Чиста криниця

Сцена. В глибині тин з лози. Біля нього криниця. Сцена прикрашена
зеленню, квітами.

На сцену виходить дівчина. Милуючись красою навколишньої природи
говорить:

Чом, земле моя,

Так люба ти мені.

Чом, земле моя,

Чарує так мене

Краса твоя?

Чим манить мене

Пташні твоєї спів,

Пахучий цвіт лісів?

Чим манить мене

Вода річок твоїх,

Що тут пливе?

Голос землі:

Тим, дитино, знай,

Що тут ти вперше світ

Уздріла в цвіті літ.

Тим, дитино, знай,

Що води ці й ліси –

Твій рідний край

Тут діди твої

Пролили кров свою

За віру й свободу!

Тут усі твої

Найближчі серденьку

догори.

На сцену виходять ведучі.

1-ша ведуча: Велика і красива земля України – неозорі степи і поліські
пущі, зелені Карпати і широкополі лани Подніпров’я, вільні
причорноморські простори і задумливі береги зачарованої Десни. Але для
кожної людини наймилішим куточком на землі є рідна батьківська хата,
садок біля неї і криниця, стежка від якої веде нас до рідних вікон, до
найтеплішого тепла. «Об’їздив світ, — каже один літній чоловік, стоячи
біля своєї криниці, — а солодшої води від нашої не зустрічав”.

Його криницю викопав дід, вимостив стіни круглим камінням – вічна.

2-га ведуча: Шукали люди здавна, яке слово може вмістити в собі глибини
мудрості, добра, знань, і спинились на слові «криниця”. Отак і чуємо:
Омиймо душі свої з криниць первородних і чистих, черпаймо з криниць
народного розуму, невичерпна криниця слави нашої, криниця Слова, що
єднає народ…

1-ша ведуча: Готуючи нашу сьогоднішню розповідь, ми зачерпнули з криниці
нашої духовності невмирущі слова Шевченка, Нечуя-Левицького, Стефаника,
влучне народне слово, зачерпнули мелодії українських народних пісень. І
нехай жива вода цих слів і мелодій очистить наші душі.

На сцену виходять хлопці і дівчата в українських національних костюмах.

Звучить пісня «Туман яром…”

2-га ведуча: З давніх-давен люди бережно ставились до криниці,
оспівували в піснях, складали легенди. …Била з-під землі криниця. П’єм
воду – не нап’єшся. Вмиє, було, дівчина в ній своє лице – красунею
стане. Парубки пірнали – дна не досягали. Сили їм молодечої додавала
чарівна криниця. Коли на землю нашу ступили завойовники, їм також
закортіло напитися води зачерпнути – пішла криниця глибоко в землю, не
дала сили ворогам лютим.

1-ша ведуча: А ось послухайте, що оповідає Нестор-літописець із святої
Києво-Печерської лаври золотоверхої. …У літо 997 року, тобто тисячу
років тому, набігли на місто Білгород, що лежало неподалік від Києва,
люті степові зайди. Набігли і стали під високими мурами. Не день, не два
тривала ворожа облога. З’їли Білгороді всі свої запаси, і почався в
місті голод.

— Не буде нам порятунку, помремо всі, — забідкалися люди, — треба
здаватися. Може хоч хто з нас уціліє. А один старезний дід і каже:

— Потерпіть-но ще кілька днів. Спробуємо напасників перехитрити. Тільки
принесіть, у кого ще лишилося, по жмені борошна. Та зробіть затірку, та
викопайте криницю, та поставте в неї діжку і затіркою наповніть. Потім
викопайте ще одну криницю і опустіть туди в діжечці розбавленого водою
меду.

От люди так і зробили. А далі гукають з валів ворогам:

— Нехай кілька ваших прийдуть та подивляться, як нам ведеться в облозі.

Вибрали напасники десять кращих мужів своїх та й прийшли.

— Пощо ви губите себе? Хоч п’ять літ під мурами стійте, хоч десять – все
одно нічого не вистоїте. Гляньте, які в нас криниці чудодійні: в одній
затірка, в другій – медвяний відвар. Їж та пий собі донесхочу.

Опустили вороги відро в одну криницю, в другу: о диво дивне! Сама земля
білгородців годує. Вернулися вони до своїх, розповіли про все, — і
обійняв орду страх, і відступилася вона від Білгорода без бою.

2-га ведуча: Оспівана, оповита легендами, казкою в душі наші увійшла
українська криниця. По сцені проходять хлопці і дівчата з піснею «Ой у
полі три криниченьки”.

1-ша ведуча: У народі говорять: Хто п’є воду з доброї криниці, той добра
людина. А маленьким дітям наказують: не кидай нічого в криницю, не плюй
в неї – це гріх!

Буває в дорозі мучить спрага, покидають сили. Аж ось біля дороги
криниця. Підходить подорожній до криниці, нап’ється студеної іскристої
води і помолиться Богу за того, хто її викопав.

/Уривок із поеми Т.Г.Шевченка «Москалева криниця”/

Взяв якось

Заступ і лопату

Та й пішов собі у поле

криницю копати.

«Нехай, — каже. – Колись люди

Будуть воду пити

Та за мою грішну душу

Господа молити”.

Вийшов в поле геть од шляху

У балку спустився

Та й викопав при долині

Глибоку криницю.

/Не сам-один: толокою

Йому помагали

Й добрі люди приходили

Криницю копати/.

І виложити цямриною,

І над шляхом в полі

Височенний хрест поставив…

Зо всього роздолля

Широкого було видно.

Все, бачиш, для того,

Щоб знать було, що криниця

есть коло дороги,

Щоб заходили з криниці

Люди воду пити

Та за того, що викопав,

Богу помолитись.

2-га ведуча: Криниць в селі було 2-3. Підземну частину криниці мурували
з каміння, зверху ставили кадіб, або влаштовували зручне цямриння. Воду
з неглибоких криниць витягували деревяною палицею, глибокі криниці мали
журавля та вали. Біля криниць клали один-два видовбані з колод жолоби,
щоб поїти худобу. Тричі на день біля сільських криниць вирує життя.
Парубки напувають худобу, дівчата й молодиці носять воду, і разом з тим
тут можна почути всі сільські новини.

До криниці виходять з відрами три жінки.

(Інсценізація новели В.Стефаника «Новина”).

Перша жінка. Чулись-те, сусідко, що витворив Гриць Летючий?

Друга жінка. Йой, ґаздине, чом не чула!

Третя жінка. Та ж весь світ гомонить: неню рідну дитину в ріці втопив.

Перша жінка. Ая, ая… Доцьку втопив, а старша, Гандзуня, випросилася.

Друга жінка. Йой, йой, як вони бідували, відтоди, як умерла Грицика.

Третя жінка. А діти їсти просять щодень.

Перша жінка. Я там мовлю, газдині, як би там не було, а дитина най би
жила.

Разом. Най би жила. Най би…

На сцену виходить Гриць Летючий.

Гриць. Най би жила. Най би… Та що я ворог своїм дітям? Люди добрі, то
ж моя кров, моя плоть! Оскільки, скажіть мені, скільки я міг знести на
своїх плечах того плачу, тої кривди дитячої. Щодень: «Дедю, ми їсти
хочемо!” То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Айно як так мучитися – най
ліпше вмерти. За що мусять мучитися ті невинні янголятка. Хто їм їсти
дасть? Ніхто… А панам скажу: що не було ніякої ради: ані їсти що, ані
в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц!

0

2

Z

\

?

?

?

E

I

ae

e

0 2 J L t v „ † ? ?
eUeE»UeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYUeYU
eYUeYUe’Ue$ h/

h/

* h/

h/

h/

h/

h/

h/

h/

‘ h/

h/

2

\

?

I

e

„O

^„O

gd/

gd/

gd/

gd/

„O

^„O

gd/

)0)2)P)R)?)?)®)°)U)Ue)ue)th)4*6*X*Z*?*?*?*¬*e*Ee*e*E?E?Ee*E*E*Ee*E*E*E*E
*E*E*Ee*Ee*E*E*E?E?E?E?E?E?E?E?E?E?E?E?E?E* h/

h/

h/

h/

$ h/

h/

* h/

h/

gd/

„O

^„O

gd/

4P4R4h4e4e4o4$5eUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUE? UeUeU? U? U? U? U? U? 
U? U? $ h/

h/

* h/

h/

» h/

h/

h/

h/

* h/

h/

gd/

$ h/

h/

* h/

h/

* h/

h/

h/

h/

Eесений чутливою рукою над землею, вклоняється глибинному джерелу. Чує
калина воду через земні глибини, як голос життя, і горнеться до
затаєного джерела. У народі кажуть: де калина, там і вода. Це допомагало
козакам під час походів знаходити в полі воду.

Пісня «При долині кущ калини…”

2-га ведуча: Вважають, що людина тоді стає дорослою, коли самостійно
вносить в хату відро води. Тому діти охоче бігли разом з дорослими до
криниці. А там де діти, там завжди жвава розмова.

До криниці з відрами виходить бабуся з онуками.

Хлопчик. Бабусю, а чи наша Україна велика?

Бабуся. Велика, дитино, велика… Та що з того? Вона в тюрмі.

Дівчинка. А що таке тюрма? Може арешт такий, як тут у нас є на селі.

Бабуся. Такий, такий дитинко, лише значно більший…

Хлопчик. А чи палиться в нім?

Бабуся. О, ні, дитинко, — там ніколи не палиться: ні літом, ні зимою.

Дівчинка. То вона бідна змерзла?

Бабуся. Змерзла, ще й як змерзла!

Хлопчик. Бабусю, а то правда, що вона має на голові терновий вінець?

Бабуся. Правда, дитино, правда.

Дівчинка. І крівця тече бабусю?

Бабуся. Тече, дитинко, тече – ще й руки її скували.

Хлопчик. І руки скували? То вони будуть мати великий гріх, що її так
страшно мучать. Великий, великий… Я знаю за пташку великий гріх, а за
Україну ще більший. О, Коби я так міг, я розбив би двері від арешту,
скинув би вінець, розкував руки і випустив Україну на волю.

Дівчинка. І я би тобі допомагала.

Бабуся. Ох, коби так…

Діти з бабусею виходять, допомагають їй нести воду.

1-ша ведуча: З того часу минуло багато літ. Прийшла війна, і Михась
вступив в ряди січових стрільців, щоб боротися за Україну, а Вірочка
вступила до Червоного Хреста…

(До криниці виходять юнак і дівчина. Бабуся благословить їх, кроплячи
свяченою водою і промовляючи: «Боже збережи”).

Дівчина. Ми повернемося, бабусю.

Юнак. Ми визволимо Україну!

2-га ведуча: Бодай на хвилю, а все ж таки вони бачили Україну без
тернового вінця, і в ореолі слави – і до цього спричинилися й своїми
змаганнями.

1-ша ведуча: Свячена вода. Цій воді приписувалася магічна сила. Нею
натирали хворі місця і вірили, що поможе. Найкраще ця вода помагала при
вроках, хворобах, що їх спричиняло погане око. Святили воду на Йордан.
Все село від старого до малого йшло на річку. Посудину, в якій несли
воду, прикрашали і квітами, і стрічками, і хрещатим барвінком.

2-га ведуча: Цього року, як і багато років назад, все село наше прийшло
до річки на водосвятіє. І полинуло над рікою слово Боже, і злетіли в
небо голуби, і очищувалися душі наші. А коли поверталися з освяченою
водою додому, то газда кропив нею всю свою господарку і всю родину,
примовляючи: «Будьте такі здорові, як ця йорданська вода!”

Дівчата щедрують «Ой, на водах на Йорданах”.

1-ша ведуча: Незнайомих криниця знайомить.

Інсценізація уривку з повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я”.

Хлопець. Дівчино, а чи добра вода в вашій криниці?

Дівчина. Найдобріша в світі.

Хлопець. Та скажи-бо дівчино, з якого ти села?* Чи з Бієвець, чи з
Дешок?

Дівчина. З Бієвець, а тобі нашо?

Хлопець. А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?

Дівчина. Мелашка. Оце, який ти цікавий!

Хлопець. А як твого прозивають?

Дівчина. Охрім Балаш. Може хочеш знати як матір звуть! (сміється). А ти
сам бієвський?

Хлопець. Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдешенко. Мелашко, як
побачив тебе, то наче з криниці погожої води напився. Твоя краса, твої
чорні брови, неначе моє здоров’я. Як глянув я на тебе, то неначе
набрався здоров’я. Може ти вийдеш до криниці завтра надвечір… Чи
прийдеш, Мелашко?

Дівчина. (Тихо). Прийду.

2-га ведуча. А вечором, коли купалися в чистих водах криниць, криниця
слухала людські таємниці. «Я зірву для тебе найпахучіші квіти землі,
дістану з неба і кину до твоїх ніг зорі, візьму на руки і обнесу навколо
світу”. Так говорив він. Вона, дівчина, в якої червоними яблуками щоки і
великі, мов сливи, очі, німа від захоплення, дивилася на нього. Віра в
те, що все буде так, а не інакше, підносила її до хмар. Але, на жаль,
живе на світі і зрада.

Уривок з поеми Т.Г.Шевченка «Катерина”.

Кохайтеся ж чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Знущаються вами.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

а донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

недобрая стала.

Нехай собі тії люди

що хотять говорять,

Вона любить, то й не чує,

що вкралося горе.

Прийшли вісті недобрії –

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину:

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине.

Обіцявся вернутися.

Тоді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люди

Що хотять говорять.

Не журиться Катерина –

Слізоньки втирає.

Бо дівчата на улиці

Без неї співають

Не журиться Катерина –

вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася і раденька,

Що ніхто не бачив.

1-ша ведуча. Певно, нема в світі ліпших газдів, як у нашому краї. Як
поставить газда хату – мов дзвін проти сонця. Як виріже, вималює ворота
– наче двері до раю. А криниця біля хати, ніби писанка. Одна краща від
іншої. Усміхаються, кличуть до себе: напийтеся моєї води! Така холодна,
джерельна, кришталева. Нап’ешся її, і сила появляється.

З піснею «Розпрягайте хлопці коні” на сцену виходять хлопці.

2-га ведуча. Криниця глибока. Вода в ній – чиста і смачна. Зачерпав її
газда і ніс до хати, де господиня варила вечерю, напував нею коня,
прозорі кришталеві бризки летіли – ручки дитини. Але одного дня вода в
криниці стала кров’ю. Сторч головою кидали люди людей, кидали солому,
обливаючи бензином, потім патрони, гранати, міни, які вузькому кам’яному
мішку робили з тіла криваве місиво. То було пекло, в якому горіло все,
утворюючи конгломерат з кісток, металу, глини. Так в Яблуневі
розправлялися з тими, хто осмілювався мріяти про самостійну Україну.

На сцену виходять два хлопці і дві дівчини, накривають криницю чорним
покривалом і вклякають біля неї. За ними виходять хлопці і дівчата з
стрічками в руках. Дівчата в чорних хустках.

Читець. Волає німо безневинна кров,

Ями очей глядять в мої зіниці,

Втекла вода з-поміж ребер криниці,

Аби ніколи не вернутись знов.

О, Боже мій, народе мій розп’ятий!

Похожие записи