РЕФЕРАТ

на тему:

Хоровий спів. загальні відомості

Хор. Хором називається колектив співаків, що виконує хоровий твір.
Мелодія кожного голосу (кожна хорова партія) виконується в хорі
обов’язково групою співаків (як мінімум трьома). Це відрізняє хор від
різного виду вокальних ансамблів (дуетів, тріо і т. д.), в яких кожна
партія доручається тільки одному виконавцеві.

Хорові колективи виконують твори як із супроводом інструментів
(фортепіано, баяна, інструментального ансамблю, оркестру), так і без
супроводу. Найдосконалішою формою хорового виконавства є хоровий спів
без супроводу — а-капела.

Типи хорів. Хори поділяються на два основних типи: однорідні і змішані.
До однорідних належать хори чоловічі, жіночі й дитячі. Змішаним хором
називається хор, в якому чоловічі голоси об’єднані з жіночими або
дитячими. Як однорідні, так і змішані хори бувають одно- і
багатоголосні. Розподіл співаків за голосами (хоровими партіями)
провадиться у відповідності з природою голосів співаків, що складають
хор. Як серед чоловічих і жіночих, так і серед дитячих голосів
зустрічаються голоси високі й низькі. Група високих голосів у дитячому і
жіночому хорах складає партію сопрано, група низьких голосів — партію
альтів. У чоловічому хорі група високих голосів складає партію тенорів,
а низьких голосів — партію басів.

Отже, в будь-якому однорідному хорі є дві основні партії — партії
сопрано та альтів (в жіночому і дитячому хорах) або партії тенорів і
басів (в чоловічому хорі). Змішаний хор має чотири основні партії —
сопрано, альтів, тенорів та басів.

Багато хорових творів написано для однорідних хорів — більш як
двоголосних і змішаних — більш як чотириголосних. Для виконання таких
творів основні партії в свою чергу поділяють на групи 1-х і 2-х. Перше
сопрано, альти, тенори та баси— це більш високі голоси даної групи;
друге сопрано, альти, тенори та баси — голоси більш низькі.

Діапазон голосів. іКожен співак може відтворювати голосом певний ряд
звуків, який складає діапазон (звуковий обсяг) даного голосу. Ряд
середніх звуків діапазону відтворюється звичайно легко, вільно. Крайні
верхні і крайні нижні звуки відтворюються з деяким зусиллям, і ними
користуються порівняно рідко. Кожна хорова партія має також певний
діапазон. Нижче наводяться діапазони хорових партій, що мають найкращу
звучність і тому найчастіше використовуються в хорових творах.

Ансамбль. Ансамбль у хоровому співі — це злитість за силою і тембром-
окремих голосів у хорових партіях і зрівноваженість у звучності між
партіями в хорі. Ансамбль є найважливішим елементом хорової звучності,
без якого неможлива повноцінна передача змісту хорового твору. Виконання
музичного твору хором вимагає від співаків цілковитої узгодженості,
співаки повинні «зливатися» у звучності з іншими співаками своєї партії
і знаходити правильне співвідношення звучання свого голосу з ансамблем
всього колективу. Співвідношення між партіями хору в різних хорових
творах буває різним: у випадку однакового значення всіх хорових партій
між ними досягається цілковита врівноваженість, у випадку ж наявності
однієї головної, ведучої партії, ця партія повинна виділятись.
Урівноваженість голосів за силою і тембром називають іноді відповідно
динамічним і тембровим ансамблем. Крім цих видів ансамблю, говорять ще
про ритмічний ансамбль у хорі, який полягає в точному виконанні всіх
тривалостей і одночасному переході від однієї тривалості до іншої. Для
досягнення досконалого ансамблю в хорі необхідні, крім згаданого, точне
інтонування кожним співаком своєї мелодії і чітка одночасна вимова всіма
виконавцями літературного тексту.

Хорошого ансамблю в хорі можна домогтися тільки при умові оволодіння
співаками певною сумою вокально-хорових навиків— навиків співацького
дихання, звукоутворення, строю, дикції. Без засвоєння кожним співаком
мінімуму вокально-хорових навиків усі старання з боку співаків і
диригента добитись правильного, виразного виконання хорового твору
будуть марними.

Співацька установка. Співацька установка створює умови для правильного
співу. Вона впливає на всі найважливіші елементи співу: дихання,
звукоутворення та інтонацію. До поняття співацької установки входять
положення корпусу, голови і рота того, хто співає. Стояти чи сидіти під
час співу слід прямо, підтягнуто, але без напруження. Плечі повинні бути
злегка відеєдєні назад— це сприяє вільному, спокійному диханню. При
співі стоячи руки вільно опущені донизу або закладені за спину, а при
співі сидячи — вільно лежать на колінах. Голову звичайно тримають прямо,
шию — вільно, без напруження; голову не слід ні опускати, ні закидати
назад, тому що це здавлює глотку, утруднює рух зв’язок і негативно
позначається на якості звіука. Рот повинен відкриватись природно і
вільно, але не надмірно.

Дихання. Дихання є найважливішим елементом співацького процесу. Якість
дихання позначається на якості звука, інтонації та інших найважливіших
елементах хорового звучання.

Розрізняють три основні типи дихання: ключичне, при якому повітря
набирається переважно в самі верхівки легенів і в процесі дихання
починають рухатись верхні ребра, ключиці і плечі; грудне, при якому
повітря набирається головним чином у верхню половину легенів і груди
злегка вип’ячуються вперед, і нижньо-реберне, або діафрагматичне, при
якому повітря набирається переважно в нижню частину легенів і в процесі
дихання нижні ребра розходяться в боки. Перший тип дихання є при співі
неприйнятним і шкідливим; треба завжди стежити, щоб під час співу не
піднімалися плечі, що є однією з основних ознак ключичного дихання.
Найраціональнішим є змішане, грудно-діафрагматичне дихання, яке дає
можливість зробити найповніший і найглибший вдих.

Для співу потрібен більший запас повітря, ніж той, який береться людиною
в звичайних умовах, під час розмови. В той же час не слід забирати в
легені надто багато повітря, переповнення легенів повітрям утруднює спів
і, як правило, негативно позначається на інтонації.

Характер вдиху як перед початком виконання твору, так і в процесі співу
залежить від характеру твору. Для творів повільних, співучих природним є
вдих спокійний, глибокий; у творах швидкого темпу вдих повинен бути
коротшим, швидшим, але також глибоким. Разом з тим в усіх випадках вдих
має бути досить активним і закінчуватись короткою затримкою дихання, що
сприяє створенню так званої опори звука на дихання. Ця опора являє собою
збереження активної дихальної установки при наступному співі.

Спів виконується в процесі видихання взятого повітря, причому характер
видиху має для співу не менше значення, ніж характер вдиху. Головним
чином слід звертати увагу на те, щоб видих був дуже поступовим, рівним,
без поштовхів. В разі швидкого видиху запасу повітря вистачає лише на
дуже коротку музичну фразу і, крім того, до звучання в цьому випадку
домішуються дихальні призвуки, які знижують якість звука. Дихання
повинно витрачатись максимально економно, чому в значній мірі сприяє
збереження при видиху (при співі) вдихальної установки, головним чином
активного стану м’язів черевного преса.

Дихання звичайно береться перед початком кожної музичної фрази. В
окремих випадках при великих фразах допускається переміна дихання в
середині фрази між словами, але не в середині слова. Під час виконання
хорових творів переважно повільних темпів при великих тривалостях або
довгих фразах часто використовується прийом «ланцюгового» дихання, коли
співаки дишуть не разом, а почергово — «ланцюжком». Особи, що співають,
повинні мати в цьому випадку навик спокійного вдиху і обережного вступу
звуком тихіше загального рівня звучання. На ланцюговому диханні можна
виконувати будь-якої величини музичні фрази, вони не розриваються
переміною дихання, і в слухачів створюється враження, що хор виконує цю
фразу на одному диханні. При виконанні на ланцюговому диханні великої
тривалості або довгих фраз окремі співаки можуть брати дихання в
будь-якому місці і в тому числі посередині слова. При об’єднанні на
ланцюговому диханні кількох фраз дихання можна брати в будь-якому місці,
але тільки не між фразами.

Звукоутворення. Місцем утворення звука є гортань, в якій знаходяться так
звані голосові зв’язки. Останні являють собою дві м’язові згортки, що
зсуваються і розсуваються і мають дуже тонку еластичну тканину по краях.
При звичайному (не співацькому) диханні голосові зв’язки розімкнуті і
струмінь повітря беззвучно проходить через них. Але як тільки голосові
зв’язки змикаються — вилітає звук. Струмінь повітря, натискаючи на
зв’язки, розмикає їх, при цьому частина повітря проходить через зв’язки,
тиск його зменшується, і зв’язки знову змикаються. Ряд таких згущень і
розріджень повітря, що викликають коливання голосових зв’язок, і є
причиною виникнення звукових хвиль, які сприймаються нашим слухом.

Звук, утворений голосовими зв’язками, є дуже слабким і безтемброзим.
Сили і забарвлення він набуває, проходячи через верхню частину гортані,
ротову і носову порожнини, що відіграють роль резонатора. Звук верхнього
регістру голосу резонується переважно ротовою і носовою порожнинами, що
називаються верхніми резонаторами. У резонуванні нижніх звуків немалу
роль відіграють порожнини трахеї та бронхів, які називаються нижнім,
грудним, резонатором.

Для художнього виконання хорового твору велике значення має якість
співацького звука, який залежить насамперед від правильної співацької
установки і хорошого дихання, що є неодмінною умовою володіння
співацьким звуком. Красивий звук є, звичайно, не самоціллю, а лише одним
із засобів передачі змісту твору. У відповідності з цим в різних творах
звук повинен бути різним. Наприклад, життєрадісні, світлі за характером
хори «Весняний ранок» Кюї, «Здрастуй, гостя зима» Глієра вимагають
світлого, радісного звука і, навпаки, пісні «Зимовий вечір» Яковлева, «В
неволі скатований люто» вимагають більш округленого звука. Деякі народні
пісні, частушки нерідко виконуються хорами, переважно народного типу,
так званим відкритим, «білим» звуком, що також є іноді виправданим з
точки зору змісту пісень. В той же час виконання відкритим звуком творів
композиторів-класиків і більшості радянських пісень є зовсім
неприйнятним. Так само недопустимим є спів напруженим, «форсованим»
звуком, горловим, хрипким звуком і т. д. Основою правильного співу є
м’який, округлений звук, утворюваний без всякого напруження; він повинен
вироблятися в першу чергу.

Кожен звук слід брати зразу точно, без так званих «під’їздів».

Інтонація і стрій. Інтонація — це точність відтворення висоти звука.
Поняття інтонації в хорі нерозривно зв’язане з поняттям строю. Під
строєм розуміється точність інтонаційного співвідношення окремих голосів
і окремих партій в хорі. Розрізняють хоровий стрій мелодичний і
гармонічний. Стрій мелодичний, або горизонтальний — це стрій окремої
хорової партії, стрій гармонічний, або вертикальний — стрій всього хору
в цілому.

Хороший стрій, чиста інтонація хору є найважливішими елементами хорової
звучності. Виконання хору, що має різноманітні позитивні якості, але
фальшиво інтонує, не може бути виразним, художнім, такий хор може
викликати лише почуття невдоволеності.

Чисте інтонування кожним окремим співаком є неодмінною умовою хорошого
строю в хорі. Інтонація хору залежить від багатьох причин: від слухових
даних співаків, їх загального (фізичного стану і стану голосового
апарата, від уміння володіти диханням, звукоутворенням, дикцією.
Величезне значення для хорового строю має активна увага співаків і
особливо слухова увага — при пасивному сприйнятті і відтворенні мелодії
не може бути чистого інтонування. Стрій в хорі залежить також від
фактури самого хорового твору, від зручності викладу хорової партитури:
голосоведения, теситури2 голосів, темпу, ритмічного рисунка.

Для чистого інтонування велике значення має хороша ладова настройка
перед виконанням. Співаки повинні активно сприйняти заданий тон і потім
в процесі співу весь час прислухатися і підстроюватись один до одного.
Для вироблення чистої інтонації найкорисніше співати твори без
інструментального супроводу тому що всі недоліки в цьому випадку
виділяються ясніше, у співаків загострюється увага до інтонації. Крім
того, інтонування в хорі істотно відрізняється від інтонації
інструментів з фіксованою висотою звуків. Наприклад, звуки до-діез і
ре-бемоль на фортепіано виконуються абсолютно однаково, а в хорі (і на
всіх інструментах з нефіксованою висотою звуків) звук до-діез звучить
трохи вище, ніж ре-бемоль; інтонація звуків на фортепіано не залежить
від тональності, а в хорі один і той же звук в різних тональностях
інтонується неоднаково, залежно від ладового положення. Наприклад, звук
сі в тональності Сі-мажор, будучи тонікою, інтонується спокійно, стійко,
а в тональності До-мажор як ввідний тон — з напруженням, тенденцією до
підвищення Щоб співати чисто, деякі ступені ладу доводиться
«підтягувати» співати з напруженням, підвищувати, а деякі, навпаки,
знижувати. Особливо слід звернути увагу на необхідність інтонування з
тяжінням вгору VII і Ш ступенів мажорного ладу, VII ступеня гармонічного
мінору і І ступеня всіх видів мінору, а з тяжінням вниз — IV ступеня
мажору.

Дикція. Дикція по-латинському означає вимова. Хорова дикція в хорі —це
ясна, чітка вимова тексту хорового твору, пісні нерідко можна почути
хорові колективи, які добре володіють диханням, співають злагоджено і
досить красивим звуком, але дуже невиразно вимовляють слова, так що не
можна розібрати зміст того, про що вони співають. Виконання таких
колективів не може задовольнити, бо зміст творів при такому виконанні
залишається в значній мірі не розкритим і не донесеним до слухача.

Хороша дикція в хорі залежить від гнучкості і рухливості артикуляційних
апаратів співаків. Артикуляцією називається робота органів мови,
необхідна для відтворення того чи іншого звука мови. До артикуляційного
апарата входять нижня щелепа, губи, язик, м’яке піднебіння і голосові
зв’язки. Активна робота органів мови забезпечує виразну вимову звуків
мови, слів і цілих фраз. Всі частини артикуляційного апарата мають бути
завжди вільні від напруження і в той же час активні.

Слід боротися як з напруженістю, затисненістю окремих частин
артикуляційного апарата, так і з їх в’ялістю,— і те й друге заважає
виразній вимові. Язик і губи, які мають вирішальне значення для
формування більшості голосних і приголосних, повинні бути дуже рухливі,
вільно і активно набувати в кожному окремому випадку потрібного
положення; нижня щелепа в міру потреби повинна вільно опускатися вниз.

При роботі над дикцією велику роль відіграє правильне співвідношення
голосних і приголосних звуків. Спів здійснюється на голосних, саме вони
звучать і під час співу набувають певної висоти, тривалості, гучності і
тембру. Приголосні повинні вимовлятися швидко, активно. В цьому випадку
вони відбирають у голосних, тобто у співацького звучання, мінімальну
кількість часу і навіть сприяють кращому звучанню, активізуючи початок
звука. З другого боку, при в’ялій роботі артикуляційного апарата
приголосні звучать довго, «розмазано», відбирають у голосних значну
кількість часу і не тільки не поліпшують, але навіть погіршують якість
співацького звука. Особливо слід звернути увагу на необхідність швидкої,
короткої вимови свистячих звуків з і с і шиплячих ж, ч, ш, щ, які при
відсутності чіткої дикції створюють в хорі неприємний свист і шипіння.
Дуже чітко і швидко треба вимовляти послідовності кількох приголосних
підряд, як, наприклад, в словах «безстрашний», «безсмертний», «стрімко»,
«скромний» і т. п.

Всі приголосні звуки слід відносити до наступного за ними голосного і
вимовляти разом з ним. Така вимова сприяє протяжності звучання,
безперервності вокальної лінії, музичної фрази. Слід звернути увагу, що
це правило стосується не тільки до приголосних всередині слова, але й до
приголосних, якими закінчується слово. Такі приголосні слід відносити до
першого голосного звука наступного слова. Наприклад, в «Новорічній
пісні» П. Майбороди слова «Білий снігу, сніженьку…» ми співаємо так:
«Біли-йсні-гу, сні-женьк-у…»

При роботі над дикцією необхідне знання і додержання правил орфоепії.
Орфоепія (по-грецькому «орфос» — правильний, «епос» — мова)—це
сукупність правил усної мови, які забезпечують єдність вимови слів усіма
учасниками хору, що є однією з умов досягнення в хорі хорошого, злитного
ансамблю.

В процесі роботи над піснею корисно іноді проспівувати її або
прочитувати текст, перебільшено чітко вимовляючи приголосні звуки. Це
добре розвиває артикуляційний апарат, а перебільшеність, пізніше легко
згладжується. Таку роботу корисно вести на тихому звуку, а при
прочитуванні тексту — навіть пошепки, бо при цьому всі дикційні недоліки
виявляються чіткіше.

Виконання хорових творів. Оволодіння системою вокально-хорових навиків
є, як ми вже зазначали, необхідною умовою виразного художнього виконання
хорових творів. Однак цього для виразного виконання ще недостатньо.
Кожний твір має свої особливості виконання: тембр, гучність звука,
спосіб звуковедення, характер звука, які до того ж на протязі твору
можуть змінюватись і навіть неодноразово. Кожен твір має також свою
структуру, фразировку, логічні вершини. Всі ці особливості випливають із
змісту твору і являють собою засоби, якими створюється художній образ
даного твору1, передається зміст музики. Щоб будь-який твір, пісня були
виконані виразно, виконавці повинні добре розібратися в музичних
засобах, якими виражається зміст даного твору, зрозуміти значення
кожного з них у передачі загальної ідеї твору і відчути необхідність
використання саме цих, а не інших виражальних засобів.

Розбір (аналіз) хорового твору повинен здійснюватись з таких основних
сторін:

1) автор музики; короткі відомості про його життя і творчість, автор
тексту;

2) ідейно-художній зміст твору;

3) структура твору (поділ на частини, великі й малі), цезури, логічні
вершини окремих фраз, кульмінація твору;

4) темп і його зміни всередині твору;

5) динамічні нюанси;

6) спосіб звуковедення і характер звука.

Для виучування будь-якого твору необхідно, крім того, добре розібратися
в його труднощах і способах їх подолання. Такий аналіз з огляду на його
відносну складність для пісень, наведених в розділі «Вокально-хорова
робота», подано в посібнику. Для решти пісень, що розучуються в класі,
він робиться з допомогою педагога.

Наведемо два приклади аналізу хорових творів.

ПАРТІЄ, ЧУЄШ, ЯК ЛИНЕ

Слова Л. Ошаніна Музика А. Новикова

Переклад з російської М. Познанської

2. Двері розчинено навстіж —

Ждуть нас великі діла.

Мрію, труд, життя і щастя —

Все нам Партія дала.

Приспів.

3. Славою всі ми багаті,

В дружбі живем — як брати.

Волю Партії ми свято

Несемо в серцях завжди!

Приспів.

Автор музики цієї пісні — А. Новиков, Анатолій Григорович Новиков
(народився 1896 р.) — радянський композиторт-пісенник і
музично-громадський діяч. Кращі його пісні — «Гімн демократичної молоді
світу», «Ой ти гарна, Москва», «Пісня про Чапаева», «Дороги»,
«Батьківщина моя», «Вася-Васильок», «Фестивальна». Серед дитячих пісень
популярністю користується пісня «Учив Суворов».

Автор тексту пісні — радянський поет Лев Ошанін.

Ідея пісні — безмежне довір’я і відданість всього радянського народу
Комуністичній партії, яка веде народи нашої країни до комунізму.

Пісня складається із заспіву (вісім тактів) і приспіву (дванадцять
тактів). Як заспів, так і приспів підрозділяються на окремі фрази.
Заспів ділиться на три фрази (24-2 + 4 такти), приспів — на чотири фрази
(2 + 2 + 4 + 4 такти). Кожну фразу слід від наступної відокремити
цезурою і в момент цезури взяти дихання. Кожна фраза має свою логічну
вершину, і у відповідності з цим звуки, що складають фразу, виконуються
з прагненням до вершини, яке виражається в деякому посиленні звучності і
підкреслюванні сильного складу,— більшої важливості його виконання.
Логічна вершина першої фрази заспіву припадає на першу частку другого
такту (в першому куплеті на слово «лине»), вершина другої фрази — на
першу частку 4-го такту (на слово «клич»), вершина третьої фрази — на
першу частку 7-го такту (на слово «правді»). У 2-му і 3-му куплетах
вершини припадають також на перші частки 2-го, 4-го і 7-го тактів.
Виразність виконання музичної фрази вимагає такого нюансування при
підході до вершин фраз (яке композиторами звичайно опускається):

Аналогічним чином на першу частку 2-го і 4-го тактів припадають вершини
перших двох фраз приспіву. В останніх двох фразах вершина припадає на
слово «рідна». В заспіві чітко виділяється кульмінація всього заспіву на
слові «правді» (перший куплет). Кульмінація всієї пісні припадає на 3-ю
частку 9-го такту приспіву (слово «рідна»). Вершина кожної фрази, як уже
було сказано, виконується сильніше, ніж інші звуки цієї фрази,
кульмінація заспіву — сильніше, ніж вершини окремих фраз, а кульмінація
всієї пісні, що є вищою точкою розвитку всього твору, виконується
найсильніше, звучно, підкреслено.

Весь твір виконується в єдиному темпі — темпі маршу, з переважанням
нюансів f і mf, що відповідає урочистому і в той же час чіткому,
бадьорому характерові пісні. Кожний звук виконується активно, злегка
підкреслено, а в окремих випадках навіть акцентовано (5-й і 6-й такти
заспіву),— спосіб звуковедення поп legato. Характер звука бадьорий,
енергійний, радісний.

ОСІНЬ

Слова О. Плещеева Музика Ц. Кюї

Автор музики цієї пісні — Ц. Кюї. Цезар Антонович Кюї (1835—1918
pp.)—один з членів співдружності видатних російських композиторів XIX
ст., відомої під назвою «Могучої кучки». Кюї написав кілька опер, кращою
з яких є «Вільям Раткліф» за Г. Гейне, близько 250 романсів, багато
інструментальних творів, йому належить також кілька десятків хорів
(«Весняний ранок», «Весна», «Зоря ліниво догорає» та ін.) та багато
пісень для дітей («Весняна пісенька», «Травневий день» та ін.). Кюї був
також прогресивним музичним критиком.

Автор тексту пісні — поет XIX ст. О. Плещеев.

Ця пісня створює образ завмираючої осінньої природи з її засохлими
квітами, голими кущами, пожовклою травичкою.

За своєю будовою пісня чітко поділяється на дві частини, що з’єднаться
тритактовою фортепіанною зв’язкою. Кожна частина в свою чергу
поділяється на чотири фрази: перша частина — на 4 + 4 + 4 + 4 такти,
друга частина — на 4 + 4 + 4 + 6 тактів. Дихання береться на кожну фразу
через кожні чотири такти. Для дихання спеціально поставлені паузи. В
останній фразі, що є довшою, ніж попередні, доводиться вдаватися до
ланцюгового дихання, а якщо в хорі таких навиків нема — поділити цю
фразу на дві частини: 2 + 4 такти.

Тепер необхідно намітити в кожній фразі логічну вершину, кульмінацію
всієї пісні і динамічні відтінки, які автором не проставлені. Журливі і
навмисно одноманітні інтонації мелодії в першій частині, що підкреслюють
сумовиту одноманітність осінньої природи, природно виконуються в нюансі
р. У другій частині з’являються інші образи. Завиває вітер, шумить
струмок,— мелодія піднімається вгору, а в кінці — знову опускається, що
зв’язано знову-таки з новим образом відлітання птахів. Зміст другої
частини диктує відтінки її виконання: початок в нюансі тр, потім
посилюючи звук до кульмінації (яка припадає на слова «Зашуміли води») і
знову послаблюючи на кінець до нюансу р. Виходячи з усього викладеного,
відтінки виконання цього твору треба було б нямітити так:

Журлива плавна мелодія пісні підказує спокійний, неквапливий темп її
виконання, спосіб звуковедення legato, характер звука м’який, наспівний,
сумний і обов’язково округлений.

Після того як твір проаналізовано, розглянуто з усіх боків, він може
бути виконаний цілком свідомо і виразно. Слід, проте, ще раз
підкреслити, що який би твір не був зрозумілий і близький співакам, вони
все ж не зможуть його виконати виразно, художньо, якщо не оволодіють
необхідними, для цього вміннями і навиками. Отже, оволодіння
вокально-хоровими навиками і старанний, глибокий розбір твору — ось ті
дві сторони, які необхідні для художнього виконання будь-якого твору.

Про диригування. Розуміння співаками виконуваних ними творів і
відповідні вміння створюють можливість правильного і художнього
виконання хорових творів. Однак для того, щоб ця можливість
перетворилась в реальну дійсність, необхідна ще особа, яка об’єднує
індивідуальні прагнення, почуття, думки виконавців і спрямовує їх по
єдиному виконавському шляху,— необхідний диригент. Без диригента
неможливо домогтися повної єдності виконання, особливо тих творів, які
вимагають тонкого і рухливого нюансування.

Керування хором здійснюється за допомогою диригентського апарата, до
якого входить в тій чи іншій мірі вся фігура диригента — голова, плечі,
корпус, ноги і руки. Однією з найважливіших частин диригентського
апарата є обличчя. Погляд диригента під час виконання повинен бути
прямим, відкритим, енергійним і спрямованим на хор. Голова перебуває в
прямому положенні, недопустимі мимовільні рухи голови разом з руками.
Рот диригента допомагає хорові ясною і точною (але беззвучною)
артикуляцією тексту твору. Рот разом з- руками і очима допомагають також
показу дихання. Плечі диригента, трохи розгорнуті і цілком вільні, під
час диригування зберігають відносно непорушне положення. Положення
корпусу в основному пряме і спокійне; грудна клітка злегка випнута
вперед; позиція ніг повинна забезпечити міцне, стійке положення корпусу
диригента. Для цього ноги звичайно злегка розставляються в сторони,
причому одна нога трохи висувається вперед.

Центральною частиною диригентського апарата є руки. Вільними від
напруження, але не розслабленими, а надто активними мають бути кисті
рук. За основну вихідну позицію звичайно береться горизонтальне їх
положення з відкритими долонями, спрямованими вниз або злегка в боки.
Пальці трохи зігнуті в суглобах і розведені, але не розчепірені. Кисті
рук є найвиразнішою частиною диригентського апарата; саме за допомогою
кистей рук диригент показує різні характери виконання і способи ведення
звука — від м’якого, плавного legato до чіткого сухого staccato.
Передпліччя у вихідній позиції займають горизонтальне положення,
утворюючи так звану диригентську площину в якій, як правило,
відбувається фіксація всіх метричних часток. Плечова частина руки при
диригуванні перебуває здебільшого в опущеному положенні, а лікоть —
злегка відведений в сторону, бо притиснені лікті заважають вільному
рухові рук.

Диригентський показ початку виконання складається з трьох елементів —
уваги, дихання і вступу. Вставши перед хором і переконавшися, що хор
готовий до початку виконання, диригент швидким активним рухом піднімає
руки з вільно опущеного положення до рівня диригентської площини,
привертаючи тим самим увагу співаків і зосереджуючи її на собі. Коли
погляди всіх виконавців спрямовуються на диригента, він дає показ
дихання. Жест дихання подається в напрямі метричної частки, що передує
частці вступу (при вступі на початок частки) або в напрямі частки вступу
(при вступі з середини частки — дроблений вступ). Показ дихання завжди
повинен бути активним, відносно швидким і закінчуватись короткою
зупинкою рук, що означає затримку дихання, яка сприяє створенню
дихальної опори у тих, що співають. Дихання дається, як правило, в
темпі, динаміці і характері початку твору. Додержання цієї умови має
надзвичайно велике значення. Показ дихання разом з затримкою
здійснюється точно протягом однієї метричної частки, що дає можливість
виконавцям сприйняти темп твору. Характер жеста,.який показує дихання,
відображаючи динаміку і характер початку, допомагає виконавцям почати
твір звуком потрібної сили і у відповідному характері. Дихання є
найважливішим моментом початку виконання. Показ вступу, що йде за
показом дихання, лише фіксує те, що було підготовлено жестом дихання.

Однією з перших умов правильності і художності виконання твору є його
ритмічність. Диригент повинен максимально сприяти ритмічності виконання
диригованих творів. Це досягається шляхом точного і чіткого показу
початку кожної метричної частки. Момент фіксації початку частки в
диригентській практиці прийнято називати «крапкою». Крапка, що являє
собою поштовх руки, досягається шляхом різкого, раптового скорочення
м’язів, головним чином м’язів передпліччя і кисті. Сила і характер
крапки залежить від динаміки і характеру твору. При веденні звука
staccato крапка є надто гострою, в той час як при legato вона є дуже
м’якою. При звучності звука f крапка є дуже інтенсивною, сильною, а при
р — легкою.

В основі всіх диригентських рухів лежить диригентська схема, яка являє
собою систему рухів, що відображає структуру такту даного твору, його
метр. Кожному метрові відповідає своя диригентська схема. Загальним для
всіх схем є те, що перша частка показується завжди рухом руки вниз, а
остання — вгору. 2-часткова схема, таким чином, складається з одного
руху вниз і одного руху вгору:

В 3-частковій схемі друга частка показується рухом рук в сторони (права
рука — праворуч, ліва — ліворуч). Перша і третя частки показуються у
відповідності з загальним принципом (відповідно вниз і вгору):

В 4-частковій схемі друга частка показується рухом рук назустріч одна
одній (права рука — ліворуч, ліва рука — праворуч), третя» — рухом рук в
сторони. Перша і четверта частки показуються відповідно вниз і вгору:

В основі більш складних схем лежить 4-часткова схема, в якій окремі рухи
подвоюються (повторюються). В б-частковій схемі подвоюється рух рук вниз
і в сторони:

На наведених рисунках зображено лише каркас, кістяк диригентської схеми.
В дійсності рука під час диригування робить складніші рухи. Ці рухи
трохи змінюються залежно від характеру, темпу і динаміки твору. Не менш
важливим, ніж одночасний початок виконання, є одночасний кінець його.
Закінчення виконання показується жестом «зняття». Як і будь-який
диригентський показ, зняття повинно бути підготовлене. Підготовчий жест
припадає на частку, що передує зняттю, і відбиває його характер. Для
точної одночасності зняття велике значення має чітка крапка в момент
зняття, а також наступний за нею «відскік»

рук. Пальці рук в момент відскоку звичайно збираються, вільне
згинаються,— це сприяє сприйняттю співаками необхідності припинення
звука. Характер крапки при знятті, як і в окремих випадках, залежить від
характеру звука та динаміки.

У диригентському жесті повинні відбиватись всі відтінки виконання твору.
Нюанс р звичайно показується жестом, меншим за величиною, ніж нюанс f;
крім того, на f жест стає енергійнішим, насиченішим. Ведення звука
legato показується жестом плавним з дуже м’якою крапкою, в той час як
staccato — жестом гострим, коротким; при поп legato жест є середній між
двома попередніми: крапка на кожну частку повинна бути дуже ясною і
чіткою, однак ступінь гостроти її тут значно менший. Темп твору звичайно
впливає на величину жеста: у швидких темпах розмах руху на кожну частку
стає неминуче меншим, ніж у повільних.

Високі дитячі голоси іноді називають дискантами.

Ансамбль (франц.) — разом.

Цей поділ є до певної міри умовним, бо фактично при будь-якому диханні
повітря надходить в усі частини легенів. Однак участь різних ділянок
легенів у диханні є звичайно неоднаковою. Говорячи про той чи інший тип
дихання, ми маємо на увазі переважання роботи відповідної частини
легенів, не виключаючи, проте, роботи інших частин.

Дикція, див. нижче.

2 Текстура – це частина діапазону хорової партії, найбільш використана
в даному творі або на якому-небудь його відрізку.

1 Найважливішими музично-виразними засобами є також лад, інтервалика,
метр і ритм. Однак ці засоби виразності точно фіксують в нотному запису,
вони не залежать від виконавця, і тому ми тут їх не торкаємось. Вони
докладно розглядаються в розділі «Музична грамота».

Похожие записи