РЕФЕРАТ

на тему:

“Творчість Софії Караффи-Корбут”

Що б там не казали, а будь-який творець жадає якщо не слави, то хоча б
звичайного визнання в середовищі поціновувачів мистецтва.

Софія Караффа-Корбут за сорок років мистецького життя, крім грамот із
всесоюзних виставок та усного повідомлення про перемогу на Всесвітній
книжковій виставці в Канаді 1968 року, не мала жодних відзнак. Щоправда,
в перші роки української незалежності були спроби висунути її на
здобуття Шевченківської премії, які так і залишилися спробами. Вона
померла пізньої осені 1996 року… Мільйонні наклади книг з її
ілюстраціями стоять на поличках бібліотек і домашніх книгозбірень.

Розповідь про Софію Петрівну варто почати з її далеких предків. Як
свідчить троюрідна сестра художниці Марія Іларіонівна Свєнціцька, ще в
часи Ярослава Мудрого на терени нинішнього Буська, а тоді – Божеська,
прийшов рід Кучинських, з якого й походить бабуся мисткині – Анна
Кучинська, в заміжжі Береза. З боку діда Петра Берези
історики-краєзнавці виводять родовід із тих козацьких поселенців, що
вкоренилися в селі Куткір після знищення Єкатєріной ІІ Запорізької Січі.
Як би там не було, а в сільських метричних книгах згадки про Берез є з
кінця ХVIII століття.

Мати Софії, Марія Петрівна Береза, як і її старші сестри Михайлина та
Євгенія, закінчила вчительську семінарію, але не змогла знайти місця в
школі, бо в ті часи всі преференції надавали не українцям, а полякам.
Нині ніхто не скаже, що послугувало поштовхом до виїзду Марії у Францію
– за версією Марії Іларіонівни Свєнціцької, молода дівчина спершу
“кореспондувала” з білоруським шляхтичем Петром Караффою-Корбутом, а
потім поїхала до нього. Містечко Сан-Кантен (Сент-Квентін), де мешкало
молоде подружжя, відоме ткацькими фабриками: на одній із них, напевно, і
працював “бюровим урядовцем”, як згодом напише Марія Петрівна, її
чоловік. Там мала народитися Софія…

Ще важче довідатися, чому Марія Петрівна повернулася додому, порвавши
всі стосунки з чоловіком. 23 серпня 1924 року у Львові вона народила
доньку, яку назвала Софія Романа Роксоляна. Дівчинку охрестили в церкві
Петра і Павла, хрещеними батьками були Іван Тиктор, найуспішніший
галицький видавець, і Стефанія Мазур, вихованка Анни Павлик, мати Кирила
Мазура, згодом відомого художника, який мешкав у Франції.

Софія Караффа-Корбут народилася у Львові 23 серпня 1924 року. Навчалася
у гімназії сестер василіянок, а у 1944-1946 роках у Львівському
художньо-промисловому училищі.

Дівчинка рано стала читати — у чотири роки. А коли їй виповнилося вісім,
вона пішла учитися в початкову школу сестер Василианок. Потім училася в
гімназії, але з приходом «рад» цей буржуазний заклад, що теж патронували
сестри Василианки, припинило своє існування. Софії приходиться їхати в
маленьке містечко Стрий, щоб там закінчити школу. Може, цей факт якось
зв’язаний з особистістю Андрія Шептицкого — відомий заступник талантів
по-отцовски відносився до дівчини, допомагав родині, запрошував на
відпочинок у свій маєток. Це могло не сподобатися нової влади. Але
прийшли німці — і випускні іспити відразу виявилися непотрібними.
Возвратясь у Львів, Софія здає «матуру» і починає навчання в
художньо-промисловій школі (зараз — коледж імені Івана Труша).

На третьому році навчання знову зміни — німецькі війська залишили
Львів, а радянська влада школу закрила. Однак згодом утворилася Академія
мистецтв і там почався набір студентів. Софія Караффа-Корбут прийнята на
факультет живопису, відділення графіки. І знову на третьому курсі треба
переорієнтувати свої художні прихильності: весь факультет ліквідували,
студентам запропонували доучуватися в чи Харкові Ленінграді, але можна
було обрати нову спеціальність. Вона обирає кераміку, без особливих
труднощів захищає диплом і одержує напрямок на Львівську
скульптурно-керамічну фабрику. Продукція керамистов тих часів особливими
художніми изисками не відрізнялася: тарілки з ідеологічно витриманим
орнаментом так ідейно незаплямованим змістом. Можна тільки представити,
як обурювалася душа молодої художниці, потрапивши туди, де мистецтвом і
не пахне. Вона намагається займатися живописом, але розуміє, що це не
зовсім те, до чого підсвідомо прагне. І тоді бере в руки різець.
Чоловіки-графіки завжди поблажливо відзиваються про жінок, що як би
зазіхають на сугубо чоловічу сферу діяльності. Спробуйте згадати жіночі
імена в українській та й світовій графіці. Правда, складно? Тому і
говоримо про Караффе-Корбут як про нестандартне явище в мистецтві, де
коштовні не тільки художнє бачення, емоційність, майстерність контрасту,
але і тверда рука в з’єднанні з логікою мислення. Мотиви її перших робіт
були навіяні поезією Шевченко й історична пам’ять українців: Байда,
Гамалия, Іван Гонта, Максим Зализняк. Вони уражали монументальністю і
силою в рухах рук, повороті голови, вигині стану.

Художницю помітили і запросили до співробітництва у видавництві
«Каменяр». Її перші ілюстрації вже говорили про талант педагога, що
виховує дітей нетрадиційно — високим мистецтвом. Усе, що написав для
дітей Іван Франко, було проілюстровано Софією Караффой-Корбут. Казки і
вірші Лесі Українки, розповіді Степана Васильченко, двотомники Оксани
Іваненко і Марії Пригари виходили з її графічними малюнками. Здавалося,
що чарівний світ дитячих представлень про життя зрозумілий нею у всій
його фантастичності.

«Вона знаходить завжди новий, милий типаж української дитини, світлий,
щиросердечний. Це найчастіше діти народу, селянские хлопчики і дівчинки,
у яких просипаються найкращі риси людяності, любов до праці, добру і
справедливості, до рідної землі… Діти дивляться на світ очима
художниці, а вона веде їх до краси, де добро перемагає зло й існує поруч
з ним у вічній боротьбі і протиріччі». Ці слова належать одному з
найбільш авторитетних мистецтвознавців Львова Христине Саноцкой.

Сорок три роки Софія Караффа-Корбут присвятила книжкової ілюстрації. Ще
при житті про неї говорили як про класика художнього оформлення книги.
Постійно нагадували, що саме вона змусила світ схилити голову перед
українською книгою — на Міжнародній книжковій виставці в Канаді
ілюстрований нею «Кобзар» Тараса Шевченко був відзначений першою
премією. Але диплома вона так і не побачила. Зате в тім знаменному
1968-м одержала першу звісточку від батька. Він був на виставці і
довідався про існування дочки на прізвище. Два роки теплого
переписування і надій мали сумний фінал — Петро Караффа-Корбут умер, не
дочекавшись зустрічі.

А перед художницею відкривалися всі нові перспективи, видавництва
пропонували роботу, відкривалися виставки. Але щось не поспішали
визнавати її заслуги перед українською культурою і мистецтвом. 50
найменувань книг, що вийшли тиражем більш шести мільйонів екземплярів,
не мали ваги в 1995 році, коли Музей Івана Франко, львівське видавництво
«Каменяр» і Український поліграфічний інститут її висунули на здобуття
Шевченківської премії. Прізвища майстра-графіка навіть не було в списку
здобувачів. Зате в наступному році Караффа-Корбут була названа серед
претендентів, хоча і так було ясно, що це всього-на-всього спізніле
вибачення, незграбне і нічого не значуще…

Художницю завжди залучали літературні персонажі з заколотною душею. Тому
останні роки свого життя вона віддала двом самим значним добуткам
української класики: поемі Івана Франко «Іван Вишенский» і драми-феєрії
Лесі Українки «Лісова пісня». З приголомшливою глибиною думки вона
втілила в художні образи здавалося б хрестоматійні персонажі, відомі
кожному школяреві. І вони стали зовсім іншими, обновленими,
багатогранними, що не укладаються в традиційні рамки «теми й ідеї». На
жаль, обидві книги, уже смакетированние, порошаться у видавництвах
«Каменяр» і «Веселка». Бідна держава не в змозі профінансувати
мало-мальськи пристойний тираж. А книги, за свідченням відомих
мистецтвознавців, гідні найвищої похвали.

Унікальна художниця ніколи нічого не просила для себе і не вміла
працювати ліктями, щоб одержати нагороду з рук влада що претримають.
Віддайте їй належні почесті хоча б після смерті. Хоча вони вже нікому не
потрібні. Потрібні книги, особливо ті, що вона так натхненно
ілюструвала, боячись не встигнути…

Як згадують її подруги ще зі студентських часів Віра Плесканко та Марта
Токар, Софія Караффа спочатку навчалася на відділі живопису і була
найбільш майстерною в композиції, що не раз помічав Роман Сельський:
“Ну, панно Соню, ви вже всім допомогли?” – запитував він, усміхаючись.
Соня лише червоніла… Віра Плесканко переконана, що перехід Караффи на
відділ графіки – це відповідь на тодішні закиди у формалізмі: справді,
соцреалізму в її живописних полотнах не було і дрібки.

Але довчитися на графіці Софії не судилося – відділення закрили, а
студентам запропонували продовжити навчання в інших закладах. Зберігся
наказ: у ньому йдеться про рішення скерувати студентку Караффу-Корбут на
п’ятий курс Київського художнього інституту. Однак до столиці вона не
поїхала – перейшла на відділ кераміки. І її дипломною роботою була
тарілка “Богдан Хмельницький”, яку й нині зберігають в архівах нинішньої
Академії мистецтв.

Декілька років праці на скульптурно-керамічній фабриці з її традиційним
асортиментом змусили Софію Петрівну шукати себе в іншому. Вона
звернулася до книжкової графіки. Дванадцять осяйних малюнків про
неслухняну дівчинку Марічку без тексту не мали шансу на втілення. І
художниця попросила поета Миколу Петренка, щоб він написав вірші. Так
з’явилася книжечка “Марічка невеличка”, з якої й можна вести відлік
Караффиної книжкової графіки.

Поліграфічна спроможність того часу не давала змоги виявити творчі
засади молодої мисткині, яка прагнула гармонії: щоб текст, ілюстрації,
обкладинка, шрифт, текстура паперу – все відповідало задуму, було єдиним
мистецьким цілим. Єдине, чого не могли спотворити в друкарні, – це
органічного танку лінії (так назвала у своїх спогадах особливість
графіки Караффи Людмила Семикіна).

Шістдесяті роки стали часом її пошуків, які втілилися в найповнішу на
той час Шевченкіану, а понад тридцять ліноритів, зменшених в обсязі до
книжкових ілюстрацій, прислужилися до видання “Кобзаря” Тараса Шевченка.
Ця книга і презентувала 1968 року Україну на Всесвітній виставці в
Канаді, де отримала найвищі оцінки журі…

Неможливо сказати про всі книги, тексти яких поглибилися та поширилися
завдяки ілюстраціям Караффи-Корбут. Але два видання, що були чи не
найдорожчими для мисткині, заслуговують особливих слів. Шкода, що їх не
побачила сама Софія Петрівна. Це поема “Іван Вишенський” Івана Франка та
драма-феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки.

У 1953 році закінчила Інститут прикладного та декоративного мистецтва.
Пробувала себе у кераміці, живописі, вітражах. Та найповніше її талант
розкрився у графіці.

Протягом 1961-2001 років побачили світ 60 книжок з її ілюстраціями.
Плідно співпрацювала з видавництвами «Дніпро», «Веселка», «Каменяр».

Вершиною творчості художниці став великий цикл ілюстрацій до поеми Івана
Франка «Іван Вишенський», над яким вона працювала 13 років. Завершила
свою творчість Караффа-Корбут ілюстраціями до драми-феєрії Лесі Українки
«Лісова пісня». Померла Софія Караффа-Корбут 29 листопада 1996 року.
Похована у селі Куткір Буського району. Таким був її заповіт.

Її земна краса творила красу мистецьку, уникаючи ідеологічних обмежень,
принципів соцреалізму. Вона була вільна, тому її роботи — це танок
чистої лінії, це буйна пишнота української душі, тієї натури, яка і сама
ніколи не зламається, і ніколи не посягне на іншу натуру.

У 1984 році, на своє шістдесятиліття, художниця планувала влаштувати
виставку своїх творів. Але керівництво Спілки художників забракувало
чимало пропонованих ювіляркою робіт. І вона вилила свій гнів і біль у
листі до Ольги Борейко: «Я з дуже чемною міною подякувала за честь і
відмовилася від ідеї виставки категорично. Мене то все доконало. Я так
працювала ціле життя, ніколи не відпочивала… Того літа одинокий раз
була на балконі дві години. Навіть оті свої легені закапарені не
провітрила, все робила і робила на совість! Наші великі
критики-самозванці затруїли мені все нутро. Плюгавці неграмотні. Саме не
вміє взятись за олівець, але писок має, щоб другому вказувати, як і що
робити. Тому я не бажаю, щоб більше приходили до моєї майстерні та
знущались з мене і моєї роботи. Не хочу ні тих папочок поздоровчих, ні
фарисейських слів…».

Лариса Іванова, художниця, київська подруга Софії: «Соня мала багато
душевних сил. Часом замолоду казала: «Я б хотіла мати з п’ятеро дітей,
щоби вони рядком сиділи за столом, і я їх годувала». Вона подобалася
чоловікам: я сама бачила, як до неї усміхався Іван Світличний, як
милувався її обличчям Віктор Зарецький, як радів зустрічам з нею Микола
Стороженко. А один з найпалкіших шанувальників (назвемо його
скульптором), отримавши від Соні одкоша, сказав: «Ти не виходь заміж —
талант загубиш». Ніби відгородив її таким замовлянням від інших
чоловіків. Не мені — то й нікому. Але вийти заміж і зазнати кохання — це
ж не одне й те ж».

Оксана Думанська, автор «Графині з Куткора»: «Чоловіків Софія Петрівна
бачила наскрізь. Був такий випадок — Леся Дацишин прийшла до неї в
майстерню з двома своїми знайомими. Один — звичайний, без особливих,
здавалося б, здібностей і прикмет. Другий — «голубокровий», з неабиякою
освітою і аристократичною зовнішністю. Отримавши від художниці в
подарунок її роботи, той аристократ вважав, що тепер має право прийти до
неї сам, коли йому заманеться. Так і зробив. Але Софія Петрівна не
відчинила йому дверей. А потім у розмові з Лесею вихваляла того,
непримітного…

Але й помилялася у чоловіках… Один київський художник спочатку закохав
її у себе — проникливими розмовами, стриманою поведінкою. А потім
злякався почуттів, якими вона відповіла. Бо то була повінь…»

l Софію Караффу-Корбут і Орисю Матешук об’єднував спротив системі. Орися
потай продовжувала писати вірші про пережите у вічній мерзлоті, а Соня
творила графічні образи нескорених українців. Орися Матешук: «Коли
хвороба знесилила, не хотіла, щоб її бачили переможеною, тому небагатьом
дозволяла приходити. Це й зрозуміло: вона любила красу, силу, була
гордою і непокірною, а тут довелося коритися недузі». А тепер послухаємо
саму Софію Петрівну: «Господе Всевишній, я дякую за все, а ще благаю
Тебе, додай мені ще трішки сили і здоров’я, щоб я змогла виконати ті
свої задумані малюнки і щоб держалась я до самого кінця, не зламавшись,
не втративши ні працездатності, ні пам’яті, і щоб я нікому не була
тягарем…»

У 1994 року Софію Петрівну висунули на здобуття Шевченківської премії.
Ініціював цю справу Дмитро Сапіга від видавництва «Каменяр», підтримали
її музей Івана Франка на чолі з письменником Романом Гораком та
Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова. Спілка
художників мовчала, ніби не йшлося про людину з їхнього, мистецького
цеху. Того року її імені навіть не було у списку претендентів… Коли
напередодні Шевченківських днів 1996 року оголосили лауреатів, хтось
недочув і схоже прізвище (Нарбут) сприйняв за Корбут. Такий фатальний
збіг! Художниці телефонувати і вітати з високою відзнакою. Емоційне
потрясіння, яке вона пережила через ту помилку, її підкосило. Втративши
апетит, просто танула на очах… Уранці 29 листопада1996 року її не
стало.

Софію Петрівну Караффу-Корбут поховали на сільському цвинтарі в селі
Куткір Буського району на Львівщині. На чорному мармурі надмогильного
пам’ятника Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця.

Якщо уважно придивитись до робіт Караффи-Корбут у хронологічній
послідовності, то хоча й неможливо виокремити твори початківця (талант
“вибухає” одразу), все ж впадає в око методичне й послідовне ускладнення
техніки графічного відображення образів, деталізація їх все
мініатюрнішими штрихами. Це свідчить про постійний пошук та невдоволення
собою – найпевніші ознаки таланту, який ішов від Бога.

Розквіт творчості Софії Караффи-Корбут припав на часи “розвинутого
соціалізму”, але марна праця шукати в її роботах кон’юнктурних мотивів,
компромісів із совістю, тобто найменших слідів приснопам’ятного
“соцреалізму”, данину якому сплачували практично всі творчі натури –
композитори, поети, письменники, актори й, передусім, художники та
скульптори. На її ліноритах утверджують українську ідею запорожці, герої
творів Шевченка, Франка, Лесі Українки та інших класиків, торжествує
вічна істина – надія, віра і любов. Уже сам цей факт ставив
Караффу-Корбут поза межі тогочасної ідеологічної системи, отож бути
визнаною на рівні держави вона не мала ніяких шансів. Тим не менше
художниця творила й творила, добивалася права ілюструвати книги (їх
вийшло кілька десятків!), а найкращі роботи дарувала друзям чи складала
“в шухляду”, справедливо вважаючи, що правда таки восторжествує…

Вона була духовно сильною, ця фізично тендітна жінка з аристократичними
рисами обличчя. Це підкреслювали у своїх промовах скульптор І.Самотос,
директор галереї мистецтв Б. Возницький, київська художниця Л.Іванова,
Б.Горинь та інші. Подруга дитячих років Софії Караффи-Корбут, калушанка
Ірина Сохацька розповіла, що певну роль у формуванні характеру художниці
відіграли пластові табори. Вони щоліта 1937-1939 років таборували в
Рожнятівському районі на Франківщині (“Остодір”), і ними опікувався сам
Митрополит Андрей Шептицький. Пані Ірина показала присутнім декілька
світлин із того часу, де серед інших пластунок є й Софія.

Чи була в творчості художниці релігійна тематика? Часи тому не сприяли,
але всі знають, що вона була глибоко релігійною людиною. Своєрідною
“лебединою піснею”, вершиною творчого здобутку є, безумовно, ілюстрації
до “Івана Вишенського”. Цей Франків твір належить не до релігійних, а до
філософських, отож важко сподіватися від художниці канонічних у
церковному розумінні ілюстрацій до поеми. Тим не менше, графіка цього
циклу, а до неї входять кілька десятків робіт, складає враження розписів
якихось величних храмів, у чому може переконатись кожен, хто побачить на
власні очі.

Список використаної літератури

Думанська О. Вона народилася не в Парижі // Дзеркало тижня. — № 25
(246). – 1999.

Козловський Б. У житті і графіці – графиня // Високий замок. —
21.08.2004 . — №151 (2831).

Українознавство. В 6-ти томах. – К., 1994-1996.

PAGE

PAGE 6

Похожие записи