Реферат на тему

Філософія освіти, управлінська ідеологія, або як створити сучасну
парадигму управління

Вітчизняна освіта пережила не одну освітянську реформу. Але кожна
чергова реформа, як правило, не набувала рис та ознак, змісту наукової
парадигми. Швидка заміна прийнятої методології науково-освітньої
свідомості іншою – нереальна, оскільки за нею стоять альтернативні
світоглядно-теоретичні моделі організації людського буття. Зауважимо, що
напряму у галузі освіти працює понад 1,7 млн. чоловік (7% зайнятих у
всіх галузях економіки).

Радикальні зміни парадигми освіти повинні охопити всі сфери педагогічної
галузі – від методології до конкретних технологій та методів; так щоб
людина, оцінюючи своє місце у світі та рівень реалізації життєвого
сенсу, на кожному етапі була задоволена своїм життям [16].

Основними ідеями філософії державного управління в перехідному
українському суспільстві є такі:

1. Визнати пріоритетними в освіті розвиток людини і її діяльність як
засіб цього розвитку.

2. Діяльність і розвиток спрямовувати шляхом, який узгоджує вимоги
людини, суспільства, держави і враховує реальні обставини;

3. З цією метою поєднати процеси управління й самоуправління,
забезпечуючи спрямовану самоорганізацію, яку здійснює сама людина в
усвідомлених нею межах.

Все це можна оформити у таку надідею: з метою забезпечення коеволюції*
людини, суспільства і держави, створити умови для природної
самоорганізації людини в усталених межах узгоджених вимог самої людини,
суспільства, держави і реальних обставин [40].

Таблиця 3.

Освітньо-виховні парадигми в історії розвитку цивілізації

Епоха Провідні філософи Провідні педагоги Освітньо-виховна

парадигма

Початок

XXI ст. Аренд

Деррида

Ясперс

Арон

глобалізаційно-інформаційна

технократична

(модерністська)

Кінець XX ст. Поппер

Камю Сухомлинський Макаренко Ващенко Крупська псевдогуманістична

(ідеолого-конфронтаційна)

1900 Ніцше

Маркс Монро морально-чуттєва псевдореволю-ційна

Ушинський

Гегель Дістервег

Кант Гербарт

Класична доба Дідро

Гельвецій Песталоцці

Дідро раціоналістична

Руссо Гельвецій

Руссо

1700 Вольтер Локк

Просвітництво Локк Коменський просвітницька

1600

Кальвін

Реформація

1500 Макіавеллі

Відродження Леонардо да Вінчі гуманістична

Аквінський

Середньовіччя Августин теологічна

Філон

Нульова вісь історії

Античність Аристотель Платон природо-відповіднісна

Демокріт

500р. до н.е. Конфуцій

Стосовно сучасного етапу історичного розвитку людства необхідно, перш за
все, чітко визначити загальну парадигму освіти – систему вихідних
принципів, на основі яких буде вибудовуватися стратегія цієї галузі. На
нашу думку сутність загальної парадигми освіти виражається її
направленістю на якість життя людини і суспільства в цілому.

Таблиця 4. Сутність сучасної парадигми освіти

Характер цілей, задач Було і є Можливий розвиток, новий аспект

Людина… Засіб Ціль

1 2 3

Головна задача людини. Розуміння сутності світу, науки, виробництва з
метою зміни для задоволення потреб. Розуміння свого місця у світі (як
частини природи) і відповідальності за збереження його цілісності.

Головна задача освіти. Дати знання про світ і існуючі засоби діяльністі
в науці і виробництві, забезпечити професійну підготовку людей, зайнятих
у сфері науки і виробництва. Озброїти медологією творчої діяльності,
методо-логією проектування і передбачення можливих наслідків майбутньої
професійної діяльності.

1 2 3

Наукова основа діяльності. Природничо-науковий метод (моделювання,
експеримент). Психологія творчої інноваційної діяльності. Уявний
експеримент. Технологія творчості.

Задача має… Тільки один правильний розв’язок. Множину припустимих
рішень.

Критерії оцінки рішення. Тільки “вірно – невірно”. Множину критеріїв
ефективності та нешкідливості.

Роль етики, моралі і моральності. В них немає потреби. Вони необхідні
для прийняття рішення.

Можливість духовного формування особистості. Тільки окремо, через
гуманітарну освіту. Можливо і бажано в процесі діяльності.

Останнім часом характеру універсальності набула синергетична парадигма.
Вона стала методологічною базою розуміння руху від хаосу до порядку.

Багаторівневі зв’язки освіти із синергетикою можна передати через
тріаду: 1) синергетика для освіти: інтегративні курси синергетики у
загальноосвітній і вищій школі. Це шлях спірального сходження до
усвідомлення цілісності світу; 2) синергетика в освіті: включення в
окремі дисципліни матеріалів, що ілюструють принципи синергетики; 3)
синергетика освіти: синергетичність самого процесу освіти, становлення
особистості і знання.

Головний принцип нової парадигми – розвиток освіти не стільки з метою
найбільш адекватного відображення вимог життя, скільки з метою
радикального творчого покращення життя, не стільки реагування на зміни
потреб суспільства, скільки установка на формування нових перш за все
творчих, високодуховних потреб [43].

Перехід до нової парадигми* освіти, орієнтованої на якість життя включає
такі компоненти:

ціннісно-смисловий;

комунікативно-діяльнісний;

пізнавально-інструментальний [147].

Серед відомих комунікаційних систем виділяємо основні:

“людина – людина” (зміна характеру взаємодії поколінь у засвоєнні
досвіду, гуманізації відносин у соціумі);

“людина – інформація” (формування нових способів інформаційного обміну,
іншого характеру ментальних структур…);

“людина – світ” (посилення значення креативних характеристик в мисленні,
в поведінці, в відносинах людей, розуміння глобальних проблем, які
об’єднують людство);

Варто окреслити основні установки-парадигми, в яких досліджувалася
сутність людської психіки:

1. Натуралізм, виявляється співвідношенням “людина –природа”, де
походження будь-якої психічною функції пояснюється спадковістю,
біогенетичною програмою, природною заданістю людини. Розвиток у цій
парадигмі зводиться до визрівання і вікової дорослості, невтручання в
процеси психічного розвитку засобами педагогіки.

2. Соціоморфізм – характеризується співвідношенням “людина –
суспільство”. Тут людина вважається соціальним індивідом, сутність якого
– не в природі, не в ній самій, а в суспільстві…. смисл розвитку в даній
парадигмі – соціалізація індивіда, присвоєння ним соціального досвіду.

3. Гносеологізм, передбачає: пізнавальне відношення людини до світу є
висхідним і фундаментальним, воно визначає і забезпечує будь-які інші
відношення. Базові процеси розвитку в парадигмі гносеологізму –
взаємодія і відображення.

Культурологізм, полягає в принциповому подоланні базових схем
попередніх парадигм: не існує прямого і безпосереднього зв’язку
“людина-природа”, “людина – суспільство”, бо і природа, і суспільство,
будучи фундаментальними передумовами становлення і розвитку Людини, не
стають прямо змістовними характеристиками ні самої її особистості, ні її
світу.

Теологізм розкривається співвідношенням “людина – Божество” – це
цілісний погляд на людину, одночасно бачення її походження (як?),
сутності (що?) і призначення (навіщо? в ім’я чого?). Для віруючої людини
життя є лише тоді, коли набуває справжнього духовного поєднанням з
Вищим, Абсолютним.

Антропологізм відповідає на питання предметності психології людини, яка
не зводиться ні до змісту психічного, ні до форми його організації [84].

Освіта розвивається за соціальними законами. Освіта України у своєму
розвитку за часів незалежності неодноразово була на межі з кризовими
станами. Основними причинами цих криз є:

невідповідність між швидкими змінами суспільної свідомості, зміною
цінностей, пріоритетів суспільного розвитку та інерційністю професійної
свідомості педагогів, орієнтованих на традиційні ціннісні установки;

тривала за часом ізоляція педагогічної спільноти від кращих зразків
світового педагогічного досвіду;

висока інерційність традиційної системи педагогічної освіти: зміни, що
відбуваються в ній, носять або чисто зовнішній характер, або ж
спрямовані на зміну змісту освіти за принципом оновлення навчальної
інформації.

На слуху працівників освіти часто зустрічається вираз “нова парадигма
освіти”, “сучасна парадигма освіти”, “нова парадигма початкової,
математичної, філологічної…освіти”. Заявляються та проводяться наукові
конференції за названою проблемою. Це стосується не лише галузі освіти.
О.Ю.Оболенський, розглядаючи питання адміністративної реформи в Україні,
посилається на особливий ефект від запровадження сучасної парадигми
державної служби.

В чому ж полягає новизна сучасної парадигми освіти України? Яка саме
парадигма є сучасною? Врешті решт, ми маємо одну парадигму освіти чи
цілу їх низку? Є одна загальна (методологічна) парадигма освітнього
простору чи паралельно обґрунтовано існують цілі “плеяди”
вузькопредметних, галузевих парадигм?

Більшість освітян ототожнюють поняття парадигми з такими категоріями як
“концепція”, “доктрина”, “теорія”, “паттерн”, “провідна ідея” тощо. У
науковому вжитку поняття ”парадигма” часто-густо не тільки некоректне,
але й недоречне.

Варто зауважити, освітня парадигма зараз прогресивно змінюється: від
інтелектуалізму, раціоналізації та прагматизму Заходу українська
педагогічна думка все динамічніше повертається в бік духовності, її
пріоритету над інтелектуальним компонентом у навчанні та вихованні.
Творчі дослідники, колективи вчених України апробують нові високі
педагогічні технології становлення духовної та інтелектуальної
особистості через такі прогресивні і продуктивні ідеї, як педагогіка
життєтворчості, психологія життєтворчості, соціологія життєвого успіху
тощо. На часі нова суспільна парадигма, яка буде розглядати освіту як
суспільне благо та відповідальність.

Парадигма (від грецьк. – приклад, взірець) – теорія, прийнята за зразок
вирішення дослідницьких завдань. Під парадигмою розуміють закріплену
теоретичними положеннями, нормативними документами, традиціями,
кадровими та матеріальними ресурсами стабільну, тривалий час
функціонуючу систему діяльності освітніх закладів освіти. Освітню
парадигму характеризують особливості теоретичних засад діяльності
освітніх закладів, їх цілей і завдань, змісту освіти, форм, методів,
засобів навчання, функції вихователів, позиції вихованців у
навчально-виховному процесі, особливості управління навчальними
закладами.

Г.Б.Корнетов [59] визначає педагогічну парадигму як “сукупність стійких
повторюваних смислостворюючих характеристик, які визначають сутнісні
особливості схем теоретичної та практичної педагогічної діяльності і
взаємодії у освіті незалежно від рівня та форми їх рефлексії”.

The Collins English Dictionary (4-те вид., 1998, с. 1125) повідомляє, що
слово “paradigm” прийшло в англійську мову в XV ст. (через французьку
мову з латинської) від грецького “paradeigma”, що означало “зразок”.

Поняття “парадигма” виступає фактично у якості великої, узагальненої
моделі світорозуміння. Ціннісне самовизначення суб’єктів педагогічного
процесу повністю залежить від усвідомлення ними того, у рамках якої
парадигми це самовизначення відбувається.

Концепція парадигми запроваджена до наукової теорії американським вченим
Томасом Куном. За Т.Куном [68] парадигма (дисциплінарна матриця) – це
визнані всіма наукові досягнення, які впродовж певного часу дають модель
визначення проблем та їх вирішення науковою спільнотою. Парадигма –
вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем та їх вирішення,
методів дослідження, пануючих впродовж певного історичного періоду в
науковій спільноті. Це “дисциплінарна матриця” впорядкованих компонентів
різного роду, які утворюють єдине ціле і функціонують як єдине ціле,
забезпечуючи відносну повноту професійної комунікації та відносну
одноголосність професійних суджень наукової спільноти.

Основними компонентами парадигми є: 1) символічні повідомлення; 2)
метафізичні частини парадигми (допустимі аналогії та метафори); 3)
цінності; 4) загальновизнані зразки.

Парадигми, це картини світу, які виникають із відношення знання до
реальності. Вони описують сукупність переконань, особливостей
сприйняття, ціннісних та практичних установок, які прийняті суспільством
та направляють діяльність членів цього суспільства. Парадигма може
характеризувати і маленьку спільноту, як наприклад, науково-дослідну
групу, і цілу культуру.

Деякі із парадигм мають філософську природу, вони загальні та
всеохватні, інші парадигми керують науковим мисленням у специфічних,
обмежених галузях дослідження. Одна парадигма може бути обов’язковою для
всіх природничих наук, друга лише для біології, математики… Прихильність
до специфічних парадигм є необхідною передумовою будь-якої серйозної
наукової справи. Вчені-прибічники різних парадигм “живуть” у різних
світах, розділених незворотними “гештальт-зсувами”.

Т.Кун зазначає, що у всі часи у науці зустрічалися факти, які не
піддавалися простому поясненню, та явища, які не сповна відповідали
існуючим уявам. Зміна парадигм часто є результатом такого накопичення
аномальних даних, яке досягло критичної позначки.

Сучасна гуманістична парадигма антропоцентрична: людина виступає в ній
повелителем всесвіту та природи.

Конфлікт парадигм – це перш за все конфлікт різних систем цінностей. Ці
ціннісні конфлікти є невід’ємним компонентом суспільного життя. В різних
культурах вони виявляються в конфліктах інтересів, соціальних дій.

Вчений визначав парадигму як згоду, прийняту серед дослідників, вона
ґрунтується на прийнятті науковою спільнотою певної картини світу, у
якості “наукової”. У такому разі всі інші уяви про світ відносяться до
категорії “ненаукових”. Покоління вчених починають сприймати засвоєну
картину світу як найбільш об’єктивне розуміння реальності. Саме тому
перехід до нової картини світу та нової парадигми є процесом болісним та
тривалим. Іншими словами, парадигма в науці необхідна для того, щоб
вчені могли розуміти один одного та продуктивно обмінюватися своїми
досягненнями та досвідом. Вихід окремого дослідника за рамки існуючої
парадигми призводить до неможливості його розуміння більшістю цього
наукового товариства.

Паралельно Т.Кун пропонує поняття “нормальна наука” – досягнення, які
протягом якогось часу певне наукове співтовариство визнає основою для
розвитку його подальшої практичної діяльності. Прийнята науковою
спільнотою парадигма стимулює науковий прогрес. Нормальна наука за
Т.Куном ґрунтується на припущенні, що наукова спільнота знає, що таке
Всесвіт. Зауважимо важливість цього поняття для нашого дослідження, у
якому воно виступає відправною точкою.

На думку Т.Куна, вчені, в основі наукової діяльності яких – однакові
парадигми, спираються на одні й ті ж самі правила і стандарти наукової
роботи. Зміна парадигм є процесом об’єктивним, одномоментним та
модельним. Цей процес історичний, не помітний кожній конкретній людині.
Т.Кун вбачав такий логічно-зумовлений онтогенез розвитку наукових
моделей (парадигм або “дисциплінарних матриць”): панівний стан
“нормальної науки” закінчується вибухом парадигми під тиском аномалій,
колізій, інновацій. Наукові революції – це ті епізоди в науці, коли
стара парадигма повністю чи частково замінюється новою, несумісною з
нею. Після цього починається кризовий період (утворення нових парадигм)
розвитку науки, який завершується перемогою однієї з них. Потім знову
триває стан “нормальної науки”, і, потім, весь процес починається
спочатку.

Парадигма для вченого зайнятого нормальною наукою – це те що зрозуміле
саме по собі, і йому зовсім не цікаво перевіряти її надійність
(валідність).

Нова парадигма передбачає нове бачення та визначення галузі дослідження.
“І ті, хто не бажає або не може пристосувати свою роботу до нової
парадигми, повинні перейти до іншої групи, у іншому разі вони приречені
на ізоляцію” [34].

Коли парадигму приймає більша частина наукової спільноти, вона стає
обов’язковою точкою зору. На цьому етапі існує небезпека помилково
вбачати в ній точний опис реальності, а не допоміжну карту, зручне
наближення та модель для організації існуючих даних.

Т.Кун виокремлює три групи фактів нормальної (заснованої на парадигмі)
науки: 1) клас фактів особливо показових для відкриття суті речей
(незаперечні, основоположні факти); 2) факти, які хоч і не вельми цікаві
самі по собі, проте можуть безпосередньо співставлятися з передбаченнями
парадигмальної теорії; 3) клас експериментів і спостережень. Цей клас є
найважливішим з усіх інших, і опис його вимагає аналітичного підходу.

Важливим компонентом “дисциплінарної матриці” (парадигми) Т.Кун вважає
цінності – погляд, що наука повинна бути корисною для суспільства.

ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1999. – 299с.

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче. – 2002. – № 3.

Автономова Н.С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть:
очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Адлер А. О нервическом характере. “Ун-я кн.”, СПб-М.: АСТ, 1997.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/ Аналитическая философия. Избранные
тексты. – М., 1993. – С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации. – М.: Прогресс, 1985. – 327с.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003. – 391с.

Асташова Н. А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей. – М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000. – 272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Юрид. лит., 1997. – 400 с.

Афанасьев В. Г., Урсул А. Д. Эффективность социального управления:
системно – деятельностный подход // Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985. – 284 с. – С. 7.

Бахтин М.К. Философия поступка//Философия и социология науки и техники.
– М., 1985. – С.117.

Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С. 62.

Бех І.Д. Почуття цінності іншої людини як моральний пріоритет
особистості // Початкова школа. – 2001. – №12

С.34.

Большой энциклопедический словарь. – М., 1998. – 1252 с.

Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – с.380

Вебер М. Исследование по методологии науки. Ч.1. – М.: ИНИОН, 1980. –
202с. – С.48.

Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр.-М.:Прогресс,1973. –
512 с.

Вилкинсон Р. Wilkinson R. Unhealthy Societies, London, Routledge. 1996.
P. 211-215.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М.: Изд-во
МГУ, 1990, с.46-82.

Виндельбанд В. История новой философии в связи с общей культурой и
отдельными науками. Спб., 1905, С.379

Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі
духовного відродження України. Матеріали ІІІ Міжнародної наук. – практ.
конференції. – Острог, 1998. – 444с.

Вишневський О.І. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. – Дрогобич,
Відродження, 2001. – С.83

Власть: очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Войтович Р. Філосовсько – методологічні засади системи державного
управління// Вісник УАДУ. – 1999. – № 3. – С. 294 -306.

Волков И.П. О личном авторитете руководителя // Социальная психология
личности. – Л.: Знание, 1974. – С. 77-87.

тійно є питаннями, для вирішення яких необхідно ризикувати.

Похожие записи