Реферат на тему:

Дистанційна освіта за кордоном та в Україні

 

Вступ

        В основі соціально-економічного розвитку інформаційного
суспільства лежить не матеріальне виробництво, а виробництво інформації
та знань. Для будь-якої країни ступінь її економічного і технологічного
розвитку, добробуту суспільства пропорційні середньому рівню знань,
умінь, навичок і кваліфікацій її активного населення HYPERLINK
«http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l «8» [8] . Люди з високою
кваліфікацією краще пристосовані до можливих змін профілю роботи, менше
вразливі у випадках її втрати, спроможні оновлювати і підвищувати рівень
своїх знань і вмінь. Розвиток високих технологій у все більших масштабах
підвищує попит на інтелектуальність в освіті широких мас населення
будь-якої країни. Це кардинально змінює стан системи освіти в
суспільстві, її інституційний статус. Освіта стає не лише інструментом
взаємопроникнення знань і технологій у глобальному масштабі, а й
капіталу, засобом боротьби за ринок, розв’язання геополітичних завдань.

        Сучасному суспільству потрібна масова якісна освіта, яка
спроможна забезпечити зрослі вимоги до споживача та виробника
матеріальних і духовних благ. Виконати соціальне замовлення суспільства
через збільшення асигнувань на освіту, збільшення кількості навчальних
закладів та іншими традиційними способами не в змозі навіть заможні
країни. Тому поява дистанційної освіти не випадкова, це закономірний
етап розвитку та адаптації освіти до сучасних умов.

        Питання “бути чи не бути” дистанційній освіті вже не є
актуальним. У всьому світі дистанційна освіта існує, займає своє
соціально-значуще місце в освітній сфері. У кінці 1997 року в 107
країнах діяло близько 1000 навчальних закладів дистанційного типу.
Кількість тих, хто здобув вищу освіту в системі дистанційної освіти, в
1997 р. становила близько 50 млн чоловік, у 2000 р. – 90 млн, за
прогнозами у 2023 р. становитиме 120 млн чоловік HYPERLINK
«http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l «7» [7] .

Дистанційна освіта за кордоном

        Ідея освіти на відстані в принципі не є новою. Вона виникла з
усвідомлення суспільством необхідності навчання без відриву від
професійної діяльності більшої кількості людей і була втілена через
систему заочної освіти. З 1938 р. існує Міжнародна рада із заочної
освіти, яка отримала в 1982 р. нову назву – Міжнародна рада із заочної
та дистанційної освіти (ІСДЕ – м. Осло, Норвегія, HYPERLINK
«http://www.icde.org» www.icde.org ). Нові обставини (збільшення
попиту на освіту) і нові можливості (комп’ютеризація, нові інформаційні
технології, телекомунікації тощо) дали змогу перевести навчання на
відстані на якісно інший рівень – створена дистанційна освіта
(навчання).

        Піонером застосування дистанційного навчання (ДН) став
заснований 1969р. Відкритий університет Великобританії – навчальний
заклад нового типу, світовий лідер в галузі дистанційної освіти. У 1996
році на семи його факультетах навчалося близько 215 тис. чоловік.
Навчання за програмами Відкритого університету Великобританії ведеться в
21 країні. Великою популярністю у світі користується Міжнародна школа
бізнесу Відкритого університету Великобританії, яка має філіали в
багатьох країнах світу, в тому числі в Росії – “ЛИНК” (Міжнародна школа
бізнесу). На основі міжурядових угод “ЛИНК” отримав ексклюзивне право на
дистанційне навчання за програмами Відкритого університету
Великобританії на території Росії та СНГ. “ЛИНК” має близько 100
філіалів, у тому числі три в Україні: м. Київ, м. Одеса, м.
Кам’янець-Подільський. В українських філіалах навчання ведеться на
рівнях професійного сертифікату та диплому в галузі менеджменту (рис.
1). Навчання платне, кожний з курсів передбачає виконання студентами 3–5
домашніх завдань, участь у 4-х тьюторіалах і в одній “недільній” школі,
складання письмового іспиту. Послідовність вивчення курсів – за вибором
студента.

        З моменту зарахування на навчання абітурієнт є студентом
відкритого університету Великобританії. За умови виконання навчального
плану і складання письмових іспитів студенту вручаються документи про
освіту (сертифікат або диплом) за зразком, прийнятим у Великобританії.

        Навчання проводиться переважно за “кейс”-технологією
дистанційного навчання. Кожному студенту видається в постійне
користування кейс з навчальною літературою, програмно-методичним
забезпеченням, довідниками, компакт-дисками, аудіо- та відеокасетами.
Вимоги до рівня, обсягу та якості знань і вмінь випускників ставляться
відповідно до Британських професійних стандартів компетентності
менеджера.

        У США існує близько 4000 навчальних закладів, в яких навчаються
14 млн студентів. За кількістю студентів на 10 тис. населення США
займають перше місце в світі. Високий рівень комп’ютеризації населення
(близько 50% сімей мають домашні комп’ютери з виходом в Internet),
розвинуті системи зв’язку та телекомунікацій утворюють надійний
фундамент дистанційної освіти.

        У 1987 р. створюється Асоціація дистанційного навчання США
(Unites States Distance Learning Association – USDLA), основна мета якої
– розробка загальної стратегії дистанційної освіти та сприяння створенню
нових технологій дистанційного навчання.

        USDLA, заснована державними університетами штатів Оклахома та
Каліфорнія, є некомерційною організацією, яка підтримує тісні зв’язки з
центрами дистанційної освіти Європи та Азії. Напрямки діяльності
Асоціації охоплюють усі рівні шкільної, вищої, професійної освіти,
підготовку (перепідготовку) військовослужбовців та держслужбовців. USDLA
– головна організація в галузі дистанційної освіти США, яка здійснює
інформаційну підтримку та консультативну допомогу державним структурам,
Конгресу, фірмам та корпораціям. У 1991 р. Асоціація провела
національний Форум Стратегій в галузі дистанційної освіти. Матеріали
USDLA носять рекомендаційний характер ( HYPERLINK
«http://www.usdla.org» www.usdla.org ).

        З навчальних закладів США проблемами “відкритої” та дистанційної
освіти найбільш активно займаються Національний технологічний
університет (National Technology University – HYPERLINK
«http://www.ntu.edu» www.ntu.edu ), Форт Колінз (штат Колорадо) та
Університет штату Пенсільванія (Pennsylvania State University –
HYPERLINK «http://www.cde.psu.edu» www.cde.psu.edu ).

        Значна кількість університетів, коледжів та навчальних центрів
США успішно реалізують дистанційне навчання через Internet. Цьому сприяє
та обставина, що всі вузи США і 80% національних шкіл мають доступ до
Internet (за даними 1997 р.).

        В Університеті штату Нью-Йорк реалізується спільна
російсько-американська програма дистанційної освіти на ступінь магістра
за спеціальністю “Бізнес та політика”. Навчання передбачає можливість
отримання диплома магістра американського університету без виїзду в США.

        Інститут дистанційного навчання США спільно з викладачами
Goldey–Beacom College (штат Делавар) за підтримки Тернопільської
Академії народного господарства та Інституту економіки і підприємства
організують дистанційне навчання з використанням мережі Internet за
курсами “Бізнес адміністрування” (МБА program) та “Комп’ютерні
інформаційні системи”. Навчання платне, випускникам видають сертифікат
за американським зразком (E-mail: HYPERLINK
«mailto:kalyna@kalyna.ssft.net» kalyna@kalyna.ssft.net ).

        Дослідження проблем дистанційної освіти в США мають в основному
прикладний характер: теоретичні основи, як правило, розробляються
недостатньо. В той же час у США серйозно займаються експортом освітньої
продукції. Займаючи п’яте місце в світі за цим показником, американці
щорічно одержують у казну 7 млн доларів. Сьогодні вищу освіту США
називають “100-мільярдним бізнесом” HYPERLINK
«http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l «6» [6] .

        Лідером дистанційної освіти в Західній Європі, як вже
зазначалося вище, є Відкритий університет Великобританії. На його
Web-сайті ( HYPERLINK «http://www.open.ac.uk/zx» www.open.ac.uk/zx )
розміщена інформація стосовно сотні навчальних планів і програм в галузі
роботи з персональним комп’ютером, програмування, бізнесу, менеджменту і
маркетингу.

        1987 р. було засновано Європейську асоціацію університетів з
дистанційного навчання, яка в подальшому переросла в Європейський
відкритий університет, до його складу входять 17 членів-організаторів з
15 країн.

        На сьогодні дистанційне навчання у вищих навчальних закладах
Європи стало повсякденною практикою. Найбільш відомими в галузі
відкритої дистанційної освіти стали такі вищі навчальні заклади:
Національний університет дистанційної освіти, Іспанія (Universidad
Nacional de Education a Dictancia, Spain, HYPERLINK
«http://www.uned.es» www.uned.es ), Відкритий університет Нідерландів
(Open University of the Netherlands, HYPERLINK «http://www.ouh.nl»
www.ouh.nl ), Центр відкритого навчання, Іспанія (Cento de Ensenanza a
Distancia, Spain, HYPERLINK «http://www.ceac.com» www.ceac.com ),
Дистанційний університет Хагена, Німеччина та ін.

        На персональному Web-сайті Глена Хойла ( HYPERLINK
«http://www.hoyle.com/distance.htmll» www.hoyle.com/distance.html ) –
експерта з питань дистанційного навчання – можна знайти якісну
інформацію з питань дистанційного навчання в системі середньої, вищої та
післядипломної освіти. Інформативність сайта забезпечується посиланнями
на сайти світових центрів дистанційного навчання, а також анонсами
спеціалізованих навчальних програм та регулярними оглядами новин у
галузі дистанційної освіти.

        Європейські підходи до проблем дистанційної освіти, як і
американські, в основному прагматичні, але відрізняються від останніх
більш глибокою розробкою дидактичних аспектів.

        Для українського споживача використання інформаційних ресурсів
Web-сайтів дистанційної освіти США і Європи утруднено через мовні
бар’єри, термінологічну невідповідність у галузі освіти, деяку різницю у
підходах до проблем освіти в цілому. Виходячи з цього, певний інтерес
становить ознайомлення педагогічної спільноти України з теорією і
практикою дистанційної освіти в Росії.

Дистанційна освіта в Росії

        Для Росії з її величезними територіями та нерівномірною
щільністю населення дистанційна освіта – стратегічний напрямок вирішення
освітніх завдань держави.

        У 2000 р. в Росії функціонувало 67161 школа , з яких 46538 (70%)
у сільській місцевості. Одна школа в середньому обслуговувала територію
у 254,2 кв.км (у Московській області – 28,6, у Красноярському краї –
1467 кв.км) HYPERLINK «http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l
«6» [6] . Нерівномірність розвитку інфраструктури Росії призвела до
суттєвих розривів у забезпеченні населення освітніми послугами. Гостро
стоїть питання стосовно забезпечення шкіл, особливо сільських,
вчителями-предметниками, великий розрив в якості вищої освіти між
столичними і периферійними вузами тощо.

        Окремі піонерські роботи в галузі дистанційної освіти в Росії
належать до початку 90-х років. Починаючи з 1993 р. розвиток
дистанційної освіти в Росії стає предметом державної політики в галузі
освіти HYPERLINK «http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l «6»
[6] .

        Характерними особливостями становлення та розвитку дистанційної
освіти в Росії є:

глибока та всебічна наукова розробка проблеми;

Роботи російських учених В.П.Зінченка, В.П.Колмогорова, Г.М.Татурчука,
Е.Г.Скибицького, А.В.Хуторського та інших лягли в основу нормативних
документів та федеральних програм з дистанційної освіти та забезпечили
високу їхню якість. З теоретичними аспектами та новими розробками в
галузі дистанційної освіти можна ознайомитися на сайті групи МАХАОН –
HYPERLINK «http://www.machaon.ru/distant» www.machaon.ru/distant ;

комплексний підхід до формування територіальних та корпоративних мереж
дистанційної освіти та розробка їхньої інфраструктури;

У 1996 р. при Міністерстві освіти Росії створено Центр
інформаційно-аналітичного забезпечення дистанційної освіти. Центр є
головною організацією з питань формування мережі дистанційної освіти та
координатором спільних дій навчальних закладів та організацій у цьому
напрямку ( HYPERLINK «http://catalog.unicor.ru»
http://catalog.unicor.ru );

реальна інтеграція дистанційної освіти Росії в міжнародний освітній
простір;

У 1992 р. з ініціативи Держкомвузу Росії створена корпорація
“Університетська мережа знань” (УНІКОР, www.unikor.as.ru). Сьогодні
членами УНІКОР є майже 130 університетів та 50 інститутів Російської
академії наук. Корпорація офіційно представляє Росію в міжнародних
сітьових організаціях – Транс-Європейської асоціації наукових та
освітніх мереж (TERENA) та мережевої асоціації країн Західної та
Центральної Європи (CEENet, HYPERLINK «http://ceenet.nask.org.pl»
http://ceenet.nask.org.pl );

регулярне проведення міжнародних конференцій, семінарів з обміну
досвідом в галузі дистанційної освіти: конгрес “Освіта — 98”, семінар
“Distance Education. Russia-98”, конференція-виставка “Інформаційні
технології в освіті” (ІТО-98/99, HYPERLINK «http://www.BITpor.aha.ru»
www.BITpor.aha.ru ) та ін. З середини 1997 р. видається
науково-практичний журнал “Дистанционное образование”. З 2001 р. назва
журналу буде “Открытое образование”;

У Росії є кілька десятків освітніх закладів, які тією чи іншою мірою
реалізують технології дистанційної освіти.

Дистанційна освіта в Україні

        Розвиток дистанційної освіти в Україні розпочався значно
пізніше, ніж у країнах Західної Європи і здійснювався за несприятливих
умов. По-перше, рівень інформатизації українського суспільства становить
не більш як 2-2,5% від рівня країн Заходу. 85% шкіл оснащені
комп’ютерною технікою, яка не відповідає сучасним вимогам, відсутні
спеціалізовані робочі місця дистанційного навчання. Освіта практично не
охоплена Internet системою. Лише близько 50 навчальних закладів
(університети, інститути, коледжі, школи тощо) мають власні Web-сайти,
що, безумовно, недостатньо в масштабі держави HYPERLINK
«http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l «3» [3] . Водночас зміст
Web-сайтів носить виключно інформаційний характер і не спрямований на
навчання ( HYPERLINK «http://www.kiev.ua» www.kiev.ua ).

        По-друге, теоретичні, практичні та соціальні аспекти
дистанційної освіти розроблені недостатньо. Окремі надруковані праці
українських вчених П.В.Дмитренка, В.М.Кухаренка, В.В.Олійника,
Ю.А.Пасічника, С.Сазонова, О.В.Третьяка та ін. належать переважно
періоду до 1999-2000 рр. та істотного впливу на загальну ситуацію щодо
дистанційної освіти в Україні не мають. Те саме стосується і локальних
досягнень у галузі дистанційної освіти окремих вузів і наукових
організацій: Національного технічного університету “Харківський
політехнічний інститут” ( HYPERLINK «http://users.kpi.kharkov.ua»
http://users.kpi.kharkov.ua ), Національного технічного університету
“Київський політехнічний інститут” ( HYPERLINK
«http://www.cad.ntu-kpi.kiev.ua» http://www.cad.ntu-kpi.kiev.ua )
Міжнародної лабораторії та навчального центру ЮНЕСКО/ІІР Інституту
кібернетики ім. В.М.Глушкова ( HYPERLINK «http://www.dlab.kiev.ua»
www.dlab.kiev.ua ) та ін.

        По-третє, в Україні довгий час, практично до 2000 р., була
відсутня державна стратегія розвитку дистанційної освіти, що знайшло
відображення в законодавстві України в галузі освіти.

        Загалом, дистанційна освіта в Україні за станом на кінець 2000
року не відповідає вимогам, що ставляться до інформаційного суспільства
і не забезпечує повноцінного входження України в міжнародний освітній
простір HYPERLINK «http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l «5»
[5] .

        Водночас розвиток дистанційної освіти в Україні відбувається з
урахуванням уже існуючих досягнень у цій галузі. У динаміці цього
процесу можна умовно виділити два етапи – початковий та поточний.

        Основним змістом початкового етапу (1997 – 2000 рр.) була
постановка та розв’язання завдань з інформатизації суспільства та
освоєння Україною Internet, ініціативні розробки в галузі дистанційного
навчання, здійснення окремих міжнародних проектів, а також усвідомлення
науковою спільнотою та органами управління освітою необхідності
комплексного підходу до проблеми, насамперед на державному рівні.

        Так, у 1997-1998 рр. в м. Ялті проводяться Перша і Друга
Всеукраїнські конференції “Інтернет – технології в інформаційному
просторі держави” ( HYPERLINK «http://www.iconf.com.ua»
www.iconf.com.ua ). У 1997 р. в структурі Національного технічного
університету “Харківський політехнічний інститут” створюється Проблемна
лабораторія дистанційного навчання, яка в подальшому внесла значний
внесок в теорію і практику дистанційного навчання.

        Навчальний центр ЮНЕСКО/ІІР (IRTC) Інституту кібернетики ім.
Глушкова бере активну участь у розробці та здійсненні низки міжнародних
проектів, у тому числі “Основи роботи в Інтернет” ( HYPERLINK
«http://www.dlad.kiev.ua» www.dlad.kiev.ua ). IRTC у рамках
“Коперниківського 1445 Проекту” розробив низку нових дистанційних
курсів. У 1998 р. у Вінницькому державному технічному університеті за
сприянням Міжнародного фонду “Відродження” проводиться Міжнародна
науково-методична конференція “Методичні і організаційні аспекти
використання мережі Інтернет в установах науки й освіти” ( HYPERLINK
«http://www.vstu.vinnica.ua» www.vstu.vinnica.ua ).

        У лютому 1998 р. Верховна Рада приймає Закон України “Про
національну програму інформатизації”, в 9-му розділі якої формулюються
задачі з інформатизації освіти та визначаються напрямки їх реалізації
HYPERLINK «http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l «1a» [1] . З
моменту прийняття цього Закону у системі освіти України відбувається ряд
позитивних змін у галузі інформатизації та освоєння Internet.

       Так, спільною постановою Президії Національної Академії наук
України і Колегії Міністерства освіти України від 20.06.1997 р.
створюється Асоціація користувачів телекомунікаційною мережею закладів
освіти і науки України з координуючим “Центром Європейської інтеграції”
у м. Києві ( HYPERLINK «http://www.ospu.odessa.ua/uran»
www.ospu.odessa.ua/uran ), який в подальшому отримав офіційну назву
Українська науково-освітня телекомунікаційна мережа “УРАН” (27.02.1998
р.). Принципову структуру мережі “УРАН” показано на рисунку 2.

Рис. 1. Принципова структура Української науково-освітньої
телекомунікаційної мережі “УРАН”

(Київський реґіон)

        В інформатизацію держави й освоєння Інтернету певний внесок
зробили комерційні корпорації, насамперед такі, як “Глобал Юкрейн”,
Агентство комп’ютерної інформації “Світ Онлайн” та ін. Зараз десятки
комерційних фірм пропонують свої послуги з підключення до Internet.

        У результаті на початковому етапі були створені певні наукові,
матеріально-технічні та мережеві передумови розгортання національної
системи дистанційної освіти.

        Поточний період характеризується низкою ініціативних пропозицій
щодо створення Української системи дистанційної освіти. Так,
Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”
публікує Меморандум створення інформаційної освітньої мережі “Українська
дистанційна освіта” (повний текст у додатку 3). З подібною пропозицією
виступив Львівський інститут менеджменту ( HYPERLINK
«http://www.lim.lviv.ua» www.lim.lviv.ua ), який претендує на лідерство
у створенні української системи дистанційної освіти (UDL System) та бере
на себе відповідальність за розвиток дистанційної освіти в Україні. За
сприяння Світового Банку на базі Української Академії державного
управління при Президентові України створюється Центр дистанційної
освіти мережі глобального розвитку (Центр навчальної мережі глобального
розвитку – НМГР), який також претендує на роль засновника системи
дистанційної освіти.

        Наказом Міністра освіти і науки України № 293 від 07.07.2000 р.
створюється структурний підрозділ Національного технічного університету
“Київський політехнічний інститут” – Український центр дистанційної
освіти (УЦДО), головною метою діяльності якого є створення системи
дистанційної освіти України відповідно до завдань Національної програми
інформатизації. Основними завданнями УЦДО є:

розробка концепції дистанційної освіти в Україні;

розробка проектів нормативно-правової бази функціонування дистанційної
освіти;

розробка та апробація засобів навчально-методичного забезпечення
дистанційної освіти;

розробка механізму узгодження координованих дій вищих навчальних
закладів та установ у межах експериментальної роботи щодо розгортання і
створення системи дистанційної освіти в Україні;

розробка проектів щодо стандартів на системи, методи та засоби
дистанційної освіти в Україні;

проведення експериментальної роботи з оцінювання організації
дистанційної освіти та засобів навчально-методичного забезпечення;

розробка, використання та розповсюдження дистанційних курсів;
організація та здійснення навчального процесу за дистанційною формою;

організація дистанційного тестування відповідно до міжнародних вимог та
стандартів;

підготовка фахівців у галузі дистанційної освіти: тьюторів, викладачів,
адміністраторів, розробників курсів тощо.

       На сьогодні УЦДО розробив концепція розвитку дистанційної освіти
України, визначив основні задачі та напрямки її реалізації;
запропонована організаційна структура системи. Відповідно до Концепції
створення базових підвалин системи дистанційної освіти планується
здійснити в два етапи.

Перший етап (протягом 2001 р.):

створення організаційної структури СДО;

розробка правових основ і стандартів ДО;

створення матеріально-технічної бази реґіональних і локальних центрів
ДО;

створення первинного фонду дистанційних курсів і забезпечення їх
експериментального впровадження;

розробка засад фінансування СДО;

реалізація пілотних проектів впровадження ДО.

Другий етап (2002-2003 р.):

повномасштабне розгортання і впровадження дистанційної освіти як форми
навчання, рівноцінної з очною, заочною та екстернатом;

впровадження системи багатоканального фінансування юридичних і фізичних
осіб СДО;

розробка і впровадження системи пільг щодо використання комп’ютерних
мереж і телекомунікаційної інфраструктури для складових СДО (юридичних і
фізичних осіб);

впровадження системи ліцензування, атестації та акредитації закладів ДО;

інтеграція СДО України у світову систему.

За станом на кінець 2000 р. в Україні кількість користувачів Internet
становила близько 300 тис. осіб – постійних і близько 150 тис. –
епізодичних.

Темп зростання кількості користувачів Internet у 2000 р. у середньому
становив близько 40% (середньосвітовий темп зростання ~ 55%).

Послуги Internet в Україні надають 270 фірм, з яких близько половини
знаходяться в м. Києві. За кількістю комп’ютерів, які мають вихід в
Інтернет, Україна відстає від економічно розвинутих країни десь у 100
раз.

        В Україні розподіл інтересів користувачів Internet
характеризується такими даними: бізнес-інформаційні – 47%;
інформаційно-довідкові ресурси – 16,6%; розважальна інформація – 14,8%;
інформація про діяльність наукових і навчальних закладів – 4,4%;
інформація про діяльність органів державної власності – близько 10%.

        Насиченість шкіл України комп’ютерними класами не перевищує 30%
(близько 7,8 тис. шкіл), з яких, як було зазначено вище, до 85% не
відповідають сучасним вимогам. Кількість телекомунікаційних вузлів,
підключених до мережі Internet, становить: в університетах – 57 (85%); в
академіях – 26 (~ 60%); в інститутах – 21 (35%) HYPERLINK
«http://www.cippe.edu-ua.net/nm/vstup1.htm» \l «2» [2] .

Заключення

        Значне відставання України від країн зарубіжжя з питань
дистанційної освіти, зумовлене об’єктивними та суб’єктивними причинами,
стримує розвиток вітчизняної освіти, уповільнює темпи її входження в
світовий освітній простір як рівноправного партнера.

        Відсутня науково обгрунтована та чітко сформульована стратегія
дистанційної освіти в Україні. У країні не має відповідних програм
загальнодержавного та регіонального рівнів. Невисокий рівень
комп’ютеризації суспільства та системи освіти зокрема, низьке освоєння
навчальними закладами сітьових інформаційних технологій, несформованість
національного освітнього простору в Web-середовищі та ін. не дають змоги
в даний час реалізувати значні потенційні можливості дистанційного
навчання. Окремі ініціативи та позитивні результати їх реалізації в
цілому проблему не розв’язують.

        У той же час ситуація з дистанційною освітою в Україні
зміняються, про що свідчать матеріали додатків до випуску. Для
подальшого розвитку ринку освітніх послуг, вирішення низки соціальних
проблем, реального впровадження дистанційної освіти у вітчизняну освіту
необхідно:

осмислення на державному рівні, органами управління освітою,
керівництвом та професорсько-викладацьким складом навчальних закладів,
широкими педагогічними спільнотами доцільності й об’єктивної
необхідності та можливості впровадження дистанційного навчання у
вітчизняну освіту;

створення науково обґрунтованої системи освіти та умов, що забезпечать
її стійке функціонування та подальший розвиток. Для запобігання
кон’юнктурних підходів та помилок минулого (програмоване навчання тощо)
необхідно з самого початку надати системі соціально-педагогічну
спрямованість. Застосування в дистанційній освіті телекомунікаційних
мереж та сучасних інформаційних технологій – умова необхідна але
недостатня;

використовуючи існуючі та новостворені телекомунікаційні мережі (УРАН,
Корпоративна мережа державного управління, міністерств та відомств
тощо), доцільно, насамперед, прискореними темпами формувати у
Web-середовищі систематизований вітчизняний освітній простір як
інформаційну основу розгортання повномасштабної системи дистанційної
освіти;

з урахуванням нових функцій викладача та особливостей навчання в системі
дистанційної освіти забезпечити підготовку та підвищення кваліфікації
педагогічних кадрів для дистанційного навчання, насамперед в галузі
застосування у навчанні телекомунікаційних мереж та інформаційних
технологій.

Література

Закон України “Про Національну програму інформатизації” від 4.02.1998 р.

Гуржій А.М. Інформаційні технології в освіті / Проблеми освіти: наук.
метод. зб. – К.: ІЗМН, 1998. – Вип. ІІ. – С. 5-11.

Дмитренко П.В., Пасічник Ю.А. Дистанційна освіта. – К.: НПУ, 1999. – 25
с.

Концепція діяльності Українського центру дистанційної освіти
Національного технічного університету “Київський політехнічний
інститут”. – К.: КПІ, 2000. – 5 с.

Концепція розвитку дистанційної освіти в Україні. – К.: КПІ, 2000. – 12
с.

Колмогоров В.П., Малитиков Е.М., Карпенко М.П. Теоретические и
практические аспекты развития дистанционного образования в Российской
Федерации // Образование. – 2000. – № 1. – С. 42-54.

Татарчук Г.М. Институционализация дистанционного обучения:
социологический аспект // Образование. – 2000. – № 1. – С. 63-72.

Триндаде А.Р. Информационные и коммуникационные технологии и развитие
человеческих ресурсов // Дистанционное образование. – 2000. – № 2. – С.
5-9.

Похожие записи