Реферат на тему:

Ніша ландшафтознавства в полі культури та місце Львівської
ландшафтознавчої школи в ній

Поняття ландшафту не слід вважати як таке, що належить тільки географії
й, навіть, тільки науці. За своїм змістом воно є набагато ширшим й
охоплює такі області культури, як поезія, живопис, психологія,
філософія, політика тощо. Хоча “система” та “ландшафт” – різні поняття,
та за рівнем своєї загальності вони одного порядку. Про це свідчить як
дедалі ширше використання терміна “ландшафт” у культурі (так би мовити
його експансія у цьому полі), так і намагання самих
географів-ландшафтознавців осмислити предмет їхніх досліджень у
загальнокультурному значенні, вивести ландшафт з поля наукової географії
у загальне поле людської культури [3, 2, 4].

Ніша, яку займає поняття “ландшафт” у полі людської культури, зображена
на рис.1.

Форма, яку займає ніша ландшафту в полі культури, є не компактною, а
доволі розгалуженою. Можна, однак, виділити два ядра цієї ніші, від
яких, мов промені, відгалужуються різні напрями інтерпретації ландшафту
і відповідні їм напрями його пізнання. Одним із цих ядер є
еколого-географічне тлумачення ландшафту (на перетині географії та
екології, див. рис. 1), а другим – його естетичне тлумачення (на
перетині географії та мистецтва на рис. 2). Ці ядра не ізольовані: між
ними пролягає широкий місток “психолого–соціо–філософського” тлумачення
та пізнання ландшафту.

Охоплюючи значний сегмент людської культури та розвиваючись у таких
різних його частинах, як пейзажна поезія та фізична географія, поняття
ландшафту неминуче набуло різних інтерпретацій. Ці інтерпретації
виявилися настільки відмінни-

Рис.1. Ніша поняття “ландшафт” у полі людської культури

ми, що деякі дослідники взагалі поставили під сумнів існування ландшафту
як поняття [1]. Інші ж науковці намагалися впорядкувати існуючі
інтерпретації ландшафту, виділивши їхні певні типи [7, 8]. Наша версія
подібної типології наведена в таблиці.

Розгляд описаних інтерпретацій ландшафту дає змогу виявити деяку
“інваріантну частину” цього поняття, тобто сукупність ознак, які наявні
у будь-якій його інтерпретації. Цих інваріантних (щодо інтерпретацій)
ознак можна виділити чотири: 1 – основою ландшафту є деякий простір,
причому замкнений (з явними чи уявними межами); 2 – цей простір
упакований елементами, які різняться за своїм місцем у ньому; 3 –
упакування елементів не є випадковим, а є характерною конфігурацією, що
визначається зв’язками між місцями, які ці елементи займають; 4 – риси
цієї конфігурації не приховані, а створюють образ, за яким можна бачити
глибинну сутність цього простору.

В усіх означеннях термінам “простір”, “елемент”, “місце”, “зв’язок”
надається саме загальне значення. Їх можна інтерпретувати по-різному й
отримувати відповідні інтерпретації ландшафту. Вони, в свою чергу,
визначають відмінності та подібності між різними науковими школами
ландшафтознавства, які на цих тлумаченнях основані.

Групи інтерпретацій ландшафту

Індекс Групи інтерпретацій Область використання

Природничі інтерпретації

N 1 Територія, що зберегла свій первісний природний вигляд Побутові
інтерпретації

N 2 Ландшафт як територіальний комплекс, утворений взаємодією
компонентів природи Традиційне радянське ландшафтознавство

N 3 Простір, закономірно організований потоками речовини та енергії
Ландшафтна екологія

N 4 Ланка в ряду рівнів організації природи, один із способів її
системної організації Теорія ієрархій, теоретична екологія

Соціо-природознавчі інтерпретації

SN 1 Комплекс (система), утворений взаємодією природи, людини та
господарства Нееф, “родове” тлумачення ландшафту

SN 2 Територіальний комплекс (система), утворений тілами природного та
антропогенного походження Антропогенне ландшафтознавство, ландшафтна
архітектура

SN 3 Простір із специфічною взаємодією людської культури та природи
Зауер, Відаль, культурна географія

SN 4 Ландшафт як середовище існування людини Поведінкова географія

Соціо-функціональні інтерпретації

SF 1 Ландшафт як територія, специфічна за соціальними та економічними
функціями Територіальне планування

SF 2 Ландшафт як соціально-історичне утворення Неомарксистська географія

SF 3 Ландшафт як результат естетичного та функціонального впорядкування
території Ландшафтна архітектура, побутові інтерпретації

Перцепційні інтерпретації

P 1 Територія, що сприймається людиною як цілісність Побутові
інтерпретації, французька географія

P 2 Візуальний образ території Побутові інтерпретації, перцепційна
географія,

P 3 Ментальний образ простору Психологія

P 4 Естетична категорія, територія, конфігурація елементів якої викликає
почуття естетичного задоволення Естетика, побутові інтерпретації

P 5 Ландшафт як сукупність місць, що мають морально-етичні цінності
Гуманістична географія, феноменологія

Визначають простір за різними ознаками. Серед них виділяють декілька,
інтерпретація яких суттєво окреслює і тлумачення поняття ландшафту
загалом. Насамперед до цих ознак належить ступінь “фізичної
конкретності” простору. Однією крайньою точкою виміру простору є
уявлення ландшафту як конкретної ділянки земної поверхні, що має свої
межі. На іншому полюсі – інтерпретація простору, як категорії, що не має
ані своїх фізичних меж, ані місцеположення. Решта

інтерпретацій ландшафту знаходяться між цими двома полюсами. Отже,
ступінь тілесності простору та ступінь його локалізованості є тими
характеристиками, відповідне тлумачення яких визначає інтерпретацію
ландшафту. Зв’язок між цими інтерпретаціями й їхнє положення у полі
ландшафтознавчого пізнання ілюструє схема на рис. 2.

Рис. 2. Співвідношення інтерпретацій ландшафту за тлумаченням простору.

Індекси – позначення груп інтерпретацій ландшафту у табл.1. N2-а, N2-b,
N2-с – відповідно: індивідуальна (регіональна), типологічна та
інтерпретація ландшафту як загального поняття SN3-a – інтерпретація
Відаля SN3-b – інтерпретація К. Зауера P3-a – інтерпретація у
феноменології ландшафту, P3-b – психологічні інтерпретації ландшафту

Як видно із рис. 2, тлумачення ландшафту львівськими географами (воно
позначене індексом N2-a) є доволі “екстремальним”, бо займає крайню
позицію й у ряді “тілесності” простору й у ряді його локалізованості.
Львівські ландшафтознавці не визнають ні того, що ландшафт може бути
нематеріальним, ні того, що він може бути неприв’язаним до території. У
цьому відношенні інтерпретація ландшафту львів’янами подібна до поглядів
на ландшафт, що побутують у ландшафтній архітектурі (SF 3) та
перцепційній географії (Р 2).

Таке саме екстремальне положення львівська ландшафтознавча школа займає
й у площині, що описує різні тлумачення ландшафту з погляду на природу
меж простору і у просторі (рис. 3). Щоправда, у цій площині погляди
львів’ян на ландшафт (а саме: його межі чіткі, лінійні, виділяються за
жорсткими правилами) змикаються не з поглядами перцепційних географів, а
з поглядами фахівцями з територіального планування (SF 1).

Рис. 3. Співвідношення інтерпретацій ландшафту за тлумаченням ними меж
(індекси – позначення інтерпретацій ландшафту у табл.1)

Упакування простору. В різних тлумаченнях ландшафту простір заповнюється
по-різному. Його елементами, наприклад, можуть бути територіальні
ділянки, з яких складається ландшафт, частини його “вертикальної
структури”, процеси, відчуття, місця, що несуть певні значення та
цінності тощо. З усіх рис елементів простору дві мають найбільше
значення для інтерпретації ландшафту: наскільки тілесно тлумачиться
елемент ландшафту та наскільки враховуються антропогенні утворення як
складові ландшафту.

Інтерпретація ландшафту львівськими географами, наприклад, ґрунтується
на тому, що до складу його елементів мають бути віднесені лише тіла
природного походження. “Антропогенне ландшафтознавство” Ф. Мількова та
розуміння ландшафту К. Зауера до цього складу долучають також тіла,
створені та модифіковані людиною. У geographie humaine ландшафт включає
також нематеріальні елементи (історичну долю, політичний устрій,
культурні впливи тощо). Ще більш дематеріалізований характер мають
елементи ландшафту в його поетичних інтерпретаціях: ландшафт може
містити такі елементи, як смуток, гармонію, велич, жах, таїну тощо. Рис.
4 є упорядкуванням тлумачень ландшафту в полі, осями якого і є дві
вказані особливості елементів та їхнього складу.

J

J

J

J

J

J

J

J

J

J

J

J

J

J

J

J

J

?ь внутрішній устрій місця, його фізичну наповненість елементами (що
воно собою являє?), та характеристики, які можна умовно назвати як
“цінність місця” (яке воно має значення?). Інтерпретація ландшафту
залежить від того, як тлумачать ці три риси виміру місця. Оскільки
наповненість місця ландшафту ми розглянули раніше (див. рис. 4), опишемо
поле пізнання ландшафту, яке побудоване на двох осях: наскільки чітко
локалізоване місце у просторі і наскільки інтерпретація ландшафту
враховує цінності, які місця ландшафту мають для людини (рис. 5).

Рис. 4. Співвідношення інтерпретацій ландшафту за тлумаченням ними
елементів ландшафту (індекси – позначення інтерпретацій ландшафту у
табл.1 SN3-a – інтерпретація Відаля, SN3-b – інтерпретація Зауера)

З точки зору тлумачення місця ландшафту львівська школа
ландшафтознавства вирізняється категоричністю: кожне місце (ПТК) має
своє чітке положення в ландшафтній структурі, воно є виключно природним
утворенням, й людські цінності, переживання, ремінісценції до цих місць
жодного відношення не мають. Така сама очищена від людських цінностей
інтерпретація ландшафту властива всім тим школам ландшафтознавства, які
ґрунтуються на науково-природничих засадах (N2–N4 на рис. 5). На
протилежному боці – школи ландшафтознавства, які виходять із
інтерпретації ландшафту як категорії перцепційної (Р3–Р5). Із ними
львівська ландшафтознавча школа не має точок дотику не лише в площині
тлумачення місця, але й в інших поняттях, через які розкривається
ландшафт (див. рис. 2–4).

Образ. Практично усі інтерпретації ландшафту в той чи інший спосіб
основані на тому, що ландшафт являє собою не простір як такий, а той
образ, в якому він постає. Український та польський відповідники
німецькому Die Landschaft (відповідно – краєвид та krajobraz) тонко
передають цю важливу рису ландшафту. В багатьох інтерпретаціях ландшафту
цей образ розуміється в його “приземленому” значенні – як візуальний
постав простору.

Феноменологічні та поетичні інтерпретації ландшафту мають справу з
образом ментальним, насиченим значеннями та почуттями, психологічні – з
ментальними картами простору (тобто, уявленнями людини щодо
впорядкування простору). Отже, важливою віссю, за якою можна
впорядкувати різні інтерпретації образу ландшафту, є вісь ступеня
реальності (тілесності) цього образу.

Рис. 5. Співвідношення інтерпретацій ландшафту з урахуванням цінності
місця (індекси – позначення груп інтерпретацій ландшафту у табл.1. N2-а,
N2-b, N2-с – відповідно: індивідуальна (регіональна), типологічна та
інтерпретація ландшафту як загального поняття)

Оскільки категорія образу найтіснішим чином пов’язана з тим, хто і як
його сприймає, то друга важлива вісь має бути пов’язана із особливостями
сприйняття образу. В естетиці довкілля є дві теорії щодо сприйняття
образу – в відстороненій або в задіяній формі [5, 6]. Перша виходить із
того, що для формування образу певного об’єкта досить того, аби цей
об’єкт існував і був доступний спостереженню. Робимо висновок, що образ
формується незалежно від того “занурюється” людина у ландшафт або ж
просто споглядає його на відстані – у прямому та переносному значенні
слів “занурення” та “відстань”. Інша позиція полягає у тому, що
виникнення естетичного почуття до ландшафту можливе лише в задіяній
формі. Задіяне сприйняття ландшафту передбачає те, що пізнається він
саме через “занурення” людини у нього – через надання ландшафту значень,
цінностей, його практичного використання тощо. В естетиці вважається, що
ці дві теорії конкурентні й взаємовиключні, отож їх можна розглядати як
два полюси на вісі “задіяності–відстороненості” сприйняття ландшафту.

Дві ці вісі формують поле інтерпретацій ландшафту, в основі якого лежить
тлумачення такого поняття, як “образ” (рис. 6).

Поле на рис. 6 відрізняється від попередніх тим, що львівська школа
ландшафтознавства займає у ньому не екстремальні позиції, а помірковану
щодо ступеня реальності образу. Згідно з цією інтерпретацією, ландшафт,
хоч і складається із тілесних елементів, а його місця (ПТК) чітко
визначені й також матеріальні, однак не є суто матеріальним образом. Це
пов’язано з тим, що ландшафт львів’яни розуміють як утворення природне,
таким самим має бути й його образ.

Рис. 6. Співвідношення інтерпретацій ландшафту за тлумаченням ними
образу простору (індекси – позначення груп інтерпретацій ландшафту у
таблиці.

Однак той образ, в якому більшість ландшафтів постає перед нашим зором,
“затушований” антропогенними елементами, відтак для одержання природної
основи ландшафту цей реальний фізичний образ слід “очистити” від
антропогенних елементів. Зробити це можна тільки ментально, відтак і
образ ландшафту набуває рис ментального. Так, ландшафтні карти
львівських географів – це не карти тих ландшафтів, які реально існують
зараз: із ріллею, автошляхами, сміттєзвалищами і складами. Це – розумова
конструкція, це уявлення про ті ландшафти, які існували (або які б
існували), якби людина в їхнє життя не втручалася.

Висновок, який можна зробити з аналізу поданих рисунків, зводиться до
того, що сучасне ландшафтознавство не являє собою консолідованого
навколо певної інтерпретації ландшафту згустка думок. Скоріше його можна
уявити як деяке доволі розлоге поле, у різних частинах якого
культивується своє бачення ландшафту, шляхів його пізнання та
практичного використання набутих знань про нього. Така “картина” науки
зовсім не свідчить про її “рихлість”, дезінтегрованість і
нежиттєздатність. Навпаки – вона свідчить про те, що ландшафтознавство
було й лишається багатим на ідеї, відзначається високим потенціалом у
плані взаємодії та взаємозбагачення, має багато різних “точок росту”,
відтак – здатне вирішувати дуже широке коло наукових та інших завдань.

Мабуть, ще не до кінця розпізнана сила ландшафтознавства полягає не у
виробленості та довершеності деякого його єдиного теоретичного базису, а
у наявності декількох таких базисів. Кожен із них представлений (чи має
бути представленим) відповідною науковою школою. Навряд чи має сенс
вести дискусію, яка із них більш вірна і більш

“ландшафтна”. Кожна школа займає своє місце в полі ландшафтознавчого
пізнання, й чим більших успіхів вона досягає у розбудові цього місця,
тим сильнішим є ландшафтознавство загалом.

Львівська ландшафтознавча школа займає принципово важливе місце у полі
пізнання ландшафту. Важливість цього місця полягає у тому, що,
розміщуючись у багатьох проекціях поля на його крайніх позиціях (див.
рис. 2–4), воно відіграє роль каркаса всієї будівлі ландшафтознавства. У
випадку поля пізнання, його крайні позиції мають значення не периферії
чи маргінальності, а ядра, теоретичного концентра. Саме тут формулюються
ті ідеї, які відзначаються особливою принциповістю та послідовністю.
Вони потребують ретельного обґрунтування, а це веде до їхньої
традиційності та фундаментальності (фундамент закладається не у центрі
будівлі, а на її несучих стінах!).

Безсумнівні успіхи львівської ландшафтознавчої школи, її послідовність,
традиційність і фундаментальність основ у певному ступені зумовлені тим
місцем, яке вона займає у полі пізнання ландшафту. Ландшафтознавство
самих різних шкіл і напрямів має завдячувати львівським географам за те,
що, займаючи півсторіччя життєво важливе місце у цьому полі, вони
вибудували тут потужну й елегантну вежу знань про ландшафт. Значення
цієї “вежі” сягає далеко за межі лише географічного ландшафтознавства.
Воно є загальнокультурним надбанням, проте це його загальнокультурне
значення ще має бути осягнуте.

Використана література

Арманд А.Д. Ландшафт как конструкция // Изв. Всесоюз. Геогр. об-ва,
1988. Т.12. Вып. 2.

Гродзинський М.Д. Від географічного до загальнокультурного поняття
ландшафту: “інтерпретаційний переворот” і ландшафт // У: “Ландшафт як
інтегруюча концепція ХХІ сторіччя”. К., 1999.

Каганский В.Л. На пути к герменевтике ландшафта // У: ”Людина в
ландшафті ХХІ століття: Гуманізація географії. Проблеми постнекласичних
методологій”. К., 1998.

Тютюнник Ю.Г. Тоталлогия ландшафта. Киев, 2002.

Berleant A. The Aesthetics of Environment. Philadelphia: Temple
University Press, 1992.

Bourassa S. The Aesthetics of Landscape. London: Belhaven Press, 1991.

Meinig D.W. The Beholding Eye: Ten Versions of the Same Scene. // In:
D.W.Meinig, J.B.Jackson (eds.) “The Interpretation of Ordinary
Landscapes”. Oxford: Oxford University Press, 1979.

Wieber J.-C. Le paysage. Questions pour un bilan. // Bulletin Assoc.
Geogr. Francaise. 1987. Vol. 64. No 2.

Похожие записи