Реферат на тему:

Антропологічна сутність змісту освіти

“Тільки освічені вільні” – сказав у свій час Епіктет, і ми сьогодні
готові підтвердити його думку: досягти найвищого блага людства – свободи
і щастя – може лише мудрий.

Сучасний етап суспільного розвитку потребує осмислення широкого кола
питань, головними з яких є:

Як вижити людині сьогодні?

Як взагалі розвиватися людству?

Що ставити за мету на цьому шляху?

Як визначити основні орієнтири у відповідях на ці одвічні, але на
кожному етапі історії такі актуальні, питання?

Вже сьогодні більшість дослідників вважає, що найбільш важливим,
найбільш інтегративним критерієм прогресу людства виступає рівень
гуманізації суспільства, тобто місце особистості в ньому: це рівень її
економічної, політичної і соціальної свободи; це рівень задоволеності її
матеріальних і духовних потреб, це стан її психофізичного і соціального
здоров’я.

В процесі гуманізації важко перебільшити роль освіти, саме вона
вважається вирішальним фактором у перегонах між цивілізацією і
катастрофою. Разом з тим освітні системи переживають глибоку кризу.

Суть її в цілому можна визначити так:

1) сучасні системи освіти не можуть сформувати у людей такий тип
світогляду ,який би задовольнив загальнолюдські інтереси і цінності у
вирішенні глобальних проблем, оскільки вони спираються на старі
принципи;

2) продовжується і загострюється відчуження офіційно діючої системи
освіти від індивідуальних інтересів більшості людей, їх безпосередніх
переживань. Сьогодні в усьому світі, як і раніше, переважає авторитарна
модель навчання, що сформувалася на первинно-гуманному етапі розвитку
людства. Учні, як і раніше, позбавлені права на самостійність в
навчальному процесі, їх діяльність обмежена вузькими регламентованими
можливостями. Окрім цього, авторитарна модель навчання своїми суттєвими
рисами відповідає характеру індустріальної цивілізації, матрицю якої
складає масове стандартизоване машинне виробництво. Його специфіка
визначає характер розвитку всіх інших сфер суспільного життя. У кожній
із них переважають принципи машинного спеціалізованого виробництва,
принципи стандартизації, синхронізації, концентрації, централізації і
максималізації. Стосовно сфери освіти це значить, що переважна більшість
дітей займається на фабриках навчання – у школах, де спеціалізовані
розробки навчання і вчителі готують дітей до індустріального
виробництва. Школа виробляє стандартними методами стандартизовані «сині»
і «білі» комірці – гвинтики індустріальної системи, які підкоряються її
технологічній дисципліні.

Таким чином, і в наш час в епоху ринкового виробництва-споживання і в
капіталістичних і в постсоціалістичних державах продовжує панувати
політична орієнтація освіти, яка, підкріплювана економічною орієнтацією,
сприяє закріпленню ситуації «використання одних людей іншими». І серед
тих, і серед інших немає геніїв, особистостей, адже система ще в зародку
знищувала особистість;

3) сучасна освіта в умовах змінного суспільства, становлення іншої
якості життя не встигає в розумінні динамічного світу і не може досягти
гармонії людини з цим світом і з самим собою, бо технократична модель
освіти панує століттями [1, 6].

Суть освіти до порівняно недалеких часів полягала у передачі соціального
досвіду від покоління до покоління. Оскільки форми соціального життя у
спільних рисах були стабільними і нові покоління людей жили в практично
однакових соціальних умовах з попередніми, – така спрямованість освіти
була цілком природною і задовільною.

В ХХ столітті зміни у суспільному житті відбувались значно швидшими
темпами. Очевидно, ця тенденція зберігатиметься і у ХХІ столітті.
Науково-технічна революція – лише один з прикладів мобільності сучасного
соціуму. Засвоєння досвіду старшого покоління (досвіду батьків) вже
недостатньо для повноцінної соціалізації.

В цих умовах повинна змінюватись і основна орієнтація освіти. Завдання
передачі набутого раніше знання вже не може бути провідним і тим паче
єдиною метою. У новій системі освіти пріоритетною повинна стати
орієнтація на розвиток особистості, творчого потенціалу виховання.
Вміння самостійно мислити, аналізувати факти, добувати і узагальнювати
знання, прагнення до самостійного саморозвитку, не лише
інтелектуального, але і морального, творча активність – ось ті головні
риси особистості, які передусім повинна формувати сучасна система
освіти. Але така система вже не може бути відчуженою від потреб людини,
не може бути безликою і стандартизованою за метою, змістом і
результатами.

Антропологічна орієнтація нової системи освіти зумовлена тенденціями
прискореного розвитку сучасного суспільства.

Реформи 60-70 років у сфері освіти, які мали місце у багатьох країнах
цивілізованого світу, визначились потребами науково-технічного прогресу.
Однак вони мали в більшості екстенсивний характер. В СРСР це призвело до
формалізму і процентоманії. У країнах колишнього соціалістичного табору
і в країнах Заходу наслідком цих кількісних змін без відповідних якісних
стало падіння рівня знань учнів, понизилась зацікавленість у навчанні.
Західні реформи 80-х років були спрямовані на подолання цих недоліків. В
освітніх системах розвинених країн зростала тенденція відмови від
«енциклопедичності» старих навчальних програм, яка виявлялась у
спрямованості виключно на оволодіння знаннями.

Нові програми наголошують на розвитку критичного складу розуму,
професійній компетентності. Освіта розглядається як спосіб оволодіння
ефективними засобами отримання інформації та набуття навичок самоосвіти.

Освіта повинна створити людину, здатну ставити питання і самостійно
знаходити шляхи їх вирішення. Освічена людина – це людина, яка вміє
мислити, висувати гіпотези, робити висновки. Якщо традиційна освіта
займалась і займається передачею інформації, то сучасна освіта покликана
стимулювати здібності, розвивати творчий потенціал людини.

Радянська система освіти не була спрямована на стимулювання здібностей
особистості, розвиток її творчого потенціалу, її ціль була протилежною.
Та драматизм ситуації посилювався ще й тим, що радянська система освіти
порвала і з традиціями минулого. Замість критичного переосмислення
спадщини минулого, його повністю відкидали. Учні нашої школи не
виховувались у повазі до минулого, в них не формувались поняття честі,
благородства, милосердя.

J

L

L

gdzi

??i?к у просторі, так і в часі, цілісність людини не постає як моноліт,
бо біологічне, соціальне і духовне (культурне) постійно зіштовхуючись
детермінують конфлікт. Отже, не випадково ця проблема привертає до себе
увагу дослідників, і є причиною появи нової галузі знання –
антропології, в центрі якої є людина.

Відомо, що значимість проблеми людини протягом вже чотирьох століть
неухильно зростає, а останнім часом цей процес набув нового прискорення.
Причиною цього піднесення є загальний процес секуляризації, який почався
ще в новітній час і на місце Бога-творця поставив Людину-творця.

З кінця ХІХ – поч. ХХ ст. в науковій рефлексії здійснюється своєрідний
антропологічний поворот – проблема людини стає чи не основною для
більшості вчень. Так і філософія на місце людини як представника
людства, ставить індивіда, який у своїй неповторності і унікальності не
підпадає під загальне визначення. Замість цього постає проблема
безпосереднього існування людської особистості, виникають
багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С. К’єркегор, А.
Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд), які домінуючими рисами
людини проголошують поза-розумові властивості: почуття, волю,
підсвідомість, інтуїцію. Виникає антропологічна філософська школа (М.
Шелєр, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднання
конкретно-наукових досягнень з цілісним філософським осягненням
людського життя. Цю традицію продовжують прагматизм, структуралізм. На
неповторності духовного самовизначення людини («екзистенції»)
наголошують екзистенціалізм і персоналізм.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що
ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише
людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміня сутності людини
пов’язане з визначенням характеру взаємозв’язку і взаємодії природного,
соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та
розв’язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких
варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції,
домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природничу
істоту, чиє життя обумовлене виключно біологічними чинниками
(соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса, фрейдизм
тощо). В межах цих теорій проблема антропосоціогенезу вирішується як
прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Однак
біологічними чинниками не можна пояснити відмінність соціального життя,
духовність людини та ін.

На відміну від біологізаторських теорій релігійні концепції підкреслюють
надприродний характер людського буття, а саме те, що вищим буттям є Бог,
він же є і першопричиною світу і виникнення людини.

Сучасна філософська думка пропонує і концепцію космічного походження
людини (А. Чижевський, В. Вернадський, Т. Шарден), де поява людини
пояснюється не тільки як наслідок біоеволюції Землі, а людина постає як
природничо-космічна істота.

Діяльнісна концепція походження і сутності людини аналізує механізм
трансформації біологічного в соціальне в єднанні антропогенезу з
соціогенезом ,в якому виникає новий спосіб життєдіяльності – соціальна
практика. Праця, соціальність, здатність до мовного спілкування, поява
свідомості є основними чинниками появи людини. Такі трактування деяких
філософських напрямів, які представлені марксизмом, абсолютизують роль
суспільних відносин в детермінації людини. Отже, крайнощами є не лише
біологізаторство, але й соціологізаторство, тим більше, що людина ще й
культурно-історична істота, яка поєднує в собі універсальності і
унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої
діяльності, іншими словами – отримує вимір духовності.

Духовне в людині (безкорисний пошук істини, здатність до морального
вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі
та глибинної самосвідомості) не є лише «суспільно-корисною» здібностю та
засобом пристосування до природи і суспільства. Воно є самоцінним і
лежить в основі людського «Я».

Людина є єдиним творінням у світі, яке усвідомлює свою конечність
(смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для
людини, яка мислить, творить, думка про скінченність власного існування
є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема
сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у
світі, своєї долі та призначення. Таємниця людського життя полягає не в
тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Питання про сенс життя є вічною проблемою. Схематично можна окреслити
певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської
культури: з античних часів відома гедоністична (від грец. «насолода»,
«задоволення») позиція (Епікур), яку можна розуміти як «життя заради
життя», інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради
інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають
інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Але як в
першому випадку існує загроза переродитися в егоїстичну позицію «життя
заради себе», так і в цьому – є небезпека, що твоє неповторне життя
перетворюється лише в засіб для чогось іншого.

Самоцінність індивідуального «Я» не можна розчинити повністю в інших
цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу полягає в
тому, щоб відбутись як людина. Це і саме це має назву духовної еволюції,
саморозвитку людської особистості, її власний вибір.

Розуміння людської цілісності як єдності трьох «іпостасей – біологічної,
соціальної і духовної – допомагає людині відповісти на запитання, що
означає «жити по-людськи», не просто сито, не просто відповідально, не
просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і
внутрішня духовність постійно взаємодоповнювали одна одну. Духовність
саме і забезпечує зв’язок мікрокосмосу і макрокосмосу, через діалог
своєї унікальності зі світовою універсальністю людина йде до вищого
сенсу життя людського, бо воно можливе лише в єдиному ланцюжку «людина –
людство – природа».

В антропологічному вимірі людина розглядається, як універсальний світ
соціального буття, що складається в міру її входження у самобутню
цілісність своєї життєдіяльності, в єдину духовну дійсність
соціалізації.

Отже, сучасне суспільство все більше усвідомлює свою залежність від
якості освіти, оскільки рівень і система знань істотно впливають на
ефективність діяльності людини у соціумі. Увесь процес економічного,
соціокультурного та науково-технічного розвитку суспільства повинен
орієнтуватися на людину і задоволення її потреб, розвиток та реалізацію
потенцій кожної особистості, оскільки людина є головною силою
суспільного прогресу, яка здійснює творче освоєння світу, відповідно до
своїх цілей та інтересів. Згідно з концепцією ООН, цивілізація – це
розвиток людей (через освіту, здоров’я, харчування, соціальний побут)
людьми (через особисту ініціативу та участь у вирішенні питань, що
стосуються їх життя) задля людей (через надання всім можливостей для
розвитку).

Література:

Подмазін С. Личностно-ориентированное образование: социально-философское
исследование. – Запорожье: Просвіта, 2000.

Похожие записи