Т.Г.Шевченко – художник
.
Щедра й невичерпно родюча українська земля подарувала вселюдському
сузір”ю геніїв невгасимого Світоча – Тараса Шевченка, Тираноборця і
Пророка, Речника волі, який поставив на сторожі біля своїх земляків,
“рабів німих”, вогненне слово, а в “Заповіті” дав їм наказ: “Кайдани
порвіте!”.
Поява Шевченка – поета і художника, митця і борця, що став символом
української нації, – була зумовлена всім ходом історичного і духовного
розвитку України з її тривалою, сповненою драматизму, героїчною
боротьбою за волю.
Багато сказано про велич Тараса Григоровича Шевченка, Кобзаря, котрий
став живим символом національної єдності, консолідації українського
народу. І до тепер його життя, творчість аналізуються, осмислюються
вченими-шевченкознавцями, бо невизначеностей, спірних питань у
шевченкознавстві ще багато.
Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних
місць в українському образотворчому мистецтві. Шевченко був одним із
перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям,
основоположник критичного реалізму в українському мистецтві.
Загальновідомо, що Шевченко був одним із зачинателів і першим видатним
майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів
всіма відомими тоді засобами графічного зображення.
Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання.
Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Все ними
малює: стіни, лави, стіл в хаті і на дворі, в себе і у гостях. Якось
прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками
розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати
птахів, звірів, людей. Коли юний художник намалював п’яного дяка, то був
ним покараний.
Бажаючи оволодіти мистецтвом живопису, він звертається до шляхетних
дяків-живописців, які в основному заставляють прислужувати їм. Талант
художника проявився рано, значно раніше, ніж талант поета. Якщо перші
літературні спроби припадають на 1836-1837 роки, то найбільш ранній
малюнок, що дійшов до нас і відомий під назвою “Погруддя жінки” або
“Жіноча голівка” датований самим автором ще 1830році. З цієї юнацької
роботи і розпочалась творчість видатного художника.
У лютому 1831 року на вулицях столиці Російської імперії –
Петербурга з’явилася валка втомлених людей. Один хлопчина звертав на
себе увагу тим, що незважаючи на зимову пору, був майже босий. На одному
чоботі підошва відпоролася і була прив’язана мотузкою. Це був кріпак
поміщика Енгельгарда Тарас, який разом з іншими прибув до столиці. У
Петербурзі доля Шевченка круто змінилась. Пан вирішив мати власного
кваліфікованого майстра і 1832 року він віддав Шевченка у майстерню на
навчання до одного з кращих художників-ельфрейщиків В.Ширяєва,
законтрактувавши його на чотири роки. Перші спроби в цьому напрямі були
невтішні, однак справжнє систематичне навчання почалося в майстра і це
подобалось Тарасу. У 1836 році закінчився термін контракту, але Шевченко
залишається у Ширяєва, очевидно, вже в ролі найманого
робітника-підмайстра.
Через нестачу денного часу і заклопотаність, бажання стати
справжнім художником, змушувало Шевченка в білі ночі виходити в Літній
сад і змальовувати статуї. Тут відбулась перша зустріч Тараса із
своїм земляком – художником І.Сошенком. Сошенко зацікавився обдарованим
юнаком і вирішив допомогти художнику-початківцю на його тернистому
шляху. Сошенко дав йому поради і консультації, а потім знайомив з
видатними діячами російської і української культур (Карлом Брюлловим,
Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Євгеном
Гребінкою),спільними зусиллями яких талановитого кріпака було викуплено
з кріпацтва.
Звільнення дало право Шевченку вступити до Академії мистецтв. Він став
одним з найулюбленіших учнів Брюллова, Тарас переходить з класу в клас в
числі кращих учнів. У малярстві він робить дедалі помітніші успіхи. За
час навчання в академії його тричі нагороджують срібною, а потім золотою
медалями за малюнки з натури і живописні твори. Тарас мріяв поїхати в
казкову Італію, щоб познайомитися із всесвітньо відомими шедеврами
малярства, скульптури і архітектури. Та Академія послала іншого, а
власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга
заповітна мрія – повернутись назавжди в Україну.
У 1843 році Тарас Григорович нарешті приїхав в Україну. Під час
подорожі, любов до рідного краю наштовхнула його на створення цілої
серії картин. Уміння інтерпретатора історії Шевченко виявив у трьох
офортах серії “Живописна Україна” – “Дари в Чигирині 1649 року”, “Судня
рада” і “Старости”, на яких відображено історичні місця, побут і природу
країни. Повертаючись в Петербург, він завершує навчання в Академії,
видає на власні кошти і поширює альбом під назвою “Живописна Україна”.
Згодом, Шевченко знайшов роботу в Київській археографічній комісії.
Художникові довелося побувати у різних місцях України, де він
змальовував й описував історичні пам’ятки. З часу його подорожей
залишилось чимало акварелей, простих і природних за своїми сюжетами. В
1845-1847 роках Тарас Григорович створив ряд портретів які переконливо
свідчать про зростання художника, про поглиблення психологічної
характеристики образів.
Велике місце в Шевченковому доробку належить портретам. Він почав
працювати над ними ще кріпаком. В Академії продовжував роботу в цій
галузі. Незабаром він стає одним з відомих і популярних портретистів.
Створені ним образи відзначаються невимушеністю, відсутністю нарядності,
вдалою композиційною бадьорістю і свіжістю барв, намагання дати
психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у
розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському
мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне
становище жінки.
Саме у Вільно, в “доширяєвський” період розвитку Шевченка, як художника,
під впливом (в тій чи іншій мірі) вчителів-художників Верби, Рустемаса,
Лампі, Смаковського були закладені основи його художньої майстерності.
Свідченням того є малюнки митця, зокрема, “Погруддя жінки”.
Павло Енгельгардт перебував у родинних стосунках з Михайлом Глінкою, що
сприяло розвитку рівня музичних інтересів цієї сім’ї.
Енгельгардти мали рояль з горіхового дерева, невеликий орган, оркестрові
інструменти. Тут давались уроки музики, влаштовувались музичні вечори.
Дружина Енгельгардта, Софія Григорівна, жінка, за свідченням сучасників,
“високого розумового і естетичного розвитку”, добре грала на фортепіано
і співала. Саме вона, слід гадати, мала найбільший вплив на духовний
розвиток Шевченка. Чи не гра та спів Софії Григорівни потім відгукнулися
в повісті “Варнак”, а взаємовідносини її героя з панною Магдаленою є
трансформованим ставленням юнака Шевченка до пані Енгельгардт: “… она
просиживала до полуночи за фортепиано, вариируя чудные создания
Бетховена… Я бывало, сижу в уголку, не пошевельнуся: сижу и слушаю,
слушаю и заплачу, сам не знаю отчего. Музыку я полюбил страстно, и этой
любовию я обязан панне Магдалене”1. Енгельгардти володіли великою
бібліотекою. Ймовірно, Шевченко користувався нею за дозволом і порадою
Софії Григорівни в час, коли господар був на службі. Про його любов до
книжок писав Пантелеймон Куліш: “…Не було книжки живої і животворящої,
щоб йому в руки не попала та й лежала в нього не прочитана. Пушкіна він
знав на пам”ять…, а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав”.
Прийоми, що влаштовувалися в Енгельгардтів, давали можливість козачкові
ближче спостерігати манери панства. Решта челяді бачили лиш стайню,
кухню, а Тарас більш-менш вільно ходив по всьому будинку, дивився
картини, гортав книжки. На балах він не лише подавав склянки з водою чи
колоди карт, але й спостерігав за художниками, музикантами, вченими,
поетами, слухав їхні розмови, переймав панські манери…
Далі в його житті будуть В.Ширяєв, Літній сад, зустріч з Сошенком,
Брюлловим та ін.
Небагато з тих, кому випало безсмертя, здобули його такою дорогою ціною,
як Тарас Шевченко. Доля не шкодувала для нього найжорстокіших
випробувань і страждань. Прожив Шевченко лише 47 років, з них 25 – у
кріпосному рабстві, 10 – у тюрмах та на засланні. А решту постійно
перебуваючи під недремним жандармським оком, воюючи із нестатками. Помер
він самотнім у казенній комірчині, не здійснивши навіть природньої
людської мрії про сімейний затишок у власному домі.
Т.Г.Шевченко був вірним сином поневоленого народу і прагнув його
визволення. Він щиро перейнявся і долею інших пригноблених народів
царської Росії; й ніякі заборони чи бар”єри не спроможні були стримати
його братніх почуттів. У поемі “Кавказ” (1845) Т.Шевченко затаврував
царську Росію як тюрму народів, де, “на всіх язиках все мовчить”, і
солідаризувався з тими, хто не хотів скоритися, сказав про біль, сльози
і гнів усіх жертв царизму. І боротьба його власного народу, і боротьба
кавказьких горців органічно включалися в його загально поетичну картину
і політичну концепцію боротьби людства за свободу і гідне життя.
Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі
не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому.
Тарас Шевченко був людиною в родовому значенні цього слова; при тому, що
він був сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади у дрібному,
але у великому, значному, йшов принаймні на сто років попереду. Він знав
свій обов”язок перед уселюдською сім”єю народів, але мав мужність у тій
сім”ї народів нагадати про її вселюдський обов”язок перед своєю
знеславленою нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде
неповний і несправедливий, отже, і не матиме виправдання перед совістю й
розумом.
Для Шевченка в його творчості було ніби дві України: Україна як неминуща
основа і Україна як історичний момент. Україна – мати і Україна блудна.
Україна непорочна і Україна “розбещена”. Україна “лицарів” і Україна
“рабів”, “підніжків” і цю другу, історично спотворену й історично минущу
Україну, він і проклинав заради першої – України – матері.
Шевченка без перебільшення можна назвати геніальним художником. В його
картинах відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що
він пережив і передумав і для чого знайшов небувало синкретичне
вираження, – вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас
позначене печаттю могутньої й неповторної індивідуальності, засвідчуючи
невичерпне розмаїття людського духу.
Це прекрасно, що нині ми повертаємо собі національну самосвідомість під
знаком Шевченка. Бо Шевченко був гуманістом та інтернаціоналістом й не
мав він а ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти
інших народів, і Україну любив, за неї стояв непохитно, і себе віддав не
тому, що хотів її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити
її рівною з іншими у сім’ї світовій – “сім’ї вольній, новій”.
Бувши плоть від плоті і кров від крові свого багатостраждального народу,
люблячи його і належачи йому всім своїм єством, Шевченко відкидав у
ньому те, що було виховане століттями національного розтління і
соціального рабства. Взявши від народу все краще і животворне, він йому
сторицею і віддав. Велика заслуга поета перед українським, перш за все,
а потім і перед іншими народами в тому, що він високо ніс ідеї
демократизму, соціальної справедливості, правди і свободи. Доклавши
стільки зусиль для пробудження національної самосвідомості й виховання
національної гідності українського народу, він, як справжній апостол
правди і свободи, спрямовував його не в бік національної замкнутості й
ворожнечі, а в бік порозуміння, співпраці усіх народів.
Шевченко належить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його
слово – про Україну. Тут відбувається часте в історії літератури
перетворення: поезія, народжена злобою дня, живе вічно; поезія, зміст і
характер якої – безпосередньо національні, поєднуючись зі світовими
змаганнями, набуває загальнолюдського значення, виростає до
загальнолюдських масштабів.
Т.Шевченко відомий у світі в першу чергу як художник слова, однак це аж
ніяк не забирає його слави, як художника. Шевченко був справжнім творцем
Української землі. Пам’ятаймо про це!
Л І Т Е Р А Т У Р А
ВИДАНННЯ ШЕВЧЕНКА – ХУДОЖНИКА
Мистецька спадщина: У 4 т. / Редкол.: О.І.Білецький та ін. – К.: Вид-во
АН УРСР, 1961-1963. – Т.1-4.
Автопортрети Тараса Шевченка: [ Альбом / Упоряд. і авт. вступ. ст.
Л.В.Владич]. – К.: Мистецтво, 1973. – 79 с.: іл.
Тарас Шевченко: Живопис. Графіка: Альбом / Авт. вступ. ст. та упоряд.
Д.В.Степовик. – К.: Мистецтво, 1986. – 175 с.: іл.
Офорти Тараса Шевченка: Альбом репрод. / Авт. тексту та упоряд.
В.Касіян. – К.: Мистецтво, 1964. – 158 с.: іл.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
