Реферат на тему:

До проблеми формування світогляду особистості

   

Світогляд – це система найбільш загальних поглядів на світ і людину, на
відносини між людиною і світом. Світогляд визначає життєву програму
особистості, ідеали і переконання, інтереси і цінності. У кінцевому
рахунку він зумовлює лінію поведінки людей. “Життя без світогляду, – на
думку А. Швейцера, – це патологічне порушення вищого почуття
орієнтування” [1, c. 82]. Світо-гляд – ідейний орієнтир і керівник
особистості або соціальної групи.

   Український вчений-педагог Гончаренко С.У. дає таке визначення
світогляду: “Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через
яку вона сприймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого
буття й діяльності, визначає і сприймає своє місце й призначення в
ньому. У світогляд входять узагальнені уявлення про світ і саму людину,
про спрямованість ходу подій у світі, про сенс людського життя,
історичну долю людства тощо, а також система переконань, принципів та
ідеалів. Світогляд формується внаслідок практичного освоєння духовної
культури суспільства (науки, літератури, мистецтва), пануючих у ньому
політичних, моральних, естетичних, правових, релігійних (або
атеїстичних), філософських та інших поглядів, а також духовних почуттів
– громадянських, моральних, естетичних тощо, на які спираються віра й
переконаність у реальності відповідних громадянських, моральних,
естетичних і пізнавальних ідеалів, надія на їх здійснення. Формування
наукового світогляду в учнів є найважливішим завданням усієї
навчально-виховної роботи школи”[2, с.299].

   З акцентом на переконання і практичну дієвість визначає світогляд
російський вчений-педагог М.Г. Ашманіс: “Світогляд є формою свідомості,
що визначає всю поведінку людини і шляхом переконань відбиває суть
сукупних суспільних відносин, в які включена людина” [3, с.34].

   Студенти приходять до вищого навчального закладу в тому віці, коли
процес ціннісного самовизначення особистості на світоглядному рівні ще
не завершений. Формування світогляду студентської молоді нині має свої
особливості і труднощі. Вони пов’язані з безупинно зростаючим потоком
інформації, що значно перевищує за своїм обсягом можливості
індивідуальної пам’яті. Крім того, цей потік недостатньо впорядкований
та насичений, головним чином, фактичним матеріалом, засвоєння якого
утворює деяку “мозаїчну” картину дійсності в свідомості людей. Разом з
тим, загострення проблем сучасності ставить на практичний рівень
завдання формування вміння орієнтуватися в нинішньому складному,
суперечливому, але взаємозалежному світі [4, с. 3], іншими словами,
формування наукового світогляду студентської молоді. Вищий навчальний
заклад має в цьому відношенні найширші можливості.

   З метою визначення місця світогляду в системі людської діяльності
необхідно передусім визначити ті проблеми, для вирішення яких виникає
світогляд, цілі, які він повинен досягти для вирішення цих проблем, і
функції, які він повинен виконувати, і вже потім доцільно буде
зупинитися на його структурі.

   Найбільш близьким нам підходом є позиція, сформульована українським
вченим-філософом В.Ф. Черноволенко, який вбачає специфічну функцію
світогляду в тому, щоб “…слугувати способом узагальненого усвідомлення
людиною свого ставлення до оточуючої дійсності, визначення свого місця в
світі, усвідомлення мети і змісту свого життя і діяльності. Всі
уявлення, погляди, поняття, принципи, які безпосередньо виконують цю
функцію, є світоглядними”[5, с.51]. Такий підхід чітко виводить на
перший план питання щодо місця людини в світі, ставлення до якого слугує
функціональним критерієм належності тієї чи іншої інформації до розряду
світоглядної.

   Світоглядні принципи є основою для визначення свідомого розв’язання і
вироблення оптимальних програм діяльності в будь-якій ситуації, в
результаті чого особистість стає самокерованою, зростає послідовність і
цілеспрямованість її дій у різних умовах і життєвих ситуаціях. Володіючи
певним світоглядом, особистість стає здатною до самовиховання і
самовдосконалення, до цілеспрямованого формування і розвитку у собі
якостей і властивостей, які б відповідали обґрунтованому у світогляді
ідеалу. Саме зі світоглядом пов’язане у людини вирішення нею
кардинальних життєвих проблем: вибір життєвого шляху, визначення цілі та
змісту життя, формування і дотримання життєвої позиції, яка є основою
людського самовизначення в світі.

   Необхідно відзначити також і те, що світогляд є найбільш складною
синтетичною формою духовного сприйняття дійсності. Ця складність
світогляду виявляється в процесі аналізу його структури. Існують різні
підходи до виявлення елементів світогляду.

   У структуру світогляду входять різноаспектні переконання:
філософські, економічні, політичні, соціологічні, моральні, естетичні,
релігійні, наукові, що співвідносяться між собою [6, с. 20]. Тому
формування світогляду як цілісної системи може бути забезпечене лише
спільними зусиллями викладачів суспільних, загальноосвітніх та
спеціальних дисциплін, спрямованими на здійснення органічного
взаємозв’язку усіх сфер наукової діяльності, на її практичну реалізацію.
Спираючись на світоглядні настанови, студент, випускник і в перспективі
– майбутній фахівець, може самостійно знайти правильний підхід до
вирішення проблем, що виникають, свідомо орієнтуватися у різноманітній
інформації.

   Життєва позиція виникає у відповідь на необхідність бути готовому до
вибору в різних життєвих ситуаціях. Розуміння світогляду як життєвої
позиції дозволяє, як нам здається, більш послідовно і визначено провести
системний підхід до поняття “світогляд”.

   Питання про ставлення до світу, про місце людини в світі є основним
питанням світогляду, не вирішивши його, людина не буде підготовленою до
впорядкованого, обґрунтованого вибору життєвих траєкторій у всіх сферах
буття і діяльності. Приступаючи до розгляду проблеми “Людина і світ”,
російський вчений-психолог С.Л.Рубінштейн підкреслював, що “центральна
проблема, яка перед нами постає, – це проблема буття, сущого і місця в
ньому людини” [7, с.255].

   Упродовж цієї думки треба зазначити, що практика суспільного розвитку
гостро ставить питання про екологію людини в умовах сучасної
науково-технічної цивілізації, яка торкається основних вимірювань
людського буття, накладає глибокий відбиток на самосвідомість
особистості, її світосприйняття і світовідчуття.

   Світогляд звичайно визначають як таку систему поглядів і уявлень,
переконань і ідеалів, яка в узагальненому вигляді розкриває ставлення
людини до світу, спосіб його бачення, розуміння і оцінки, спосіб
усвідомлення свого місця в ньому [5, с.51]. Він дає людині загальне
орієнтування в світі, відповідає на низку запитань: це світ в його
загальних рисах? Яке місце займає в ньому людина, як вона пізнає і
освоює його? Куди і за якими законами рухається людство? Які ідеали
людини, до яких цілей їй потрібно прагнути і як їх досягти?

   Відмінною особливістю будь-якого світогляду є, по-перше, єдність
думок і дій, теорії і практики; по-друге, наявність єдиного
методологічного принципу, який дозволяє узагальнити всі наявні знання в
чітку і за можливістю несуперечливу сиcтему.

   Знання і світогляд особистості характеризуються суттєво різними
предметними царинами. У сучасній літературі ще зберігається точка зору,
яка визначає світогляд як “систему узагальнених поглядів” на реальність,
“картину світу в цілому” і, таким чином, ототожнює світогляд з особливою
формою знання. “Предметом світогляду як особливої форми відображення
дійсності є найбільш загальні суттєві риси, властивості, закони
об’єктивного світу, які охоплюють природу, суспільство, безпосереднє
природне і соціальне середовище діяльності людини, класу, суспільства
[8, с. 21].

   Світогляд з цієї точки зору повністю вичерпується деякими
узагальненими результатами філософського і природничо-наукового пізнання
і зводиться виключно до форм інтелектуального життя,
раціонально-понятійного відображення світу. Подібні уявлення з достатнім
обґрунтуванням долаються в роботах українських вчених-педагогів
В.І.Шинкарука, В.П.Іванова та інших авторів, які визначають світогляд як
особливий, змістовно відмінний від знання “спосіб духовно-практичного
освоєння світу” [9].

   Альтернативність цих точок зору відображує принципово різне розуміння
місця і ролі знань у загальній структурі світогляду особистості.

   Світогляд виступає в якості специфічної форми ставлення людини до
світу, він виражає головну лінію і визначає програму її життєдіяльності,
головні імперативи її поведінки. Зміст світогляду не може бути зведений
до знання: їх нетотожність – у відмінності структур, способів
функціонування.

   Дослідження В.І.Шинкарука та інших авторів розкривають світогляд як
складний духовний комплекс, в якому пов’язані всі суттєві сили людини:
розум, почуття, воля, здібності, хвилювання, досвід тощо. Об’єктом
світогляду є не “світ сам по собі”, а ставлення до світу, тому він
виступає, перед усім, як форма суспільного (індивідуального)
самоусвідомлення і самовизначення особистості. Суттєвий зміст світогляду
особистості розкривається не стільки у сфері її понятійного мислення,
скільки у глибинах знань, прагнення до дій, основних ціннісних
орієнтаціях, де знання як кінцевий продукт пізнавальної активності
реалізує себе у формі усвідомлених принципів поведінки і предметної
діяльності. Світогляд, що є якісною характеристикою свідомості, разом з
тим виступає і як основна міра цілісності людини.

   Знання – найважливіша ланка в структурі світогляду. Історичний
прогрес знань не лише розширює обрії раціонального бачення світу, але і
поглиблює самоусвідомлення, перебудовує зміст духовного світу
особистості, збагачує всі світоглядні рівні свідомості – світовідчуття,
світосприйняття і світорозуміння. Як духовний феномен світогляд
предметно реалізує себе через об’єктивацію в різних формах практичної
діяльності. Адекватність цього процесу визначається врешті ступенем
адекватності знань, раціональним обґрунтуванням життєвих настанов,
ідеалів, ціннісних орієнтирів особистості. У формуванні світоглядного
чинника свідомості беруть участь всі типи знань, але вони обмежені їх
значенням життєвих програм, цільових настанов, нормами і ідеалами
особистості. Тут знання виступають, головним чином, не з боку
науковості, а з боку свого соціально-практичного змісту.

   Знання – необхідний будівельний матеріал світогляду особистості, який
знаходиться в процесі формування, але загальним фундаментом цього
процесу є не пізнання як таке, а практична діяльність людини. Світогляд
виникає з практичного ставлення до світу, а його зміст в своїх кінцевих
основах визначається не знанням, а реальним – суспільним і
індивідуальним буттям. Світогляд людини формується не у високих сферах
абстрактно-понятійного мислення, а в процесі безпосереднього практичного
життя, земних турбот і клопотів, праці і спілкування, де і відбувається
процес самовизначення особистості, формується система його переконань,
моральних засад, життєвих уявлень. У складній організації людської
свідомості, науково-технічні знання стають елементом світоглядної
структури лише тоді, коли вони виступають регулятивним принципом
діяльності, переростають в особистісні переконання, моральні імперативи,
поведінкові і ціннісні норми.

   “Емпіричні знання – це і є та мінімальна інформація, яка необхідна
людині для того, щоб викликати у неї відповідне розуміння (погляди)
досліджуваного об’єкта і тим самим включити його в сферу своєї
діяльності” [8, с.69].

   З цієї точки зору не можна не погодитись з тими авторами, які
розглядають світогляд як деякий синоптикум самих різних знань: “В міру
зростання науки і техніки в склад наукового світогляду вливаються все
нові наукові знання. Сучасний науковий світогляд не уявляється без
узагальнюючих ідей не лише в квантовій фізиці і теорії відносності, але
і кібернетиці, молекулярній біології, екології та інших науках,
народжених в XX столітті. Він виявився б неповним і без збагачуючих ідей
про світ техніки, яка впливає на життєдіяльність людини” [10, с. 32].

   Органічний зв’язок світогляду з теоретичними знаннями зумовлюється
тим, що через нього людина отримує можливість включити пізнаваний
предмет у сферу своєї теоретичної і практичної діяльності, так, як вона
може зробити лише тоді, коли виразить до нього своє ставлення. В іншому
випадку, якщо навіть людина і отримала емпіричні знання з певного
предмета, вона проходить повз нього, оскільки він виходить за межі її
інтересу [8, с. 72].

   Зрозуміло, що знання абсолютно необхідні для формування наукового
світогляду. Однак, для перетворення їх у світогляд особистості
необхідно, щоб набуті знання були “спроектовані” на внутрішній світ
людини. Адже знання перетворюються у світогляд лише тоді, коли вони
набувають характеру переконань. Переконання, які виступають
найважливішим елементом у структурі світогляду – це тверда впевненість
людей в правильності своїх поглядів та ідей, задають особистості
характер і спрямовують її дії.

   Включені в емоційно-вольові сфери свідомості, знання трансформуються
в систему знань-переконань і лише в такій формі можуть існувати і
функціонувати як світогляд. Таким чином, предметним змістом світогляду
особистості є не знання як такі, а переконання. Переконання – один із
найскладніших і найменш досліджених психологічних феноменів. Сучасні
дослідження в своїй більшості інтерпретують переконання відповідно до
раціоналістичних традицій, передусім, як деякий гносеологічний продукт,
як знання, “продумані і відчуті самим суб’єктом” [11, с.141].

   За визначенням авторів одного з досліджень, “переконання – це
світоглядні знання, осягненні і глибоко пережиті людиною, відчуті нею і,
які стали в цій новій якості органічним змістом її свідомості” [9, с.
29].

   Подібне розуміння, зберігає певне обґрунтування, але не усуває цілого
ряду принципових труднощів. Якщо переконання розуміти лише як
психологічно засвоєне знання, “знання, яке стало надбанням людини” [9,
с. 8], то сама проблема світогляду, його становлення і формування є
передусім проблемою логіко-гносеологічною.

   Людина будує свою життєву програму, особистісну концепцію не лише з
сукупності знань, але і з віри, ілюзій, усвідомлених і неусвідомлених
прагнень, бажань, сподівань, які утворюють у своїй цілісності складний і
важко зрозумілий світ внутрішнього “відчуття”, про який видатний
російський педагог К.Д.Ушинський писав: “Ніщо, ні слова, ні думки, ні
навіть вчинки наші не висловлюють так ясно і вірно нас самих і наше
ставлення до світу, як наші почуття; в них чути характер окремої думки,
не окремого рішення, а всього змісту душі і її устрою” [12, с.117–118].

   Більш обґрунтованою є позиція тих дослідників, котрі вбачають у
переконаннях цілу систему елементів із включенням до них волі. Без
вольового компонента, тобто здатності або готовності реалізувати знання,
ідеї, ідеали на практиці, не може бути ніяких світоглядних переконань.
“Переконання, – пишуть Г.М. Штракс і М.Г. Штракс, – це певні знання,
пережиті людиною, що стали в цій якості визначником його волі,
спрямованої на реалізацію переконань у практичній і теоретичній
діяльності” [13, с.71]. Це визначення поняття „переконання”
безпосередньо пов’язує світоглядні структури з активною життєвою
позицією особистості, з вибором її життєвих альтернатив, способу
вирішення проблем і активною дією.

   Переконання складають центральне ядро світогляду особистості. Саме ця
сфера свідомості, фіксує основні результати рефлексії, визначає
внутрішню мотивацію і головні орієнтири будь-якої цілеспрямованої
позиції людини. Таким чином, формування світогляду – це передусім,
процес формування особистісних переконань, життєвої позиції, сфери
духовно-морального світу.

   Саме в цій сфері психологічних структур складається суверенна
індивідуальність із своїм баченням світу і самоусвідомленням.
Переконання реалізують себе в механізмах внутрішньої детермінації
процесу життєтворення і є змістовним ядром світогляду особистості.

   Таким чином, світогляд – вища форма суспільної свідомості, в якій
інтегровані філософські принципи осмислення і синтезу знань про світ в
цілому. Він виступає засобом визначення позиції людини щодо всіх
життєво-важливих явищ і подій у світі. Людина в своєму індивідуальному
розвитку стає зрештою особистістю лише тоді, коли у неї формується
певний світогляд.

Література

   1. Швейцер А. Культура и етика : Пер. с нем. – М.: Прогресс, 1973. –
344 с.

   2. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь,
1997. – 374 с.

   3. Ашманис М.Г. Мировоззрение и условия его формирования. – Рига:
Зинатне, 1977. – 118 с.

   4. Миронов А.В. Содержание экологического образования будущего
учителя. – Казань: Казанский университет, 1989. – 220 с.

   5. Черноволенко В.Ф. Мировоззрение и научное познание. – К.: Наука,
1970. – 250 с.

   6. Мировоззренческая направленость преподавания общетеоретических и
специальных дисциплин в инженерно-техническом вузе: Методология,
методика, опыт / Под ред. Е.М. Пенькова, П.И. Полухина. – М.: Высшая
школа, 1984. – 216 с.

   7. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – М.: Педагогика,
1982. – Т. 1. – 486 с.

   8. Овчинников В.С. Мировоззрение как явление духовной жизни
общества.: Опыт анализа понятий. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1978. – 100 с.

   9. Шинкарук В.И., Иванов В.П. Актуальные проблемы исследования
мировоззренческих функций диалектического материализма // Вопросы
философии. – 1981. – №2. – С.45-55.

   10. Мировоззренческая направленость преподавания общетеоретических и
специальных дисциплин в инженерно-техническом вузе: Методология,
методика, опыт / Под ред. Е.М. Пенькова, П.И. Полухина. – М.: Высшая
школа, 1984. – 216 с.

   11. Шуртакова Т.В. Формирование мировоззрения студентов средствами
искусства. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1987. – 110 с.

   12. Ушинский К.Д. Человек как предмет воспитания: опыт педагогической
антропологии: том второй // Полн. собр. соч. – М., 1950. – Т.9. –
С.117-118.

   13. Штракс Г.М., Штракс М.Г. Диалектика формирования научных
убеждений. – М.:Наука, 1985. – 305 с.

Похожие записи