //
Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М., 1971. – 420 с.

Руссо Ж. Ж. Эмиль, или О воспитании // Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.
Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. – М.: Педагогика, 1987. –
450 с.

Педагогические идеи Роберта Оуэна. – М., 1940. – 260 с.

Даденков М. Ф. Історія педагогіки. – К., 1947. – С. 129.

Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль:
Тернопіль, 1994. – 358 с.

Филиппова Г. Г. Психология материнства. – М.: Изд-во Института
Психотерапии, 2002. – 240 с.

Ушинський К. Д. Про народність в громадському вихованні // Вибрані пед.
твори. в 2-х томах. – Т. 1. – К.: Рад. Школа, 1983. – С. 43–103.

Ушинський К. Д. Проект учительської семінарії // Вибрані пед. твори. в
2-х томах. – Т. 1. – К.: Рад. Школа, 1983. – С. 31–55.

Русова С. Ф. Нова школа // Вибрані пед. твори. – К.: Освіта, 1996. – С.
207–218.

Русова С. Ф. Націоналізація школи // Вибрані пед. твори. – К.: Освіта,
1996. – С.293–297.

Ващенко Г. Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – 191 с.

Блонский П. П. Очерки детской сексуальности // Избр. пед. и псих.
Про-изведения. – Т. 1. – М.: Педагогіка, 1979. – С. 202–277.

Макаренко А. С. Педагогические сочинения в восьми томах. – М.:
Педа-гогіка, 1985.

Кон И. С. Сексуальная культура в России: клубничка на березке. – М.,
1997. – 300 с.

Колбановский В. Н. О половом воспитании подрастающего поколения //
Советская педагогика. – 1964. – № 3. – С. 27–32.

Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п’яти томах. – К.: Рад. Школа,
1976–1978.

Бовуар С. Второй пол. – СПб: Питер, 1997. – 218 с.

Кравець В. П. Теорія і практика дошлюбної підготовки молоді. – К.:
Ки-ївська правда, 2000. – 688 с.

Мани Дж., Такер П. Ориентация // Сексология (хрестоматия). – СПб: Питер,
2001. – 512 с.

Вейнингер О. Пол и характер. – М.: Латард, 1997. – 358 с.

Похожие записи