Чорнобиль – чорний біль України
Виховний захід
Чорнобиль – чорний біль нашої землі. І скільки б не минуло років, все
одно це слово полум’янітиме чорним вогнищем скорботи
«Журавлі»
Летить під небом журавлиний клин –
Посланець із минулого століття.
Де взявся він серед димів і сміття,
Мов сирота, у просині одна?
Старий вожак минає наш масив
І повертає в бік Пущі-Водиці…
Невже не знає бідолашна птиця,
Що там реактор трави оросив?
І ми злітаєм, мовби журавлі,
Хоч вже давно відбилися від клину,
Безсилі врятувати Україну –
Найкрасивішу часточку землі
Вірш «Журавлі» написано дев’ятирічною (на той час) Вікторією Івченко.
Через декілька днів після катастрофи ця юна поетеса загинула. Дівчинка
не витримала сильної радіації і померла… А скільки ще життів забрав
Чорнобиль? Це ми дізнаємося коли прочитаємо все про Чорнобильську АЕС.
Чорнобильська АЕС розташована на сході Українського Полісся. Енергоблоки
знаходяться на березі річки Прип’ять, яка впадає у Дніпро.
Чорнобиль – невеличке миле містечко. Його назва походить від назви
гірського полину чорнобилки. Місто це занурене у зелень, все у вишнях та
яблунях.
Улітку тут любили відпочивати багато киян, москвичів, ленінградців.
Приїздили сюди надовго, часом на ціле літо, з дітьми і домочадцями,
готували на зиму соління і варення, збирали гриби, яких удосталь було у
тутешніх лісах, засмагали на сліпучо-чистих піщаних берегах Київського
моря, рибалили. І здавалося, що напрочуд гармонійно і нерозривно зжилися
тут краса поліської природи і сховані у бетон 4 блоки АЕС, розміщеної
неподалік на північ від Чорнобиля.
У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о 1-й годині 23 хвилин над 4 реактором
Чорнобильської атомної електростанції нічну пітьму розірвало полум’я.
Розпочалася пожежа…
Першим до реактора через кілька секунд по тривозі прибули пожежні з
охорони АЕС на чолі з начальником караулу Володимиром Правиком.
За караулом Правика прибув караул його бойового побратима лейтенанта
Віктора Дибенка.
Вони ринули у вируюче полум’я – у смертельну радіацію не за наказом
командира, а за законом власної совісті, рятувати станцію і людей, не
думаючи про себе, хоча добре усвідомлювали небезпеку.
Вогонь, все лютував, не вщухав. Навкруги вогонь і задушливий дим.
Киплячий бітум пропалював чоботи, бризками осідав на одязі, в’їдався у
шкіру. Люди слабшали від нестерпної спеки і болю.
Відвага… Для пожежного це невід’ємна професійна риса, без якої ніяк не
можна. Ось так тієї трагічної ночі лейтенанти і сержанти пожежної
охорони виконували свою звичайну роботу. 28 чоловік двох караулів
затулили собою не тільки станцію, а й Європу. 6 чоловік загинули майже
відразу. Так вони жили, працювали й увійшли в безсмертя.
Ось список героїв, яким ми завдячуєм своїм життям, яких повинні
пам’ятати протягом всього життя:
Герой Радянського Союзу лейтенант Володимир Правик
Герой Радянського Союзу лейтенант Віктор Кибенок
Сержант Микола Ващук
Старший сержант Василь Ігнатенко
Старший сержант Микола Титенок
Сержант Володимир Тищура
Лейтенанти – мужність і звитяга,
Від землі ви набирали сили…
Ще далеко десь до саркофага,
Та вогонь життям ви зупинили.
Першим важко. Ви ж були найперші,
Із вогню і в полум’я шугали.
Не до подвигів і не до звершень –
Ви ж собою людство заступали.
Тільки жити – в нас бунтує спрага,
Та продовжить пісні родоводу…
А лишилась вірності присяга –
Батьківщині. Матері. Народу.
М. Сингаївський
У перші години після аварії радіоактивні речовини поширювалися у
західному напрямку. Пізніше, 26, а також 27 квітня напрямок переносу
радіоактивних продуктів перемістився на північний захід, а 29 квітня –
на північний схід. Зранку 30 квітня напрямок вітру змінився, почали
забруднюватися райони, розміщені на південному сході від АЕС, у тому
числі Київ. Таким чином, у перші дні після аварії, коли викидання
радіоактивних речовин було найінтенсивнішим, їх випадання здебільшого
зосередилось у північно-західних регіонах України, на південному заході
та півдні Білорусії. Висота радіоактивного викидання становила в перші
дні 1200 – 3000 м.
Значні викидання радіоактивних речовин відбулися в травні-червні та в
наступний період ( аж до захоронення реактора в спеціально збудованому
саркофазі). У зв’язку з великою радіоактивністю було відселено населення
з 30-ти кілометрової зони навколо станції, в основному оконтуреної
ізолінією дози випромінювання в 5 мР/год, встановлено так звану зону
відчуження ( 20 мР/год ), а також територію з тимчасовим відселенням
частини населення – дітей і вагітних жінок – 3 – 5 мР/год (сюди увійшов
Київ). Всього за перший рік після аварії з зони відселення було
евакуйовано 116 тис. чол. зі 186 населених пунктів, у тому числі з
України – 90 тис. чол. з 75 населених пунктів
$
^
?
TH
???????¤?¤?$???????)?щі України (Київська, Житомирська, Чернігівська,
Рівненська, Вінницька, Івано-Франківська області), Білорусії ( Мінська,
Брестська, Гомельська, Могильовська області ), Прибалтики ( район Риги,
Клайпеди). Деяке забруднення цезієм-137 спостерігалося згодом в Швеції,
Польщі, Фінляндії, Румунії, ФРН, Італії, Австрії (з густотою
радіоактивного забруднення грунту близько 1 Кі/км.)
Дослідження влітку 1986 р. великої території європейської частини
колишнього СРСР дало змогу виявити основні райони радіоактивного
забруднення, яке проявилося у вигляді плям в різних регіонах, у тому
числі на значній відстані від джерела забруднення.
У початковий період випадання радіоактивних речовин спостерігалося
перевищення норм забруднення води в Прип’яті. Найбільше забруднення
Київського водосховища мало місце саме біля впадіння в нього р.
Прип’ять.
Радіоактивне забруднення зафіксовано в Брянській, Калузькій, Тульській,
Орловській, Курській, Смоленській і Тамбовській областях Росії; в
Київській, Чернігівській, Житомирській, Рівненській, Черкаській областях
України; у Гомельській, Могильовській, Мінській, Брестській і
Гродненській областях Білорусії.
У зоні радіоактивного забруднення проживає близько 5 млн. чол., у тому
числі в Україні 1,8 млн, у Білорусії – 2,4 млн і в Російській федерації
– 0,8 млн чол.. Упродовж тривалого часу проникали в організм людей крім
уже названих також радіоактивні ізотопи цезію, цирконію, теллуру,
неодиму, нептунію, рутенію, лантану. Причому Міністерство охорони
здоров’я колишнього СРСР систематично занижувало показники
радіоактивного забруднення. Розроблена в надрах цього міністерства
35-берна доза радіоактивності є занадто високим показником можливого
забруднення людського організму. На початку 1991 році Верховна Рада
України «знизила» цей показник у 5 разів – до 7 бер.
ЦІКАВО ЗНАТИ, що аварії на об’єктах атомної індустрії колишнього СРСР
траплялися ще задовго до вибуху реактора на Чорнобильській АЕС. У 1951
р. приблизно за 100 км од Челябінська на підприємстві «Маяк» було
введено в експлуатацію перший в СРСР реактор для одержання плутонію,
який використовувався для виготовлення атомної зброї. Відходи
виробництва скидалися без належного очищення в річку Течу, вода якої
використовувалася для купання, пиття і т. д. У результаті 124 тис. чол..
захворіли на променеву хворобу, в тому числі 28 тис. чол.. у важких
формах .
Восени 1957 р. на цьому атомному підприємстві стався вибух.
Радіоактивність поширилась на 23 квадратні кілометри, було викинуто в
повітря майже половину чорнобильської дози.
Чорнобильська катастрофа досить швидко з екологічної та технологічної
проблеми перетворилася на потужний політичний фактор. Аварія висвітлила
всі суттєві вади командної системи: порушення технологічної дисципліни,
норм і правил безпеки під час будівництва та експлуатації; безпечність
та безвідповідальність учених; домінування при прийнятті рішень
політичних факторів над екологічними, економічними і моральними;
ігнорування союзним центром проблем та потреб республіки. Ніякими
аргументами не можна було й те, що у республіці, на яку припадало 2,6%
території СРСР у цей час було побудовано й будувалося близько 40%
атомних енергоблоків. Наприкінці 1980-х Україна стала єдиною республікою
у Радянському Союзі, де смертність населення перевищувала
народжуваність. Під тиском цих факторів навіть найлояльніші радянські
громадяни засумнівалися у цінностях системи, у рамках якої вони жили,
розпочався процес глибоких змін у свідомості.
Тривалий час інформація про справжні масштаби і наслідки аварії
замовчувалися: хоча вже 26.04 в Інституті ботаніки АН УРСР лічильники
показали різке підвищення радіоактивності, перше офіційне повідомлення
про Чорнобильську катастрофу з’явилось лише на 5 день після вибуху. До
того ж воно було гранично лаконічним і з відчутним акцентом не на
аварії, а на заходах з її ліквідації. У критичній ситуації ініціатори
перебудови дуже швидко відмовлялися від ними ж проголошених
демократичних лозунгів і поверталися до звичних методів дезінформації та
замовчування.
Після аварії на ЧАЕС ситуація у ядерній енергетиці республіки так і не
стабілізувалася. За три післячорнобильські роки енергоблоки атомних
станцій України зупинялись 319 разів, скоїлось 11 аварій. Такий стан
справ змусив республіканське керівництво у червні 1989 року звернутися
до ЦК КПРС із вимогою припинити розміщення в Україні нових атомних
станцій і збільшення потужності діючих АЕС. Але ця заява, як і
багатотисячні мітинги та зібрані на них підписи громадян проти
зловживань у ядерній енергетиці, були фактично проігноровані Москвою.
Використана література:
1. «Довідник з історії України» за загальною редакцією І. Підкови і Р.
Шуста, Київ «Генеза», 2001
2. «Особисті нотатки постраждалих» І. Мельник, Львів, 2004
3. «Спогади» О. Бойко ( Ніжин )
4. «Географія України» Ф. Д. Заставний, Львів видавництво «Світ», 1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
