Реферат на тему:
Формування культури особистості як пріоритетне завдання сучасної освіти
Загальновідомо, що освіта – це відображення соціально-економічного та
культурно-історичного стану суспільства. Р.О.Позінкевич, розглядаючи
діалектичний зв’язок освіти і культури, наголошує, що “за умов побудови
національної української державності культура та моральне очищення всіх
сфер життя людей стають першорядними” [1, с.7], а формування людської
індивідуальності, духовної зрілості особистості, її творчого потенціалу
“досягається завдяки багатоплановості прояву людини в культурі та її
долучення до культурних досягнень людства” [1, с.8].
Термін “культура” має латинське походження і означає “обробка”,
“опрацювання” людиною чогось природного. Звідси – culturare (вирощувати,
обробляти людською працею, доводити до досконалості). Спочатку цей
термін застосовувався в значенні “обробка землі”. Але і в давні часи він
мав інше значення – “культивування духу”. Так, Горбач Н.Я., аналізуючи
філософську спадщину відомого римського оратора і філософа Марка Туллія
Цицерона, зазначає, що Цицерон вважав за потрібне наполегливо
вдосконалювати (“культивувати”) свої розумові здібності, плекати розум,
обробляти його як селянин обробляє землю, щоб стати філософом. Отже,
основний зміст культури Цицерон вбачав у розвитку розумової діяльності
людини, в удосконаленні її духовного світу [2, с.4].
У середньовіччі з’явилося поняття розумової, духовної культури. В
Епоху Відродження до системи цінностей духовної культури долучаються
ідеї гуманізму. Гуманісти привносять у духовну культуру свободу суджень,
сміливий критичний дух. Якщо античні філософи дотримувалися заповіді
“Пізнай самого себе”, то філософи Ренесансу обрали іншу – “Твори самого
себе”, вважаючи, що людина сама творить свою долю, живе за власним
розумом, тобто що духовна культура є процесом удосконалення самої
людини.
Починаючи з XVII століття, термін “культура” використовується ще
ширше: не лише для визначення окремих напрямів, способів, результатів
діяльності людини, а й для визначення того, що створене людиною та існує
поряд з природою. Вперше в такому тлумаченні цей термін застосував
С.Пуфендорф [2, с.4]. Пізніше він застосовує цей термін ще й для
визначення різноманітних результатів діяльності людини [3, с.5]. Автор
“Лекцій з історії світової культури” В.С. Полікарпов підкреслює, що
І.Гердер розглядав культуру як продукт діяльності людей та одночасно
стимул їхнього подальшого розвитку [4, с.11]. Вважаючи становлення
культури другим народженням людини, І.Гердер писав: “Ми можемо як
завгодно називати цей генезис людини в іншому смислі, ми можемо називати
його культурою, тобто обробленням ґрунту, а можемо пригадати образ
світла і назвати освітою, тоді сплетіння культури і освіти простягнеться
до найдальшого краю землі” [4, с.12]. Ідеї, історично сформульовані в
період від Цицерона до Гердера, створили теоретичне ядро того
гуманістичного розуміння культури, яке було передумовою та вихідним
пунктом для формування наукового розуміння поняття “культура”.
Лобас В.Х., вивчаючи основні етапи розвитку української та зарубіжної
культури, робить висновок про те, що певний час філософи протиставили
“культуру” “натурі, природі” і відносили до поняття “культура” все, що
створено людьми, на противагу “природному” – тому, що дає природа [5,
с.3]. Оскільки такий підхід (на думку Лобаса В.Х.) дещо суперечив
реальності, де багато зі створеного людиною аж ніяк не вкладалося в межі
культурного, духовного (йдеться про наслідки деструктивної діяльності
людини і суспільства), деякі мислителі почали застосовувати
аксіологічний (ціннісний) підхід до трактування “культури”. Сутність
його полягає в тому, що культурним вважається лише те (зі створеного
людиною), що сприяє прогресу, забезпечує виживання людства у природі,
розвиток людини тощо [Там само].
Нині, за оцінками ряду дослідників, існує близько тисячі визначень
культури. Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під
егідою ЮНЕСКО у 1982 році, прийняла декларацію, в якій культура
тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних,
інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише
різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття,
системи цінностей, традицій та вірувань [6].
Як відомо, поняття „культура” традиційно розглядається у широкому і у
вузькому значенні. У широкому значенні, поняття „культура” охоплює все,
що є продуктом людської діяльності, – матеріальні й духовні цінності,
увесь комплекс ідей, звичаїв, соціальних і політичних інститутів,
визнані норми і способи поведінки [7, с.33–34]. У такому широкому
філософському контексті поняття “культура” вживається як синонім
цивілізації і розглядається “як суспільство в цілому, взяте з боку
розвитку людини як суб’єкта діяльності, розкриття властивостей і
обдарування людини” [8, с.224–225]. У вузькому значенні культура – це
тільки духовні (на відміну від матеріальних) цінності тощо. Але поділ
культури на матеріальну і духовну є умовним, бо ці сфери культури тісно
пов’язані між собою. Творіння матеріальної культури не можуть виникати
без участі людської свідомості. Вони є предметним втіленням творчої
діяльності людини, її знань, інтелекту, тобто обов’язково містять в собі
духовний компонент. Продукти духовної культури, як правило, мають
матеріальне втілення (книжки, картини, кіно-, фото-, магнітні плівки).
Культура є продуктом людської творчості. Саме через культуру людина
відкриває та змінює світ і саму себе. Людина творить культуру, але і
культура впливає (творить) на людину.
Автори “Словника-довідника для соціальних педагогів та соціальних
працівників”, крім визначення культури, наводять ще й аспекти аналізу
культури: морфологічний (культура як система), функціональний (культура
як спосіб діяльності), аксіологічний (культура як цінність),
типологічний (культура як історична цілісність), світоглядний (культура
як світовідношення), гуманістичний (культура як сфера самоцінності
людини) [9, с.113]. На глибоке переконання авторів “Словника-довідника
для соціальних педагогів та соціальних працівників”, у єдності всіх цих
аспектів культура – це інтегральний фактор соціалізації особистості.
Культура людини синтезується в культурі основних форм світовідношення –
практичній (культура діяльності, культура поведінки), теоретичній
(культура мислення), духовно-практичній (культура почуттів, культура
спілкування) [9, с.114]. Д.М. Гвішиані, Н.І. Лапіна, Е.М. Коржева, Н.Ф.
Наумовна у своїй спільній праці “Краткий словарь по социологии” подають
декілька тлумачень терміну “культура”, а саме:
1. Особистісна система усвідомлених як цінності самим індивідом і
визнаних у суспільстві якостей розуму, характеру, уяви, пам’яті,
отриманих у процесі виховання і освіти. У цьому аспекті говорять про
моральну, естетичну, політичну, побутову, професійну, гуманітарну та
науково-технічну культуру особистості. Рівень культури особистості
характеризується її соціалізованістю, прилученням до культурного
надбання, ступенем розвиненості індивідуальних здібностей.
2. Соціальна система організованих за допомогою норм і цінностей,
функціонально корисних, закріплених у суспільній практиці та в
свідомості суспільства форм діяльності. Культуру в суспіль-стві
представляють матеріальні предмети, соціальні установи, духовні
цінності. Формується культура шляхом накопичення досвіду багатьох
генерацій, внаслідок матеріальної та духовної діяльності всіх класів,
груп та особистостей, які складають суспільство.
3. Цілісний історичний феномен (культурно-історичний тип, локальна
культура, цивілізація), який утворюється на основі територіальної,
етнічної, мовної, політичної, економічної і психологічної спільності, що
розвивається в часі і проходить етапи зародження, розквіту і занепаду.
Через призму цього визначення ми говоримо про індійську, китайську,
європейську, північноамериканську, слов’янську культури тощо.
4. Цілісний космічний феномен, неентропійна жива система, здатна
переробляти речовину та енергію і постійно підвищувати рівень своєї
організації. (Звичайно, про існування, особливості та сутність
позаземних цивілізацій (культур) можна наразі говорити лише
гіпотетично).
5. Сукупність всіх видів перетворювальної діяльності людини і
суспільства, а також результатів цієї діяльності (філософський аспект).
6. Специфічна естетична діяльність, мистецтво (масова культура,
музична культура) [10, с.133–134].
Є й інші підходи до розгляду культури – за її функціями в
суспільстві, формами існування тощо.
На основі аналізу наукової літератури нами було встановлено, що
феномен “культура” – багатозначний, відрізняється складністю та
варіативністю. Узагальнюючи велику кількість визначень поняття
“культура”, можна виділити такі основні положення:
· сутність культури – гуманістична, людинотворча, яка полягає в
конкретизації загально-людських цінностей стосовно кожної людини;
продуктом і одночасно творцем культури є людина;
· головним джерелом культури є діяльність людини;
· культура включає в себе способи і результати діяльності людини;
· культура часто розглядається як механізм, що регламентує і регулює
поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і
ретранслятором;
· культура – специфічно людський спосіб буття, котрий визначає весь
спектр практичної і духовної активності людини, її можливої взаємодії з
навколишнім світом і собою;
· взаємодія культури з суспільством має діалектичний характер.
Діалектика взаємодії культури і суспільства виражається у таких
аспектах:
– по-перше, культура відображає стан морального здоров’я суспільства,
рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний
потенціал;
– по-друге, культура функціонує за своїми специфічними законами,
сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, синтезуючи позитивний
досвід минулого з сучасним і тенденціями майбутнього;
– по-третє, певний тип суспільних відносин, економічний уклад,
політичний режим, соціально-класова структура, етнічні і національні
стосунки впливають на зміст і форми культурного процесу, з одного боку,
а з іншого – культура вносить відповідні корективи у духовне життя
суспільства, служить передумовою радикалізації і стабілізації всіх
сторін суспільного буття і тим самим забезпечує відповідну рівновагу при
переході його з одного історично-культурного стану в інший.
У розвинених суспільствах зв’язки між розвитком культури і
соціально-економічними умовами життя суспільства дедалі ускладнюються.
На культурні процеси впливають рівень розвитку матеріального
виробництва, рівень життя, ступінь політичного розвитку, забезпеченість
засобами культурного розвитку. Не існує прямо пропорційного зв’язку між
рівнем життя і культурою суспільства. Високий рівень життя може
створювати сприятливі умови для оволодіння культурою, а може й навпаки –
вести не до розвитку, а до розкладу і занепаду культури. Досвід сучасних
цивілізованих країн показує, що дух вільного підприємництва поступово
орієнтує зміст виробництва і споживання на етнічно-культурні цінності.
При цьому, аби не втратити національну самобутність у бурхливому процесі
інтернаціоналізації та інтеграції, національна економіка мусить шукати
оптимальні резерви виходу на передові рубежі науково-технічного прогресу
у джерелах вітчизняної і світової культури. XX століття показало, що
економічне процвітання в основному пов’язане з культурою. Між сферою
економіки і сферою культури існує тісний взаємозв’язок. Історія
доводить: життєвий рівень будь-якої країни є прямим наслідком рівня
освіченості та культури суспільства. Інтелектуально розвинена нація
здатна забезпечити себе всім необхідним попри те, наскільки багата
територія на Землі їй припала. Приклад Японії, Ізраїлю. Південної Кореї,
Сінгапуру, Тайваню та деяких інших країн свідчить, що бідність землі,
майже повна відсутність природних ресурсів і недостатність капіталу – не
є перешкодою до економічного процвітання суспільства, але лише за тієї
умови, що народ країни має високу культуру і вміє нею розпорядитись,
використовуючи свої знання. Японці на основі соціологічних досліджень
дійшли висновку, що у працівників з низькою загальною культурою – низька
відповідальність за доручену справу. Тому власники багатьох підприємств
для своїх працівників запровадили обов’язкові заняття з історії світової
літератури, музики, живопису. Витрачати великі кошти на розвиток
культури своїх працівників їх примушує висновок науковців: без знання
мистецтва, без культури не може бути повноцінної людини, а отже, і
спеціаліста [11,С.54-55]. Нинішній прогрес у суспільстві неможливий без
прогресу людини. Якщо раніше вважалося, що витоки підвищення
продуктивності праці зумовлюються фізичними можливостями робітника, то у
сучасному виробництві переваг набув інтелектуальний аспект трудового
процесу. Особиста культура робітника стає основним чинником зростання
продуктивності праці, її ефективності та якості [12,С.10]. Отже, без
культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не може бути й
мови. Саме тому розвиток культури має розглядатися у статусі найвищих
суспільних пріоритетів.
Нинішнє відродження України як суспільства, як держави неможливе без
духовного оновлення її народу. Потрібне формування нових
духовно-ціннісних орієнтирів, культурне відтворення нації. Без
культурної людини держава не може бути ні незалежною, ні демократичною.
Духовно бідні люди ніколи не зроблять Україну багатою та щасливою.
Економіка, політика та культура – це три основні галузі, без одночасного
розвитку яких суспільство не матиме змоги успішно розвиватися. Існування
тісного безпосереднього зв’язку між сферою економіки і сферою культури
сучасного суспільства є безперечним. А реалізувати як найкраще цей
зв’язок покликані навчальні заклади в державі, бо „освіта – це один із
оптимальних та інтенсивних шляхів входження людини в світ науки і
культури”[13,С.63]. Ось чому, на наше глибоке переконання, виховання та
розвиток культури студентів вищих навчальних закладів стають наразі
одним із пріоритетних напрямів роботи всієї системи професійної освіти в
Україні.
Література
1. Позінкевич Р.О. Освіта в системі культури. – Луцьк: Ред.-вид.відд.
“Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000. – 348 с.
2. Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. та ін. Теорія та історія
світової і вітчизняної культури. – Львів: Каменяр, 1992. – 166 с.
3. Греченко В.А. Історія світової та української культури: Підручник
для вищих закладів освіти. – К.: Літера, 2000. – 464 с.
4. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч. посібн.
– 5-те вид., стер. – К.: Т-во “Знания”, КОО, 2002. – 359 с.
5. Лобас В.Х. Українська і зарубіжна культура. – К.: МАУП, 2000. –
224 с.
6. Worldwide Conference on Cultural Policies. – www. unesco. org. –
1982
7. Бурлацкий Ф.М., Галкин А.А. Социология. Политика. Международные
отношения. – М.: Международные отношения, 1974. – 326 с.
8. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс
лекцій. – К.: Генеза, 1996. – 368 с.
9. Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних
працівників / За заг. ред. А.Й. Капської, І.М.Пінчук, С.В.Толстоухової.
– К., 2000. – 260 с.
10. Краткий словарь по социологии / Под общ. ред. Д.М. Гвишиани, Н.И.
Лапина; Сост. Э.М. Коржева, Н.Ф. Наумова. – М.: Политиздат, 1989. – 479
с.
11. Шеломенцев В.Н. Этикет и культура общения. – К.: ООО „Обериг”,
1995. – 352 с.
12. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.:
ЦУЛ, 2002. – 508 с.
13. Бордовская Н.В., Реан А.А. Педагогика. Учебн. для вузов. – СПб.:
Питер, 2001. – 304с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
