Архітектоніка особистісно зорієнтованого уроку
Урок був і залишається домінуючою формою навчального процесу, але в
системі особистісно зорієнтованого навчання значно змінюються його
функція, форма та мета
Учитель не є суб’єктом, який керує об’єктами, а веде діалог, точніше,
полілог з учнями, переводить той зміст, яким володіє учень, на наукову
основу, тобто він є співучасником процесу пізнання. У такому випадку
урок підпорядковується не повідомленню та перевірці знань (хоча й це
потрібно), а виявленню досвіду учнів відносно матеріалу, що
викладається.
Відомо, що істотні ознаки, зафіксовані в понятті (науковому знанні), не
завжди особисто значущі для учня. Часто учень і вчитель по-різному
трактують одне й те ж поняття. Ось чому необхідно узгодити знання, яким
володіє учень, і науковий зміст, тобто своєрідно «окультурити»
суб’єктивний досвід учня. Саме таке завдання має вирішувати на уроці
вчитель за допомогою всього класу.
З метою вирішення цих завдань змінюється режисура уроку. Учні не просто
слухають розповідь учителя, а й постійно співпрацюють із ним у діалозі,
відбирають за допомогою вчителя те, що закріплено науковим знанням.
Учитель у свою чергу не примушує, а переконує дітей засвоїти той зміст,
який він пропонує з позицій наукового знання.
Наукове знання народжується як таке, яким володіє не тільки вчитель, а й
учень, відбувається своєрідний обмін знаннями, колективний відбір його
змісту. Учень при цьому є творцем знання, учасником його народження.
Саме такий урок і є особистісно зорієнтованим. У його процесі вчитель не
тільки привітний і уважний до дітей – він разом із ними виконує пошук і
відбір наукового змісту знань, які треба засвоїти. У таких умовах урок
не є «знеособленим», а стає особистісно значущим.
Мета особистісно зорієнтованого уроку – створення умов для розвитку
пізнавальної діяльності.
Засоби для досягнення цієї мети:
використання різноманітних форм і методів організації навчальної
діяльності, що дозволяють розкрити суб’єктивний досвід учнів;
створення атмосфери зацікавленості кожного учня в роботі класу;
стимулювання учнів до висловлювань, до застосування різних способів
виконання завдань без страху помилитись, дати неправильну відповідь;
використання у процесі уроку дидактичного матеріалу, що дозволяє учню
вибрати найбільш для нього значущі вид і форму навчального змісту;
оцінювання діяльності учня не тільки за остаточним результатом
(правильно – неправильно), а й за процесом його досягнення
(оригінальність, самостійність тощо);
заохочення прагнення учня знаходити свій спосіб роботи (вирішення
завдання), аналізувати методи роботи інших учнів у процесі уроку,
вибирати та засвоювати найбільш раціональні (мовленнєві, графічні,
умовно-символічні);
створення педагогічних ситуацій спілкування на уроці, що дозволяють
кожному учню виявляти ініціативу, самостійність, вибірковість у способах
роботи, створення обстановки для природного самовираження учнів;
повідомлення на початку уроку не лише теми, а й методів організації
навчальної діяльності на уроці;
обговорення в кінці уроку не лише теми, а й організації навчальної
діяльності на уроці;
обговорення в кінці уроку не тільки того, що засвоїли, про що дізнались,
а й того, на що сподівались (не сподівались), що б хотілось виконати ще
раз тощо;
завдання додому не лише називається, визначаються тема й обсяг, а й
детально пояснюється спосіб раціональної організації самостійної роботи.
Для реалізації цієї мети вчитель повинен створити програму спостережень:
визначити характер взаємодії вчителя з учнями й учнів між собою;
установити, яким чином процеси постановки та рішення навчальних,
виховних і розвивальних цілей дадуть змогу учням засвоїти матеріал у
процесі сходження від абстрактного до конкретного;
прослідкувати взаємозв’язок усіх процесів і залежність остаточного
результату уроку від рівня готовності кожного учня індивідуально.
На мою думку, інструментарієм особистісно зорієнтованого уроку є
особистісно розподілена діяльність і якість навчальних досягнень, яка
залежить від особистої активності у процесі навчання.
Для цього й підготовку, і хід уроку можна розбити на етапи.
Етап (підготовчий). Визначаю, як учні готові до особистісно розподіленої
діяльності: уміння працювати в малих групах (динамічних або статичних),
варіативних парах, чи вміють вступати у змістовно-предметні відносини
один з одним, чи вміють вести дискусію, пам’ятаю про те, що в основі
спілкування повинні лежати висококультурні навички.
Етап. Визначення ролі вчителя в особистісно зорієнтованій діяльності.
Оптимальність стилю ділового спілкування з учнями, вплив на діяльність у
процесі уроку.
На цьому етапі вчитель повинен кожному учню дати можливість утвердити
себе, спробувати свої сили в техніці «теза-антитеза», паралельного
допиту, констатації фактів.
Учитель постійно коригує кожну дію учнів, але робить це ненав’язливо,
підтримує емоційно й змістовно.
Етап. Визначення ролі учня в особистісно зорієнтованому уроці: яким
чином учні реалізують матеріал, чи здійснюється діалог, полілог,
співставлення різних точок зору, діалог дослідження з опонентом, чи
вміють учні аргументовано висловлювати свої думки, адекватно сприймати
думки інших, слухати й чути, установлювати характер взаємовідносин між
учнями в ході особистісно зорієнтованої діяльності.
Етап. Висновки на кожному етапі уроку.
Етап. Вплив правильної організації особистісно зорієнтованого уроку на
діяльність кожного учня та на кінцевий результат.
Протягом уроку учні мають право змінювати ролі, запитання, адресовані
одне до одного, підтверджувати правильність відповіді цитуванням,
викликати на допомогу своїх товаришів, синтезувати, аналізувати
відповіді, вести фахову дискусію тощо.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
