Контрольна робота

Місто як земельно-господарська система. Стадії містобудівного
проектування

ПЛАН

Місто як земельно-господарська система.

Стадії містобудівного проектування.

Місто як земельно-господарська система

Міські землі виступають операційним, просторовим базисом розвитку міста,
забезпечуючи тим самим якщо не фактичну, то принаймні юридичну
цілісність міста як земельно-господарської системи.

Кожне місто має свою офіційну територію, делімітовану так званою міською
межею. Міська межа порівняно стійка, особливо в розвинених
капіталістичних країнах, де її розширення пов’язане з розв’язанням
складних питань приватної власності на землю, різницею в системі
оподаткування в міській межі і поза нею тощо.

Міські землі є невід’ємною складовою частиною земельних ресурсів країни.
Згідно із Земельним кодексом України до земель житлової та громадської
забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які
використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель
і споруд, інших об’єктів загального користування. Використання земель
житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального
плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану
земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і
норм, регіональних та місцевих правил забудови [10].

Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів
місцевого самоврядування можуть передаватися безкоштовно у власність або
надаватися в- оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування
житлового будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в
межах норм. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у
власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими
угодами. Житлово-будівельними (житловим) та гаражно-будівельним
кооперативам за рішенням органів місцевого самоврядування земельні
ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у
власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється
відповідно до затвердженої містобудівної документації.
Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть
надавати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні житлові будин-‘
ки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території
дер-

жавної або комунальної власності надаються у постійне користування під-
| приємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими \
будівлями. У разі приватизації багатоквартирного житлового будинку
відпо- ) відна земельна ділянка може передаватися безоплагно у власність
або нада- | ватися у користування об’єднанню власників. Порядок
використання зе- j мельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні
житлові будинки, а ‘• також належні до них будівлі, споруди та
прибудинкові території, визнача- ; ється співвласниками.

Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані
багатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, споруди
та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу
території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної
документації. До складу міських земель, поряд Із землями міської
забудови та землями загального користування, входять землі
сільськогосподарського призначення, землі, вкриті лісом, землі
залізничного, водного, повітряного, трубопровідного транспорту, гірничої
промисловості тощо.

Висока концентрація населення з його багатогранною діяльністю і
пов’язана з цим необхідність розміщення на порівняно обмеженій території
міста значної кількості житлових, виробничих, інженерно-транспортних
будівель, споруд та комунікацій спричинює складність не тільки
використання, але й обліку міських земель, порядку їх оподаткування,
визначення та обґрунтування розмірів земельного податку. Для багатьох
ділянок у межах населеного пункту характерне багатофункціональне
використання. Розташовані на них будівлі і споруди часто перебувають у
розпорядження кількох юридичних і фізичних осіб на різних правових
підставах, з різними господарськими та побутовими цілями.

Зрозуміло, що землі населених пунктів потребують подальшої
струк-туризації за правовим і господарським станом відповідно до
Земельного кодексу. Відсутність сталої класифікації земель у межах
населеного пункту може стати на заваді здійсненню заходів щодо
регулювання земельних відносин, створення умов для раціонального та
економічно обґрунтованого землекористування, охорони прав громадян,
підприємств, установ і організацій на землю.

Відповідно до форм власності, до складу земель населених пунктів
входять:

— землі державної власності, у складі яких окремо виділяються землі
загальнодержавної власності;

— землі комунальної власності;

— землі приватної власності, у тому числі спільної (сумісної чи
часткової) приватної власності.

Відомості про правовий режим не вичерпуються інформацією про склад
міських земель за формами власності. Важливим аспектом
земельно-пра-вовях відносин є право постійного користування земельною
ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка
перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення
строку. Право постійного користування земельною ділянкою із земель
державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи
та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове
платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною
орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні
ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам
України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним
юридичним ‘особам, міжнародним об’єднанням і організаціям, а також
іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою
(не більше 5 років) та довгостроковою (не більше 50 років). Орендована
земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись
орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).
Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними
особи. Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються законом.

Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду
земельні ділянки. Види господарської діяльності, для яких можуть
надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом. Право
власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися
земельними ділянками. Право власності на землю набувається та
реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу
України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами,
певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правилами. Право
власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий
(ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні
насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку
поширюється на простір, що знаходиться над поверхнею ділянки на висоту і
на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших
будівель і споруд.

Суб’єктами права власності на землю є:

— громадяни та юридичні особи — на землях приватної власності;

— територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через
органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

— держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної
влади, — на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на і
підставі:

— договорів купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових
угод;

— безпосередньої передачі із земель державної і комунальної власності;

— приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у
користування;

— прийняття спадщини;

— виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Незалежні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права
власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в
межах населених пунктів, а також на земельні ділянки
несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на
яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві
приватної власності. Незалежні громадяни та особи без громадянства
можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі:

— придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, Іншими
цивільно-правовими угодами;

— викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого
майна, що належать їм на праві власності;

— прийняття спадщини.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл,
селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності
перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної
та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких
розташовані об’єкти комунальної власності. До земель комунальної
власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

— землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці,
проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища,
місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

— землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного
і трубопровідного транспорту;

— землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного
та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу,
наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не
передбачено законом;

— землі лісового фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом
України;

— земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності
органів місцевого самоврядування.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: _
передачі їм земель державної власності;

— примусового відчуження земельних ділянок у власність з мотивів
суспільної необхідності та для суспільних потреб;

— прийняття спадщини;

— придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими
цивільно-правовими угодами;

— виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних
засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління
зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для
розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших,
прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

При переході права власності на будівлю і споруду право власності на
земельну ділянку або її частину може переходити на підставі
цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору
оренди. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на
орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається
згідно з договором оренди земельної ділянки. У разі переходу права
власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за
договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на
умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При переході права
власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну
ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та
споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і
споруди. При переході права власності на будівлю або споруду до громадян
або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до
них переходить право користування земельною ділянкою, на якій
розташована будівля чи споруда. Передача в оренду земельних ділянок, що
перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на
підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу
місцевого самоврядування шляхом укладання договору оренди земельної
ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності
громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між
власником земельної ділянки і орендарем. Передача в оренду земельних
ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення
та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в
порядку, встановленому статтями 118. І23 Земельного кодексу України.

Таким чином, місто як земельно-господарська система — це:

~ фокус реалізації територіального поділу праці, що здійснюється через
концентрацію і диверсифікацію виробництва;

— зосередження людей, пов’язаних між собою складними контактами у сфері
виробництва, споживання, територіального сусідства, побутових сімейних
зв’язків;

— нагромадження матеріальних фондів: будівель, споруд, інженерних мереж,
зелених насаджень тощо;

— територія, що має певний статус і характеризується специфічним
середовищем: соціальним, виробничим, природним, медико-географічним.

Використана література

М.Г.Ступень, І.М. Добрянський, О.Я. Микула, Н.Р.Шпік. Містобудівний
кадастр. Львів 2003 р.

Стадії містобудівного проектування

Містобудування охоплює широке коло об’єктів. Це не тільки місто та його
елементи — житлові й промислові райони, громадські центри і зони
відпочинку, — але й розвинуті системи населених пунктів, системи
розселення в масштабі регіонів і країни в цілому.

Отже, місто як об’єкт містобудівного проектування розглядається;
одночасно в трьох аспектах:

— як елемент системи розселення;

— як цілісна система;

— як множина окремих частин, що потребує особливого, диференційованого
за охопленням території, проектування.

Слід зазначити, що територія становить основу містобудівної діяльності,
надаючи простір для формування містобудівних об’єктів, зумовлюючи, в
силу своїх специфічних властивостей, характер містобудівних рішень.

Усі містобудівні об’єкти можуть бути представлені у вигляді
субпідрядного ряду: від групи споруд до значних територіальних систем,
таких як система розселення країни (табл. 4.1). При цьому містобудівні
об’єкти нижчого рівня формують організовану цілісність у рамках об’єктів
вищого рівня.

. Ієрархічній структурі об’єктів відповідають стадії містобудівного
проектування, які різняться між собою:

— змістом завдань, які вони вирішують;

— масштабом і характером технічної документації;

— терміном проектування.

При цьому в стадійності містобудівного проектування дотримуються таких
правил:

— чим більше охоплення території, тим більший розрахунковий
термін-проектування;

— рішення, що ухвалюються на верхніх рівнях, є основою для подальшої,
більш детальної розробки на наступних рівнях.

Таблиця 4.

Співвідношення об’єктів та видів містобудівного проектування

Об’єкт Вид

Єдина система розселення

Регіональні системи розселення

Системи розселення автономної республіки, області

Системи розселення адміністративного (сільського) району, приміської та
курортної зони

Населені пункти (міста, селища міського типу, сільські поселення)

Окремі частини міста (житлові та виробничі райони, громадські центри,
зони відпочинку)

Окремі групи житлових, виробничих та громадських споруд Генеральна схема
розселення на території України

Регіональні cxetoi розселення;

Схема районного планування

Проекти районного планування

Генеральні плани

Проекти детального планування

Проекти забудови

Генеральна схема розселення на території України має концептуальний
характер і визначає загальну спрямованість формування міського і
сільського розселення країни, містобудівного освоєння території і
розвитку поселень різних категорій.

Регіональні схеми розселення розробляються терміном на 30-50 років і
визначають вимоги до територіальної організації господарства,
пропорційного розвитку населених пунктів, їх спеціалізації в межах
регіону.

Схеми і проекти районного планування розробляються терміном на 20 років
з метою вибору найбільш раціонального територіально-господарського
устрою автономної республіки, області, низового адміністративного
району; забезпечення оптимальних умов для організації виробництва,
соціального розвитку, формування населених пунктів, охорони і покращання
стану навколишнього середовища при ефективному та комплексному
використанні природних, економічних і трудових ресурсів.

Генеральний план — основний документ, що визначає планувальну структуру
населеного пункту, функціональне зонування його території, розміщення
Центрів обслуговування, організацію транспортних зв’язків та інженерного
забезпечення. У Сполучених Штатах Америки, наприклад, муніципалітет
вважається недієздатним, якщо місто не має затвердженого генерального
плану. В нашій країні генеральні плани розробляються терміном на 5
РОКІВ, як правило, в масштабі 1:10000. їх розробці передує
техніко-економічне обґрунтування (народногосподарська концепція)
розвитку міста, завданням якого є визначення напрямків
містоутворювальної бази, динаміки чисельності населення і варіантів
територіального розвитку,

Генеральний план як планувальний документ безпосередньо в натуру не
переноситься. Для цього існує проект детального планування, який
деталізує рішення генерального плану.

Проект детального планування (ПДП) виконується на окремі райони міста
(житлові, виробничі, рекреаційні). Його розрахунковий термін становить
5-10 років. В ПДП поряд з планувальними питаннями вирішують організацію
забудови, створюють основу для проектування окремих будівель та споруд,
завдяки переходу від двомірного зображення генерального плану до
тримірного об’ємно-планувального рішення. Але головна мета ПДП —
розбивочні креслення плану червоних ліній мікрорайонів і кварталів, який
виконується в масштабі 1:2000.

Проект забудови здійснює перехід від містобудівного до об’ємного
проектування. На цій стадії здійснюється прив’язка в натурі реальних
розмірів будівель і споруд, основних елементів благоустрою.
Розрахунковий термін проектів забудови — 2-5 років. Масштаб проектування
1:500.

Головний принцип багатостадійної структури містобудівного проектування —
це змістовна спадкоємність. Це не тільки ознака культури містобудування,
але й свідчення правильного розуміння об’єктивних закономірностей
розвитку міста.

Основним документом, що регламентує склад містобудівної документації,
порядок її розробки, погодження та затвердження, вже протягом десятків
років є «Інструкція про склад, порядок розробки, погодження та
затвердження схем і проектів районного планування, планування і забудови
міст, селищ та сільських населених пунктів» (ВСН 38-82).

Одним з головних завдань, які вирішуються в процесі містобудівного
проектування, є функціональне зонування території. Можна сказати, що це
чи не найважливіший результат розробки генерального плану розвитку
міста, який вносить порядок і систему в його планувальну організацію.

Прагнення до відособлення спеціалізованого простору, призначеного для
виконання певних життєвих процесів, для просторової ізоляції окремих
соціальних груп та створення певного режиму естетичного впливу можна
простежити з найдавніших часів. Так, у середньовічному місті чітко
виділялася торгова площа; території, де мешкали і працювали ремісники;
ділянки культових споруд; помешкання вельмож.

Функції сучасного міста — праця, громадське життя, побут, відпочинок —
також стабільно територіалізуються, тобто матеріалізуються на його
території у вигляді спеціалізованого простору, Спеціалізований простір,
призначений для виконання певного виду чи комплексу подібних видів
діяльності, називається функціональною зоною.

На IV Міжнародному конгресі сучасної архітектури у 1933 р. була прийнята
резолюція, відома під назвою «Афінська партія», що поклала початок
функціональному підходу до планування міст. Згідно з резолюцією,
територія міста поділяється на функціональні зони, які відповідають
основним сферам життя. Це, по суті, не внесло нічого нового в просторову
організацію міст, оскільки, як уже відзначалося, і раніше в містах самі
по собі створювались відокремлені території, на яких концентрувались
об’єкти з подібними функціями, — виробництво, житло, ділові установи
тощо. Але все повоєнне містобудування тією чи іншою мірою опинилось під
впливом цих ідей. Подальші розробки міського плану велись з обумовленням
раціонального взаємного розташування основних функціональних зон, їх
структурних відношень та планувальної організації кожної з них.

Спеціалізація зони визначається, як правило, за провідною функцією, що
не виключає можливості використання її для одночасного чи почергового
виконання декількох видів діяльності. Територія сучасних великих міст
неоднорідна за характером зонування. Можна виділити три пояси освоєного
(забудованого) простору, що мають специфіку побудови [18].

Центральний пояс являє собою дрібнозернисту зональну структуру, де
функціональні зони — ділові, жиглові, адміністративно-управлінські,
наукові, культурно-освітницькі та інші — тісно переплітаються як у
горизонтальному, так і у вертикальному рівнях простору. Цей пояс
пов’язаний з підвищеною інтенсивністю громадського життя, його
плинністю, багатогранністю. Тому роздрібнення, складне сплетіння і
навіть накладення зон сприяють найбільш ефективному проходженню життєвих
процесів і ніби стимулюють їх. Формування інтегрованих просторів тільки
підвищує престижність центральної зони.

Зовнішній, периферійний пояс, як правило, складається з укрупнених зон.
Тут суворо диференційовано розміщуються виробничі комплекси,
комунально-складські зони, житлові масиви. Підприємства громадського
обслуговування значною мірою представлені об’єктами стандартного рівня.

Серединний пояс с проміжним, чи перехідним. Тут в укрупнені зони, що
подібні до периферійних, головними напрямками міських магістралей
уклинюються елементи інтегрованого простору. Таким чином, перехідний
пояс являє собою змішану зональну структуру.

Використана література

М.Г.Ступень, І.М. Добрянський, О.Я. Микула, Н.Р.Шпік. Містобудівний
кадастр. Львів 2003 р.

Похожие записи