Формування загальнокультурної компетентності. Виховуємо Людину

Запропонована робота містить матеріали з досвіду роботи Суслової В.І. за
системою виховної діяльності класного колективу «Родинне коло: школа і
сім’я» та включає наукове обґрунтування основних принципів діяльності
класовода з напрямку родинного виховання

Розвиток морально-етичних, родинних цінностей у молодших школярів

Найважливішою цінністю на землі є вихована людина, особистість. Через це
найважливіше в світі – виховання. Ця категорія є загальна, постійна і
вічна. Воно виникло з появою людини й існуватиме доти, доки існуватимуть
люди на Землі.

Однією із стрижневих складових формування доброї вихованості учнів є
розвиток їхньої моральної свідомості, яка полягає у відображенні в
свідомості дитини принципів добра, моральності, тобто норм поведінки, що
регулюють ставлення дітей один до одного, до суспільства. Цей процес має
базуватися на основі загальнолюдських цінностей: ідеалів правди, добра,
свободи, дружби, справедливості, совісті, людської гідності.

Молодший шкільний вік – це вік формування почуттів і моральної
поведінки. «Утвердити в кожній дитині доброту, сердечність, чуйність до
всього живого й красивого, — писав В.Сухомлинський, — елементарна
азбучна істина шкільного виховання, з цієї істини починається школа.
Справжнє виховання полягає у тому, щоб моральний ідеал добра, правди,
честі, духовної краси жив у кожному юному серці, утверджувався в
активній діяльності як невід’ємна частина власного єства, власної думки,
почуттів».

Для молодого покоління надзвичайно важливо те, як у школі йому
допоможуть розвинути найцінніші натуральні ресурси: розум і серце. Щоб
людина могла мати власну думку, вміти її висловити, цього треба навчити
в школі, адже в майбутньому їй доведеться здійснювати вибір, приймати
рішення, які впливатимуть на власне життя, на сім’ю, на суспільство в
цілому.

Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується
усталеними соціально-економічними відносинами, за яких при всій
множинності цінностей і цілей найвищою є людина, її практична
діяльність. Вирішальне значення у формуванні людини як особистості
належить родині. Саме родина покликана сформувати особистість
громадянина, здатного адаптуватися до швидкозмінних суспільних процесів,
бути активним учасником виробничих процесів, сповідувати суспільно
визнані цінності життя, бути патріотом своєї держави.

Сім’я в нашому суспільстві — це первинний осередок людських відносин —
господарських, моральних, духовних, культурних, естетичних і, звичайно,
виховних. В.О.Сухомлинський стверджував: «У сім’ї шліфуються найтонші
грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної
особистості. У сім’ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого
виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я — це джерело, водами
якого живиться повноводна річка нашої держави.»

Сім’я — середовище утвердження загальнолюдських цінностей у дитини:
добра, справедливості, краси, любові, поваги до інших. Однак могутньою
виховною та облагороджуючою силою для дітей вона стане тоді, коли батько
і мати бачать високу мету свого життя, живуть в ім’я високих цілей, що
звеличують їх в очах дитини.

Родинність є визначним фактором української національної освіти і не
тільки її. ЮНЕСКО проголосило родинність ціннісним орієнтиром розвитку
всієї людської цивілізації.

У сім’ї, як базисній складовій неперервної освіти, найефективніше
здійснюється фізичне, трудове, естетичне та розумове виховання, найбільш
гармонійно проходить підготовка до майбутнього сімейного та суспільного
життя. Велике значення має родинне виховання в наш час — зміни
пріоритетів, побудови громадянського суспільства.

Посилення значення родинного виховання зумовлене кардинальними змінами в
українському суспільстві. В багатьох сім’ях рівень освіченості дітей
вищий, ніж батьків; зменшилась участь дітей в домашній праці; в сучасній
сім’ї значною мірою послабшала або й зникла роль особистого прикладу
батьків. Зросла кількість сімей, в яких основна увага приділяється
розв’язанню матеріальних проблем, на задній план відійшло формування
культури спілкування і поведінки. Часто батьки не надають значення
контролю за навчальною діяльністю дітей. Багато батьків не розуміють, що
успіх виховання залежить від їх відповідальності, зацікавленості,
відповідної педагогічної підготовки. За даними педагогічних досліджень,
процеси урбанізації й міграції населення, зниження віку укладання шлюбу
та створення сім’ї не сприяють засвоєнню моральних і етичних цінностей
народу, що спричинює втрату кращих традицій родинної педагогіки. В
сім’ях, через недостатність взаємопорозуміння між батьками і дітьми,
напруженість і нерівність взаємостосунків, не завжди повно
використовуються потенційні виховні можливості, мають місце значні
помилки у формуванні кращих якостей у дитини. У молоді, як правило, не
сформоване розуміння соціальної ролі чоловіка, дружини, батька, матері.
Половина зареєстрованих шлюбів розпадається. Збільшується кількість
неповних та дистанційних сімей.

Як наслідок – збільшення кількості дітей-сиріт, безпритульних, поширення
серед неповнолітніх пияцтва, наркоманії, збільшення кількості самогубців
серед дітей, загострення підліткової злочинності, нігілістичне ставлення
молоді до старших, втеча молоді у комп’ютерний (віртуальний) світ.
Основними причинами такого стану, на мою думку, є: відмова від
позитивних традицій народної виховної культури, відмова сім’ї виконувати
своє природне завдання по відношенню до нащадків.

Пріоритетним завданням сучасної школи є формування в освітньо-виховному
досвіді батьків розуміння важливості значення сім’ї у житті суспільства,
сприяння функціонуванню української родини, допомога у створенні
сприятливих умов морально-психологічного, соціального, культурного і
духовного розвитку сім’ї, гармонізації взаємовідносин поколінь,
підготовки до створення сім’ї, до родинного виховання.

Найвищою цінністю в духовному, емоційно-чуттєвому плані є добро, яке
відображає абсолютне, досконале. Вищими моральними цінностями є правда,
справедливість, щастя, сенс життя, любов, дружба, співпереживання, бо
усвідомлення цих понять докорінно впливає на поведінку та свідомість
людини.

Саме тому в початковій школі ціннісні орієнтації є об’єктом виховання,
цілеспрямованого впливу. Різні ціннісні орієнтири є ознакою духовної
сформованості, самодостатності особистості, показником рівня її вміння
жити серед людей, тобто в суспільстві. Орієнтація на цінність – це
ставлення дитини до зовнішніх настанов батьків, старших, педагогів, а
також норм і звичаїв..

Завдання і покликання початкової школи полягає в тому, щоб зміцнити й
утвердити моральні цінності дитини, які вона здобула в колі своєї
родини, які їй прищеплені з молоком матері, материнською ласкою і
почуттями, батьківською любов’ю і силою духу.

Початкова школа покликана сформувати й розвинути у молодших школярів
такі ціннісні орієнтири, як:

? морально-етичні (духовні) цінності;

? естетичні почуття;

? родинні (сімейні) цінності;

? виховання почуттів;

? любов до книг, читання (формування морально-етичних цінностей через
художні твори);

? гуманістичні почуття;

? совість (навчене сумління);

? співчуття до ближнього;

? любов до батьків (матері, батька), родичів;

? бережливе ставлення до довкілля, природи;

? виховання в дитини щастя від улюбленої праці;

? формування культури почуттів у дітей;

? виховання мужності, сили духу, волі (сили волі);

? бажання робити добро.

Найкращим, найдоступнішим засобом донесення до школярів

усього цінного, духовного, морального є слово. Мудре і добре — воно дає
радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – спричиняє біду.
Словом можна вбити і оживити, поранити та вилікувати, посіяти тривогу і
безнадію, і одухотворити, розвеселити і засмутити, викликати усмішку і
сльози, породити віру в людину та заронити недовіру, надихнути на працю
і скувати сили душі.

Досить часто ми кажемо один одному: « Бажаю тобі добра і щастя, бажаю
Вам всього найкращого». Це не просто вияв ввічливості. В цьому вислові
ми виказуємо свою людську дійсність. Потрібно мати велику силу духу, щоб
вміти бажати добра іншим. Добрі прагнення живуть у душі того, хто вміє
віддавати сили своєї душі іншим людям.

Ознакою добропорядної людини є також і вміння дякувати. Чим більше
розуміє дитина трудові джерела свого благополуччя, тим сильніше
виявляється вдячність стовно до інших людей. А тому, чим яскравішою у
дитини є думка про те, що вона заслуговує вдячність, тим гостріше вона
відчуває, що бере свої блага в борг від старшого покоління.

Звертаючись один до одного з проханням, ми кажемо: будь ласка. В цьому
простому слові, що здатне зачарувати, виявляється наша повага до
гідності іншої людини, добра воля. Для того, щоб згадане звертання
наповнювалось почуттям поваги до добрих вчинків, потрібно вчити дитину
вважати людину як найвищу цінність.

Слово – найважливіший інструмент. Воно повинно увійти в душі дітей,
стати їх надбанням. Педагогові володіти словом – справжнє мистецтво,
тому що через слово, яке несе в собі духовне призначення, народжуються в
людини риси, які є моральними цінностями вихованої людини: людяність,
стриманість, благочестивість, терпеливість, працьовитість, виваженість,
сердечність, добродушність, благородність.

Ці та багато інших морально-ціннісних якостей, рис цілісної, добре
вихованої, гармонійної особистості покликана зберегти, допомогти
сформувати разом з батьками, розвинути і закріпити початкова школа в
процесі навчання та виховання молодших школярів.

В початкових класах намагаюсь так будувати навчально-виховний процес,
щоб діти, систематично отримуючи моральні знання та уявлення, опинялись
також у життєвих ситуаціях, що сприяють емоційному переживанню отриманих
знань, а отже – їх усвідомленню і закріпленню. Цій проблемі надаю
великого значення .

Дитина – це жива істота, її мозок – найтонший, найніжніший орган, до
якого треба ставитися дбайливо та обережно. Важко уявити щось інше, що
більше спотворює душу дитини, ніж емоційна товстошкірість, породжена
несправедливістю. Відчуваючи байдуже ставлення до себе, дитина втрачає
чутливість до добра і зла. Вона не зможе зрозуміти, що в людях, які її
оточують, — Добро і що – Зло. В її серці поселяється підозра, зневіра в
людей, а це найголовніше джерело озлобленості.

Ми відповідаємо за дітей перед совістю і суспільством. Учитель – носій
Світла. Народна мудрість говорить, що у справжнього вчителя уроки не для
дітей, а з дітьми. Це ми, доторкаючись душі маленької людини,
намагаємося не поранити, не образити, обережно виростити, допомогти
реалізувати себе у житті, ввійти у нього якомога чеснішими, добрішими,
впевненішими.

Із давніх-давен відомо, що бути добрим корисно. Доброзичливі люди добре
почуваються і довше живуть. Доброю називають людину, яка несе людям
добро: любов, допомогу. Добрий не буває агресивним і ніколи не буде
нав’язувати свою допомогу, залишаючи іншим свободу вибору.

Ми завжди раді доброму, добру. Але часто, розкриваючи поняття „добро”,
ми зустрічаємося з ситуацією, коли немає що сказати, пояснити. Загальною
формулою добра є те, що оцінюється позитивно, розглядається як важливе і
значуще для життя людини та суспільства. Добро є те, що дозволяє людині
і суспільству жити, розвиватися, досягати гармонії та досконалості.
Добро асоціюється з життям, процвітанням, повнотою буття, гармонійною
взаємодіяльністю. Добро – це те, що є гарним, прекрасним.

Основна ознака добра – безкорисливість. Добро – це здатність поступатися
власними інтересами і амбіціями заради блага інших людей, воно
позбавлене егоїстичності. Добро – якість, яка втілюється у практичному
житті, в поведінці людей. Не можна бути добрим у душі, а в поведінці,
спілкуванні з іншими – жорстоким, грубим. Найвищий рівень добра там, де
впроваджуються та удосконалюються гуманні відносини, повага і любов до
людини, свобода, рівність, верховенство народної культури, краси у
житті.

Добро має здатність бути щедрим та не потребує нагороди. Тому справжнє
добро можливе тільки за умови великого душевного благородства. Віддаючи
турботу, увагу, любов не потрібно боятися, що залишишся без нічого. Хто
щедро робить добро – у відповідь отримує ще більше. Але розраховувати на
це не можна. Добро твориться без розрахунків, із потреби дарувати
світові любов. Людина, — стверджував В. Сухомлинський, — народжується на
світ не для того, щоб зникнути безвісно пилинкою, а для того, щоб лишити
по собі слід вічний. І слід цей має бути сповнений добра. Ось це я і
намагаюсь донести своїм вихованцям.

У морально-ціннісному вихованні дітей найголовніше – формування духовної
серцевини особистості – поглядів, переконань, почуттів, поведінки,
єдності слова і діла. Дитина повинна зрозуміти суть того, що зветься
вимогами моралі, більше того – це повинно стати її духовною потребою,
мірилом її вчинків.

Mерші вихователі дітей у дошкільному віці і залишаються ними, коли їхні
вихованці пішли до школи. Першорядного значення у формуванні особистості
дитини надаю родинному вихованню. Чи стане дитина гідною людиною,
щасливою, чи принесе своїм життям щастя іншим людям – залежить від того,
які зерна посіють батьки у душу дитини, чи зігріють вони її серце теплом
любові, правди і справедливості, любові й шани до людей.

Прекрасні діти виростають у сім’ях, де батько й мати щиро,
по-справжньому люблять один одного і разом з тим люблять і поважають
людей. Відразу бачиш дитину, в якої батьки глибоко, сердечно, красиво,
віддано люблять одне одного. У такої дитини мир і спокій на душі, стійке
моральне здоров’я, щиросердна віра в добро, віра в людську красу.

Найбільш авторитетною особою для дитини є батько чи мати, тобто сім’я.

Сім’я, в якій закладаються основи всіх моральних якостей людини і
формуються найперші духовні потреби, відіграє велику роль у формуванні
нової людини. Це формування відбувається насамперед через спілкування.
Як свідчать психологічні дослідження, надзвичайно важливу роль у процесі
формування духовних потреб особи відіграють емоційні контакти при
спілкуванні дитини з батьками, прагнення передати дітям свої моральні
цінності, втілити в їх духовному обличчі свій моральний ідеал.

Дуже важливим, соціально значущим почуттям є батьківська любов до дітей.
Яке воно те почуття? Це залежить від емоційного спілкування в сім’ї, яке
дитина сприймає ще в роки раннього дитинства. Дітей передусім емоційно
вражає поведінка батьків, їхнє ставлення один до одного. Психологічний
клімат сім’ї – це один із могутніх факторів емоційного впливу на дитину.
Від атмосфери в сім’ї, від морального обличчя батьків великою мірою
залежить, якою людиною виросте дитина, її позитивне або негативне
самопочуття, характер стосунків з оточуючими її людьми.

. Сім’я з її взаєминами між дітьми і батьками – перша школа формування
моральних і духовних цінностей дитини. Свою роль відіграє згодом і
оточуюче середовище, в якому перебуває дитина, оскільки вирішальну роль
відіграють і люди, що оточують, з усім багатством відносин.

Сім’я – це досить закрита частина суспільства. Її можна уявити кімнатою,
куди далеко не кожному вдається потрапити, ніхто не хоче впускати
стороннього. Існує велика різниця між тим, як люди поводяться звичайно,
в сім’ї і поза нею. В більшості випадків батьки виховують дітей
інтуїтивно, за велінням серця, так, як підказує їхній світогляд,
розуміння, їхня батьківська любов. Тому цей процес надзвичайно складний.

Головну мету сімейного виховання вбачаю у тому, щоб дати дитині щастя.
Батьки зобов’язані зробити бажання дітей морально виправданими. У
сучасних умовах це досить нелегка місія. „Сім’я в нашому суспільстві –
це первинний осередок багатогранних людських відносин, — говорив Василь
Сухомлинський у статті „Мікроклімат вашого дому”, — господарських,
моральних, духовно-психологічних, естетичних. І, звичайно, виховних.
Однак могутньою виховною та облагороджуючою силою вона стає тільки тоді,
коли батько і мати бачать високу мету свого життя, живуть в ім’я високих
цілей, що звеличують її в очах дитини.”

Дитина пізнає світ людини очима батька й матері, з того, як промовляє
мати до неї, дитини, як ставиться батько до матері. З усього цього й
складаються перші уявлення та поняття про добро і зло. У хорошій сім’ї,
де батько з матір’ю живуть у злагоді, де панують тонкі відносини
чутливості до слова, до думки й почуття, до погляду і найменшого
відтінку настрою, у відносинах добра, злагоди, взаємної допомоги й
підтримки, духовної єдності й щирості, довір’я і взаємної поваги батьків
– перед дитиною якраз і розкривається все те, на чому утверджується її
віра в людську красу, її душевний спокій.

Початкова школа – це Школа радості , школа добра, родинного затишку,
милосердя, постійного спілкування і співпраці родини, вчителів і дітей,
спрямована на:

1) розвиток природних здібностей через систему творчих уроків (урок
етики, урок-казка, урок-гра, урок-мрія, інтегрований урок,
урок-вікторина, урок-дослідження);

2) формування духовності як особистісної якості через систему виховних
заходів (свята, уроки з краєзнавчою, українознавчою тематикою;
календарні свята, години спілкування, ін.);

3) навчання добротворення і виховання почуттєвості через різні види
діяльності.

Сучасна школа і початкова її ланка зокрема, покликана формувати у дітей
духовні якості на засадах традиційних національних цінностей
українського народу в умовах навчального закладу.

                                          Із досвіду роботи

Народилася дитина — наша радість, наша надія, наше майбутнє. Кожна мама,
кожен тато по-своєму люблять і виховують дитину, звичайно, хочуть, щоб
вона зростала здоровою, розумною, щасливою. Швидко спливає час
безтурботного раннього дитинства, і ось уже час іти до школи. У дітей
розпочинається новий етап життя, вони приступають до праці, пов’язаної
із здобуттям знань.

За 25 роки своєї педагогічної діяльності я здобула великий досвід
організації навчально-виховного процесу у початковій ланці. Але кожного
разу, хвилюючись, зустрічаю своїх маленьких школярів. Дитина, як і
рослина, буде сильною, красивою і щасливою, якщо про неї піклуватися
вдома і в школі. Щоб дитина якнайкраще реалізувала свої можливості, з
любов’ю і радістю прагнула пізнати світ, свою землю, свій рід, а потім
реалізувала себе в цілому світі. З цією метою я обрала філософію
родинності, стала на шлях створення класу в клас-родину. Мета її —
продовжити сімейне виховання, працювати в тісному контакті з батьками,
створити такі умови, щоб кожна дитина в класній родині почувалася
щасливою, сприяти вирішенню однієї з найгостріших людських потреб — бути
зрозумілим, прийнятим, визнаним, формувати вміння спілкуватися у
ланцюжку « вчитель — клас — батьки — вчитель» на визначеній спільній
діяльності.

Для того, щоб правильно виховувати дітей, необхідно розуміти й
ураховувати індивідуальні та психологічні особливості кожної дитини.
«Щоб добре знати дітей, потрібно знати сім’ю» — зазначив свого часу
Василь

Сухомлинський. Тому знайомству з батьками своїх майбутніх учнів я
приділяю особливу увагу. Мене цікавлять не тільки мої вихованці, а й їх
батьки, як вони виховують свою дитину, чи будуть моїми помічниками. Адже
самотужки учитель не зможе охопити і розв’язати ті задачі, які ставить
перед школою життя.

Задовго до 1 вересня на перших батьківських зборах за допомогою анкет
дізнаюся про кількість дітей у сім’ї, їх вік, як називають дитину в
сім’ї, які доручення вона має вдома, як хвалять батьки свою дитину, як
карають, чи проживають разом із сім’єю бабусі, дідусі, про зайнятість
батьків. Дізнаюсь, також, яких принципів дотримуються батьки у вихованні
дітей. Проводжу тестування, вручаю пам’ятки для батьків щодо виховання
дітей.

В подальшому спілкуванні намагаюсь визначити психологічні особливості
дітей, їх нахил, уподобання, чим люблять займатися, із ким дружать, з
ким спілкуються найбільш у сім’ї, як ставляться до домашніх тварин.
Завжди пам’ятаю, що від мене багато чого залежить, тому намагаюся нічого
не забути, не пропустити.

Жити без знань людина не може. Життєва практика зумовлює постійну
потребу у пізнанні навколишнього світу. Щоб по-справжньому організувати
родинне виховання, необхідно використовувати кращі здобутки педагогіки,
психології. Спадщина В.О.Сухомлинського, А.С.Макаренка, досвід роботи

Ш.О. Амонашвілі дає мені знання і стимул для своєї педагогічної
діяльності.

Читаючи їхні твори, постійно замислювалась над створенням системи
навчання і виховання. Щоб у класі-родині бриніло рідне слово, звучала
чарівна музика, де б уроки були, як свято, чувся веселий дитячий сміх,
линула пісня, казка. Відповідно до цього склала план роботи класу-родини
так, щоб здійснити свої прагнення, втілити задумане в життя.

Толерантність, діалог, гуманні стосунки між усіма членами
навчально-виховного процесу визначають моральний клімат класу. Дитина
тут — головна діюча особа.

Родинне виховання розглядаю в широкому і вузькому значенні слова. В
широкому — як систему послідовної виховної діяльності батьків, вчителів.
В вузькому — як особистісну майстерність батьків, педагогів, спрямовану
на розвиток особистості дитини.

Комплексний підхід, що здійснюється через поєднання виховання і
самовиховання, єдність цілей, змісту, форми і методів навчання, систему
виховних заходів, забезпечує певний багаж знань у дітей і батьків,
готовність їх до взаємодії, формування морально-цілісних взаємин.

В.О. Сухомлинський підкреслював, що вчитель повинен дути другом і
однодумцем, переживати разом зі своїми вихованцями радість боротьби,
разом перемагати труднощі.

Зі своїми вихованцями я живу, виховуюся. Я їх навчаю і виховую, але й
сама з ними вчуся й росту.

Головне, щоб діти почувалися в школі як вдома. Важливу роль надаю
самостійності учнів: приймати важливі рішення, відчувати
відповідальність. Часто і задоволено говорю про те, що вони гарно
зробили. Зауваження висловлюю як пораду, що починається похвалою.

Доручення діти обирають і виконують за бажанням, постійно їх змінюючи. Є
у класі господарники, квітникарі, читайлики, грайлики, спортсмени.

У класній родині існує добра традиція — вітати кожного з днем народження
та проводити свято « День іменинника». Важливу роль у його проведенні
відіграють батьки. Це вони печуть смачні пироги, тістечка, урочисто
прикрашають до свята класну кімнату, готують дітям костюми, цікаві
подарунки, конкурси. А після свята вся дружна класна родина сідає за
стіл чаювати. Весело і цікаво проходять такі сімейні зібрання.

Жодне новорічне свято не обходиться без участі батьків та їх допомоги.
Вони не просто глядачі, а й активні учасники цікавого дійства.
Перевтілюючись у казкових та народних героїв, вони створюють для дітей
святковий, піднесений настрій, співають, танцюють разом з дітьми.
Традиційними стали родинні свята до 8-Березня для мам та бабусь, до
Великодня,свято Золотої осені, закінчення початкової школи. Після таких
спільних заходів стосунки між усіма членами родини стають особливо
дружніми і теплими, міцніє довіра, діти вчаться шанувати родину та її
членів.

За давньою традицією у нашій школі 19 травня святкуємо День школяра.
Діти люблять і з нетерпінням чекають цього дня. Батьки завжди
допомагають зробити це міроприємство захоплюючим і незабутнім.

Працюють мої вихованці у танцювальному та комп’ютерному гуртках.
Учасники танцювального колективу вже виступали на сцені сільського та
районного будинків культури, перед батьками та учнями у рідній школі.

Ремонт класної кімнати здійснюється також за допомогою батьків так, щоб
дітям було зручно й затишно. А діти, знаючи, що все в класі зроблено
руками батьків, дбайливо шанують їх працю, бережно ставляться до всього,
що є в класі. Завдяки спонсорській допомозі батьків створено ігровий
куточок. Діти постійно підтримують там чистоту і порядок.

Систематично проводжу відкриті уроки для батьків, акцентуючи їх увагу на
характері спілкування , способах роботи з дітьми.

Спілкуюся з батьками за допомогою щоденника та індивідуально з кожним
батьком та матір’ю. Часто відвідую батьків та дітей вдома.

Традиційними стали дні консультацій для батьків. У ці дні разом
вирішуються проблеми навчання дітей, даються рекомендації щодо виховання
у дітей певних рис характеру.

З досвіду роботи знаю, що батьківські збори потрібно проводити так, щоб
вони активізували, зацікавили батьків, викликали бажання більше уваги
приділяти дитині, частіше приходити до школи, були уроками родинного
виховання. Практикую запрошення на батьківські збори. Радію, коли
приходять і тато, і мама. Обов’язково про кожну дитину скажу добре і
правдиве слово.

Така організована виховна діяльність батьків, учнів і вчителя зближує
всіх, згуртовує. Клас своєю життєдіяльністю наближується до родинного
середовища, де кожну дитину люблять, поважають, піклуються про неї. В
такій родині дитина поважає старших, вчиться жити серед людей і любити
їх, допомагати один одному.

Я впевнена, що сформована протягом 4 років класна родина продовжуватиме
жити , щоб і надалі був нерозривним ланцюжок «діти — батьки — вчитель»,
щоб кожен у ній був щасливим. Маю намір продовжувати родинне виховання,
спираючись на народну педагогіку та кращі здобутки майстрів педагогічної
справи.

                        Використана література

1. Боришевський М. Й.Сім’я ростить громадянина. – К.: Політвидав
України,

1982.

2. Дем’янюк Т. Д. Організація виховного процесу в сучасному
загальноосвіт-

ньому закладі: Наук.-метод. Посібник. Суми: Антей.2006.

3. Зязюн І. А.,Родчанін Є. Г. Моральоно-естетичні погляди В. О.
Сухомлин-

ського. – К.: «Знання» УРСР, Сер.7 №11. 1980.

4. Корнієнко С.П., Колдюк Я. П. Батьківські збори у початкових класах
:Нау-

ково-методичний посібник. 2-е вид. – Тернопіль, Підручники і посібники.

1998.

5. Макаренко А. С. Книга для родителей. – К.: Рад. школа, 1987.

6. Макаренко А. С. Лекції про виховання дітей // Твори: В.7и т.К.: Рад.

школа.1954. – Т.4. – с.235 – 418.

7.Савченко О. Я. Сімейне виховання.. Молодші школярі. – К.: Рад. Школа.

1979.

8. Стельмахович М. Українська народна педагогіка: Навчально методичний

Посібник. – К.:ІЗМН,1997.

9. Сухомлинський О. В. Батьківська педагогіка. – К.: Рад. Школа, 1987.

10. Сухомлинський О. В. Серце віддаю дітям// Вибр. Твори: В:5 и т-К.:

Рад. Школа,1997. – Т.3. – с.5 – 279.11

11. Сухомлинський О. В. Слово батьків// Вибр. Твори: В:5и т. – к.: Рад.

Школа, 1977. – с.160 – 167.

12. Омельчук В. Психологічні аспекти педагогічної спадщини В. О. Сухом-

линського// Поч. школа. – 2004.

Похожие записи