Реферат на тему:

Поведінка фірми на олігополістичному ринку

План

Ознаки олігополістичного ринку.

Модель ламаної кривої ринкового попиту. Таємна змова.

Лідерство в цінах. Ціноутворення  за принципом “витрати плюс”.

Олігополія та економічна ефективність.

1.

Використовуючи загальні критерії для класифікації моделей ринку залежно
від панівного типу конкуренції, охарактеризуємо основні ознаки
олігополістичного ринку.

1. Олігополія у буквальному перекладі з грецької мови означає «панування
небагатьох», тому головною ознакою олігополістичного ринку є панування
на ньому кількох фірм. Їх може бути від трьох до двадцяти, оскільки
олігополія займає весь проміжок між чистою монополією та монополістичною
конкуренцією.

Олігополістичний ринок формується за умови  досягнення високого ступеня
концентрації виробництва. Для його виміру використовується ціла система
показників, серед яких такі:

— частка кількох найбільших виробників (як правило, чотирьох чи восьми)
у загальному обсязі галузевого продажу. Для підтримки конкурентного
середовища у багатьох країнах встановлюється гранична межа галузевої
концентрації виробництва. Так, у Сполучених Штатах Америки вважається,
що для нормального розвитку галузі має бути не менше ніж 10 конкуруючих
фірм. При цьому на частку найбільшої з них не повинно припадати більше
ніж 31% усіх галузевих продаж, двох фірм — не більше ніж 44, трьох — не
більше ніж 54, чотирьох — не більше ніж 64%;

— індекс Херфіндаля-Хіршмана (ІХХ), в основу розрахунку якого теж
покладена частка окремих виробників на галузевому ринку продаж.

Максимального значення цей індекс досягає тоді, коли галузь представлена
однією чистою монополією (1002 = 10 000). Тому, чим менший індекс
Херфіндаля-Хіршмана, тим більш конкурентним можна вважати ринок.
Найхарактернішим для олігополістично-го ринку є значення індексу від
1200 до 5000.

Проте застосування зазначених показників не завжди реально відображає
ступінь розвитку конкуренції, оскільки всі показники, як правило
розраховуються для загальнодержавного ринку. Реально  кожен ринок має
свої обмежені географічні рамки. Більше того, деякі  товари взагалі не
утворюють єдиного загальнодержавного ринку,  а завжди формуються лише на
певних територіях. Скажімо, це може бути ринок цегли чи цементного
розчину, побутових послуг чи окремих продуктів харчування.

Суттєвим недоліком розрахунку показників концентрації виробництва є
також невизначеність поняття “галузь”. Чи є чистим регіональним
монополістом підприємство, яке у Дніпропетровській області виробляє
глинисто-піщані стінові блоки (так звана подвійна цегла)?  Що треба 
брати у знаменнику для розрахунку її чистки на ринку: тільки аналогічну
цеглу, цеглу взагалі, стінові матеріали, включаючи шлакоблоки та бетонні
блоки? Легко переконатися, що залежно від відповіді на поставлене
запитання, результати розрахунків будуть суттєво відрізнятися. На жаль,
економічна наука поки що не дала задовільного обґрунтування, як
правильно визначити знаменник.  

Досить суттєвим у формуванні конкурентного середовища для відкритих
економік є зовнішній фактор — іноземні виробники. Тому, визначаючи
модель ринку, яка склалася у тій чи іншій галузі, слід обов’язково
враховувати доступність на нього виробників аналогічної продукції з
інших країн.

2. Продукт, який виробляє олігополія, може бути як стандартним, так і
диференційованим. Типовими олігополістичними ринками є ринки сталі та
автомобілів. Якщо у першому випадку виробляється стандартний продукт, то
у другому він досить диференційований. Однак вид продукту (стандартний
чи диференційований) суттєво не впливає на функціонування
олігополістичного ринку, тому надалі ми не приділятимемо йому уваги.

3. Оскільки частка будь-якого виробника на загальному ринку 
відповідного товару  досить значна, кожен з яких може проводити
самостійну цінову політику. Чи то зниження цін окремим виробником та
збільшення обсягів продажу, чи то підвищення цін за рахунок обмеження
пропозиції  певним  чином впливають  на загальну динаміку цін у галузі.
Однак слід врахувати, що результати  цього впливу багато в чому будуть
залежати від реакції  на дії одного учасника ринку з боку інших
виробників.

4. Вступ у галузь нових виробників дещо обмежений. Він не настільки
заблокований, як це властиво для ринку чистої монополії, але ті бар’єри
для вступу в галузь, які ми розглядали у темі 8, можуть бути застосовані
також для  характеристики олігополістичного ринку.

Олігополістична модель ринку — майже така поширена модель, як і ринок
монополістичної конкуренції. Це спричинено, зокрема, такими обставинами:

— при відносно незначній кількості виробників у більшості галузей є
можливість досягти ефекту масштабу. У цьому разі перехід до великих фірм
обов’язково супроводжуватиметься поглинанням конкурентів і переходом до
олігополії;

— в економіці існує об’єктивне прагнення  фірм до злиття, оскільки
об’єднаня    кількох фірм може суттєво збільшити їхню частку і дати
можливість новій структурі досягти вищих результатів, у тому числі за
рахунок економічного масштабу. Злиття може дати більшу економічну владу,
більші можливості  контролю  за цінами, а також  виграш на цінах закупки
ресурсів внаслідок перетворення на значного покупця.

   Завершуючи загальну характеристику олігополістичної конкуренції, слід
звернути увагу на принципову відмінність цієї моделі ринку від інших, а
саме: незначна кількість виробників дає можливість кожному проводити
свою цінову політику, однак взаємна залежність досягає такого значення,
що жодна фірма не наважиться на будь-які дії, не спробувавши прорахувати
вірогідну відповідну реакцію своїх конкурентів.

2.

Нехай олігопольна галузь складається лише з трьох фірм — А, В і С.
Кожній фірмі належить приблизно третина загального ринку
диференційованого продукту і вони не вдаються до змови при встановленні
цін. Фактична ринкова ціна продукту фірми А дорівнює Р1, а поточний
обсяг продажу – Q1.

Постає питання: як виглядатиме крива попиту фірми?

Положення і форма кривої попиту олігополіста залежить від того, як
конкуренти реагуватимуть на те, що фірма А змінила ціну.

Модель ламаної кривої попиту починається з припущення про реакцію
олігополістів на зміну цін конкурентів. Припускається, що кожна фірма
виходить із того, що коли вона знизить свої ціни, то конкуренти
підтримають це зниження, а якщо вона їх підвищить, то жодна з
фірм-конкурентів не зробить аналогічного кроку у відповідь. Рисунок
ілюструє, як виглядає ринок для олігополіста, котрий дотримується
зазначеного припущення.

Модель ламаної кривої попиту

Якщо фірма А знизить ціну нижче Р1, то усі конкуренти також знизять
ціни. Продажі у галузі зростуть. У цьому випадку фірма А матиме
приблизно ту саму частку ринку і рухатиметься вниз уздовж кривої попиту
Q1. Якщо фірма А підвищить свою поточну ціну, а конкуренти наслідують ці
зміни, то галузь втратить частину обсягу продажу на користь інших
галузей. Однак фірма А не втратить споживачів на користь конкурентів В і
С.

У разі підвищення ціни фірмою А інші фірми можуть не зреагувати на це,
що призведе до втрати фірмою А значної частки ринку, як результат,
відрізок кривої попиту над ціною Р1 значно еластичніший, ніж відрізок,
розміщений нижче від цієї ціни. Отже, робимо висновок про те, що в
олігопольній галузі:

а) при зниженні ціни фірмою А конкуренти вчинять так само, щоб не
допустити переходу своїх покупців до фірми, яка знизила ціну;

б) підвищення ціни фірмою А не буде наслідуватися фірмами В і С, бо
конкуренти прагнутимуть захопити її частку ринку;

в) відрізок D2К кривої попиту характеризує ситуацію, коли конкуренти
ігнорують підвищення ціни фірмою A;

г) відрізок КD1 кривої попиту характеризує ситуацію, коли конкуренти
наслідують цінову поведінку фірми А (випадок зниження ціни);

д) олігополіст, який не бере участі у змові, стикається із ламаною
кривою попиту D2KD1. Ця крива є високоеластичною на відрізку вище
поточної ціни P1 та низькоеластичною на відрізку нижче від цієї ціни.

Зауважимо: якщо конкуренти наслідуватимуть зниження ціни, але не
зважатиме на її підвищення з боку суперника, то крива граничного виторгу
олігополіста теж матиме незвичну форму і складатиметься з двох
відрізків:

MR2L – частина кривої граничного виторгу, що відповідає лінії попиту
D2D2,

NMR1 – частина кривої граничного виторгу, що відповідає лінії попиту
D1D1.

Унаслідок істотної відмінності в еластичності попиту вище і нижче
поточної ціни існує розрив, який є по суті вертикальним відрізком LN
кривої граничного виторгу.

В олігопольних галузях за відсутності змови зміни ціни відбуваються
нечасто. На основі ламаної кривої та ламаної кривої граничного виторгу
можна пояснити вичини цього явища.

1. Якщо фірма підвищить ціну, то вона втратить значну частку своїх
покупців. Якщо фірма знизить ціну і це зниження істотно збільшить її
загальний виторг, то витрати олігополіста можуть зрости ще істотніше.
Важливо пам’ятати, що на відрізку КD1 коефіцієнт еластичності Еd<1. Це означає, що прибутки фірми неминуче зменшаться, бо зниження ціни зменшить загальний виторг фірми, а виробництво дещо більшого обсягу продукції збільшить загальні витрати. Отже, будь-яка зміна ціни на олігопольному ринку завдає шкоди. 2. Ламана крива граничного виторгу передбачає, що у деяких межах істотні зміни витрат не справлятимуть жодного впливу на обсяг виробництва Q і ціну Р. Як видно з рисунка, будь-яка зміна граничних витрат між МС1 і МС2 не спричинятиме змін обсягу виробництва та ціни. Крива граничних витрат MC перетинає криву граничного виторгу МR на її зламі. Наявна ціна і буде рівноважною для фірми А, тому що її невигідно змінювати, і ціна залишиться сталою. Отже, ринкова ціна у моделі ламаної кривої попиту буде для олігополістів відносно стабільною або й "жорсткою". Модель ламаної кривої попиту має три основні недоліки. По-перше, вона не пояснює, чому початкова ціна дорівнює саме P1 або КQ1. По-друге, ламана крива пояснює негнучкість ціни, але не саму ціну. По-третє, ламана крива попиту не пояснює зростання цін в умовах макроекономічної нестабільності. Олігопольна структура галузі сприятлива для укладання таємних угод. Змова наявна тоді, коли фірми галузі досягають відкритої або прихованої угоди про фіксування цін, поділ ринку тощо. Отож незмовницька олігополія має очевидні вади. Додамо до них те, що завжди існує небезпека виникнення війни цін. Крім того, негнучкість цін в умовах високої інфляції може збільшувати витрати і зменшувати прибутки. За цих обставин змовницький контроль над ціною дає змогу олігополістам зменшити ризики і збільшити прибутки. Якою ж буде цінова і виробнича поведінка фірми за змовницької олігополії? Нехай на олігопольному ринку діють три фірми – А, В і С, які виробляють однорідні продукти. Криві витрат усіх трьох фірм однакові. Припустімо, що кожна фірма вважає, що обидва її конкуренти зрівнюватимуть свої ціни як при їх зниженні, так і при підвищенні. Припустімо також, що криві попиту усіх трьох фірм є однаковими. За однакових значень витрат, попиту і граничного виторгу з'ясуємо цінову і виробничу поведінку кожної олігопольної фірми. Максимізація прибутків фірм за змовницької олігополії Якби фірма А була чистим монополістом, то відповідь була б очевидною: вона має виробляти обсяг продукції Q, за якого граничний виторг МR дорівнює граничним витратам МС; призначати ціну Р1 і отримувати максимальний економічний прибуток. ` d ` ? , встановлять ціни, нижчі за Р1, то крива попиту фірми А переміститься різко вліво, бо покупці фірми А звернуться за продукцією до фірм В і С. Якщо фірма А також знизить ціну то це перемістить усі три фірми вниз по їхніх кривих попиту і зменшить їхні прибутки. Отже, ймовірно, що фірми В і С не захочуть призначати ціну, нижчу за Р1. За однакових умов попиту і витрат фірми В і С зацікавлені виробляти обсяги Q1 і призначати ціну Р1. Отже, для кожної з трьох фірм найоптимальнішим є призначення ціни Р1, але за умови, що її конкуренти робитимуть те ж саме. Інакше кажучи, в усіх фірм існують стимули до змови та узгодження однакової ціни Р1 і однакового обсягу Q1. Кожна фірма уникає війни цін і отримує максимальний економічний прибуток. Таємна змова може існувати у різних формах. Найпростішою формою є картель — об'єднання виробників, що разом максимізують прибуток шляхом фіксації та регулювання обсягів випуску продукції. У США картелі заборонені законом. В Японії картелі мають більше поширення, ніж у Європі. В Європі посилюється тенденція до того, щоб поставити їх поза законом. Найвідомішим міжнародним картелем останніх десятиліть є ОПЕК (Організація країн – експортерів нафти). ОПЕК була заснована у 1960 р. і нині об'єднує 13 країн, У 1973 — 1980 рр. картель спромігся підвищити світову ціну на нафту від 2,5 до 34 дол. за барель, а загальна сума доходів ОПЕК від нафти збільшилась на 340%. Однак в останні два десятиліття ОПЕК занепадав. Які причини занепаду ОПЕК? Основні причини цього занепаду – перешкоди для таємної змови. По-перше, різке зростання цін на нафту в 70-х роках стимулювало пошук нових покладів нафти державами – не членами ОПЕК. Велика Британія, Норвегія та СРСР перетворилися на важливих світових постачальників нафти. В результаті частка ОПЕК у світовому виробництві нафти різко зменшилася. По-друге, економне використання нафти і розширення використання альтернативних джерел енергії зумовили зменшення попиту на нафту, внаслідок цього послабився контроль картелю за світовою ціною на нафту. По-третє, країни — учасниці ОПЕК дуже різні за своїм економічним становищем, і тому в картелі виникла проблема обману Саудівська Аравія має невелику кількість населення і дуже високий ВВП на душу населення. Венесуела та Нігерія мають численне населення і дуже бідні. В Ірані, Іраку та Лівії – значні військові видатки. Гостра потреба бідних країн у грошах підштовхнула їх до порушень домовленостей про квоти й ціни, передбачені картельною угодою. В результаті цього світова ціна на нафту знижувалася, але у 2000 р. вона помітно зросла. Оскільки явні змови зазвичай заборонені, то олігополісти часто практикують приховані змови. Фірми можуть підтримувати зв'язок одна з одною різноманітними загальнодоступними легальними способами. Однією із форм мовчазної змови є лідерство у ціноутворенні. 3. Лідерство у цінах – це форма угоди, коли олігополісти координують свою цінову поведінку, не вдаючись до прямої таємної змови. Офіційні угоди і таємні зустрічі при цьому не потрібні. Одній фірмі, яка є найбільшою або найефективнішою, з мовчазної згоди інших відводиться провідна роль у встановленні галузевих цін. Фірма-лідер оголошує про зміну своїх цін, і решта фірм наслідують її цінову поведінку. Якщо інші фірми не підтримують цінової політики лідера, то лідер відмовляється від зміни цін. Проте якщо на заяви лідера дуже часто накладається вето з боку інших фірм, то може появитися інший лідер.У період після Другої світової війни у США та інших розвинутих країнах лідерство у цінах спостерігалося у автомобільній, сталеливарній, тютюновій цeментній, харчовій та інших галузях промисловості. Цінова політика галузевих лідерів базується на трьох важливих принципах. По-перше, коригування цін відбувається досить рідко. Тому в галузях, які мають цінових лідерів, ціни досить довго зберігають незмінними. Лідери ризикують втратити своє становище у випадку, коли нові ціни не підтримають конкуренти; лідер змінює ціни не кожного дня, а тільки тоді, коли галузеві витрати і попит змінюються істотно; наприклад: зростають податки, ціни на працю або електроенергію, у продаж надходять нові моделі виробів тощо. По-друге, фірма-лідер для перешкодження появі нових конкурентів і збереження олігопольної структури галузі може встановити ціну нижче рівня, який максимізує прибуток у короткостроковому періоді. Встановлення ціни, яка не допускає у галузь нових фірм, називають обмежувальним ціноутворенням. По-третє, для оголошення конкурентам про зміну цін ціновий лідер часто використовує повідомлення, яке доводиться галузевими друкованими або електронними ЗМІ. Основним недоліком моделі "лідерство у цінах" є припущення, що недомінуючі фірми погодяться зі своїм становищем послідовника лідера і будуть щасливі тривалий час зберігати за собою якусь частку ринку. Проте вони можуть вирішити не наслідувати підвищення ціни, задане лідером, з метою підвищення власної частки. Такі дії, звісно, пов'язані з ризиком викликати гнів лідера, який має у своєму розпорядженні великі фінансові й матеріальні ресурси, які дають йому змогу "провчити" неслухняних ЦІНОУТВОРЕННЯ ЗА ПРИНЦИПОМ ВИТРАТИ ПЛЮС Модель ціноутворення за принципом "витрати плюс" ґрунтується на тому, що олігополіст використовує формулу для визначення витрат на виробництво одиниці продукції та додає надвишку для встановлення ціни. Наприклад, якщо середні змінні витрати на автомобіль обліковувались у 10000 грн і продавці використовували би двадцятивідсоткову надвишку, то вони додали б до середніх змінних витрат 2000 грн і встановили би ціну товару у 12000 грн. Надвишка розглядається цими фірмами як спосіб покрити накладні витрати (середні постійні витрати) і забезпечити нормальний прибуток. Загалом, коли фірма використовує модель ціноутворення за принципом "витрати плюс", то встановлена нею ціна визначається за формулою: Р=АVС+т(АVС), де   т — відсоток надвишки; АVС— середні змінні витрати на виробництво продукту. Ціноутворення з використанням надвишки до витрат застосовується через невизначеність ринку з приводу попиту на товар і граничних витрат. Принцип "витрати плюс" олігополіст використовує для вирішення проблеми оцінки граничного виторгу і граничних витрат. Величину т можна визначити за формулою: [(-1:(1+Еd))], де Еd – цінова еластичність попиту на товар фірми. Наприклад, якщо Еd= -4, то тоді надвишка буде становити 1/3, або 33%-еластичніший попит на товар, тим нижчий відсоток надбавки. Звідси ціни на олігопольних ринках будуть нижчими в міру того, як попит на товар окремих фірм буде еластичнішим. Однак усе це за умови, що фірми для максимізації прибутку використовують ціноутворення "витрати плюс". Дана модель ціноутворення має дві переваги: 1) Цей метод сумісний з лідерством у цінах. Якщо виробники у галузі мають приблизня однакові витрати, то через дотримання однакової методики ціноутворення вони матимуть дуже подібні ціни і зміни цін. 2) Ціноутворення за методом "витрати плюс" є зручним для диверсифікованих фірм, які виробляють багато різних продуктів. Адже правильно визначити накладні витрати на виробництво та збут кожного продукту фірми досить дорого, а то й практично неможливо. 4. Чи є олігополія ефективною структурою ринку? Порівняємо поведінку олігополіста у сфері цін та обсягів виробництва з поведінкою за умов досконалої конкуренції. На відміну від досконалої конкуренції олігополіст виробляє у точці, в якій ціна перевищує граничні витрати. Інакше кажучи, як і за монополістичної конкуренції, за олігополії не досягають ні розподільної (Р=МС), ані виробничої ефективності (Р=АТСmin). Чиста монополія перебуває під державним контролем для зменшення її можливостей зловживання ринковою владою. Олігополія може створювати видимість існування кількох незалежних фірм, що конкурують між собою, і тому часто не підпадає під державне регулювання. Крім того, таємна угода між олігополістами може привести до такого рівня цін та обсягу виробництва, що існують за чистої монополії. До сказаного доцільно додати таке. По-перше, в останні роки конкуренція з боку іноземних фірм посилила суперництво на традиційних олігопольних ринках (цигарки, автомобілі, бензин, сталь, кольорові метали, мінеральні добрива) та підірвала цінову поведінку за моделями "лідерство у цінах" і "витрати плюс". По-друге, олігополії з метою перешкодження входженню у галузь можуть свідомо підтримувати ціни нижче рівня, що максимізує прибутки у короткостроковому періоді. З'ясуємо проблему "ефективність — олігополія" у довгостроковому періоді. По-перше, конкуренція забезпечує стимули для розвитку НТП. Адже для отримання прибутків у короткостроковому періоді та виживання у довгостроковому фірми мусять безперервно поліпшувати свої продукти і знижувати за допомогою нововведень виробничі витрати. По-друге, в олігополії можуть існувати стимули до стримування інновацій та гальмування НТП. Великі фірми прагнуть максимізувати свої прибутки завдяки повному використанню наявних виробничих капіталів. Між тим розробка і впровадження нового продукту приведуть до морального старіння основного капіталу, за допомогою якого виробляли попередній продукт. По-третє, сучасна науково-дослідна діяльність з розробок нових продуктів є неймовірно дорогою. Через те тільки найзначніші олігопольні структури можуть фінансувати великі програми у сфері НДДКР. Для прискорення технічного прогресу потрібні багаті олігопольні фірми. По-четверте, існування бар'єрів для входження у галузь дає олігополістові певну гарантію того, що він зможе отримати винагороду у вигляді прибутку від своїх зусиль довкола інновацій. Якщо цей погляд є правильним, то в довгостроковому періоді олігополії можуть сприяти зниженню витрат виробництва, цін і збільшенню обсягів виробництва та зайнятості. Лiтература Хайман Д.Н. Современная микроэкономика: анализ и применение.- М., 1992. Ястремський О., Грищенко О. Основи мікроекономіки. – К.: Знання, 1999. Р.Барр. Политическая экономия: в 2-х томах/ Перевод в фр. – М., 1995. Овчинников Г.П.Микроэкономика.–С.Пб., 1992. Микроэкономика.// Под ред. Яковлевой. – М.: Изд-во МГУ им. Ломоносова, 1997. Вернан Х.Р. Микроэкономика. Промежуточный уровень. Современный подход: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 1997, с. 767. Алексеева В.Е., Арфеева М.В., Овчинников Г.П. Микроэкономика. Макроэкономика. Санкт-Петербург:Михайлова В.А.,1997, с.447. Будаговська С., Кілієвич О. Мікроекономіка і макроекономіка. Київ: Основи, 1998, с.518. Гальперин В.М., Игнатьев С.М., Моргунов В.И. Микроэкономика. Санкт-Петербург: Экономическая школа, 1998, с.348, с.503. Гребенников П.И., Леусский А.И., Тарасевич Л.С. Микроэкономика. С-Пб.: С-Пб. УЭФ, 1998, с.447. Долан Э. Дж., Линдсей Д. Микроэкономика. С-Пб.,: Литера плюс, 1997, 448 с. Емцов Р.Г., Лукин М.Ю. Микроэкономика. Москва: МГУ, Издательство «ДИС», 1997, с.320. Задоя А.О. Мікроекономіка. Київ: Т-во “Знання”, КОО, 2000, с.176. Кара гадова О.О., Черваньов Д.М. Мікроекономіка. Київ: Четверта хвиля, 1997,с.208. Кириленко В.І. Мікроекономіка. Київ: Таксон, 1998, с.334. Максимова В.Ф. Микроэкономика. Москва: Сомитэк, 1996, с.328. Наливайко А.П., Євдокимова Н.М., Задорожна Н.В. Мікроекономіка.Київ: КНЕУ,1999, с.208. Нуреев Р.М. Курс микроэкономики. Москва: НОРМА – ИНФРА*М, 1998, с.572. Овчинников Г.П. Микроэкономика. Макроэкономика. Санкт-Петербург: Михайлов В.А., 1997, с.750. Огибин Ю.А. Микро-, макроэкономика. С-Пб.: Литера плюс, 1997, с.512. Рябикина А.А., Быкова Т.В. Основы микроэкономики. С-Пб., Лань, 1997, с.304. Семюельсон,Пол А., Нордгауз,Вільям Д. Мікроекономіка. Київ: Основи, 1998, с.676. Слухай С.В. Довідник базових термінів та понять з мікроекономіки. Київ: Лібра. 1998, с.256. Яковлева Е.Б. Микроэкономика.- М.-С.-Пб.: Поиск, 1998, с.358.

Похожие записи