РЕФЕРАТ

на тему:

Вироби з бісеру. Виникнення, види виробів

ПЛАН

1. Бісер – як шлях до прикрашення побуту

2. Історія поширення бісерного мистецтва в Західній Україні

3. Бісерні прикраси в народному вжитку

4. Техніка виконання

Список використаної літератури

1. Бісер – як шлях до прикрашення побуту

Мистецтво виготовлення прикрас із бісеру, як і вишивка та інше жіноче
рукоділля, прийшло до нас із глибини історії. З покоління у «покоління
передавалась техніка виготовлення оздоб, узорів та народних орнаментів.
Завдяки своїй різноманітності, барвистості, самобутнім народним мотивам,
витонченості селянські бісерні прикраси здобули визнання не тільки на
батьківщині, а й за її межами. Вироби сільських майстринь, створені
понад 100 років тому, і сьогодні чарують своєю красою, вражають
оригінальністю форм та кольорових поєднань: чудово пасують до сучасного
одягу.

Батьківщина бісеру — Стародавній Єгипет, де з непрозорого скла
виготовляли штучні перлини, які арабською мовою називались «бусра»,
звідки й пішла його назва. Там він був прикрасою і предметом торгівлі.

На території нашої держави бісер був відомий ще за часів Київської Русі,
про що свідчать археологічні дані та письмові джерела. Наші предки знали
скляне намисто й бісер не тільки завдяки торговим зв’язкам з країнами
Близького сходу га Візантією. Численні вироби й прикраси із скла,
знайдені у VIII—XII ст., свідчать про широкий розвиток склоробної
справи.

Прикрасами з бісеру в Україні оздоблювали головні убори, вплітали в
коси, носили їх на грудях, шиї, руках. Носили прикраси по-різному: в
одних селах тільки жінки, в інших — і молодиці, і дівчата; ними
прикрашали чоловічі капелюхи, дівочі весільні головні убори.

Найпоширеніші були шийні та нагрудні жіночі прикраси у вигляді вузеньких
смужок, плескатих ланцюжків та заокруглених ажурних комірців.

Найбільш поширена назва виробу з бісеру «ґердан» — плетений шнурок чи
тасьма, а також прикраса у вигляді плескатого ланцюжка або ажурного
комірця з різнокольорового бісеру, яким жінки прикрашали шию або голову,
а чоловіки — капелюхи.

Отже, ґердан — нагрудна прикраса у вигляді петлі з суцільної або ажурної
смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию; з’єднані
спереду медальйоном кінці прикрашають груди.

Комірець — шийна прикраса у вигляді заокругленої ажурної, мов мереживо,
сітки різної ширини, рівної зверху і прикрашеної знизу зубцями або
підвісками — висульками, які мають свої’ місцеві назви: «цомплики»,
«кута-сики», «бомблики» тощо. Застібкою правлять зав’язки, сплетені з
кінців ниток основи, ґудзики, гачки та гаплики. Комірці називають
«ґердан», «решітка», «лапки», «зубок» тощо. Ширина і довжина комірців
буває різною.

Силянка — рівна суцільна чи ажурна смужка. Плели її з різнобарвного
бісеру на волосяній або нитяній основі, завширшки від 5 мм до 4 см,
геометричним орнаментом. Коротка силянка, яка щільно прилягає до шиї, а
ззаду зав’язується або застібається на ґудзик чи гачок, належить до
шийних прикрас Щоб силянка краще зберігалась, її нашивали на смужку.

«Ткання» — виготовлення виробів на верстаті з нитяною основою, де роль
човника виконує голка з ниткою з нанизаними на неї бісеринками.

2. Історія поширення бісерного мистецтва в Західній Україні

Заглянувши до історії дізнаємося, що Батьківщиною бісеру був Стародавній
Єгипет, де з непрозорого скла виготовляли штучні перли понад 4000 років
тому. З того часу жінки втратили спокій. Ці різнокольорові, блискучі
перлинки (які по-арабському називалися «бусра» — «бусер») мали дуже
ефектний вельми коштовний вигляд. Цією оздобою прикрашали одяг фараонів,
а також виготовляли прикраси, якими прикрашали шию, руки, ноги. Звідси
потрапивши до Візантії бісерні прикраси передались до Європи. Тут
бісерне гаптування розквітло в XIII ст. А згодом бісер почала
виготовляти Венеція, яка й донині зберегла почесний титул «столиці
скла». В різних країнах ці прикраси носили по-різному, але скрізь їх
вважали прикрасами найвищого ґатунку, і далеко не кожному таке
дозволялося. В італійських, німецьких князівствах гаптування з бісеру
розквітло в XV ст. А в XVI- XVIII ст. бісер почали виготовляти в Чехії,
котра й досі відома, як країна виробництва бісеру. Найбільшого розвитку
виробництво бісеру досягло в першій половині XIX ст. коли завдяки
конкуренції Венеції та Чехії ринок наповнився бісером найрізноманітніших
форм, кольорів, розмірів (0,5-5 мм) та прозорості.

Саме через Чехію бісерне мистецтво потрапило до Західної України і
Карпат. Спочатку завозили бісер в дуже малій кількості, продавали його
наперстками. Заїждже диво насамперед було лише привілеєм аристократії,
та заможних людей. Бісером оздоблювали предмети релігійного культу, він
вважався добірною прикрасою для церковних шат. А також оздоблювали речі
для княжого двору. З бісеру плели різноманітні сітки, низали торочки й
рясна до головних уборів, виготовляли ґудзики й сережки, ним вишивали.
За цю роботу брались лише талановиті вишивальниці, підкреслюючи розкіш
золотого шитва. Згодом, можна сказати; ювелірним рукоділлям, почали
захоплюватися все більше і більше жінок. І на даний час не можливо
встановити з якого моменту це мистецтво стало народним. Виготовлені з
бісеру вироби мають притаманні лише їх орнамент, колорит, місцеві назви.
Найпоширенішими були шийні та нагрудні жіночі прикраси з
різнокольорового бісеру, у вигляді вузеньких смужок, плесканих ланцюжків
та заокруглених ажурних комірців. Для виготовлення прикрас з бісеру
використовували прозорий і темний, фарфоровий і скляний, дрібний круглий
бісер. На основі найстаріших зразків першої половини XIX ст. (Музей
народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського м.
Коломия) можна припускати, що найдавнішим способом їх виготовлення було
плетіння — нанизування — силяння бісеру на волосінь (волос із кінського
хвоста) або міцну нитку, кінчик якої замочували у віск (звідси й
походить — «силянка»).

Прикраси з бісеру споконвіку й тепер мають призначення «оберегів».
Яскраві бісерні мережива вважаються носіями магічних сил. Навіть зле око
зупиниться насамперед на майстерно виготовленій речі. Тож не диво, що за
цю роботу беруться тільки люди з чистими намірами й «легкою рукою»,
передаючи тепло своєї енергії на чутливе бісерне зерно, а через нього —
на інших людей.

Майстерно, зі смаком виготовлені вироби незмінно викликають захоплення,
вражають оригінальністю форм та кольорових сполучень. З бісеру плетуть і
тчуть сумочки і гаманці, декоративні наволочки для подушок і
підстаканники, серветки, картини, чохли для окулярів. Бісером
прикрашають полотняні сорочки і головні убори, керсети й кептарі. І,
звичайно, його широко використовують для виготовлення таких жіночих
прикрас, як комірці, ґердани, пояси, брошки, кулони, сережки тощо.

Сучасні прийоми нанизування бісеру дбайливо збережені традиції
старовинного народного мистецтва, нині майстерно доповнені новими
формами й узорами. Адже дуже важко відмовитися від такої багатої
спадщини.

3. Бісерні прикраси в народному вжитку

Одяг наш – це наше зовнішнє “Я”. По одягу можна пізнати не лише те, чи
людина є багата або вбога. В її одязі ховається значно більше рис для
тих, що вміють з нього читати. Там виступає все: естетичний смак людини,
її освіта, ступінь інтелігентності, вдача. З одівання, ліпше чим з
письма, можна відгадати характер даної одиниці.

Найвідповіднішим, найкращим, найбільш вимовним є національний одяг. В
нім ховаються духовні риси цілого народу. Він є примінений до природи й
рідного підсоння. Одначе національний одяг не змінюється, триває сотки,
а навіть тисячі літ, а людська вдача змінлива.

Жіноцтво наше мало не тільки гарно вишивані сорочки, барвисто виткані
запаски, але й шию оздоблювало намисто з різнобарвних разків (корали,
барвисті силянки, ґердан) часто закінчене до низу звисаючим дукачем.
Суттєвою ознакою гуцульського жіночого одягу, та покуття – прикраси з
різнокольорового бісеру (силянки). Кольорові, круглі і видовжені
бісеринки нанизували на одну нитку, утворюючи намисто.

Великою популярністю користувались жіночі нашийні прикраси – силянки
(дробинки), ґердани.

Силянки роблять у формі округлого комірця. А ґердани різної ширини
стрічки.

Носили їх у комплекті до святкового одягу і як буденну прикрасу, не лише
молодь, а й літні жінки. Вузенькі силянки або коротенькі ґердани щільно
пов’язували на шию. На свято вдягали силянки ширші, багатші часом по
дві-три різних кольорів і узорів, поєднували їх із кількома разками
скляного намиста, коралів, згардами. Під вузеньку силянку на шию одягали
широку “решітку” торочки якої звисали на груди.

Дівчата іноді пов’язували ґерданом голову замість стрічки. Силянка на
шиї, короткий вузький ґердан на чолі, а іноді навіть дві смужки
оперізували чоло, ніби притримували волосся на скронях. Чим багатша
дівчина, тим багатші прикраси.

Плели силянки і для дітей: дівчаткам бісерну стрічку одягали на шию, а
маленьким хлопчикам на зап’ясті ручки. Для чоловіків і парубків
виготовляли різноманітні підвіски до годинників – брилки, інколи у
декоративне оздоблення вкомпоновували дарунковий напис або ініціали.
Невеликі “висьорки” прямокутної або круглої форми пришивали з лівого
боку на киптарі. Виготовляли також чоловічі краватки, прикраси до
чоловічих капелюхів – “трісунки”, нанизували їх на дротик або кінське
волосся. У с. Космач, Косівського району ґердани (“висьорки”) і зараз
прикрашають чоловічі весільні капелюхи.

Крім нашийних прикрас бісером оздоблювали одяг, переважно шлюбні, або
святкові сорочки, капелюхи, панчохи. Чоловічі сорочки оздоблювали на
грудях і комірі, а жіночі – на рукавах. Типовим декором сорочок є
бісерні зав’язки (“вущінки”, “Китички”, “кутасики”) де шнурок з бісеру
завершується однією великою або двома чотирма меншими кульками, обмитими
лелітками і пацьорками.

Кожен тип прикрас має локальні риси технології, конструкції,
колористичному вирішенні, способі кріплення й носіння.

За формою виділяють підтипи ґерданів: вузька шийна, нагрудна стрічка,
широкий багатоколірний комір, що падає на груди, плечі, застібається
ззаду на шиї (кризи), два кінці довгих стрічок з’єднували спереду, вони
звисали нижче грудей, часто до пояса.

Прикраси, виготовлені вручну, цікаві за формою і художнім задумом, були
поширені в містах і селах.

Згідно з історичними етапами розвитку художньої культури давні форми
змінювались.

4. Техніка виконання, вироби з бісеру

Способи, технологія плетіння виробів із бісеру надзвичайно різноманітні,
і це створює найширші можливості для творчості, пошуку, цікавих
знахідок.

Всі вони не складні, не потребують особливих пристроїв, вимагають тільки
точного розрахунку пацьрок та переплетень ниток.

На Україні здебільшого бісером і стеклярусом вишивають на Буковіні,
Прикарпатті й Закарпатті. Тут ним оздоблюють жіночі й чоловічі сорочки,
пояси, кептарі,спідниці, головні убори.

Техніка вишивання бісером не дуже складна. Виконують цю вишивку вручну,
досить часто в поєднанні з оздоблювальними швами – гладдю, хрестом,
шнуром і вузенькою тасьмою – по сукну, шерсті, оксамиту й шовку,
полотну, льону з лавсаном. Нитки для вишивання мають бути міцні,
навощениі, щоб бісер не перетирав їх, і відповідати за кольором основній
тканині.

Для вишивання та нанизування згодиться бісер круглий і гранчастий, одно-
і різноколірний, залежно від узору; стеклярус різної довжини, дрібне
намисто, кольорові блискітки. Зберігати бісер і стеклярус краще в
маленьких пляшечках, під час роботи можна класти його у маленькі
блюдечка або розетки. Так зручніше нанизувати намистинки на голку. Вони
повинні мати великі отвори щоб голка з ниткою могла пройти через них
двічі . Вишиваючи , слід уважно стежити, щоб намистинки лягали рівно,
одна за одною.

Вишивають бісером по канві, яку після закінчення роботи висмикують, або
по узору, який наносять на тканину за допомогою прозорого паперу і
намітки. Існує кілька способів вишивання намистом і бісером. Розглянем
деякі з них.

Шиття упрокол. Кожна намистинка закріплюється на тканини окремо: впритул
одна до одної або на деякій відстані. Шиють стібками швів “уперед” або
“назад”, справа наліво або зліва направо.

Шиття по рахунку – вишивання за узором для хрестика по рахунку ниток
тканини. Спочатку готують візерунок, добирають бісеринки одного розміру
і пришивають їх до тканини стібками півхреста так, щоб намистинки лягали
щільно, рівно і з нахилом в один бік.

Шиття уприкріп. На закріплену нитку за допомогою голки нанизують стільки
бісеринок, скільки знадобиться для тієї чи іншої частини узору.
Викладають її по контуру узору, а другою ниткою прикріплюють до тканини
в проміжках між бісеринками. Закріплювати намистинки на тканині можна за
допомогою вузлкового шва.

Треба пам’ятати, що прикрашати бісером, стеклярусом, штучними перлами
можна тільки ті речі, які не потребують частого прання та хімічного
чищення.

НАНИЗУВАННЯ

Одним із видів старовинного мистецтва є нанизування. Виготовлення
прикрас з дрібного намиста, бісеру й стеклярусу відомо багатьом народам
світу. Кілька тисячоліть тому, разом з появою скла, прийшли вони до нас
із Стародавнього Єгипту та Індії. У старовинних поховяннях знаходять
скляне намисто та бісер різних кольорів розмірів і форм. У нашій країні
виготовлення прикрас з бісеру відоме з часів Київської Русі. Але
найбільшого поширення здобули ці вироби наприкінці минулого та на
початку нашого століття.

Вузькими й широкими стрічками та комірцями з бісеру оздоблювали одяг та
головні убори, прикрашали шию, голову, коси. Разноманітні за формою,
довжиною й шириною, місцевим колоритом, залежно від їх призначення,
орнаментальних мотивів та вишуканости ці прикраси чудово поєднуються з
сучасним одягом, прикрашають і доповнюють його. Виготовлення їх не
потребує тривалого навчання та складних пристроїв, у чому ви можете
пересвідчитися самі.

Відповідно до обраної ширини силянки беруть 6-8-10 ниток або волосінь і
зв’язують їх на одному кінці. На кожну пару ниток нанизують відповідну
кількість пацьорок певних кольорів та з’єднують їх третьою пацьоркою,
переплітаючи нитки й утворюючи очко-ажур-рідкий та більш ущільнений. А
далі продовжують силяти таким способом, щоб утворювались різноманітні
композиції.

Силянки плели неширокими смужками (до 4 см, ширини), святкові були
ширшими, ажурнішими, завершувалися петельками (“кутасики”, дармовисики”,
“вузлики”, “вершне”, “бомблики”, “цьомблики”, “френзлики”).

Найпоширенішим мотивом прикрас з бісеру ромб з видовженими сторонами та
контурами, гладенькими або розробленими виступами – “ріжками”, малими
ромбами, — “головками”, Площа ромбів заповнюється перехрестям,
ромбиками, цяточками. Мотивом прикрас з бісеру є також трикутник з
ріжками на вершинах, звернений поперемінно то вгору, то вниз, видовжений
прямокутник (“скриньковий”) та ін.

Основні мотиви – ромби – відмежовуються розділовими елементами у вигляді
перехресть та трикутників. Узори компонуються з фоном або без нього.
Іноді збагачується з двох сторін по довжині або тільки внизу ламаною
лінією – “кривулькою”, обводячи білою або ж чорною смужкою. Внизу
завершуються тороками різної довжини.

Геометричний орнамент найлегший, композиційно він складається з простого
чергування фігур, та рядів, розміщених по горизонталі, вертикалі або
діагоналі. Тут можуть переважати ромби, квадрати, прямі і ламані лінії,
зиґзаґи, хрестики. Він виник ще в давнину – це своєрідні умовні знаки,
за допомогою яких майстриня виражала своє світосприйняття. Так,
горизонтальна лінія означала землю, хвиляста – воду, вогонь у вигляді
хреста, ромб, коло або квадрат символізує сонце і т.д. Деякі
орнаментальні знаки відігравали роль оберега.

Хоча взірець кольорове сполучення у різних стрічкових силянок подібні,
але за композиційним розташуванням орнаметальних мотивів і кольоровим
сполученням вони виняткового різноманітні. Кожна прикраса самобутня, як
маленький витвір мистецтва, в ній переважає натхнення творця над
ремісництвом. Безперечно, матеріал завжди впливав на техніку виконання і
рішення орнаментальних мотивів.

Другий спосіб виготовлення прикрас з бісеру – ткання, подібне до
виготовлення полотна, простим переплетінням. Таким способом виготовляють
ґердани. Вони відрізняються від силянок тим, що не мають ажуру. Фактура
їхня щільна. Для ткання ґердана використовується невелика дерев’яна
дошка – підставка. Розміром 40-50х8-10 см з двома дерев’яними порогами,
заввишки 5см на кінцях. Відповідно до ширини ґердана на порогах, вздовж
дошки намотується міцна нитка – основа, на одну більше, ніж буде
пацьорок, на якій голкою тчуть візерунок. Силянки і ґердани об’єднують
інколи спільною назвою “ґердани”, хоч вони відрізняються технікою
виконання, характером декору. В деяких селах силянки і ґердани називають
ґерданами, якщо вони нашиті на стрічку (“гарасівку”), яка зміцнює
прикрасу.

Загалом гуцульським силянкам і ґерданам характерні композиції з дрібними
елементами орнаменту, що зумовлюється також дрібним бісером. Кольорова
гама силянок та ґерданів основана переважно на насичених дзвінких
кольорах.

Гуцули віддають перевагу яскравим, насиченим барвам, мов перенесених з
лісів, полонин, потоків та водограїв. Характерно те, що за наявності
етнографічної стильової спільності в кожному селі, сформувались свої
гармонії барв. Спостерігаються своєрідні місцеві художні особливості
окремих сіл – улюблені кольори, мотиви, форми, техніки. В окремих
бісерних прикрас використовують різні відтінки червоного кольору, який
являється оберегом. Майже в кожному селі в малюнки додають сині та
фіолетові відтінки. Часто використовується білий колір, як тло, або
світлий акцент в орнаменті, щоб підкреслити свіжість колориту. Важливе
значення має фон, який визначає характер узору, його кольорове звучання,
він різний у різних силах.

Широкі, багаті силянки з рідким ажуром, де переважають темні кольори,
фіолетово-сині, які нагадують красу карпатської ночі, характерні
особливо для сіл Верховинського району.

Косівщина – тло старовинних ґерданів нанизували з білого бісеру, який
підкреслював барвистість окремих елементів узору – ромбів, ружок, очок,
хрестиків, тощо. Чіткістю композицій досить великих мотивів, розміщених
на відповідному фоні, відзначаються бісерні прикраси сіл: Річка,
Вербовець, Косівського району. Блакитні кольори трапляються в прикрасах
с. Шешори, яке славиться своїми водоспадами – “гуками”, також подібна
гама кольорів в селах Прокурава, Брустори. У Верхньому Березові ґердани
і силянки темніші, чорнобривіші.

Дещо відмінний характер прикрас с. Космач. Вони відзначаються ювелірним
виконанням, візерунки компонуються з малих ромбів, дрібненьких цяточок,
які закривають все тло. В кольоровій гамі переважають відтінки жовтого,
в які вплітаються білі акценти та зелені, червоні ясні, темні, блакитні
– усі барви золотої осені.

Прикраси Снятинського району характеризуються поєднанням білого,
жовтого, зеленого та блакитного кольорів.

Буковина – буяння зеленого рослинного орнаменту.

Краса істинних українських народних мистецьких виробів полягає в тім, що
кожен вид речей має свій стиль узорів, що впливає як із самої техніки
виробу, так із гармонії між формою поверхні предмета, матеріалом, з
якого він зроблений, і оточенням, для котрого той предмет призначений.

ПЕРЕЗНІМАННЯ ТА СКЛАДАННЯ УЗОРІВ

Прикраси з бісеру можна виготовляти за узорами для вишивання. При
цьому слід враховувати призначення майбутнього виробу, його форму,
орнаментальні мотиви та кольорові поєднання візерунка. після того як
візерунок обрано, його треба змалювати і пристосувати для нанизування.
Накресліть “канву” у вигляді косої сітки зі сторонами ромба 1см Х 1см.
Для зручності та наочності на сітці накреслюють кружечки, взяті з узору
за допомогою кольорових олівців або фломастерів. Для ланцюжків, силянок
і комірців досить нанести на “канву” потрібної довжини вибраний узор або
окремий рапорт орнаменту.

ВИГОТОВЛЕННЯ АЖУРНИХ ПРИКРАС

Ці прикраси можна виготовити кількома способами. Познайомимося з
техніками виготовлення ажурних прикрас на зразок в’язання мережива
гачком повітряними петлями, сіткою з вічками у вигляді ромба,
квадрата-решітки, бджолиних сот (ліхтарика).Одна сторона вічка може мати
3,5,7,намистинок.

Чим дрібніший бісер і більша кількість намистинок у вічку, тим ажурнішою
буде прикраса.

Під час роботи необхідно дотримуватися точного рахунку намистинок, щоб
не спотворити виріб. Щоб нитка під час роботи не скручувалась її
навощують. Кінці заправляють у голку.

Якщо немає тонкої голки, нанизувати можна самою ниткою, замастивши її
кінець клеєм або лаком для нігтів та за допомогою нитковдівача.

ЛАНЦЮЖКИ ТА СИЛЯНКИ

Ланцюжками різної довжини і ширини можна оздобити одяг, прикрасити
шию,чоло,головний убір. Ланцюжок у дві нитки є першоосновою виготовлення
багатьох народних прикрас.

Можна виготовити ланцюжок із кілець у шість намистинок для першого
кільця.Тоді на голку.яка знаходиться з права набирають по три,а на
ліву-по дві намистинки

Комбінуючи яскраві бісеринки, намистинки й стеклярус, можна виготовити
ланцюжки з різними орнаментами, які будуть чудовою прикрасою до блузки
чи сукні.Якщо довгий ланцюжок оздобити на кінцях торочками, вийде гарний
поясок,намисто чи стрічка на голову.

Силянка в одну нитку може бути вузенькою, у пів вічка, або широкою.
Драбинка також виконується однією голкою з ниткою. Вісімка — силянка
завширшки “у півтора вічка” ромбом.

КОМІРЦІ

Техніка виготовлення ажурних комірців схожа на техніку виготовлення
ажурних ланцюжків “вісімка”. Щоправда, у комірцях верхній край рівний, а
нижній трохи розширений і прикрашений торочками або висульками –
петельками.

Ліхтарик, або “соти”. Такий комірець нижуть з чергування вічок, сторони
яких складаються з парної кількості намистинок, наприклад, чотирьох, та
з непарної — трьох.

Для сценічного костюма такі прикраси краще виготовляти з крупного бісеру
та стеклярусу або дрібного намиста яскравих кольорів. Але пам’ятайте, що
стеклярус має гострі кінці, що легко перерізають нитку, тому його краще
нанизувати на волосінь.

Список використаної літератури

Антонович Є.А, Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно прикладне
мистецтво. Львів, в-во “Світ” – 1992 р. ст. 62-62, ст. 170, 209.

Бухан А.Ф. Народні художні промисли України. Київ, “Наукова думка” 1979
р. ст. 19, ст. 66-67. Т.П.Кащук.

Щербаківський В. Українське мистецтво. Київ, “Либідь”, 1995 р. — Ст.
115, 137.

Доберман Д. Искусство гуцулов. 1980 р. – 190 с.

Гургула І. Народне мистецтво західної України. 1966 р. – 78 с.

Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. 1988 р, 472 с.

Э.Н. Литвинець. Низание и ручное вышивание. 1996 р. ст. 12-13.

Кульчилька О. Народний одяг західних областей України.

Міжнародний туризм 1, 1998 р. ст. 42 – 44.

PAGE

PAGE 14

Похожие записи