Екологічне виховання на уроках географії

Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно
новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано
передовсім із державним регулюванням процесів природокористування. Нове
в цій проблемі є еквівалентність (еквівалентність — рівноцінне,
рівносильне, рівнозначне) обміну між державою, природою та людиною, яка
базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема
на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох
століть і нині набула критичного значення. Тому існує об’єктивна
необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою
досягнення збалансованого стану. Держава також повинна закласти основи
глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами
підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного
співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також
всієї цивілізації. Україна повинна намагатися відповідним чином
реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові
ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства,
підписувати угоди…

ЗМІСТ

І. Вступ

II. Основна частина

1. Стан та оцінка загроз в екологічній сфері України:

— атмосфери;

— земельного фонду;

— водних об’єктів;

— мінерально-сировинної бази;

— лісових ресурсів;

— природно-заповідного фонду.

2. Основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля
та використання природних ресурсів:

— конституція України щодо забезпечення екологічної безпеки;

— Державна політика у сфері екології;

— система екологічного законодавства України;

— екологічний моніторинг довкілля.

III. Заключна частина

1. Основні етапи реалізації екологічної політики в Україні

2. Висновки

Список літератури

Вступ

Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою
проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано
передовсім із державним регулюванням процесів природокористування. Нове
в даній проблемі є еквівалентність (еквівалентність — рівноцінне,
рівносильне, рівнозначне) обміну між державою, природою та людиною, яка
базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема
на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох
століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’єктивна
необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою
досягнення збалансованого стану, держава також повинна закласти основи
глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами
підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного
співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також
всієї цивілізації. Україна повинна намагатися відповідним чином
реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові
ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства,
підписувати угоди. Наприклад такі як підписала в Ріо-де-Жанейро 1992
року «Порядок денний на XXI століття» і Конвенцію про охорону
біологічного різноманіття. Сьогодні, на межі третього тисячоліття,
Україна намагається стати державою, надійним партнером щодо вирішення
глобальних і регіональних проблем у європейському і світовому
співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене
населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють всі необхідні
передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції. Як свідчить
досвід, проводити ефективну політику невиснажливого розвитку в державі
досить важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою
виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає
успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч
проблем: економічних, соціальних, екологічних. Попри різні проблеми, все
ж таки реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні
розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. З 1991 року
економічні і екологічні реформи в нашій країні спрямовані на досягнення
спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалом, а згодом —
на перехід до гармонійного їх співіснування в інтересах людей. В основу
формування нової політики було покладено базовий принцип, згідно з яким
екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою
національної і глобальної безпеки. Виходячи з цього в Україні розроблені
«Основні напрями державної екологічної політики». Цей документ визначає
не лише мету та пріоритетні завдання охорони довкілля, але й механізми
їх реалізації, напрями гармонізації та інтеграції (інтеграція —
об’єднування чого-небудь у єдине ціле) екологічної політики України в
рамках процесу «Довкілля для Європи» та світовому екологічному процесі.
Саме на підставі цього документу, що поєднує стратегічні цілі з
конкретними завданнями, розробляються програми Уряду в галузі охорони
довкілля та екологічної безпеки. Після утворення цільового Міністерства
охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки в Україні
сформовано цілісну систему регулювання і управління природокористуванням
та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за висновками
міжнародних експертів, відповідає сучасним вимогам. У надзвичайно стислі
терміни розроблено і оформлено правові засади для вирішення екологічних
проблем, впроваджено економічний механізм природокористування, у
відповідності з міжнародними вимогами створюється національна система
стандартів щодо забезпечення екологічної безпеки та природокористування.
Охорона природи стала одним з основних пріоритетів молодої держави,
оскільки збереження біологічного та ландшафтного (ландшафт — частина
земної поверхні з певним сполученням рельєфу, клімату, ґрунтів,
рослинного і тваринного світу) різноманіття є основою, яка забезпечує
можливість будь-якого природокористування та розвитку суспільства.

1. Стан та оцінка загроз в екологічній сфері

Сучасний екологічний стан України, нинішню екологічну ситуацію в Україні
можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого
періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення
природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації
народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні
сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей
промисловості. Економіці України притаманна висока питома вага
ресурсо-містких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування
яких здійснювалося найбільш «дешевим» способом — без будівництва
відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно
діючих правових, адміністративних та економічних механізмів
природокористування та без урахування вимог охорони довкілля.

Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості
суспільства, призвели до значної деградації (деградація — поступове
погіршення, втрата якихось якостей, властивостей; занепад, виродження)
довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод,
повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у
тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали
десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров’я людей,
зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує
вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України.

Винятковою особливістю екологічного стану України є те, що екологічно
гострі локальні ситуації поглиблюються великими регіональними кризами.
Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біологічними,
економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію,
яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи. Серед
промислових об’єктів одним з основних забруднювачів атмосферного повітря
є підприємства теплоенергетики (близько 30 % усіх шкідливих викидів в
атмосферу від стаціонарних джерел).

У галузі екології в тепловій енергетиці домінують дві найважливіші
проблеми:

Забруднення атмосферного повітря і забруднення земель через накопичення
значної кількості відходів (золи, шлаків, пилу).

Ядерна енергія в Україні використовується в усіх галузях народного
господарства — промисловості, медицині, сільському господарстві,
наукових дослідженнях, а також у побуті.

У 1996 році 43,9 % всієї електроенергії було вироблено на атомних
станціях. На п’яти АЕС працювало 15 атомних блоків загальною потужністю
13,618 тис. МВт., на яких було вироблено 79,6 млрд. Квт-год
електроенергії. За кількістю реакторів та їх потужністю Україна посідає
восьме місце у світі та п’яте — в Європі.

Чотири енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 перебувають в стані
будівництва на майданчиках Рівненської та Хмельницької АЕС з різними
ступенями будівельної готовності. Чорнобильську АЕС остаточно зупинено у
грудні 2001 року. В Києві та Севастополі розташовані дослідницькі
реактори, які до 2000 року не працювали, але продовження їх експлуатації
планується у наступні роки.

Головними місцями накопичення радіоактивних відходів є атомні станції,
на яких здійснюється їх первинна переробка та тимчасове зберігання. На
АЕС не існує повного циклу первинної переробки відходів відповідно до
вимог норм, правил та стандартів з ядерної та радіаційної безпеки, що
призводить до нераціонального використання сховищ та збільшує ризик
радіаційних аварій. У 30 кілометровій зоні Чорнобильської АЕС
зберігається в тимчасових, не пристосованих для зберігання сховищах
велика кількість радіоактивних відходів, серед яких є відходи ядерної
енергетики. Головним джерелом небезпеки у 30-кілометровій зоні
Чорнобильської АЕС залишається об’єкт «Укриття», в якому зосереджені
небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність
яких близько 20 мли. Кюрі.

У шести областях України розташовані регіональні підприємства УкрДО
«Радон» з переробки та зберігання радіоактивних відходів, які приймають
на зберігання радіоактивні відходи від усіх галузей народного
господарства. Ці підприємства також не мають установок для первинної
переробки відходів.

Підприємства з видобування та переробки уранових руд знаходяться у
Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях.
Характерним для переробки урану є те, що майже всі її відходи — відвали
шахтних порід, скиди та викиди (рідкі, газоподібні) є джерелами
радіаційного забруднення навколишнього природного середовища. В них
містяться природний уран, торій-232, продукти розпаду уранового та
торієвого рядів, у тому числі і радіоактивний газ радон. Для природного
середовища та людей головну небезпеку становлять великі за своїми
обсягами сховища та зосереджені в них радіоактивні матеріали.

Україна належить до країн з дуже розвинутим використанням джерел
іонізуючого випромінювання (далі — ДІВ) у багатьох сферах господарства і
наукової діяльності. На даний час існує близько 8 тисяч підприємств та
організацій (тільки по місту Києву їх близько 400), які використовують
понад 100 тисяч ДІВ.

Через це в Україні склалася дуже складна радіоекологічна ситуація, яка
викликає необхідність створення системи заходів радіаційного захисту
населення та навколишнього природного середовища.

У систему таких заходів мають входити: основи ядерного законодавства,
державне регулювання ядерної та радіаційної безпеки, державні програми
мінімізації (мінімізація — доведення чого-небудь до найменшого розміру)
наслідків Чорнобильської катастрофи, норми поводження з радіоактивними
відходами та підвищення безпеки атомних станцій, система соціального
захисту населення.

Сільське господарство України — найбільш природо-містка галузь, що має
могутній природно-ресурсний потенціал, який включає 41,84 млн. гектарів
сільськогосподарських угідь (69,3 % території України), в тому числі
33,19 млн. гектарів ріллі (55 %), 7,63 млн, гектарів природних кормових
угідь — сіножатей і пасовищ (12,6 %). У сільськогосподарському
виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд. куб. метрів води,
або 36,4 % її загального споживання. В розрахунку на одного мешканця
припадає 0,82 гектара сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65
гектара ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять
відповідно 0,44 і 0,25 гектара. Розораність сільськогосподарських угідь
досягла 72 %, а в ряді регіонів перевищує 88 %. До обробітку залучені
малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та схилові
землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7 % території, то її
сільськогосподарські угіддя — 18,9 %, а рілля — 26,9 %. Ефективність
використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому по Європі.

Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є
безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність реального
власника, помилкова стратегія максимального залучення земель до
обробітку, недосконалі техніка і технологія обробітку землі та
виробництва сільськогосподарської продукції, не виважена цінова
політика, недотримання науково обґрунтованих систем ведення землеробства
і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої
кількості органічних добрив, низький науково-технічний рівень
проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем,
недосконала система використання і внесення мінеральних добрив та
невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних
та інших заходів.

Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В окремих районах,
де проведено осушення земель, відбувається неконтрольоване зниження
рівня фунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах
зрошення — підтоплення і засолення фунтів, деградація чорноземів, що
призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та на
півдні України. Нині 14,8 % загальної площі поливних земель піддаються
еродуванню (еродувати — викликати, створювати ерозію), 1,5 % — пере
зволоженню, понад 4 % є солонцюваті та засолені (засолені — збільшений
вміст мінеральних солей у ґрунті). Збільшення мінералізації фунтових вод
загрожує вторинним засоленням земель.

Майже на всіх землях спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу
(гумус — земля, ґрунт — переважно темнозабарвлена органічна речовина
ґрунту, що утворився в результаті біохімічних перетворень і
життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів, які розкладають рештки рослин
і тварин) в фунтах. Тільки за 20 років (з 1961 року по 1981 рік)
середній вміст гумусу в фунтах України знизився з 3,5 до 3,2 %. Розвиток
різних форм власності та господарювання на землі без суворого і
надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням
небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призводять до
споживацького ставлення до землі. Використання у великій кількості
мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з
промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити
екологічну ситуацію в Україні, знизити відтворювальну здатність біосфери
та екологічну стійкість агроландшафтів.

Значним забруднювачем довкілля є транспортна галузь, зокрема рухомі її
засоби (автомобілі, тепловози, морські та річкові судна), що
використовують як пальне різні види нафтопродуктів, а також стаціонарні
об’єкти матеріально-технічного забезпечення (склади пально-мастильних
матеріалів, заправні станції, станції технічного обслуговування,
майстерні тощо).

Значної шкоди довкіллю завдають відпрацьовані гази автомобілів,
паливно-мастильні матеріали, зливні води після миття автомобілів та їх
агрегатів, пари різних шкідливих речовин, кислот, матеріалів, які
використовуються в технологічних процесах ремонту автомобілів.

Через великі обсяги використання пального автотранспорт забруднює
навколишнє природне середовище токсичними компонентами: на рівні 25 % —
солями свинцю, на рівні 50 % — оксидом вуглецю. У 24 великих містах
України, зокрема в Києві, Харкові, Севастополі, Одесі, шкідливі викиди в
повітря внаслідок роботи автотранспорту перевищують 50 % загальної їх
кількості.

Залізничний транспорт України використовує приблизно 170 млн. куб.
метрів води на рік. Близько 50 % води використовується на
господарсько-питні потреби, безповоротні втрати води становлять понад 40
%. Щороку в каналізаційні мережі, природні водойми залізниця скидає
понад 20 тис. тонн забруднюючих речовин, з яких майже 50 % — без
очищення. Основні забруднюючі речовини — це відпрацьовані гази
тепловозів, нафтопродукти, фенол, аерозолі, сміття.

Більш як половина всього обсягу викидів забруднюючих речовин у повітря
річковим транспортом припадає на відпрацьовані вихлопні гази двигунів
судноплавних засобів та автотранспорту — близько 500 тонн на рік на
кожний великий річковий порт або транспортний вузол.

Морський транспорт забруднює море відходами харчування, сміттям, нафтою
та нафтопродуктами, що значно погіршує екологічний стан моря, особливо в
припортових зонах.

В Україні інтенсивно відбуваються процеси урбанізації (урбанізація —
властивий періодові індустріалізації процес концентрації виробництва і
населення в містах. Зовнішнім виявом процесу урбанізації є збільшення
кількості міст, абсолютне та відносне зростання чисельності міського
населення), їх негативними наслідками є:

1) концентрація і навантаження промислових об’єктів на обмеженій
території, що призводить до високого рівня забруднення довкілля;

2) несприятлива територіально-планувальна структура міст, зумовлена
підпорядкованістю інтересам нарощування промислового потенціалу,
внаслідок чого промислові підприємства часто оточені житловими масивами,
а весь транзитний транспорт проходить через міста, що значно збільшує їх
загазованість;

3) другорядність проблем містобудування порівняно з пріоритетами
промислового розвитку, що призвело до занедбаності таких важливих сфер
життєдіяльності міст, як водопровід і каналізаційна мережа, технічний
стан яких безпосередньо впливає на екологічний стан міст і якість питної
води;

4) руйнування природного середовища великих міст. Висока забрудненість
довкілля промисловими викидами і відходами, в тому числі й побутовими,
незадовільний стан життєво-забезпечувальних систем, швидке зростання
населення міст на основі екстенсивного промислового розвитку і потреба
розширення — їх територій призвели до скорочення зелених зон,
забруднення і непридатності водойм тощо.

На сьогодні всі міста, 821 селище, а також 5760 сільських населених
пунктів (всього понад 70 % населення України) забезпечено
централізованим водопостачанням.

Система водопровідно-каналізаційного господарства нині перебуває в
кризовому екологічному стані з таких причин:

— водопровідні мережі не мають внутрішнього антикорозійного покриття;

— понад 17 % води для споживання за окремими фізико-хімічними
показниками не відповідають вимогам діючого стандарту;

— суттєве скорочення інвестицій у комунальне господарство зумовило
значне зростання аварійності водопровідних об’єктів (тільки у міських
мережах в аварійному стані перебуває 16,6 тис. кілометрів водопроводів і
6,4 тис. кілометрів каналізаційних мереж);

— витоки та невраховані витрати води становлять понад 15%, відсутня
належна система обліку води в житловому фонді (середньодобове споживання
води на 1 жителя міста в Україні становить 325 літрів, тоді як у великих
містах Європи цей показник дорівнює 100 — 200 літрам);

— не мають централізованих систем каналізації 27 міст і 392 селища
міського типу, а в 187 міських населених пунктах очисні каналізаційні
споруди працюють неефективно (у водойми щодоби скидається понад 10,6
тис. куб. метрів неочищених і недостатньо очищених стічних вод);

— неефективність комплексних програм екологізації технологій у
промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та на
транспорті, неефективність комунальних очисних споруд, які витримують
основне навантаження з очищення промислових і міських стоків, призвело
до накопичення великої кількості осадів і мулу (щороку близько 40 млн.
тонн), що становить реальну загрозу вторинного забруднення довкілля;

— промислові підприємства за браком ефективних технологій очищення
виробничих стічних вод та утилізації їх осадів скидають у водойми через
систему централізованої каналізації висококонцентровані стічні води,
шкідливі речовини яких руйнують каналізаційні мережі, порушують
технологічні регламенти очищення міських стічних вод і не видаляються в
процесі біологічного очищення, що робить неможливим використання
очищених міських стічних вод та їх осадів у сільському господарстві.

Основними джерелами забруднення повітря в житлово-комунальному
господарстві України є підприємства з виробництва дорожніх будівельних
матеріалів, котельні теплового господарства, промислові підприємства
комунального машинобудування та автомобільний транспорт. Вони викидають
в атмосферу значну кількість золи, оксидів вуглецю, сірки, азоту, а
також скидають у каналізацію хімічні сполуки, що утворилися внаслідок
реагентної обробки води, яка використовується в системах
теплопостачання.

У містах і селищах міського типу щороку нагромаджується близько 40 млн,
куб. метрів сміття, яке знешкоджується на 771 міському звалищі, з яких
майже 80 % експлуатується без дотримання запобіжних заходів щодо
забруднення підземних вод і повітряного басейну, та 4 сміттєспалювальних
заводах, технологічне обладнання яких не відповідає сучасним екологічним
вимогам.

Традиційна технологія знешкодження міського сміття на звалищах
безперспективна і не може бути прийнятною для населення сільської
місцевості.

Багаторічна енергетично-сировинна спеціалізація, а також низький
технологічний рівень промисловості України поставили її в число країн з
найбільш високими абсолютними обсягами утворення та накопичення
відходів. Обсяг утворення відходів у 2001 році становив 700 — 720 млн.
тонн.

За станом на 1996 рік загальна маса накопичених на території України
відходів у поверхневих сховищах перевищила 25 млрд. тонн, що в
розрахунку на 1 кв. км площі становить близько 40 тис. тонн.

Відходи нагромаджуються у вигляді шламо-сховищ (шлам — осад, що
утворюється при відстоюванні чи фільтруванні рідин, збагачених на
корисні копалини), териконів (терикон — конусоподібний насип з порожніх
порід біля шахти або рудника), відвалів, різних звалищ. Площа земель,
зайнята ними, становить близько 160 тис. гектарів.

Існуючий рівень утилізації відходів вторинних ресурсів не впливає на
поліпшення стану довкілля. Це пов’язано з тим, що до переробки
залучаються в основному великотоннажні гірничопромислові та деякі інші
відходи — малотоксичні чи нейтральні (інертні). Тому екологічний ефект
переробки відходів є незначним. До категорії високотоксичних належать
лише 1-2% всіх промислових відходів, але їх вплив на довкілля дедалі
зростає. Однак до цього часу не збудовано жодного спеціалізованого
заводу з переробки токсичних промислових відходів, немає належним чином
організованої системи збирання, зберігання та видалення токсичних
відходів, відсутні техніка та обладнання для переробки відходів
будівництва і комунального господарства.

Щоденна військова діяльність, як правило, вкрай негативно впливає на
довкілля. Внаслідок багаторічних порушень природоохоронного
законодавства, зокрема щодо утримання та експлуатації авіаційних і
військово-морських оаз, полігонів і танкодромів, учбових центрів, баз і
складів пально-мастильних матеріалів, військово-ремонтних і будівельних
підприємств, парків бойової і автотракторної техніки, військ лісгоспів і
підсобних господарств, об’єктів тепло-, водо-, енергопостачання, зливних
і очисних споруд, місць збору та утилізації відходів, а також внаслідок
недотримання вимог екологічної безпеки під час проведення заходів
бойової та оперативної підготовки військ і сил флоту уже забруднено та
продовжується забруднення основних складових довкілля: ґрунтів,
поверхневих та підземних вод, повітря.

Основні джерела прісної води на території України — стоки річок Дніпра,
Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю з притоками, а також
малих річок північного узбережжя Чорного та Азовського морів. Порушення
норм якості води досягло рівнів, які ведуть до деградації водних
екосистем, зниження продуктивності водойм. Значна частина населення
України використовує для своїх життєвих потреб недоброякісну воду, що
загрожує здоров’ю нації.

З метою забезпечення населення та народного господарства необхідною
кількістю води в Україні збудовано 1087 водосховищ загальним об’ємом
понад 55 млрд. куб. метрів, 7 великих каналів довжиною близько 2000
кілометрів з подачею на них понад 1000 куб. метрів води за секунду, 10
великих водоводів великого діаметру, по яких вода надходить у маловодні
регіони України.

Витрати свіжої води в Україні на одиницю виробленої продукції значно
перевищують такі показники у розвинутих країнах Європи: Франції — в 2,5
рази, ФРН — в 4,3, Великобританії та Швеції — в 4,2 рази.

Забезпечення водою населення України в повному обсязі ускладнюється
через незадовільну якість води водних об’єктів. Якість води більшості з
них за станом хімічного і бактеріального забруднення класифікується як
забруднена і брудна (IV — V клас якості).

Найгостріший екологічний стан спостерігається в басейнах річок Дніпра,
Сіверського Дінця, річках Приазов’я, окремих притоках Дністра, Західного
Бугу, де якість води класифікується як дуже брудна (VI клас). Для
екосистем більшості водних об’єктів України властиві елементи
екологічного та метаболічного регресу

До основних забруднюючих речовин належать нафтопродукти, феноли, азот,
амонійний та нітритний, важкі метали тощо.

Основними причинами забруднення поверхневих вод України є скид
неочищених та не досить очищених комунально-побутових і промислових
стічних вод безпосередньо забруднюючих речовин у процесі поверхневого
стоку води з забудованих територій та сільгоспугідь; ерозія фунтів на
водозабірній площі.

Якісний стан підземних вод внаслідок господарської діяльності також
постійно погіршується. Це пов’язано з існуванням на території України
близько 3 тис. фільтруючих накопичувачів стічних вод, а також з широким
використанням мінеральних добрив та пестицидів (пестициди — загальна
назва отруйних хім. речовин, які використовують для боротьби з
шкідниками і хворобами рослин, бур’янами, шкідниками зерно продуктів,
деревини, виробів з бавовни і ін.). Найбільш незадовільний якісний стан
підземних вод у Донбасі та Кривбасі. Значну небезпеку в експлуатаційних
свердловинах Західної України становить наявність фенолів (до 5-10
гранично допустимих концентрацій > далі ГДК), а також підвищення
мінералізації та зростання вмісту в’язких металів у підземних водах
Криму.

Проблема екологічного стану водних об’єктів є актуальною для всіх водних
басейнів України. Що ж до Дніпра, водні ресурси якого становлять близько
80 % водних ресурсів України і забезпечують водою 2 млн. населення та
2/3 господарського потенціалу країни, то це одне з найважливіших завдань
економічного і соціального розвитку та природоохоронної політики
держави.

Ситуація з забрудненням територій ускладнилася після аварії на
Чорнобильській АЕС. Радіонуклідами забруднено понад 4.6 мли. гектарів
земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн. гектарів ріллі, З
використання вилучено 119 тис. гектарів сільськогосподарських угідь, у
току числі 65 тис. гектарів ріллі.

Мінерально-сировинна база є основою виробництва понад 90 % продукції
важкої промисловості. На частку мінерально-сировинного комплексу
припадає третина виробничих фондів, близько 40 % капітальних вкладень,
майже п’ята частина трудових ресурсів. Приблизна вартість промислових
запасів основних видів корисних копалин дорівнює 14,8 трлн. гривень.

За різноманітністю та багатством мінерально-сировинних ресурсів Україна
випереджає такі розвинуті країни світу як СІЛА, Канада, Англія, Франція,
Китай та інші. В Україні виробляється близько 5 % світового обсягу
мінерально-сировинних ресурсів. Щороку гірничодобувна промисловість
України випускає продукції на 25 — 28 млрд. доларів США (у цінах
світового ринку).

На території України виявлено близько 8 тисяч родовищ, понад 90 видів
корисних копалин, з яких 20 мають важливе економічне значення. Серед них
нафта, газ, залізні, марганцеві, титанові, уранові руди, вугілля, арка,
ртуть, каолін, графіт, вогнетривкі глини, будівельні матеріали, питні,
мінеральні води.

Сьогодні немає чіткого механізму управління і належного державного
нагляду за використанням і охороною надр, що призводить до
безгосподарного ставлення гірничодобувних підприємств до мінеральної
сировини та зростання необґрунтованих її втрат.

Через недосконалі технології видобування та переробки мінеральної
сировини, незадовільне вирішення питань комплексного освоєння родовищ у
надрах залишаються і втрачаються.

Напружена екологічна ситуація у багатьох районах і містах країни
свідчить про те, що незважаючи на посилення останнім часом уваги до цих
питань і значні витрати на їх вирішення, вжиті заходи не досить
ефективні і не зумовлюють зміну тенденції погіршення стану довкілля,
структура промислового виробництва, що склалася в Україні, пов’язана з
розвитком енергетичної, гірничо-металургійної, вугледобувної, хімічної
та машинобудівної промисловості і характеризується інтенсивним
споживанням енергії, сировинних, водних і земельних ресурсів, а також
збільшенням навантаження на довкілля. В Україні в 1996 році було
викинуто в атмосферу близько 0,04 мл. тон. забруднюючих речовин, в тому
числі 4,76 млн. тон — зі стаціонарних джерел, 1,58 млн. тон — з
пересувних. За період 1992 — 1996 рр. загальний обсяг викиду
забруднюючих речовин в атмосферне повітря скоротився зі стаціонарних
джерел на 45 %, з пересувних — на 12%. Останні викидають 85% свинцю, 49%
окису вуглецю та 31 відсоток вуглеводнів.

Тривале безконтрольне використання природних ресурсів багатьох цінних
лікарських рослин, інтенсифікація господарського використання територій
з наявністю лікарських рослин, несприятлива екологічна ситуація в зоні з
високим ресурсним потенціалом після аварії на Чорнобильській АЕС
спричинили кризовий стан ресурсів більшості дикорослих лікарських
рослин.

Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як рівнем та інтенсивністю
антропогенного (антропогенний (вплив) — вплив, зумовлений діяльністю
людини) впливу, так і зростаючим техногенним навантаженням, що порушує
природну стійкість і середовище-формуючі функції лісових екосистем. Лише
за останнє десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5
тис. гектарів лісових насаджень, радіаційного забруднення через аварію
на Чорнобильській АЕС зазнали 3,5 млн. гектарів лісів, що потребує
обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної безпеки
лісів. В середньому щороку виникає 3500 лісових пожеж на площі 4000
гектарів.

Порушення природної стійкості лісів призводить до збільшення вразливості
насаджень. На кінець 2000 року загальна площа осередків шкідників і
хвороб лісу становила 396,1 тис. гектарів.

Екстенсивне природокористування, нехтування екологічним обґрунтуванням у
процесі розвитку агропромислового комплексу, зарегулювання стоку річок,
осушення боліт, стихійний розвиток колективного садівництва та інші
невпорядковані дії призвели до знищення майже 70 % цінних природних
комплексів і ландшафтів України.

Площа природно-заповідного фонду України зростає повільними темпами і
становить на сьогодні лише 2 млн. гектарів, або 3,4 % території країни,
що є недостатнім гарантом для забезпечення збереження і відтворення
генофонду тварин і рослин та різноманіття природних екосистем,
насамперед на лівобережжі лісостепової зони, Придніпров’ї та в степовій
частині Криму, де під охорону взято лише 0,2 — 0,7 % територій.

Існуючі ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки через
недостатнє фінансування, слабку матеріально-технічну та лабораторну оазу
нині не виконують функцій щодо збереження та відновлення рідкісних і
типових видів флори і фауни.

В умовах економічної та екологічної кризи при переході до ринкових
відносин та різних форм власності без ефективних заходів з боку держави
процес деградації генофонду флори і фауни, ценозів, екосистем та
ландшафтів стане незворотним.

На території України нині відомо близько 45 тис. видів тварин, серед
яких — понад 700 видів хребетні, решта — безхребетні. Основними
проблемами у галузі охорони і регулювання використання тваринного світу
є його недостатня вивченість, відсутність достовірних даних щодо запасів
промислових видів та обсягів їх добування, погіршення природних умов
існування диких тварин через зростаючий антропогенний вплив та
послаблення їх охорони від незаконного використання та знищення. Зараз
до Червоної книги України занесено 382 види рідкісних і таких, що
перебувають під загрозою зникнення, тварин.

Ведення мисливського господарства здійснюється переважно екстенсивним
шляхом, що є наслідком скорочення обсягів штучного розведення та випуску
в природу мисливської фауни, проведення біотехнічних заходів,
послаблення охорони мисливських угідь, недостатня увага приділяється
оптимізації статево-вікової структури поголів’я мисливських
парнокопитних тварин; поліпшення їх генофонду.

Важливою складовою біоресурсів є запаси риби та інших водних тварин.
Протягом останніх років на більшості водойм спостерігається тенденція до
зниження загального вилову риби. Основними факторами, що стримують
розвиток рибного господарства і негативно позначаються на процесах
відтворення запасів риби та інших водних живих ресурсів, насамперед
цінних їх видів, е забруднення водних об’єктів, необгрунтоване
водоспоживання, порушення гідрологічного режиму, відсутність ефективних
рибозахисних та рибопропускних пристроїв на гідротехнічних спорудах,
послаблення державного контролю за виловом і реалізацією водних живих
ресурсів.

Унаслідок диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, які допускалися
протягом багатьох років у командно-адміністративній економіці, територія
України зазнала значних техногенних навантажень на природне середовище ,
яке у 4-5 разів перевищує аналогічні навантаження у розвинених державах.
У середньому в країні на 1 чоловіка припадає основних виробничих фондів
на суму 43,1 грн., а на 1 км2 території — 3721 грн. (у цінах 1993 р.).
Найвище техногенне навантаження характерне для таких індустріальних
областей, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька. У структурі
промислового потенціалу України потенційно небезпечні виробництва мають
значну питому вагу. В цілому по країні на них припадає близько 40 %
вартості промислово-виробничих основних фондів, близько третини обсягів
виробництва. Особливо багато потенційно небезпечних виробництв
зосереджено в Луганській, Донецькій, Івано-Франківській, Київській
областях. Вартість промислових виробничих основних фондів у Донецькій,
Луганській і Дніпропетровській областях становить понад половину їхньої
вартості в Україні в цілому. Криза в економіці, яка супроводжується
збільшенням частки застарілих технологій і обладнання, зниженням рівня
модернізації, оновлення виробництва підвищує ризик техногенних
катастроф. Аналіз вікової структури обладнання народного господарства
свідчить про старіння основних фондів. Наприклад, у 1992 р. середній вік
усього обладнання на промислових підприємствах України становив 12
років. На промислових підприємствах середній вік парових турбін становив
27 років, парових котлів -18 років. Середній вік обладнання на хімічних
заводах становив 12 років, а генераторів до парових і газових турбін -19
років. Значною е частка застарілого обладнання в Дніпропетровській,
Донецькій, Луганській і Харківській областях, тобто в областях з високим
рівнем індустріального розвитку.

2. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля
та використання природних ресурсів.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля,
найважливіші принципи та форми використання природних ресурсів,
екологічні права громадян, вимоги до охорони довкілля і забезпечення
екологічної безпеки відображені в Конституції України, 1996 р. (ст. 13,
16, 50, 66, 85 п.6 та 31, 92 п. 5 та 6, 106 п. 21, 116 п. 3, 132, 137 та
138). Кожному громадянинові в Україні гарантується право на безпечне для
життя і здоров’я довкілля (екологічну безпеку) та відшкодування шкоди,
завданої внаслідок порушення цього права, крім цього Конституція України
передбачає право громадян на вільний доступ до екологічної інформації.
Конституція передбачає підтримання екологічної рівноваги на території
України подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи
планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є
обов’язком держави.

Конституція України покладає відповідні функції щодо забезпечення
екологічної безпеки та раціонального природокористування на Верховну
Раду, Президента, Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої
влади.

Для Верховної Ради України визначальною є законодавча функція. У
розробці, плануванні та експертизі законодавчих актів у галузі екології
беруть участь Комітет з питань екологічної політики, природокористування
та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, інші комітети
Верховної Ради України в межах своєї компетенції, науково-експертний та
юридичний відділи Секретаріату Верховної Ради України та інші
уповноважені органи. Важливим є те, що Верховна Рада впливає на
формування державного бюджету, зокрема це стосується й коштів,
спрямованих на охорону довкілля, раціонального використання, відтворення
природних ресурсів тощо.

Президент України є гарантом додержання Конституції України, включаючи
її положення щодо забезпечення екологічної безпеки, прав громадян на
забезпечення безпечного для життя і здоров’я довкілля. Президент України
має право приймати укази про оголошення окремих місцевостей України
зонами надзвичайної екологічної ситуації та проведення в Україні або
окремих її місцевостях надзвичайного стану в разі виникнення і
катастроф, стихійного лиха, що становлять загрозу для життя і здоров’я
людей. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної
екологічної політики ,розробляє державні та міжнародні екологічні
програми, забезпечує їх виконання, координує діяльність міністерств та
інших органів виконавчої влади у питаннях охорони навколишнього
природного середовища, приймає відповідно до закону рішення про
обмеження, призупинення або припинення діяльності підприємств, установ
та організацій у разі порушення німі законодавства про охорону
навколишнього природного середовища. Кабінет Міністрів України
забезпечує проведення заходів, передбачених програмою ліквідації
наслідків аварії на ЧАЕС, приймає рішення з питань ліквідації інших
аварії, катастроф, стихійних лих, здійснює у межах своїх повноважень
державне управління у сфері охорони та раціонального використання
земель, надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу, інших
природних ресурсів. У Кабінеті Міністрів України створено Відділ
техногенної та екологічної безпеки і цивільного захисту населення.
Важливу роль у запобіганні виникненню надзвичайних ситуацій
природно-техногенного походження, мінімізації шкоди, заподіяної
внаслідок їх виникнення, відіграє Постійна урядова комісія з питань
техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, створена у
1997.

Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна
базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але
ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною, тобто
вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів. І це є дуже
ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення
природоохоронної функції держави

Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права.
Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості,
формальної визначеності, загальнообов’язковості, сприяти врегулюванню
відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних,
стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо
використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної
відповідальності за порушення екологічного законодавства. Вивчення,
аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону
навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох
напрямах:

1. складання і затвердження екологічних нормативів природокористування
(стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);

2. складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників
державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих
структур.

Базовим у системі екологічного законодавства є «Закон України про
охорону навколишнього природного середовища». Закон визначає завдання
законодавства в даній сфері, основні принципи охорони навколишнього
природного середовища, об’єкти охорони, державні екологічні програми,
юридичні основи освіти та виховання, наукових досліджень у галузі
екології, форми права власності на природні ресурси. Закон закріплює
основні екологічні прав й обов’язки, гарантії їх реалізації та захисту,
закон визначає повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, місцевих Рад у галузі охорони навколишнього
природного середовища, а також компетенцію органів управління в цій
сфері, зокрема Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки
Крим, виконавче — розпорядчих органів місцевих Рад, спеціально
уповноважених органів та громадських об’єднань, закон визначає
особливості моніторингу навколишнього природного середовища та
Інформування про його стан, ведення кадастрів природних ресурсів,
державного екологічно шкідливих об’єктів. Закон містить правові норми,
які визначають особливості екологічної стандартизації і нормування, що
закріплюють систему екологічних нормативів. Закон передбачає економічний
механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища, в
якому важлива роль надається платі за спеціальне використання природних
ресурсів і за забруднення навколишнього природного середовища. Закон
встановлює правові режими природних об’єктів і територій, що
охороняються особливо, надзвичайних екологічних ситуацій, особливості
вирішення спорів у природоохоронній сфері, відповідальності за
екологічні правопорушення і міжнародного співробітництва.

«Закон України про екологічну експертизу» визначає мету та завдання,
принципи, об’єкти цієї експертизи, форми участі громадськості в
еколого-експертному процесі. Передбачається, що екологічна експертиза
має спрямовуватися на попередження і прогнозування негативного впливу
антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та
здоров’я людей, а також оцінку ступеня екологічної небезпеки
господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих об’єктах та
територіях. Здійснення екологічної експертизи відповідно до встановлених
вимог має базуватися на гарантуванні пріоритету безпечного для життя і
здоров’я навколишнього природного середовища, врахуванні екологічних,
економічних, медико-біологічних і соціальних чинників, забезпеченні
екологічної безпеки, територіально-галузевої, еколого-економічної
доцільності реалізації об’єктів, що піддаються еколого-експертній
оцінці, наукової обґрунтованості, незалежності, об’єктивності,
комплектності, варіантності, врахуванні громадської думки та дотриманні
норм і правил міжнародних угод, чинного законодавства тощо.

Здійснення державної екологічної експертизи є обов’язковим для видів
діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку і перелік яких
затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства
охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.

Паралельно з цим в Україні діють Закони «Про тваринний світ»; «Про
природно заповідний фонд»; «Про охорону атмосферного повітря»; «Лісовий
кодекс України»; » Водний кодекс України»; » Земельний кодекс України»;
«Кодекс України про надра». Також першочергово планується підготувати
проекти законів України про рекреаційні зони (рекреаційні зони — зони,
які використовуються для оздоровлення, масового відпочинку, туризму та
екскурсій), курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими
умовами природокористування. Підготувати проекти нормативно-правових
актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме; Правила
відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства,
Положення про екологічний контроль, Положення про екологічний аудит,
Положення про екологічне ліцензування.

Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання і
відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки), тобто
саме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне
управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і
відтворення. Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по
збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів
та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): інститутів
ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів,
екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної
біології та генетичної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил,
Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших;
інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою,
рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини,
розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний,
винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю
учбових закладів тощо. Ряд питань, пов’язаних з науковими дослідженнями
і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і
інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український
науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий
центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного
середовища та ядерної безпеки. Серед основних завдань Мінекобезпеки

України такі:

— проведення державної екологічної, науково-технічної та економічної
політики, спрямованої на збереження та відтворення безпечного для
існування живої та неживої природи навколишнього середовища,
забезпечення безпеки функціонування та розвитку ядерного комплексу в
мирних цілях, захист життя і здоров’я населення від негативного впливу,
зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення
стійкого соціально-економічного розвитку та гармонійної взаємодії;

— державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань охорони
навколишнього природного середовища, ядерної та радіаційної безпеки;

— ведення державного обліку ядерних матеріалів і контроль за їх
зберіганням, транспортуванням і використанням;

— здійснення нормативно-правового регулювання щодо використання
природних ресурсів, встановлення критеріїв і норм забезпечення
екологічної, ядерної та радіаційної безпеки;

— організація проведення державної екологічної експертизи;

— оцінка безпеки експлуатації об’єктів ядерної енергії та об’єктів, що
проектуються та споруджуються;

— обґрунтування доцільності розроблення державних і регіональних
екологічних програм;

— інформування органів державного управління та населення України про
екологічний стан, включаючи стан екологічної безпеки об’єктів ядерної
енергії та інших техногенних об’єктів;

— здійснення міжнародного співробітництва з питань екології та
безпечного використання ядерної енергії та радіаційних технологій.

В Україні розробляються певні кроки в напрямі подолання екологічної
кризи. Так, розроблено «Концепцію сталого розвитку України», прийнято на
національному рівні стандарти: ДСТУ 180-14001-97 («Системи управління
довкіллям. Склад та опис елементів і настанови щодо їх застосування11),
ДСТУ 180 14004-97 («Системи управління довкіллям. Загальні принципи»),
ДСТУ 180 14012-97 («Настанови щодо здійснення екологічного аудиту.
Кваліфікаційні вимоги до аудиторів з екології). Це дає змогу Україні
долучитися до тих заходів, яких вживають європейські країни — члени СС у
справі охорони довкілля.

< P . l n p r JoeL SRUZ\\O]A`/iicaaacOecOeOeEEEOeOeOeOeOeOeOeOe gd?G¤ —I—?—?™o™o™4±<± ?"?°?A?

Похожие записи