Реферат з педагогіки.

Cухомлинський В.О. – педагогічна спадщина.

Яскравим прикладом розв’язання зазначеної проблеми є педагогічний досвід
вітчизняного гуманіста Василя Олександровича Сухомлинського, творча
спадщина якого має велике теоретичне і практичне значення. Нині, коли
педагогічна наука і всі ланки системи освіти намагаються вирішити
складні завдання, одним із яких є виховання гуманістичних цінностей у
підростаючого покоління, у науково-практичному доробку В.О.
Сухомлинського можна знайти поради і шляхи для їх успішного вирішення,
що і зумовлює актуальність нашої розвідки.

Творча спадщина Василя Олександровича з кожним роком привертає все
більшу увагу наукової і педагогічної спільноти як у нашій країні, так і
за рубежем. Серед багатьох напрямів досліджень творчості В.О.
Сухомлинського виокремлюється плідна праця уманської школи під
керівництвом акад. В.Г. Кузя (Н.В. Безлюдна, Г.Л. Бондаренко, Т.Д.
Кочубей, Л.І. Мамчур, Л.В. Ткачук). Розроблена українським практиком
педагогічна система не тільки збагатила педагогічну науку новаторськими
ідеями й положеннями, значно розширила теорію і освітню виховну
практику, а й була своєрідним революційним етапом розвитку вітчизняної
педагогічної думки.

У своїй діяльності В.О. Сухомлинський багато уваги приділяв становленню
особистості, зокрема гуманістичному вихованню. Це засвідчують його
численні монографії, брошури, етапі та оповідання, його практична
діяльність і, головне, її результати — навчальні успіхи вихованців
Павлиської школи, їхнє життя, моральна культура і, звичайно, гуманність,
яка є візитною карткою кожного учня. Василь Олександрович в умовах
радянського тоталітаризму та формалізму створив оригінальну виховну
систему, яка відповідала не лише вимогам свого часу, а й певною мірою
випередила його. Вона виявилася життєздатною, тому що у своїй основі
орієнтувалася на Людину, її почуття, переживання, емоції, на Людину, яка
була рівною у правах та обов’язках з іншими, на Людину, як найвищу
цінність.

Педагогіку В.О. Сухомлинського ми по праву називаємо гуманістичною,
оскільки вона є джерелом розвитку теорії і практики національного
виховання, в якому чільне місце належить вихованню загальнолюдських
духовних цінностей. В.О. Сухомлинський був твердо переконаний, що «в
житті людини не повинно бути жодної хвилини, коли б вона не набувала 6
духовних багатств» 15, с.142].

Павлиський педагог розглядає виховання як процес, наслідки якого
залежать від утвердження в освітньому закладі гуманістичних взаємин,
культури як основи навчання і виховання, визнання прав особистості
дитини. Він був переконаний, що вимогливість, підпорядкування,
керівництво, управління, система залежностей — не головні для створення
колективу. Головними є гуманні людські взаємини між учнями, між
вихователями і вихованцями, і на цій основі формуються єдині поняття про
добро і зло 14, с.563].

Василь Олександрович, аналізуючи фактори гуманістичного виховання,
підкреслює провідну роль сім’ї у формуванні гуманістичних цінностей.
Адже те, що набувається в сім’ї, зберігається дитиною протягом усього
життя. Від гармонійності і стабільності стосунків у сім’ї, її
психологічного клімату, морального здоров’я, панування естетичних смаків
та етичних норм поведінки залежать і рівень розвитку суспільства, бо
«якщо дитина виростає в обстановці безсердечності, вона стає байдужою до
добра і краси» /5, с.92].

Сім’я може бути як позитивним, так і негативним фактором виховання.
Позитивний вплив на ще не сформовану особистість полягає в тому, що
ніхто, крім матері, батька, бабусі й дідуся, сестри чи брата, не
ставиться до них з такою любов’ю і турботою. Однак жоден інший
соціальний інститут не може завдати стільки шкоди вихованню дитини,
скільки це може зробити сім’я. Тому передусім у сім’ї має панувати
атмосфера доброзичливості, довіри, любові, взаємодопомоги.

Учений добре розумів, що є речі, яким не можна навчити і які
розвиваються у процесі спілкування спочатку з найближчими людьми, а
згодом утверджуються, міцніють, або ж, навпаки, атрофуються під впливом
соціального середовища. Не можна в школі навчити дітей любити, якщо ця
здатність не розвинулася в сім’ї. Саме тому приязні стосунки між матір’ю
і батьком, батьками і старшим поколінням (тобто бабусею та дідусем) є
передумовою виховання у дітей доброзичливості, чуйності, поваги. Про
такі стосунки В.О. Сухомлинський писав: «Як важливо, щоб перші думки про
добре, сердечне, найпрекрасніше, що є в світі, — про любов людини до
людини -пробуджувались на особистому досвіді, щоб найдорожчим для дитини
стали батько й мати [там само, с.93]. Материнська і батьківська любов не
повинна бути сліпою, а має виховувати в дитині Людину, бути підтримкою,
утверджувати віру в себе, у свої сили, захищати і водночас рухати
вперед, а не бути своєрідним ковпаком, ізолятором. Духовна серцевина
справжньої материнської і батьківської любові у тому, щоб син, донька
відчували повагу до себе, прагнули бути хорошими людьми. Багаторічні
спостереження за розвитком молодших школярів дали підставу В.О.
Сухомлинському зробити висновок, що діти, душі яких надломлені
переживаннями, потребують особливої уваги, тому батьки мають щадити
легковразливу, хворобливу психіку дитини, оберігати дітей від зайвих
переживань, пробуджувати життєрадісні почуття, ні за яких обставин не
виявляти своє ставлення до них, як до хворих [там само, с.52].

В.О. Сухомлинський вибудовував свою виховну систему на принципах
етнопедагогіки, в якій образ матері посів значне місце. Матір у нього
випромінює любов, чуйність та повагу до дитини; матір — джерело
загальнолюдських цінностей, чеснот, Берегиня. Без перебільшення можемо
сказати, що саме Василь Сухомлинський є єдиним педагогом радянського
періоду, який створив «культ Матері». Матір у нього не всесильна, як до
цього привчала радянська педагогіка, а звичайна людина, яка потребує
уваги, чуйного ставлення, поваги, ласки, любові. Ні школа, ні
суспільство не може замінити матір. А тому любов до матері, вважав
педагог, потрібно виховувати і в школі у процесі формування стосунків
між хлопчиками і дівчатами.

Не менш важливою, на думку педагога, у вихованні дитини має бути і роль
батька, особливо коли в сім’ї підростає син. Для хлопчиків батько є
еталоном мужності, хоробрості, сміливості, всемогутності, вони мріють
бути схожими на своїх батьків. Ці якості назвали основними у своїх
відповідях молодші школярі на запитання: «В чому ви хочете бути схожими
на батька?». Нині соціально-економічні причини не зможуть виправдати
відірваність батька від сім!, дитини. Не є виправданням і «заробіток
грошей»: «Я забезпечую сім’ю усім необхідним. Ходять взуті, одягнені.
Чого їм ще треба?!» І цю проблему не оминув В.О. Сухомлинський, який
зазначав: «У сім!, де батько розуміє свої обов’язки лише як забезпечення
матеріальних потреб дітей, і мати не стала центром їх духовного життя,
дітей оточує атмосфера духовної порожнечі, убозтва. Вони живуть серед
людей і не знають людей — ось що найнебезпечніше в таких сім’ях: серцям
цих дітей незнайомі й недоступні тонкі людські почуття, передусім ласка,
співчутливість, жаль, милосердя. Вони можуть виростати емоційними
невігласами» [4, с.545]. Проте вчений не применшував ролі матеріальних
потреб у житті людини. Навпаки, Василь Олександрович був переконаний, що
матеріальне благополуччя, створення відповідних умов для освітніх
працівників сприятимуть покращанню навчально-виховного процесу. Потрібно
лише правильно формувати культуру потреб. І суть не в тому, щоб виховати
матеріальні і духовні потреби, а в тому, щоб добитися їх гармонійного
розвитку, щоб у житті людини переважала діяльність, спрямована на
становлення і задоволення потреб вищого порядку—потреб духовних. Як
переконує багаторічна діяльність В.О. Сухомлинського, уже в підлітковому
віці та юності матеріальні запити не завжди відіграють провідну роль.
Основою ж має стати потреба в іншій людині. Передусім ця потреба
розвивається у процесі спільної діяльності і збагачує людські взаємини,
є невичерпним джерелом духовного багатства.

Батькам, радив педагог, необхідно звертати особливу увагу на синівську

любов і вдячність. Адже ніхто не хоче, щоб його дитина виросла жадібною,
грубою, злою. Проте таке трапляється навіть у благополучних родинах.
Недарма народ каже, що для батьків немає нічого гіркішого й сумнішого,
аніж невдячність їхніх дітей, байдужість, безсердечність: «Добрі діти на
ноги поставлять, а лихі й з ніг звалять», «Любов до батьків — основа
усіх доброчинностей» тощо. Чому так трапляється? На думку дослідників,
«батьки просто-напросто не розуміють, звідки беруться добрість,
гуманність, байдужість. Виростити дитину нелегко. Доводиться багато чим
жертвувати. Добре, якщо жертви розумні. Пожертвуйте, наприклад, —
пропонують учені, — поганими звичками» [2, с. 141].

В.О. Сухомлинський уважав, що обов’язком кожного є виховання у дітей
любові й поваги до старших, насамперед до бабусі й дідуся. Проте, як
показує дійсність, в українському суспільстві за період радянського
режиму відбулася девальвація інституту батьківства. Взята нині за основу
американська модель стосунків між дітьми і батьками цю девальвацію лише
посилює. Нині поширилася форма звертання на «ти» чи й просто по імені не
лише до матері й батька, а й до бабусі та дідуся. Діти відкрито
спекулюють формулою «внуків люблять більше ніж дітей». Найчастіше до
старших звертаються, коли потрібно вивільнити час для розваг, тоді онуки
«відправляються до баби з дідом». Через напружений ритм життя,
«технізацію» суспільства спілкування між членами родини перейшло з
безпосереднього на телефонне. В.О. Сухомлинський радив з пошаною
ставитися до старших — надавати їм найпочесніше місце, систематично
відвідувати; писати листи, вітати зі святами, днем народження, а
звичайна щоденна увага до них — обов’язок кожної дитини.

Проте одностороння любов батьків до дітей чи дітей до батьків не дасть
потрібного, важливого для суспільства результату, якщо в сім’ї не
пануватиме повага до дитини, яка досить часто підміняється імперативними
стосунками чи наданням «тепличних послуг». Так, М.Й. Боришевський
підкреслює, що повага до дитини — це не шанобливі й запобігливі
реверанси перед нею, не бездоганне дотримання у стосунках з нею правил
етикету чи визнання її заслуг, це насамперед сприйняття її як
рівноправного члена сім’ї, уважне і щире ставлення до її інтересів та
потреб, віра в її можливості, розвиток у неї почуття власної гідності
[1, с. 7]. Повага до дитини виявляється в усьому—в інтонації голосу,
формі звертання, наказу, прохання, у пораді, співчутті. В.О.
Сухомлинський зазначав, що «роки й роки ідуть на те, щоб навчити і
вчителів і батьків бути чутливими до переживань дітей. Зрозуміти дитяче
почуття — значить підійти до дитини по-людському, принести їй спокій,
розсіяти тривогу, навчити її бути доброю й чуйною. Дитина, відчувши,

що старші зрозуміли її душевний стан, стає м’якою, чутливою до добра.
Те, що я називаю виховуваністю, є відповіддю дитини на наше вміння
розуміти її стан. Якщо ж старші, не розуміючи дитини, байдужі до її
душевних порухів, часом бур і ураганів, — дитина стає жорстокою,
озлоблюється, воі^ може навмисне робити зло» [4, с.255].

Перебудова національної системи освіти підвищує вимоги до особистості,
до ЇЇ гуманістичних цінностей, моральних якостей, рівня освіченості,
культури. На перший погляд, умови формування особистості молодшого
школяра істотно поліпшилися, але в той же час і значно ускладнилися.
Розшарування суспільства, руйнування позашкільної ланки освітньої
системи, збільшення кількості дітей з відхиленнями в поведінці,
техногенний характер розвитку суспільства тільки підсилюють роль сім’ї у
вихованні. Відбуваються зміни суспільних орієнтирів, суспільних ролей:
батьки та педагоги, які ще до недавнього були головним авторитетом і
джерелом інформації, поступаються в цьому засобам масової інформації
(телебачення, кіно- та відеопродукція, періодична преса, Інтернет). Діти
все частіше перебувають у неконтрольованому соціальному середовищі.
Спостерігається відчутний розрив між тими ідеалами, які прищеплюють
дитині батьки, школа, суспільство, та тими, що їх пропонує оточуючий
соціум. На жаль, досить часто перемагають ідеали вулиці. Нові складності
у сфері гуманістичного виховання виникли у зв’язку із змінами в змісті
діяльності сім’ї — проблема матеріального забезпечення посіла основне
місце в сім’ї. Водночас зменшилась участь дітей у домашній праці,
сучасна сім’я послабила роль трудового виховання. Звертаючи основну
увагу на матеріальні потреби, батьки (як і популярні телевізійні шоу)
привчають дітей до легкого заробітку, забуваючи, що вміння спілкуватися,
гуманне ставлення до людини, неприйняття зла вирішують часом у житті
більше, аніж гроші. Батьки поступово перетворюються на «суперменів», які
«все знають» і «все можуть», а тому вчитель для них не є авторитетом.
Таке нівелювання батьками місця і ролі педагога в житті дитини шкодить
правильному вихованню.

За таких умов сімейного виховання першорядного значення набуває
відповідальна позиція батьків, їх цілеспрямована активність. Як
стверджує В.О. Сухомлинський, «всі шкільні проблеми стоять і перед
сім’єю, усі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного
виховання, сягають своїм корінням у сім’ю» [3, с.86].

Проводячи лінію співпраці школи і сім’ї у формуванні і духовному
зростанні особистості, В.О. Сухомлинський найважливішу роль відводив
моральному вихованню, зокрема вихованню гуманістичних цінностей. Людину
педагог розглядав як взірець високої моралі, гуманізму.

На батьків педагог покладав обов’язок створення в сім’ї необхідних умов
для становлення особистості дитини, аби в неї могла виробитися правильна
соціальна орієнтація, утвердилися почуття рівноправного і повноцінного
учасника життя своєї сім’ї, країни. В.О. Сухомлинський небезпідставно
вважав, що «до свідомості й серця матері і батька дуже важливо донести
таку істину: маленька зернина, посіяна в людській душі у роки раннього
дитинства, стає в зрілі роки могутнім деревом. Усе залежить від того,
яку зернину посіяно і в який грунт» [4, с.541 ].

Центральне місце у виховній системі Василя Сухомлинського справедливо
посідало виховання гуманності, процес становлення якої, як і інших
цінностей, відбувається за такими закономірностями: по-перше, знання
мають перерости у звичку, а звичка, поступившись власними інтересами,
стати традицією; по-друге, звички повинні бути підкріплені емоційною
оцінкою, переживанням власних вчинків; по-третє, має бути відповідність
між принципами і вчинками. Гарантом цьому є цілеспрямована і
систематично організована поведінка дітей. Уважаючи молодший шкільний
вік періодом, коли «душа дуже піддатлива до емоційних впливів», В.О.
Сухомлинський радить саме в цей час розкривати перед дітьми сутність
загальнолюдських цінностей, учити їх жити за людськими законами.
Створена ним «Азбука моральної культури» не втратила своєї актуальності
й нині, коли особливо відчутний брак людяності, чуйності,
доброзичливості.

В.О. Сухомлинський у своїх працях не лише викладає свої погляди, а й
підтверджує їх яскравими прикладами, в яких розкривається велич Людини —
Матері, Батька/Бабусі, Дідуся, Сестрички, Брата, Вчителя, Друга, взагалі
Старшого. Проте навіть ці приклади, на думку вченого, будуть безсилими,
якщо в сім’ї дітям не прищеплюють — нехай і елементарних, початкових —
уявлень про гуманність, не формують навички спільної праці, не виховують
доброзичливості у стосунках. І найважливішим при цьому є приклад
гуманності самих батьків. Важливою передумовою гуманістичного виховання
педагог уважав звичаї батьків і того кола людей, серед яких живуть діти:
«Дитина — дзеркало сім’ї: як у краплі води відбивається сонце — так у
дітях відбиваються моральна чистота матері й батька» [3, с.29].

Видатний педагог був переконаний, що виховувати у дітей чесність,
правдивість, доброту і чуйність, любов і повагу до старших потрібно ще
змалку, оскільки «дитячий світ — світ особливий. Діти живуть своїми
уявленнями про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність:
у них свої критерії краси, у них своє вимірювання часу: в роки дитинства
день здається роком, а рік вічністю» [З, с.81 «Добрі почуття, — зазначав
Василь Олександрович, — своїм корінням сягають у дитинство, а людяність,
доброта, лагідність, доброзичливість народжуються у праці, турботах,
хвилюваннях про красу навколишнього світу» [там само, с.60]. Саме тому
батьки мають піклуватися про те, щоб діти виростали турботливими до
всього живого. Така душевна праця відточує сердечну чуйність, пробуджує
бажання робити добро. «Азбука виховання людяності в тому, щоб дитина,
віддаючи тепло своєї душі іншим людям, знаходила в цьому особисту
радість»,—стверджував учений [6, с.188]. Душевна чуйність—це вміння
відгукуватися думками, почуттями на все те, що відбувається в
навколишньому світі; без чуйності до людини неможлива гуманність. Батьки
мають навчати дітей відчувати іншу людину, розуміти і поважати інтереси
інших, їхні прагнення, тобто засвідчувати поведінкою, вчинками своє
ставлення до людей, бо «жити у суспільстві — це значить уміти
пожертвувати своїми радощами в ім’я благополуччя, спокою інших людей»
[5, с.91].

Справжня гуманність не може бути вихована без такої риси, як
правдивість. Для цього потрібно формувати у дітей звичку постійно
говорити правду. І прикладом для наслідування для дітей є дорослі, їхня
глибока повага до правдивості як цінної людської якості. Коли дитина
втрачає віру у правду, то, за словами В.О. Сухомлинського, стає «або
озлобленою, жорстокою, або ж безвільною і лицемірною, дволичною і
брехливою — яким би бур’яном не проросло насіння безвір’я, дитина стає
морально товстошкірою, для неї не існують етичні цінності» 14, с.155].
«Людська товстошкірість» формується в сім’ї, і якщо цьому не запобігти,
то отримаємо духовно збіднених, атрофованих споживачів. Виховувати у
дітей чесність і правдивість, уважав педагог, потрібно на вірі й,
особливо, на довірі. Адже діти не можуть жити без довіри. Без неї
неможливе самовиховання. Отримані уявлення про добро і зло, правду і
неправду, честь і безчестя знаходять відображення в стосунках між
дітьми.

Говорячи словами В.О. Сухомлинського, «сім’я з її взаєминами між дітьми
і батьками — перша школа інтелектуального, морального, естетичного і
фізичного виховання… Духовне і морально-естетичне багатство сімейного
життя — найважливіша умова успішного виховання дитини і в домашніх
умовах, і в дитячому садку, і в школі» [6, с. 12—13]. Отже, дружні
стосунки між членами сім’ї, доброзичлива атмосфера, злагода,
взаємоповага, любов і поступливість батьків у ставленні одне до одного —
головна сила виховного впливу на дитину. «Сім’я — це те первісне
середовище, де людина повинна вчитися творити добро. Сім’я щодня,
щогодини, — стверджує В.О. Сухомлинський, — доторкається до духовного
життя шкільного колективу; школа не може обійтися без сім’ї; моральна
культура колективізму в стінах школи в багатьох відношеннях є плодами
тих квіток, які квітнуть у сім’ї» [3, с.536].

Значну увагу В.О. Сухомлинський приділяв особистості вчителя. На його
переконання, вчителі — це батьки, а школа — це сім’я. Тому вимоги до
вчителя були такими ж, як і до батьків. На думку вченого, «учитель
повинен бути не тільки наставником, а й другом учнів, разом з ними
переборювати труднощі, переживати, радіти і засмічуватися… Найкращий
учитель для дитини той, хто, духовно спілкуючись із нею, забуває, що він
учитель, і бачить у своєму учневі друга, однодумця. Такий учитель знає
найпотаємніші куточки серця свого вихованця» [6, с.12]. Педагог радив
учителям бути доброзичливими, ставитися до дитини так, як би вони
поставилися до власної дитини. «Доброзичливість, — зазначав В.О.
Сухомлинський, — треба виховувати, і виховується ця властивість душі
тільки тоді, коли вона — взаємна, тобто коли педагог бажає добра учневі,
а учень — педагогові» [3, с.433]. Дитину потрібно вчити пізнавати світ
серцем, відчувати інших людей. У сім’ї доброзичливість формується
насамперед теплом материнської любові, у школі — поведінкою вчителя,
його авторитетом. «Дитина, яка відчуває серцем іншу людину, стає
доброзичливою» [4, с.435].

Розумів учений і роль початкової школи у становленні особистості дитини.
І хоч основним завданням П педагог уважав «навчити вчитися», проте
небезпідставно стверджував, що «роки навчання в початкових класах —
цілий період морального, інтелектуального, емоційного, фізичного,
естетичного розвитку, який буде реальною справою, а не пустою розмовою
лише за умови, що дитина живе багатим життям сьогодні, а не тільки
готується до оволодіння знаннями завтра» [5, с.100]. Дієва настанова
сучасним учителям: не відмовлятися від здобутків минулого, а активно
використовувати їх, трансформуючи досягнення сучасності в площину
людського виміру, не перетворюючи людину на «гвинтик» суспільного
поступу.

Творча спадщина В.О.Сухомлинського переконує нас у різноманітності
педагогічних підходів до формування особистості учня. Нині, у період
активних пошуків ефективних методів виховання гуманістичних цінностей,
практична діяльність Василя Олександровича є надійним помічником у
вирішенні цих важливих завдань.

Педагогіка, виховання, навчання

Байченко С. Щоб не згас інтерес // Поч. Школа – 1999.– № 1.– с.49-51.

Бондаренко Г. Уроки мислення як засіб формування творчих здібностей
молодших школярів // Поч. школа – 1999.– № 5 – с. 51-53

Варакута О. Пізнавальні завдання для формування природничих понять //
Поч. школа – 1999.– № 8.– с. 53-56

Громик Є. Гра – найсерйозніша справа // Поч. школа – 1999.– № 7.–
с. 41-43

Коваль Н., Воло щук В. Картки з природознавства для учнів 3 (2) класу //
Поч. школа.– 2000.– № 2.– с. 31-34

Логачевська С. Постійний взаємозворотний зв’язок – одна з передумов
диференціації навчання // Поч. школа – 1999.– № 3.– с 49-51

Мечник Л.А., Мечник І.І., Посібник для вчителів.– Тернопіль, 1998.

Пустовіт Н.О., Плечова З.Н. Екологічні ігри та тести. – К.: Веселка,
1991.

Амоношвили Ш. А. “ Здраствуйте дети “ – М.: Просвещение, 1983

Амоношвили Ш. А. “Как живете дети ? “ – М.: Просвещение, 1991

Педагогика, ред. Пидкасистого П.И., М., Российское педагогическое
агенство, 1995

Ильина Т.А. Педагогика: курс лекций, М., 1984

Харламов И.Ф. Педагогика, М., 1990

Педагогика, ред. Бабанского Ю.К., М., 1988

PAGE

PAGE 12

Похожие записи