Реферат на тему:

Академічне професійне навчання на народних інструментах: тенденції та
перспективи розвитку

Питання особливостей становлення і розвитку професійного навчання на
народних інструментах в Україні були і залишаються об’єктом досліджень
вітчизняних учених. Так, низка праць М. Давидова присвячена висвітленню
проблем розвитку професійної підготовки фахівців
народно-інструментального мистецтва, деякі відомості щодо навчання на
народних інструментах також містяться у розвідках Є. Бортника, Д.
Грудіної, М. Даньшева, Р. Ескіної, Ю. Лошкова.

Однак, попри значимість доробку вчених, у вітчизняному мистецтвознавстві
відчутно бракує досліджень, присвячених історичному розвитку
академічного професійного навчання на народних інструментах. Відтак,
метою даної доповіді є визначення тенденцій та перспектив розвитку
академічного професійного навчання на народних інструментах на сучасному
етапі.

У період становлення незалежності України спостерігається значна
активізація розвитку національної музичної освіти загалом і професійного
навчання на народних інструментах зокрема. Це значною мірою пов’язано із
радикальними змінами і новими тенденціями в розвитку музичної культури
України. Зокрема, відбувається переорієнтація музично-культурної
політики на відродження основ національної свідомості, духовності,
гуманізму.

Слід відзначити, що на сьогоднішній день в Україні існує п’ять
оригінальних, самобутніх шкіл народно-інструментального мистецтва, до
них належать Харківська, Київська, Одеська, Львівська та Донецька школи.

Витоки Харківської школи народно-інструментального мистецтва сягають
1920-х рр. Діяльність її пов’язана з іменами відомих
культурно-громадських діячів, музикантів В. Комаренка і Г. Хоткевича. У
1926 р. у Харківському музично-драматичному інституті було організовано
кафедру народних інструментів, де закладалися підвалини професійної
підготовки виконавців на народних інструментах [1, c. 202–203]. До того
ж, Г. Хоткевичу належить роль засновника професійної школи бандурного
мистецтва. Митцем була розроблена комплексна програма викладання гри на
бандурі, що поєднувала детальне пізнання історико-теоретичних,
технічних, репертуарних, художніх та педагогічних аспектів.

Київська школа народно-інструментального мистецтва заснована видатним
педагогом і музикантом М. Гелісом у 1930-х рр. Він був організатором і
першим викладачем класу народних інструментів (а згодом – кафедри)
Київської консерваторії. Митець, вивчаючи різні методики, виконавські
стилі, інтерпретації музичних творів провідними музикантами свого часу,
відбираючи все корисне і доцільне та на основі власного педагогічного
досвіду розробив методику навчання грі на народних інструментах.

Історія Одеської школи гри на народних інструментах бере початок у
1930-х рр. У цей час у Робочій консерваторії було відкрито відділ
народних інструментів, де існували класи баяна, домри, диригування,
оркестровий клас. У 1945 р. в Одеському музичному училищі, а в 1949 р. –
в Одеській консерваторії було відкрито відділи народних інструментів.
Фундатором кафедри народних інструментів Одеської консерваторії була
музикант широкої ерудиції, диригент і теоретик В. Базилевич, яка вела
класи баяна, ансамблю, диригування. Програми кафедри були спрямовані на
підготовку фахівців широкого профілю: виконавців, диригентів, педагогів,
інструментознавців, методистів.

Львівська школа народно-інструментального мистецтва започаткована у 1946
р., коли у Львівській державній консерваторії було відкрито класи
народних інструментів, зокрема акордеона, баяна та домри. Очолив відділ
народних інструментів відомий в Україні музикант, випускник Київської
консерваторії Г. Казаков. Під його керівництвом встановлюються зв’язки з
педагогами суміжних інструментальних кафедр, створюються навчальні
плани, програми викладання гри на народних інструментах, організовується
оркестр [2, c. 134].

Донецька школа гри на народних інструментах виникла у середині 1960-х
рр. Саме в цей період у Донецькій консерваторії було засновано кафедру
народних інструментів, де навчали грі на домрі, балалайці, баяні,
існував оркестровий клас. Очолив кафедру відомий композитор і музикант
В. Дікусаров. Діяльність кафедри була спрямована на академізацію та
популяризацію народно-інструментального виконавства.

Утворення регіональних шкіл відбулося у руслі загальних процесів
розвитку народно-інструментального мистецтва: використання єдиних
навчальних програм, науково-методичної та нотної літератури, творчості
українських композиторів для народних інструментів, досягнень
науково-дослідної діяльності мистецтвознавців у даній сфері, у
проведенні всеукраїнських та міжнародних конкурсів виконавців на
народних інструментах, міжнародних та всеукраїнських науково-практичних
конференцій. Така взаємодія шкіл та обмін досвідом сприяють утвердженню
регіональних шкіл в музичному просторі України та світу.

Слід відзначити, що на сьогодні підготовка виконавців на народних
інструментах охоплює три музично-освітні рівні, кожен з яких має певний
статус, свою функцію, вимоги до тих, що вступають, мету і конкретні
завдання навчання, кваліфікаційний рівень підготовки випускників.
Найпершим щаблем стала музична школа. Основу навчання складають класи
гри на народних інструментах: бандура, баян, акордеон, домра, гітара,
цимбали, сопілка та ін. Для оволодіння навичками колективного виконання
при школах функціонують учнівські оркестри народних інструментів і різні
інструментальні ансамблі. Важливими навчальними дисциплінами, що
слугують для вдосконалення музичного слуху та пам’яті, а також для
розвитку ерудиції, є музично-теоретичні предмети: сольфеджіо й музична
література.

Середній рівень музичної освіти складають музичні училища. Тут, серед
інших відділень, функціонує також відділення народних інструментів.
Навчальними планами передбачено подальше, більш глибоке вивчення вище
вказаних предметів. Комплекс дисциплін істотно розширений за рахунок
введення нових предметів як виконавського, так і теоретичного циклів.
Так, студенти музичного училища відділення народних інструментів
вивчають елементарну теорію музики, гармонію, поліфонію, аналіз музичних
творів, інструментознавство, музичний фольклор, диригування оркестром і
т. п. Оскільки училище надає своїм студентам не лише спеціальну, але й
загальну середню освіту, то разом із музичними дисциплінами
продовжується вивчення загальноосвітніх. Тим, хто успішно закінчив
училище, видається диплом про середню спеціальну освіту та присвоюється
кваліфікація музиканта-професіонала – виконавця і педагога. Випускники
музичного училища мають право працювати у сфері педагогіки (музичні
школи, студії, гуртки) або виконавства (оркестрові, ансамблеві, хорові
колективи) як члени професійних або керівники аматорських колективів.

Третім рівнем професійної музичної освіти є музичні академії та
інститути мистецтв, де студенти здобувають вищу освіту. Оркестрові
факультети академій, до яких входять кафедри народних інструментів,
забезпечують підготовку фахівців вищої кваліфікації: педагогів для
музичних училищ, концертуючих виконавців, артистів професійних
оркестрових колективів.

gd Ja

Отже, на сьогодні у всіх мистецьких навчальних закладах існують відділи
і кафедри народних інструментів, де здійснюється підготовка виконавців
на народних інструментах. Новаторством стало запровадження у музичних
навчальних закладах викладання на народних духових інструментах.
Студенти професійно опановують сопілку з її різновидами, свиріль, флояру
та інші інструменти. Це дало змогу поповнити висококваліфікованими
фахівцями професійні оркестри й ансамблі народних інструментів.

На сучасному етапі навчальні плани кафедр народних інструментів музичних
навчальних закладів охоплюють багато аспектів. До них входить сольне,
ансамблеве та оркестрове виконавство, диригування оркестром, диригування
капелою бандуристів, оволодіння фортепіано, опанування навичками
композиції в класах інструментовки, читання партитур. Результатом цього
стала поява у сфері народно-інструментального мистецтва композиторів,
диригентів-симфоністів, теоретиків. Найбільш відомими серед них є А.
Білошицький, В. Варакута, В. Власов, А. Гайденко, А. Дубина, В. Жадько,
В. Здоренко, В. Зубицький, В. Івко, І. Карабиць, С. Литвиненко, К.
Мясков, В. Подгорний, Д. Ровенко, В. Сіренко, Є. Станкович, О. Сокол, А.
Штогаренко та ін.

На сьогодні при всіх музичних академіях існує виконавська асистентура,
де набувають вищої кваліфікації фахівці народно-інструментальної музики.
Тут представлено такі спеціальності: баян, акордеон, бандура, кобза,
гітара, цимбали, сопілка. Найталановитіші випускники асистентури –
лауреати перших премій найпрестижніших міжнародних конкурсів залучаються
до педагогічної роботи на кафедрах народних інструментів мистецьких
навчальних закладів.

Слід відзначити, що впродовж нетривалого існування у порівнянні з іншими
жанрами академічної музики, у сфері народно-інструментального мистецтва
створено солідну методологічну базу, що включає 3 докторські та понад 30
кандидатських дисертацій, 15 підручників, низку посібників, монографій
[3, с. 6]. Зокрема, ґрунтовно розроблено теорію формування виконавської
майстерності (докторська дисертація М. Давидова, ряд кандидатських
дисертацій – Ю. Бая, В. Самітова, В. Шахова, В. Шарова, В. Князєва, Є.
Іванова (баян), Н. Брояко (бандура), Л. Матвійчук (домра), теорію та
історію народно-оркестрового виконавства (докторська дисертація О.
Ільченка, кандидатські дисертації М. Лисенка, Ю. Лошкова, О. Трофимчука,
Т. Сідлецької), теорію перекладення творів для оркестру народних
інструментів (кандидатська дисертація В. Дейнеги), теорію
народно-інструментального ансамблевого виконавства (кандидатська
дисертація Л. Пасічняк), теорію виховання духовного потенціалу
музиканта-виконавця (докторська дисертація О. Олексюк). Низка
дисертаційних досліджень вітчизняних учених присвячена висвітленню
історичного розвитку народного музичного інструментарію та окремих
жанрів народно-інструментального мистецтва. Серед них – кандидатські
дисертації Т. Барана, О. Незовибатька (цимбали), Р. Безуглої, Д.
Кужелева (баянне мистецтво), В. Дудчак, Н. Морозевич (бандурне
мистецтво), Є. Бортника (домрове мистецтво). Справжньою енциклопедією
народно-інструментального мистецтва є підручник М. Давидова «Історія
виконавства на народних інструментах» (Українська академічна школа)», де
детально висвітлено творчі, виконавські, науково-теоретичні та
педагогічні здобутки у сфері народно-інструментального мистецтва
України.

Вітчизняна школа народно-інструментального мистецтва виховала славну
плеяду митців-професіоналів. Про це свідчать численні перемоги
українських музикантів на багатьох найпрестижніших міжнародних і
всеукраїнських конкурсах.

Таким чином, характерними особливостями академічного професійного
навчання на народних інструментах є:

· здійснення підготовки виконавців на народних інструментах на
всіх музично-освітніх рівнях (музична школа, музичне училище, музична
академія, виконавська асистентура);

· комплексність і багатогранність підготовки фахівців
народно-інструментального жанру (сольне, ансамблеве, оркестрове та
диригентське виконавство, оволодіння навичками композиції в класах
інструментовки, оркестровки, читання партитур);

· створення потужної методологічної та науково-теоретичної бази
народно-інструментального мистецтва;

· активна популяризація народно-інструментального жанру.

Однак, слід відзначити, що на сьогоднішній день помітними є ознаки спаду
популярності народно-інструментального мистецтва. Це помітно на всіх
щаблях сучасної професійної освіти і, безумовно, пов’язано з процесами в
економічній, соціальній, політичній сферах нашої держави. Нині більшим
попитом у населення користується вітчизняна та зарубіжна естрадна
музика, причому не найвищої якості, а народна музика перебуває у
затінку, вона втратила масового слухача.

Тому нагальною є потреба збереження і розвитку такого жанру, як
народно-інструментальне виконавство. Хотілося б, щоб мистецтвознавці
ретельніше досліджували культурні надбання і давні українські мистецькі
традиції, частіше цікавилися проблемами традиційного для української
культури музикування на народних інструментах. Особливо пильну увагу
слід приділити знавцям народних традицій, безпосереднім учасникам
мистецького процесу. Адже керівники музичних колективів і виконавці на
народних інструментах володіють надзвичайно цінною інформацією,
унікальними знаннями і вміннями, які у складних умовах хронічного
безгрошів’я, відсутності державної підтримки та спонсорської допомоги
можуть бути навіки втраченими. Тому, поки ще не пізно, слід дбайливо
збирати, ретельно вивчати, наполегливо пропагувати і вміло рекламувати
ці скарби народної культури. Необхідно всіма можливими засобами
привернути увагу до цієї проблеми державних працівників, меценатів,
загалом шанувальників мистецтва – усіх, хто може посприяти розвитку
народно-інструментального мистецтва.

Висновки

Отже, основним завданням української академічної школи народних
інструментів є підготовка фахівців, які були б конкурентноспроможними на
сучасному ринку праці. Вони мають бути професіоналами та сподвижниками
своєї справи. Адже саме музиканти повинні донести і максимально
наблизити найкращі зразки народно-інструментального мистецтва до
сьогоднішнього слухача.

Література

Бортник Є. Струнний інструментарій Слобідської України в минулому і
сучасному // Музична Харківщина. – Харків, 1992. – С. 191–206.

Давидов М. Історія виконавства на народних інструментах. (Українська
академічна школа): Підручник. – К.: НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2005. –
419 с.

Давидов М. Українське струнно-щипкове академічне мистецтво:
функціонування, проблеми збереження та розвитку // Академічне мистецтво
оркестрів народних інструментів і капел бандуристів спеціальних музичних
вузів України: Тези Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (2
грудня 2005 р.). – К., 2005. – С. 72–78.

Лошков Ю. Володимир Андрійович Комаренко: Монографія. – Харків: ХДАК,
2002. – 113 с.

Похожие записи