КОМУНАЛЬНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

« БЕРИСЛАВСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ»

ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ

Даніленко Галина Іванівна, викладач дошкільних дисциплін, спеціаліст
вищої категорії, викладач-методист.

Постна Ірина Георгієвна, викладач дошкільних дисциплін, спеціаліст вищої
категорії, старший викладач.

Падюк Тетяна Петрівна, викладач дошкільних дисциплін, спеціаліст вищої
категорії.

Народна гра як засіб патріотичного виховання дошкільників

У статті розкрито значення і можливості народної гри як важливої сфери
життєдіяльності дитини та засобу формування основ патріотичного
виховання дошкільнят.

Народні ігри – неоціненний виховний скарб, який залишили нам наші
прадіди. Вони є чудовим засобом усебічного виховання дошкільнят:
сприяють розширенню уявлень дітей про навколишній світ, розвитку
кмітливості, логічного мислення, психічних процесів, загартуванню волі,
витримки і, зрештою, залученню дітлахів до вивчення історії свого
народу. Граючи в народні ігри, діти знайомляться з традиціями свого
народу, звичаями та обрядами, віруваннями, культурою, що є запорукою
виховання національної самосвідомості.

Народна гра – природний супутник життя дитини, джерело радісних емоцій,
криниця знань, естафета традицій поколінь, могутній засіб виховного
впливу. У ній яскраво виражаються спосіб життя людей, їхній побут,
праця, бажання оволодіти мудрістю, красою, бути сильним, спритним,
вольовим, уміти досягати мети. Тож не випадково видатні педагоги
закликали збирати й описувати народні ігри, щоб донести до майбутніх
поколінь колорит звичаїв, оригінальність національного самовираження,
своєрідність мови.

Відродженню та ефективному впровадженню в освітньо-виховний процес
народних ігор присвячено багато сучасних наукових досліджень: А. Богуш,
Е. Вільчковського, А. Вольчинського, Н. Луцан, Н. Лисенко,
Г. Воробей, М. Мельничук, Є. Приступи, Н, Химич, А, Цьося
та ін.

Принцип національної спрямованості освіти, передбачений державним
стандартом, який визначений Базовим компонентом дошкільної освіти в
Україні, реалізується завдяки використанню українських народних ігор у
практиці роботи дошкільних навчальних закладів. Адже, граючи в народні
ігри, діти не лише опановують рідну мову, а й ознайомлюються зі
здобутками фольклору – мирилками, лічилками, дражнилками, закличками,
зговірками, вчаться використовувати їх у різних життєвих ситуаціях.

Народне поетичне слово сприяє збагаченню середовища, поєднує в собі
минуле, теперішнє і майбутьнє, в якому зростає і виховується дитина.
Саме тому з покоління в покоління передаються материнські колискові
пісні, казки, потішки, промовки тощо.

Жодне з професійних мистецтв, жодний найдосконаліший технічний засіб не
замінить дитині радості усного спілкування.

Народні ігри – це ігри, які походять з давніх – давен, їх побудовано з
урахуванням етнічних особливостей (хороводи, забави, ігри з народною
іграшкою тощо ).

Вони – невід’ємна складова життя дитини в сучасному дошкільному закладі,
важливе джерело засвоєння загальнолюдських цінностей. Розвивальний
потенціал забезпечується не тільки наявністю відповідних іграшок, а й
особливою творчою аурою, яку має створювати дорослий.

У народних іграх відображається життя людей, їхній побут, національні
традиції, вони сприяють вихованню честі, сміливості, мужності тощо. З
цією метою дітям пропонують розпитати в своїх мам, тат, бабусь та
дідусів, в які ігри вони гралися в дитинстві.[3]

Народні рухливі ігри походять від давніх ритуальних традицій. Вони
передавалися з покоління в покоління, набирали розважального змісту,
наслідувалися дітьми і ставали для них не лише забавою, а й веселою
школою життя. Старші передавали їх молодшим, а ті давали щось своє,
придумували нові варіанти, атрибути.

Народні ігри створені народом так само, як казки, приказки, загадки,
вони передаються з покоління в покоління. У їх змісті відбито
національну психологію кожного народу: у всіх народів існує чималий
запас ігор, котрі якоюсь мірою відбивають побут народу.

Перші записувачі та збирачі українських народних ігор з’явилися в XIX
ст. Це етнографічні праці Н.Маркевича, П.П.Чубинського, О.В.
Богдановича. У наш час у Києві було започатковано Клуб друзів гри,
учасники якого впродовж 10 років (1973— 1983) вирушали в етнографічні
експедиції для збирання й записування українських народних ігор. Вони
зібрали й опублікували понад 400 українських народних ігор.

Народні ігри як засіб виховання дітей високо оцінювали

К.Д. Ушинський,

Є.М. Водовозова,

Є. І. Тихєєва,

С. Ф. Русова,

О. П. Усова,

В. О. Сухомлинський та ін.

К.Д.Ушинський підкреслював яскраво виражену педагогічну спрямованість
народних ігор. На його думку, кожна народна гра містить у собі доступні
форми навчання, вона спонукає дітей до ігрових дій, спілкування з
дорослими. О. П. Усова писала: «У народних іграх немає навіть тіні
педагогічної настирливості, й разом з тим усі вони цілком педагогічні».

Ігри та забави становлять чималий розділ народної дидактики й охоплюють
найрізноманітніші її аспекти: народознавчий, мовленнєвий, математичний,
природничий, пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. Народні ігри
супроводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбиті сезонні
явища, звичаї, пов’язані з хліборобською та землеробською працею.

Народні ігри — це історія народу, оскільки вони відображають соціальне
життя кожної епохи.

У вступі до збірки ігор «Літала сорока по зеленім гаю» український
письменник Василь Довжик називає ігри народним мистецтвом: «Та й хитра ж
штука, оця народна гра! Ви думали — такі собі пустощі, коли робити нема
чого, то в креймахи грають, аби збавити час, а вона, ота забавка, —
мистецтво. А вона має свій погляд на людину, батьківщину, добро,
уявлення про тебе і світ. Бо мистецтво — це метод пізнання себе і світу,
а гра записала в собі і закодувала в генах дії не лише народні знання, а
нас із вами, наш національний характер».

З допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності,
вивчаючи напам’ять вірші, скоромовки, лічилки. Окремі ігри розвивають і
математичні здібності (класики, деркач, цурка, клітка та ін.).

В. Скуратівський зазначає, що переважна більшість «абеткових істин
дитинства» народжувалась у середовищі простого народу й виконувала певні
функції людського співжиття. Ігри відкривали дітям живу історію свого
народу, вчили любити народних героїв і ненавидіти кривдників.

Вуличні ігри були і своєрідним «дитячим садком». Батьки багатодітних
родин постійно були в полі, і діти об’єднувались для ігор у самостійні
осередки. «Для багатьох дітлахів, — пише В. Скуратівський, — такі забави
були не тільки формою дозвілля, але й своєрідною школою, де засвоювалися
перші абетки науки. Адже далеко не всім щастило відвідувати парафіяльні
чотирикласки».

Інтерес до народних ігор не згасає. І нині дітлахи теж охоче звертаються
до них. Та й педагоги дедалі частіше використовують цю скарбницю
народної мудрості в роботі з вихованцями. Створені генієм народу, ігри
віддзеркалюють своєрідність культури нації, сприяють розумінню
національного образу світу. Вони є важливим засобом різнобічного
розвитку дошкільнят, адже характерна особливість народних ігор –
комплексний вплив на організм та особистість дитини. Такі ігри
допомагають одночасно здійснювати фізичне, розумове, моральне,
патріотичне, естетичне та трудове виховання дитини, розвивати її
емоційну сферу, формувати національну свідомість, повагу до звичаїв та
традицій рідного народу.

Так, залучення вихованців до народних ігор дає педагогові змогу уточнити
уявлення дітей про навколишній світ, розширити їхній кругозір. Виконуючи
різні ролі, імітуючи рухи тварин, птахів, малята практично застосовують
здобуті знання про життя, поведінку, способи пересування цих істот.

У ході ігор розвивається мова дітей, збагачується їхній словник,
закріплюється вміння граматично правильно будувати речення, адже
більшість ігор супроводжується піснями, віршами. Народні ігри мають
оздоровче, освітнє, виховне значення.

Оздоровче: сприяють гармонійному росту організму дитини; формують
правильну поставу; загартовують організм; підвищують працездатність;
зміцнюють здоров’я. Дійсний оздоровчий ефект має проведення народних
ігор на свіжому повітрі незалежно від пори року. Це зміцнює мускулатуру,
покращує діяльність дихальної, серцево-судинної системи, збільшує
рухливість суглобів, міцність зв’язок, стимулює обмінні процеси,
позитивно впливає на нервову систему, підвищує опірність організму до
простудних захворювань.

Освітнє: формують рухові вміння та навички з бігу, стрибків, метання
тощо; розвивають фізичні якості – швидкість, силу, спритність,
гнучкість, витривалість; дають основи знань з фізичної культури і
спорту, валеології, народознавства, історії рідного краю тощо.

Виховне: виховують моральні та вольові якості дітей; любов до рідного
краю, звичаїв і традицій українського народу; любов до щоденних і
систематичних занять фізичними вправами.[4]

Промовляння лічилок, які передують чи не кожній рухливій грі, та й самі
ігри сприяють формуванню елементарних математичних уявлень та вмінь: у
дітей розвивається логічне мислення, кмітливість; вони вправляються в
порядковій лічбі; закріплюють назви числівників; у них формуються
елементарні часові орієнтири (діти усвідомлюють орієнтири ігрових дій:
спочатку; потім, після того, як; перед тим, як; усі одночасно). До того
ж, як відомо з психологічних досліджень, саме завдяки ігровій діяльності
дитина практично вивчає простір і предметний світ.

Звичайно ж, народні рухливі ігри займають чільне місце у фізичному
розвитку дітей, зміцненні їхнього здоров’я, формуванні здорового способу
життя. За допомогою ігор у них закріплюються та вдосконалюються вміння і
навички з основних рухів (ходьби, бігу, стрибків, лазіння, метання,
рівноваги), розвиваються фізичні якості (сила,спритність,гнучкість,
витривалість).

Софія Русова в своїх працях називала ці ігри просто «рухівки». Вона
писала: «Гра для дитини – найкраща насолода, в іграх виявляються усі її
здібності, її нахили й переживання». Завважимо: в народних іграх
навчальні завдання ніби приховані в підстексті й спрямовані на те, щоб
радувати дітей і тим самим спонукати їх до активності, творчості.

«Як дитина бігає і грається, так їй здоров’я усміхається», — стверджує
прислів’я. Чим більше дитина рухається, тим краще росте і розвивається.
Народні рухливі ігри за змістом і формою прості та доступні дітям
різного віку. Вони є універсальним засобом у фізичному вихованні молоді.
Підкреслюючи універсальність цього засобу виховання, А. Макаренко писав:
«Гра має важливе значення, яке в дорослого має діяльність, робота,
служба: яка дитина у грі, такою з багатьох поглядів вона буде в роботі,
коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча насамперед відбувається у
грі».

Народні ігри мають кілька класифікацій за різними характеристиками. Л.
Капкіна, В. Осадча, К. Стрюк, С. Мирошник класифікували ігри за ступенем
фізичного навантаження(ігри великої, середньої та малої рухливості);
А. Вольчинський – за основними рухами (ігри з ходьбою,
бігом, стрибками, лазіння тощо). Г.Довженко поділила українські народні
дитячі ігри на такі групи: 1) ігри, де організуючим началом є пісня; 2)
ігри, де таким началом є діалог, який у поєднанні з рухами сприяє
створенню розвинутої динамічної дії; 3) ігри, де є невеликий діалог,
приспівочка або пісенька, які слабко пов’язані з самою дією. А. Цьось
поділяє народні ігри на рухливі та забави зі співом, приказками,
примовками, ігри з предметами, рухливі ігри та забави на розвиток
фізичних якостей (сили, спритності, швидкості тощо). А.В.Стуманський
пропонує поділити всю сукупність дитячих ігор на два види: ігри,
спрямовані на духовний розвиток дитини, та на ті, які передбачають
найбільшу активізацію фізичних і спортивних якостей.

Враховуючи специфіку українських народних ігор О. Яницька класифікує їх
за такими групами:

? дидактичні,

? рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом,

? рухливі хороводні ігри,

? ігри мовленнєвої спрямованості,

? обрядові та звичаєві ігри;

? ігри історичної спрямованості;

? ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу.

Дидактичні ігри — це ігри розумової спрямованості, які потребують
використання раніше набутих знань, кмітливості, активної мислительної
діяльності. Народні дидактичні ігри вчать дитину ненав’язливе, легко,
захоплюють змістом гак, що вона навіть не помічає того навчання. У
скарбниці народної дидактики є дидактичні ігри для будь-якого віку.
Наприклад, для найменших: «Кую-кую чобіток», «Гу-ту-ту, варю кашу
круту», «Сорока — ворона»; для старших: «Чорне та біле», «Фарби»,
«Краска», «Дід Макар», «Фанти», «Бірка», «Кури» та ін.

Значну групу становлять народні рухливі ігри з обмеженим мовленнєвим
текстом. У них текст подається як лічилка, примовка, перегукування. Це
ігри «Панас», «їду, їду», «Звідки ти?», «Жмурки», «Горю-дуб», «Котилася
бочка…», «На чім стоїш?», «Іваночку, покинь схованочку», «Зайчик і
Бурчик», «Бочечка», «Квочка», «Ірву, ірву горішечки» та ін.

Рухливі хороводні ігри супроводжуються пісенним текстом. На першому
плані — слова, рухи — нескладні (ходіння в колі), по закінченні слів,
співу можливий біг. Серед таких ігор найвідоміші: «Огірочки», «Галя по
садочку ходила», «Подоляночка», «Перепілочка», «Ой ягіл, ягілочка»,
«Іде, іде дід» та ін.

Обрядові та звичаєві ігри передають характерні події з життя
українського народу: початок жнив, косовицю, великодні та купальські
ігри, калиту, веснянки.

Ігри історичної та соціальної спрямованості відбивають характер тієї
епохи, коли вони складались. У їх змісті трапляються архаїзми, як для
нас, гравцями виступають «пан», «король», «цар», «царівна». Це ігри:
«Король», «У короля», «Воротарчик», «Пускайте нас», «Нема пана дома», «У
відьми», «Дзвін», «Прослужив я в пана рік», «Кружок» тощо.

Ігри побутової спрямованості відображають у своєму змісті буденне життя
людей («Жили у бабусі…», «Ой сусіди, сусідоньки», «Здрастуй, сусіде»,
«Куй-куй, ковалі…», «Як було у баби…»). Чимало серед них ігор з
сюжетами про сімейне життя: «Батько», «Батько й діти», «Горщечки»,
«Гладущики», «Сімейка» тощо.[10]

Українські народні ігри описує й В. Скуратівський. Діти грали в гилку,
завіяло, квача, квочку. Вибравши стежку, кожен викручував собі п’яткою
ямку. Діти ставали пообіруччя вздовж ямок, крайній котив м’яча, і в чиїй
ямці він зупинявся, той мав вийняти його й поцілити когось із
однолітків, які втікали навсібіч. Промахнувся — маєш пасти свиню, тобто
котити м’яча. Коли спадала роса й прогрівався ґрунт, починали грати в
скраклі, аж доки матері не скликали дітей іти обідати. «Й чим більше
задумуюсь, тим переконливіше доходжу висновку, — пише В. Скуратівський,
— всі чи переважна більшість дитячих ігор були лише формою проведення
дозвілля — у них поєднувалися спритність і фізичне загартування,
вправність і кмітливість, гнучкість і винахідливість, наполегливість і
витривалість, вони розвивали пам’ять, увагу, зосередженість, вміння
приймати раптове й найдоцільніше рішення, гартували волю, почуття
колективізму та взаємовиручки».

Народні ігри як фольклорний жанр мають специфічні особливості. Це ігри
гуртові, вони об’єднують від 10-ти до 20-ти і більше дітей, їх
структурна особливість дозволяє об’єднати всіх бажаючих грати.

Народні ігри можуть проводитись у будь-якій обстановці: у помешканні й
на галявині, на подвір’ї і біля ставу, на луках і на річці

Народні ігри багатоваріантні. Одна й та сама гра у різних регіонах
України має не однакові приспіви, повтори. Це легко простежити на таких
іграх, як: «А ми просо сіяли», «Мак», «Калина».

Так, в одному варіанті гри «А ми просо сіяли…» є приспів «Ой
дід-лада»:

А ми просо сіяли, сіяли;

Ой дід-лада, сіяли, сіяли…,

а в другому варіанті — «Зеленая рута, жовтий цвіт»:

А ми просо сіяли, сіяли;

Зеленая рута, жовтий цвіт, жовтий цвіт…

У грі «Мак» у першому варіанті діти звертаються до Городника, чи полив
він мак та чи поспів мак. При цьому кожне запитання оспівується
приспівом: «Маки, маки, маківочки, золотії голівочки».

Є й такий варіант гри, в якому після приспіву йде суцільний діалог з
козачком:

-Козачок,чи виорав мачок?

— Козачок, чи посіяв мачок?

— Козачок, чи посходив мачок?

— Козачок, чи пора молоть мачок?

Характерною особливістю народних ігор є навчальний зміст, який подається
в ігровій формі. Мати бавить немовля, перебирає його пальчики,
приказуючи:

Печу, печу хлібчик

Дітям на обідчик.

— Цьому дам, цьому дам,

Цьому дам і цьому дам…

А цьому не дам, бо цей буцман.

Він дров не носив,

Він діжі не місив,

Він печі не топив,

Діток гулять не водив —

Справжній лежень.

То я цьому не дам.

hh

 

c

R

~

?

 

c

???????¤???????? мати вчила дитину бути працьовитою, не лінуватись.
Народні ігри образні, в кожній з них відбивається якась подія або
випадок, близький за своїм змістом дитині. Не можна переоцінити значення
народних ігор у розвитку мови дітей, у збагаченні їхнього словника
образними словами. Почувши спів зозулі, дитина, підстрибуючи, промовляє:

Зозулю — кавулю, зозуле, голубонько,

Сім літ не кувала,

Закуй мені в цьому літі,

Скільки житиму на світі?

За своєю структурою більшість народних ігор прості, однопланові,
завершені, в них в єдине ціле поєднуються слово, рух, пісня. [1]

В українських народних рухливих іграх часто використовується природний
матеріал (шишки, гілочки, жолуді, камінчики тощо). Більшість ігор
супроводжується віршованим текстом. Майже всі народні рухливі ігри
граються в колі (замкненому чи розірваному).

Щоб народна рухлива гра пройшла успішно, треба підібрити інвентар та
знати етапи її проведення: збір дітей на гру; зацікавлення їх грою;
пояснення правил гри; розподіл ролей; гра; підбиття підсумків гри. Ці
етапи для усіх вікових груп однакові, різні лише прийоми їх організації.
Зупинимось на кожному етапі.

Збір дітей у гру

Організувати гру можна в різні способи. Так для дітей молодшого віку
треба створити бадьору, емоційну атмосферу, сприяти залученню всіх
вихованців до гри, активізувати їх дії, використовувати різноманітні
іграшки. Дітям середньої групи вихователь пропонує погратися, проводить
бесіду, загадує загадки, показує іграшки,використовує заклички тощо. У
старшій групі діти заздалегідь домовляються, де вони зберуться, в яку
народну гру гратимуть і за якими сигналами почнуть (ударом у бубон,
дзвіночок; вигуком, сплеском.) зібрати дошкільнят на гру можна й
закличкою. Але робити це слід швидко, бо будь-яка затримка послаблює
інтерес до гри.

Зацікавлення грою

Передусім варто викликати інтерес в дітей до гри. У цьому разі вони
краще засвоять її правила й чіткіше виконуватимуть рухи, до того ж,
відчують емоційне піднесення. Щоб зацікавити дітей грою, бажано
заспівати їм пісню, загадати загадку, прочитати вірш відповідної
тематики, показати атрибути, іграшки до гри. Можна також ознайомити
малят із дійовими особами, розповісти, як в цю гру грали в давнину.
Заохоченням до гри може бути попередня домовленість про певну нагороду
чи про спосіб штрафування невдахи. Однією з поширених форм штрафування в
іграх є призначення «фантів». Завдання, які відповідають одному фанту,
визначаються гравцями заздалегідь або переможцем наприкінці гри.

Пояснення правил гри

Пояснення нової гри може здійснюватися по-різному, залежно від її виду
та змісту. Якщо у грі є пісня, вірш, недоцільно розучувати їх з дітьми
напередодні – бажано ввести їх у гру несподівано. Такий прийом принесе
дітям задоволення.

Ознайомлюючи дошкільнят із новою грою, вихователь повідомляє її назву,
розкриває зміст і пояснює правила ще до початку гри. Якщо ж гра досить
складна , то варто спочатку пояснити головне, а потім, у процесі гри,
з’ясувати окремі деталі . Під час повторного проведення гри лише
нагадують її основний зміст.

Зауважимо – пояснення змісту й правил гри має бути стислим, точним,
емоційним.

Розподіл ролей

Успіх гри залежить від розподілу ролей. Якщо народна гра проводиться
вперше, то головну роль бере на себе вихователь, а потім доручає її
самим дітям. Ролі розподіляються самим жеребкуванням (льосуванням- від
слова льос, що означає жереб, доля). Наведемо кілька його
найпопулярніших способів.

Способи жеребкування

Відгадування. В якій руці є річ? Якого вона забарвлення? Парна чи не
парна кількість затиснутих у кулак речей? Як упаде монета після
підкидання її вгору? Хто вгадує, той отримує певну роль.

Числовий жереб. Діти стають у коло, один гравець називає якесь невелике
число. Інший – лічить по колу названого числа. Той, на кого воно випадає
починає гру.

«Викидання на пальцях». За командою гравці водночас «викидають»(
показують усім) певну кількість пальців на руці. Один гравець лічить
загальну кількість пальців. Це число стає числовим жеребом і льосування
далі відбувається подібно до попереднього.

Вимірювання палиці. Таке жеребкування проводиться попарно. Один гравець
легенько підкидає палицю догори, а другий – ловить її однією рукою й
тримає вертикально. Перший береться за палицю вище руки другого, а той
знову вхоплює палицю впритул над рукою товариша. Так вони почергово й
перебирають руками до кінця. Той, чия рука виявляється на палиці зверху,
вважається «на кону». Він мусить повернути кулак з палицею так , щоб
вона опинилася в горизонтальному положенні і потримати її протягом
лічби до трьох. Якщо йому це вдається, він і отримує певну роль. Коли ж
палиця впаде – це право отримує його товариш.

Відгадування символів. У такий спосіб здійснюється поділ гравців на
команди. Спочатку обираються двох капітанів – найдосвідченіших гравців.
Усі інші діти поділяються на пари. Вони домовляються осторонь про
символи (умовні назви), які присвоюють собі. Наприклад, «солома та
зерно», або «дерево та залізо». Пари по черзі підходять до ватажків із
запитанням: « солома чи зерно?( дерево чи залізо?)». Гравець,назву якого
вибрав капітан, стає членом його команди, а напарник іде до другого
капітана.

Вибір лічилкою. Ведучого гри найкраще обирати за допомогою лічилок. Перш
ніж проводити розучування лічилки, педагогу необхідно відібрати найбільш
придатну для цієї гри як за змістом, так ї за технікою рахунку. Коли
рухлива гра заснована на діях певних персонажів – зайця, вовка, лисиці
бажано для такої гри використовувати лічилку, у змісті якої є назва
головного персонажа гри. За виконанням техніки рахунку лічилки можна
розділити на декілька видів. Найчастіше рахунок за допомогою лічилки
виконується таким чином: гравці стають у коло, одна дитина всіх
обходить, чітко промовляючи кожне слово тексту обраної лічилки і
почергово вказує на кожного з учасників гри. Ведучим стає той, на кого
випало останнє слово. Є лічилки, текст яких закінчується займенником
«ти».

Під час використання деяких лічилок діти домовляються про додаткові дії,
виконання яких і виявляє ведучого. Так, діти можуть домовитися, що всі
учасники гри, в яку вони будуть гратися, стоять по колу, а один з них
знаходиться в центрі з м’ячем. Він проголошує слова: «раз, два, три!
Водити зараз будеш ти!». Коли проголошено останнє слово, діти
розбігаються далі від кола, а дитина, що стоїть в його центрі, кидає
м’яч, намагаючись влучити в когось з гравців. У кого попав м’яч – той і
ведучий.

«Загальне голосування». Ним теж обирають ведучого. Діти роблять це
колективно.

В окремих випадках вихователь може призначити ведучого сам. Так роль
лідера може дістатися як активній дитині, яка краще за інших з нею
справиться, так і несміливій, яка в такий спосіб підвищить свій
авторитет в однолітків.

Ігровою діяльністю дітей керує педагог. Його роль залежить від характеру
самої гри, від кількісного та вікового складу гравців, від їхньої
поведінки. Чим менші діти, тим активніше виявляє себе педагог. Участь у
грі вихователь бере й тоді, коли не вистачає пари. Під час гри він дає
вказівки дітям до гри, оцінює їхні дії й поведінку,підказує доцільність
виконання рухів. До того ж, дорослий має тримати в полі зору всіх дітей,
стежити за самопочуттям кожного.

Народні ігри великої рухливості повторюють 3-5 разів, спокійніші – 4-5.
Паузи між повтореннями тривають – 0,5-1 хв. Під час паузи діти виконують
легкі вправи або повторюють віршовані слова тексту.

Підбиття підсумків гри

Уміле підбиття підсумків гри дає змогу реалізувати кілька завдань.
По-перше, заспокоїти організм дитини. По-друге, визначити тих, хто
правильно виконував рухи, виявляв спритність, швидкість, кмітливість і
тямущість, дотримувався правил, підтримував товаришів. Вихователь
аналізує, як вдалося досягти успіху в грі,чому, скажімо, «квач» швидко
впіймав одних дітей, а інші жодного разу йому не попалися. Підбивати
підсумки слід у цікавій формі, щоб викликати в дітей бажання наступного
разу досягти ще кращих результатів.[6]

Інвентар

Народні ігри, як правило, не вимагають складного обладнання. Інвентарем
часто служив підручний матеріал: палиці, камінці, горіхи, квасоля тощо.
Зі спеціального інвентаря можна назвати м’яч, гилку, цурку, скраклі та
деякі інші.

М’яч звичайно робили з шерсті. Навесні з вола чи корови насмикували
чистої шерсті і, змочуючи її водою та слиною, катали між долонями.
Спершу виходила маленька грудочка, яка згодом все більшала і більшала,
набуваючи круглої форми. Чим довше, старанніше і рівномірніше робиться
викачування, тим тугішим і дружнішим стає м’яч, тим краще він «стрибає».

Інколи його обшивають шкірою, виготовляючи чохол із чотирьох
ромбоподібних шматочків шкіри, або ж набивають такий чохол «куницею»,
тобто борідками колосків очерету чи коноплі. Обшитий шкірою м’яч
називається ремінним.

Трапляється, що перед грою для більшої ваги м’яч намочують водою. Тоді
удар від нього сильніший і відчутніший.

Для ігор можна використовувати маленький гумовий м’яч, діаметром 6-8
сантиметрів.

Гилка – палиця діаметром 3-5 сантиметрів та завдовжки до метра. Вона
використовується для того, щоб відбивати м’яч. Для гравців молодшого
віку береться дощечка завдовжки 80 і завширшки 10 сантиметрів,
закруглена і зачищена з одного боку, щоб її зручно було тримати.

Цурка – загострена з обох кінців паличка з міцного дерева завдовжки
20-30 сантиметрів. Для гри в цурку потрібна ще замашна палиця завдовжки
70 100 см і завширшки 2-3 см.

Великою популярністю користувались ходулі. Їх виготовляли таким чином: у
дві високі жердини з боків вкручувались маленькі палички або прибивалися
дощечки. Можна навіть декілька: нижче і вище. Часто для ходуль
використовувалися дві тички з природними розкаракулями.

Цю інформацію ми знайшли в публікаціях А. Цьося, в яких автор не тільки
розповідає про спеціальні атрибути для українських народних ігор, а й
дає поради щодо їх виготовлення.[5]

Гра досить рано входить у життя дітей – уже на першому році життя.
«Дитина, граючи, живе, — пише Т. Лубенець, — і, живучи, грає». Діти
будь-якого віку знайдуть собі гру до смаку. Добираючи її, слід
враховувати вік дітей, чітко визначати мету кожної гри. З дітьми
раннього віку (перший, другий рік життя) використовують переважно
індивідуальні ігри – забавлянки. Наприклад, з дітьми другого року життя
розігрується (індивідуально) українська народна гра – забавлянка
«Горошок».

Перебираючи пальчиками дитини, починаючи від мізинця промовляють:

Горошок,

Бобошок,

Сивочка,

Курочка,

А той старий когутисько

Не хтів іти до дітиська –

Та шуп з ним до песа!

Під час повторного розігрування діти відповідають на запитання текстом
забавлянки, повторюють слова.

З дітьми третього року життя народні ігри можна проводити на прогулянці
з невеликою групою в 5-6 чоловік. Текст слів у грі простий, це переважно
заклички: «Дощику – дощику», «Вода холодная», «Зозулю – скавулю»,
«Вийди, вийди сонечко».

Гра «Дощику – дощику» проводиться на прогулянці в переддощову годину.
Діти стають у коло, піднімають руки, дивляться на хмари й промовляють
текст з вихователем:

Не йди, не йди, дощику,

Дам тобі борщику

У глинянім горщику.

Поставлю на дуба;

Дуб повалився,

Горщик розбився,

Дощик полився.

(Усі діти розбігаються).

Дітям четвертого року життя доступні рухливіші хороводні ігри: «Курочка
– чубарочка», «Кізонька», «Де ж наші ручки?», «Качечка».

Дітям п’ятого року життя доступні й складніші хороводні ігри з текстом
для співу: «Галя по садочку ходила…», «Калина», «Я лисичка, я
сестричка», «Ой у перепілки…», «Жили у бабусі…». Наприклад гра «Галя
по садочку ходила…».

Посередині кімнати або майданчика поставлено два стільчика спинками один
до одного. На одному стільчику квітка, це «садок». Діти стоять у колі,
одна дитина (Галя) з хусточкою в руках стоїть біля квітки. На слова:

Галя по садочку ходила,

Хусточку біленьку згубила

Ходить по садочку блукає

Хусточку біленьку шукає.

Діти йдуть по колу вліво. Галя ходить у середені кола біля квітки і на
слова «згубила» залишає хусточку на стільчику біля квітки, а сама
переходить на другу сторону, до сидіння стільчика, й удає, що шукеє
хусточку. Потім сідає на стілець. На слава:

Не журися, Галю – серденько,

Ми знайшли хустинку біленьку,

У садочку, біля малини,

Під зеленим листом тернини

Діти йдуть по колу вправо і зупиняються, одна дитина, визначена
вихователем, підходить до стільчика з квіткою, бере хустинку і
промовляє:

Ти, Галя, хустинку не шукай,

Хто знайшов, відгадай!

Якщо Галя, не оглядаючись, відгадає голос дитини, вони міняються
місцями. Гра повторюється.

«Калина».

Діти стоять у колі і співають пісню:

Ой на горі калина,

Під горою малина,

Ой так, на горі калина,

Ой так, під горою малина.

Там зійшлася дітвора,

Танцювати почала.

На слова першого рядка діти тричі плещуть у долоні; на слова «Під горою
малина» вони присідають, знову тричі плещуть у долоні (перед колінами);
на слова «Ой так, на горі калина» тупають однією ногою (тричі), а на
слова «Ой так, під горою малина» – обертаються ліворуч навколо себе. На
слова «Там зійшлася дітвора» діти ступають чотири кроки вперед,
зменшуючи коло; на слова «Танцювати почали» – роблять назад чотири
кроки, збільшуючи коло; на слова «Ой так, там зійшлася дітвора» тупають
другою ногою (тричі), а на слова «Ой так, танцювати почала» –
обертаються навколо себе.

Народні ігри для дітей старшого дошкільного віку можна поділити на
кілька груп.

До першої групи належать рухливі ігри з текстом – діалогом: «Кози»,
«Панас», «Чорне – біле», «Гуси», «У гусей», «Жмурки», «Квочка», «Крук»,
«Сірий кіт», «Залізний ключ» та інші. Наприклад, гра «Жмурки».

Лічилкою обирають Водія, зав’язують йому очі хустинкою, виводять на
середину кімнати і звертаються до нього з такими словами:

Водій, Водій! На чому стоїш?

-На бочці.

Що в бочці?

Квас!

Лови курей, а не нас.

Водій починає ловити і кого з гравців спіймає, той і стає Водієм.

До другої групи належать хороводні ігри зі співом, текст цих ігор
ознайомлює дітей з трудовими процесами, із звичаями українського народу.
Це такі ігри, як «Соловейко-сватку», «А ми просо сіяли, сіяли…»,
«Мак», «Задумала бабусенька» та інші.

Наступну групу становлять ігри розважального характеру, в яких відбито
народні звичаї. Це ігри «Я гілочка», «Чий вінок кращий?», «Ходить Гарбуз
по городі», «Як у нас біля воріт», «Ой є в лісі калина», «Ой на горі
жито» та інші.

Чимало народних ігор стануть у нагоді вихователю для закріплення
звуковимови, звуконаслідування. Серед них: «У волосянку», «Рядки»,
«Гуси», «ку-ку, ку-ку, птичка мала», «Прослужив я у пана рік», «Задумала
бабусенька», «Довгоносий журавель» та інші.

Наприклад. Із старшими дітьми для вправляння у вимові голосних звуків та
регулювання сили голосу можна запропонувати їм гру «У волосянку». Троє –
четверо дітей разом з вихователем домовляються, які голосні звуки вони
тягнутимуть, потім співають:

Ой нумо, братці, волосянки тягти,

А хто не дотягне, того за руку тягти.

Народні хороводні ігри проводяться в ранкові години, на прогулянці, в
другій половині дня. Вони також входять до складу занять з усіх розділів
програми, ними бажано закінчувати заняття для піднесення емоційного
тонусу дитини. Без хороводних ігор не може обійтись жодне народне свято
і розвага. «Для того, щоб це животворне джерело не замулювалося, — пише
В. Скуратівський, — не згасали його пульсуючі водограї, котрі повсякчас
повгамовують духовну спрагу, приносять нам радість і здоровий дух,
мусимо бути ревними зберігачами наших кращих народних традицій, серед
яких уосібне місце посідають дитячі ігри і яким відведена самою природою
виняткова роль у вихованні наших дітей»[1,5,9]

Отже, національне виховання, включаючи одну з найсуттєвіших його галузей
– етнопедагогіку, спроможне в недалекому майбутньому відродити
генетичний код українського народу, сформувати новий тип українця,
здатного вивести свою державу на світовий рівень культури.

Література

Богуш А., Лисенко Н. Українське народознавство в дошкільному закладі. —
К., 1994. — С.169 – 187.

Богинич О. Народна скарбниця. //Дошкільне виховання – 2002. — — №8. –
С.16-17.

Бурова А. Організація ігрової діяльності в дошкільному закладі.
//Дошкільне виховання – 2007. — №10. — С.8 -13.

Вільчковський Е. Теорія і методика фізичного виховання дітей дошкільного
віку. – Суми, 2008. – С. 192 – 203.

Євдокімова Л. Українські народні ігри та забави в дошкільних установах.
//БВДС – 2007. — №12. – С.40-49.

Кудикіна Н. Українські народні дитячі ігри малих форм. //Палітра
педагога – 2008. — №2. – С. 3 – 5.

Павлушкіна О. Українські народні рухливі ігри. //Палітра педагога –
2008. — №3. – С. 3 – 6.

Стельмахович М. Народна педагогіка. К.,1985. – С. 271.

Яременко Н. Методика організації ігрової діяльності у години дозвілля.
//Позакласний час. Плюс. – 2009. — №10.

Яницька О. Українські народні ігри для дітей старшого дошкільного віку.
– Рівне, 1992.

Похожие записи