Реферат на тему

А судді хто?, або яким повинен бути менеджер освіти

Сучасна психологічна наука стверджує, що здібності до управлінської
діяльності (талант, покликання, задатки) – це важлива передумова
оволодіння управлінською діяльністю. Однак здібності не завжди і не
скрізь є вирішальною професійною якістю. Можна мати гарні задатки до
управлінської діяльності, але так і не розкрити їх, і, навпаки,
здавалося б людина й не виділялася видатними здібностями, але при
наполегливій, цілеспрямованій, творчій праці зміцніла, піднеслася до
вершин педагогічної й управлінської майстерності [31].

Менеджмент, як наука, широко використовує різноманітні психологічні
теорії про класифікацію особистості. Ще в 470 р. до н.е. Конфуцій
говорив, що ті люди, “…хто має уроджені знання, варті вище усіх. Далі
йдуть ті, хто отримує знання через навчання. Далі – ті, хто приступає до
навчання, зустрівшись із труднощами. Ті ж, хто, зустрівшись із
труднощами, не вчаться, стоять нижче од усіх”.

Древні психологи поділяли людей на чотири групи, назви яких на сучасній
мові звучать так:

Люди знань.

Люди влади.

Люди бізнесу.

Люди праці.

В історії управлінського континіуму чільне місце посідає принцип
макіавеллізму*. Він одержав таку назву на честь середньовічного
політолога Нікколо Макіавеллі (1469-1557), який ще в 1532 році, займаючи
посаду секретаря Ради десятьох у Флоренції в часи правління Медичі, у
книзі “Принц” проголосив ідею про те, що правителю не варто тривожитися
при виборі засобів, що забезпечують успіх, оскільки “ціль виправдує
засоби”. Таким чином, за Макіавеллі, керівник може безсоромно
використовувати неправду, підступництво й інші подібні методи для
маніпулювання і контролю над людьми, розправи над недругами і ворогами.
Адже той, хто бажає зберегти владу, повинен удаватися і до зла.

Керівників освітніх закладів за рівнем їх оволодіння елементами
менеджменту умовно можна класифікувати так:

– директор-менеджер;

– директор-педагог;

– божевільний директор;

– директор-завгосп.

Результати досліджень вітчизняних і зарубіжних учених (В.Г.Афанасьєва,
Є.С.Березняка, В.І.Бондаря, Ю.К.Васильєва, Є.Г.Вендрова, Д.Н.Гвішиані,
Ю.А.Конаржевського, М.І.Кондакова, А.С.Макаренко, В.І.Маслова,
В.С.Пікельної, Г.Х.Попова, В.О.Сухомлинського, Н.С.Сунцова,
Е.П.Тонконогої, С.Є.Хозе, П.В.Худомінського, Р.Х.Шакурова, Т.І.Шамової
та ін.) дозволяють виділити професійно важливі якості особистості
менеджера освіти.

До них відносяться соціальні, моральні, комунікативні, ділові та
інтелектуально-креативні якості.

Домінуючими для сучасного керівника у групі соціальних якостей є
гуманізм, демократизм, почуття відданості, особистісна відповідальність.

До моральних якостей відносяться духовність, толерантність, чесність,
доброзичливість, прагнення до самовдосконалення.

Наша стійка увага до моралі та моральності освіти, управління нею
пояснюється дослідженням аксіологічного компоненту управління.

Для реалізації сенсу власного життя педагог повинен вміти приймати
рішення і робити це з розумінням того, що, реалізуючи сенс життя, він
реалізує себе. Здатність приймати рішення – один з унікальних проявів
особистості вчителя. Природно, що педагогові доводиться приймати рішення
щохвилини, і вони можуть стосуватися різних проблем. Формування
готовності приймати рішення може здійснюватися при використанні системи
психолого-педагогічних ситуацій, що є школою пошуку відповідей на
численні вітальні проблеми.

Очевидно, що важливим “інструментом” натхнення педагогічного процесу є
совість педагога. Це головний компонент особистості, ядро
професіоналізму педагога, яке вимагає найвищої внутрішньої сили і
постійної роботи над собою. З іншого боку, це дуже складний для
реалізації і навіть “заважаючий” спокійно працювати компонент, з яким
стало важко жити за сучасних соціокультурних умов.

Совість виступає головним інструментом моральної свідомості вчителя,
вона дозріває при входженні індивіда в культуру людських стосунків
(самопізнання) і являє собою внутрішній суд, що ставить людину над
собою, посилює почуття відповідальності перед собою, людьми, світом.

І.Кант вважав, що закон, який живе у нас, називається совістю. Совість
є, власне, застосування наших вчинків до цього закону. Він ототожнював
совість з відчуттям обов’язку.

Для вчителя совість – це важливий духовний стрижень, який дозволяє
черпати моральну силу в глибині власного ”Я” і направляє відносини з
учнями в позитивне гуманістичне русло.

За дослідженням В.К.Демиденка студенти дають такі визначення поняття
“совість”: самооцінка, що проявляється в почутті міри, відповідальність
за вчинки-71%; вища моральна якість-6%; сукупність психічних
процесів-3%; Властивість характеру-3% ; реакція на навколишній
світ-1,4%; душа людини-1,4%; відсутність поганих звичок-2,4%;
затрудняюсь відповісти-13%.

Е.Фромм [135] визначав совість регулятором людської поведінки, який
постійно супроводжує особистість, від якого не можна втекти. Він ввів
поняття “гуманістична совість” – “гуманістична совість є вираженням
корисливості та цілісності, повноти, самостійності та морального
здоров’я… Гуманістична совість орієнтована на продуктивність і тим
самим на щастя, бо саме щастя завжди є супутником продуктивної
життєдіяльності”.

Совість, за В.Франклом, – це смисловий орган, інтуїтивна здатність
відшукувати єдиний смисл, закладений у конкретній ситуації. Совість
допомагає людині знайти навіть такий смисл, який буде суперечити
сформованим цінностям, у випадку, якщо ці цінності вже не відповідають
ситуації що змінюється. Саме так, вважає В.Франкл, зароджуються нові
цінності: “Унікальний смисл сьогодні – це універсальна цінність завтра”.

Ю.М.Лотман вважав, що “життя не завжди понад усе. Можливо саме совість і
найдорожче… Переконання наші різняться тільки одним – тією ціною, яку
ми готові за них заплатити”.

Постійно працюючу совість О.О.Бодалєв називав однією з умов мінімізації
прояву суперечливості у відносинах людини як особистості до дійсності.

В.К.Демиденко переконаний, що совість – це джерело справедливості і
почуття відповідальності, без яких, природно, не можливі ні почуття
обов’язку і вірності, ні дисципліна як внутрішнє самовладання. Для
роботи педагога принципово важливе і таке визначення совісті, як “жива і
цільна воля до досконалого”, оскільки розвиток волі дає підставу для
якості професійної діяльності, для продуманого і виваженого
педагогічного процесу, для введення унікальних цінностей і яскравого
духовного спілкування учасників освітньої сфери. Крім цього, совість
спонукує людину до предметної поведінки, тобто до такої поведінки, яка
заснована на почутті обов’язку, вірності, служіння, на дисципліні і
відповідальності.

У зв’язку з цим слід зазначити прояв дисципліни педагога, як внутрішнє
самовладання, як добровільне і свідоме виконання професійних обов’язків,
що є фундаментом педагогічної діяльності. У розумінні цього феномену
важливе місце займає звернення до внутрішньої свободи вчителя, тобто до
його духовного самовладання і самоврядування. Без виховання цих
професійно необхідних якостей неможливо уявити особистість учителя, який
цілеспрямовано і творчо вирішує проблеми освітнього процесу.

Особливого ставлення вимагає визначення совісті як основи “моральної
геніальності в людині”. Моральні потреби – це потреби спілкування з
іншими людьми, за встановленими (прийнятими) правилами поведінки. Мораль
завжди носить соціально-груповий характер: мораль сім’ї, мораль
соціальної групи, класова мораль. Мораль наказується особистості ззовні
у формі певних норм та правил. Оцінка моральної поведінки виходить із
соціального оточення. Ф.Ніцше у основі моральності людини особливу роль
відводив її здатності до рефлексії: “Яка людина найбільш моральна?
По-перше, та, що найчастіше виконує закон… По-друге, та, що виконує
закон за найтяжчих умов. Найбільш моральним є той, хто більше всього
приносить у жертву звичаю”.

Моральний стан можна назвати потаємною зброєю суспільства. Секрет її не
лише в тому, що вона невидима та невловима. Це сама могутня зброя, яка
відома людині. А високого морального стану не може бути там, де немає
впевненості у своїх силах. Моральна стійкість – природний ворог страху.
Найважливішим джерелом високого морального стану є впевненість та
оптимізм. Бентам Ієремія зауважив, що мораль “у самому загальному
розумінні – це вчення про мистецтво направляти дії людей таким чином,
аби виробляти найбільшу суму щастя”.

Моральність – це міжлюдські відносини, що базуються на емоційній основі,
компонентами якої виступають почуття сорому, милосердя та благоговіння.

До числа моральних цінностей треба відносити абсолютно всі явище моралі,
без будь-якого виключення. Це вся мораль*, взята з певної сторони, під
специфічним кутом зору.

Л.Божович аналізуючи моральність поведінки людини, пов’язує її з
фіксованими установками особистості: “Досвід показує, що моральна
поведінка не завжди здійснюється на свідомому рівні. Часто людина діє
під впливом безпосереднього морального збудження і навіть всупереч
свідомо прийнятому рішенню. Є люди, які вчиняють морально, не думаючи
при цьому ні про моральні норми, ні про моральні правила і не приймаючи
ніякого спеціального рішення. Такі люди, будучи поставленими за певних
обставин перед необхідністю аморального вчинку і навіть прийнявши
відповідне рішення, інколи не можуть подолати безпосередньо виникаючий у
них моральний опір. Аналіз такої поведінки показує, що вона мотивується
або моральними почуттями, які сформувалися поза свідомістю дитини,
безпосередньо в практиці її спілкування з іншими людьми, або мотивами,
які раніше були опосередковані свідомістю, а потім вже на підставі
практики поведінки набули безпосереднього характеру.

Дієвим ціннісним засобом розвитку духовності є раціональне та доцільне
використання принципу толерантності. На жаль, в освіті положення
толерантності неоднозначне та нестійке. З цієї причини поняття
толерантності має досить широкий діапазон інтерпретацій та виражає різні
типи. У наукових джерелах толерантність* розглядається як повага та
визнання рівності, відмова від домінування та насилля, визнання
багатомірності різноманітності людської культури, норм поведінки,
відмова від зведення цієї різноманітності до одноманітності чи переваги
якої-небудь однієї точки зору.

Толерантність фіксується у таких критеріях:

реальна рівноправність між представниками різних народів, рівний доступ
до соціальних благ для всіх людей незалежно від їх статі, раси,
національності, релігії…;

взаємна повага, доброзичливе та терпиме ставлення до всіх членів
колективу;

визнання рівних високих можливостей всіх членів колективу;

гарантоване законом збереження честі та гідності кожного члена
колективу;

визнання рівних, реальних можливостей особистісного розвитку всіх членів
колективу;

співпраця та солідарність у вирішенні загальних проблем;

відмова від негативних стереотипів діяльності членів колективу,
стосунків та у ставленні між статями.

Толерантність може розглядатися як цінність соціокультурного середовища.
Поза ставленням до людини толерантність – цінність неможлива.

Образ толерантної особистості включає гуманність, рефлексивність,
свободу, відповідальність, гнучкість, впевненість у собі, перцепцію,
варіативність та емпатію*.

У вмінні управляти собою можна використати принцип асертивності.
Асертивність* – це здатність оптимально реагувати на критику та вміння
рішуче говорити собі та іншим “ні”, якщо цього вимагають обставини.
Асертивність дозволяє зробити свою поведінку гнучкою та дивергентною.

За “управлінською решіткою” Р.Блейка та Д.Мутона міру асертивності можна
зобразити у вигляді такої шкали:

Пасивність Асертивна норма Агресивність

10 20 30 40 50 60 70 80 90

Коли керівник набрав 30-50 балів, це свідчить про його невпевненість у
вчинках та відсутність рішучості.

70 та більше балів визначають агресивність, безцеремонність,
наполегливість. Агресивна поведінка передбачає прагнення домогтися свого
будь-якою ціною. Така поведінка руйнує довіру оточуючих. До агресії ми
відносимо не тільки нанесення фізичної шкоди чи її крайні вербальні
прояви, а ще й такі “непідсудні” форми, як сарказм та іронія.

Людина з асертивними характеристиками відзначається позитивним
ставленням до інших людей та адекватною самооцінкою, це людина
компромісів, за Д.МакГрегором це керівник типу “У”.

В управлінні людьми ідея асертивності займає своє чільне місце.
Асертивний керівник – це емпатійна натура, в спілкуванні з підлеглими
відкритий, відвертий, не схильний до ентропії.

Асертивний педагог (учень) адекватно реагує на справедливу, непринижуючу
гідність критику, не доводить себе до стресу та суїцидних намірів.

Вважаємо за необхідне визначити ще деякі притаманні керівникам
(менеджерам освіти) риси, що забезпечують ефективне управління.

Організаторська інтуїція – це здатність передбачати в процесі управління
те, що згодом відбудеться, а також приймати управлінські рішення при
відсутності достатньої інформації. Прийняті в такий спосіб рішення
відносять до ризикованих.

Здатність до ризику – це рівень непевності при передбаченні результатів,
можливість небезпеки, невдач і придбань, виграшу в передбаченні
результатів. На думку психологів, ризик є не властивістю людини, а
особливістю, тісно пов’язаною з умовами, у яких знаходиться людина.
Ризик* оцінюється як співвідношення пари чисел, або як відсоток
негативного результату. Ризик 2:8 означає, що тільки в двох випадках з
десяти рішення не буде реалізоване; ризик 10% означає, що 10%
планованого рішення не буде реалізовано.

Американський теоретик менеджменту М.Уотермен відзначив, що йти вперед
із ризиком – значить загубити духовний спокій, залишатися на місці –
означає загубити себе.

Доцільність ризику при досягнені цілі можна визначити за такою формулою:

Можлива вигода на випадок успіху х Імовірність вдачі = ?

Можливі збитки у разі невдачі

Імовірність невдачі

У випадку, якщо результат дорівнює або більше “1”, то Ви можете
ризикувати.

Ризик може бути виправданим або невиправданим, ситуативним (виграш на
випадок успіху перевершує розмір втрат), або надситуативним (ризик
заради ризику).

Ступінь ризику безпосередньо пов’язаний з рівнем домагань керівника –
чим він вищій, тим активніше людина йде на ризик, незважаючи на те, що
це пов’язано з відповідальністю. Під домаганнями ми розуміємо ступінь
трудності цілей, до досягнення яких людина прагне. “Я не можу назвати
яку-небудь психологічну проблему – від збудження до депресії, страх
перед інтимними стосунками або досягнення успіху, алкоголізм або
наркоманія, тяжіння до самогубства або злочинні схильності – щоб не
простежувалися її витоки від низької самооцінки”, – підтверджував
Н.Брендон.

Базою ризику є повторювальність подій і самобутній досвід. Дані
досліджень свідчать про те, що тільки 5% керівників навчальних закладів
у містах і 3% у сільській місцевості виявляють схильність до
виправданого ризику. Підґрунтя ризику утворюють:

1) рішучість – уміння приймати і запроваджувати в життя швидкі,
обгрунтовані і тверді рішення, особливо в ситуаціях, пов’язаних із
ризиком;

2) дисциплінованість свідоме підпорядкування своєї поведінки
загальноприйнятим нормам. Дисципліна. Це слово має корінь “учень, той що
вчиться”. Головне призначення дисципліни – згуртувати масу індивідуумів
в організований колектив, що діє як єдине ціле, спрямований на
досягнення єдиної цілі і скутий єдиною волею. Тільки вищий ступінь
дисципліни створює підґрунтя для самоконтролю. Але існує велика різниця
між дисципліною, що обмежує і дратує, і дисципліною, що виступає як
корисний спонукальний мотив. Стійка дисципліна визначається такими
умовами:

1. Керівник знає кожного із своїх підлеглих.

2. Кожний працівник знає свого керівника.

3. Керівник солідаризується з колективом.

4. Група об’єднана в колектив, що надихається керівником.

5. Група натхнена високим духом товариства.

6. Колектив добре навчений, енергійний і ініціативний.

Більш високі результати в організації дисципліни дають не репресивні
методи, а експресивні.

Комунікативні характеристики особистості передбачають: здібність до
співтворчості, вміння співпрацювати, зв’язок з громадськістю, орієнтація
на роботу в колективі, вміння розпізнавати людей, коректність у
спілкуванні, готовність до діалогу, педагогічний і психологічний такт,
управлінська культура.

Ділові якості, у нашому випадку управлінські, – це перш за все
організованість, послідовність, здатність бачити нове, енергійність,
рішучість, оперативність, стриманість, здатність приймати нестандартні
рішення, об(єктивність в оцінюванні, творча спрямованість, рефлексія,
бачення перспективи, критичність, широкий кругозір, ерудиція, здатність
до лідерства, володіння здібностями до психорегуляції.

Діяльність менеджера* освіти потребує характеристики з точки зору
наявності в нього суто педагогічних якостей. Узагальнення теоретичних
доробок (О.В.Сухомлинська, Н.Ф.Тализіна, Ю.В.Карпов) показують, що до
основних з них, притаманних керівнику як педагогу, слід віднести:
високий рівень інтелектуального розвитку; широке коло інтересів і
навичок; живий і активний характер; гнучкість, уміння переглядати свої
погляди, постійно вдосконалюватися; наявність творчого, оригінального
особистісного світогляду; впевненість у своїх силах; багата уява та
розвинена інтуїція тощо

Суттєвим критерієм оцінки професіоналізму керівника як педагога є рівень
відповідності його діяльності таким показникам: досягнення максимально
можливих результатів; раціональне використання часу; використання нових
підходів до навчання, виховання і розвитку; раціоналізація
навчально-виховного процесу у світлі нових завдань, з метою розвитку
творчих можливостей студентів, їх талантів та обдарованості; реалізація
принципів педагогіки співробітництва; уміння прогнозувати нові
педагогічні ідеї, оригінальні моделі навчання і виховання; здатність до
критичного самоаналізу своєї професійної діяльності та
науково-дослідницької роботи; володіння формами і методами керівництва
творчою навчальною діяльністю студентів.

У спеціальній літературі можна знайти різні варіанти ключових сфер, які
характеризують управлінську діяльність керівника як менеджера.

Наприклад, М.Вудкок і Д.Френсіс [27] їх виділяють одинадцять: уміння
керувати собою; особистісні цінності; особистісні цілі; саморозвиток;
навички рішення проблем; уміння реалізації творчого підходу; уміння
впливати на людей; розуміння управлінської роботи; навички керівництва;
уміння навчати; здібність формувати колектив.

Особливості діяльності менеджера в освітній галузі та притаманні йому
риси розглядаються в працях В.В.Крижка, Є.М.Павлютенкова,
Н.І.Селіверстової, О.І.Мармази, Л.А.Пермінової, Л.М.Калініної,
В.Я.Якуніна, Н.Л.Коломінського, Н.В.Кузьміної, Г.C.Сухобської.

Як вважає Н.Л.Коломінський [56], специфічність менеджерської діяльності
обумовлена не тільки психологічними властивостями, необхідними людині
для ефективного процесу управління взагалі, а й соціально-психологічними
особливостями колективів, характерними для установ освіти.

Згідно з розробленою психограмою професія менеджера освіти повинна
відповідати таким вимогам: діагностичним; прогностичним; проектувальним;
організаторським; комунікативним; мотиваційним; емоційно-вольовим;
оцінювальним; мовним; моральним; фізіологічним; гностичним

Результати дослідження Л.А.Пермінової дають підстави стверджувати, що
для працівників управлінської сфери освіти вкрай необхідні такі якості,
як високий професійний рівень, творчі можливості, відчуття нового,
критичність, бажання постійно підвищувати рівень своєї освіти і
кваліфікації; наявність економічних знань, добра підготовка до
організаторської та управлінської діяльності; наявність певних
психологічних якостей, цілеспрямованість, добросовісність,
працелюбність, психологічна стійкість.

Що стосується безпосередньо менеджера освіти, то, крім згаданих вище
якостей, слід врахувати специфіку його функціональної діяльності, тобто
уміння аналізувати стан проблеми, прогнозувати розвиток з урахуванням
соціально-економічних умов, визначати конкретні напрямки і форми своєї
роботи. Ця сфера вимагає нетрадиційного мислення, відчуття нового,
творчої спроможності, створення доброзичливої системи стосунків.
Корекція та регулювання, як складові функції управління, вимагають
схильності до нововведень, ініціативності, врахування психологічних
особливостей виконавців під час розподілу обов’язків та доручень.

Типові риси творчої особистості керівника докладно досліджені
Г.С.Альтшуллером. Він визначив шість якостей, які треба цілеспрямовано
розвивати у кожного керівника освітньої галузі:

1. Наявність нової або недосяжної цілі.

2.Наявність плану досягнення цілі та контролю напрацьованих результатів.

3. Висока працездатність (потреба в праці).

4. Уміння вирішувати творчі задачі.

5.Уміння “тримати удари”, працювати, незважаючи на невдачі, обмеження,
перешкоди, відсутність визнання.

6. Наявність критеріїв.

Для менеджера вкрай важливим є уміння формувати та підтримувати в
колективі відповідний емоційний настрій, наявність комунікабельності,
вольових рис та лідерства [97].

Філософ Міро Кесада констатував, що найбільшим недоліком сучасного
людства є невміння слухати і розуміти “не своє”, терпимо ставитись до
чужого і, навпаки, вміння з дивовижною наполегливістю перетворювати чуже
у вороже.

Залишається тільки дивуватися кількості дітей, – писав К.Д.Ушинський, –
яким удалося успішно протистояти прагненню педагогів спотворити їх за
власним образом та подобою.

Слова “зрозумійте мене” – від риторичного оклику до крику душі,
породженого розпачем, – виражають одну із самих гострих людських потреб
бути зрозумілим, прийнятим, визнаним.

Лише половина (54,5%) респондентів усвідомлюють різницю в організації
праці керівника та менеджера. Менеджеру освіти, як особистості
(психологічний аспект), вони приписують такі основні якості:
практичність розуму, здатність до ефективного спілкування, активність,
ініціативність, самовладання. Не знайшли належної оцінки такі якості, як
самостійність, організованість, здатність до ризику, спостережливість.

На думку респондентів, до професійних характеристик менеджера освіти, в
першу чергу, відносяться високий професіоналізм, знання економіки
освіти, знання дидактики та психології, допитливість.

Респонденти зовсім проігнорували здатність до рефлексії як одну з
найбільш важливих якостей менеджера освіти.

Гендерність* простежується за такими показниками: жінки більш
відповідально ставляться до “високого професіоналізму”(87,5% проти 36,3%
у чол.), “толерантності”(16,6% проти 4% у чол.), “знання освітнього
маркетингу”(4,1% проти 2,3% у чол.) та “вміння працювати з учнями”(62,5%
проти 36,3% у чол.).

Чоловіки більшу перевагу віддають таким якостям менеджера: “знання
економіки освіти” (72,7% проти 50% у жін.), “оволодіння управлінськими
“ноу-хау” (63,6% проти 12,5% у жін.), “уміння планувати” (72,7% проти
62,5% у жін.).

Ця дивергенція (діаграма № 3) зумовлена психолого-фізіологічними
характеристиками онтогенетичного розвитку статі людини як біологічного
та соціального явища.

Діаграма № 3

1 – високий професіоналізм; 2 – здатність до рефлексії; 3 – знання
економіки освіти; 4 – здатність до ризику; 5 – знання дидактики та
психології; 6 – гнучкість та наполегливість; 7 – знання питань
маркетингу;

8 – толерантність; 9 – уміння працювати з учнями; 10 – оволодіння
управлінськими “ноу-хау”; 11 – допитливість; 12 – уміння планувати.

Таким чином, не наголошуючи на принципових розходженнях між поняттям
“менеджер” і “управлінець”, ми дотримуємося позиції Л.М.Калініної [50],
яка дещо відрізняється від загальноприйнятої. У розробленій нею моделі
“директор-менеджер” показана різниця між керівником та менеджером. На її
думку, керівник школи не є менеджером “у чистому вигляді”, а на певному
етапі виконує лише менеджерські функції. Менеджер є особою з дорадчим
правом голосу, з обмеженими правами у прийнятті управлінського рішення.

А керівник – це особа, яка наділена державним відомчим правом. Його
персональна відповідальність, права та обов’язки є набагато ширшими, ніж
у менеджера, і вони детерміновані державно-нормативними актами.

ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1999. – 299с.

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче. – 2002. – № 3.

Автономова Н.С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть:
очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Адлер А. О нервическом характере. “Ун-я кн.”, СПб-М.: АСТ, 1997.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/ Аналитическая философия. Избранные
тексты. – М., 1993. – С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации. – М.: Прогресс, 1985. – 327с.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003. – 391с.

Асташова Н. А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей. – М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000. – 272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Юрид. лит., 1997. – 400 с.

Афанасьев В. Г., Урсул А. Д. Эффективность социального управления:
системно – деятельностный подход // Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985. – 284 с. – С. 7.

Бахтин М.К. Философия поступка//Философия и социология науки и техники.
– М., 1985. – С.117.

Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С. 62.

Бех І.Д. Почуття цінності іншої людини як моральний пріоритет
особистості // Початкова школа. – 2001. – №12

С.34.

Большой энциклопедический словарь. – М., 1998. – 1252 с.

Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – с.380

Вебер М. Исследование по методологии науки. Ч.1. – М.: ИНИОН, 1980. –
202с. – С.48.

Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр.-М.:Прогресс,1973. –
512 с.

Вилкинсон Р. Wilkinson R. Unhealthy Societies, London, Routledge. 1996.
P. 211-215.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М.: Изд-во
МГУ, 1990, с.46-82.

Виндельбанд В. История новой философии в связи с общей культурой и
отдельными науками. Спб., 1905, С.379

Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі
духовного відродження України. Матеріали ІІІ Міжнародної наук. – практ.
конференції. – Острог, 1998. – 444с.

Вишневський О.І. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. – Дрогобич,
Відродження, 2001. – С.83

Власть: очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Войтович Р. Філосовсько – методологічні засади системи державного
управління// Вісник УАДУ. – 1999. – № 3. – С. 294 -306.

Волков И.П. О личном авторитете руководителя // Социальная психология
личности. – Л.: Знание, 1974. – С. 77-87.

Демиденко В.К. Совість. Навчально-методичний посібник. – К.: 2000. –
86 с.

Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. – М.: 1968,
С.124.

Альтшулер Д.С., Зусман А.В., Филатов В.И. Поиск новых идей: от озарения
к технологии. (Теория и практика решения изобретательских задач). –
Кишенев: Карта Молдовеняске, 1989. – 381с.

Хто з них мій любий керівник?

Похожие записи