Реферат на тему:

Актуальні проблеми соціальної роботи та соціальної педагогіки на
сучасному етапі

ПЛАН

1. Розвиток соціальної роботи в незалежній Українській державі.

2. Аналіз предметної сфери соціальної роботи/соціальної педагогіки.

3. Зарубіжний досвід організації соціальної та соціально педагогічної
роботи.

4. Професійна підготовка соціальних працівників/соціальних педагогів в
Україні.

Література

1. Розвиток соціальної роботи в незалежній Українській державі.

Соціальна робота в Україні має свої особливості, обумовлені як
історичним розвитком, так і впливом сучасних світових тенденцій.
Необхідно відзначити, що соціальна робота у нашій державі здійснюється в
умовах гострої економічної кризи. Як свідчить історичний досвід, потреба
у комплексній соціальній роботі особливо зростає в кризові періоди, коли
погіршується доля мільйонів людей. Власне таке становище склалося у
нашій країні в 90-х роках і, на жаль, продовжує залишатися понині. Криза
в Україні набула системного, затяжного характеру. Темпи падіння
внутрішнього валового продукту у нашій країні становили у 1990 р. 4%, у
1991 р. 8.7%, у 1992 9.9%, у 1993 14.2%, у 1994 28%, у 1995 11.8%, у
1996 10%. Як підкреслюють українські науковці М.Лукашевич та І. Минович
„Наше суспільство опинилося перед загрозою цілковитої необоротної втрати
основних виробничих фондів основи життєдіяльності й незалежності
держави. Параметри кризи в Україні, за висновками вчених, перевищили їх
рівень у США 30-х років або в латиноамериканських країнах 80-х років.
Нині у нас більше 80 % населення проживає за межею бідності. Для
структурної перебудови народного господарства потрібно, за вкрай
заниженими урядом строками, до 20 років і 130 млрд. американських
доларів” Згідно оцінок розробника моделей економіки східноєвропейських
країн Дж.Сакса, така перебудова займе від 40 до 120 років. [Соціальна
робота: навчальний посібник//Соціальна робота. Книга ІІ. – К.: ДЦССМ,
2002. С.11]

Моральне здоров’я українського суспільства значно погіршує поглиблення
соціальної нерівності, кримінальний перерозподіл народного добра.
Дослідники вважають, що межа реального коефіцієнта (співвідношення
доходів 10% найбільш забезпеченого і 10% найбіднішого населення), після
якого суспільство не може вважатися соціально стабільним, дорівнює 10:1.
В Україні даний коефіцієнт сьогодні становить 50:1, тобто в п’ять разів
перевищує критичний рівень. За оцінками експертів, щонайменше 1.5%
населення країни мають щомісячний дохід не нижчий 4000 доларів. А 500
громадянам, згідно даних служби “Соціс-Геллап”, на які посилається
Інститут стратегічних досліджень НАН України, належить 18 млрд. доларів.
Іншими словами, сукупний капітал 0.001% населення України дорівнює
половині валового внутрішнього продукту 1995 р.[Соціальні інтереси в
системі національної безпеки України. – К., 1996. – С. 38- 39, 40-54].

Такий розрив у доходах багатих і бідних виник дуже швидко, всього за 4 5
років. У розвинених капіталістичних країнах він формувався десятиріччями
і віками. Сучасному ж українському соціуму ніколи було звикнути до
кричущої соціальної поляризації. Наш мешканець, на відміну від
західного, не має досвіду життя в умовах криміналізації суспільства,
історично він звик до більш-менш рівномірного розподілу суспільного
продукту, і, як і раніше, розраховує на соціальну підтримку держави.
Важко не погодитися з думкою про те, що людина, особистість, як головний
суб’єкт і першооснова соціального розвитку і соціальної політики,
повинна сама реалізувати свій власний потенціал, вибравши для цього
найбільш адекватні її сутності природні шляхи і способи самореалізації.
Проте держава не може кидати напризволяще мільйони раптово зубожілих і
немічних громадян; навпаки, її функція соціального захисту у період
стагнації повинна зростати.

Сьогодні в умовах складної економічної ситуації, коли кількість
нужденних збільшується, а економічні можливості держави зменшуються,
актуальною проблемою є формування грамотної соціальної політики
державою.

Держава через політику бере на себе найважливіші функції із забезпечення
прав людини в соціальній галузі. Суть цієї політики така: запобігання
подальшому погіршенню життя народу; ефективна зайнятість і обмеження
надмірного зростання безробіття; створення необхідних передумов для
поступового поліпшення матеріального становища, умов життя різних верств
і груп людей.

Зважаючи на світовий досвід, єдиним перспективним шляхом соціальної
політики є відмова від узагальненого принципу соціального захисту.
Необхідно стимулювати ініціативу активного населення і розвивати
цілеспрямовану допомогу.

Серед важливих проблем соціальної політики – відсутність чітких уявлень
про модель соціального захисту (у світовій практиці існують ліберальна
та соціально-демократична або патерналістська), пріоритет цінностей у
суспільній свідомості. Поки що зберігається старий соціалістичний
принцип рівності кінцевих результатів. Багаторічний досвід забезпечення
пільг владою спонукає населення займати споживацьку позицію, коли в
усьому громадяни покладаються на державу. Створені для їх підтримки
соціальні програми часто не мають фінансового забезпечення й ефективних
механізмів реалізації. Щоб ліквідувати ці недоліки, обговорюються
можливості запровадження державних замовлень (контрактів), договорів про
спільну діяльність, пайове субсидування, пільгове кредитування,
проведення тендерів, залучення неурядових і комерційних організацій
тощо. Таким чином, актуальним завданням на сучасному етапі є переведення
державної системи соціального захисту на ринкові засади, залучення
громадян, роботодавців до витрат на соціальний захист, обмеження кола
державної підтримки лише тими категоріями людей, які через відсутність
роботи, похилий вік, багатодітність чи вади здоров’я не в змозі
забезпечити себе самостійно.

Організаційна структура сучасної соціальної політики включає наступні
складові компоненти:

1) сферу праці та заробітної плати;

2) соціальний захист населення;

3) соціальне забезпечення;

4) соціальну роботу.

Практичним механізмом реалізації соціальної політики є соціальна робота,
яка на початку 90-х рр. ХХ ст.. у незалежній Українській державі набула
статусу фахової діяльності. Першочерговими заходами щодо формування
стратегії соціальної роботи є реформування системи соціальної допомоги,
розвиток адресної допомоги; соціальна підтримка сім’ї, ветеранів війни
та праці, жінок, дітей і молоді; соціальний захист громадян, які
потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення
інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в
економічній, політичній і соціальних сферах життя суспільства, умов для
реалізації потенційних можливостей інвалідів; соціальна підтримка
громадян, звільнених у запас або відставку з військової служби, служби в
органах внутрішніх справ та членів їх сімей. Соціальна робота має місце
і при забезпеченні розвитку ринку праці і зайнятості, попередженні і
скасуванні причин соціального ризику тощо.

У літературі виділяється кілька підходів до класифікації інституцій
соціальної роботи за різними критеріями.

За критерієм рівня діяльності, її масштабами виділяють:

— міжнародні організації (Міжнародна організація праці, Дитячий фонд ООН
та ін.), діяльність яких поширюється на міжнародний простір;

— загальнодержавні організації (Міністерство праці та соціальної
політики, Державний центр соціальних служб для молоді та ін.);

— регіональні організації (територіальний центр соціальної допомоги,
районний відділ зайнятості населення та ін.).

За критерієм організаційних рівнів діяльності соціальних інституцій
соціальної роботи виділяють:

1-й рівень: створення політики та планування, окреслює рамки, в яких
існують служби (Верховна Рада та місцеві ради, Адміністрація Президента,
Кабінет Міністрів);

2-й рівень: забезпеченість всебічності та широкого територіального
охоплення механізмів для організації та формування служб (міністерства
та відомства);

3-й рівень: утворення системи, управління цією системою, опрацювання
кола проблем (Державний центр зайнятості населення, Державний центр
соціальних служб для молоді);

4-й рівень: розв’язання проблеми як окремої ситуації (працюють
професіонали з клієнтами: лікарі, соціальні працівники у відповідних
установах та службах);

5-й рівень: розв’язання проблеми як вимоги (інформаційні, консультативні
служби, відділи, які визначають суть проблеми та спрямовують клієнтів до
відповідних спеціалістів).

За критерієм відомчої підпорядкованості соціальних служб та інституцій
структура соціальних відомст в Україні подана в схемі 1.

Схема 1

МЕРЕЖА СОЦІАЛЬНИХ ВІДОМСТВ В УКРАЇНІ

Міністерство праці та соціальної політики:

— Державна служба зайнятості (мережа центрів зайнятості).

— Мережа обласних та міських управлінь і районних відділів соціального
захисту.

— Територіальні центри обслуговування пенсіонерів та одиноких
непрацездатних громадян:

— відділення соціальної допомоги;

— дитячі будинки-інтернати;

— будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів;

— спеціальні будинки-інтернати;

— психоневрологічні інтернати;

— пансіонати для ветеранів;

— протезно-ортопедичні заводи;

— заклади спеціальної освіти.

Міністерство охорони здоров’я:

— Заклади охорони здоров’я (лікарняні та амбулаторно-поліклінічні
заклади, станції швидкої допомоги, санаторно-курортні, аптечні,
санітарно-профілактичні заклади).

— Вищі та середні спеціальні медичні заклади освіти.

Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму:

— Український державний центр соціальних служб для молоді (УДЦССМ),
обласні, міські та районні центри соціальних служб для молоді.

Міністерство освіти і науки:

— Дошкільні заклади.

— Середні заклади освіти

— Дитячі оздоровчі табори.

— Школи-інтернати для дітей-сиріт.

— Спеціалізовані школи-інтернати (для дітей з різними видами захворювань
та дітей, які мають складнощі в навчанні).

— Професійно-технічні заклади освіти.

— Вищі заклади освіти різних рівнів акредитації.

Міністерство внутрішніх справ:

— Виховно-трудові колонії.

— Спеціалізовані приймальники-розподільники для неповнолітніх.

Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту
населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Аналізуючи діяльність органів соціальної роботи в Україні, слід
зазначити, що вони є важливою ланкою в системі соціального управління
суспільством. Вони розвиваються у нерозривному зв’язку з політичними,
економічними, власне соціальними процесами. Нині справа соціального
захисту в Україні перебуває у стадії становлення й розвитку, ведуться
пошуки її оптимальної структури, основних функцій, провідних напрямів
діяльності на різних рівнях. Призначення цієї роботи полягає в тому, щоб
з допомогою нормативно-правових, економічних, фінансових,
соціально-психологічних, організаційно-технічних засобів і важелів
здійснювати підтримку і допомогу соціально вразливих груп населення чи
окремих громадян.

Складовою частиною загальної системи захисту є установи, які ним
безпосередньо займаються. Органи соціальної роботи мають за мету
здійснення політики держави, громадських структур, забезпечення людей
потенційними життєвими благами, сприяння нормалізації
соціально-психологічних відносин між ними, розвиток самостійності в
управлінні. Фактично всі організаційні структури суспільства в широкому
розумінні займаються проблемами соціальної роботи. Однак у більш
вузькому — вона здійснюється спеціалізованими органами, закладами,
відомствами, які безпосередньо причетні до умов праці, побуту, дозвілля,
охорони здоров’я, безпеки і т. ін.

Організаційну структуру інститутів соціального захисту населення можна
охарактеризувати як усталений, впорядкований зв’язок і взаємодію органів
соціальної роботи та його суб’єктів, що забезпечують загальні умови
нормального здійснення і раціональної організації системи допомоги та
підтримки груп і осіб, які опинилися в стані соціального ризику
відповідно до їх інтересів, потреб, можливостей. Об’єктивною
необхідністю створення цієї структури є те, що вона випливає із самої
потенції соціальної дії індивідів і виступає способом розв’язання
соціальних суперечностей у суспільних відносинах. Спонтанність у цьому
плані здатна спричинити хаос, соціально-політичну нестабільність. Тому
головним призначенням структурних органів соціального захисту як по
вертикалі, так і по горизонталі є підтримка повноцінного існування
індивіда через систему функціонування органів управління, яка передбачає
професійну компетентність її працівників. Ця система має бути
ефективною, динамічною, гнучкою, тобто оперативно перебудувати свої
структурні підрозділи для найкращого забезпечення населення, звичайно, в
контексті економічного, соціально-політичного і духовного розвитку
суспільства.

До 1 січня 1991 р. провідною ланкою в цій системі було Міністерство
соціального забезпечення. Основні його функції полягали в нарахуванні й
підготовці документів на виплату пенсій, частковому вирішенні проблем
інвалідів та деяких інших питань. Протягом 1989-1990 pp. для
матеріального забезпечення виплати пенсій було створено Пенсійний фонд
України. З метою кращого соціального забезпечення інвалідів створено
спеціальну структуру — Фонд соціального захисту інвалідів. Для
міністерства головним завданням стала розробка соціальної політики щодо
найбільш незахищених верств населення. Це відбито і в новій його назві —
Міністерство праці і соціального захисту.

Перейменування органів соціального забезпечення з наголосом на
соціальному захисті — не формальна справа. Цим підкреслюється
переорієнтація в діяльності цих органів на підтримку тих, хто цього
потребує (слабких, немічних). Всі інші повинні самі дбати про себе. Нині
Міністерство праці і соціального захисту обслуговує близько 80 %
населення України.

В апараті управління міністерства визначені важливі функціональні
обов’язки органів соціальної роботи:

— пенсійне обслуговування і забезпечення субсидіями; соціальне
обслуговування; медико-соціальна експертиза, реабілітація інвалідів і
надання протезно-ортопедичної допомоги;

— підготовка законодавчих проектів з соціального захисту населення;

— соціальна допомога сім’ї і дітям; зовнішньоекономічне і міжнародне
співробітництво; підготовка і перепідготовка кадрів.

Ряд функцій соціального захисту виконує це міністерство через свою
Державну службу зайнятості населення, а також Державний Комітет молоді і
сімейної політики, Міністерство освіти і науки, Міністерство внутрішніх
справ, Міністерство охорони здоров’я та інші центральні органи
управління.

Таким чином, система соціального захисту нині в Україні перебуває в
стадії зміни, оновлення, реорганізації, що зумовлено
соціально-політичними й економічними процесами трансформації
суспільства. Одна з проблем полягає в тому, щоб розмежувати й узгодити
діяльність законодавчої та виконавчої влади, кожна з яких активно
впливає на політику соціального захисту населення. Інститути державної
влади структурно діляться на три гілки: законодавчу владу (Верховна
рада, органи регіонального і місцевого самоврядування); виконавчу
(Президент, Уряд України з відповідними інститутами управління, владними
установами); судову, яка теж має свої структури. На політику держави,
настрої і поведінку людей активно впливають засоби масової інформації.

У країні формується правова база соціального захисту населення. Прийняті
й діють такі закони: “Про основні засади соціального захисту ветеранів
праці та інших громадян похилого віку в Україні”, “Про пенсійне
забезпечення”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального
захисту”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, “Про межу
малозабезпеченості”, “Про статус і соціальний захист населення, що
постраждало від Чорнобильської катастрофи”, “Про основи соціальної
захищеності інвалідів”, “Про сприяння соціальному становленню та
розвитку молоді в Україні” та ін. Розроблені і здійснюються Державна
програма зайнятості населення, Національна програма громадських робіт,
Цільова державна програма зайнятості молоді, Комплексна програма
розв’язання проблем інвалідності, Національна програма “Діти України” і
т. д. Прийнято закони, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів
України про оплату праці, державну допомогу, компенсації, субсидії,
пільги та іншу підтримку соціально вразливих верств і груп людей.

Формується також нова організаційна структура реалізації соціальної
політики. Так, у Верховній Раді України діють комісії з праці,
соціальних питань, у справах чорнобильців, молодіжної політики. У ряді
комісій є підкомісії, що займаються законодавчою діяльністю щодо освіти,
сім’ї, жінок і материнства, інших питань соціального розвитку країни.
При Президентові України створено Комісію з питань соціального захисту
населення, Комітет у справах жінок, материнства і дитинства; при
Кабінеті Міністрів України — Раду у справах інвалідів. Влітку 1994 р.
засновано Фонд соціального захисту населення України.

Центральні органи через законодавчу ініціативу, бюджетну і кадрову
політику, систему контролю та іншими засобами і способами впливають на
всі ланки системи соціального захисту населення — управління праці і
соціального захисту обласних, міських і районних державних
адміністрацій, трудові колективи.

Підкреслюючи провідну роль державної системи соціальної роботи в
Україні, слід зазначити, що в останні роки вона переживає період великих
змін. І, мабуть, чи не найважливіша з них — це виникнення великої
кількості різних недержавних організацій, зростання їхньої активності та
впливу в усіх сферах життя суспільства.

Можна виділити низку причин, що обумовлюють процес розвитку недержавних
організацій у соціальній сфері України:

• криза тоталітарної держави та системи соціального захисту;

• зростання недовіри до існуючих державних інституцій та закладів;

• неможливість виконання державою взятих на себе зобов’язань у сфері
соціального захисту;

• прагнення людей реалізувати свої інтереси та задовольнити наявні
потреби; намагання знайти інших людей, що мають аналогічні проблеми.

— Нерідко орієнтиром щодо структури створюваних недержавних організацій
в Україні слугують напрями діяльності подібних структур за кордоном.

Структура таких організацій в Україні не повторює цілком іноземні
зразки, має свою специфіку. Уявлення про неї надають дані довідника
Творчого центру “Каунтерпарт”. Основними місіями недержавних організацій
у соціальній сфері є: захист інтересів та їх лобіювання — 2,9 %; робота
з молоддю 5,4%; робота з жінками 3,0%; захист інтересів та робота з
ветеранами 3,4%; проведення соціологічних досліджень 0,6%; реабілітація,
охорона здоров’я 6,8%; розв’язання проблем інвалідів 7,8 %; вирішення
проблем сім’ї, дітей, сиріт 7,6 %; допомога людям похилого віку,
пенсіонерам 2,8 %; розв’язання проблем Чорнобильської аварії 2,0 %;
милосердя — 1,8 %. У цілому недержавні організації зорієнтовані на
соціальну роботу, становлять в Україні 44,1%.

Характерно, що у розв’язанні гострих соціальних проблем, які нині стоять
перед українським суспільством, дедалі більшого значення, поряд з
удосконаленням державної системи захисту населення, набуває відродження
розвитку благодійної діяльності різних організацій та установ,
спеціалізованих громадських об’єднань і приватних осіб.

Таким чином, суб’єктами соціальної і соціально-педагогічної діяльності в
Україні на початку нового тисячоліття є спеціалісти і волонтери всіх
трьох секторів суспільства: державного, комерційного і громадського, у
функціонуванні і розвитку яких є немало проблем, однією із яких є
проблема їх гармонійної взаємодії.

Система практичної соціальної і соціально-педагогічної роботи в Україні
уже набула нових обрисів. Вона опирається на нові правові засади, на
кадровий потенціал професійно підготовлених фахівців, нову соціальну
політику держави, на структуру нового громадянського суспільства, яке
виникло і продовжує зміцнюватися.

В Україні, беручи до уваги економічний, політичний і
соціально-психологічний стан суспільства, важливим завданням є
об’єднання всіх форм і напрямків як професійної . так і непрофесійної
соціально-педагогічної діяльності в єдину систему, здатну до гнучких і
ефективних змін в інтересах людей.

Крім об’єктів та суб’єктів до структури соціальної роботи належить і
соціальна ситуація. Саме вона, окреслюючи конкретний стан проблеми у
конкретного клієнта соціальної роботи, орієнтує, на що має бути
спрямована соціальна допомога в даному випадку. Отже, соціальна ситуація
клієнта є предметом соціальної роботи, безпосереднім полем докладання
зусиль соціального працівника.

Провідним державним органом з цих питань є Міністерство праці і
соціального захисту населення, рівень компетенції якого визначається
Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України. Функції і
завдання цього міністерства визначені Положенням, яке затверджується
Урядом, вони різноманітні і виконуються в усіх галузях системи
соціального захисту. Зокрема, це міністерство розробляє положення з
основ державної політики для тих, хто потребує допомоги; аналізує і
прогнозує рівні життя різних категорій населення; готує рекомендації для
цільових і регіональних програм; забезпечує розробку нормативів,
необхідних для функціонування системи соціального захисту і т. д.

Для регіонального (місцевого) рівня основні функції регламентовані
вищевказаними органами і передбачають певну свободу своєї компетенції з
урахуванням специфіки та можливостей територій. На них державою
покладено розв’язання виробничо-економічних проблем для забезпечення
соціальних завдань; планово-управлінську діяльність, згідно з якою
здійснюється гнучка політика адміністративних і самоврядних форм
керівництва галуззю; фінансово-економічну діяльність, створення
різноманітних фондів соціальної допомоги, виконання регіональних програм
і т. д.; створення сприятливих умов для проживання населення та ін.
Загалом через різні управлінські органи (комітети, відділи, сектори,
фонди і т. д.), що мають певні рівні функціональних обов’язків,
розв’язуються проблеми соціальної захищеності людини.

Важливим суб’єктом і об’єктом державної політики є трудовий колектив. У
ньому здійснюються такі функції: виробничо-економічна, політична,
управлінська, виховна, соціальна. Суть останньої полягає у вдосконаленні
матеріальних і культурних умов життя людей, прогресивному розвитку
соціальної структури колективу, поліпшенні у ньому внутрішніх стосунків,
створенні сприятливого морально-психологічного клімату, участі в
соціальному забезпеченні, розвитку охорони здоров’я, організації
допомоги в сімейному житті, дозвілля, дотриманні принципів соціальної
справедливості.

Соціальна робота в Україні протягом останніх десятиріч почала
формуватися у трьох основних значеннях: як професійна діяльність, як
галузь наукових знань (наука) та як навчальна дисципліна.

Соціальна робота як наука здійснює послідовне і ретельне опрацювання цих
та інших проблем у теоретичному й методологічному плані, є основою для
їх кваліфікованого практичного розв’язання. Одночасно соціальна робота
як наука широко вивчає практичну діяльність в цій галузі — у різних
регіонах, умовах, серед різних верств населення, відповідних служб, з
одного боку, допомагаючи її коригувати, вдосконалювати, відпрацьовувати
оптимальні моделі, а з другого — виявляти і досліджувати нові проблеми,
збагачуючись і розвиваючись.

Так формується і функціонує теорія соціальної роботи — система поглядів
та уявлень щодо використання чи пояснення соціальних явищ, процесів,
відносин, пов’язаних з діяльністю відповідних органів і служб
соціального захисту і допомоги населенню. Інакше кажучи, це вища форма
організації наукового знання про найістотніші зв’язки і стосунки, що
виникають під впливом діяльності агентів (суб’єктів) соціальної роботи.

За змістом ця наука соціально-гуманітарна, за характером —
міждисциплінарна, інтегративна. Вона поєднує в собі риси як суспільних,
так і природничих знань (зокрема, біології, медицини), теоретично
узагальнює емпіричний матеріал, широко використовує статистичні і
математичні методи дослідження. Тому в ній наявне велике розмаїття форм
знання: емпіричні факти, події та їх опис, систематизація,
закономірності й тенденції, принципи і методи досягнення поставлених
цілей, гіпотези, системи поглядів, що різняться за типом і ступенем
спільності та багато інших. Вони організуються в єдину теорію завдяки
фундаментальним основам — філософським ідеям і принципам, ідеалам та
нормативам, загальним науковим засадам соціальної роботи.

Будь-яка навчальна дисципліна є систематизованим викладом з навчальною
метою основ відповідної науки. Це стосується і соціальної роботи.
Призначення курсу з соціальної роботи полягає в тому, щоб студенти
засвоїли знання теорії і методики цього виду професійної діяльності,
оволоділи практичними навичками, вмінням її проводити серед різних
категорій громадян, які потребують соціального захисту й підтримки,
виховали у собі високі моральні, гуманістичні якості, необхідні
спеціалістам цього профілю.

Отже, соціальна робота як самостійна наука і навчальна дисципліна має
складну інтегральну природу. Свій творчий потенціал вона реалізує через
численні функції. Основними з них можна вважати такі: гносеологічну,
організаційно-виховну, регулятивно-профілактичну,
інформаційно-комунікативну, соціоінтеграційну, аналітико-прогностичну.

Гносеологічна (теоретико-пізнавальна) функція соціальної роботи полягає
втому, що вона, як й інші науки, дає нові знання про суспільне життя і
процеси в ньому. Це стосується передусім глибокого проникнення нею в
соціальну структуру, механізми адаптації, ресоціалізації, взаємодії,
конфліктів на особистісному й мікросоціальному рівні тощо. Теорія і
методика цієї роботи доповнюють і збагачують соціологічні, педагогічні,
психологічні та інші науки.

Організаційно-виховна функція соціальної роботи означає вияв гуманного
ставлення до людини. Причому в умовах соціальних потрясінь, економічної
кризи ця робота спрямована насамперед на тих, хто опинився у
найскрутнішому становищі — безробітні, пенсіонери, інваліди, біженці,
бездомні, “важкі” підлітки. Це включає створення центрів соціальних
служб, розширення послуг, узагальнення і поширення набуло досвіду,
інноваційну діяльність, зв’язки з державними і громадськими
організаціями, органами місцевого самоврядування, створення асоціацій і
т. д.

Регулятивно-профілактична функція соціальної роботи пов’язана з тим, що
вона передбачає і приводить у дію правові, психологічні й інші механізми
попередження і подолання негативних явищ, орієнтує поведінку особи в
суспільстві. Ця робота допомагає послаблювати емоційну напругу в ньому,
узгоджувати соціальні зв’язки і відносини, впливає на ситуацію в
мікросоціумі, інтенсифікує взаємодію між людьми, організаціями та
інститутами, сприяє вольовій регуляції поведінки, самоконтролю особи,
формує нові соціальні ролі в клієнтів.

Інформаційно-комунікативна функція соціальної роботи випливає з того, що
вона виявляє, збирає, узагальнює і доводить до суб’єктів відомості про
людей, які потребують допомоги, втручання соціальних служб, створює
банки даних про сім’ї й окремих осіб, яким необхідний соціальний
патронаж (це робиться з дотриманням правових і етичних норм), сприяє
формуванню зрілої громадської думки з соціальних проблем, ставлення до
них суспільства з розумінням.

Крім того, соціальні служби систематизують інформаційні матеріали,
законодавчі та інші правові акти, організують їх вивчення серед
населення. В засобах масової комунікації вони надають рекламу соціальних
послуг, пропагують ідеї соціальної допомоги і захисту людини, зміцнення
і підтримки сім’ї, виховання дітей та підлітків, розвитку гуманних
народних традицій.

Можна виокремити соціоінтеграційну функцію цієї науки, навчальної
дисципліни і професійної діяльності, її суть в тому, що соціальна робота
об’єднує галузі знань для розв’язання комплексних проблем соціальної
сфери, спрямовує зусилля спеціалістів на створення об’єктивної,
всебічної і повної характеристики соціальної підтримки й захисту
населення, розробку спільних програм самореалізації особистості.

За своєю сутністю соціальна робота покликана сприяти зміцненню
стабільності і безпеки суспільства. Нова Конституція у ст. 1 визначає
Україну як соціальну державу. Соціальні проблеми і деформації можуть
завадити економічному відродженню, політичній стабільності країни. У їх
подоланні, відверненні пов’язаних з ними загроз важлива роль належить
досягненню соціальної безпеки. Соціальна робота активно служить цій
меті.

2. Аналіз предметної сфери соціальної роботи/соціальної педагогіки.

Термін “соціальна робота” прийнятий у всьому світі і означає вияв
гуманного становлення людини до людини.

Порівняльний аналіз визначень поняття “соціальна робота”, які
зустрічаються у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі, свідчить
про відсутність узагальненого його розуміння. Єдине, в чому збігаються
точки зору різних авторів — це визнання соціальної роботи як різновиду
діяльності. Більшість їх вважають, що це повинна бути “професійна”,
“практична” діяльність. В інших характеристиках цієї діяльності, зокрема
в головних, таких як мета, суб’єкт, об’єкт соціальної роботи, підходи
різняться.

Представники однієї групи науковців переконані, що метою соціальної
роботи є оптимізація здійснення суб’єктивної ролі людей у всіх сферах
життя суспільства в процесі життєзабезпечення і діяльності особистості,
сім’ї, соціальних та інших груп і спільнот в суспільстві. При цьому
здійснюється “керування обставинами”, “організація цих обставин в
оптимальну систему, що забезпечує суспільству необхідний виховний
ефект”. Як бачимо, у наведених визначеннях соціальна робота має
оптимізувати обставини здійснення суб’єктивної ролі людей у всіх сферах
діяльності, тобто створювати необхідні умови для освоєння і здійснення
соціальних ролей у суспільстві. На наш погляд, у такому занадто широкому
розумінні соціальна робота багато в чому перебирає на себе функції таких
соціальних інститутів суспільства, як освіта, виховання, культура,
політика, сім’я тощо, які мають створювати умови для успішної
соціалізації індивідів у всіх сферах суспільства.

Представників другої групи науковців об’єднує розуміння соціальної
роботи як своєрідного “інституту допомоги в тій чи іншій сфері”.
Соціальна робота покликана допомагати у вирішенні “проблем, що
відображають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя”, надавати
допомогу “в реалізації соціальних прав громадян і компенсації фізичних,
психічних, інтелектуальних, соціальних та інших недоліків, що заважають
їх повноцінному функціонуванню. У наведених визначеннях, хоч і неявно,
відчувається “присутність” процесу соціалізації. Негаразди і труднощі в
тій чи іншій сфері суспільства, що заважають успішній соціалізації (а
вона — запорука успішного функціонування) мають бути усунені за
допомогою соціальної роботи.

Розуміння соціальної роботи як допомоги поширене і серед зарубіжних
дослідників. Так, австрійська академія соціальної роботи пропонує
розглядати соціальну роботу як специфічну форму допомоги з боку
суспільства у вирішенні соціальних потреб і конфліктів, викликаних
індивідуальними або соціальними причинами, розв’язати які люди самі не в
змозі.

Найбільш широко серед дослідників соціальної роботи представлене
розуміння її сутності у визначенні, яке пропонує Національна асоціація
соціальних працівників США. Соціальна робота, за їх розумінням, — це
професійна діяльність з надання допомоги індивідам, групам і спільнотам,
посилення чи відродження їх здатності до соціального функціонування та
створення сприятливих соціальних умов для досягнення цих цілей.

Більшість провідних спеціалістів різних країн світу виступають сьогодні
за уточнення поняття «соціальна робота» — в тому розумінні, що
забезпечення гарантованої соціальної допомоги людині, задоволення її
мінімальних потреб і благодійна допомога тим, хто знаходиться за межею
бідності — це не соціальна робота. Це невірне визначення. Соціальна
робота повинна полягати в тому, щоб навчити клієнтів активно долучатися
до процесу вирішення своїх проблем; саме в цьому полягає основна функція
соціальної роботи як професійного виду діяльності. Отже, мова йде про
активізацію власних зусиль у скрутних життєвих ситуаціях. Дослідник
М.Фірсов розширює розуміння суті соціальної роботи, включаючи в неї як
допомогу, так і взаємодопомогу в системі соціокультурних і
психосоціальних взаємодій і відносин різних суб’єктів.

Як бачимо, орієнтація допомоги на здійснення, посилення та відродження
соціальних функцій індивіда чи групи виступає сутнісною характеристикою
соціальної роботи практично в більшості її визначень у літературі: в
такому контексті соціальна робота перебирає на себе функцію допомоги у
здійсненні процесу соціалізації, який саме і націлений на підготовку
людини до реалізації нею соціальних функцій у широкому діапазоні
різноманітних сфер соціального життя.

Як свідчить матеріал попередніх лекцій, соціальна робота виникла ще в
біблійні часи як благодійність, релігійний обов’язок віруючого, як
система гуманітарних послуг нужденним. Однак лише у минулому столітті ця
робота визнана у всьому світі як професія, що потребує спеціальної
підготовки. Соціальна робота відрізняється від філантропії,
благочинності, меценатства та подібних видів діяльності своєю
орієнтацією не лише на допомогу людині в розв’язанні повсякденних
проблем, але й на навчання її, при необхідності, подолати труднощі,
розвиток у неї уміння і навичок самоорганізації. Світовий досвід
засвідчує ефективність цієї допомоги, яка надається не розрізненими
одинаками, а могутніми професійними об’єднаннями різних типів, що
підтримуються державою і громадськістю. На Заході поступово формувалася
думка про те, що допомога людям, які вибилися з життєвої колії або через
об’єктивні причини не можуть увійти в неї (інваліди, престарілі,
одинокі, безробітні, бідні та інші соціальні аутсайдери), – це показник
культури і цивілізованості суспільства.

У соціальній роботі як професійній діяльності виділяють три рівні:
макрорівень – соціальна політика; мезорівень – соціальні програми
регіонального, місцевого рівня і за місцем проживання; мікрорівень –
соціальна робота з клієнтом [Колков В.В. Методологические аспекты
формирования теории работы // Работник социальной службы. 1997. № 1(1)
С.15]. Існують й інші підходи до виділення предметної сфери соціальної
діяльності. Наприклад, якщо за основу взяти сфери соціальної практики,
то в такому випадку можна виокремити соціальну роботу у сфері освіти,
охорони здоров’я, дозвілля і т.п. Поширеним підходом є також виділення
спеціалізацій соціальної роботи за характеристикою
соціально-психологічних особливостей клієнтів: соціальна робота з
молоддю, соціальна робота з сім’єю, соціальна робота з важкими
підлітками чи іншими категоріями населення. У всіх цих видах соціальної
роботи здійснюється конкретизація (наприклад, оптимізація механізмів
соціального функціонування індивіда, профілактика і корекція поведінки
окремих осіб або груп), що відображено у відповідних посадових
інструкціях спеціалістів.

До основних професійних завдань соціальної роботи на макрорівні
російський дослідник Є.І.Холостова відносить:

• ціленаправлений вплив на формування і реалізацію соціально-економічної
політики на всіх рівнях – від місцевого до державного – з метою
забезпечення соціально здорового середовища життєвого існування і
життєвої діяльності людини і створення системи підтримки людей, які
опинилися у скрутній ситуації;

• аналіз впливу змін, які відбуваються в соціальному розвитку
суспільства чи окремого регіону, на соціальне становище різних груп
населення;

• забезпечення взаємодії державних, громадських і благодійних установ у
сфері соціального захисту громадян;

• розробка поряд з державними критеріями додаткових (місцевих)
показників і критеріїв надання соціальної допомоги населенню [Теория
социальной работы: Учебник / Под ред. Е. И. Холостовой. – М., 1998,
с.16].

Соціальна робота на макрорівні реалізується через систему закладів і
організацій соціальної роботи у їх вертикальних і горизонтальних зрізах,
яку очолює Міністерство праці і соціальної політики України. Найбільш
загальним критерієм ефективності соціальної роботи на макрорівні можна
вважати стабілізацію негативних тенденцій у соціальному здоров’ї
суспільства і його поступове поліпшення. Причому принциповою умовою
ефективного впливу соціальних служб на вирішення проблем соціального
здоров’я суспільства є парадигма їх діяльнісного статусу. У зв’язку з
цим у процесі підготовки спеціалістів для роботи на макрорівні вагоме
значення має визнання домінуючої ідеології організації соціальної
роботи: або активне втручання в соціальне середовище з метою раннього
виявлення проблем і реалізації профілактичних заходів на всіх рівнях
соціальної роботи, або пасивна констатація явищ, фактів і очікування
винятково добровільного, не стимульованого соціальною службою, звертання
клієнтів [Шардлоу С. Навыки социальной работы // Что такое социальная
работа. – Амстердам – Киев, 1996, с.9]. У зарубіжній практиці
макрорівень соціальної роботи відображає напрями соціального
адміністрування і планування, а підготовка спеціалістів здійснюється в
магістратурі або в рамках так званих „просунутих” освітніх програм.

На мезорівні соціальна робота відображає специфіку об’єктів її
діяльності, конкретних соціальних груп і направлена на профілактику
важких життєвих ситуацій, реабілітацію і адаптацію окремих людей чи груп
до нових незвичних умов життєдіяльності. Мета соціальної роботи на
даному рівні зводиться до:

• створення спеціалізованих соціальних служб для різних груп населення
для вирішення їх типових соціальних і особистісних проблем;

• організації комплексних служб підтримки найбільш соціально незахищених
( вразливих) груп населення;

• розробки технологій роботи з різними проблемними групами, допомоги їм
у процесах соціальної адаптації, реадаптації і реабілітації і отримання
відчутних соціальних послуг;

• розробка комплексних соціальних програм з вирішення соціальних проблем
конкретної групи населення і т. п. [Топчий Л.В. Кадровое обеспечение
социальных служб: состояние и перспективы развития. – М., 1997, с.17].

Мікрорівень соціальної роботи – це та ж сфера практичної психосоціальної
діяльності, але в більшій мірі представлена індивідуальною роботою з
клієнтами.

Соціальна робота на цьому рівні направлена на вирішення наступних
професійних завдань:

• надання допомоги окремій людині, яка опинилася у важкій життєвій
ситуації, шляхом підтримки, консультування, реабілітації або
використання інших видів соціальних послуг;

• актуалізація потенціалу самодопомоги людей, що опинилися у складній
життєвій ситуації, активізація потенціалу власних сил і можливостей
конкретної людини;

• здійснення профілактичної роботи з попередження виникнення факторів,
які негативно впливають на життєдіяльність особистості і т.п. [Топчий
Л.В. Кадровое обеспечение социальных служб: состояние и перспективы
развития. – М., 1997, с. 74) ].

Діяльність спеціалістів даного рівня базується на принципах співпраці і
розуміння, відкритості і конфіденційності, своєчасної соціальної
допомоги і підтримки, пріоритетності профілактики психосоціальних
проблем, визнання цінності особистості клієнта і значущості його
проблем. У зв’язку з цим важливого значення набуває оволодіння етикою
соціальної роботи як основи професійної діяльності, яка представляє
собою „сукупність принципів і правил спілкування і поведінки, моральних
норм і приписів, які регулюють відносини між працівниками соціальних
служб і клієнтами, між самими соціальними працівниками, а також між
соціальними працівниками і службовцями державних і недержавних
управлінських структур” [Российская энциклопедия социальной работы. В 2
т. – М., 1997,Т.2; с.381].

Діяльність працівників соціальних служб, незалежно від спеціалізації
регламентується принципами, які складають інваріантний професійний
зміст. Основними з них є:

• активний характер соціальної роботи, зорієнтованої на збереження чи
створення умов, які дозволяють залучати до роботи самих клієнтів як
суб’єктів дії;

• цільовий характер соціальної роботи, що проявляється у формуванні
принципів і положень, правових норм, які забезпечують соціальний захист
різних груп населення, у здійсненні заходів з підтримки належних умов
існування з врахуванням індивідуальних потреб людей;

• превентивний характер соціальної роботи, який передбачає здійснення
профілактичних заходів з попередження девіантної поведінки [Топчий
Л.В.Проблемы профессионального мастерства специалистов по социальной
работе // Работник социальной службы. 1997. №1/1 ].

Цілком очевидно, що у нашій країні в ситуації економічної кризи і
відсутності додаткової матеріальної підтримки соціальних програм,
основний акцент зроблено на індивідуальну соціальну роботу і власне до
неї необхідно готувати спеціалістів, які повинні вміти активізувати
потенціал самодопомоги кожної конкретної людини.

Як уже відмічалось у попередніх параграфах, соціальна робота є
універсальним видом діяльності. Вона вимагає від спеціаліста знань у
найрізноманітніших сферах і, що ще важливіше, умінь використовувати їх
на практиці. У зв’язку з відсутністю державного стандарту із соціальної
роботи ми можемо навести лише орієнтовний перелік різноманітних
професійних обов’язків соціального працівника.

Професійна діяльність соціального працівника характеризується трьома
основними підходами при вирішенні проблеми:

1. Виховний – роль учителя, консультанта, експерта. Соціальний працівник
в таких випадках дає поради, навчає навичкам правильної поведінки,
встановлює зворотній зв’язок, застосовує рольові ігри як метод навчання;

2. Фасилітативний – роль помічника, прихильника або посередника при
подоланні труднощів чи проблем. Соціальний працівник інтерпретує
поведінку клієнта, пояснює ситуацію, яка склалася, пропонує і обговорює
план подальших дій клієнта, допомагає віднайти внутрішні ресурси.

3. Адвокативний – роль адвоката від імені конкретного клієнта або групи
клієнтів, а також помічника тих людей, які спроможні самостійно захищати
свої права. Такого роду діяльність включає в себе допомогу окремим людям
у висуненні аргументів, підборі документальних і законодавчих
матеріалів.

Аналізуючи сфери діяльності соціального працівника, необхідно
підкреслити, що вона, обумовлюється його спеціалізацією. Сьогодні
соціальні працівники спеціалізуються більше ніж по 20 напрямках. У
відповідності з спеціалізацією можна виділити групи соціальних
працівників, зайнятих переважно управлінською діяльністю (менеджери
соціальних служб і органів соціального захисту), контактною соціальною
роботою в рамках основних видів соціального обслуговування
(соціально-економічні, соціально-медичні, соціально-педагогічні,
соціально-психологічні, соціально-правові і соціально-побутові послуги),
профілактичною і превентивною профілактичною роботою і т.д.

Аналізуючи сутність, сфери діяльності і функції соціальної роботи і
соціальної педагогіки в Україні необхідно зауважити, що це питання не є
до кінця вирішеним як в теоретичному так і на законодавчому рівнях.
Особливо це стосується трактування сутності понять “соціальна робота” і
“соціальна педагогіка”, розмежування можливих сфер їх професійної
діяльності, категорій клієнтів, специфіки послуг, сутності підготовки
фахівців, відмінностей спеціалізацій, особливостей післядипломного
навчання.

Тому у нашій країні часто звучить запитання: а чи доцільно взагалі
розмежовувати поняття “соціальна робота” і “соціальна педагогіка”, адже
в багатьох країнах світу такий поділ відсутній. В останнє десятиріччя в
Україні спостерігається тенденція до об’єднання спеціалістів у галузі
соціальної роботи. У 1992 р. з метою консолідації зусиль у становленні й
розвитку соціальної педагогіки і соціальної роботи в Україні створена
Асоціація соціальних педагогів і соціальних працівників. Спробуємо
уяснити це питання при аналізі зарубіжного досвіду організації
соціальної та соціально-педагогічної роботи.

3. Зарубіжний досвід організації соціальної та соціально-педагогічної
роботи

Для успішності процесів становлення і розвитку соціальної роботи і
соціальної педагогіки в Україні величезне значення має вивчення,
осмислення і адаптація досвду, нагромадженого зарубіжними країнами,
особливо країнами Західної Європи, США і Великою Британією.

Перші теоретичні аспекти соціальної роботи були розроблені Мері Річмонд
(США) в її книзі „Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих в
благодійних організаціях” (1899). Більшість дослідників соціальної
роботи сходяться на думці, що у цій книзі обґрунтовані основні методи
соціальної роботи.

Згодом у своїй наступній роботі „Соціальні діагнози” (1917 р.) Мері
Річмонд більш детально схарактеризувала свій метод соціальної роботи,
який згодом отримав назву „індивідуальний метод соціальної роботи”. Дана
праця стала навчальним посібником для перших шкіл соціальної роботи, які
виникли приблизно в цей час і займалися підготовкою професійних
соціальних працівників.

Ідеї М.Річмонд не тільки внесли вклад в наукову розробку основ нової
професії, але й знайшли свій подальший розвиток в школах і концепціях
соціальної роботи. Найбільш відомими школами в теорії соціальної роботи
відносяться діагностична і функціональна.

Виникнення і функціонування діагностичної школи пов’язане з діяльністю
коледжу Сміта в Нью-Йорку, в якому з 1918 року здійснювалась підготовка
соціальних працівників. Представники діагностичної школи особливу увагу
приділяли внутрішньому світу клієнта, відсуваючи на другий план
соціальні проблеми і соціальне середовище. При цьому основний акцент
ставився на діагнозі. Представники школи стверджували, що для успішного
лікування клієнта необхідно зібрати як можна більше об’єктивних даних
про нього і його ситуацію. З посилення позицій психоаналізу представники
діагностичної школи перемістили акцент на збір інформації про дитинство
клієнта, оцінку його особистості, в той час як оцінка соціальної
ситуації ставилася ними на другий план. Відносини між соціальним
працівником і клієнтом в трактуванні представників цієї школи повинні
носити характер „лікування клієнта” і бути направлені на зміну
особистості останнього і надання йому допомоги в адаптації до
навколишнього середовища.

Функціональна школа бере свій початок із стін Пенсільванської школи
соціальної роботи в 30-х роках. Виникнення даного напрямку пов’язане з
посиленням інтересу до соціального середовища і процесу надання допомоги
клієнту не у формі лікування, а як послуги, наданої в рамках соціальної
служби.

На розвиток теоретичних засад функціональної школи значний вплив мали
ідеї австрійського психоаналітика Отто Ранка і Карла Р. Роджерса.
Представники школи опиралися на положення теорії О.Ранка про бажання
змін у клієнта, його здатності до сприйняття допомоги. На відміну від
представників діагностичної школи, вони основну увагу приділяли не
раннім дитячим враженням і постановці точного діагнозу, а а початку
процесу змін. Представниками функціональної школи була запропонована
оригінальна методика надання і прийому допомоги. Із теорії Джона Дьюї
ними було запозичене поняття „самовизначення” – право клієнта самому
вирішувати за себе. Для формування теоретичних засад функціональної
школи мала книга Вірджінії Робінсон „Психологія змін в соціальній
індивідуальній психотерапії” (1930р.). У цій роботі автор ставить
клієнта в центр процесу надання допомоги, а головним засобом для
здійснення змін обґрунтовує динаміку у взаємовідносинах між клієнтом і
соціальним працівником. Представники даної школи вважали, що індивід
несе особисту відповідальність за самореалізацію. Він повинен знаходити
баланс між своїм індивідуальним розвитком і тим фактом, що він одночасно
є членом певного суспільства або групи. Згідно тверджень представників
функціональної школи, пізнати Я іншої людини неможливо. Оскільки клієнт
знає себе краще, тому тільки він здатний поставити діагноз проблеми, а
завдання соціального працівника полягає в прийнятті на себе
відповідальності за сам процес надання допомоги і за формування таких
відносин між соціальним працівником і клієнтом, які були б сприяли
здійсненню змін. Таким чином, представниками даної школи був
започаткований перехід до сучасного розуміння сутності соціальної роботи
і відмова від авторитарних і формальних відносин між соціальним
працівником і клієнтом.

Зарубіжний досвід соціальної роботи представляє для нас, безсумнівно,
значний теоретичний і практичний інтерес. Але при цьому ми повинні бути
свідомі необхідності розробки власних концептуальних ідей як технологій
здійснення соціальної і соціально-педагогічної роботи з врахуванням
особливостей історичного розвитку і сучасного стану соціальної ситуації
в нашій країні, так і власної моделі підготовки відповідних професійних
кадрів. Цілком очевидно, що недоцільно заново відкривати „соціальний
велосипед”, коли у світовій практиці уже існують апробовані методики і
технології соціальної і соціально-педагогічної роботи і підготовки
відповідних фахівців. Проблема полягає у вивченні і виваженій адаптації
кращих надбань зарубіжних країн з обов’язковим врахуванням особливостей
нашої країни.

Як уже зазначалось у попередньому параграфі, в Україні не до кінця є
вирішеним як в теоретичному так і на законодавчому рівнях питання
сутності. соціальної роботи і соціальної педагогіки, розмежування
можливих сфер їх професійної діяльності, категорій клієнтів, специфіки
послуг, особливостей підготовки фахівців та їх післядипломного навчання.
У зв’язку з цим вважаємо за доцільне зауважити, що в різних країнах і
навіть в рамках однієї і тієї ж країни можна зустріти різні підходи. У
німецькомовних країнах більш поширеним є вживання терміну “соціальна
педагогіка”, ніж “соціальна робота”. Проте міжнародним стандартам в
більшій мірі відповідає вживання словосполучення “соціальна робота”, що
пов’язане в свою чергу, з англо-американським терміном “social work”.

Поділ усієї сфери діяльності соціальних служб на соціально-педагогічну і
соціальну роботу сьогодні у переважній більшості країн вважається
застарілим і неправомірним.

Розглянемо вирішення цього питання на прикладі ФРН. На сьогоднішній день
у цій країні домінуючою є думка про те, що як з точки зору професійної
діяльності, так і з теоретичної недоцільно говорити про розмежування між
соціальною роботою та соціальною педагогікою. Вони часто
використовуються як синоніми: на письмі, як правило, допускається
паралельне позначення – соціальна робота/соціальна педагогіка або
використовується термін “соціальна робота” – як поняття що об’єднує ці
сфери діяльності. Під соціальною роботою мають на увазі всю сукупність
різних видів діяльності у сфері соціальних служб та соціальних професій.
У цій країні виходять з міркування, що і безпритульні, і діти, і молодь,
яка живе у бідності, потребують не лише педагогічної, але й матеріальної
підтримки, і навпаки, молоді безробітні або наркомани потребують лише
матеріальної допомоги, а не педагогічного впливу.

Традиційні уявлення про соціальну роботу і соціальну педагогіку, що
сформувались у процесі їх історичного розвитку, виходили із наявності
власних сфер діяльності і застосування, перебуваючи між собою у
відносинах конкуренції, що вже не відповідає сучасному трактуванню.
Сьогодні у ФРН на ринку праці роботодавці не розділяють сфери діяльності
соціальних педагогів і соціальних працівників. Скоріше вимагаються
додаткові спеціальні знання, наприклад, додаткова освіта у галузі
терапії або музики, групової роботи та установка на підвищення
кваліфікації, а також навички і здібності до самопожертви і взаємодії,
комунікабельність, талант організатора, почуття відповідальності,
гнучкість і т.п. Високим є попит на здатність до концептуальної роботи,
готовність до участі в зміні та оновленні, роботи з волонтерами, а також
з працівниками міських управлінь та управлінь громади, соціальних служб.

Соціальні працівники і соціальні педагоги не лише займаються вирішенням
одних і тих самих проблем, але й “їх завдання знаходяться в одній
суспільній площині” (Mollenhauer, 1966). Про це свідчить успішне
функціонування у Німеччині численних сфер соціальної діяльності з
соціально-педагогічною спеціалізацією. Такими сферами є:

— дошкільна освіта (обслуговування, виховання та освіта в яслах, дитячих
садках, класах для підготовки дітей до школи);

— робота з молоддю (виховання, організація вільного часу в молодіжних
освітніх закладах та молодіжних клубах);

— виховання в дитячих притулках (виховання, формування сімейних груп,
ідентифікація і підготовка до самостійного життя, організація житлових
комун);

— розробка форм, змісту і методів освіти дорослих (робота з волонтерами,
формування навичок управління і самодопомоги, освіта і підвищення
кваліфікації, соціальна робота на підприємствах, сімейна освіта). Із
вступом в силу закону про допомогу дітям і молоді до сфери діяльності
соціальної роботи додалась соціально-педагогічна допомога сім’ї
(консультації, допомога у вирішенні повсякденних питань в індивідуальній
формі, підтримка сімей, а також шкільна соціальна робота (поряд з
навчанням — організація соціально-педагогічної допомоги в школі).

У багатьох країнах Європи, в тому числі і у Німеччині, в структуру
соціальної роботи введені організатори вільного часу. Ці спеціалісти
іменуються аніматорами. Термін цікавий тим, що він відбиває специфіку
роботи такого керівника (фр. «animer» значить надихнути, спонукати до
якоїсь діяльності). Аніматор намагається створити умови для цікавої
діяльності, спонукає людину нею займатися. Він сприймається як член
групи, який бере участь у її житті, а не знаходиться поза або поруч із
нею, відповідальний за соціальне і культурне вдосконалення групи.
Діяльність аніматора може бути різнобічною або мати визначену спеціальну
спрямованість. Сучасний організатор вільного часу намагається завжди
бути з клієнтами, добре їх знати і жити їхніми інтересами. Часто, сам
будучи особистістю, він створює і для інших умови стати такими. Особливо
це важливо для дітей. Дитина уважно спостерігає за організатором і
намагається наслідувати його. Будь-яка діяльність, що організовується,
не є самоціллю. Це лише засоби для створення середовища, у якому кожна
людина могла б успішно розвиватися. У такому випадку центр до
організації вільного часу сам по собі як заклад перетворюється в
життєвий і привабливий осередок. Правильно організоване соціальне
середовище дуже впливає на підвищення загального рівня розвитку
особистості. Аніматор створює сприятливі умови для її вдосконалення і
більш легкої інтеграції в суспільстві.

У Німеччині декілька років діє єдина державна молодіжна програма, у
рамках якої працюють служби соціального захисту дитинства і молоді. Одна
з них — Консультаційна служба для підлітків і молоді створена в 1978 p.
у Дюссельдорфі, Геттінгені і Мюнхені. Фінансується вона державою і
муніципалітетом. Так, консультаційна служба Дюссельдорфа на 70%
фінансується земельним урядом Північної Рейн-Вестфалії і на 15%
муніципалітетом міста.

Приміщення служби містить кімнату відпочинку, кімнату бесід, молодіжний
бар. Основні напрямки діяльності — психологічна допомога дітям і
підліткам, батькам і вчителям у кризових ситуаціях, посередництво між
роботодавцями і підлітками (наприклад, спільні походи з підлітками до
адміністрації підприємства), всебічна допомога підліткам і молодим
людям, що живуть поза сім’єю.

Ведеться робота із ресоціалізації — педагоги центру турбуються про
підсудних, засуджених і звільнених, після звільнення супроводжують їх з
ув’язнення, встановлюють контакти з правоохоронними органами.

Все більше уваги в Німеччині приділяється соціально-педагогічній
діяльності в мікрорайоні, яка включає цілий комплекс
соціально-педагогічних закладів. При цьому специфіка мікрорайону істотно
визначає основний напрямок соціально-педагогічних зусиль (так,
наприклад, у робочих кварталах акцент робиться на превентивну й освітню
діяльність та консультаційно-терапевтичну в районах новобудов і т.д.).
Старі квартали, де нерідко відсутні необхідні умови для нормального
розвитку дітей і молоді, є потенційним осередком девіантної поведінки.
Соціальний педагог робить ставку на роботу не з одиничним випадком,
тобто клієнтом, що потребує його консультації, поради або допомоги, а
цілими групами молоді, звичайно гомогенними з погляду
соціально-економічних характеристик, яким потрібна дієва, радикальна
допомога. Така допомога неминуче передбачає, окрім належної професійної
підготовки соціального педагога і певні права, реальні можливості і,
насамперед, власну чітку соціальну позицію. Аналіз соціальних причин
безпритульності і педагогічної занедбаності є необхідною передумовою в
цій роботі.

Багато аспектів соціально-педагогічної діяльності усе більше проникають
і в загальноосвітні школи Німеччини. У ряді шкіл працюють штатні
соціальні педагоги; вони є членами спеціальних рад із профорієнтації
учнів, організації їхнього дозвілля, відпочинку, врегулювання
конфліктів, налагодження контактів із батьками і т.д. Зростає кількість
соціальних педагогів, зайнятих у системі так званої компенсаторної
освіти і виховання, у школах із продовженим днем, інтернатах, дошкільних
закладах.

Як бачимо із наведеного вище аналізу зарубіжного досвіду соціальна і
соціально-педагогічна робота представляє собою особистісну службу
допомоги людям і направлена на вирішення всієї сукупності проблем в
контексті “особистості і навколишнього середовища”, де в епіцентрі
завжди повинна стояти людина і зусилля соціальних працівників/педагогів
повинні бути спрямовані на вирішення її проблем. Поряд із допомогою
людині в періоди особистісного і соціального неблагополуччя
соціально-педагогічна допомога передбачає захист її прав, інтересів,
людської гідності і права на гідне життя.

Соціальний працівник/педагог працює з людьми різного віку незалежно від
їх соціального стану, релігійних переконань, етнічної приналежності.
Клієнтом соціального педагога може бути як окрема людина, так і сім’я,
група, об’єднання, організація. Надаючи соціально-педагогічну допомогу
клієнтам, соціальний педагог працює як в умовах інституційного
середовища, так і в умовах відкритого сімейно-побутового мікро
середовища та його оточення.

Соціальний працівник/педагог має справу як з окремою людиною, групою
людей, так і з соціальним оточенням, в якому вони проживають. У процесі
соціальної допомоги він повинен сприяти обом сторонам, які вступили у
взаємодію – як клієнту так і установі.

Новими сферами соціальної роботи стала соціальна робота за місцем
проживання, в тому числі і в сільській місцевості, на підприємствах, в
геріатричних центрах, з біженцями, переселенцями, іноземними
громадянами, на вулицях, в групах самодопомоги та ін.

За нашим глибоким переконанням, діяльність соціального працівника/
соціального педагога повинна бути адресована людям в різних соціумах і в
різних сферах діяльності: соціально-педагогічній, правозахисній,
просвітницькій, дозвільнєвій, організаційно-методичній, управлінській,
дослідницькій, агітаційно-пропагандистській.

Виходячи із аналізу зарубіжного досвіду можна стверджувати, що
соціальний працівник/ соціальний педагог може і повинен працювати в
різноманітних установах, які за відомчою приналежністю можна
класифікувати на установи освіти, охорони здоров’я, соціального захисту
населення, комітетів у справах сім’ї і молоді, установи, що відносяться
до системи органів внутрішніх справ і юстиції та ін.

У сфері практичної діяльності перед соціальними працівниками і
соціальними педагогами у багатьох країнах стоять одні і ті ж завдання:

— підтримувати, підбадьорювати і стимулювати людей на розвиток їх
власних сил, конструктивну діяльність, на використання наявних у них
власних резервів;

— пропонувати допомогу, організовувати її, встановлювати різноманітні
необхідні для цього зв’язки і контакти;

— супроводжувати людей протягом певного життєвого періоду, проявляти
особисту участь, організовувати контроль за ситуацією з метою захисту
клієнта;

— представляти інтереси клієнтів, які потребують допомоги, якщо останні
не можуть це зробити самостійно;

— звертати увагу на можливі негативні наслідки і вносити пропозиції щодо
їх попередження, пом’якшення чи ліквідації;

— викликати співчуття та активізувати людей для надання допомоги тим,
хто її потребує;

— здійснювати вплив на органи влади й управління з метою поліпшення
якості обслуговування і соціального захисту;

— інформувати інстанції на всіх рівнях про фактори, які негативно
впливають або можуть вплинути на життєдіяльність певних груп населення.

За нашим глибоким переконанням, діяльність соціального працівника і
соціального педагога повинна бути зорієнтована на роботу з усіма
категоріями населення, дітьми, дорослими, їх сім’ями, людьми похилого
віку; вона повинна бути направлена на активізацію соціокультурних і
соціально-педагогічних функцій суспільства, сім’ї, громади та особи.
Соціальний працівник/педагог покликаний створювати систему соціальної
допомоги розвитку і саморозвитку особистості, створювати умови
найбільшого сприяння психологічному комфорту. З метою досягнення мети –
допомогти людині – повинні об’єднуватися зусилля соціальних педагогів,
соціальних працівників, усіх фахівців соціальної і
соціально-педагогічної сфер.

Проте на завершення даного питання вважаємо за необхідне зауважити, що
необхідно вкрай обережно підходити до використання зарубіжного досвіду,
тому що і теорія і практика соціальної і соціально-педагогічної
діяльності у будь якій країні обумовлюється культурно-історичними
традиціями, соціально-економічними і політичними умовами.

4. Професійна підготовка соціальних працівників / соціальних педагогів в
Україні

Україні притаманна своєрідність процесу становлення професії соціального
працівника і соціального педагога: офіційне визнання професій «соціальна
робота» і «соціальна педагогіка» скоріше можна назвати юридичним
оформленням того, що було вже нагромаджене практикою, теорією, історією
нашого народу. У цьому полягає особлива складність соціальної ситуації,
в якій формується професія соціального педагога і соціального працівника
в Україні а значить і система підготовки відповідних фахівців.

У кожній країні, в тому числі в Україні, навчання соціальній роботі
повинно базуватися на власній концептуальній моделі. Закономірно, що в
процесі визначення моделі підготовки соціальних педагогів необхідно
враховувати і опиратися на економічні та соціальні реформи; адже власне
вони впливають і вирішальним чином впливатимуть на сутність соціальної і
соціально-педагогічної діяльності у майбутньому і на систему вимог, що
пред’являтимуться до професійних працівників цих сфер. Професія
соціального педагога як і соціального працівника визнана де-юре трохи
більше 10 років тому, і система професійної підготовки відповідних
фахівців переживає складний період свого становлення. Визначити вірну
стратегію у розвитку соціальної політики, конкретних напрямків і сфер
соціальної роботи, системи підготовки кадрів для цієї сфери, боротися за
утвердження і чистоту цієї професії, не допускати її девальвації — для
України сьогодні надзвичайно важливі питання.

Підготовка соціальних педагогів і соціальних працівників як окремий
напрямок професійної освіти і професійної діяльності почала формуватися
в на початку 1990-х років. У квітні 1991 року Постановою Держкомпраці
СРСР Кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів і
службовців був поповнений кваліфікаційною характеристикою “спеціаліст із
соціальної роботи”, “соціальний педагог” та “соціальний працівник”. Ці
посади стали еквівалентом прийнятої в світі посади “соціальний
працівник”.

На даний час професійна підготовка фахівців соціальної сфери в Україні
здійснюється у різних формах: очна, очно-заочна, заочна, вечірня,
екстернат та інші – і передбачає багаторівневий характер освіти:
допрофесійна, професійна, післядипломна, підвищення кваліфікації,
перепідготовка кадрів. Соціальні працівники мають можливість отримувати
різну професійно рівневу кваліфікацію і спеціалізацію у середніх
навчальних закладах (училищах, технікумах, коледжах, ліцеях) та у вищих
навчальних закладах (інститутах, університетах, академіях,
спецфакультетах) та ін.

Професійна підготовка спеціалістів для соціальної сфери здійснюється у
вузах різних напрямків: університетах класичного профілю, педагогічних
університетах, академіях, педагогічних, медичних, технічних, юридичних,
економічних інститутах.

На даний час в Україні можна виділити наступні рівні підготовки кадрів
для соціальної сфери:

1. Допрофесійна підготовка на курсах, у школах, ліцеях. Випускники цих
закладів, отримавши середню освіту, можуть працювати у відповідних
закладах і обслуговувати хворих, престарілих, одиноких.

2. Навчання у середніх навчальних закладах дає можливість очолити
відділення обслуговування на дому, відділення денного перебування,
невідкладної соціальної допомоги та інші відділення із обслуговування
хворих, престарілих, одиноких.

3. Навчання у вищих закладах освіти (термін навчання 4-5, 5 років);
особи, які мають вищу освіту, можуть навчатись на спеціальних
факультетах післядипломної освіти (від 1 до 3 років). У свою чергу, вища
професійна освіта має 3 ступені: підготовка бакалаврів (4 роки),
спеціалістів (5 років), магістрів (6 років). Останні після отримання
диплому мають право займатися навчально-педагогічною та
науково-дослідницькою роботою.

4. Перепідготовка і підвищення кваліфікації працюючих спеціалістів
(система різноманітних курсів, стажувань і т.д.).

5. Підготовка науково-викладацьких кадрів. На сьогодні в Україні діють
вчені ради по захисту дисертацій, у яких успішно захищаються докторські
і кандидатські дисертації із різноманітних проблем соціальної роботи та
соціальної педагогіки. Характерно, що поряд із викладачами успішно
захищають свої наукові дослідження практики: спеціалісти комітетів
соціального захисту населення, спеціалісти центрів соціальних служб для
молоді, управлінські кадри.

Заслуговує на увагу той факт, що в Україні здійснюється розробка
державних освітніх стандартів професійної освіти, розробляються
освітньо-кваліфікаційні програми та освітньо-кваліфікаційні
характеристики фахівців, документи навчально-методичного супроводу
навчального процесу.

Після закінчення середнього професійного навчального закладу випускники
можуть приступати до професійної діяльності або ж продовжити навчання у
вищих навчальних закладах.

Наступний рівень освіти в Україні, який може освоїти випускник закладу
початкової або середньої професійної освіти – це рівень вищої освіти.

Вищу професійну освіту можна отримати на базі середньої (повної)
загальної або середньої професійної освіти у вищому навчальному закладі.
У системі вищої освіти прийняті законодавчі документи, які нормативно
закріплюють вимоги як до системи вищої освіти так і до рівня підготовки
випускника.

В Україні підготовка і перепідготовка соціальних працівників і
соціальних педагогів здійснюється різними шляхами. Вона здійснюється в
університетах, педагогічних інститутах та університетах, в педагогічних
та інших училищах, коледжах, на різноманітних курсах підвищення
кваліфікації та ін. Терміни навчання різні: від декількох місяців до 4-5
років. Форми підготовки соціальних працівників і соціальних педагогів
можна умовно розділити на три рівні:

1) курсова або допрофесійна підготовка ( різноманітні курси, школи,
ліцеї, коледжі);

2) навчання в університетах, галузевих вищих навчальних закладах на
денних, вечірніх, заочних відділеннях, ( 4-5 років), на дистанційній,
екстернатній формі навчання:

3) післядипломна освіта (перекваліфікація на факультетах післядипломної
освіти; особи, які мають вищу освіту, навчаються на них 1-1,5 роки ,
підвищення кваліфікації, оволодіння новою спеціалізацією).

Вища професійна освіта в свою чергу включає три ступені: підготовку
бакалаврів ( 4 роки ), спеціалістів ( 5 років ) і магістрів ( 6 років ).
Останні, як правило, після отримання диплому мають право вести
навчально-педагогічну або науково-дослідницьку роботу.

Сьогодні в Україні застосовуються різноманітні форми допрофесійної
підготовки, які здійснюються у наступних типах освітніх закладів:

— у загальноосвітніх закладах (школах, ліцеях, гімназіях, технікумах);

— у закладах додаткової освіти (будинках дитячої творчості,
соціально-педагогічних клубах, гуртках, факультативах, групах помічників
соціальних педагогів);

— у вищих закладах освіти (факультетах майбутнього соціального педагога,
очно-заочних школах соціального педагога);

— у взаємодії «загальноосвітній заклад —вищий заклад освіти»
(соціально-педагогічних класах, спеціалізованих класах з конкретного
профілю, педагогічних коледжах та ліцеях, школах майбутнього соціального
педагога).

Сьогодні в нашій країні, як і в інших країнах світу питання стоїть так:
навчання соціальній роботі не може тільки пасивно відображати соціальний
розвиток, воно повинно вести активний пошук шляхів вирішення соціальних
проблем, що з’являються. Професіоналів для соціальної сфери потрібно
готувати таким чином, щоб вони були здатні змінити, усунути і
коректувати негативні соціальні прояви у суспільстві. А це можливо лише
у закладах освіти, які будують навчання на нових позиціях і враховують
тенденції розвитку соціальної політики в країні.

Тому зміст підготовки спеціалістів повинен включати наступні компоненти:

— глибокий аналіз сучасного соціального розвитку і формування вміння
дати об’єктивну оцінку соціальній політиці, запропонувати альтернативні
варіанти;

— чітке уявлення і класифікацію сучасних моделей, форм і методів самої
практики соціальної роботи;

— власне педагогічний процес підготовки соціальних працівників;

— розробку теорій, концепцій, моделей і технологій, спрямованих на
ефективне функціонування соціального працівника;

— розробку і реалізацію програм, що підвищують компетентність
соціального працівника.

Якщо проаналізувати зарубіжний досвід функціонування соціальної освіти,
то варто зауважити, що кожна країна поряд з певними надбаннями має і
свої проблеми.

На основі аналізу досвіду підготовки фахівців для соціальної сфери
зарубіжні дослідники [Д.Кокс (Австралія), В.Бочарова (Росія), Ч.Казетта
(США), М.Пейн (Великобританія), Т.Його (Японія), Л.Герьє (Франція) та
ін.] наводять наступні проблеми, чи, точніше сказати, недоліки у процесі
підготовки:

— недостатньо уваги приділяється проблемам, що є джерелом людських
страждань;

— процес підготовки здійснюється поза економічними, політичними і
соціальними інститутами, які в цілому визначають розвиток соціальної
політики а, значить, і соціальної роботи;

— навчальні заклади, які готують фахівців для соціальної сфери, досить
часто виключають себе і студентів із проблем соціальної сфери на
місцевому рівні і не беруть участі у їх вирішенні;

— система освіти не дає можливості усім здібним і бажаючим із місцевої
громади отримати підготовку в галузі соціальної роботи, не віддає
перевагу цим людям;

— практика і навчання соціальній роботі часто відображають «статус кво»
і не направлені на її зміни і розвиток;

— у багатьох країнах гострою залишається проблема взаємовідносин між
державною системою і неурядовими організаціями;

— у процесі підготовки фахівців для соціальної сфери акцент робиться на
міське середовище, на середній клас, а це означає, що соціальна освіта
далека від життя переважної більшості бідних і нещасних людей і не може
їм надати суттєвої допомоги у поліпшенні їх благополуччя;

— більша частина випускників все ще в основному працює в державних
структурах по наданню соціальної допомоги.

Так чи інакше сучасна система навчання соціальної роботи вимагає
суттєвих змін і потребує удосконалення. Д. Кокс у своїй доповіді на
28-ому Міжнародному конгресі Шкіл соціальної роботи (Гонконг, 1996р.)
виділив ряд таких змін, які носять універсальний характер у світовому
масштабі і яких, на його думку, потребує система освіти будь-якої
країни, звичайно, в адаптованому варіанті.

По-перше, він виділив три рівні втручання соціальної роботи у вирішення
проблем, які відповідно обумовлюють необхідність впровадження трьох
рівнів підготовки соціальних працівників.

Базовий рівень навчання потрібен тим, хто буде виконувати роль
каталізатора на «передовій лінії фронту», на рівні особистості, сім’ї,
громади. «Я глибоко впевнений,— зауважив Д. Кокс,— що ми повинні
спеціально готувати людей для виконання цієї надзвичайно важкої роботи,
і таке навчання за змістом і формою повинно відображати реальні життєві
ситуації»[4, 54]. Сім’я, громада, сімейно-сусідська спільність як
пріоритетна сфера соціальної роботи, проблема спеціальної, особливо
ґрунтовної підготовки соціальних педагогів, соціальних працівників для
роботи із сім’єю — одна із головних ідей всіх останніх світових форумів,
які об‘єднують провідних спеціалістів більшості країн світу.

Другий рівень покликаний дати випускникам знання і уміння, необхідні для
того, щоб ввести, провести, знайти витоки фінансування для різноманітних
соціальних послуг, які вимагаються даним соціумом, тобто для профільних
соціальних служб, спеціально орієнтованих на ті чи інші групи, категорії
клієнтів, що потребують негайної допомоги.

На третьому рівні студенти одержують знання та вміння, які необхідні для
того, щоб брати участь в управлінні, плануванні і розробці стратегічних
напрямків соціальної роботи.

Кожен рівень повинен мати свого абітурієнта, всі три рівні пов’язані між
собою. Кожен рівень важливий і унікальний по-своєму, і жоден з них не
може досягти своєї мети без двох інших [4, 50-59].

Підготовка фахівців для соціальної і соціально-педагогічної роботи в
нашій країні також має певні проблеми. Перш за все вимагає серйозного
вдосконалення технологія підготовки майбутніх фахівців; вищі учбові
заклади потребують серйозної державної підтримки в плані фінансової
допомоги, матеріально-технічного забезпечення навчального процесу,
активізації процесів підготовки професорсько-викладацького складу як у
країні так і за рубежем. Актуальною є проблема перепідготовки
працівників соціальних служб: адже функціонуючі соціальні служби на
60-70% укомплектовані фахівцями, які не мають відповідної професійної
підготовки. Гострою для України є проблема підготовки підручників,
посібників з соціальної і соціально-педагогічної роботи, пакетів
навчально-методичної документації.

Реальність така, що у своєму прагненні підняти свій професійний статус,
соціальна робота все далі відходить від своїх колишніх функцій, коли
вона всього лише компенсувала, йшла слідом за проблемами. Для того, щоб
зберегти віру в свою професію, її функціонування у світі, що змінюється,
професія соціальний педагог і соціальний працівник повинна бути на
передовій лінії фронту соціального розвитку, акцентуючи свою діяльність
на створенні оптимальних умов для самореалізації кожної людини. Для
виконання цього завдання і потрібна нова модель навчання соціальній
роботі.

Перед соціальною освітою в Україні стоїть складне завдання —
збалансувати складну ситуацію сьогодення, поставивши в центрі уваги
людину, зробивши на неї ставку, особливо людину, чия безпека, життєвий
рівень, права і благоустрій бажають значно кращого. І саме тут навчання
соціальній роботі повинно відігравати провідну роль. Для вирішення цього
завдання потрібен весь досвід, знання, які нагромаджені в нашій країні
таку і за рубежем і які ми повинні навчитися мудро використовувати і
розвивати.

Література:

Козлов А.А. Социальная работа за рубежом: состояние, тенденции,
перспективы: Сборник научных очерков.- М.: Флинта: Московский
психолого-социальный институт, 1998.- 224с.

Міщик Л.І. Соціальна педагогіка: досвід та перспективи.- Запоріжжя,
1999.- 248с.

Обучение практике социальной работы: Международный взгляд и перспективы
/Под ред. Д.Доэла и С.Шардлоу. Пер. с англ. Под ред. Ю.Б.Шапиро.- М.:
Аспект Пресс, 1997.- 223с.

Обучение социальной работе: состояние и перспективы. Материалы
Международных Конгрессов Школ социальной работы /Под ред.
В.Г.Бочаровой.- М., 1997.- 283.

Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие /Отв. ред. Д. и. н.,
проф. Е. И. Холостова, д.и.н., проф. А. С. Сорвина. – М.: ИНФРА-М. 2001.
С.362-363)

Социальная работа накануне 2000 года: пути и цели профессионального
становления.- М.: Берлин: Институт соц. Работы.- 1998.- 77с.

Яркина-Смирнова Е. Профессиональная этика социальной работы: Учебник. –
М., Ключ-с, 1998. – С. 96.

Похожие записи