Естетика українського побуту

Мета. Познайомити учнів з естетикою побуту українців; сприяти розвитку у
підростаючого покоління здібностей сприймати прекрасні скарби, створені
художнім генієм українського народу, прилучати юнацтво до світу краси;
виховувати відчуття прекрасного, формувати вміння аналізувати явища
культури, правильний естетичний смак.

Обладнання. Святково прибраний клас у стилі української світлиці з
витворами народного мистецтва, зібраними гуртківцями у односельчан:
вишиті рушники, серветки, сорочки, фартушки, хустки та інший одяг,
керамічні вироби, килими та доріжки ручної роботи, прядка, вироби з
дерева, глини, соломки, кукурудзяних обгорток, кахлі, фотографії виробів
із лози і таке інше, магнітофонний запис фонограм, баян.

Учитель. З давніх-давен нам відомо, що дерево життя — це гілочка з трьох
листочків. Перший листочок — це символ минулого, другий — сучасного, а
третій — майбутнього.

Щоб вірно орієнтуватися в житті, щоб бути освіченими людьми пропоную
сьогодні подорож до минулого для того, щоб краще зрозуміти сучасне і,
можливо, передбачити майбутнє.

А поговоримо ми з вами про естетику побуту українців. Перш за все,
давайте з’ясуємо, що означає слово естетика?

(Відповіді учнів).

Учитель. Так, естетика — це наука про красу, а побут — це те, що оточує
нас у повсякденному житті.

(Далі розповідь учителя супроводжується тихою баянною музикою на мотив
пісні «Мамина вишня» у виконанні учениці).

Учитель. Все дедалі більше віддаляється від нас біленька хатина у
вишневому садочку. Знайте, що ось у такій хатинці корінь роду нашого
українського, щось одвічне, як життя і святе, як мамина пісня, як
пам’ять народна.

Це її, білу з теплою солом’яною стріхою, архітектурну праматір притулку
людського, незамкнену, вічно відкриту для всіх без стуку в двері, ясну і
просту, ніби створили й не робочі люди, а сама природа, описують поети і
прозаїки, етнографи і вчені.

1-й учень.

Наша хата під горою, у долині

У вишневому садочку та в калині.

Попід лісом млин подався у ставочок,

Через воду перекинувся місточок.

(Яків Щоголєв)

1-а учениця. А у І.С. Нечуя-Левицького читаємо: «Широкою долиною між
двома рядками розложистих верб тече по Васильківщині невеличка річка
Роставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там
ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно
блищить проти сонця висока біла церква з трьома банями, а коло неї
невеличка дзвіниця неначе заплуталася в зеленому гіллі старих груш.
Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі
високих клунь». («Микола Джеря» ).

Учитель. Біла хата, біла сорочка, біла скатертина… Це обов’язкова
національна прикмета українців. Що уособлює в собі біла барва?

2-а учениця. В народі казали, що біла барва — це символ чистоти,
морального здоров’я, душевної краси. Коли говорили: «біла рука», «біла
світлиця», то це означало що вона гарна і чиста.

Учитель. Хата, як і людина, може бути пихата й засмучена, весела й
сумна, вона вміє плакати і радіти. Все залежить від того, яка родина в
ній мешкає. Та й сьогодні, дивлячись на оселю, на зовнішній вигляд
сільської хати, навіть не знаючи господарів, ми можемо сказати, що тут
проживає родина дбайливих із гарним естетичним смаком, а на іншому
подвір’ї, на жаль, — зовсім навпаки.

Перед вами фото і малюнок української хати. Розгляньте уважно їх і
порівняйте з таким науковим описом. «Характерною рисою типової
української хати є її небагатий, але привабливий зовнішній вигляд, чисто
побілені стіни з розписами, солом’яна, гарно підрізана покрівля, вікна з
різними ставнями та іншими прикрасами, що гармонують із навколишнім
пейзажем.

То ж загляньмо в це затишне домашнє помешкання, переступімо поріг старої
української хати, адже саме в ній залишився дух народних традицій, що
здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до
краси Душу.

Внутрішнє планування хати обов’язково включало в себе піч. Це був центр
життя, його душа. Вважалося — де тепло, там і добро, там злагода в сім’ї
та забезпеченість родини.

Жінки постійно підмазували і білили піч, бо на цій чистоті тримався
авторитет господині. Дівчаткам не дозволялося мазати піч, але не дай
Боже, піч буде неохайною під час сватання, напевне, тоді старости не
будуть чекати ні рушників, ані гарбуза, а втечуть якнайшвидше.

Подивіться на ці зразки розпису печі, це дуже гарні візерунки різними
фарбами або витинанки, іноді піч вкривали кахлями — тонкими полив’яними
цеглинками, на яких зображувалися малюнки з сонцем, рослинами, квітами.

(Демонстрація вчителем зразків кахлів).

Ми повинні з вами відзначити, що в українців всі речі мали не тільки
практичне значення, вони повинні були прикрашати кімнати. Господарі та
господині завжди оздоблювали свою оселю малюнками, різьбою, розписами,
вишивками, мереживом… Це було свідченням працелюбності й достатку
членів родини. І підтвердженням цьому був хліб.

Ось він у мене в руках на вишитому рушникові, дуже гарний зовні,
високий, добре випечений із символічними голубами, калиною і вербою,
волошками і пшеничним колосом — символами української землі, запашний,
він увібрав у себе працю багатьох людей: трактористів, комбайнерів,
агрономів, водіїв, пекарів, продавців. У такому ось вигляді він є даром
Божим і, як кажуть у народі, всьому головою.

3-я учениця. А випікали хліб раз на тиждень і турбота про нього повністю
лежала на господині. Це було священне дійство. В день, коли для
випікання хліба розпалювали піч господиня була зосередженою, трішки
суворою, майже не жартувала, не сердилась. Адже смак і зовнішній вигляд
буханців — це жіноча честь і авторитет. Селяни були впевнені, що тямущій
господині під силу було з ячного борошна спекти білий хліб.

Учитель. Особливо гарним був коровай — весільний хліб, оздоблений
«птахами» і «квітами».

А ласувати хлібними оздобами дуже любили діти. Хліб завжди подавали на
рушникові.

Рушник в українців був оберегом оселі. Послуговувався не тільки як
оздоба, а й мав практичне значення: був скатертиною і вузликом, де
зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим,
весільним, ритуальним.

2-й учень. Я дуже люблю рядки з балади «Про вишитий рушник».

Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала,

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знову чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м’ята,

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник —

Так тепло, тепло стало.

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

Вишивала мати, вишивала,

До листка листочок прикладала,

А між ними цвіт голубуватий.

Простилавсь барвіночок хрещатий,

Виростав барвінок зелененький

І дивились з нього очі неньки

Усміхався цвіт їх рушникові

Світом материнської любові.

Учитель. Хата без рушника — що сім’я без дітей, говорили в народі. І в
кожній оселі їх було багато. Любі діти, пригадайте, які звичаї,
пов’язані з рушниками, збереглися до нашого часу?

(Учні висловлюють свої думки, використовуючи матеріали місцевості, де
проживають).

3-й учень. При взятті шлюбу молоді стають на рушник щастя, вперше, коли
немовлятко купають, його загортають у вишитий рушник, він — символ
святковості на урочистостях, прийомах, концертах, ним піднімають перший
сволок, коли будують хату, ним опускають небіжчика у похоронну яму.
Рушником накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до
церкви, хлібну діжу…

Учитель. «Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати — буде чим гостей
шанувати», — наказувала мати доньці. Які тільки прийоми вишивки,
орнаменти і візерунки не зустрінеш на українському рушникові. А
розповість нам про це наша майстриня, жінка, закохана у вишивку. Свій
талант, своє вміння вона передала донькам.

Про це і говориться у «Пісні про рушник» на слова Андрія Малишка.

(Учні виконують пісню під фонограму мелодії).

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села.

І в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка

І зелені луги, й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива, материнська, ласкава усмішка

І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, постелю наче долю,

В тихім шелесті трав, щебетанні дібров

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

(Двічі)

Майстриня. Українці люблять все гарне. І основним призначенням вишивки є
оздоблення, прикрашання оселі та одягу. (Майстриня по черзі показує свої
роботи і розповідає). Споконвіку українські жінки та чоловіки свято
шанували вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину і
від негоди, і від ворожих сил. Я розповім вам легенду про сорочку.

Давно це було, тисячу років тому. У нашому краї народила мати синочка і
почала вишивати йому сорочку-оберіг, щоб до шістнадцяти років зробити
синові подарунок. Сорочка повинна була оберігати сина від гострого меча,
ворожої стріли. Бо вороги мешкали зовсім поруч, по той бік річки Берди,
і часто робили набіги на наші села.

TH

]І вибрала мати дуже міцні конопляні волокна, пряла місячними ночами,
тому і нитки були срібними і блискучими. Вишивала поволі, посилаючи за
кожним стібком думки-благання до Бога: хай син мій буде розумним, хай
син мій буде сильним і непереможним, хай серце його повниться любов’ю до
людей, хай принесе він волю і славу землі рідній. Не одну сльозу втерла
мати… Прийшло повноліття. Син став дорослим. Мати раділа його веселій
вдачі, працелюбності, силі.

Та прийшли вороги, засумувало село. Збирала мати свого сина на війну.
Лук, стріли і коня син вибрав сам, а мати сорочку скропила водою із
цілющого джерела і подарувала синові. Одягнув хлопець її і відчув себе
богатирем…

Зійшлися війська, дві грізні сили чекали сходу сонця, щоб розпочати бій.
Як тільки зійшло сонечко, побачили татари хлопця незвичайного — воїна в
срібній сорочці, вишитій яскравими нитками і оздобленій дорогоцінним
камінням, у ворогів засліпило очі й випали з рук луки зі стрілами.

Так з’явилася сорочка воїна. Іноді її називають кольчугою.

Учитель. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу — захищає від
ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки. Чи не тому вона й
досі бажана у нашому вбранні.

Що ж закарбували мудрі жінки-українки у своїх візерунках, якими щедро
оздоблювали одяг. Ще раз погляньте на цю красу, на ці сорочки і
вслухайтеся своїм юним серденьком у рядки вірша «Два кольори» Дмитра
Павличка.

1-й учень.

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Мене водило безвісти життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття

Мої сумні і радісні дороги.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому

Лиш. згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, ова кольори

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Учитель. Ці сорочки ніби говорять до нас сукупністю візерунків, грою
кольорів, майстерністю вишивальниць. Оздоблені вишивкою комірці, полики,
нагрудки (пазушки), рукава — це чарівні символи, що ятрять душу, це дух
предків із сивої давнини.

Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складні й прості візерунки — все це
прагнення людини власкавити добро, обійти лихо. Тут поруч — геометричний
і рослинний орнамент, зображення тварин і птахів, надписи і символи.

Погляньте на наші доробки. Чи не складається у вас враження, що
найбільше старалися вишивальниці, зображуючи квіти? Адже червона і біла
барва калини — символ цнотливості, моральної чистоти дівчини, барвінок —
немеркнучого життя, а коловидні форми — символ кохання.

Шановні діти! Спробуйте пригадати, які вислови побутують на нашій
українській землі, пов’язані з сорочкою.

(Учні по черзі відповідають).

— Як неділя, то й сорочка біла.

— У кого мати рідненька, у того й сорочка біленька, і голівонька
гладенька.

— Нема нічого милішого від сорочки, у якій мама народила.

— Починати шити сорочку треба у чоловічий день, краще в четвер, бо як
почнеш у середу, вона негарна буде.

— Не можна залишати вузол на вишиванці, то сорочка довго носитиметься і
чоловік сердечно любитиме.

Учитель. Історичні джерела свідчать про цікаві враження, що залишив у
своїй книжці французький учений барон Де Бе, який побував в Україні у
кінці XIX ст., більше ніж 100 років тому.

Із захопленням і подивом відзначав він, що українці дуже люблять квіти,
тому оточують вони людину повсюди — в житті, поезії, а надто у
вишиванні. Особливо відзначав барон витончений смак у жінок, гармонію і
багатство кольорів у витворах народного мистецтва.

Любі діти! Тож давайте постараємося, щоб наш оберіг, наша свята вишивка,
вбирала очі й брала за душу. А ви, дівчатонька, коли будете вишивати
хоча б малесеньку квіточку на вашій хусточці, відчуйте себе чарівницею,
чаклункою і візьміть собі в допомогу червоний колір — від сонця, чорний
— від землі, зелений — від трав і листя, жовтий — від місяця і зір,
синій — від неосяжного неба.

Дорогі друзі! Я прошу розказати про ваших сімейних, родинних
рукодільниць, майстринь.

(Учні розповідають коротко про своїх мам, бабусь та тіточок, які
займаються рукоділлям і демонструють їхні вироби).

Учитель. До цього часу ми говорили переважно про те, як жінка прикрашала
свою оселю, але існують ремесла, що вважаються суто чоловічими.

Поширене твердження серед науковців, що всі предмети, виготовлені вручну
з деревини, глини, каміння та інших матеріалів, мають певні художні
якості.

Найпоширенішим ремеслом на Україні було де-ревообробництво.

Вироби з дерева були практичними, зручними і гарними. Подивіться на
прядку, за якою жінки виготовляли нитки з вовни чи льону. Ця річ
зроблена вправною чоловічою рукою. Нічого зайвого і в той же час гарно,
компактно. Як майстерно виготовлене колесо, ніби сонечко, розпустило
свої промінчики. Як нижня, так і верхня частини прядки оздоблені
різьбою. Мабуть, можна було б зробити все простіше — прямі кути, рівні
лінії, та майстер побажав, щоб його дітище було зовнішньо гарне, вражало
і зачаровувало. Чоловік, поважаючи працю жінки, хотів подарувати красу,
зручність, частинку своєї душі.

А ось який гарний столовий набір: дощечки, товкачик, велика ложка,
лопатка та інші предмети, необхідні для приготування смачної їжі,
оздоблені дуже гарно, а про майстра, навіть не знаючи його, можемо
сказати: він має естетичний смак, внутрішньо чисті й світлі помисли;
тільки така людина могла створити таку красу.

А що вам відомо про гончарство?

2-й учень. Для своєї оселі чоловіки виготовляли з опаленої цегли
різноманітні вироби. Це досить стародавнє ремесло. Адже глина — дуже
пластичний матеріал під час формування і досить твердий після випалу.

Вчитель. Природні барви глини дозволяють виготовляти речі різних
кольорів: білого, кремового, помаранчевого, червоного, коричневого,
темно-сірого.

Перед вами — зразки чарівних глечиків і тарілок. Хочете дізнатися, як і
коли виникло це ремесло?

Спочатку первісні гончарі формували виріб вручну, обмазуючи кошики,
камінні чи дерев’яні форми глиною. А в IV ст. до н.е. було винайдено
гончарний круг. Посуд, виготовлений на ньому досить легкий і
тонкостінний із симетричними обрисами, чіткими орнаментальними смугами
та лініями. Особливого розвитку гончарство набуло у XVII—XVIII ст.
Вироби почали розписувати емалями (керамічною склоподібною фарбою),
звідси і багатство кольорів. Чільне місце посіли на цих виробах рослинні
й тваринні орнаменти, фігурні та геометричні зображення. Вироби
скульптурного характеру в нашому сучасному житті прикрашають оселі як
сільських хат, так і міських помешкань. Розгляньте сучасні зразки
«Півник», «Дівчина з ромашкою», «Гармоністи», «Химери»…

Вміли і вміють наші чоловіки-українці виплітати з лози, соломи, рогози,
обгорток з початків кукурудзи. Брилі і кошики, жіночі торбинки і дитячі
колиски, навіть меблі зробити під силу справжнім майстрам.

Посуд із глини, вироби з лози та соломки є досить зручними, естетичними,
модними і в наш час. Вони — свідчення того, що змайстрували і надихнули
красою ці вироби люди з природним чи набутим гарним естетичним смаком.

Із часом змінюється побут українців, звичаї, прикраси. Та дуже добре, що
давні традиції в оздобленні сучасних осель не забуваються і зараз.

А ось килимарством на Україні займалися і чоловіки, і жінки. Килим —
символ багатства, статку, працелюбності, найбільш цінна річ у приданому
дівчини.

Погляньте на цю роботу, скільки праці й терпіння, часу й таланту
вкладено в неї! Зачаровують кольори, форми.

Не один день і ніч потрібно було, щоб виткати таку красу — килим, який
прикрасить житло, зробить його теплішим, затишнішим, принесе спогади
літа у зимову хату. Такими виробами пишалися, їх передавали з покоління
в покоління.

Більш доступними і дешевими були доріжки; виготовлені зі старого одягу,
порізаного на стрічки, вони були теплими і зручними.

Здавна приваблювали до себе охайні дітки в гарно оздобленому вишивкою чи
аплікацією одязі. І сьогодні наші дівчатка одягли українські сорочки та
спіднички, гаптовані дбайливими руками майстринь.

Помилуйтеся на них. А дівчатка тим часом виконають для всіх присутніх
танок «А я, україночка».

(Учениця читає вірш).

Учитель. Що може бути кращим підсумком нашого уроку, ніж ці поетичні
рядки?

Ми з вами переступили поріг у XXI століття. Зроблено перші кроки у
третьому тисячолітті, тож давайте не будемо йти по ньому людьми, котрі
не пам’ятають ні своєї історії, ні звичаїв, ні культури. Адже я
впевнена, що і в XXI столітті будуть цінуватися вправні майстри і
майстрині, добрі господарі, роботящі руки.

Пам’ятайте, що завжди цінуватимуть людину, яка творить красу і передає
цю красу нащадкам. Цінуйте гарне, творіть красу самі та примножуйте
славу України!

Похожие записи