Реферат на тему:

Ґрунтова карта Чаславського: її особливості й переваги

В 1873 році молодший редактор статистичного відділу департаменту
землеробства й сільської промисловості економіст-географ В.П.
Чаславський завершив роботу над складанням ґрунтової карти Європейської
Росії.

Слід зазначити інші ґрунтові карти, що передують роботі Чаславського:
рукописна карта невідомого автора (1841), карти академіків Веселовського
(1849, 1852, 1857) і Рупрехта (1866), Вільсона (1869).

В.В. Докучаєв у своїй роботі «Російський чорнозем» виділив особливості й
переваги карти Чаславського, які вигідно відрізняють її від
карт-попередників. У цій карті враховані основні роботи з географії
російських ґрунтів, що підвищує її точність і ймовірність її
досконалості для часу її видання.  Вона незрівнянно багатша фактами.
Так, на попередніх картах було нанесено тільки вісім ґрунтових знаків;
на карті Чаславського їх 32.

На карті Чаславського вперше нанесені, і притому з надзвичайно більшими
подробицями, ґрунти Привіслянських губерній. На ній уперше дається
позначення ґрунтів Терської області, області Війська Кубанського й
Ставропольської губернії.

Тут позначені зовсім нові ґрунти ( наприклад, підзол) і безліч нових
чорноземних островів, що лежать далеко на північ від суцільного
чорнозему. Так  тут показані, крім уже відомих нам із карти Вільсона
(1969), чорноземні острови в губерніях В’ятській, Пермській, Ковенській,
Сувалкській, Гродненській, біля Володимира-Волинського та ін.

Слід зазначити, що на карті Чаславського чіткіше й  детальніше, ніж
раніш, позначено, що північна границя суцільного чорнозему збігається із
широкою піщаною смугою, що майже суцільно тягнеться по зазначеній
границі із заходу на схід, від границь Галичини й Царства Польського до
гирла Ками. Судячи з карти, ця характерна смуга починається широкою
стрічкою в басейні Прип’яті, спускається по правому березі Дніпра до
Києва, піднімається звідси по басейну Десни до Чернігова; від цього
пункту піщана смуга повертає на північний схід і тягнеться, з незначними
переривами, уздовж лівого берега Десни до верхів’їв Оки. Ця смуга, як
показує орографічна карта, разюче збігається з найбільш глибокою
центральною низовиною Росії.

Північна границя чорнозему, становлячи межу відомої флори, лежить між
ізотерами 18 і 19; з них ізотера 18° прорізує всю зазначену піщану смугу
й далі, від гирла Ками, іде вздовж цієї ріки й Білої до Уралу; на цьому
останньому просторі вона збігається із продовженням зазначеної
центральної низини, що й становить тут, аж до Уральського хребта,
подальшу північну границю чорнозему.

Не менш корисні й ті особливості, які ми зустрічаємо на карті
Чаславського щодо географії суцільної чорноземної смуги Європейської
Росії.

AE

[email protected]/4

[email protected]/4 Відзначається, що задовго до появи карт чорнозему, що
належать  Рупрехту (1866 р.) і Вільсону (1869 р.), було відомо, що
чорнозем далеко не всюди однаковий, що місцеві жителі   розрізняють,
наприклад, чорнозем піщаний, суглинний, чорнозем кращий, гірший і т.п.
На час складання Чаславським його карти кількість різновидів чорнозему
збільшилося ще більше. Зрозуміло, що при зведенні всіх локальних карт в
одному загальну, укладачеві  залишалося одне із двох: або опустити всі
деталі в номенклатурі чорнозему (чорнозем піщаний, суглинний та ін.), що
являють уже самі по собі великий інтерес, і, головне, викликають маси
питань для дослідження, і показати різні чорноземні ґрунти під однією
загальною назвою «чорнозему»; або ж, не допускаючи довільних змін на
локальних картах, нанести всі їхнї подробиці на загальну карту. По
першому способу  пішли академіки Веселовський і Рупрехт, другий шлях
обрав В. И. Чаславський, і, на думку Докучаєва, цей останній спосіб
більш цінний і для практичних, і для наукових цілей.

На розглянутій карті вперше позначено, що на багатьох границях чорнозему
є перехідна смуга, де чорнозем поступово й часто непомітно переходить у
навколишні ґрунти й зливається з ними. Ці перехідні по кольорах ґрунти,
однаково, якого б складу вони не були, названі Чаславським «вологою
землею». Вони тягнуться у  вигляді майже суцільної смуги уздовж усієї
північно-західної границі суцільного чорнозему. Але найбільший інтерес
ці перехідні ґрунти представляють на терасах біля північного берега
Чорного моря. Тут, за словами В.И. Чаславського, «на деякій відстані від
Чорного моря, у межах Бессарабії  й Херсонської  губернії,  ґрунт,
спускаючись терасами,   убожіє,  чорнозем робиться дрібнішим, переходить
у сіру землю, а біля самого моря — у суглинок і супісок. Ліворуч Дніпра,
біля його гирла, зустрічаються навіть піски, і ґрунт усього Кримського
степу складається переважно із суглинку з деякою домішкою чорноземних
частин; чорноземний ґрунт зустрічається тут клаптиками». Вказується, що
на широтах Елисаветграда й Балти тягнеться так званий «гладкий
чорнозем»; південніше знаходиться упереміж «просто чорнозем» і «чорнозем
супіщаний»; ще південніше, у межах Миколаєва й трохи північніше Одеси
тягнуться «сірі землі»; нарешті, по берегах самого моря й Дніпра
подекуди показані чисті піски й суглинки.

Ґрунтова карта В.І. Чаславського вигідно відрізнялася від раніше виданих
ґрунтових карт, насамперед, більшим масштабом і більш повним і новим
матеріалом, зібраний автором. Видання в 1879 р. цієї карти являло собою
для того часу велике досягнення в справі вивчення ґрунтів країни і їх
картування.

Похожие записи