В статті розкрито зміст понять «патріот», «патріотизм»;
розглянуто теоретичні засади патріотичного виховання школярів.
Проблемі патріотичного виховання учнівської молоді приділялася велика
увага вченими, філософами, педагогами. Питання патріотичного виховання
школярів відображено в Конституції України, Законах України.
Педагогічний колектив школи велику увагу приділяє патріотичному
вихованню школярів, використовує різноманітні форми виховної роботи з
дітьми.

Статтю підготувала:

Дербак М.М., заступник директора школи з виховної роботи

Королівської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

90332

смт.Королево

вул.Тисова, 4

Виноградівський район

Закарпатська область

Теоретичні основи патріотичного виховання як сучасного педагогічного
процесу

Україно моя

Мені в світі нічого

Не треба

Тільки б голос

Твій чути

І ніжність

Твою берегти.

А.Малишко

На сучасному етапі національно-духовного відродження України
все більшої гостроти набуває проблема формування в школярів патріотизму
у взаємодії сім’ї і школи. Причиною багатьох кризових явищ, притаманних
українському соціуму, є криза патріотичної свідомості молоді, яка
потребує нагального вирішення. Успішне виховання патріотичних якостей у
дітей неможливе без участі сім’ї як у вихованні власних дітей, так і в
демократичних процесах, які відбуваються в Україні.

Одним із найсуттєвіших показників моральності людини є патріотизм.

Патріотизм (грец. paths — батьківщина) — любов до Батьківщини,
відданість їй і своєму народу. Без любові до Батьківщини, готовності
примножувати її багатства, оберігати честь і славу, а за необхідності —
віддати життя за її свободу і незалежність, людина не може бути
громадянином. Як синтетична якість, патріотизм охоплює
емоційно-моральне, дієве ставлення до себе та інших людей, до рідної
землі, своєї нації, матеріальних і духовних надбань суспільства.

Виховання патріота і громадянина — одне з провідних завдань національної
освіти, що знайшло своє підтвердження у Державній національній програмі
«Освіта» (Україна ХХІ століття), Законах України «Про освіту», «Про
загальну середню освіту», «Концепція громадянського виховання
особистості в умовах розвитку української державності», «Концепції
патріотичного виховання», Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ
столітті,де підкреслюється необхідність виховання у підростаючого
покоління любові до Батьківщини, формування громадянського обов’язку на
основі загальнолюдських духовних та національних цінностей,
утвердження якостей громадянина-патріота України як світоглядного
чинника розвитку культурного і творчого потенціалу українського
народу.

У «Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті»
головною метою української системи освіти є створення умов для розвитку
і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формування
покоління, здатного навчитися впродовж життя створювати й розвивати
цінності громадянського суспільства. Така система освіти має
забезпечувати «формування особистості та професіонала — патріота країни,
який усвідомлює свою належність до сучасної європейської цивілізації,
чітко орієнтується в сучасних реаліях і перспективах соціокультурної
динаміки, підготовлений до життя і праці у XXI столітті» [131,9].

Одним із головних завдань освіти є формування національної свідомості,
любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту
держави, готовності її захищати. З огляду на означене головне завдання
сьогодні кожним вищим навчальним закладом у навчально-виховному процесі
мають вирішуватися конкретні завдання: підготовка особистості, яка
орієнтується в сучасних історичній, економічній, культурній ситуаціях,
здатної до самореалізації, самовизначення; залучення до
національно-культурних традицій, збагачених загальнолюдськими цінностями
світової культури; забезпечення високого рівня професійної компетенції;
стимулювання постійного пошуку, безперервного самовдосконалення,
самоосвіти; формування потреб і вмінь підтримувати своє фізичне та
психологічне здоров’я, професійну працездатність в умовах конкуренції
[102, 5].

Глибинна реформа сучасної освіти і виховання ґрунтується на національних
виховних традиціях, українській та класичній європейській культурних
спадщинах, народній педагогіці.

Патріотичне виховання сучасного школяра серед різноманітних теоретичних
підходів у вирішенні цього питання займає одне з головних місць.

Сьогодні важливо відтворити в українському суспільстві почуття істинного
патріотизму як духовно-моральної та соціальної цінності, сформувати у
молоді соціально значущі якості, які вона зможе проявити в усіх видах
діяльності, і, перш за все, пов’язаних із захистом інтересів своєї
родини, рідного краю, народу та Батьківщини, реалізації особистого
потенціалу на благо зміцнення української держави. У різні часи та епохи
в усіх цивілізованих державах сім’я, школа, суспільство ставили перед
собою завдання – виховати громадянина, патріота своєї країни.

«Патріот – той, хто любить свою Батьківщину, відданий своєму народові»,
— таке роз’яснення знаходимо у Тлумачному словнику української мови
[198, 223].

Справжній патріот любить Батьківщину, не відвертаючись від неї через те,
що їй нічим заплатити йому за це і що її народ не досяг рівня культури,
характерної для європейських суспільств. А головне – патріот не
обмежується пасивною любов’ю до рідного краю, він активно працює для
свого народу, його добробуту, розбудови культури і господарства. Він
захищає честь своєї держави, примножує її багатства.

Похідним від слова «патріот» є слово «патріотизм», але як понятійні
одиниці ці слова самостійні, хоча змістовно взаємопов’язані.

Поняття «патріотизм» як логічно оформлена загальна ідея має давнє
походження. Тлумачний словник української мови визначає патріотизм як
«любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для
них на жертви і подвиги» [200, 223]. Патріотизм є не що інше, як бажання
працювати на користь своєї країни, і походить не від чого іншого, як від
бажання робити добро, – якнайбільше і якнайкраще [41, 92]. Патріотизм –
соціально-історичне явище. Прояви патріотизму у людей виникли як форми
усвідомлення родових зв’язків, обрядів, звичаїв. З розвитком
землеробства патріотизм отримує своє специфічне значення – стає любов’ю
до рідної землі. Це почуття природно слабшає у міському побуті, однак
тут розвивається новий елемент патріотизму – прив’язаність до свого
соціокультурного середовища або громадянськості. З цим і природними
засадами патріотизму, як особистісного почуття, поєднується його
моральне значення як обов’язку і доброчинності. Почуття подяки до
батьків, розширюючись у своєму обсязі, однак не змінюючи своєї природи,
стає обов’язком відносно до тих суспільних утворень, без яких батьки
породили б тільки фізичну істоту, але не могли б дати їй переваг гідного
людського існування. Як усвідомлення своїх обов’язків у відношенні до
батьківщини та їх дотримання індивідами утворюють доброчинність
патріотизму, яка здавна мала і релігійне значення. Батьківщина не була
лише географічним і етнографічним терміном, вона була місцем проживання
особливого бога, який сам, мабуть, був більш чи менш віддаленою
трансформацією померлого родоначальника [182, 134-136].

Таким чином, служіння вітчизні було діяльним богослужінням, і патріотизм
збігався з благочестям. В умовах розвинутого капіталізму, формування
національного патріотизму є невід’ємною складовою суспільної і
національної свідомості та самосвідомості громадян. У період переходу
від тоталітарних режимів до демократичних, становлення правової
суверенної держави і громадянського суспільства формується й
утверджується загальнонародний патріотизм. У ньому поєднуються вірність
Батьківщині, готовність служити їй і захищати від ворогів з почуттям
поваги до інших націй і народів, з відданістю інтересам творення
вільного демократичного суспільства.

В Універсальному словнику-енциклопедії патріотизм трактується як
позиція, яка поєднує відданість і любов до батьківщини, солідарність із
власним народом та повагу до інших народів і пошану до їхніх суверенних
прав {204, 1032].

Український педагогічний словник подає таке визначення патріотизму – це
«одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до
батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання
національної культури. Патріотизм виявляється в практичній діяльності,
спрямованій на всебічний розвиток своєї країни, захист її інтересів»
[218, 357].

Отже, визначень патріотизму є чимало: від античних афоризмів, висловів
давніх філософів до сучасних словникових статей, однак суть поняття
«патріотизм» єдина – це любов до землі, на якій живеш. До чинників, які
складають поняття «патріотизм» належать такі: любов до рідних, вітчизни
та народу; гордість за все найкраще, що є в батьківщині; прагнення бути
корисним; бажання удосконалювати себе і рідну землю; відчуття свободи й
незалежності під захистом вітчизняних законів; відповідальність за все,
що відбувається на рідній землі; служіння своєму народові; бажання
позбутися власних і національних вад; повага до всіх народів й людства в
цілому.

Відроджується українська нація. Для українського суспільства нагальною
постала проблема чіткого окреслення понять: «батьківщина»,
«державність», «патріотизм», «національна гідність» тощо, про які до
останнього часу не могло бути й мови.

Варто зазначити, що лише за часів незалежності України у вітчизняну
науку повернулися поняття – «патріот» та «патріотизм». Філософи,
психологи, педагоги намагаються теоретично обгрунтувати поняття
«український патріотизм». Головне полягає в тому, щоб уникнути помилок:
не допустити гіперболізації «українського патріотизму», адже воно не
стало надбанням сьогодення, а має глибинні історичні національні корені;
з’єднання різних за своєю суттю понять, адже вже були неодноразові
спроби ототожнення понять «патріотизм» та «націоналізм», «патріотизм» та
«інтернаціоналізм», «патріотизм» та «космополітизм». Такі тлумачення
можна знайти в більшості підручників, посібників, словників та
довідників радянської епохи.

За сучасних умов існування демократичного суспільства патріотизм
підноситься на вищий щабель, поширюється на всіх громадян країни,
пронизує всі сфери суспільного життя, має спрямований характер, що
виявляється у свідомому ставленні людей до праці, суспільно-політичної
діяльності, непримиримості до будь-яких порушень прав людини, норм і
правил демократичного співжиття. Завдяки цьому патріотизм є одним з
найважливіших чинників розвитку демократичного суспільства.

Сьогодні патріотизм мас нове тлумачення: патріотизм – це суспільний і
моральний принцип, що характеризує ставлення людей до своєї країни, яке
виявляється у визначеному способі дій та складному комплексі суспільних
почуттів, що загально називається любов’ю до батьківщини. Патріотизм як
культурно-історичний феномен не абсолютизує жоден з періодів
безперервної вітчизняної історії; це явище синтетичне, яке відображає
все незаперечно цінне, накопичене нацією.

У сучасній педагогічній науці, крім окреслення методологічних орієнтирів
до розуміння патріотизму (І. Бех, М. Нікандров та ін.), чіткого його
визначення не існує. Значна частина вчених кваліфікує його як
визначальний принцип вітчизняної школи (Є. Бєлозєрцев, І. Ільїн, В.
Сухомлинськнй, Є.Старовойтов), як морально-політичний принцип
(О.Докукіна. Л. Канішевська), як стрижневий принцип національної системи
виховання (О.Вишневський, В.Кіндрат). Важливими рисами патріотизму, на
думку Н.Волкової, є турбота про благо народу, сприяння становленню й
утвердженню України як правової, демократичної держави [41]. Проте всі
вчені сходяться на тому, що патріотизм передбачає розвиток у вихованців
шанобливого ставлення до рідного й інших народів, до власної держави та
здатності до її зміцнення і захисту.

Поняття «патріотизму» визначає найвищу і найсильнішу духовну силу, що
зумовлює активну життєву позицію людини. Можна погодитись з І.Бехом,
який розглядає патріотизм як фундаментальну особистісну цінність [22,
4-5]. І.Ільїн говорить про патріотизм як здатність особистості не
лише поважати свій етнос, але й ставитись до інших народів з почуттям
поваги. Таким чином йдеться про утвердження загальнолюдських цінностей
як визначальних чинників патріотизму.

Розглядаючи проблеми патріотизму, М. Нікандров зазначає, що, на жаль,
життєві негаразди і всеохоплююча криза позначилася і на розумінні
патріотизму сучасною молоддю. Тому патріотизм як визначальну особистісну
якість надто важко формувати.

Залежність життя і становища нації від патріотизму зазначає
О.Вишневський. Він вважає, що почуття патріотизму формується шляхом
засвоєння національних вартостей, що веде до свідомої любові до
Батьківщини, навіть жертовності для блага своєї землі [39,115].

В наш час під патріотизмом розуміється любов до свого народу, до
України. Важливою якістю українського патріотизму повинна бути турбота
про благо народу, сприяння становленню і утвердженню України як правової
демократичної соціальної держави, готовності відстояти незалежність
Батьківщини.

Глибокий та системний аналіз філософської, психолого-педагогічної
літератури доводить, що сучасне виховання, зокрема патріотичне, має
здійснюватися в умовах національного виховання. Виховання патріотизму
сучасні вчені розуміють як формування гармонійної, розвиненої,
високоосвіченої, соціально активної й національно свідомої людини,
наділеної глибокою громадянською відповідальністю, здоровими
інтелектуально-творчими й духовними якостями, родинними й патріотичними
почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, підприємливістю й
ініціативністю.

Педагогічна наука також не залишалася осторонь цієї проблеми, про що
свідчать праці К.Ушинського, Г.Ващенка, І.Огієнка, С.Русової,
А.Макаренка, Я.Корчака, В.Сухомлинського та ін.

Видатний вітчизняний педагог К. Ушинський вбачав у патріотизмі важливе
завдання виховання та могутній педагогічний засіб. «Як немає людини без
самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини, і ця любов дає
вихованню вірний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з
його поганими природними, особистими, сімейними і родовими схильностями»
[205, 198]. Патріотичне виховання, за К. Ушинським, базується передусім
на національному підґрунті. «Незважаючи на схожість педагогічних форм
усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна
система виховання, своя особлива мета, і свої особливі засоби досягнення
цієї мети» [206, 47]. Основним засобом патріотичного виховання у такий
спосіб виступає рідна мова, яку вчений називав «найбільшим народним
наставником»» «великим народним педагогом». «У мові, – писав він, –
одухотворяється весь народ і вся його Батьківщина. Мова — найважливіший,
найбагатший і найміцніший зв’язок, що віджили, живущі і майбутні
покоління народу в одне велике, історично живе ціле» [205,197]. Загалом
серцевиною особистості К. Ушинський вважав національні
патріотичні почуття. Стратегічний напрям їх формування у дитячому віці
вчений визначив, як перш за все, розвиненість у дітей уявлення малої
батьківщини. У такий спосіб, зміцнившись у дитячому віці, ці почуття
стають надбанням людини і проявлятимуться у подальшому житті. У старшому
віці до засобів становлення патріотизму вчений відносив природу, працю,
культуру, вплив церкви, а також благородні впливи народної обрядовості і
гуманних взаємин старших.

Гуманістичні загальнолюдські ідеї й національні цінності не лишали
байдужими корифеїв української педагогічної думки XIV-XVI ст. Так,
С.Зизаній виступав проти соціальної несправедливості,
національного та релігійного гноблення українського народу; І.
Вишенський наголошував, що освіта має здобуватися рідною мовою і
грунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання [211,
489]. Патріотизм був притаманний представникам Острозької академії:
письменнику Г. Смотрицькому, автору «Громадянства звичаїв дитячих» Є.
Славинецькому, видатному ритору М. Смотрицькому, автору «Граматики
словенської». Усі ці педагоги були високоосвіченими людьми і прикладом
патріотизму.

Велике значення у розвитку патріотичного виховання українського народу
відіграла Церква. Особливо зріс її вплив на національну самосвідомість
українців за Петра Могили, митрополита київського і галицького,
засновника Києво-Могилянської академії (1632-1647 рр.). Період, протягом
якого він був митрополитом, назвали Могилянською добою. Її вихованці
брали участь у визвольних війнах українського народу під проводом Б.
Хмельницького. Освіта, її розвиток і поширення стали головним змістом
релігійної, культурної та політичної діяльності того періоду.

У вітчизняній педагогічній науці XVII ст. поняття «патріотизму» в
сукупності з моральними якостями окреслював Г. Сковорода. Серед
складових патріотизму він виділяв, перш за все, любов до народу та
Батьківщини, людську гідність, гордість та ін. Г. Сковорода писав, що
«кожний повинен знати свій народ, а в народі пізнати себе. Якщо ти
українець, то будь ним…». Він вбачав надійний заслін бездуховності,
невігластву, національному нігілізму в шануванні народних традицій,
розвитку всього українського, в неухильному дотриманні виховних традицій
українського народу [211, 496 ].

Письменник, педагог і громадський діяч І. Котляревський мету виховання
вбачав у підготовці відданих батьківщині та народові громадян,
високоосвічених патріотів.

Проблеми національної освіти і виховання не залишали байдужим
Т.Шевченка. Його «Буквар» був створений як народна книга. Суть
патріотичного виховання поет вбачав у піднесенні національної свідомості
народу, пробудженні у молоді любові до рідної мови, своєї землі з її
героїчним минулим.

Найвизначніший представник культурно-освітнього руху на Закарпатті,
професійний учений-педагог О.Духнович обстоював систему виховання,
створену на національних традиціях, а її мету вбачав у формуванні
громадянина-патріота.

Глибока народність, гуманізм, патріотизм були основою творчості членів
гуртка передової західноукраїнської молоді «Руська трійця» – М.
Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького.

x

z

Ae

AE

E

?

»

N

x

z

??????????????????????????????+?????????????????????????????????????+???
???оду став захист прав та інтересів свого народу засобами українського
слова, музики, образотворчого мистецтва тощо.

Для педагогічного розуміння сутності патріотизму важливими стали
висновки українських вчених початку XX ст. М. Грушевського та І.
Огієнка. Так, М. Грушевський обстоював дві ознаки українства: з одного
боку тих, хто має етнічне коріння, а з іншого, ті народи, що проживають
в Україні і хочуть долучитися до розбудови цієї держави. «Горнутися до
свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими
способами», — закликав учений-історик та громадський діяч [60, 49].

І. Огієнко вважав, що сформованість почуття гідності і гордості за свій
народ не дозволяє розпорошитися українцям між іншими народами, вимагає
мати свою ментальність. Він обгрунтував засоби національно-патріотичного
виховання молоді, серед яких особливо вирізняє мову, бо саме в ній
виявляється «ступінь зрілості народу й ступінь глибини його духовної
культури» [138, 17], дотримання християнських добро чеснот, родинних
традицій, використання культурно-історичного складу рідного народу і, що
особливо важливо, як генералізуючий засіб він вперше вводить до
наукового обігу поняття «рідномовне виховання». Такий зміст
патріотизму реалізується у тісній взаємодії церкви, родини, освітніх
інституцій за умов дотримання гуманності й демократизму.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного патріотичного виховання зробила
С.Русова, яка вважала, що «національне виховання виробляє у дитини не
подвійну хитку моральність, а міцну цілісну особу. Воно не утискає думку
дитини у вузькому шовінізмі, навпаки, після правдивого національного
виховання дитина звикає кохатися в народних скарбницях і шукатиме цих
культурних скарбів і у других народів» [4].

Ідеї патріотичного виховання набули великого значення і в працях
Г.Ващенка, який наголошував на пріоритетності формування у молоді
патріотизму. У своїй роботі «Виховний ідеал» педагог формулює положення,
які б сприяли патріотичному вихованню молоді:

— державна незалежність, можливість для українців вільно творити своє
майбутнє;

— об’єднання всіх українців в єдину спільноту незалежно від їх
проживання, віри, соціального стану;

— справедливий державний устрій, який забезпечить права і свободи
громадян;

— високий рівень народного господарства, що сприятиме добробуту громадян
і позбавить експлуатації;

— духовний розвиток українського народу;

— високий релігійно-моральний рівень українського народу;

— високий рівень здоров’я українського народу [5].

На думку Г.Ващенка всі ці положення сприятимуть вихованню підростаючого
покоління з метою досягнення «блага Батьківщини».

Григорій Ващенко розрізняв патріотизм стихійний, несвідомий і свідомий.
На його думку, «несвідома любов до Батьківщини полягає в тому, що людина
органічно зростає з рідною природою, своїми землями, в першу чергу зі
своєю родиною і сусідами, з національними традиціями, світоглядом і
мовою. Ця любов, будучи навіть стихійною, несвідомою, часто досягає
великої напруженості» [6], стає основою свідомої любові до Батьківщини,
справжнього патріотизму.

Справжній патріот любить свою Батьківщину такою, якою вона є, не
відвертається від неї ні в щасті, ні в біді. «Справжній патріот, — писав
Г.Ващенко, — не обмежується пасивною любов’ю до свого краю і народу, до
його сучасного й минулого, до його мови й культури. Він активно працює
для свого народу, прагне підняти його культуру й добробут, перетворює
його негативні риси й вдосконалює риси позитивні. Для патріота дорога
честь своєї Батьківщини і він захищає її і словами, і ділом… Кожний
народ, як і кожна людина, має своє покоління. Справжній патріот мусить
знати його і всі свої сили спрямовувати на здійснення цього покликання.
Найвищою формою патріотизму є жертовна любов до Батьківщини»[6].
Григорій Ващенко вважав, що метою виховання в українській школі є
виховання громадянина України, який би служив Україні і Богові.

А.Макаренко вважав виховання патріотизму у дітей провідним напрямком
своєї педагогічної діяльності: «…Кожний виховний крок у нас повинен бути
пронизаний патріотичним вихованням, і якщо це не так, то це виховання…
нікуди не годиться. Якщо мені говорять, що у мене все добре, але нема
патріотичного виховання, то я повинен це розуміти так, що вся робота
зовсім нічого не варта» [7]. На думку видатного педагога, виховувати
патріотизм у дітей важливо через формування організаторських навичок,
які найбільш потрібні для справжнього патріота своєї країни,
«людини-творця на благо своєї Батьківщини», зокрема почуття
відповідальності за доручену справу, взаємодопомоги, прагнення до
раціоналізації й удосконалення виробництва тощо. Кожен підліток повинен
бути сміливим, мужнім, чесним, працьовитим патріотом. Все це доноситься
і виховується у них через виховання колективу, програму людського
характеру, участь у виробничій праці [8]. Ідеї А.Макаренка є цінними і
для сучасної школи.

Видатний український педагог В.Сухомлинський найбільш чітко окреслив
систему формування патріотизму у молоді, підвів наукову основу
збагачення виховного змісту, впровадження ефективних засобів: рідної
мови, історії, природи рідного краю, культури народу, народних традицій
та обрядів, суспільно корисної праці, фізичного загартування тощо [191,
254].

Розглядаючи патріотизм як сукупність політичних і моральних ідей,
моральних почуттів, педагог здійснював патріотичне виховання на основі
гармонійного взаємозв’язку інтересів особистості і держави, наголошуючи
при цьому на неприпустимості відриву впливу на свідомість і почуття від
діяльності з обов’язковим урахуванням особливості духовного життя
вихованців у різні вікові періоди. При цьому він підкреслював, що,
по-перше, патріотичні і моральні ідеї трансформуються в стійкі духовні
утворення — погляди, переконання, ідеали, ціннісні орієнтації – за
умови, коли особистість добуває їх дослідницьким, трудовим, евристичним
шляхом з певної системи знань, відомостей, художньо-естетичних образів,
національних традицій, звичаїв тощо. По-друге, удосконалення в учнів
світоглядної свідомості патріота відбувається шляхом оновлення змісту
освіти, який за своїм обсягом і характером має відображати насамперед
ідейно-ціннісне багатство рідного народу і вищі здобутки світової
культури, сприйняті скрізь призму національної свідомості. По-третє,
участь вихованців у суспільно корисній праці, яка має патріотичне
спрямування, повинна носити дієву форму розвитку обов’язку і
відповідальності перед Батьківщиною. По-четверте, ставлення вихованців
до свого фізичного і психічного здоров’я необхідно розглядати не тільки
як їх особисту справу, а й як вияв відповідальності перед суспільством і
державою. По-п’яте, необхідність реформування педагогічної думки
вимагає, щоб педагог був переорієнтований з ролі інформатора і
контролера, організатора виховних заходів на старшого товариша, друга,
духовного орієнтира, наукового консультанта, організатора самостійного
здобуття знань, творчості вихованців, їхньої самоосвіти і самовиховання
[194, 267].

В.Сухомлинському належить створення принципово нової системи виховання,
в центр якої педагог поставив вихованця як суб’єкт виховання,
спрямувавши виховний вплив на його внутрішній світ, духовність. Сила і
ефективність патріотичного виховання, за В.Сухомлинським, визначається
тим, наскільки глибоко ідея вітчизни проникає в духовний світ молодої
людини, в який період відбувається становлення людини-громадянина,
наскільки глибоко вона бачить світ і саму себе очима патріота. Особливий
акцент робився педагогом на розвиток почуттів любові, відповідальності,
повинності, обов’язку перед своїм народом і на постановку молодою
людиною особистісної проблеми перед власною совістю у питаннях вибору
моральної поведінки щодо своєї Батьківщини.

Важливе місце видатний педагог відводить формуванню патріотизму у
процесі засвоєння основ наук. На його думку, успіх цього процесу
залежить від таких факторів:

інтелектуального багатства життя навчального закладу («інтелектуальний
фон»);

змісту навчальних програм і організації розумової праці на заняттях і в
позаурочнкй час;

духовного багатства самого педагога, його ерудиції, культури, прагнення
і вміння пов’язувати будь-який навчальний матеріал із завданнями
патріотичного виховання з метою комплексного впливу на свідомість,
почуття і поведінку {191, 98 ].

Акцентуючи увагу на питанні не ким бути, а яким бути, суть патріотичного
виховання В. Сухомлинський вбачав у тому, щоб кожна людина ще в
отроцтві пішла тим життєвим шляхом, на якому яскравіше проявиться її
талант, нахили, здібності для служіння Вітчизні.

В.Сухомлинському належить заслуга розвитку ідеї патріотичного виховання
в сім’ї, формування синівської любові і вірності Вітчизні через
причетність до життя народу, його історії, слави: «У кожного з нас
Вітчизна починається з чогось маленького, начебто непоказного і
непримітного; в життя кожного з нас назавжди до останнього нашого подиху
входить щось єдине і незмінне, як груди матері, її ласкавий дотик, рідне
слово. Це наш рідний куточок, що втілює в собі живий образ Вітчизни»
[9].

У вітчизняній педагогіці проблеми патріотизму школярів досліджували
М.Баранець, М.Башмет, А.Бондар, В.Бондар, О.Захаренко, І.Зязюн,
А.Дем’янчук, О.Мороз. В.Новосельський, М.Терентій. І.Ткаченко,
О.Рудницька, В.Фарфоровський, Т.Шашло, М.Шкіль, М.Ярмаченко та ін.

Важливими у процесі теоретичного усвідомлення нових тенденцій у
вітчизняній педагогічній науці є роботи О.Вишневського, О.Губко, П.
Кононенка, В.Кузя, Б.Ступарика, Б.Чижевського, К.Чорної, які в основу
патріотичного виховання ставлять національну свідомість та наголошують
на усвідомленні безперечної цінності Батьківщини.

Сучасна система патріотичного виховання учнівської молоді має
відповідати цілям української нації та ідеології нашої держави,
випливати з їх історичних глибин та бути спрямованою на перспективу.
Адже, у Державній національній програмі «Освіта» (Україна XXI ст.)
пріоритетними напрямами визначено: формування національної свідомості,
любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави,
готовності її захищати; забезпечення духовної єдності поколінь,
виховання поваги до батьків, жінки матері, культури та історії свого
народу; формування високої мовної культури, оволодіння українською
мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій
українців та представників інших національностей, які мешкають на
території України; утвердження принципів вселюдської моралі, правди,
справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності; виховання поваги до
Конституції, законодавства України, державної символіки; формування
глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини
та громадянською відповідальністю [66, 47].

Процес державотворення в Україні вимагає пошуків нових форм і методів
виховної роботи в школі. В «Концепції сучасного українського
виховання» чітко й недвозначно підкреслено, що національна ідея повинна
відігравати об’єднавчу роль у розвитку суспільства, сприяти виробленню
життєвої позиції молодої людини, становленню її особистості
громадянина-патріота України.

Прийняття Конституції та затвердження Концептуальних засад
демократизації та реформування освіти в Україні підводить підсумок під
тривалими дискусіями серед педагогічної громадськості щодо ідеології
виховної роботи, її теоретико-методологічних основ. Нарешті, ми отримали
чітку відповідь на питання: кого ми виховуємо? Ми повинні виховувати не
етнічного українця, як це твердять деякі політичні сили, а
громадянина-патріота України.

Сучасне українське патріотичне виховання своїм світоглядним
орієнтиром обирає українську загальнодержавну ідеологію, що втілює в
собі поняття патріотизму, державотворення, державозахисту,
громадянськості, прагнення до єдності і злагоди тощо. Шлях до успіху в
сучасному українському патріотичному вихованні пролягає, найперше через
основні національні цінності:

українську ідею, державну незалежність України;

самопожертву в боротьбі за свободу нації;

патріотизм та готовність до захисту Батьківщини;

єдність поколінь на основі віри в національну ідею;

почуття національної гідності;

історичну пам’ять;

громадську національно-патріотичну активність;

пошану до державних та національних символів, до Державного Гімну, Герба
і Прапора, Конституції України;

любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій;

орієнтацію власних зусиль на розбудову Української держави;

протидію антиукраїнській ідеології;

готовність постати на бік народів, які борються за національну свободу;

сприяння розвиткові духовного життя українського народу.

Правильно організоване патріотичне виховання формує повноцінну, цілісну
особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну і особисту
гідність, совість і честь.

Педагогічним колективом нашої школи особлива увага приділяється
патріотичному вихованню школярів. Пріорітетним напрямком позакласної
роботи є виховання громадянина України, поваги до Конституції, законів
України, державних символів України, виховання в дітей законопослушності
та любові до Батьківщини, рідної мови, українського народу, отчого
краю; поваги та пошани до ветеранів Великої Вітчизняної війни,
воїнів-афганців. В школі працює історико-краєзнавчий музей “Берегиня”.
Учні школи беруть активну участь в історико-географічній експедиції
«Історія міст і сіл України» /ІІ місце/, туристсько-краєзнавчій
експедиції учнівської та студентської молоді «Пізнай свою країну»
/напрям «Духовні джерела мого народу» /ІІ місце/, Всеукраїнській
експедиції учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина –
Україна», виставці-конкурсі «Знай і люби свій край», фотоконкурсі «Моя
Україна» /ІІ місце/. У виховній роботі з учнями використовуємо такі
форми роботи:

конкурс пісні і строю /до Дня захисника Вітчизни/;

екскурсії по рідному краю;

зустрічі з поетами-земляками;

усні журнали;

тематичні вечори;

вечори пам’яті;

заочні подорожі «Стежками України»;

години спілкування;

виховні години;

уроки мужності;

уроки-спогади;

уроки-пам’яті;

зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, жителями нашого селища;

лінійки слави;

операція «Пам’ять»;

операція «Ветеран не повинен бути самотнім»;

вахта пам’яті;

лекції;

тематичні інформаційні хвилинки;

випуск стінгазет;

конкурс малюнків та плакатів на військово-патріотичну тематику;

круглий стіл;

науково-практичні конференції;

свята;

ранки.

В своїх професійних пошуках вчителі орієнтуються на ідеї
В.Сухомлинського, А.Макаренка, О.Духновича, М.Грушевського, І.Беха,
Г.Ващенка. Виховання учнів у школі здійснюється в контексті
національної і загальнолюдської культури. В основу виховної діяльності
школи покладено програму «Основні орієнтири виховання учнів 1-12 класів
загальноосвітніх навчальних закладів України», затвердженої
Міністерством освіти і науки України ( наказ № 1133 від 17.12.2007 ).

Педагоги нашої школи створюють таке середовище, де дитина почуває себе
щасливою, може розкрити свої здібності, реалізувати себе в майбутньому
як частинка суспільства. Прагнемо виховати особистість, яка б любила
свою Батьківщину, свій народ, знала історичне минуле нації і народу;
знала і примножувала звичаї, традиції свого народу; знала і поважала
закони України; любила і шанувала батьків, з повагою ставилась до
старших; любила і берегла природу, добре володіла основами наук.
Важливого значення надаємо формуванню у своїх вихованців високих
загальнолюдських моральних цінностей: патріотизму, людяності, доброти,
милосердя, людської гідності, культури спілкування, толерантності,
почуття відповідальності і обов’язку; допомагаємо вихованцям стати
творчими особистостями, правильно мислити, вести здоровий спосіб життя.

ЛІТЕРАТУРА

Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості// Педагогіка і
психологія. — 1997. — № 1. — С.130-137.

Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання. — К.: ІЗМН, 1998.

Бех І., Чорна К. Програма патріотичного виховання дітей та учнівської
молоді // Світ виховання. – 2007. – №1 (20).

Ващенко Г. Виховний ідеал// Дивослово. — 1996. — №4.

Ващенко Г. Психологічні властивості українців і причини наших невдач//
Рідна школа. — 1992. — № 2.

Ващенко Г. Праці з педагогіки та психології. — К., 2000.

Великий тлумачний словник сучасної української мови /Укл. і гол. ред.
В.Т. Бусел. — К.: Ірпінь, 2001.

Вишневський О., Кобрій О.М., Чепіль ММ.Теоретичні основи педагогіки:
Курс лекцій / За ред.О.Вишневського. — Дрогобич: Відродження, 2001.

Волкова Н.П. Педагогіка. — К.: ВЦ «Академія». — 2002.

Грінченко Б. Словник української мови. В 4 томах. — К.: Наукова думка,
1997.-Т.З.

Грушевський М. На порозі нової України: гадки і мрії. -К.:Наукова думка,
1991. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. — К.:
«Веселка», 1991

Грушевський М. Історія України-Руси: У 2т. — К.: Наукова думка, 1992.

Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI ст.). -К: МО, 1993.

Закон України «Про освіту» // Закони України. — К., 1996. — Т.1.

Киричук О.В. Концепція виховання підростаючих поколінь суверенної
України // Рад. школа. — 1991. — № 5.

Конституція України. — К: Право, 1996.

Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти //
Інф. збірник МО України, 1996. — № 13.

Концепція виховання особистості в умовах розвитку української
державності // Інф. збірник МО України, 1996. — № 14.

Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти //
Інф. збірник МО України, 1996. — № 13.

Концепція виховання особистості в умовах розвитку української
державності // Інф. збірник МО України, 1996. — № 14.

Концепція національного виховання // Рідна школа. — 1995. — № 6

Макаренко А.С. Вибрані педагогічні твори. Статті. Лекції. Виступи /
А.С.Макаренко; ред. Є.Н.Мединський. — К. — Рад. школа, 1967.

Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки / І.Огієнко. — Львів: Фенікс,
1995.

Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні / К.Д.Ушинський
// Вибрані пед. твори: в 4 т. — К.: Радянська школа, 1983

Русова С. Дошкільне виховання / С.Русова. — Катеринослав: Українське
видавництво, 1918.

Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину / В.О.Сухомлинський. —
К.: Рад. школа, 1982.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи