.

Антропологічний поворот у науці та освіті: епістемологічні підґрунття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
240 2241
Скачать документ

Реферат на тему:

Антропологічний поворот у науці та освіті: епістемологічні підґрунття

Виникнення широкого спектру освітніх технологій та спроби активного
застосування кожної з них стали реалією сьогодення. Разом із тим
проблема вибору найбільш ефективної з них з порядку денного не
знімається. Такий методологічний плюралізм має значну подібність до
ситуації, яка склалася у царині сучасної теорії пізнання –
епістемології. Саме тому при аналізі процесів, які відбуваються в
освітній галузі є сенс звернутися до аналізу тенденцій та проблем, які
визначають сучасний етап розвитку епістемології. Таке звернення тим
більш доцільне, що основою освіти є процес пізнання, а освіту окремої
особи можна розглядати як онтогенетичне повторення філогенетичного
процесу розвитку людського пізнання взагалі. Тобто, кожна людина у
своєму ментальному розвитку (як і в біологічному) наслідує етапи набуття
людством своєї розумової «зрілості», мудрості.

З огляду на сказане, стисло окреслимо основні тенденції трансформації
епістемології, надаючи їм деяких історичних коментарів.

Сучасне бачення сутності процесу пізнання характеризується такими
рисами:

1. Відхід від фундаменталізму (фундаціоналізму)[1] та зростання
релятивістських принципів при побудові концепцій пізнання.

2. Зростання ролі прагматизму в епістемології та значний розвиток
прагматистських концепцій пізнання.

3. Трансформація поняття раціональності через набуття нею ціннісних,
соціокультурних та психологічних вимірів.

4. Провідною тенденцією розвитку епістемологічних концепцій стає їх
взаємодоповнюваність, виникнення нових концепцій на стику вже існуючих.

1. Усвідомлення того, що побудувати точну картину реальності неможливо,
зумовило появу релятивістської тенденції у пізнанні. З усвідомленням
цієї неможливості метою пізнання стало пізнання фундаментальних законів,
на підставі яких можна було б однозначно побудувати теоретичну модель
процесів та відношень, характерних для реальності. При цьому
пізнаваність світу стала розумітися не у рефлективному сенсі, а на рівні
пізнаваності фундаментальних принципів, законів, категорій, на підставі
яких здавалося можливим конструювання моделі «речі у собі», яке означало
б реконструкцію різних її аспектів. Разом із тим залишалася надія на
побудову універсальної теорії реальності, шлях наближення до якої
вбачався в узагальненні все більшої кількості таких аспектів. Здавалося,
що нова теорія обов’язково має бути більш досконалою та повною, ніж
попередня. При такому наближенні стало б все легше прокладати межу між
істинним та хибним знанням, а наука, в межах якої розвивається істинне
знання, отримувала б монополію на істину.

Але при такій реконструкції з’являлася велика кількість конкуруючих між
собою успішних теорій (приклади з фізики, математики, психології),
відповідних теоріям наборів принципів їх побудови, законів та методів,
зробити з яких однозначний вибір виявилося неможливо. Не виправдалася
надія і на (вирішальний) експеримент, який мав обґрунтувати остаточний
вибір. В результаті набув поширення принцип логічного конвенціоналізму,
який знаменував собою кризу фундаменталізму та редукціонізму (прагнення
звести, здійснити редукцію складних явищ до набору елементарних),
відмови від надії на існування єдино вірної теорії реальності,
однозначного її опису через зведення усіх досліджуваних явищ та процесів
до комбінації фундаментальних інваріантів. Між тим визнання теоретичного
плюралізму, фаллібілізму та відносності будь-якої теорії допомагає
дослідникам не обмежуватися вже існуючими рамками, а сміливіше
створювати нові теорії, які допомагають робити нові відкриття. Серед
критеріїв відбору теорій зросла роль соціокультурних чинників. Така
трансформація знаменувала собою відхід від неопозитивістських
епістемологічних програм (які були домінуючими у філософії першої
половини ХХ ст.).

Разом із тим визнання такої соціокультурної релятивності несе і певну
небезпеку відкидання усіх норм та стандартів, адже знижує значення
об’єктивності у науковому дослідженні, розмиває межі науки та ускладнює
розв’язання питання про розрізнення істинного та хибного.

2. Класичний прагматизм виник як спроба рефлексії над
загальнофілософськими у тому числі моральними проблемами. Його
принципово антифундаменталістський та антиредукціоністський характер,
висновки про ілюзорність спроб науки побудувати універсальну теорію чи
поставити вирішальний експеримент ішли врозріз із цілями та завданнями
панівної в той час неопозитивістської епістемології суперечили
рефлективності наївного реалізму. Через це прагматизм опинився на
узбіччі стовпової дороги філософії і, здавалося, після смерті Дж. Д’юї,
його чекало забуття.

Головними принципами прагматизму є: визнання самокоригованого характеру
процесу пізнання; виведення пізнання не з прагнення досягти об’єктивного
людинонезалежного знання, а необхідністю розв’язання проблем (розкриття
проблемних ситуацій); людиномірний характер знання; визнання відносності
меж, які здавалися абсолютними у межах фундаменталістських концепцій
пізнання (чітке розмежування між спостереженням та теорією, між фактом
та конвенцією, між аналітичним та синтетичним); визнання ситуаційного
характеру істини.

Постпозитивістська епістемологія, яка сьогодні стала провідним напрямком
у філософії науки, фактично знов відкрила правило Пірса[2] та принцип
нерозривності природи та експерименту Д’юї, але вже на матеріалі
філософії природничих наук (Куайн, Селларс), давши поштовх до утворення
неопрагматизму (Р. Рорті, Г. Патнем, Д. Девідсон, С’юзен Гаак, І.
Гакінг, Р. Дж. Бернстайн). Власне, неопрагматизм, який розвинувся на
базі постпозитивізму (і зокрема, англомовної аналітичної філософії)
сьогодні варто розглядати не як єдину течію, яка об’єднується певними
універсальними принципами (догмами) на зразок неопозитивізму, а як
діалог, що триває, у якому чути різні, часом навіть дисонуючі голоси. У
зв’язку з крахом фундаменталістського ідеалу пізнання прагматистське
бачення його мети полягає у досягненні погодження між людьми стосовно
того, що їм належить робити, консенсусу щодо тих цілей, яких треба
прагнути, засобів, якими належить користуватися для досягнення цих
цілей.

Серед головних ознак трансформації сучасної епістемології можна назвати
такі:

· Неможливість поєднання водночас універсальності
наукового опису з його точністю та вичерпністю, що обумовлює
необхідність у будь-якому випадку жертвувати одним заради іншого,
залежно від конкретної ситуації дослідження

· Завдання пізнання зводиться до оптимального
розв’язання певного набору проблем (скажімо, за Лауданом)
загальнотеоретичного, методологічного та світоглядного характеру. Треба
зазначити, що серед цих проблем існує ієрархія за важливістю, яка
визначає пріоритет їх розв’язання у конкретних дослідницьких ситуаціях.

· Разом із тим єдність знання, отриманого із
застосуванням різних концептуальних схем забезпечується через єдність
емпіричних проблем

· Пізнання змінює свій вектор зі спрямованості до
певного стану речей, який визнається інваріантним на прагнення
удосконалити існуючий стан речей, який усвідомлюється зараз як такий, що
містить проблеми, тобто перестає бути «наближенням до», а стає
«трансформацією від».

gd

існування чи неіснування. Таким чином до певної міри визнається
куайнівська ідея теоретичного конструювання онтології.

Для сучасних прагматистів немає різкого водорозділу між теорією та
практикою, адже будь-яка практична діяльність несе з собою теоретичний
елемент, а будь-яка теорія також є видом практики, немає чітких
водорозділів між науками природничими та суспільними, між наукою та
літературою, наукою та політикою, наукою та технологією – усе залежить
від розстановки ціннісних та соціокультурних акцентів. Визнається, що
теорія не може бути зіставлена з неконцептуалізованим досвідом, а
одиницею аналізу є не ізольоване речення чи факт, а певна цілісна
система речень чи теорій. Звідси витікає неможливість «вирішального»
експерименту, адже будь-який експеримент планується та інтерпретується у
межах певної концептуальної схеми (конкретної теорії), описується у її
термінах. А цінність теорії визначається кількістю та цінністю
когнітивних результатів, які можуть бути отримані з її застосуванням.

Головний принцип неопрагматистської епістемології можна визначити як
поєднання толерантність до існуючих стандартів раціональності та
істинності і разом з тим вироблення власних стандартів. Таким чином є
можливість зберегти усе набуте в існуючих концепціях пізнання, не
перетворюючи набутий скарб на тягар, який ускладнює подальший рух. Разом
із тим притаманний прагматизму релятивізм стає не деструктивним
запереченням, а конструктивним чинником, адже допомагає визначити сфери
найоптимальнішого застосування наявних методів, теорій, критеріїв.

3. У різних філософських системах переконливо обґрунтовується відповідна
власна точка зору на природу пізнання, кожна з таких систем являє собою
когерентну логічну конструкцію на тому матеріалі, на якому вона
побудована, отже не може бути відкинута як цілком хибна. Разом із тим
зрозуміло, що абсолютизація будь-якої однієї теорії пізнання може
призвести до заперечення інших. Така епістемологічна суперечливість
численних теорій пізнання сама вимагає раціональної рефлексії. При цьому
поняття раціональності не повинно зводитися лише до можливості
однозначного опису каузальних зв’язків, з чим часто ототожнюється
наукова раціональність. Вона набуває людиномірних рис: ціннісні,
соціокультурні, індивідуально-психологічні чинники – усе те, щодо чого
можна дійти згоди та досягти однакового розуміння, проте не можна
описати в стандартній системі інваріантів вже не відкидається як
ірраціональне, а включається до сфери раціональності. Тому теорії,
несумірні на формальному рівні опису стають сумірними на рівні проблем,
які вони розв’язують. А нормативність, яка лежить в основі поняття
раціональності трансформується від застосування лише універсальних
критеріїв до оцінки з огляду на певні існуючі критерії, які вже не є
універсальними та інваріантними.

4. Методи та підходи, розроблені у межах однієї теорії (яка виникла у
ході розв’язання певного класу проблем) виявляються придатними для
розв’язання подібних проблем у межах зовсім іншої теорії, набуваючи
нового смислу. Так, скажімо, психологія запозичує методи точних наук,
тоді як математика сьогодні широко застосовує інтуїтивістські та
лінгвістичні методи. Таким чином утворюються нові розділи математики:
інтуїтивістська математика, нечіткі логіки, побудовані на лінгвістичних
змінних тощо. При такому поєднанні утворюється нова фактуально-смислова
єдність, нетотожна вихідним теоріям, а також породжується нове проблемне
поле. Часто при цьому може відбуватися докорінний перегляд вихідних
принципів побудови теорій взагалі – подібно тому це сталося з
невизначеністю (невизначеність перетворилася з проблеми, яку прагнули
будь-яким чином усунути на фундаментальну характеристику світу, яка
плідно «працює» у різних теоріях). Але проблеми, які спонукають
розвивати науку взагалі (серед таких можна назвати, скажімо, проблему
вдосконалення природних можливостей людини, прагнення суспільної та
екологічної рівноваги) залишаються незмінними, маючи багатовимірний
характер. Тому, наука у своєму розвитку, який, власне і є одним із
методів їх розв’язання, щоразу постає перед цією багатомірністю,
пропонуючи цілий спектр таких рішень у різних аспектах, «зрізах» цієї
багатомірності, які мають оптимальним чином доповнювати один одного.
Відповідно і пізнання здійснюється не в одному аспекті, є
багатоплановим, при цьому кожен з аспектів пізнання не є вичерпним, а
має бути доповнений в інших аспектах. Усвідомлення цього і є ознакою
сучасної епістемології.

Отже, тенденцією трансформації епістемологічних концепцій стає їх
взаємодоповнюваність. Тож для дослідження деякого фрагменту реальності
(який являє собою систему взаємин конкретного об’єкту з світом) можливо
застосовувати концептуальні схеми, класи понять, які, будучи взяті
ізольовано можуть заперечувати одне одного. Разом із тим можна знайти
умови адекватності застосування кожної з таких схем. Таким чином можна
визначити сферу доцільності застосування кожної з концепцій окремо,
скажімо, рефлективних концепцій пізнання (емпіричні науки, повсякденне
пізнання), конструктивістських (логіка, математика),
інтерпретативістських (літературознавство, юриспруденція),
прагматистських (педагогіка, технологія, екологія) так і їх поєднання з
утворенням нових концепцій. Так само епістемологічні концепції отримали
здатність збагачуватися ідеями з несумірних (ненаукових) сфер духу,
набуваючи людиномірних аспектів (етичного, естетичного,
культурологічного). В результаті розв’язується поставлена Гайдеґґером
проблема дегуманізації науки, ворожості світу людини та світу техніки.

Отже, можна констатувати, що сучасна епістемологія характеризується
тенденцією переходу від планарної «теорії пізнання», яка претендувала на
здатність однозначно описати пізнання до багатомірної «філософії
пізнання», метою якої є зрозуміти цей процес і зробити його більш
ефективним, аби поліпшити наше «буття у світі». Тому можливість
раціональної рефлексії та обґрунтування релятивістських традицій в
епістемології можна пов’язати з усвідомленням того, які проблеми і чому
саме ми сьогодні вважаємо найважливішими, які аспекти вони мають і чим
спричинене виникнення конкретних проблем, що становлять предмет
спеціального дослідження. А це усвідомлення визначається врешті-решт
тим, як ми визначаємо взаємини наукового факту та його осмислення, адже
будь-яке наукове дослідження є процесом встановлення таких
фактуально-смислових зв’язків.

Таке бачення епістемологічної взаємодоповнюваності супроводжувалося
трансформацією поглядів на факт і смисл: якщо теорії пізнання тяжіли до
поєднання факту та смислу як незалежних одне від одного, то сьогодні
така «незалежність» піддається перегляду. Факти сьогодні розглядаються,
за висловом Рорті, як «гібридні» сутності, причини стверджуваності
речень включають у себе як фізичний стимул, так і апріорний вибір
відповіді на цей стимул, тобто, поставлене питання частково містить у
собі відповідь. Поняття істини, пов’язується з набором проблем, що
вирішуються, а істина, за визначенням В. Куайна розглядається як
блідо-сіра тканина, в якій чорне іде від факту, біле – від угоди. Отже,
епістемологія переходить на якісно новий багатовимірний рівень.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020