СТРАТЕГІЯ ПОДОЛАННЯ БІДНОСТІ

Останніми роками соціально-економічна ситуація в Україні
докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин в
умовах спаду виробництва, інфляції, зміни форм власності призвела до
різкого зниження рівня життя населення, зменшення його
платоспроможності, розшарування суспільства за рівнем доходів, зростання
безробіття.

За 1990 — 1999 роки валовий внутрішній продукт скоротився майже на 60
відсотків, обсяги виробництва промислової продукції — на 48,9,
сільського господарства — на 51,5 відсотка. Реальна заробітна плата
зменшилась у 3,8, а реальна пенсія — в 4 рази.

У 2000 році при відчутних темпах зростання цілої низки макроекономічних
та галузевих показників розвитку (валовий внутрішній продукт зріс на 6
відсотків, промислове виробництво — на 12,9, валова продукція сільського
господарства — на 9,2 відсотка), підвищенні економічної активності
населення помітного відновлення втрачених внаслідок кризи доходів ще не
відбулося. Зберігається тенденція до дальшого розшарування населення за
рівнем доходів і збільшення масштабів бідності.

Істотно змінилися величина та структура доходів і витрат населення. У
структурі грошових доходів питома вага заробітної плати зменшилась.

Основні доходи сім’ї отримують із традиційних джерел, зокрема це
заробітна плата, яка становить 40,1 відсотка сукупного і 56,9 відсотка
грошового доходу, та надходження від особистого підсобного господарства
(20,2 відсотка сукупного доходу). Вагомою є частка пенсій (12,8 відсотка
сукупного та 18,2 відсотка грошового доходу).

Підвищення цін у попередні роки призвело до погіршення структури та
якості споживання населення. Реальна заробітна плата залишається на
рівні, що не забезпечує обсягів споживання матеріальних благ, достатніх
для відновлення фізичної та інтелектуальної здатності до праці.

Про зростання масштабів бідності свідчать дані про розподіл кількості
працівників за розмірами нарахованої їм заробітної плати, які
відпрацювали 50 і більше відсотків робочого часу, встановленого за
станом на грудень 2000 року. Місячну заробітну плату нижчу від
мінімальної отримували 22,3 відсотка працівників у галузях економіки,
нижчу від прожиткового мінімуму — 70 відсотків працівників. Залишаються
низькими розміри пенсій, допомоги та соціальних виплат.

Не втратила гостроти проблема безробіття, яка є одним із головних
факторів поширення бідності. Особливо це стосується сімейного безробіття
(коли безробітними є декілька членів сім’ї).

Потребують посиленої уваги питання працевлаштування осіб з обмеженими
фізичними можливостями, молоді та випускників навчальних закладів.

Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня
зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати
праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і
соціальних виплат, що мають суто економічне підгрунтя, відсутність
розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної
допомоги.

Така ситуація зумовила необхідність розроблення Стратегії подолання
бідності (далі — Стратегія), основними принципами якої мають стати
забезпечення економічного зростання, підвищення рівня продуктивної
зайнятості населення та вжиття заходів щодо блокування найгостріших
проявів бідності, реформування системи соціальної підтримки населення
шляхом консолідації всіх соціальних програм і видів допомоги на основі
оцінки сукупного доходу сім’ї, інтеграції осіб з обмеженими фізичними
можливостями у суспільне життя.

Стратегія визначає основні напрями проведення політики подолання
бідності шляхом:

створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання
економічної активності працездатних громадян;

підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш уразливих груп
населення шляхом реформування системи соціального захисту.

Політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення
середнього класу.

Визначення термінів

Терміни, що вживаються у Стратегії, мають таке значення:

бідність — неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб
життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу;

глибина бідності — відхилення величини доходів або витрат бідних від
визначеної межі бідності;

межа бідності — рівень доходу, нижче від якого є неможливим задоволення
основних потреб. Нині межа бідності встановлюється як частка
прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. На її основі
визначаються сім’ї, які належать до категорії бідних;

крайня форма бідності — бідність, яка порівняно зі стандартами
цивілізації асоціюється з межею виживання;

домогосподарство — сукупність осіб, які проживають в одному жилому
будинку (приміщенні) та ведуть спільне господарство (мають спільні
витрати з утримання житла, харчування тощо). В сучасних умовах поняття
«домогосподарство» та «сім’я» дуже близькі. Частка домогосподарств, у
складі яких є особи, не пов’язані родинними стосунками, становить 0,61
відсотка загальної кількості домогосподарств. У окремих випадках
домогосподарство може бути представлено однією особою;

опікуваний державою доход — рівень доходу, що не більш як на 10 — 20
відсотків перевищує межу бідності і обумовлює значну ймовірність сім’ї
потрапити в будь-який час через не залежні від неї причини до категорії
бідних;

рівень бідності — питома вага сімей (домогосподарств), у яких рівень
споживання (доходів) на одну особу є нижчим від визначеної межі
бідності.

Оцінка рівня та масштабів бідності населення в Україні

Відповідно до прийнятих у міжнародній практиці критеріїв та на основі
даних комплексного обстеження умов життя домогосподарств установлено
єдиний критерій віднесення різних верств населення до категорії бідних,
який визначається за фіксованою часткою середньодушового доходу
(витрат), що дає змогу виокремити групу населення, яке живе в нестатках
відносно життєвого стандарту даного конкретного суспільства.

На сучасному етапі найбільш прийнятним є використання відносного
критерію — 75 відсотків медіанних сукупних витрат у розрахунку на
умовного дорослого. Такий критерій ураховує низький рівень життя,
поширення незареєстрованих видів діяльності, значні обсяги
незареєстрованих доходів населення України і відповідає міжнародній
практиці.

Співвідношення вартісної величини межі обраного відносного критерію
бідності з прожитковим мінімумом визначає межу бідності, рівень якої в
2000 році становив 56,6 відсотка прожиткового мінімуму.

Виходячи з установленого критерію, у 2000 році до категорії бідних в
Україні належали 26,7 відсотка населення, вкрай бідних — 14,7 відсотка.

Основну частину (75 відсотків) бідних становлять домогосподарства, в
яких є діти віком до 18 років. Серед бідних — сім’ї з дітьми, де всі
дорослі працездатного віку, становлять 47,2 відсотка, сім’ї, в яких усі
дорослі працюють, — 18,5 відсотка.

Значною за масштабами групою бідних є пенсіонери: 44,5 відсотка бідних
становлять домогосподарства, де є пенсіонери, причому 41,8 відсотка з
них — це домогосподарства, де є непрацюючі пенсіонери, і 9,3 відсотка —
домогосподарства, у складі яких тільки пенсіонери, які не працюють.

Працююче населення також не гарантоване від ризику потрапити до
категорії бідних.

Надзвичайно збільшує ризик бідності безробіття, особливо в малих містах.
Якщо в сім’ї, де немає безробітних, рівень бідності становить 22,6
відсотка, то за наявності трьох і більше безробітних він підвищується до
41,5 відсотка, при цьому грошові доходи в розрахунку на умовного
дорослого (споживання голови домогосподарства враховується з
коефіцієнтом 1, а кожного іншого члена домогосподарства — 0,7)
зменшуються майже на 60 відсотків.

Найвищі показники бідності (36 — 43 відсотки) — в Миколаївській,
Луганській та Чернівецькій областях. Найменше бідність поширена у м.
Києві (10,6 відсотка), а також в Одеській, Кіровоградській,
Закарпатській та Харківській областях (20 — 23 відсотки).

Діюча система пільг не забезпечує надання допомоги виключно бідним
верствам населення, а сприяє помітному збільшенню доходів заможних
верств населення, зростанню економічної нерівності. Якщо бідна сім’я
одержує у вигляді пільг 6,1 гривні на місяць у розрахунку на умовного
дорослого, то заможна — 13,1 гривні. При цьому питома вага пільг у
сукупних доходах населення збільшується від 5,5 відсотка у десяти
відсотків найбідніших сімей до 8,1 відсотка у десяти відсотків
найзаможніших.

Зростання бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування
населення та появою багатих прошарків, чия заможність асоціюється з
тіньовою та кримінальною діяльністю. Якщо серед найбіднішого населення
розмір незареєстрованих доходів становить 1,7 гривні на одну особу на
місяць, то серед найзаможніших — 208,2 гривні.

При значному збільшенні частки витрат, здійснених десятьма відсотками
найзаможніших з обстежених громадян, рівень бідності зменшився з 27,9
відсотка за дев’ять місяців 1999 року до 26,7 відсотка за такий же
період 2000 року. При цьому вартісна величина межі бідності зросла на
26,4 відсотка.

З бідністю пов’язані також такі явища, як безпритульність і жебрацтво.
За даними Міністерства внутрішніх справ України, у 2000 році
зареєстровано 26,4 тис. бродяг, з них 9,7 тис. — молоді люди.

Отже, всі зусилля органів виконавчої влади мають бути спрямовані на
розв’язання найголовнішої соціально-економічної проблеми держави —
подолання бідності.

Етапи реалізації Стратегії

Ця Стратегія реалізовуватиметься в три етапи:

перший (2001 — 2002 роки) — реалізація комплексу заходів щодо
стабілізації рівня життя, усунення найгостріших проявів бідності;

другий (2003 — 2004 роки) — створення об’єктивних передумов для
стабільного зростання реальних грошових доходів населення, забезпечення
оптимального рівня зайнятості;

третій (2005 — 2009 роки) — посилення орієнтації економічних процесів на
більш ефективне задоволення потреб людини, зменшення глибини бідності
серед найбільш уразливих верств населення, створення передумов для
переходу від цієї Стратегії до Стратегії запобігання бідності. На даному
етапі активно діятимуть усі розроблені програми соціального захисту та
ефективна система соціального страхування.

Очікується, що проведення соціальних реформ надасть змогу справедливо
розподіляти економічні результати шляхом:

забезпечення динамічного зростання рівня реальних доходів населення;

створення умов для закріплення середнього класу.

Відбудеться істотне поліпшення матеріального становища більшості
населення та всього комплексу соціальних показників, що характеризують
якість життя людей.

Передбачається, що на період до 2010 року прогнозні показники бідності
становитимуть:

(у відсотках)

2000

рік 2001

рік 2002

рік 2003

рік 2004

рік 2010

рік

Рівень бідності 26,7 26,2 26 25,5 25 21,5

Рівень крайньої бідності 14,7 13 12 10 8 3

Глибина бідності 22,9 22,5 21,5 20,5 19 18

Стратегічні напрями подолання бідності

Підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці

Бідність не можна подолати лише шляхом підтримки нужденних. Потрібні
комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно
забезпечені верстви населення.

Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним
верствам населення умов для самостійного розв’язання проблем підвищення
власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної
зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці,
запобігання безробіттю.

На першому етапі передбачається зупинення скорочення зайнятості в усіх
сферах економічної діяльності та стабілізація тривалості пошуку роботи.

Другий етап характеризуватиметься поступовим зниженням безробіття з
одночасним збільшенням обсягів зайнятості.

Метою третього етапу визначено зростання сукупного попиту на робочу силу
та забезпечення кількісної і якісної збалансованості робочих місць та
робочої сили.

Державна політика зайнятості населення здійснюватиметься шляхом
реалізації державної та регіональних програм зайнятості за такими
основними напрямами:

збереження наявних та створення нових високопродуктивних робочих місць;

формування професійно-кваліфікаційного складу робочої сили відповідно до
потреб ринку праці;

забезпечення активної участі у міжнародному розподілі праці;

створення умов для розвитку самозайнятості населення та підприємницької
ініціативи, поширення вторинної зайнятості працездатного населення;

створення правової основи соціально-трудових відносин на селі, що
виникають внаслідок розпаювання та передачі землі у приватну власність;

підтримка регіонів, у яких склалася критична ситуація на ринку праці,
шляхом створення механізму сприяння розвитку колишніх депресивних
територій;

сприяння працевлаштуванню неконкурентоздатних на ринку праці верств
населення (осіб з обмеженими фізичними можливостями, молоді, жінок,
осіб, які звільняються з місць позбавлення волі або примусового
лікування) і створення надійного економічного механізму забезпечення їх
зайнятості;

забезпечення роботою працездатних осіб із сімей з дітьми;

розвиток громадських робіт, що оплачуються за рахунок бюджетів.

Збільшення доходів від трудової діяльності

На першому етапі реалізації Стратегії пріоритетним напрямом має бути
збільшення рівня заробітної плати — основного джерела доходів населення
та забезпечення випереджального зростання номінальної заробітної плати
порівняно з ростом споживчих цін.

Дії другого етапу спрямовуватимуться на підвищення платоспроможності
населення шляхом невпинного зниження кількості та питомої ваги
працівників, які отримують заробітну плату, меншу за прожитковий
мінімум, поступового наближення інших основних соціальних стандартів та
гарантій (пенсій, допомоги) до прожиткового мінімуму.

Третій етап передбачає забезпечення динамічного зростання рівня реальної
заробітної плати та інших доходів від трудової діяльності, підвищення
купівельної спроможності населення, закріплення середнього класу, що
здійснюватиметься шляхом:

посилення мотивацій до продуктивної праці, запровадження погодинної
системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної
заробітної плати;

встановлення економічно та соціально обгрунтованих рівнів мінімальної
заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до прожиткового
мінімуму;

забезпечення своєчасної виплати заробітної плати та недопущення
виникнення заборгованості з її виплати;

розвитку соціального партнерства і договірного регулювання трудових
відносин у сфері оплати праці, вдосконалення процедури укладання
колективних договорів і угод та контролю за їх виконанням;

приведення системи організації оплати праці в сільськогосподарському
виробництві у відповідність із новими умовами господарювання;

поступової відмови від оплати праці натурою;

легалізації всіх трудових доходів громадян шляхом зменшення
оподаткування фонду оплати праці та заміни системи оподаткування доходів
громадян на таку, що стимулює їх зростання.

У стислі строки необхідно розробити і прийняти закони та інші
нормативно-правові акти, які визначали б механізми, що гарантують
індексацію заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних і
страхових виплат, відшкодування і збереження заощаджень громадян у
банках. Для цього має бути створено механізми, що стимулюють
заінтересованість громадян в отриманні доходів (передусім заробітної
плати) через банки, а також прийнято нормативно-правові документи щодо
страхування банківських вкладів населення.

Соціальне страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу

Окремим стратегічним напрямом подолання бідності є запровадження
страхових принципів соціального захисту працівників, що убереже їх від
ризику потрапити до категорії бідних.

Система загальнообов’язкового державного соціального страхування має
бути спрямована на посилення соціального захисту працівників і членів їх
сімей від імовірної бідності внаслідок неможливості отримувати доход у
разі втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок,
каліцтво, старість чи смерть годувальника. З цією метою необхідно
запровадити:

систему пенсійного страхування, що гарантуватиме значно більший рівень
пенсійного забезпечення майбутнім пенсіонерам і даватиме змогу
збільшувати надалі розмір пенсії;

систему медичного страхування, що сприятиме підвищенню якості медичного
обслуговування населення та забезпеченню гарантованого рівня надання
безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному
законодавством обсязі.

На першому етапі реалізації Стратегії має бути забезпечено реформування
діючої солідарної пенсійної системи (системи поточних виплат), її
збалансованість і сталість, що надасть змогу підтримувати купівельну
спроможність нинішніх пенсіонерів; регулярно індексувати пенсії з
урахуванням індексу цін і зростання середнього розміру заробітної плати;
створення добровільної системи недержавного пенсійного забезпечення,
основу якої становитимуть недержавні пенсійні фонди; створення системи
державного регулювання та контролю у сфері пенсійного страхування. Для
цього потрібно невідкладно прийняти Закони України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне
пенсійне забезпечення», вжити заходів, спрямованих на посилення
платіжної дисципліни із збору на загальнообов’язкове державне пенсійне
страхування, завершення автоматизації персоніфікованого обліку та
створення єдиної бази даних застрахованих осіб, зміцнення технічного та
кадрового резерву Пенсійного фонду України.

На другому етапі необхідно забезпечити функціонування реформованої
солідарної та добровільної систем недержавного пенсійного страхування,
відпрацювання системи державного регулювання та контролю у сфері
пенсійного страхування, створення передумов для запровадження
обов’язкової накопичувальної пенсійної системи, що сприятиме досягненню
більш високого рівня пенсійного забезпечення, збільшенню обсягу
заощаджень населення, а отже й інвестицій в економіку, пожвавленню
фінансового ринку та економічному зростанню.

На третьому етапі має бути запроваджено відрахування внесків до
обов’язкової накопичувальної пенсійної системи, забезпечення її
повноцінного функціонування.

Систему медичного страхування має бути запроваджено на першому та
другому етапах реалізації Стратегії шляхом прийняття Закону України «Про
загальнообов’язкове державне медичне страхування».

Запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та
соціальних послуг

Одним із основних напрямів подолання бідності є реформування системи
соціального захисту населення шляхом поглиблення адресності державної
соціальної допомоги, реалізація Закону України «Про державну соціальну
допомогу малозабезпеченим сім’ям». Окремі пільги населенню має бути
замінено на соціальні послуги.

На першому етапі реалізації Стратегії необхідно реформувати систему
надання державної соціальної допомоги шляхом запровадження єдиної
методики обчислення середньодушового сукупного доходу сім’ї з
урахуванням її доходу від власності та вдосконалення механізму
фінансування державної соціальної допомоги.

Органи законодавчої та виконавчої влади мають визначити стратегію та
план поступової заміни системи діючих пільг на адресну грошову соціальну
допомогу чи на соціальні послуги.

На другому етапі має бути здійснено заходи адміністративно-фінансової
консолідації програм надання соціальної допомоги, створення єдиної бази
даних щодо одержувачів усіх видів соціальної допомоги та послуг, а також
здійснено перехід до призначення всіх видів соціальної допомоги за
єдиною заявою.

Пріоритетним має стати розвиток мережі нестаціонарних установ різних
типів, що надають соціальні послуги (центри комплексного соціального
обслуговування, спеціалізовані відділення соціальної допомоги вдома
тощо). З цією метою на першому і другому етапах реалізації Стратегії
розвиватиметься система соціального обслуговування непрацездатних
громадян з активним залученням до цього процесу громадських організацій,
використанням волонтерської праці; здійснюватиметься перехід від
бюджетного фінансування відповідних державних установ до програмного
фінансування на конкурсних засадах громадських організацій, які
надаватимуть такі послуги. Має бути здійснено передачу органам місцевого
самоврядування повноважень щодо планування, фінансування та організації
надання соціальних послуг.

На третьому етапі потрібно перейти до єдиної централізованої та
максимально спрощеної системи соціального обслуговування населення за
всіма державними соціальними програмами, використовуючи для цього
високопродуктивні новітні інформаційні технології.

Необхідно невідкладно встановити та затвердити критерії межі бідності з
урахуванням їх регіональних відмінностей, розмір опікуваного державою
доходу, розробити і внести на розгляд Верховної Ради України
законопроект про соціальні послуги, завершити розроблення та
впровадження державних соціальних стандартів, створити ефективне
законодавче та нормативно-правове поле для благодійництва та
меценатства.

Соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями

Однією з найважливіших умов подолання бідності повинна стати реальна
політика держави щодо підтримки осіб з обмеженими фізичними можливостями
з метою максимальної їх адаптації до суспільного життя, професійної
реабілітації, створення умов для їх зайнятості та запобігання соціальній
ізоляції. Суспільно-соціальна інтеграція зазначених осіб
забезпечуватиметься шляхом:

вільного (безбар’єрного) доступу осіб з обмеженими фізичними
можливостями до всіх державних установ, громадських місць. Для цього
необхідно невідкладно заборонити приймання в експлуатацію об’єктів
соціальної інфраструктури та житла, що не забезпечують вільного доступу
до них зазначених осіб;

навчання дітей-інвалідів у загальноосвітніх навчальних закладах і
створення умов для реалізації їх потенційних можливостей у всіх сферах
суспільного життя;

удосконалення організації та проведення медико-соціальної експертизи
втрати працездатності, надання реабілітаційної допомоги населенню;

запровадження порядку обов’язкової участі роботодавців у забезпеченні
реабілітації працівників, які потерпіли від нещасних випадків на
виробництві і професійних захворювань;

надання державної підтримки громадським організаціям інвалідів і
спеціалізованим підприємствам, які використовують працю осіб з
обмеженими фізичними можливостями;

участі представників громадських організацій інвалідів у формуванні
державної політики щодо запобігання інвалідності, соціальної підтримки
осіб з обмеженими фізичними можливостями та контролі за її реалізацією.

Соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського
піклування

У зв’язку з поширенням бідності необхідно особливу увагу звернути на
сім’ї з дітьми, передусім багатодітні, неповні та з дітьми віком до
трьох років або з дітьми-інвалідами. З метою забезпечення всім дітям
рівного доступу до освіти, медичного обслуговування, професійної
підготовки мають бути створені умови для:

розвитку нових соціальних технологій підтримки сім’ї та стимулювання
добровільного страхування життя дітей і молоді;

надання молодим громадянам пільгових кредитів для здобуття освіти у
вищих навчальних закладах;

запровадження довгострокового пільгового кредитування молодих сімей;

забезпечення державних соціальних гарантій на безкоштовну медичну
допомогу та освіту, харчування та медикаментозне забезпечення дітей
раннього віку, оздоровлення та відпочинок, соціальну підтримку;

профілактики бездоглядності і правопорушень у дитячому та молодіжному
середовищі шляхом реалізації спеціальних соціальних програм;

надання додаткових державних гарантій соціальної реабілітації та
адаптації дітей, які перебувають у скрутних життєвих обставинах, у тому
числі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування,
дітей-інвалідів, дітей, які потерпіли від екологічних і техногенних
катастроф;

запобігання поширенню соціального сирітства, безпритульності та
бездоглядності;

соціального супроводу, обслуговування, трудового та побутового
влаштування неповнолітніх, які повернулися з місць позбавлення волі;

безперешкодної діяльності громадських і благодійних організацій, що
працюють у цій сфері.

Поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення

Серед найгостріших проблем бідності слід особливо звернути увагу на
житлові проблеми (відсутність житла, невідповідність житлових умов
санітарним нормам, тенденція до перекладання нерозв’язаних
економічно-господарських проблем житлово-комунального господарства на
населення).

Для розв’язання цих проблем передбачається:

на першому етапі реалізації Стратегії розпочати формування органами
місцевого самоврядування разом з місцевими органами виконавчої влади
житлового фонду соціального призначення шляхом будівництва нових,
реконструкції існуючих гуртожитків та жилих будинків, переведення житла
з фондів загального і спеціального призначення до житлового фонду
соціального призначення за рахунок житла, конфіскованого на підставі
судових рішень, добровільно подарованого державі або визнаного в
установленому порядку безхазяйним, придбання житла на ринку нерухомості,
а також створити гарантійні економічні механізми одержання кредитів на
будівництво або придбання житла;

на другому і третьому етапах завершити формування житлового фонду
соціального призначення, реструктуризацію підприємств житлового
господарства, їх приватизацію з метою розвитку конкурентного
обслуговування та утримання житла, зменшення витрат у
житлово-комунальному господарстві, проведення ефективної
енергозберігаючої політики.

Слід невідкладно вдосконалити механізм надання населенню субсидій на
оплату житлово-комунальних послуг, розпочати створення
нормативно-правової бази для розвитку конкурентного середовища у сфері
надання житлово-комунальних послуг і визначення державних соціальних
нормативів у сфері житлово-комунального обслуговування.

Моніторинг реалізації стратегічних напрямів подолання бідності

Для забезпечення реалізації стратегічних напрямів подолання бідності
проводитиметься моніторинг ефективності та адресності заходів щодо
соціальної підтримки окремих груп населення. Моніторинг передбачатиме:

визначення межі бідності та спостереження за її змінами;

складання переліку та розроблення методології розрахунку основних
характеристик — індикаторів бідності з наступним запровадженням
спостереження та аналізу;

дослідження ефективності проведення заходів, спрямованих на подолання
бідності;

визначення неохоплених соціальною підтримкою груп населення, які
потребують допомоги держави, а також розроблення пропозицій щодо
застосування до них діючих механізмів соціальної підтримки;

моделювання соціально-економічних наслідків змін механізмів соціальної
підтримки окремих груп населення.

Координація моніторингу стратегічних напрямів подолання бідності
здійснюватиметься Міністерством праці та соціальної політики України та
Державним комітетом статистики України.

Бідність в Україні, стратегія її подолання

Про те, що ми бідні і, хоч як прикро, не горді, свідчать не лише злидарі
на кожному кроці. Про це в нас із минулого року й довідки є, та ще й з
гербовими печатками: президентський указ і постанова Кабміну про
затвердження комплексної програми забезпечення реалізації стратегії
подолання бідності. Відповідно, скрізь на місцях було створено робочі
групи з розробки таких програм. На останній сесії депутати Хмельницької
обласної ради обговорили і схвалили невеселий документ регіонального
масштабу, що ілюструє похмуру національну картину всезагальної боротьби
зі злиднями, — обласну програму подолання бідності, розраховану на
2002—2004 роки.

Взагалі-то, як слушно зауважила на сесії голова депутатської комісії з
питань праці та соціального захисту Надія Підскоцька, бідність є в
кожному суспільстві — і в найбагатшому, і в найдемократичнішому. Та одна
річ, коли це, образно кажучи, легкі хмаринки у високості, і зовсім інша
— повністю затягнутий важкою сірою повстю небосхил. Звернімося до цифр.
З майже півтора мільйона населення Хмельниччини мало не третину
становлять пенсіонери, переважну більшість яких забезпеченими аж ніяк не
назвеш. Інвалідів — майже 84 тис., непрацездатних одинаків — 14 тис.,
114 тис. сімей одержують державні соціальні допомоги на дітей. Майже 26
тис. родин (прогнозується, що їх кількість зросте до 60 тис.)
малозабезпечені й отримують державні соціальні допомоги. 89 тис. сімей —
вважайте, кожна п’ята в області — отримують субсидії на
житлово-комунальні послуги. Майже десята частина працездатних громадян —
74 тис. — на обліку в центрах зайнятості.

При законодавчо встановленому рівні у 342 гривні середньомісячна
зарплата на Хмельниччині 210,6 гривні — одна з найнижчих в Україні.
Середня величина пенсії — неповних 120 гривень, допомога
малозабезпеченим сім’ям — 86 грн. 29 коп. Рівень бідності в області
торік становив 36% проти середньоукраїнських 28,3%. Приблизно така ж
картина, до речі, простежується на Миколаївщині, Луганщині, Буковині —
на відміну, скажімо, від Києва, де рівень бідності ледве перевищує 10%.

Вражає? До глибини душі. Бо за сухими цифрами — живі люди зі щоденною
тужною думою про завтрашній хліб насущний. Люди, що мешкають у житлі,
далекому від нормативних вимог, не мають можливостей доброякісно
харчуватися, добре вдягатися, навчатися і, само собою, лікуватися.
Низький рівень життя, закономірно, знижує його тривалість. Невисокий
освітній рівень практично позбавляє людину шансів посісти привабливіше
місце під сонцем. Та й, власне, хіба можуть розраховувати на високий
рівень життя переважна більшість пенсіонерів, чия пенсія за реальною
купівельною спроможністю як мінімум учетверо нижча від пенсій
радянського періоду? Чи бюджетники, або, точніше, люди, які справді
живуть на зарплату, яка так само катастрофічно полегшала? Чи сім’ї з
дітьми (а їх — третина з цих злощасних 36%)?

Хоча, знову ж таки, мала рацію депутат Н.Підскоцька, коли говорила про
феномен української бідності. Тобто про існування двох її форм:
об’єктивної, коли рівень добробуту сім’ї не відповідає певним
нормативним критеріям, і суб’єктивної, коли людина сама оцінює рівень
свого добробуту. За першою у нас малозабезпечені становлять трохи більше
чверті населення. За другою — всі 75%. Виною тому — чинне законодавство,
яке враховує не реальні доходи, а тільки підтверджені документами, та
діюча система пільг та субсидій, що посадила на шию держави і працюючих
громадян цілу армію утриманців. Причому система обліку дуже недосконала
й невимоглива. Вона досить часто ощасливлює державною підтримкою не тих,
хто справді її потребує, а просто хитріших чи безсовісніших. Тому й не
дивина в нас факти — неможливі в будь-якій іншій, бодай і найбагатшій,
країні світу, — коли власники шикарних квартир користуються державними
субсидіями чи отримувачі допомоги безробітним приїздять по неї в
«мерседесах» і вернуть носа від будь-якої запропонованої їм роботи: «Що
я дурний вам за 150 гривень вкалувати?» Мовляв, ліпше за гривню лежати,
ніж за дві працювати.

Через нинішню систему пільг склалася парадоксальна ситуація. Якщо бідна
сім’я отримує у вигляді пільг 6 грн. 10 коп. на місяць з розрахунку на
одного дорослого, то заможна — 13 грн. 10 коп. Отож зростання бідності
супроводжується поглибленням майнового розшарування населення та появою
багатих прошарків, чия заможність асоціюється з тіньовою і навіть
кримінальною діяльністю. Адже якщо серед найбіднішого населення величина
незареєстрованих доходів становить 1,7 гривні на особу в місяць, то
серед найзаможніших — 208,2 гривні.

Резонні аргументи щодо цього навів голова Чемеровецької
райдержадміністрації В.Хоптян. У районі проаналізували рівні доходів і
споживання в одному з сіл — на 180 дворів. Протягом двох останніх років
у 94 дворах з’явилися нові автомобілі. Однак 80% їх власників отримують
пільги і субсидії як малозабезпечені. Бо не враховуються жодні інші
доходи, крім грошової частини зарплати: ні натуроплата, ні «тіньова»
зарплата в підпільних цехах чи й на легальному виробництві, ні зарплата,
яку отримують і пересилають рідним ті, хто працює за кордоном.

Така ситуація обурлива не тільки з економічної точки зору, а й з
моральної, оскільки привчає людей жити за системою подвійних стандартів,
дурити державу. Та всі розуміють, що виникла вона внаслідок недолугої
державної політики — економічної, податкової. І ще більше — внаслідок
глухої байдужості держави до своїх громадян. Бо перейнятість української
верхівки суто приватними, а не державними проблемами й породила в
суспільстві круговий обман, атмосферу взаємної недовіри влади і народу,
коли всій моці першої громадяни протиставляють не організований протест,
а дріб’язкову помсту у вигляді приховування доходів чи претензій на таку
ж дріб’язкову державну допомогу: мовляв, хоч щось та вирвав. І мав рацію
директор Головчинецької школи-інтернату С.Вознюк, коли доводив, що важко
не називати бідною сім’ю, яка, щоб хоч якось звести кінці з кінцями,
змушена тримати чотири-п’ять корів, перетворюючи життя всієї родини в
тяжкий труд біля цих «хвостів». Вона бідна, навіть коли її доходи
перевищують встановлений мінімум чи навіть коли за зароблене цим
каторжним трудом вдається придбати якийсь автолах, викинутий на звалище,
можливо, теж якимось бідним європейцем.

Бідність, як і мафію, неможливо перемогти.

Зате боротися можна довго!

Як правило, кожен підручник з арифметики, друкуючи умови задач,
наприкінці друкує і відповіді. Підвищення добробуту, себто зменшення
бідності громадян, також можливе за певних відповідей держави, а саме:
за умови збільшення середньодушових грошових доходів населення —
зарплат, пенсій, інших соціальних виплат; ліквідації заборгованості з
них; забезпечення їх виплати у розмірах, не нижчих за встановлений
законодавством мінімальний розмір, і збільшення середнього заробітку до
прожиткового мінімуму; продуктивної зайнятості населення, зменшення
кількості безробітних; створення механізму збільшення доходів громадян
за рахунок здачі в оренду земельних та майнових паїв; пожвавлення
житлового будівництва; поліпшення стану охорони здоров’я; адресної
соціальної допомоги підтримки малозабезпечених верств населення.

Щоб отримати ці відповіді, потрібно дуже багато зробити. Отож заходів з
реалізації обласної програми подолання бідності передбачено чимало.
Насамперед — щодо розвитку ринку праці, підвищення зайнятості населення.
Автори програми, зокрема, зазначають, що, за прогнозами, до нинішньої
кількості незайнятих громадян — 73,8 тис. — найближчим часом додасться
ще 7,6 тис. Із них цього року планується працевлаштувати через служби
зайнятості на вільні та новостворені місця не менше 24,7 тис. Практично
стільки ж, для скількох знайшли роботу торік (24383). А позаторік було
працевлаштовано лише на 20% менше. Але ж за таких темпів хіба вдасться
істотно зменшити безробіття до кінця дії затвердженої програми? Ні,
гласить і програма. Якщо сьогодні рівень зареєстрованого безробіття в
середньому по області становив 3,73%, то до 2004 року його передбачено
зменшити до 3,65%. Тобто або лукавлять чиновники, по-різному
витлумачуючи терміни «незайнятість» і «безробіття», або ж лукавлять
цифри, які характеризують явище, не відбиваючи суті проблеми — і, тим
паче, шляхів її розв’язання. Створюється враження, що пункти програми
можна переписувати рік у рік, практично нічого в них не змінюючи, — вони
будуть оптимістичними, багатообіцяючими й так само порожніми.

Як справедливо констатує програма, добробут працюючого населення
залежить від рівня зарплати, питома вага якої в грошових доходах
становить 40%. Тож першочерговим завданням нинішнього року є повсюдна
ліквідація заборгованості, а далі — створення умов для зростання
заробітку. Для цього необхідно здійснити такі заходи: погасити
заборгованість; ініціювати внесення до регіональної угоди між
облдержадміністрацією, профспілками та союзом промисловців і підприємців
положень щодо умов зростання фондів оплати праці та встановлення
міжпосадових співвідношень в оплаті; посилити контроль за дотриманням
законодавства про оплату праці. Але як це робитимуть на місцях? І що
буде тому, хто насправді чинитиме не так?

Або, скажімо, як практично вплине на поліпшення соціального захисту
громадян такий пункт: «Сприяти впровадженню в області пенсійної реформи,
організувати роз’яснення законопроектів «Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне страхування»?
Для кого писали такі пропозиції: «3.Активізувати
організаційно-роз’яснювальну роботу по виявленню малозабезпечених сімей,
які мають право на соціальну допомогу. 6. Створити банк даних
малозабезпечених сімей»? Хіба цього не було досі? Невже такі речі не
входять до посадових обов’язків працівників відповідних служб? Чи в
медичні програми також вписуються пункти: «Лікувати тільки хворих»? І
взагалі, хіба це — стратегія?

На жаль, програма рясніє такими перлами. І хибує однобоким підходом до
бачення проблем. Резонно зауважив депутат М.Хіцінський: «У програмі
зовсім не відбито ситуацію в селі — так, наче в наших селах бідних
немає. Згідно з програмою, весь тягар лягає на соціальні служби — а вони
в селах малодіяльні. І сучасні процеси на селі насправді сприяють
поглибленню майнового розшарування, й аж ніяк не ліквідації бідності».

Але ж документ складали серйозні люди: працівники райдержадміністрацій,
міськвиконкомів, Головного управління праці та соціального захисту
населення облдержадміністрації, інших обласних структур і спеціально
створена обласна робоча група. Однак вийшов папірець заради папірця,
який самі автори й схвалили: добра половина депутатів облради —
керівники різних рангів, у тому числі понад десяток керують районами, а
ще більше — областю в цілому (губернатор і його заступники) та окремими
галузями й напрямами. Керують, треба думати, успішно — інакше б їм не
виявили довіри і не обрали б депутатами. А що при цьому народ бідний —
то це часи такі злецькі настали, що хоч як добре тим народом керуй, а
він усе бідний та бідний…

Одне слово, мав рацію хтось із ораторів, сказавши: «У нашій області, як
і в державі, з бідністю ми боремося давно, тобто — весь час». Їй-право,
не схоже, щоб програма, хоч і розрахована на певні часові рамки, мала
намір колись припинити цей захоплюючий процес. Хоч і начебто наявне в
ній усвідомлення того, що бідність неможливо подолати лише шляхом
підтримки нужденних. Необхідні такі економічні умови, при яких в людей
з’явиться можливість самим підвищувати свій добробут — тобто працювати і
заробляти. Створення таких умов у державі — це і є справжня стратегія
подолання бідності.

А програма… Не підтверджена фінансовими розрахунками — бодай у рамках
мінімальних потреб, не переплетена з економічною програмою, яку приймали
депутати, не «забита» в бюджет, — вона декларативна і непереконлива. Хоч
і записано, що фінансове забезпечення здійснюватиметься в межах коштів,
передбачених у державному й місцевих бюджетах, Пенсійному фонді та
фондах загальнообов’язкового державного соціального страхування, а також
за рахунок коштів благодійних недержавних фондів, громадських та
релігійних організацій, але конкретних сум і термінів надходження цих
коштів не названо жодного разу. Таж десятки заходів заплановано вже на
нинішній рік! А наступна сесія буде аж восени…

Чи треба було приймати такий документ? Хіба що для того, аби своїм
існуванням нагадував про те, що потрібно робити. Та не можна позбутися
враження, що писалося все це для галочки. Щоб засвідчити комусь, що ми
таки бідні і нам треба допомогти. І аби цей хтось не подумав, що, крий
Боже, все доведеться робити замість нас, ми й імітуємо напружену
діяльність: «забезпечити», «провести», «активізувати», «вжити»… Не
розуміючи, що в такий спосіб просто марнуємо час до дзвінка.

Похожие записи