Реферат на тему

Антологія ціннісних підвалин української національної освіти

Шлях України до вимог сучасної глобальної цивілізації є шляхом
утвердження людських цінностей – гуманітарних пріоритетів сталого
розвитку людства. Нагромаджені в процесі освіти знання мають цінність не
просто самі по собі, вони сприяють духовному, розумовому та фізичному
розвиткові людини. Вивченням аксіологічного потенціалу національної
освіти як багатства українського етносу займається етнопедагогіка та
народна педагогіка.

”Український педагогічний словник” так визначає ці галузі педагогіки:
Етнопедагогіка – наука про народну педагогіку. Е. досліджує досвід
народу, з’ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних
педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній діяльності,
досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості
з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ
народного життя і з’ясовує їх відповідність чи невідповідність сучасним
завданням виховання .

Вперше термін ”етнопедагогіка” з’явився у середині 70-х років ХХ
століття, його запропонував відомий чуваський педагог Г. Волков, як
науку про народну педагогіку. В Україні ж поняття ”народна педагогіка”
вперше запропоноване О. Духновичем.

Ця наука займається не тільки аналітичним осмисленням виховного
потенціалу національного буття, а й досліджує духовну сутність людини.
Незаперечним є факт, що культура окремої людини вимірюється її
залученням до здобутків національної культури. Світ культури, освіти з
його системою цінностей створюється суспільством століттями, але
достатньо лише розірвати зв’язок людських поколінь – і він буде
зруйнований. Етнопедагогіці ж притаманний виховний ідеал та система
цінностей, що збереглися упродовж віків і йдуть у майбуття.

Вивчення діяльності та педагогічної творчості великих просвітителів
українського народу сприяє усвідомленню ролі освіти у суспільстві,
формуванню переконання, що український учитель завжди був і буде носієм
духовності свого народу.

Вагомий внесок у вітчизняну етнопедагогіку зробили Г. Ващенко,
С. Гогоцький, Ю. Дрогобич, О. Духнович, М. Драгоманов, О. Кобилянська,
О. Корф, І. Огієнко, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Ю. Стефаник,
І. Франко, Т. Шевченко, С. Русова та ін.

Зараз неабияку увагу приділяють етнопедагогіці Г.Волков, Г. Горинь,
В. Качкан, Р. Кирчів, О. Ковальчук, Д. Козак, П. Кононенко,
В. Коротєєва, К. Кутельмах, Г. Лозко, Н. Мельничук, С. Павлюк, Н. Рєпа,
Ю. Руденко, Р. Скульський, С. Стефанюк, Б. Ступарик, Ю. Субачов,
Є. Сявавко, В. Ткач та ін.

З перетворенням України в самостійну державу освіта стала особистою
справою українського народу. У школах з’явилися такі предмети, як
народознавство, українознавство, що стимулювало розробку програм,
посібників до цих курсів. Даній проблемі присвячені праці багатьох
педагогів і науковців, зокрема О. Вишневського, Л. Гавриленко,
Т. Дем’янчук, Т. Зюзіної, П. Ігнатенко, П. Кононенка, В. Оліфіренка,
С. Павлюк, Д. Руденка, Г. Скрипник, М. Стельмаховича, Т. Усатенко.

Народна педагогіка – галузь емпіричних педагогічних знань і народного
досвіду, які виражаються в панівних у народі поглядах на мету й завдання
виховання, в сукупності народних засобів, умінь та навичок виховання і
навчання. Першим у вітчизняну педагогічну літературу термін ”Н.п.”
запровадив К.Д. Ушинський. Н.п. є результатом колективного творчого
внеску багатьох поколінь у духовну культуру народу, її невід’ємною
частиною, вираженням інтересів народу. Згідно з потребами народу вона
пропонувала найбільш гуманні й демократичні ідеали виховання.

Ідеї вітчизняної педагогічної антропології були в основному
сформульовані як система ідей наприкінці Х1Х – початку ХХ століття.

Перша ідея – ідея особливого, космічного покликання людини
(С. Подолинський, В. Соловйов, В. Вернадський, Г. Ващенко,
М. Флоренський). Цілеспрямована людська діяльність стає основним
визначальним чинником розумної взаємодії суспільства та природи. Сенс
людського буття полягає у вмінні вселитися у свій ”дім”. Завдання
”глобального” та ”планетарного” мислення полягає у поновленні природних
зв’язків людини з природою, розширенні світорозуміння до космічного
рівня.

Друга ідея – ідея національного дому. Перш за все це стосується свого
народу: це співчуття своїм рідним, членам свого роду, землячества,
колективу, народу в цілому. Без взаємного співчуття неможливе
взаємоспівчуття. І лише тоді почуття свободи наступає природно та
обов’язково, бо свобода – це стан людини, яка відчуває себе серед своїх.

Третя ідея – соборність. Це поєднання множини ”Я”, життєдіяльність яких
спрямована на досягнення єдності індивідуального й колективного за
умови, що кожний зберігає свою самоцінність, власне ”Я” і вносить до
життя спільноти своє персональне. Культурологи, соціологи, аксіологи,
богослови звертають увагу на втрату ідеалів та девальвацію цінностей,
поширення бездуховності й орієнтацію на посередність, зростання
безвідповідальності і т.ін. І все ж, за умови збереження головних
досягнень культури й цивілізації, коло можливих точок зору звужується.
Найбільш ймовірним є глобальний поступальний рух від ідеологій, які
претендують на універсальність та монопольне володіння істиною до
доктрини ціннісного різноманіття, яка полягає у визнанні невід’ємного
права кожної спільноти жити та діяти відповідно до власного набору
цінностей за умову, якщо це не пов’язано із нанесенням шкоди довкіллю.

На думку В.П. Струманського, кожна етнічно акцентована національна
система виховання сягає найперших форм життєдіяльності людини, ще тих
часів, коли не просто було чітко відрізнити свідоме від інстинктивного в
поведінці індивіда.

Аналіз і досвід свідчать, що високих вершин у вихованні й освіті видатні
педагоги минулого і сучасності досягали тільки завдяки використанню
досягнень народної педагогіки. Саме вона є першоосновою педагогічної
науки тому що вона найбільш авторитетна, найбільш мудра і найбільш
прогресивна. ”Радіючи тому, – зазначала Софія Русова, – що
націоналізація освіти вже ставиться широко і відповідно до вимог кожного
народу, треба при цьому пам’ятати, що націоналізація освіти, школи ніде
не мусить приводити до шовінізму, що це є найкращий шлях для
самоусвідомлення кожного народу і наближення його до розуміння життя
інших найближчих і далеких народів, до щирого єднання з ними”.

Видатний український педагог Г. Ващенко пояснював, що національний ідеал
людини у всякого народу має свою історію. Початки його треба шукати ще в
доісторичному періоді життя народу. Людина як моральна і суспільна
істота не могла жити без певного уявлення про те, якою вона мусить бути.
Мало того, є підстави думати, що в доісторичні часи людина мусила ще
більш обов’язково дотримуватися загальноприйнятих норм поведінки, ніж в
нові часи історії… Коли ж зважити, що доісторичний період людства
тягся значно довше, ніж історичний, то ми мусимо прийти до висновку, що
доісторичний ідеал людини входив, так би мовити, у плоть і кров народу,
ставав його другою натурою, відбивався у його звичаях, обрядах і
народньому мистецтві.

М.Й. Боришевський фіксує думку, що коли йдеться про трансформацію
системи цінностей чи її докорінну перебудову, то слід акцентувати увагу
на дотриманні таких принципів, як плюралізм, альтернативність,
гуманістичність, оскільки саме ці принципи забезпечують можливість
формування цінностей.

У 20-х роках ХХ ст. Сергій Гессен створював свою педагогічну концепцію,
виходячи з того, що загальнолюдські цінності культури здійснюються лише
у своїй різноманітності, а нація, яка відривається від загальнолюдських
цінностей, втрачає присутній їй дух індивідуальності та своєрідності.

Х. Казанов вважає, що життя суспільства без обґрунтованої філософією
системи цінностей являє собою патологію. Таке суспільство губить
орієнтацію на вищі цінності, стає безпорадним у своїй стратегії і
тактиці, деградує. Особистість в такому суспільстві знаходиться в
складному стані: з одного боку, ”старі” цінності відкинуті, звичні
стереотипи мислення порушені, духовний світ знаходиться у хаотичному
стані. З іншого боку, людині нав’язуються нові цінності, у розробці яких
вона не брала участі та значення яких сама не засвоїла, але вони
подаються як абсолютні й обов’язкові для засвоєння, внаслідок чого
особистість прагне до якихось своїх, суб’єктивних цінностей, які є для
неї близькими та зрозумілими. Загалом, це елементи релігійної віри,
сімейного устою, професійних та виробничих відносин.

Ломка попередніх суспільно-економічних відносин поставила Україну перед
необхідністю створення ціннісної системи та забезпечення умов її
реалізації. Стрижнем такої програми, її серцевиною виступає та ціль, що
за даного випадку одне і теж що і цінність, яка проголошується вищою та
досягненню якої присвячується сама програма діяльності. Якщо така
цільова цінність недостатньо обґрунтована чи хибна, то суспільство може
тривалий час працювати вхолосту. Або ж принести незліченні жертви заради
недосяжної мети. Коли іде в історію надійна ідентичність з природою,
релігією, коли раптом рвуться ”первинні ланцюги”, які давали людям
загальні цінності, відчуття впевненості, приналежності, спільності, тоді
починається криза.

Історичний досвід свідчить: чим більш високого рівня досягає розвиток
етносу, цивілізації в цілому, тим більш критично ”сучасне” покоління
ставиться до можливостей майбутніх поколінь у збереженні та збагаченні
власних цінностей. Звернемося до історії.

Ще 3500 років до нашої ери на гробниці одного з єгипетських фараонів
було вирізьблено надпис: ”Молоді непокірні, без послуху та поваги до
старших. Істину забули, звичаїв не визнають. Ніхто їх не розуміє, і вони
не хочуть, щоб їх розуміли. Несуть світові загибель та стануть останньою
його межею”.

У стародавній Греції, де започатковано освіту, мудрі елліни так само
віщували, що ”покоління, які змінюють одне одного стають все гірші та
гірші”.

Відомий філософ Греції того часу Діоген Лаертський (5000 р. до н.е.) у
своєму заповіті прохав поховати його після смерті обличчям донизу. На
здивовані запитання ”Чому?”він пророкував: ”Тому, що найближчого часу
все в світі буде перевернутим навпаки!”.

Ми розглядаємо народну педагогіку як феномен, у духовній субстанції
якого зберігається національний характер, його ментальність, виховний
ідеал і система цінностей, зведених у ранг святинь, яким поклоняються. З
джерел народної педагогіки надихаються підростаючі покоління, велика
плеяда видатних педагогів, діячів мистецтв і багатьох інших галузей
діяльності людства.

Однією з найдавніших історичних писемних пам’яток України вважається
“Велесова книга”, написана не пізніше ІХ століття на березових дощечках.
У ній ми знаходимо звичаї і ритуали древніх праслов’ян. “Велесова книга”
– це реквієм древніх русичів язичницькій вірі, яка втрачала свій вплив і
на зміну якій з Візантії йшло християнство. У книзі відображено
розуміння світоустрою, місця людини в ньому, такі сфери людських взаємин
як родина, громада, честь, та вислевлено смуток про те, що всі ці
цінності будуть зганьблені і віддані забуттю шляхом підміни віри.

Філософ та педагог Г. Ващенко з цього приводу зазначав, що коли плем’я
чи народ на початкових ступенях свого культурного розвитку може мати
якийсь один ідеал людини, спільний для кожної суспільної одиниці, то вже
на вищих ступенях культури такої єдності нема. Цього не відбулося з
українським народом, бо була мета, була єдність етнічної спільноти.

Прибічник холізму С. Гроф правомірно припускає, що не знайдеться жодної
давньої чи доіндустріальної культури, у якій би обрядове або духовне
життя не відігравало стрижневої ролі.

Відповідно до віри праслов’ян, найбільша цінність – шанування предків,
душі яких співіснують з народом, піклуючись про нього. А це – чисті
душі. Тому мораль древніх слов’ян закликала чинити добро й очищати свої
душі. Так виховувалися і діти, і дорослі.

Дійсно, прийнявши християнство, київські князі завзято знищували все, що
було пов’язане з їх язичницьким минулим. Спалювали ідолів, богів, книги,
забороняли відправлення свят та обрядів. Дітей навчали за книгами,
завезеними з Візантії та Греції. За літописом 988 року, ”…матері дітей
цих плакали за ними, як за померлими…”. Відбувалася примусова
перебудова всієї ідеологічно-ціннісної системи першої держави східних
слов’ян.

Формування духовної культури як основна проблема людини в державі
загострилася ще в часи утворення Київської Русі. Билинний етнос
стверджував такі цінності, як любов до рідної землі, захист людської
гідності (”Слово о полку Ігоревім”, ”Повість минулих літ”).

Писемні пам’ятки Київської Русі (Статути Володимира Святославовича і
Ярослава Святославовича, ”Повчання дітям” князя Володимира Мономаха
(1117 р.), ”Ізборник Святослава 1073 р.”, ”Ізборник 1076 р.”).

Київська Русь (IX-XII ст.), мати міст русичів, виступала збирачем і
проповідником етнічних цінностей, властивих українському народу, які
зберігалися, сповідувалися і передалися від старшого покоління до
молодшого. У Київській Русі встановлювалися окреслені правила, норми і
вимоги до моральної поведінки своїх громадян. Нам залишилася унікальна
пам’ятка того часу у вигляді “Повчання Володимира Мономаха”, написаного
в 1117 році. Перший видавець “Повчання” О.І. Мусін-Пушкін, захоплений
змістом і високим духовним потенціалом цього твору, назвав його
“Духовною”. Неможливо переоцінити значення “Повчання” для педагогіки.
Світлий розум, Божий дар Мономах заповідав синам своїм (не просто рідним
синам, але і всім громадянам Русі). Наведемо деякі витримки: “Майте душу
чисту і непорочну…”, “Брехні стережіться, і п’янства, і блуду, бо
всьому душа погибає і тіло”, “А коли добре щось умієте – того не
забувайте, а чого не вмієте – то того учитесь, як отець мій. Удома
сплячи, він зумів знати п’ять мов, – а за се почесть єсть од інших
країв. Лінощі ж – усьому лихому мати: що людина вміє – те забуде, а чого
ж не вміє – то того не вчиться. А добре поводячись, не лінуйтеся ж ні до
чого доброго… Хай не застане вас сонце на постелі…”, ”…не
лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих… якими
перемагається зло: каяття, сльози та милостиню”.

“Повчання” затверджує такі етичні цінності, як добро, чесноти, повага
до старших, милосердя, сором’язливість, совісність, людяність, мужність,
шанування родини… У цій духовній спадщині узагальнена мудрість народу,
який населяв давньоруську землю (Чернігівщина, Смоленщина, Тмутаракань,
Переяслав, Новгородська земля…). Тут ми знаходимо традиційно властиві
українському характерові настанови, забарвлені раннім християнством: “не
лінуватися, а трудитися”, “милостиню дій неоскудну”, “стережися брехні і
пияцтва”.

Г. Ващенко вважає цікавим той факт, що письменники княжого періоду
намагалися психологічно обґрунтувати виховний християнський ідеал. З
цього погляду великий інтерес має послання митрополита Никифора до
Володимира Мономаха. Митрополит пише про здібності душі – розум, почуття
і волю, а потім про правильний вжиток п’яти чуттів, що являють собою
”п’ять слуг душі”. У психологічних поглядах митрополита Никифора видно
вплив великих грецьких філософів Платона й Аристотеля, особливо
останнього, адже він розглядає психічні здібності людини в світлі
завдань християнського виховання. На перше місце він ставить розум.
Розумом ми відрізняємось від тварин, ним ми пізнаємо небо та інші
творіння Божі, ним, при правильному вжиткові його, ми підносимось до
розуміння самого Бога. Зате невірне вживання розуму, як показує приклад
ангела-дениці (диявола), веде до падіння.

Великий досвід формування загальнолюдських цінностей був накопичений в
братських школах України (ХVІ-ХVІІ ст.), де реалізували свої педагогічні
задуми вчені І.Борецький,
Ю. Рогатинець, І. Красовський, А. Елласонський, К. Ставровецький,
М. Смотрицький, С. Полоцький, Ф. Прокопович.

До нас дійшов повчальний ”Статут школи Луцького братства”(1624р.), який
майже повністю копіює статут школи Львівського братства, заснованого ще
в 1586(!) році. У першій статті цього Статуту йде мова про вимоги
братства до вчителя: ”Дидаскал, або учитель цієї школи, повинен бути
благочестивим, розсудливим, покірливо мудрим, лагідним, утриманим, не
п’яниця, не розпусник, не хабарник, не сердитий, не заздрісний, не
насмішливий, не брутальний, не чаклун, не байкар, не посібник єресі, але
посібник благочестя, у всьому виявляючи собою зразок благих справ”.

Ми вклоняємося “Великій дидактиці” Я.А. Коменського (1592-1670рр.). Але
далеко не всім відомий факт, що в основі цієї праці – узагальнений
досвід роботи українських шкіл у Чехії, де українці проживали великою
самобутньою громадою, зберігали етнічні цінності і принесли неоціненну
користь педагогічній науці в усьому світі. Педагог визнавав три джерела
пізнання – почуття, розум та віру. Я. Коменський писав: “Обачно
виховувати юнацтво – це значить піклуватися про те, щоб душі юнацькі
охоронялися від спокус світу й уроджене їхнє насіння моральності
викликалося до щасливого проростання чистими і постійними напуттями і
прикладами і, нарешті, їхні розуми наповнилися б щирими пізнаннями Бога,
самих себе і різних речей, щоб навчилися вони в цьому світі найбільше
любити…”.

Українська етнічність, самозберігаючись, вбирала в себе
загальноєвропейські цінності і збагачувала ці цінності різнобарв’ям
своєї духовної палітри. Відбувалася дифузія і асиміляція аксіологічних
характеристик різних етносів, народів, які населяли Європу. Фактором, що
визначає конвергентний характер розвитку цінностей у цій дифузії, була
християнська мораль з її загальнолюдськими установками. Вона виступала в
ролі загальної моральної оболонки, яка збагачувала етнічні культури і
зберігалася в них .

Обличчя людини чи нації, – писав В.М. Сагатовський, – визначається перш
за все тими життєвими смислами, цінностями, які через характер
закарбовуються у вчинках, типах поведінки, способі життя. Коли ці
цінності концентруються у великій ідеї та спираються на сильний характер
– перед нами велика нація.

Співзвучною є думка Г. Ващенка про те, що нація може шанувати й
зберігати свої традиції, але не зупинятись на них, а йти вперед, не
замикаючись у вузькій рамці своєї традиційної культури, а брати від
інших народів їх кращі здобутки, органічно перероблюючи їх відповідно до
інтересів і психології свого народу.

Вершиною української національної педагогіки стала козацька педагогіка,
яка увібрала у себе цінності культово-язичної (дохристиянської) епохи і
могутній шар християнських цінностей, включаючи культуру Київської Русі.

Козацька педагогіка – унікальне і самобутнє явище, що не має аналогів у
світі.

Гідний поваги принцип розподілу військової здобичі на Січі. Вона
поділялася “на Січ”, “на церкву” і “на школу”.

Основна цінність козацтва – вольниця. Цінностями-святинями були:
вірність Україні, рідній землі, народові, суверенність особистості та її
цивільні права. На Січі створювалися козацькі, січові, монастирські і
церковно-парафіяльні школи, де діти разом з батьками і педагогами
вивчали премудрості наук засобами народної педагогіки й українознавства.
Ці навчальні заклади називалися сімейно-шкільними. У них найвищий статус
мали сімейні, національні, духовні і матеріальні цінності, які
переростали в загальнонаціональні (повчання, заповіти батьків і дідів,
традиції, звичаї, обряди…). Системостворюючими виступали перш за все
християнські цінності.

Вивчаючи культурно-історичний феномен Січі,
М. Грушевський, Д. Яворницький, Ю.Руденко захоплено відзначали унікальне
явище – на Запорізькій Січі була висока грамотність! Статистика
свідчить, що в 1763 році в одному козацькому курені на 13 неписьменних
виявилося 15 грамотних. З 69 козаків, які принесли присягу на вірність
російському престолові в 1779 році, після падіння Січі, 37 виявилося
грамотних і 32 неписьменних.

Історик-етнограф Д. Яворницький зазначав: “Факт – найвищою мірою
повчальний для тих, котрі склали собі уявлення про запорізьких козаків,
як про гуляк, п’яниць і грубих невігласів: нехай такі люди спробують
знайти подібний відсоток грамотності в масі середнього і навіть вищого
стану, не говорячи вже про нижчий стан, великоросійського народу
вказаного 1779 року. Між ними були такі грамотії, що й у лаврі і
столицях рідко відшукати можна було подібних їм, з тієї причини, що в
Січі було всякого народу досить”.

У 1576 році на Волині була відкрита Острозька колегія, перший навчальний
заклад України вищого рівня. Випускником цієї колегії був гетьман
Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний. Активну участь
керівництво Запорізької Січі брало й у створенні Києво-Могилянської
колегії, у якій пізніше продовжували навчання випускники січових шкіл.
Викладачі Острозької академії та Києво-Могилянської колегії
(Г. Смотрицький, І. Галятовський, І. Гізель, І. Горбатовський,
Л. Баранович, С. Полоцький, Є. Славинецький, Ф. Прокопович) високо
шанували самоцінність людини та людського життя в історичному процесі за
умов того часу.

Лексикон козаків мав ціннісні пріоритети – поняття батька, матері,
брата, сестри, сина, дочки. Прийнятими були звертання до інших, не
рідних – “батьку”, “брате”, “синку”.

Відступ від святинь карався жорстоко і неминуче.

Наведемо найбільш драматичний уривок з безсмертного твору М. Гоголя
“Тарас Бульба”:

“Що, синку, помогли тобі твої ляхи?”

Андрій стояв, не відповідаючи, безмовний.

“– Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!”

Покірно, як дитина, зліз він з коня й спинився ні живий ні мертвий перед
Тарасом.

“– Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю!” – сказав Тарас і,
відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю. Білий, як полотно, був
Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовляв чиєсь
ім’я, та не було це ім’я вітчизни, чи матері, чи братів…”.

На духовну сферу молодих козаків впливав розроблений у Січі кодекс
честі. Ось деякі витримки з нього: любов до батьків, вірність у коханні,
братерстві, ставленні до батьківщини; підкреслено поважне ставлення до
дівчини, жінки, бабусі; непохитна вірність принципам народної моралі,
духовності; турбота про розвиток національних традицій, звичаїв,
обрядів, дбайливе ставлення до рідної природи, землі, примноження її
багатств…

Проблемою вивчення козацької педагогіки в історичному аспекті займалися
М. Аркас, М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Срезневський, Д. Яворницький,
досліджують її й сучасники Г. Біленька, О. Губко, П. Ігнатенко,
М. Кравчук, В. Кузь, В. Панащенко, І. Пуха, С. Сірополко, Д. Федоренко
та ін. Про застосування засобів народної педагогіки в козацькому
вихованні свідчать праці Ю. Руденка, М. Стельмаховича, Є. Сявавка.

У 1990-ті роки відбулося активне відродження козацьких виховних традицій
у Запорізькій, Дніпропетровській та західних областях України. Згідно з
ідеєю створення у 1991 році всеукраїнських дитячих юнацьких організацій,
які розгортали свою діяльність на багатогранних козацьких традиціях,
було створено такі, як ”Пласт”, ”Сокіл”, ”Січ”, ”СУМ”, ”Джура”,
товариство юних козаків ”Щире братство”; у школах відбувалася посвята в
козачата. Козацька педагогіка сприяла формуванню у підростаючих поколінь
синівської вірності рідній землі, духовності, героїко-патріотичних
традицій козацької державності, лицарських якостей, поваги до старших.

Однак ми відродили не козацтво, а лише його форму. Автор був причетним
до всієї цієї організаційної роботи. Так, у школах існували козачата та
були обряди їх посвяти із участю громадськості, церковних служителів
тощо. На жаль, вони існували вже у вік телебачення та комп’ютерів,
трансформованих духовних цінностей. Тому цей рух і не прижився.

Скарбницю народної педагогіки використовував і збагатив видатний
український просвітитель Г.С. Сковорода (1722-1794).

Церковно-схоластичному вихованню Сковорода протиставив ”іний род
воспітанія”, назвавши його ”сродним”, тобто природовідповідним, бо
”воспітаніє істєкаєт от природи”.

Г.С. Сковорода проголосив ідею самопізнання універсальним засобом
моральної перебудови світу.

Він першим в українській педагогіці поставив у центр уваги дитину – її
почуття, нахили, потреби; визначив мету і напрямок гуманної педагогіки –
виховання “щирої” людини, підготовленої для власного щастя і блага
народу. Він проповідував культивований серед українського народу принцип
“чистої совісті”.

Будучи не зрозумілим і не визнаним сучасниками, Г. Сковорода був відомий
як мандрівний просвітитель. Спілкування з “простим людом”, служителями
культу, багатою природою відкрили для нього невичерпні джерела народної
мудрості, природовідповідності розвитку дітей, яка спрямовується на
турботу про виховання молоді. “Простолюдний” народ, серед якого провів
багато часу Г. Сковорода, за природою своєю був супротивником пияцтва,
розкоші, почесті, прагнув до збереження духовної незалежності і
романтичної медитації про щасливі дні свого майбутнього і майбутнього
своїх дітей.

Як писав Г.С. Сковорода, людина народжується двічі – фізично й духовно.
Бiля духовної колиски людини стоїть духовний наставник, учитель, який
стає другим батьком (матір’ю) дитині, бо прищеплює душі дитини високі
моральні цінності, якості, зокрема благородні почуття віри, надії,
любові, софійної мудрості, глибокої поваги до рідної землі, свого
гeнетичного кореня, роду, народу, держави. Духовне народження людини
великий філософ вважав icтинним, оскільки людина осягає ”божecтвeнне в
собі”.

”Поглянь на цей світ, поглянь на рід людський. Він – бо є книга… що
тримає в собі різні біди, як хвилі… Читай її завжди й навчайся… Чи
всі читають цю книгу? Всі. Всі читають, але безтямно… на ноги
дивляться, не на самий світ, тобто не голову й серце його бачать. Тому
ніколи не можуть його пізнати”.

За Г. Сковородою, людина має вивіряти свої вчинки й думки за найвищою
міркою, знаходячись ніби як на високій вежі, звідки видно суєту юрби.
Пізніше Г. Марсель назвав це ”трагічною мудрістю”, спрямованою на
подолання ”екзистенційної незабезпеченості” через
індивідуально-особистісний вибір в існуванні (за К. Станіславським
-”публічна одинокість”).

Г.С. Сковорода закликав до формування високих моральних якостей.
Правильне виховання – в єдності істини і доброчесності, високих
моральних поривань. Об’єктом виховання є серце людини. Звідси –
“філософія серця” Г. Сковороди. Треба виховувати чесність,
поміркованість, працелюбність, стриманість, зневагу до житейських спокус
та лицемірства. До ”культури серця” зверталися І. Вишенський, М. Гоголь,
П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко.

Ідея загальнолюдського виховання гуманної людини, гуманізму, добра,
народності у вихованні й навчанні знаходить своє втілення в творах
Т.Г .Шевченка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, І. Котляревського,
Лесі Українки, І. Франка, О. Духновича.

Софія Русова визначала виховання як шлях передачі найкращих моральних
заповітів і знання попередніх поколінь для того, щоб із дитини
виробилася людина у найкращому значенні слова, найкраще фізично й
інтелектуально пристосована до умов життя. Тому школа покликана всіляко
сприяти відродженню й утвердженню духовної культури, формувати фізично
здорове, духовно багате покоління, яке шанує свою громадську,
національну і особисту гідність, виявляє працелюбність і здатність до
самонавчання і самовдосконалення.

О. Донченко найголовнішою і найсвятішою цінністю українців вважає
національну ідею – одвічну мрію мати свою самостійну, незалежну, соборну
державу, зберегти себе зі своєю рідною культурою, освітою, системою
виховання, духовністю загалом.

Українська етнопедагогіка – основа гуманної педагогіки сучасності. Це
підтверджують принцип ”чистої совісті” Г. Сковороди у вихованні
”істинної” людини, навчання ”від серця” М. Пирогова, І. Франка,
вчительське ”добронравіє” О. Духновича, ”життя задля дітей” С. Русової і
таке ін. Як казав І. Огієнко, ”праця і страждання заради щастя інших –
основоположна цінність буття і спосіб найвищого вдосконалення душі”.

Поняття морального ідеалу здавна досліджувалося та експлуатувалося
українськими дослідниками. Що ж таке ідеал?

Ідеал – це уявлення про найвищу досконалість, яка як взірець, норма й
найвища мета, визначає певний спосіб і характер дії людини.

На думку вітчизняного дослідника А.П. Могильного, ідеал не є застиглим
станом людської думки про найдосконаліші гармонійні форми буття, він є
формою людського виміру буття крізь призму належного й бажаного,
омріяного, очікуваного.

Важливо відзначити роль, яку відводить С.Л. Рубінштейн ідеалові, що може
виступати як сукупність норм поведінки. Однак, на його думку, ідеал може
бути і у вигляді образу, який втілює найбільш цінні у цьому змісті
привабливі людські риси. Іншими словами, мова йде про образ, який слугує
зразком. У даному випадку, розглядаючи ідеал як елемент спрямованості
особистості, можна припустити, що він може виступати і як фактор
ціннісної орієнтації.

О.Г. Дробницький відводить ідеалам, які виступають як щось
загальнолюдське, позаісторичне, абсолютне, протилежне матеріальним
інтересам, особливу роль у ціннісному освоєнні дійсності. Ідеали
втілюють у собі очікування і надії завтрашнього дня і протистоять
дійсності як належне. В ідеалах присутнє певне протиріччя: з одного
боку, вони є носієм нормативного змісту, вони щось пропонують людині, є
критерієм оцінки, а з іншого, – у реальній дійсності людина найчастіше
приходить до зовсім інших результатів, ніж ті, котрі відображалися в
ідеалах.

Передусім народні ідеали та здобутки духовної культури, що міцно
пов’язані зі світоглядом, релігією і мораллю, є основним в традиціях.
Коли ідеали ці високі й здорові, то це перша запорука того, що нація з
честю витримає найтяжчі іспити історії і збереже себе в найтяжчих умовах
внутрішнього й міжнародного життя. Коли ж вони невисокі й нездорові, то
навіть за найбільш сприятливих умов життя нація буде розкладатися.

За різні людські ідеали точилась і точиться боротьба. Особливо вона
посилилася в наші часи, коли в усьому світі йде переоцінка культурних
цінностей. Прийняття всіма регіональними культурами єдиних цінностей і
норм співжиття – сьогодні не благе побажання, а імператив самозбереження
світової цивілізації. Істотна еволюція людського світу і світу людини
неминуче обґрунтовується та чітко виявляється у зміні або істотній
корекції визначних цінностей.

Г. Ващенко вказував, що традиційний ідеал людини – це не вишивана
сорочка, яку можна скинути і все ж таки залишитися українцем. Ідеал
людини – це те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей
людської особистості та її призначення. Українська душа ввібрала в себе
естетику світосприйняття та гостроту відчуттів, що сформувалися в
єднанні та гармонії з природою. В духовній та матеріальній культурі
народу знайшли відображення правічні ідеали краси. Вона (краса)
притаманна побутовій і господарській діяльності народу, традиціям,
відображена в казках, поемах, піснях.

Світоглядні ідеї на підґрунті національної ідеї викладені в основному
творі Г.Г. Ващенка ”Виховний ідеал”. Видатний вчений-педагог вказував,
що не слід думати, що виховний ідеал нації може бути відбитий лише в
педагогічних системах, або інакше, в творах педагогів. Він відбивається
і в звичаях народу, і в його пісні, і в творах письменників. Він
твориться віками і за традицією переходить від старших поколінь до
молодших, що його доповнюють і удосконалюють. Такий традиційний виховний
ідеал поряд з іншими народами має народ український. Ігнорує наші
національні традиції й певна частина української інтелігенції, вбачаючи
в нашому минулому лише відсталість й ”хуторянщину”.

У виборі ідеалу людини велику роль мають відігравати традиції. Відмова
від них саме в цьому пункті означала б відмову від своєї національності.
Але що визнати за традиційний ідеал людини, коли їх у народу не один, а
декілька?

Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії,
найбільш відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у
психіку народних мас, відбитий у народній творчості і творах кращих
митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу.

К.Д. Ушинський вважав, що кожен народ має свій особливий ідеал людини і
вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особах.
Ідеал цей у кожного народу відповідає його характерові, визначається
його громадським життям, розвивається разом з його розвитком.

Як бачимо, в проміжку часу, що простежується історично, народна
педагогіка була провідною ідеєю у формуванні наукових основ педагогічної
науки України. Саме в цей період почали маніфестуватися такі цінності,
як цінність людського життя, честь, гідність, доблесть, любов до рідної
землі, шанування предків і старших, любов до жінки, турбота про дітей і
їх майбутнє… Ці цінності, пронизуючи сторіччя і покоління, формували
ментальність і національний характер українського етносу.

Цікавими є погляди видатних вітчизняних педагогів про ціннісний зміст
педагогічної діяльності.

Основне завдання освіти й виховання, за К.Д. Ушинським (1824-1871), –
виховати всебічно розвинену людину. Найважливішою засадою виховання є
ідея народності.

”Є єдиний, – пише Ушинський, – тільки єдиний спільний для всіх
природжений нахил, на який завше може розраховувати вихователь. Це те,
що ми називаємо народністю. Як немає людини без самолюбства, так само
немає людини без любові до батьківщини, і ця любов дає вихованцю певний
шлях до серця людини й могутню підпору в боротьбі з її поганими
особистими і родинними нахилами. Всяка жива історична народність є
найвище і найкраще створіння Боже на землі, і вихователеві тільки
залишається черпати з цього багатого і чистого джерела”.

Соціальними цінностями системи К.Д. Ушинського виступають любов до
Батьківщини, народність, відчуття сучасності; професійними –
впевненість, знання, психологічний такт; особистісними – моральність,
доброта, справедливість, краса.

Відмінною рисою аксіологічного підходу до педагогічної дійсності в
трактуванні А.С. Макаренка (1888-1939) є опора на єдність педагогічного
колективу, що, на думку вченого, визначає якість роботи, процесуальні
рішення, унікальність відносин між людьми. Підкреслюючи визначальну роль
педагогічного колективу, А.С. Макаренко розшифровує деякі позиції,
застосування яких створює аксіологічний простір освітньої системи. У
підсистемі стосунків ”вчитель – вчитель” виділяються цінності єдності,
взаємної допомоги і вимогливості, які визначають стиль, тон життя
колективу. У підсистемі ”вчитель – учень” А.С. Макаренко відзначає
цінність ”мажору” – бадьорого настрою, готовності до дій; почуття
власної гідності, яке базується на радості за свій колектив;
захищеності, що гарантує учневі допомогу і підтримку; відповідальності
як фундаменту справжньої роботи. “Я під цілями виховання розумію
програму людської особи, – підкреслював А.С. Макаренко, – програму
людського характеру, причому в поняття “характер” я вкладаю весь зміст
особистості і політичне виховання, знання, геть усю картину людської
особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської
особи, до якої ми повинні прагнути”.

А.С. Макаренко спеціально підкреслював цінність такої дії, як вимога,
вважаючи її основою при формуванні відносин і створенні колективу –
унікального середовища виховання особистості, яке удосконалюється за
допомогою встановлених вимог. При цьому важливо відзначити ціннісні
характеристики вимоги, які роблять їх аксіологічним інструментом
управління процесом розвитку колективу й особистості: щиро, відкрито,
переконливо, рішуче. Поряд з вимогою А.С. Макаренко виділяв дисципліну,
зводячи її до рівня волі. Дисципліна в колективі, на його думку,
гарантує повну захищеність і впевненість кожної особистості у своїй
правоті.

Ідея цінності особистості є провідною в працях А.С. Макаренка (1888
-1939). Він неодноразово підкреслював, що метою педагогіки є виховання
щасливої людини через проектування в ній гарного, через створення нового
ставлення до людини. Гуманістичний підхід до особистості, нове ставлення
виражається в знаменитій формулі педагога: ”Якнайбільше вимоги до
людини, але разом з тим і якнайбільше поваги до неї”. У даному випадку
вимога уявляється нам як гармонія довіри і поваги. ”Тому і жадаю від
тебе, що поважаю тебе, люблю тебе, ти мені дорогий…А якби мені було
байдуже, яким ти будеш, я б і не жадав від тебе”. Наприкінці 20-х років
ХХ століття А.С. Макаренко рішуче закликав, що не може бути виховання,
якщо не зроблена установка про цінності людини, що підтверджує тезу про
центральне положення особистості в педагогічній системі вченого.

В аксіологічній системі А.С. Макаренка особливе місце займає оптимізм –
цінність, необхідна для злагодженої роботи колективу, проникнення в
глибинні шари людських стосунків. Учитель повинен володіти талантом
оптимізму, за висловом А.С. Макаренка, свого роду особливим
інтелектуальним багатством людини, яке дозволяє розрізняти цінності.

Як відомо, А.С. Макаренко був одним з педагогів, які звернули увагу
професійної спільноти на роль педагогічної майстерності в оптимально
організованому освітньому процесі. Він вважав, що майстерності можна
навчитися, що в педагогічних навчальних закладах треба працювати над
голосом майбутнього вчителя, ставити ходу, розвивати вміння володіти
своїм організмом, мімікою і пантомімікою. Але і цього недостатньо для
натхненної праці вчителя. ”Творча праця можлива тільки тоді, коли людина
ставиться до роботи з любов’ю, коли вона свідомо бачить у ній радість,
розуміє користь і необхідність праці, коли праця стає для неї основною
формою прояву особистості і таланту”.

Таким чином, у творчості А.С. Макаренка виділяється гармонія цінності
особистості і колективу. Особливе значення має єдиний колектив учителів,
здатний вирішувати унікальні за своєю складністю завдання. В
особистісній сфері важливо відзначати цінність людини, дитини – ”це живі
життя, і життя прекрасні…”. У педагогічному світі А.С. Макаренка усіма
фарбами особистісної палітри відображаються цінності відносин, які він
виділяв особливо: мажор, оптимізм, вимога, воля, дисципліна,
захищеність, відповідальність та інші.

У А.С. Макаренка можна виділити такі цінності:

1) соціальні (щастя людини, особистість, творча праця, оптимізм);

2) професійні (колектив, педагогічна єдність, вимогливість, захищеність,
педагогічна майстерність);

3) особистісні (краса, повага, відповідальність, кохання).

У педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського (1918-1970) центральне місце
посідає концепція гуманістичної педагогіки, ідеї якої не тільки
пронизують усю спадщину великого педагога, але й можуть бути підставою
для формування ціннісних орієнтацій сучасного вчителя.

Метаідеєю гуманістичної педагогіки В.О. Сухомлинського є унікальність
особистості дитини, навколо якої концентруються відповідні лінії
інтелектуально-духовної властивості, сформовані в процесі виховання і
навчання, точно і змістовно сформульовані видатним педагогом.

У творчості В.О. Сухомлинського дитина – це діяльна, незалежна, творча
особистість, яка має неповторний і невичерпний внутрішній світ.
Відповідно до цієї характеристики великий педагог пропонує ряд
конкретних підходів щодо організації освітнього і виховного процесів
школи на гуманістичній основі.

На думку В.О. Сухомлинського, дитині постійно варто загострювати
розвиток таких почуттів, як повага до самого себе, честь, гордость,
гідність. Більш того, за відповідної організації виховного процесу
дитина сама може створити власний моральний закон і за його допомогою
взаємодіяти з іншими людьми.

Однією з ліній гуманізації життя школярів є формування в них ”почуття
людини”, глибокого розуміння того, що поруч з ними живі люди зі своїми
проблемами, радощами, прикростями. Але не тільки це може об’єднати їх у
єдиний спаяний колектив. Першоосновою такого єднання В.О. Сухомлинський
розглядав численні нитки духовних зв’язків між особистостями, пильну
увагу до індивідуальності кожного вихованця.

Відстоюючи необхідність і переваги гуманістичної концепції виховання,
В.О. Сухомлинський справедливо допускав, що саме такий підхід дозволить
зробити дитину щасливою і вільною. Останнє положення в трактуванні
В.О. Сухомлинського безпосередньо відбиває ідеї вільного розвитку
особистості, запровадження творчої діяльності, яка приносить вищу
насолоду.

Не претендуючи на повноту викладу гуманістичних ідей
В.О. Сухомлинського, спробуємо визначити складові аксіосфери вчителя в
його інтерпретації. Для цього позначимо основні ідеї гуманістичної
парадигми В.О. Сухомлинського: визнання особистості людини вищою
соціальною цінністю; глибоке вивчення особливостей дитини; опора на
здібності, прагнення, дитячі бажання в педагогічному процесі; бачення
вихованця в майбутньому; гармонійний розвиток розуму і почуттів дитини;
насичення виховання проблемами людини, її духовного світу; гуманізація
міжособистісних стосунків; виховання красою навколишнього світу;
забезпечення максимально сприятливих умов для вільного і творчого
розвитку особистості і т.ін.

Таким чином, головні складові аксіосфери сучасного вчителя з урахуванням
принципової позиції В.О. Сухомлинського у визначенні гуманістичної
системи виховання школярів – моральні, екзистенціальні, політичні,
естетичні і художні цінності.

Об’єктивною є потреба суспільства у вчителеві, який володіє, насамперед
моральними цінностями. Тезаурус цієї сфери надзвичайно широко
представлений у роботах В.О. Сухомлинського. З погляду глибини
проникнення в життя людини моральний шар містить високу чуйність учителя
до духовного світу дитини, широкий емоційний діапазон особистості,
педагогічну етику, красу як засіб виховання чуйної совісті, добрі
почуття і багато чого іншого.

В.О. Сухомлинський відзначає, що істинною сутністю високої педагогічної
культури є виховання почуттів учителя, зважаючи, що справедливість,
сердечність, доброта, скромність, правдивість, щиросердність – не просто
абетка людської культури, а основа професійної роботи педагога. Особливо
слід виокремити почуття любові до дітей, що В.О. Сухомлинський вважав
критерієм цінності свого життя. Основними соціальними цінностями системи
В.О. Сухомлинського є людяність, праця, природа; професійними –
спілкування, любов до дітей, педагогічна етика; особистісними – щирість,
доброта, краса.

Серед інших аксіологічних ліній педагогічної діяльності, необхідних
сучасному вчителеві, В.О. Сухомлинський виділяє політичні (патріотизм,
громадянськість, діяльне служіння Батьківщині і т.ін.), екзистенціальні
(висока цінність людського життя, сенс життя, гідність людини і т.ін.),
естетичні (краса в різноманітних проявах, піднесені почуття, поетичний
початок т.ін.).

Ціннісні орієнтації вчителя, представлені у роботах видатних педагогів,
є свого роду генетичною підставою стратегічних задач розвитку сучасної
освіти. Осмислення найбагатшої спадщини класики вітчизняної педагогіки
дозволяє зробити висновок про гуманістичну спрямованість її сфери
відносин. З проведеного аналізу деяких педагогічних концепцій
вітчизняних педагогів видно: їхні ціннісні пріоритети сходяться в
площині ”особистість”, що може розглядатися як фундамент і основне
джерело функціонування освіти. Специфіка ціннісних позицій педагогів
підсилює особистісну складову освіти і дозволяє побачити якісну
своєрідність педагогічного процесу.

Пропагуючи на практиці ці ідеї, вітчизняна педагогіка й освіта сьогодні
зобов’язані зробити все можливе для відродження і поширення цінностей,
що забезпечують нашому народові справжню духовність. У цьому – застава
нашого гідного виходу з того ”неясного часу”, що переживає сьогодні
Україна. Сьогодні не політичні, не економічні, не військові, а саме
гуманітарні, ціннісні аспекти є визначальними для світового розвитку,
точніше, навіть не для розвитку, а для збереження людського світу.

Література

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче.-2002.-№3.

Азарова Ольга /Газ.Управління освітою.-№24.- 2003.-С.9.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/Аналитическая философия.Избранные
тексты.- М.,1993.–С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации.- М.:Прогресс,1985.-327с.

Алексеева В.Г.Молодой рабочий.-М.:1983.-С.17.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей:от озарения к
технологии.(Теория и практика решения изобретательских задач).– Кишенев:
Карта Молдовеняске,1989.–381с.

Ананьев Б.Г.Человек как предмет познания.–Л.:Изд-во ЛГУ,1968.–338с.

Андрущенко В.П. Модернізація освіти: політика і практика//Педагогіка і
психологія.-№ 3.-2002.-С.12.

Андрущенко В.П.Етнонаціональний фактор освіти//Етнокультурні аспекти
українського державотворення:історія і
сучасність.–Мелітополь,2001.–С.2-8.

АндрущенкоВ.П.,Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.–К.:
Генеза,1996.–368с.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: призводство и потребление. М.: 1988.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181с.

Анисимов С.Ф.Теория ценностей в отечественной философии ХХ века. Весник
Моск. ун.-та, 1994.- серия 7.- №4. -С. 40.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003.- 391с.

Архангельский Л.М. Моральные ценности: сущность и реализация//
Современная цивилизация и моральные ценности. – М., 1982 – С.4.

Аспект самообразования личности школьника, методические рекомендации в
помощь классным руководителям, учителям и студентам педагогических
вузов. — Запорожье – 1991. — 46с.

Асташова Н.А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей.–М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000.–272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций.- М.:
Юрид. лит., 1997.- 400с.

Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Эффективность социального управления:
системно-деятельностный подход// Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985.-284с.

Бадюл Світлана. Професійно-педагогічні цінності як психолого–педагогічна
основа процесу становлення майбутнього вчителя початкових класів //
Рідна школа. — 2002.- №6.- С.14-15.

Бакуменко В. Методологічна база державно–управлінських рішень// Вісник
УАДУ. -2000. — №1.- С. 5-19.

Балл Г.О. Особистісна свобода і гуманізація освіти// Практична
психологія та соціальна робота – 2001. — №1. – С.3.

Похожие записи