Реферат на тему:

Художня обробка шкіри на Україні.

Вступ

Декоративне мистецтво (естетичне освоєння життєвого середовища)
складається із монументально-декоративного, театрально-декораційного,
оформлювального, декоративно-прикладного та художнього конструювання. Як
бачимо, сусідами, крім декоративних видів, є також види архітектури і
види образотворчого мистецтва. Вони певною мірою визначають межі
декоративно-прикладного мистецтва. З одного боку, в його прикладній
галузі виступають об’ємно-площинні принципи побудови форми, аналогічно
художньому конструюванню й архітектурі, а з другого — у декоративній
області мають місце зображальні принципи. У тематичних, фігуративних
творах вони близькі до образотворчих видів. У зазначених межах може
міститися широкий спектр проміжних форм, що вказує на аналітичний поділ:
прикладні—декоративно-прикладні—декоративні. Цей поділ наочно показує
міру утилітарних та декоративно-виражальних якостей у творі мистецтва.
Його можна виразити числовим співвідношенням: прикладні — 3:1,
декоративно-прикладні — 2:2, декоративні — 1:3. Перше число — умовний
показник утилітарності, другий — декоративно-виражальних якостей.

До прикладної галузі декоративно-прикладного мистецтва відносимо
ужиткові твори об’ємно-просторової форми, виготовлені з переважно
твердих і тривких матеріалів, в яких доцільність і виразність
конструкції поєднані з декором: дерево, камінь, кістка і ріг. їх
обробляють технікою різьблення, точення та ін.

Кераміка, скло, метал відзначаються міцністю, а на відміну від
попередніх матеріалів вони ще й тугоплавкі, пластичні. Художні вироби з
них виготовляють технікою лиття, формування, виточування.

Завершується прикладна галузь творами зі шкіри, лози, рогози, соломи,
тканими і в’язаними з волокнистих рослин (льон, коноплі) та вовни,
модельованими предметами зі шкіри і тканини. Наприкінці першорядне
значення матеріалу замінюється технікою виготовлення. Звідси цілком
логічно виводимо концепцію морфології декоративно-прикладного мистецтва:
в одному випадку вид суміщається із застосуванням матеріалу —
вид-матеріал, у другому відбувається трансформація у вид-техніку. Чому ж
у поняття виду декоративно-прикладного мистецтва не вдалося закласти
єдиного принципу? Бо жоден з них не є до кінця збірним для інших. Так, у
першому випадку вид-матеріал є збірним для багатьох технік його обробки,
у другому, навпаки, вид-техніка є збірною для кількох матеріалів
поспіль.

Декоративна галузь декоративно-прикладного мистецтва має значну перевагу
художніх засад оздоблення над утилітарними і складається із
видів-технік. Для зручності останні групуємо за домінуючими виражальними
ознаками.

Поліхромна група: ткацтво, килимарство, вишивка, батік, вибійка, бісер,
писанкарство, емалі, розпис (дерево, кераміка, скло та ін.).

Монохромна група: інкрустація, випалювання, чернь, гравіювання.

Пластична група: різьблення, тиснення, карбування, пластика малих форм.

Ажурно-силуетна група: кування і слюсарство, просічний метал, скань,
мереживо, витинанки, ажурно-силуетна пластика.

Зауважимо, що між групами немає чіткої межі. Тому твір-інкрустація,
твір-вибійка можуть мати не лише монохромні, а й поліхромні особливості,
твір-різьблення — монохромні, пластичні й ажурні, вишивка трапляється
монохромна (біла по білому) й ажурна (мережка, вирізування,
виколювання), а витинанки — барвисті і неажурні. У загальній масі таких
творів з відхиленням не так багато і вони не спростовують вище
наведеного групування видів.

Між прикладною і декоративною галузями є проміжна —
декоративно-прикладна, що поєднує в собі ужиткові і функціональні якості
об’ємно-просторової конструкції та художню експресію відповідного
декору. Вона підпорядковується аналогічним морфологічним концепціям.

Таким чином, декоративно-прикладне мистецтво з його багатством
матеріалів, конструктивно-формотворчих і декоруючих технік, помножених
на функціональні типи побутових предметів, утворює надзвичайно
розгалужену морфологічну систему, для аналізу якої необхідно насамперед
скористатися низкою розроблених естетичних категорій: вид, рід, жанр,
твір.

Види декоративно-прикладного мистецтва — головна структурна одиниця
морфології. Це — художнє деревообробництво, художня обробка-каменю,
художня обробка кістки й рогу, художня кераміка, художнє скло, художній
метал, художня обробка шкіри, художнє плетіння, в’язання, художнє
ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство,
фотофільмодрук, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення,
карбування, художнє ковальство, скань, просічний метал, витинанки,
мереживо, виготовлення виробів з бісеру, емалі, а також меблів, посуду,
хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів тощо. Кожен з видів
унікальний за специфікою матеріалів і технологічним процесом обробки, за
художньо-композиційними закономірностями структури образів.

Одні види широко функціонують у сфері побуту і загалом у візуальній
культурі, наприклад, художній метал, дерево, кераміка, ткацтво. Інші,
такі, як мереживо, батік, вироби з бісеру, писанки, навпаки, мають
порівняно вузьке функціональне середовище. Звідси морфологічна структура
у першому випадку поширена, а в другому — звужена (або цілком відсутня).
Поширення відбувається методом уведення додаткових, проміжних
диференційних одиниць — підвид, підгрупа тощо.

Рід — наступна сходинка класифікації, торкається найзагальніших
особливостей та ознак виробів, їхніх функціональних відмін. Як свідчить
практика, один майстер, наприклад столяр, не може з однаковим умінням
виготовляти меблі, транспортні засоби, музичні інструменти, іграшки
тощо. Тому відбувається вузька спеціалізація за родами художньої
творчості. Отож, у декоративно-прикладному мистецтві родові відміни
найкраще виражені у видах-матеріалах з найбільшою структурою виробів:
деревообробництво, метал, кераміка, скло, обробка шкіри, плетіння.
Родові форми мають тут узагальнений функціональний характер виробів,
наприклад, меблі, посуд, знаряддя праці, культові предмети, іграшки,
прикраси та ін. (обробка дерева); посуд, начиння, зброя, культові
предмети, прикраси тощо (метал); посуд, іграшки, прикраси і под.
(кераміка). Однакові родові форми, що різняться матеріалами, інколи
об’єднуються дослідниками для зручності аналізу і викладу теми у нові
види декоративно-прикладного мистецтва функціонального спрямування —
посуд, іграшки, прикраси, меблі і т. ін.

Поняття жанр склалось у морфології більшості видів мистецтва. У
морфології декоративно-прикладного мистецтва також є необхідність
введення аналогічної категорії для визначення менших внутрішніх
структурних одиниць функціональної форми предметів та їхнього
призначення.

Типологічна група — це порівняно стале поєднання однотипних предметів,
де тип виступає як абстрактний узагальнений зразок предметів. Наповнення
типу локальними та індивідуальними особливостями перетворює його в
конкретний твір. Порівняно із видами декоративно-прикладного мистецтва і
родами творів, типологічні групи є класифікаційною категорією третього
порядку. Якщо в образотворчих видах мистецтва жанрова структура творів
ґрунтується на тематичних принципах, то у декоративно-прикладних
типологічні групи мають конструктивно-функціональну концепцію. Отже,
вони розкривають певну функціональну композиційну спільність групи
предметів (творів). Кожна така типологічна група творів
декоративно-прикладного мистецтва вирізняється сукупністю деяких
зовнішніх, формотворчих ознак, що сприяють її розпізнанню.

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ШКІРИ

Художня обробка шкіри — вид декоративно-прикладного мистецтва, що
специфічними прийомами формотворення й оздоблення утворює чимало
естетично досконалих побутових речей: місткостей, взуття, одягу тощо. У
первісні епохи шкіру розглядали лише під кутом її практичної
придатності. Згодом зрозуміли художню вартість шкіри, а шляхом
експериментування виявили та вдосконалили техніки її обробки. Так, у
середньовіччі шкіра стала матеріалом для художньої творчості,
пов’язувалася з багатьма ремеслами: чинбарством (первісна обробка
сировини), шевством, лимарством (виготовлення предметів упряжі),
кушнірством (пошиття шкіряного одягу), палітурництвом (виготовлення
шкіряних обкладинок) та ін.

Bхнологічними й естетичними якостями.

Натуральну шкіру дістають шляхом механічної й хімічної обробки шкір
тварин. Вона стійка й міцна щодо стискування, розтягування, стирання,
гнучка й еластична, має добре виражену фактуру, рівномірно фарбується,
податлива до зшивання, вишивання, тиснення, інкрустації, аплікації,
плетіння тощо. Натуральну шкіру класифікують за видами сировини,
технологією дублення й опорядження.

Сириця — вичинена, але недублена шкіра виробляється зі шкір великої
рогатої худоби (ВРХ) і свиней, міцна й пластична. її переважно
використовують для лимарно-сідельних виробів.

Пергамент (від назви м. Пергама в Малій Азії) — вичинена, але недублена
тонка шкіра, вироблена зі шкір ВРХ, буйволів та свиней з наступним
сушінням. До поширення паперу пергамент використовувався для писання та
виготовлення палітурок.

Шевро (від фр. chevreau — козеня) — тонка, м’яка, щільна шкіра, вичинена
і дублена хромовими солями зі шкір молодих кіз або козенят. Має
своєрідний, гарний візерунок (мерею) у вигляді малесеньких комірочок.
Один з найкращих матеріалів для виготовлення художніх виробів.

Шеврет (від фр. chevrette — кізочка) — замінник шевро — виробляють зі
шкір овець хромовим дубленням. З нього виготовляють художні вироби,
галантерею тощо.

Сап’ян (від перс, saxtyan (saxt — міцний) — тонка, м’яка шкіра
найрізноманітніших кольорів — продукується із козячих (рідше овечих,
телячих, лошачих) шкір шляхом дублення рослинними екстрактами.
Використовується для святкового взуття, пасків, обтягування меблів,
футлярів, палітурок.

Замша (від фр. chamois — сарна) — м’яка, гнучка, бархатиста шкіра, має
на лицевій поверхні густий, низенький, блискучий ворс, виготовляють
жировим дубленням зі шкір сарн, лосів, диких кіз, овець або телят. Має
чудовий зовнішній вигляд.

Велюр (від лат. villus — вовна, ворса) — тонка шкіра зі штучно нанесеним
із внутрішнього боку ворсом (під замшу). З цією метою використовували
дрібнозернисті абразивні матеріали. Виготовляють із пошкоджених (на
лицевій стороні) шкір овець, телят, кіз тощо. :

Юхт (від перс, juft — пара) — м’яка, тонка шкіра, вироблена комбінованим
дубленням зі шкір ВРХ, коней і свиней. Опоряджують з лицевої поверхні,
інколи наносять тисненням штучну мерею на прасувально-мерейних машинах.
Виготовляють верх окремих видів взуття, галантерейні та лимарні вироби.

Підкладкову шкіру виробляють з вибракованих дублених напівфабрикатів
тонких шкір. Вирізняється малою щільністю структури й абсорбційними
властивостями.

Штучну шкіру одержують при хімічній і механічній переробці натуральної
або синтетичної сировини. Інколи вона служить замінником натуральної
шкіри у деталях художніх виробів (каркаси, прокладки, вставки і т. ін.).

Техніки. Форма і конструкція художніх виробів зі шкіри залежить від
прийомів крою, шиття, склеювання частин та заклепування металевих
деталей. Нині художники застосовують понад десять декоруючих технік, що
дають широкий діапазон засобів (пластичних, ажурних, тональних,
колористичних тощо).

Шиття — найважливіша техніка виготовлення художніх виробів зі шкіри. Шви
виконуються кольоровими або однотонними з тлом нитками (накладні, «шиті
в рубець» і под.) і вузькими стрічками шкіри.

Аплікація — давня, традиційна техніка прикрашування шкіряних виробів,
полягає у накладуванні на поверхню предметів вирізаних клаптиків шкіри
(сап’яну), сукна, металевих платівок, барвистих вовняних шнурків,
шкіряних ґудзиків, тороків, китиць. Особливою оригінальністю візерунків
відзначаються гуцульські кептарі, оздоблені шкіряними витинанками.

Вишивання — найпоширеніша техніка оформлення шкіряних виробів
кольоровими вовняними або шовковими нитками (стебнівка, гладь, хрестик
тощо), відзначається мажорним колоритом рельєфно накладених орнаментів.

Набивання металу — традиційна техніка декорування і скріплення деталей
шкіряних виробів заклепками (капелями), маленькими металевими ґудзичками
(бобриками), великими, пласкими металевими кружечками (бовтицями) і под.
Іноді з них формували своєрідні стрічкові, розетові або сітчасті
композиції.

Тиснення — характерні сучасні техніки прикрашування шкіряних виробів.
Розрізняють холодне тиснення прес-формою (кліше), контурне (від руки) та
гаряче (розігрітою металевою формою). Таким чином утворюються тоновані
візерунки.

Ажурне вирізування — техніка вибивання прорізних геометричних елементів
орнаменту металевими пробійчиками у вигляді кружечків, трикутників,
«листочків» і под., з наступним підкладуванням кольорової шкіри.

Плетіння — фактурно-декоративне прикрашування шкіряних виробів.
Виконується з вузьких кольорових пасочків скісно-хрестиковим способом.

Різьблення — порівняно рідковживана, сучасна техніка декорування
шкіряних виробів. Виконується прийомами контурного гравіювання.

Випалювання — сучасна техніка оздоблення виробів, виготовлених з грубої
шкіри природного забарвлення. Аналогічна контурному випалюванню на
дереві.

Інкрустація — декорування шкіряних виробів різноколірною шкірою,
виконується на зразок інкрустації на дереві.

Розпис — сучасна техніка оздоблення шкіряних речей, виконується вручну
олійними або нітроемальовими фарбами.

Типологія виробів зі шкіри ґрунтується на основних галузях їх
застосування (див. вище).

Обладнання інтер’єру — рід шкіряних виробів для декорування стін на
оббивки меблів, виготовлених міськими цеховими майстрами та сучасними
художниками декоративно-прикладного мистецтва.

Кордибани (від назви м. Кордова, Іспанія) — типологічна група шкіряних
шпалер, оздоблених тисненням, розписом і позолотою, переважно рослинною
орнаментикою.

Оббивочна шкіра — тип декоративної шкіри для оббивки диванів і крісел,
прикрашена тисненням або розписом.

Настінні прикраси — типологічна група сучасних шкіряних плакеток,
декорованих тисненням, інкрустацією, випалюванням, розписом і под.

Одяг — рід шкіряних виробів, прикрашених вишивкою, аплікацією, ажурним
вирізуванням. Поділяється на типологічні групи: головні убори, верхній
плечовий одяг і взуття. Доповнення до одягу — рід виробів зі шкіри,
пишно декорованих тисненням, аплікацією, металом, плетенням тощо. Сюди
входять такі типологічні групи виробів — паски, торбинки й прикраси.
Паски — шкіряні вироби для підперезування у поясі й закріплення поясного
одягу. Паски різняться шириною й оздобленням., У Карпатах вузькі пояси
називали букурійками, а широкі — чересами. Череси виготовляли різної
ширини: на одну пряжку — пасок, на дві — малий ремінь, на три — великий
ремінь. До цієї типологічної групи входять також ремінці для годинників,
зап’ястні ремінці і т. ін.

Торбинка — це шкіряні вироби з пасом для транспортування предметів. У
Карпатах розрізняють чоловічі торбини — табівки (у XVIII ст. квадратні,
у XIX ст. півкруглі), прикрашені набиваним металом. У них носили
курильне приладдя. Торбинки менших розмірів називали ташками. їх
зовнішній бік суцільно вкривали бляхою із сітчастим орнаментом. Вони
служили скоріше прикрасою. Маленьку торбинку, стягнуту у верхній частині
й прикріплену до паска, називали калиткою, оздоблювали капелями й
китицями. Сучасні чоловічі й жіночі торбинки за багатством форм
утворюють окремі типологічні підгрупи (сумки, портфелі, дипломати,
валізи тощо).

Прикраси — група сучасних виробів, функціонують як доповнення до
жіночого святкового одягу: кулони, брошки, паски, браслети, півобручі до
волосся, декоративні квіти і т. ін.

Дрібні особисті речі — невеликий рід шкіряних виробів галантерейного
характеру (капшуки, гаманці, портмоне, футляри для окулярів, ключів та
ін.).

Знаряддя праці — рід виробів, представлений єдиною типологічною групою
предметів упряжі. Лимарі колись виготовляли хомути, гужі,
черезсідельники, шлеї, сідла, сіделка, віжки, посторонки, нашийники
(нашильники), нагрудники, дуги, батоги і под. Майстри пишно прикрашали
святкову упряж металевими кільцями, пряжками, «кониками», латунними
бляшками, вовняними китицями, хомут розцяцьковували металевими ґудзиками
тощо.

Палітурні предмети поділяють на дві типологічні групи: обкладинки й
коробки. Обкладинки переплітають шкірою й оздоблюють тисненням,
аплікацією, розписом.

Похожие записи