.

Бауер Т.Ф. Професійний саморозвиток учителя в контексті використання спадщини В.О. Сухомлинського

Язык: украинский
Формат: материал
Тип документа: Word Doc
144 2394
Скачать документ

«Професійний саморозвиток учителя

в контексті використання спадщини В.О. Сухомлинського»

Т.Ф. Бауер, Валявська ЗОШ І-ІІІст.

Городищенського району Черкаської області

Анотація. У доповіді розглянуто шляхи здійснення самоосвітньої
діяльності вчителя як складової процесу його постійного особистісного
зростання та професійного самовдосконалення у контексті використання
спадщини В.О. Сухомлинського.

Звертаючись до історії розвитку педагогічної думки, важливо відзначити,
що професія вчителя завжди розцінювалася як та, що не тільки вимагає
високого професіоналізму, але й потребує безперервного самовдосконалення
саморозвитку. У руслі ідей безперервного самовдосконалення особи
педагога працювали К.Д. Ушинський, П.Ф. Каптерєв, Л.Н.
Толстой, А.С. Макаренко [2]. Особливо цінними з цього приводу є думки
видатного педагога, яким пишається Україна, В.О. Сухомлинського.

Учителі, за думкою В. О. Сухомлинського – це «творці людських душ»,
«сіячі істинно людського», «світочі інтелектуального життя школярів»,
які повинні бути «взірцем людської досконалості» [10, 43]. Тому
передумовою успіху в педагогічній професії він вважав «талант любові до
людини і безмежну любов до своєї праці і насамперед до дітей…» [12,
65]. У роботах видатного педагога розкривається ідеальна модель гарного
вчителя високого рівня педагогічної культури, якому властиві гуманізм,
духовність, громадянськість, загальна культура, інтелект, якості
дослідника, творчий підхід до справи, здатність до самовдосконалення, і
подається всебічна характеристика складових педагогічної культури,
показується їхнє переплетіння і взаємозв’язок.

За думкою сучасних дослідників, проблеми педагогічної майстерності у
творчості В.О.Сухомлинського розглядаються як єдність особистісних
якостей педагога, його освіченості і володіння педагогічною технікою, а
структура збагачується такими компонентами, як педагогічний оптимізм,
характер духовного спілкування, широта емоційного діапазону [1, 3].

Жоден вчитель, вважав В.О.Сухомлинський , не може бути універсальним
(а тому абстрактним) втіленням всіх достоїнств. У кожному щось
переважає, кожен має неповторну живинку, здатний яскравіше, повніше за
інших розкрити, виявити себе в якійсь сфері духовного життя. Ця сфера
якраз і є тим особистим внеском, який вносить індивідуальність педагога
до складного процесу впливу на учнів.

В.О. Сухомлинський був переконаний, що професія вчителя є особливою,
близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти,
передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на
ремісника. Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити
дітей, відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре
знати свій предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію;
по-четверте, досконало володіти методикою викладання навчального
предмета [12].

Першою вимогою до вчителя Василь Олександрович ставив вимогу любові до
власної справи:«Щоб знайти в кожному учневі найсильнішу його сторону,
відкрити в ньому золоту жилку, всі вчителі повинні бути людьми,
пристрасно закоханими в свою працю, що вміють запалити вогник такої
самої любові у своїх вихованців». Другою вимогою до вчителя, за
Сухомлинським, є вимога високої кваліфікації. «Чим більше знає вчитель,
– пише В.О.Сухомлинський у праці «Павлиська середня школа», – чим
частіше й успішніше відкриває він перед учнями горизонт науки, тим
більшу допитливість і жадобу до знань виявляють учні…» [7, 362].

Наступною вимогою до вчителя є вимога творчого підходу вчителя до
навчання й виховання. «Без вдумливого, індивідуального підходу до кожної
людини розв’язати це завдання неможливо, – пише В.О.Сухомлинський у
статті «Народний учитель». – У цій справі найстрашніше – формалізм,
надія на якісь універсальні форми і методи виховання, але якщо в
будь-який із них повірити як у всесильний, єдиний, як у панацею від усіх
лих, – найкраща справа може перетворитися в свою протилежність» [ 10,
147].

«Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителеві треба увібрати море
світла, ні на хвилину не відходячи від променів вічно сяючого сонця
знань, людської мудрості», – писав видатний педагог В.О.Сухомлинський.
Учений прагнув пояснити нам, що головний зміст життя людини – творчий
саморозвиток, творення себе. Особливо це стосується вчителя, який має
постійно вдосконалюватись, іти в ногу з життям аби бути цікавим для
своїх вихованців [ 1,36].

У чому ж полягає власне «саморозвиток»?

Людина творить своє життя, керуючись певними світоглядними принципами.
Світогляд моделює світ і особистість в їх зв’язку і взаємодії,
відтворюючи їх як в реальному, так і в майбутньому розвитку. Саме у
світогляді міститься ідея саморозвитку особистості. Розглядаючи проблему
саморозвитку особистості, слід враховувати його біологічний,
психологічний та соціальний аспекти, пам’ятати про сутнісну
суперечливість людини. Саморозвиток – це усвідомлений і керований
особистістю процес, у результаті якого відбувається удосконалення
фізичних, розумових і моральних потенцій людини, розгортання її
індивідуальності. Процес саморозвитку не має меж, як немає меж
досконалості людини. Важливою умовою, первинною сходинкою саморозвитку
особистості є внутрішня потреба у його здійсненні та самопізнання себе.
Самопізнання – це вивчення себе як частини природи, виявлення своїх
біологічних особливостей і потреб, це розуміння себе як частини соціуму,
це усвідомлення себе і як морального та духовного феномену. Адекватно
пізнати себе, вгадати свою силу – справа непроста. До того ж необхідно
врахувати, що особистість, живе у постійно мінливому світі. Тому її
розвиток є результатом складного переплетення траєкторій індивідуального
психічного розвитку, суспільної діяльності, соціально-історичних
особливостей часу і умов, за яких здійснюється життєвий шлях людини.

Саморозвиток вчителя – це не що інше як сублімація його креативної
діяльності, що реалізується безпосередньо в педагогічній діяльності, що
в свою чергу направлена на особовий, інтелектуальний і діяльний
розвиток учня, одночасно функціонуючи як основа самовдосконалення
вчителя й учня в їх взаємодії [4, 85].

Індивідуально-професійний саморозвиток учителя може протікати не
інтенсивно, не усвідомлено, активізуючись при випадковому збігу
обставин: одержання цікавої інформації,зустріч зі «значущими» людьми
тощо. Управління процесом професійного саморозвитку ефективне, якщо його
представити як єдність чотирьох етапів:

самопізнання, що припускає вивчення вимог до педагога, самовивчення
рівня компетентності, рефлексію власної професійної діяльності, її
самооцінку;

планування, що складається з визначення мети та завдань, розробки
програми саморозвитку, вибору особистих правил поведінки, форм, засобів,
методів і прийомів, вирішення завдань у роботі над собою;

реалізацію, тобто безпосередню практичну діяльність;

самоконтроль і самокорекцію, що включають у себе рефлексію діяльності.

Учителю для більш успішного саморозвитку необхідно опановувати такі
вміння: аналітичні, прогностичні, проективні, рефлексивні. Сформованість
аналітичних умінь – один із критеріїв професійної компетентності
педагога. Із їхньою допомогою витягаються знання із практики, ці вміння
лежать в основі педагогічного мислення.

Основою професійного саморозвитку можна вважати ціннісне відношення
вчителя до основних компонентів педагогічної ситуації: особи вчителя
діяльності навчання, особи учня. Відповідно предметом професійного
саморозвитку є розвиток у професійній діяльності і розвиток людини.
Психологічне становлення і розвиток професіонала відбувається перш за
все як накопичення якісних змін в психіці людини на шляху його
безперервного руху до професіоналізму.

На думку, Сластьоніна В.А., розвиток припускає інтеграцію таких
цінностей як особа і діяльність. А процес інтеграції може бути
безпосередньо здійснений тільки самим вчителем, отже варто говорити про
професійний саморозвиток, як умову розвитку професіоналізму в цілому [5,
142].

Професійний саморозвиток припускає наявність суб’єкта і об’єкта, які є
базовими елементами для будь-якого іншого процесу. Але характерною
особливістю педагогічного саморозвитку є те, що вчитель стає і суб’єктом
і об’єктом власного процесу саморозвитку. Дослідники сформулювали
наступні положення пов’язані з теорією професійного саморозвитку, який,
на їх думку, пов’язаний із здатністю вчителя перетворювати самого себе і
свою діяльність. Цей процес вимагає виділення декількох структур:
об’єкта перетворення, суб’єкта перетворення, засобів перетворення.

Іншими словами, професійний саморозвиток передбачає розвиток педагогом
своїх професійних якостей, характеристик, здібностей, вибудовування
власної професійної перспективи .

Необхідність саморозвитку вчителя, на думку В.О. Сухомлинського,
зумовлена тим, що об’єкт навчання та виховання – дитина перебуває в
стані змін та формування: «повсякчас змінюється, завжди нова, сьогодні
не та, що вчора». Отже, перед учителем постійно виникає потреба творчого
пошуку шляхів та засобів досягнення максимальної досконалості власної
діяльності.

Ефективним шляхом здійснення самоосвітньої діяльності вчителя
В.О.Сухомлинський вважав її чітку організацію, яка є єдиною системою дій
директора школи, його заступника та вчителів; виявлення та за діяння
психолого-педагогічних факторів, які б викликали у педагога бажання
творчо й результативно працювати, постійно прагнучи до професійного та
духовного зростання. В.О.Сухомлинський виділяв три основні етапи
організації самоосвітньої діяльності вчителів: установчий, практичний,
підсумковий.

До вибору тем самоосвіти вчителі Павлиської щколи ставилися дуже
виважено, акцентуючи увагу на питаннях, актуальних не тільки для
окремого вчителя, а й усього педагогічного колективу. Тему для
самоосвіти кожен обирав добровільно, але тема мала торкатися того
предмета, який викладав учитель. Обов’язковим завданням учителів було
вивчення нормативних документів, обізнаність у сферах політичного життя
країни. Розпочинаючи самоосвіту, вчителі Павлиської середньої школи
ставили собі за мету: збагачення власного ідейно-теоретичного рівня;
поглиблення знань з навчальних дисциплін; оволодіння досягненнями
педагогічної науки, психології та методики; упровадження новітніх
технологій; підвищення загальної культури тощо. Василь Олександрович
наголошував, що «гордістю школи стає той учитель, який знає значно
більше, ніж передбачає шкільна програма» [9, 65]. Наступним кроком
самоосвітньої діяльності вчителя було планування роботи, про що свідчать
записи в протоколах засідань педагогічних рад Павлиської середньої
школи: «Кожному вчителеві протягом навчального року працювати над
методичною розробкою одного з актуальних питань практичної роботи. При
опрацюванні методичної розробки використовувати досвід своєї практичної
роботи». Плануючи самоосвіту, В.О.Сухомлинський радив колегам
орієнтуватися на педагогічну діяльність як на процес постійного
особистісного зростання та професійного самовдосконалення. Підготовлені
плани самоосвітньої діяльності вчителів обговорювали на методичному
об’єднанні та їх затверджував директор школи.

На другому, найголовнішому, практичному, етапі організації самоосвітньої
діяльності вчителя передбачалось вивчення психолого-педагогічної та
методичної літератури з обраної проблеми. Видатний педагог обстоював
думку про те, що самоосвіта успішно може здійснюватись лише за умови,
якщо директор школи «висуває до себе такі самі вимоги, як і до
вчителів: постійне прагнення до нового, сміливе експериментування та
безперервне самовдосконалення».

B

J

L

j

l

n

h

n l

2

4

r

t

?

¬

A

a

e

i

oe

o

Сухомлинський зазначав, що робота вчителя – це творчість, а не буденне
заштовхування у дітей знань. Звертаючись до вчителів видатний педагог
постійно наголошував, що коли немає інтелектуального зростання педагога,
його вихованці приречені на постійне зубріння, тому що навчання, яке не
зігріте «жадобою вчителя до знань», перетворюється для них у «важку
повинність». Він застерігав своїх колег від появи такої страшної, на
його думку, риси, як «зневага до думки». Тому в педагогічному колективі
вчителів Павлиської середньої школи постійно відбувалася жвава,
пристрасна, хвилююча розмова про науку, про книгу». У спадщині В. О.
Сухомлинського всебічно обґрунтовується та розкривається теза про творчу
природу педагогічної праці, а також про зміст і структуру педагогічної
культури вчителя: «Питання, що запалює іскру творчості, виникає тоді,
коли ти хочеш бачити свою справу, свою працю, результати своєї праці
кращими, ніж вони є зараз, коли тобі не дає спокою думка: чому твої
зусилля не приводять до того, до чого вони, здавалося б, повинні
привести?». Підкреслюючи, що школі потрібен творчий учитель, В. О.
Сухомлинський у той же час називав педагогічну творчість «однією з
ділянок педагогічної цілини» та вказував на те, що досягти педагогічної
творчості вчитель може лише самостійно, займаючись професійним та
особистим самовдосконаленням і дослідницькою діяльністю: «Якщо ви
хочете, щоби педагогічна робота приносила вчителеві радість, щоби
проведення уроків не перетворювалося в нудну, одноманітну повинність,
ведіть кожного вчителя на щасливу стежину дослідження… Стає майстром
педагогічної праці звичайно той, хто відчув себе дослідником».
Формування педагогічної майстерності, педагогічної творчості, на думку
В. О. Сухомлинського, слід розпочинати в педагогічних навчальних
закладах і продовжувати у практичній діяльності в процесі ознайомлення з
роботою педагогів-майстрів за допомогою осмислення їх досвіду, творчого
використання колективної творчості школи.

Варто також наголосити, що кожному вчителю необхідно розвивати свою
власну педагогічну творчість, а не лише схильність спиратися на досвід
своїх колег, тобто доводити „механізм наслідування” до його логічного
завершення, а не зупинятися на етапі копіювання. Необхідно зрозуміти, що
він може переймати певні концептуальні положення передового
педагогічного досвіду, але ні в якому разі не намагатися сліпо
переносити його у свою творчу лабораторію на не підготовлений належним
чином ґрунт, без врахування специфіки класу, своїх індивідуальних
особливостей. Учитель має пам’ятати, що навіть найоригінальніші,
найновіші методичні новації й розробки колег потребують творчого
засвоєння. Адже саме творчий потенціал педагога є тією рушійною силою,
яка провокує його до постійного професійного зростання, яке досягається
шляхом самовдосконалення. «Творче впровадження досвіду – це розвиток
педагогічних ідей, а також формування власних педагогічних переконань»
[12, 75], – писав В.О.Сухомлинський.

«Якщо ви хочете бути улюбленим вчителем, дбайте про те, щоб вихованцеві
було що в вас відкривати. Якщо ж ви кілька років однаковий, якщо минулий
день нічого не додав до вашого багатства, ви можете стати обридлим і
навіть ненависним. Серця й уми юнацтва можна завоювати в наші дні тим
сплавом моральної краси та інтелектуального багатства, який відкриває
перед юнацтвом все нові і нові якості людини», – так вважав
В.О.Сухомлинський [12, 52]. Кожен спеціаліст має поповнювати,
поглиблювати та вдосконалювати свої знання. Щоб успішно вирішувати
завдання які стоять перед вчителем, щоб бути для учнів завжди цікавою
людиною, треба постійно навчатися самому. Кожен педагог має активно
працювати над собою – це запорука професійного успіху. Учитель має
обов’язково займатись самовихованням. Двигуном цього процесу є бажання
змінити себе і вдосконалитись. Глибоко переконаний, що вчитель як
особистість формується впродовж усього життя В.О. Сухомлинський прагнув
якомога краще організувати самоосвітню діяльність своїх колег. У
Павлиській середній школі було створено всі умови для самоосвіти
вчителів, зокрема: організація середовища у педагогічному колективі, що
емоційно стимулює, збуджує внутрішню пізнавально-професійну активність
педагога; позитивна атмосфера співпраці кожного члена колективу;
спонукання до постійного самоаналізу та цілеспрямованого розвитку
творчих здібностей. Гаслом для всіх учителів Павлиської школи була
настанова Василя Олександровича: «Ніякими словами, ніякими повчаннями
не пробудити жадоби знань у душах вихованців, якщо цієї жадоби немає в
педагогічному колективі» [3, 66].

Особливу увагу В.О.Сухомлинський приділяв організації самоосвітньої
діяльності молодого вчителя. Він розглядав цей процес як складний та
багатоаспектний, що передбачає: застосування теоретичних знань, що їх
набув молодий спеціаліст у навчальному закладі; перші практичні спроби
організації навчально-виховної роботи; поступове накопичення власного
педагогічного досвіду. У «Листах до сина», розмірковуючи над проблемою
самовиховання, звертаючись до сина Сергія, Василь Олександрович дає
поради щодо здійснення самостійної роботи не тільки йому, а й молодим
учителям та вчителям-практикам, усім тим, хто займається самоосвітньою
діяльністю. Серед них:

1. «Перше і найголовніше – це вміння створювати резерв часу…».

2.«Читай кожного дня та ґрунтовно студіюй кілька сторінок наукової
літератури… Усе, що ти читаєш, – це інтелектуальний фонд твого
читання…»

3. «Починай робочий день рано-вранці, годині о шостій. Півтори години
ранкової розумової праці… – це золотий час…»

4. «Умій створювати собі внутрішні стимули. Нерідко єдиним стимулом є
лише ти…»

5. «Завтра» – найбільш небезпечний ворог працьовитості…»

6.«Ніколи не припиняй розумової праці. Не розлучайся з книжкою й улітку.
Кожен день повинен тебе збагачувати інтелектуальними цінностями – у
цьому одне з джерел часу, необхідного для розумової праці» [7, 78].

Учителеві необхідна внутрішня настроєність, психологічна готовність до
постійного зростання. До чинників, що сприяють і зумовлюють необхідність
самовдосконалення особистості, належить збільшення вільного часу.
Дослідження довели, що більшості вчителів займатися самоосвітою,
підвищувати свою кваліфікацію заважає брак вільного часу. В.О.
Сухомлинський називав вільний час вчителя коренем, що живить гілки
педагогічної творчості, і вважав його найважливішою умовою духовного
зростання. На жаль, через нестачу ресурсів, складність життєвих обставин
вчитель вимушений значну частину вільного часу віддавати зовсім іншим
питанням, а не підвищенню своєї кваліфікації. Створюючи умови для
самоосвіти учителів Павлиської школи, Василь Олександрович дбав
передусім про вивільнення часу для самоосвітньої діяльності. З цією
метою він наполегливо радив оберігати вчителя від «непотрібної
писанини», виділяти якомога більше часу для духовного спілкування та
самоосвіти. Він вважав, що «чим менше в учителя вільного часу, тим
більше завантажений він всілякими планами, звітами тощо, тим швидше
настане час, коли йому нічого буде віддавати вихованцям» [9, 45].

Для створення сприятливих відносин в колективі особливо важлива
об’єктивна оцінка роботи і особи вчителя. Несправедлива оцінка праці
вчителя, поверхнева і формальна критика, що не враховує можливостей
працівника і конкретних умов роботи, засмучує вчителя. Психологи довели,
що потреба в здобутках, рівень досягнень і самооцінка індивіда
піддаються управлінню через такий важіль, як психологічно вивірене
поєднання санкції за невдачу і нагороди за успіх. Дослідження показали,
що якщо емоційне значення заохочення за успіх сильніше за емоційне
значення покарання за невдачу, то поступово відбувається формування і
посилення прагнення до успіху. Якщо ж покарання за невдачу емоційно
більш значне, ніж заохочення за успіх, то поступово формується прагнення
уникати невдачі.

Прагнення ж до самовдосконалення – це природне, властиве людині від
природи прагнення. Тривалий неуспіх, безплідні спроби справитися з
невдачами негативно позначаються на відношенні до професії,
перешкоджають формуванню стійкої позитивної професійної мотивації.
Зниження рівня професійних домагань і самооцінки сковує ініціативу,
закриває шлях до творчого пошуку, самовдосконалення, на думку Василя
Олександровича «підтримка, вчасно помічений успіх допомагають людині, що
вважалася безперспективним, посереднім працівником, змінитися і перейти
в групу передовиків» [9, 51] .

Орієнтований на творчий саморозвиток вчитель прагне до творчої
реалізації у професійній діяльності, і якщо в цей час створені
відповідні умови, що стимулюють його творчу діяльність, підвищується
професійний розвиток всього педагогічного колективу. Результатом цього є
достатньо високий рівень саморозвитку, більш яскраво виражені здібності
до насичування своєї діяльності ефективними методами, технологіями і
здатність переносити навчальний процес у суб’єкт-суб’єктний простір, а
відтоді, підвищувати його ефективність. Учитель має підвищувати рівень
фахової майстерності шляхом самовдосконалення і самовиховання, адже, як
говорив В.О. Сухомлинський: «Самовиховання – це не щось допоміжне у
вихованні, а його фундамент. Ніхто не зможе виховати людину, окрім неї
самої» [8, 11].

Аналіз та вивчення педагогічної спадщини Василя Олександровича
Сухомлинського дають змогу зробити висновок, що педагогічно-пошукова
думка видатного педагога щодо організації самоосвітньої діяльності
вчителів Павлиської середньої школи, орієнтованої на їхній саморозвиток,
виходила за межі тогочасних уявлень про організацію цього процесу. Це
була система самоосвітньої роботи вчителя, яка передбачала: визначення
індивідуальної теми самоосвіти, її мети, поточне та перспективне
планування роботи, добір відповідної літератури, раціональних форм і
методів засвоєння та збереження інформації; узагальнення набутих знань,
спостережень; поступове освоєння методів дослідницької та
експериментальної діяльності, оформлення результатів та визначення
перспектив роботи.

Педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського має потужний потенціал для
сучасного вчителя, котрий працює за новими технологіями та програмами.
Кожна людина може стати видатною. Адже немає меж самовдосконаленню,
моральному та духовному розвитку особистості. У кожного вчителя є всі
шанси досягти вершин педагогіки, як це колись зробив видатний
педагог-гуманіст, наш земляк Василь Сухомлинський.

Список літератури:

1. Барабаш С. Філософія серця, або гуманізм Василя Сухомлинського //
Дзеркало тижня. – 2001. – № 39 (363). – С. 3.

2. Історія педагогіки // За ред. М.С. Гриценка. – К., 1993. – 465 с.

3. Ковальчук В.І. Спогади про В. Сухомлинського. – К.: Рад. школа.
1990. – 165 с.

4. Маркова А.К. Психология профессионализма. – М.: 1996. – 308 с.

5. Сластьонін В.А, Кряхтунов М.І. Эмоциональная сфера личности как
объект профессионального саморазвития учителя. – М., 2000. — 165 с.

6. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка // Рад. школа. – К.: 1978.
–15 с.

7. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: у 5 т. — К.: Рад. шк., 1977. — Т.
4.— 419 с.

8. Сухомлинський В.О. Джерела невмирущої криниці // Українська мова і
література в школі.–1989. – № 7. – С. 12.

9. Сухомлинський В. О. Не только разумом, но и сердцем… М., 1986. –
241с.

10. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. // Вибр. твори: у 5 т. — Т.
3 – К., 1976. – 180 с.

12. Сухомлинський В.О. Сто порад учителю. // Вибр. твори: у 5 т. — Т. 2.
— К., 1976. – 602 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020